Володар Світла

Розділ другий

В’їжджаючи у Світанкову столицю серед пообіддя, князь рухався верхи на білій кобилі широким проспектом Сур’ї, позаду — сотня челяді, ліворуч — радник Стрейк; князева шаблюка була за широким поясом, а дещиця його скарбів — на в’ючних конях.

На тюрбани спадала спека, омивала їх і відбивалася від дороги.

Назустріч неквапно проїхала колісниця, погонич якої покосився на стяг, що його ніс старший челядник; при вході до свого павільйону стояла, вивчаючи потік подорожніх, куртизанка; слідком за кіньми бігла, гавкаючи, зграя вуличних собак.

Князь був високий, вуса мав димчасті. Темні, мов кава, руки були помережані набряклими тугими жилами. Але постава його була пряма, а очі — ніби в старого птаха, іскристі та ясні.

Попереду зібрався натовп охочих повитріщатися на процесію. На конях їздили лише ті, кому це було по грошах, а таких багатіїв було мало. Найчастіше сідлали буреплазів — лускатих і зубатих створінь непевного походження зі зміястою шиєю, коротким життям і лютим темпераментом; коні в останніх поколіннях чомусь плодилися дедалі гірше.

Князь просувався Світанковою столицею, витріщаки — витріщалися.

З названого на честь сонця проспекту звернули на вужчу вулицю. Вони проминали низькі торгові будівлі, великі крамниці великих купців, банки, Храми, готелі й борделі. Їхали-їхали, аж доки дісталися межі ділового кварталу, де був гідний князів заїзд Гокани Найгостелюбнішого. Спинили коней при брамі, бо ж сам Гокана стояв іззовні, убраний по-простому, по-модному опасистий, з усмішкою на вустах, бажаючи особисто завести білу кобилу всередину.

— Ласкаво прошу, владарю Сіддгартхо! — гучно виголосив він, щоб усі, хто міг це чути, знали, що за гість до нього завітав. — Ласкаво прошу до сеї пресолов’їної місцини[48], до напахчених садів і мармурових покоїв цього скромного закладу! І вершників твоїх ласкаво прошу, що вони чимало з тобою проскакали й, поза сумнівом, прагнуть вишукано перекусити й гідно відпочити не менше, ніж ти сам. Усередині знайдете ви все, що вам до вподоби, переконаний я, як уже знаходили безліч разів у минулому, коли зупинялися в цих покоях разом з іншими високородними пожильцями й шляхетними відвідувачами, надто численними, щоб згадати всіх, такими як...

— І тобі добридень, Гокано! — обірвав його князь, бо довго слухати господаря було ризиковано: промови його завжди могли линути без кінця, наче річки, а день же був спекотний. — Швидше впусти нас у свої стіни, де, окрім інших вигод, надто численних, щоб згадати всі, ще й прохолодно.

Гокана жваво закивав і, узявши кобилу за вуздечку, провів її крізь браму у двір; там він притримав князеві стремено, поки той спішувався, відтак передав коней під опіку стайничим і відправив хлоп’я прибрати вулицю перед брамою, де гості перед цим чекали.

У заїзді подорожніх омили слуги, поливши їм на плечі воду в мармуровій купальні. Тоді вони понамащували свої тіла за звичаєм воїнської касти, вдяглися у свіже вбрання та перейшли до їдальні.

Обід тривав до вечора, аж доки воїни згубили лік кількості перемін. Праворуч від князя, який сидів у голові довгого низького дощатого стола, плели складний танцювальний узір три танцівниці, клацаючи крихітними цимбалами на пальцях і змінюючи вирази обличчя в потрібну мить; акомпанувало їм четверо музик за завісою, граючи традиційні на цю пору доби мелодії. За скатертину правив розкішний гобелен, де синім, коричневим, жовтим, червоним і зеленим вишиті були численні мисливські та бойові сцени: вершники на буреплазах і конях списами й луками відбивалися від нападів пернатої панди, вогнекогута й рослини-велителя, у стручках якої замість бобів — коштовності; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; птах Ґаруда[49], схопивши в пазури небесного демона, бив його дзьобом і крилами; із морських глибин виповзало військо рогатих риб, затиснувши в зімкнених плавцях рожеві коралові гостряки, а дорогу на суходіл перетинали їм люди в туніках і шоломах зі штихами й смолоскипами.

Князь майже не їв. Він бавився з їжею, слухав музику та раз у раз сміявся з дотепів котрогось зі своїх підданих. Потягував шербет, поклацуючи перснями об келих.

Поруч із ним постав Гокана.

— Чи все гаразд у тебе, владарю? — поцікавився він.

— Так, добрий Гокано, усе гаразд.

— Ти не їси разом зі своїми людьми. Трапеза тобі не до смаку?

— Річ не в їжі, яка пречудова, і не в кухарях, які приготували її бездоганно, достойний Гокано. Річ радше в тім, що останнім часом я щось не маю апетиту.

— А! — тямущо мовив Гокана. — Маю дещо, саме те, що треба! Лише хтось із таких, як ти, може по-справжньому це оцінити. Давно чекало воно своєї миті на особливій полиці мого льоху. Бог Крішна якимсь чином зберіг його з незапам’ятних часів. Він дав його мені багато років тому, бо аж ніяк не залишився невдоволений своїм перебуванням тут. Зараз я це принесу.

Він уклонився й позадкував із зали.

Вернувся він із пляшкою. Ще й не побачивши папірця на ній, князь упізнав форму.

— Бургундське! — вигукнув він.

— Достоту так, — підтвердив Гокана. — Давним-давно привезене із загиблої Земли.

Він понюхав напій і всміхнувся. Потім трохи налив у грушоподібний бокал і поставив його перед гостем.

Князь підняв його та вдихнув букет. Повільно відпив. Заплющив очі.

У залі запанувала тиша — усі вшанували його насолоду.

Тоді він поставив бокал, і Гокана підлив туди ще продукту лози піно-нуар, виростити яку в цьому краї було неможливо.

Та князь не торкнувся бокала. Натомість повернувся до Гокани й запитав:

— Хто найстаріший музика в цьому заїзді?

— Отой, Манкара, — мовив господар, показуючи на сивого чоловіка, який відпочивав за столиком у куточку.

— Не тілом, а роками, — уточнив князь.

— А, тоді Деле — якщо таки вважати його за музику. Каже, ніби колись ним був.

— Деле?

— Хлопець на стайні.

— А, он як... Пошли по нього.

Гокана плеснув у долоні й наказав слузі, котрий з’явився, піти на стайні, привести малого конюха до ладу й притягти його перед очі їдців.

— Будь ласкав, не гай часу, щоб привести його до ладу, — просто приведи сюди, — мовив князь.

Потому він відкинувся й став чекати, заплющивши очі.

Коли конюх постав перед ним, князь запитав:

— Скажи мені, Деле, яку музику ти граєш?

— Ту, що більше не тішить слуху брамінів, — відказав хлопець.

— А інструмент який був?

— Фортепіано.

— На чомусь із цього зіграти зможеш? — князь показав на інструменти, що саме стояли без діла на підставочці при стіні.

Хлопець зиркнув туди, схиливши голову набік.

— Гадаю, із флейтою впорався б, якби мусив.

— Вальси знаєш?

— Так.

— Зіграєш «Голубий Дунай»?

Похмурий вираз хлопця зник, його замінила невпевненість. Він озирнувся на Гокану, і той кивнув.

— Сіддгартха — князь серед людей, один із Перших, — ствердив господар.

— «Голубий Дунай»? На котрійсь із цих флейт?

— Якщо твоя ласка.

Хлопець знизав плечима.

— Спробую. Давненько я вже не грав... Не суди суворо.

Він підійшов до інструментів і щось пробурмотів власнику вподобаної флейти. Той кивнув. Тоді хлопець підніс її до губ і видув кілька пробних нот. Призупинившись, повторив спробу, а тоді розвернувся.

Знову підняв інструмент і почав тремтливу вальсову мелодію. Слухаючи, князь посьорбував вино.

Коли виконавець зупинився віддихатись, князь показав йому, щоб музичив далі. Він виконував одну заборонену мелодію за одною, і лиця фахових музикантів фахово виражали зневагу, але кілька ніг під їхнім столиком повільно притупувало в такт музиці.

Кінець кінцем князь допив вино. До Магартхи наближався вечір. Князь жбурнув хлопцеві повний монет гаманець і навіть не глянув, як той, виходячи, плаче. Тоді звівся на ноги й потягнувся, прикриваючи позіхання долонею.

— Я йду спочивати, — мовив він підданим. — Не програйте лишень своїх спадків, поки мене не буде.

Вони розреготалися й побажали йому доброї ночі, а самі замовили міцного трунку й солоного печива. Услід князеві донісся стукіт гральних костей.

Князь пішов рано, щоб устати вдосвіта. Він звелів слузі чатувати перед його дверима весь наступний день і не пускати нікого, кажучи, ніби пан нездужає.

Ще не розгорнулися перші квіти перед першими ранковими комахами, як князь уже вийшов із заїзду — і бачив це тільки старезний зелений папуга. Вийшов він не в розшитих перлами едвабах, а в лахах, як завжди в таких випадках. Ніхто не сурмив перед ним у мушлі й не бив у барабани — лише тиша провіщала його ходу тьмяними міськими вулицями. Вулиці ті були безлюдні, хіба що верталися з нічних викликів лікарі та повії. За ним ув’язався бродячий пес, який біг назирці крізь увесь діловий квартал аж до гавані.

Князь усівся на ящик при одному з пірсів. Ранок прийшов звільняти світ від темряви; князь дивився, як прибій рухає кораблі зі спущеними вітрилами, обплетені павутинням канатів, із вирізьбленими почварами або красунями на носі. Відвідуючи Магартху, він щоразу ненадовго заходив до порту.

Рожева парасолька ранку розгорнулася над скуйовдженим волоссям хмар, їдоками пронісся прохолодний вітерець. Птахи-сміттєїди з хрипкими криками здійнялися серед башт із вузькими вікнами-бійницями, а тоді заходилися пікірувати над водами затоки.

Він дивився, як виходить у море корабель, як наметоподібні парусинові крила злітають у височінь, де їх надимає солоне повітря. На решті суден, міцно втримуваних якорями, заворушилися вже залоги, готуючись завантажувати чи вивантажувати пахощі, корали, олію та всілякі тканини, а також метали, худобу, дерево й прянощі. Він дихав запахами торгівлі й дослухався до моряцької лайки. І від того, і від цього він був у захваті — перше відгонило багатством, друге поєднувало в собі два інші головні предмети його зацікавленості, а саме теологію й анатомію.

Згодом він побалакав із чужоземним капітаном, що наглядав був, як вивантажують лантухи збіжжя, а тепер саме перепочивав у затінку ящиків.

— Доброго ранку! — привітався князь. — Ні шторму тобі, ні скелі! Хай прихистять тебе боги й пошлють добрих купців на вантаж.

Той кивнув, усівся на ящик і заходився набивати невелику глиняну люльку.

— Дякую, старигане! — відказав він. — Хоч молюсь я богам тих Храмів, що їх сам обираю, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не завадить, а надто мореплавцеві.

— Тяжка мандрівка була?

— Могла б бути й тяжча. Ота димна морська гора, Ніррітіна Гармата, знову стріляє в небо.

— А, то ти приплив із південного заходу!

— Так. Із Чатістану, з Іспара-при-Морі. Вітри цієї пори року добрі, але саме тому вони й порозносили попіл із Гармати значно далі, ніж хтось міг би собі уявити. Шість днів валив на нас цей чорний сніг, а ще нас переслідував сморід підземного царства, від якого харчі й вода псуються, очі сльозяться, а горлянку дере. Коли ми нарешті втекли, то принесли багато жертв подяки. Бачиш, як забруднилися борти? А бачив би ти вітрила — чорнісінькі, наче волосся в Ратрі!

Князь подався вперед, щоб ліпше роздивитися судно.

— Але ж води не були надто збурені? — спитав він.

Моряк покрутив головою.

— Біля Солоного Острова перегукнулись ми з крейсером і довідались, що акурат на шість днів спізнилися до найгіршого виверження. Тоді Гармата палила хмари та здіймала величезні хвилі. На крейсері точно знали про два потоплені кораблі, але, можливо, був і третій, — моряк відхилився, покурюючи люльку. — Тож я й кажу: мореплавцеві благословення ніколи не завадить.

— Я от шукаю одного морехідця. Капітана. Звуть його Ян Ольвеґґ — або, може, він тепер відомий як Олваґґа. Знаєш такого?

— Знав. Але він давно вже в море не ходить.

— Он як? І що ж із ним сталося?

Моряк повернув голову, уважно вивчаючи співрозмовника.

— А ти хто такий, що питаєш? — зрештою поцікавився він.

— Мене звуть Сем. Ян — мій дуже давній приятель.

— Дуже давній — це ж відколи?

— Багато-багато років тому, в іншому місці, я знав його як капітана корабля, що по цих океанах не ходив.

Моряк раптом нахилився, підібрав якусь деревинку й пошпурив нею в пса, що саме оббіг палю з протилежного боку пірса. Тварина дзявкнула й помчала ховатися до складів. Це був той самий пес, котрий тюпав за князем від Гоканиного заїзду.

— Стережися бісових псів! — мовив капітан. — Є собаки одні, є другі, а є треті. А в цьому порту будь-якого слід гнати подалі.

Тоді він знову глянув на бесідника, немов оцінюючи.

— На пальцях твоїх, — показав він на них люлькою, — недавно було багато перснів. Від них позалишалися сліди.

Сем глянув на руки й осміхнувся.

— А від твого ока, моряче, ніщо не сховається. Тож я визнаю очевидне. Нещодавно я носив персні.

— Отож ти, як ті пси, не той, ким здаєшся, і прийшов розпитати за Олваґґу, назвавши його найдавніше ім’я. А твоє ім’я, кажеш, Сем. Ти часом не один із Перших?

Сем не відповів одразу, натомість роздивлявся моряка, буцім чекав, що той скаже ще щось.

Либонь, збагнувши це, капітан додав:

— Олваґґа, знаю, належав до Перших, хоч ніколи про це й не казав. Чи й сам ти з Перших, чи ти з кармовладців, тобі це однак відомо. Тож мої слова його не викажуть. А все ж таки бажаю дізнатися, до друга говорю чи до ворога.

Сем нахмурився.

— Ян ніколи не славився хистом заводити ворогів. А ти говориш так, ніби тепер він їх має — серед тих, кого ти назвав кармовладцями.

Мореплавець і далі не спускав з нього очей.

— Ти не з кармовладців, — врешті мовив він, — і ти здалеку.

— Маєш рацію, — підтвердив Сем, — але скажи-но, як ти це знаєш?

— По-перше, — почав моряк, — ти старий. Якийсь кармовладець теж міг би носити старе тіло, але не став би — принаймні не охочіше, ніж довго пробув би собакою. Він надто боявся б умерти наглою справжньою смертю, як це буває зі старими. Тож він не пробув би в такому тілі аж стільки, щоб на пальцях зосталися такі глибокі сліди від перснів. У багатих тіла ніколи не відбирають. Якщо їм відмовили в переродженні, вони доживають віку сповна. Якби хтось такий сконав не по-природному, кармовладцям міг би загрожувати збройний заколот його прибічників. Тож такого тіла, як у тебе, цим способом не здобути. А в тіла з життєдайних баків не було б слідів на пальцях. Отже, — підсумував він, — я вважаю, що ти — можновладець, але не кармовладець. Якщо ти віддавна знаєш Олваґґу, то ти, як і він, з Перваків. А з того, що ти прагнеш дізнатися, я висновую, що ти здалеку. Був би ти з Магартхи, то знав би за кармовладців, а знаючи за кармовладців, знав би, чому Олваґґа не може ходити в море.

— Здається мені, що на магартських справах ти знаєшся ліпше від мене, о новоприбулий моряче.

— Я теж із далеких країв, — визнав капітан, ледь усміхаючись, — але за дванадцять місяців я можу відвідати вдвічі більше гаваней. Чую новини, звістки, чутки й байки звідусіль, більше ніж із двох дюжин портів. Чую про палацові інтриги та храмові справи. Чую таємниці, що їх шепочуть уночі золотеньким дівчатам під Каминим тростиновим луком. Чую про походи кшатріїв[50] і угоди великих ділків, які наперед оборудують купівлю-продаж зерна та прянощів, коштовностей і шовку. Пиячу зі співцями й астрологами, акторами й слугами, кучерами й кравцями. Інколи, буває, заходжу в порт, де засіли морські розбійники, і дізнаюся історії їхніх заручників. Тож не бачу нічого дивного в тім, що я, прибувши здалеку, можу знати про Магартху більше за тебе, хоч ти, імовірно, і мешкаєш за якийсь тиждень їзди звідси. Інколи до мене доходять чутки навіть про божі діяння.

— Отже, ти можеш повідати мені, що це за кармовладці такі й чому їх слід уважати за ворогів? — спитав Сем.

— Можу дещо про них розказати, — відповів капітан, — бо ти маєш стерегтися. Колишні тілоторговці стали кармовладцями. Їхні власні імена тепер таємниця, ото як у богів, тож тепер вони так само знеособлені, як Велике колесо, заступниками якого себе проголосили. Вони вже не просто торгують тілами, а ще й пов’язані з храмовниками. Та й ті змінилися — бо ж твої побратими-Перші, які тепер богують, спілкуються з ними з Небес. Якщо ти й справді з Перших, Семе, то шлях твій, коли трапляться на ньому ці нові кармовладці, приведе або до обожествлення, або до загибелі.

— Як? — поцікавився Сем.

— Подробиці шукай деінде, — відказав той. — Яким саме робом до цього доходить, мені невідомо. Попитай на Ткацькій вулиці майстра-вітрильника Яннавеґа.

— То так тепер знають Яна?

Моряк кивнув.

— І стережися собак, — додав він, — та й, коли вже на те пішлося, усього живого, що може містити розум.

— Як тебе звуть, капітане? — запитав Сем.

— У цьому порту мене звуть або ніяк, або на вигадане ім’я. Брехати ж тобі причин я не бачу. На добридень, Семе.

— На добридень, капітане. Дякую за твої слова.

Сем устав і пішов із порту, прямуючи назад до ділового кварталу й ремісничих вулиць.

Сонце повзло в небі червоним диском, піднімаючись до Божого Мосту. Князь ішов пробудженим містом, пробираючись серед яток із розкладеними напоказ виробами всіляких дріб’язкових ремесел. Навколо нього сновигали продавці мазей і порошків, парфумів та олій. Квіткарі махали перехожому вінками й букетиками; винарі не казали нічого, просто сиділи зі своїми міхами на рядах затінених лавок, чекаючи, доки покупці, як завжди, підійдуть самі. Ранок душів стравами на вогні, мускусом, плоттю, екскрементами, оліями й пахощами — усі ці аромати змішалися докупи й витали, мов незрима хмаринка.

Від убраного старцем чоловіка цілком сподівано було зупинитися й заговорити до горбаня, що старцював із чашею:

— Здоров був, брате! Я сам не звідси, маю тут справу. Підкажеш, як пройти на Ткацьку вулицю?

Горбань кивнув і недвозначно потрусив чашею.

Чоловік дістав монетку з гаманця, схованого під подертими лахами. Кинув її в горбаневу чашу, де вона швидко зникла.

— Ондечки, — показав головою жебрак. — Третій поворот ліворуч. Пройдеш іще два перехрестя й дійдеш до Фонтанного кільця перед Храмом Варуни[51]. На це кільце виходить Ткацька вулиця, знайдеш її за знаком Шила.

Чоловік кивнув горбаневі, поплескав того по горбі й рушив далі.

Діставшись Фонтанного кільця, князь зупинився. Кількадесят людей вишикувалось рухомим рядом перед Храмом Варуни, найсуворішого й найповажнішого з усіх небожителів. Та ці люди не збиралися до Храму, натомість робили щось, для чого треба було діждатися черги. Він почув стукіт монет і підійшов ближче.

Черга просувалася до блискучої металевої машини.

Якийсь чоловік кинув монетку в пашу сталевого тигра. Машина замуркотіла. Чоловік натиснув кнопки, відлиті у вигляді звірів і демонів. Тоді заблимали вогники вздовж звивистих тіл двох нагів[52], священних зміїв, що обрамлювали прозорий перед машини.

Він підібрався ще ближче.

Чоловік смикнув за важіль збоку машини, відлитий у вигляді риб’ячого хвоста.

Нутрощі машини сповнило божественне голубе сяйво; змії червонясто запульсували; заграла тиха музика; у світлі з’явилося та з шаленою швидкістю закрутилося молитовне колесо.

Чоловік мав блаженний вираз обличчя. За кілька хвилин машина вимкнулася. Він укинув ще монету й знову смикнув важіль, змусивши кількох осіб ближче до кінця черги чутно ремствувати — мовляв, це вже його сьома монета, а день же спекотний, а інші ж теж чекають, щоб замовити молитву-другу, і взагалі, чом би йому не піти всередину й не віддати такої великої пожертви просто в руки жерцям? Хтось відповів, що той чоловічок, запевне, чимало нагрішив. Заходилися вгадувати, що ж саме він може відмолювати. Це супроводжував неабиякий регіт.

Побачивши в черзі кількох жебраків, князь і собі в неї став.

У міру просування він зауважив: тимчасом як одні натискали кнопки на машині, другі просто вкидали якийсь металевий диск у пащу такого самого тигра з протилежного боку корпусу. Коли машина завершувала роботу, диск випадав у чашу, і власник його забирав. Князь наважився порозпитувати. Звернувся до чоловіка, котрий стояв перед ним:

— Чому це дехто має якісь власні кружальця?

— Бо зареєструвались, — відказав той, не обертаючись.

— У Храмі?

— Так.

— Он воно що.

Почекавши з півхвилини, він запитав знову:

— А нереєстрові, як хочуть оцим скористатися, тиснуть кнопки?

— Так, набирають ім’я, фах і адресу.

— Ану ж хтось нетутешній, як-от я?

— Маєш додати ще й назву свого міста.

— Ану ж хтось неписьменний, як-от я, що тоді?

Чоловік обернувся.

— Тоді, мо’, ліпше помолися по-старому, а пожертву віддай просто в руки жерців. Або ж зареєструйся, і матимеш власне кружальце.

— Ясно, — мовив князь. — Так, слушно кажеш. Маю це трохи обметикувати. Дякую.

Він вийшов із черги й рушив круг фонтана туди, де на стовпі висів знак Шила. Відтак опинився на Ткацькій вулиці.

Тричі питав вітрильника Янаґґу[53], утретє — у низькорослої жіночки з могутніми руками й вусиками, що сиділа, схрестивши ноги, і плела килимок у своїй ятці під низьким звисом даху того, що колись, либонь, було стайнею та й досі нею пахло.

Вона проричала йому, куди йти, але спершу обдивилася з ніг до голови та з голови до ніг несподівано гарними оксамитово-карими очима. Він пішов, як вона сказала, пробрався зиґзаґом проходу між будинками, спустився сходами, що притулилися ззовні до стіни п’ятиповерхівки, і дістався дверей, які вели в підвальний коридор. Там було вогко й темно.

Постукав у треті двері зліва, і трохи згодом вони відчинилися.

Чоловік утупився в нього:

— Чого?

— Можна ввійти? Маю досить-таки невідкладну справу...

Той хвильку повагався, тоді ледь кивнув і відступив убік.

Князь пройшов повз нього в комірчину. На підлозі, перед табуреткою, що на неї чоловік знову всівся, був розкладений великий шмат парусини. Хазяїн жестом припросив князя сісти на другу табуретку з наявних двох.

Чоловік був невисокий на зріст і широкий у плечах; волосся мав білосніжне, а на зіницях уже помітні були перші димчасті ознаки катаракти. Руки були смагляві й загрубілі, суглоби пальців — вузлуваті.

— Чого? — повторив він.

— Ян Ольвеґґ, — сказав гість.

Старечі очі спершу розширилися, а тоді звузилися в щілинки.

Чоловік зважив на долоні ножиці.

— «Далеченька путь до Тіпперері»[54], — мовив князь.

Старий витріщився й раптом усміхнувся.

— «Коли серце там», — відповів він, поклавши ножиці на верстат. — Скільки літ, скільки зим, Семе?

— Я згубив лік рокам.

— І я. Але десь сорок — сорок п’ять років ми не бачилися? Чимало пивця утекло відтоді, га?

Сем кивнув.

— Не знаю, з чого й почати... — мовив хазяїн.

— Насамперед скажи, чому «Янаґґа»?

— А чом би й ні? Звучить якось щиро, по-робітничому. Сам же ти як? Досі ото князюєш?

— Я — досі я. І коли мене кличуть, то й досі Сіддгартхою.

Вітрильник пирхнув.

— Ще й Ув’язнювачем Демонів. Гаразд. А що статки твої до вбрання геть не пасують, доходжу висновку: ти, як завжди, розвідуєш обстановочку.

Сем кивнув:

— І натрапив на багато всякого незрозумілого.

— Атож, — зітхнув Ян. — Атож. Із чого ж почати? Із чого? Розповім-но про себе, ось із чого... Забагато злої карми я набравсь, щоб сподіватися тепер на переселення.

— Що-що?

— Карма, кажу, зла. Стара релігія — не просто єдина релігія, це релігія одкровення, насаджувана й страхітливо наочна. Але не думай ці останні слова надто гучно. Із десяток років тому Рада дозволила застосовувати психозонди до кандидатів на поновлення. Це було якраз після розколу на акселераціоністів і деїкратів, коли Священна коаліція витиснула технарів і тиснула собі далі. Найпростіший розв’язок був пережити проблему. Храмовники змовилися з тілопродавцями, мізки їхніх клієнтів стали зондувати, акселераціоністам відмовляли в поновленні, себто... ну... простіше простого. Акселераціоністів тепер лишилося геть небагато. Але то був лише початок. Божа кліка швидко збагнула, у чім сила. Сканування мізків стало стандартною процедурою, що передує переселенню. Тілопродавці стали кармовладцями й увійшли до храмової ієрархії. Вони читають твоє минуле, зважують карму й визначають твоє наступне життя. Чудовий спосіб зберігати кастову систему й запевнити деїкратам владу. До речі, більшість наших старих знайомих вгрузнули в усе це по самісінькі німби.

— Боже! — жахнувся Сем.

— У множині, — виправив Ян. — Завдяки Образам і Атрибутам їх і так завжди мали за богів, але тепер це збіса офіційно. І ниньки жодному з тих, кому випало належати до Перших, не варто заходити до Палати карми, не вирішивши наперед, що йому більше до душі: швидке обожествлення чи погребне багаття. На коли ти записаний? — завершив він.

— На завтрашнє пообіддя, — відповів Сем. — А як це ти досі топчеш ряст, не маючи ні німба, ані жмені блискавок?

— Бо маю двійко друзів, що вони обоє порекомендували мені жити собі тихцем, а на зондування не ходити. Я щиросердно пристав на їхню мудру пораду, й ось наслідок: я досі тут, латаю вітрила, час від часу даю жару в місцевих забігайлівках. Інакше... — він здійняв мозолисту руку та клацнув пальцями. — Інакше як не справжня смерть, то, приміром, тіло, напхане раком, або цікавенне життя вихолощеного буйвола, або...

— Собака? — припустив Сем.

— Достоту так, — відказав Ян.

Тишу сповнило булькання спиртного, що ним хазяїн сповнив дві склянки.

— Дякую.

— Щоб пекло не пекло! — він поставив пляшку назад на верстат.

— Ух, та ще й на порожній шлунок... Сам женеш?

— Ага. Маю апарат у сусідній кімнатці.

— Із чим тебе й вітаю. Ну, якщо й була в мене зла карма, то вже без залишку розчинилась.

— Зла карма означає будь-що, аби це було не до вподоби нашим божественним друзям.

— А з чого ти вирішив, що вона в тебе є?

— Бо хотів я був ширити машинерію серед наших тутешніх нащадків. За це мені надавали чортів на Раді. Я покаявся й мав надію, що вони забудуть. Та акселераціонізм відкинули так далеко, що за мого віку він уже не повернеться. А шкода. Хотів би я знову підняти вітрило, поплисти до нових обріїв. Ба навіть підняти корабель...

— Невже зонд справді досить чутливий, щоб виявляти якісь ефемерні акселераціоністські погляди?

— Зонд, — мовив Ян, — чутливий досить, щоб показати, що ти їв на сніданок одинадцять років і один день тому й де ти того ранку порізався, коли голився, наспівуючи гімн Андорри.

— Коли ми полишали домівку, із цим тільки експериментували, — зауважив Сем. — Ті два зразки, що їх ми привезли, були простенькі перетворювачі мозкових хвиль. Коли ж стався прорив?

— Ну то слухай, селюче темний. Пам’ятаєш того шмаркача, невідь-чийого байстрюка з третього покоління, на ім’я Яма? Хлопчину, який розганяв і розганяв генератори, аж доки один вибухнув і так його пообпікав, що своє друге тіло, десь п’ятдесятирічне, він одержав, не доживши й до сімнадцяти? Хлопчину, закоханого в зброю? Того малого, який знеболював і розтинав усе, що рухається, знаходячи у своїх дослідах таку втіху, що ми прозвали його богом смерті?

— Так, пригадую. Що, і досі живий?

— Якщо волієш це так називати. То тепер він таки бог смерті — тільки це вже не прізвисько, а посада. Він удосконалив зонд десь із сорок років тому, але деїкрати лише досить недавно його розсекретили. Кажуть, що він іще кілька штукенцій вигадав, щоб прислужитися божій волі... Наприклад, механічну кобру, здатну зчитувати енцефалограму десь за милю, ставши дибки й роздувши каптура. Вона знайде серед натовпу потрібну людину в будь-якому тілі. Антидот же на її отруту невідомий. Чотири секунди — і гаплик... Або вогнежезл, яким, кажуть, владар Аґні з морського берега поборознив поверхні всіх трьох місяців. І, як я розумію, він саме проектує якесь реактивне одоробло для владаря Шиви... ну й таке інше.

— Он як, — сказав Сем.

— Ну, а ти зондування пройдеш? — спитав Ян.

— Боюся, ні. Слухай, зранку я бачив машину, що її, мабуть, найточніше буде назвати молитвоматом. Це щось звичайне?

— Так. З’явилися зо два роки тому — їх наш юний Леонардо вигадав однієї ночі за чаркою соми[55]. Тепер, як концепція карми вкоренилася, вони стали вигідніші за податківців. Кажуть, коли товариш громадянин напередодні свого шістдесятиліття являється до лікарні імені свого улюбленого божества, то молитовний рахунок громадянина зіставляють із рахунком гріховним, щоб визначити його майбутню касту, а також вік, стать і стан здоров’я його наступного тіла. Файно. Спритно.

— Я зондування не пройду, — заявив Сем, — хай би скільки молитов нагромадив. За гріхи злапають.

— І які ж то гріхи?

— Ті, у котрі я ще не впав, але які вже записуються в моїх думках — бо я їх саме обмірковую.

— Збираєшся виступити проти богів?

— Так.

— Яким чином?

— Ще не знаю. Та почну з того, що до них звернуся. Хто їхній начальник?

— Не можу когось назвати. Панує Тримурті — себто Брахма, Вішну й Шива. Хто з них і коли саме начальствує — не скажу. Дехто стверджує, ніби Брахма...

— Так хто ж вони насправді?

Ян похитав головою.

— Не знаю. Вони ж носять не ті самі тіла, що й покоління тому. І всі звуться йменнями богів.

Сем підвівся.

— Повернуся пізніше або пришлю по тебе.

— Хочеться вірити... Ще по одній?

Сем заперечно мотнув головою.

— Пора мені знову стати Сіддгартхою, поснідати в Гоканиному заїзді й оголосити там про свій намір завітати до Храмів. Якщо наші приятелі тепер боги, вони, певно, спілкуються зі своїми жерцями. Сіддгартха йде молитися.

— Тільки не за мене, — попросив Ян, наливаючи собі ще одну. — Не впевнений, що переживу божі відвідини.

Сем усміхнувся.

— Вони не всемогутні.

— Щиро на це сподіваюся. Але, боюся, це вже ненадовго.

— Доброго плавання, Яне.

— Skaal[56].

По дорозі до Храму Брахми князь Сіддгартха затримався на Ковальській вулиці. За півгодини він вийшов із крамниці в супроводі Стрейка й трьох челядників. Усміхаючись так, буцімто щойно зазирнув у майбутнє, пройшов центром Магартхи, дійшовши нарешті до високого й розлогого Храму Творця.

Не зважаючи на витріщання черги перед молитвоматом, князь піднявся довгими положистими сходами, зустрівшись перед входом до Храму з верховним жерцем, якого заздалегідь сповістив про свій візит.

Сіддгартха та його підлеглі ввійшли до Храму, роззброїлися й віддали попередні поклони в бік святилища. Тільки тоді князь звернувся до жерця.

Стрейк і решта відійшли на шанобливу відстань, а їхній пан вручив служителю церкви важкий гаманець і стиха мовив:

— Хочу поговорити з Богом.

Вивчаючи його обличчя, жрець відповів:

— Храм відкритий для всіх, владарю Сіддгартхо. Тут можна спілкуватися з Небесами, скільки завгодно.

— Я не зовсім це мав на увазі, — уточнив Сіддгартха. — На гадці в мене було дещо приватніше, ніж офіра й довга літанія.

— Не зовсім розумію...

— Але ж вагу гаманця відчуваєш, га? Він містить срібло. Другий, ось тут у мене, містить золото — до сплати по одержанні послуги. Хочу скористатися вашим телефоном.

— Теле... чим?

— Системою зв’язку. Був би ти з Перших, як-от я, зрозумів би, про що йдеться.

— Щось я не...

— Запевняю: мій виклик не матиме негативних наслідків для твоєї посади. Я знаю, про що кажу, а моє вміння тримати язик за зубами серед Перших завжди ставили за зразок. Якщо це тебе заспокоїть, виклич-но сам Першу Базу й запитай. Я почекаю тут, у притворі. Скажи, мовляв, Сем хоче перекинутися слівцем із Тримурті. Вони приймуть дзвінок.

— Ну, не знаю...

Сем вийняв другий гаманець і зважив його на долоні. Жерцеві очі так і вп’ялися в нього, він облизав губи.

— Чекай тут! — звелів жрець і, розвернувшись на місці, вийшов із притвору.

У Саду пурпурового лотоса дзенькнула ілі, п’ята нота арфи.

Брахма розвалився на краю підігріваного басейну, де саме купався з гаремом. Він відкинувся на лікті, ноги погойдувались у воді, очі були начебто заплющені.

Але з-під довгих вій він уважно стежив за дюжиною дівчат, які бавилися в басейні, сподіваючись уловити схвальний погляд чи два на свою смагляву, неабияк м’язисту довготелесість. Чорним на коричневому виблискували його скуйовджені мокрі вуса, волосся падало на спину воронячим крилом. Він яскраво всміхнувся у відфільтрованому сонячному світлі.

Однак жодна цього наче й не помітила, тож він прибрав усмішку з обличчя, ніби згорнувши її. Усю свою увагу дівчата зосередили на водному поло, у яке захоплено грали.

Штучний вітерець полоскотав Брахмині ніздрі ароматом жасмину із саду, аж тут знову дзенькнула ілі — сигнал зв’язку. Брахма зітхнув. Він так хотів, щоб його обожнювали — цю могутню статуру, ці дбайливо виліплені риси. Обожнювали як чоловіка, а не бога.

Але, хоч це неординарне, удосконалене тіло й уможливлювало подвиги, непосильні жодному зі смертних, він і далі ніяковів у присутності такого старого бойового огира, як владар Шива, бо той, здавалося, вабив жінок значно більше, хоч і тримався звичайної тілесної матриці. Стать неначе виходила за суто біологічні межі; хай як він намагався придушити пам’ять і знищити той сегмент духу, Брахма народився жінкою і якимось чином усе ще нею зоставався. Ненавидівши це, він постановив раз по раз перевтілюватись у виразно мужніх чоловіків — так і робив, та й досі почувався якось ні в сих ні в тих, нібито знак його істинної статі був витавруваний просто на чолі. Від цього йому кортіло тупати ногами й гримасувати.

Він устав і поважно пішов до павільйону, повз карликові дерева, покручені в певній гротескній красі, повз шпалери, повиті іпомеєю, ставки з блакитним лататтям, низки перлів на кільцях зі щирого білого золота, повз лампи у вигляді дівчат і триноги, де тліли пряні пахощі, повз статую восьмирукої синьої богині, яка, якщо правильно до неї звернутися, грала на віні[57].

Брахма ввійшов у павільйон і перетнув його, наблизившись до кришталевого екрана, навколо якого обкрутився бронзовий наг із власним хвостом у зубах. Увімкнув механізм відповіді.

На екрані з’явився був «сніг» перешкод, який перетворився на обличчя верховного жерця його Храму в Магартсі. Жрець упав навколішки, тричі торкнувся долівки своїм кастовим знаком і проспівав:

— Із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств найможніший є Брахма Всетворець, владар Високих Небес і всього під ними! Лотос пнеться з твого пупа, руки твої збурюють океани, ноги твої за три кроки всі світи обходять. Барабан слави твоєї вбиває жах у серця ворогів твоїх. На правиці твоїй колесо закону. Стриножуєш лиха, а за путо тобі — змія. Чолом тобі! Зглянься на молитву жерця твого. Благослови й вислухай, о Брахмо!

— Підведися... жерче, — відказав Брахма, забувши, як того звуть. — Що за надважлива справа спонукала тебе отак мене викликати?

Жрець підвівся, зиркнув на мокру Брахмину постать і знову відвів очі.

— Владарю! — заговорив жрець. — Аж ніяк не хотів я тебе турбувати в купелі, але один із твоїх поклонників саме хоче обговорити з тобою якесь питання — як я розумію, надважливе.

— Один із поклонників! То скажи йому, що Брахма Всеслухач почує кожного, і хай молиться мені в установленому порядку, у святилищі Храму!

Брахмина рука потяглася до вимикача, але спинилася.

— Звідки він дізнався про лінію «Храм — Небеса»? — поцікавився він. — Про пряме спілкування святих[58] із богами?

— Він стверджує, — відповів жрець, — ніби належить до Перших, а ще звелів переказати таке: Сем хоче перекинутися слівцем із Тримурті.

— Сем? — перепитав Брахма. — Сем? Та ні, це напевно... не той Сем.

— Це чоловік, що його в нас знають як Сіддгартху, Ув’язнювача Демонів.

— Чекай на мою ласку, — мовив Брахма, — співаючи всяких підхожих віршів із Вед.

— Почув тебе, владарю мій, — відказав жрець і заходився співати.

Брахма перейшов до іншої частини павільйону й довго стояв перед гардеробом, вирішуючи, що б таке надягти.

Почувши, що його кличуть, князь відволікся від споглядання храмового інтер’єру. Жрець, чиє ім’я він забув, запрошував іти за ним. Коридор привів їх до комори. Жрець із грюком намацав приховану зачіпку, а тоді потягнув стелаж, який відчинився назовні, наче дверна стулка.

Пройшовши крізь ці двері, князь опинився в багато оздобленій капличці. Над вівтарем-пультом жеврів екран, оперезаний бронзовим нагом із власним хвостом у зубах.

Жрець тричі вклонився.

— Чолом тобі, правителю всесвіту, найможніший із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств. Із пупа твого пнеться лотос, руки твої збурюють океани, ноги твої за три кроки...

— Підтверджую, правду речеш, — перервав його Брахма. — Благословлено тебе й почуто. А тепер іди собі.

— ?

— Саме так. Сем, без сумніву, платить тобі за приватну розмову, хіба ні?

— Владарю...

— Годі! Геть!

Жрець похапцем уклонився й вийшов, зачинивши за собою стелаж.

Брахма вивчав Сема, одягненого в темні джодпури[59] й каміз[60] кольору небесної блакиті, із синьо-зеленим земельським тюрбаном на голові, підперезаного тьмяним залізним ланцюгом, на якому висіли пусті піхви.

Сем і собі вивчав свого візаві, що стояв на чорному тлі в пір’яній накидці поверх легкого кольчужного комбінезона. Під горлом накидку тримала застібка з вогняного опалу. На голові Брахма мав пурпурову корону, де пульсували аметисти, а в правиці держав берло, увінчане дев’ятьма таланними самоцвітами. Очі його парою плям темніли на темному виді. Десь поза ним лагідно бренькала віна.

— Сем? — мовив він.

Сем кивнув.

— От силкуюся вгадати, хто ти насправді, владарю Брахмо. Мушу визнати, що не можу.

— Саме так і годиться, — сказав Брахма, — коли ти — бог, який був, є і завжди буде.

— Гарне в тебе вбраннячко, — зауважив Сем. — Нічогеньке таке.

— Дякую. Мені важко повірити, що ти досі живий. Я тут перевірив — а ти ж півстоліття не звертався по нове тіло. Ризикуєш...

Сем знизав плечима.

— Життя сповнене ризику, випадковості, непевності...

— Правда, — погодився Брахма. — Прошу, візьми стільця й сідай. Улаштовуйся зручніше.

Сем так і зробив. Коли знову підвів очі, Брахма вже сидів на високому престолі, вирізьбленому з червоного мармуру, над яким нависав балдахін такого ж кольору.

— На вигляд не вельми зручно, — зауважив гість.

— Поролонова подушка, — відповів, усміхнувшись, бог. — Кури, якщо хочеш.

— Дякую.

Сем видобув із кисета на поясі люльку, дбайливо її натоптав і розкурив.

— Що поробляв увесь цей час, — спитав бог, — відтоді, як полишив небесне сідало?

— Плекав власні сади[61], — відказав Сем.

— Таких нам якраз бракувало в секції гідропоніки. Власне, і тепер твоя поміч нам навряд чи завадила б. Розкажи-но більше про своє перебування серед людей.

— А, таке... Полюю на тигрів, сварюся із сусідніми царками за кордони, тримаю в тонусі гарем, бавлюся ботанікою... Живу собі потроху. Сили мої вже не ті, і я знову хочу назад свою молодість. Та, як я зрозумів, щоб її повернути, мушу пройти проціджування мізків. Чи це правда?

— Певною мірою.

— І навіщо, дозволь запитати?

— Щоб верх взяло над злом добро[62], — з осміхом мовив бог.

— Припустімо, я злий, — почав Сем. — Як саме наді мною візьмуть верх?

— Тобі доведеться відробити свій кармінний тягар у нижчій подобі.

— А чи не пам’ятаєш, бува, конкретних цифр — відсотка тих, над ким беруть верх, проти тих, хто бере?

— Я-то всезнавець, ти й не сумнівайся, — відказав Брахма, позіхаючи й прикриваючись берлом, — але, правду кажучи, саме ці цифри підзабув.

Сем пирхнув.

— То, кажеш, у Небеснім Місті є вакансія садівника?

— Так, — підтвердив Брахма. — Не хочеш спробувати?

— Та й не знаю. Може, і так.

— А може, і ні, га?

— А може, і ні, — погодився Сем. — За давніх часів цього воловодіння з мізками не було. Якщо хтось із Перших хотів поновлення, то оплачував собі тіло й одержував послугу.

— Давні часи вже в минулому, Семе. На порозі нова доба.

— Так можна й подумати, ніби ви прагнули усунути всіх Перших, хто не став до ваших лав.

— У пантеоні вистачить місця багатьом, Семе. Знайдеться й тобі ніша, якщо ти тільки захочеш її посісти.

— А якщо ні?

— Тоді подавай заявку на тіло в Палаті карми.

— А якщо я оберу божественність?

— Тоді твого мозку не зондуватимуть. Кармовладцям звелять обслужити тебе швидко та якісно. Пришлють летючу машину, яка забере тебе на Небеса.

— Від такого хоч-не-хоч замислишся, — визнав Сем. — Я досить-таки люблю цей світ, хай він і борсається в темній добі. З другого боку, ця любов ніяк не допоможе мені насолоджуватися всім тим, чого я бажаю, якщо мене приречуть на справжню смерть або блукання джунглями в мавпячій подобі. Та не надміру я люблю й штучну досконалість, таку, що панувала на Небесах, коли я був там востаннє. Дай-но пометикую хвильку.

— Вважаю цю нерішучість проявом зарозумілості, — заявив Брахма. — Коли вже зробили аж таку пропозицію...

— Знаю, і, либонь, на твоєму місці вважав би так само. Але якби я був богом, а ти — мною, то, поза сумнівом, я б милосердно помовчав трохи, поки людина обдумує рішення чималої ваги щодо свого життя.

— Семе, але ж ти й варивода! Хто б іще змусив мене чекати, коли його безсмертя висить на волосині? Ти ж не надумав, бува, зі мною поторгуватися?

— Ну, у моїй сім’ї завжди вміли продати слона, і я таки дуже прагну дечого.

— І чого ж?

— Відповідей на кілька запитань, які вже давненько не дають мені спокою.

— А саме?

— Як ти знаєш, понад століття тому я припинив ходити на засідання старої Ради, бо вони перетворилися на довжелезні збіговиська, де ухвали свідомо відкладали та які стали насамперед приводом для Гулянки Перших. Не те щоб я був проти гулянок. Власне, півтораста років я їх відвідував, аби тільки знову хильнути добрячого земного бухла. Та мені здавалося, що нам слід щось робити з пасажирами, а так само з нащадками наших численних тіл, замість кинути їх напризволяще в лихому світі на шляху назад у дикунство. Мені здавалося, що нам, членам екіпажу, слід допомагати їм, прилучати до корисних технологій, які ми зберегли, замість вибудовувати собі неприступний рай, а до світу ставитися, мов до мисливських угідь у комплекті з публічним домом. Тож я довго думав, чому цього не зробили. Це, як на мене, був би чесний і справедливий спосіб керувати світом.

— То ти що, акселераціоніст?

— Ні, — відповів Сем. — Просто допитливий. Мені цікаві резони, ось і все.

— Тоді відповім, — мовив Брахма. — Річ у тім, що вони не готові. Якби ми почали негайно, то так, це було б можливо. Та спершу нам було байдуже. Відтак, коли постало це питання, ми не були одностайні. Минуло забагато часу. Вони не готові — і не будуть готові ще багато століть. Якщо тепер на них зваляться передові технології, то неминучі війни призведуть до руйнування тих пуп’янків, на які вони вже спромоглися. А вони ж пройшли чималий шлях. Започаткували цивілізацію на взір своїх стародавніх пращурів. Але вони й досі діти, і, наче діти, бавилися б нашими дарами й неодмінно б обпеклися ними. Вони наші діти, породжені нашими давно мертвими Першими тілами, а згодом другими, третіми й багатьма наступними, тож ми несемо за них батьківську відповідальність. Ми не маємо права допустити їхньої акселерації аж до промислової революції, яка знищить перше стале суспільство на цій планеті. Найліпший спосіб виконувати наші батьківські функції — скеровувати людей за посередництва Храмів, як ми це й робимо. Боги й богині, по суті, — батьківські постаті, то хіба ж не правильно й не справедливо те, що ми беремо на себе ці ролі й сумлінно їх виконуємо?

— Нащо ж тоді ви знищуєте їхні власні паростки технологій? Друкарський верстат за моєї пам’яті перевинаходили тричі — і щоразу знову забороняли.

— Із тих самих міркувань: вони не були готові. І вони насправді його не винаходили — радше згадували. Це була річ із легенди, що її хтось брався відтворити. Якщо щось має з’явитися, то тільки внаслідок чинників, уже наявних у культурі, а не вигулькнути з минулого, мовби витягнутий із капелюха кролик.

— Грань ця, Брахмо, видається мені тонюсінькою. Виходить, ваші поплічники нишпорять собі світом, знищуючи будь-які ознаки прогресу, на які лиш натраплять?

— Неправда, — мовив бог. — Ти що ж, гадаєш, ніби ми бажаємо без кінця нести цей тягар божественності, ніби ми прагнемо зберегти темну добу заради того, щоб вічно мучитись у своїх вимушено прибраних божих подобах?

— Одним словом — так. Візьмімо той молитвомат, що бовваніє перед цим самісіньким Храмом. Хіба він на одному культурному рівні з колісницею?

— То трохи не те. Громадяни шанують його як божественний прояв і не ставлять запитань — із релігійних міркувань. От якби ми їх із порохом познайомили...

— Припустімо, якийсь атеїст поцупить таку машинку й розбере її. Припустімо, це буде місцевий Томас Едісон. Що тоді?

— На них хитромудрі кодові замки. Якщо молитвомат відкриє хтось, крім жерців, він вибухне й забере порушника з собою.

— А ще я помітив, що ви, попри всі зусилля, таки не завадили їм навчитися гнати спиртне. Тож ви гахнули акциз, який треба платити Храмам.

— Людство завжди шукало полегші в питві, — констатував Брахма. — Пияцтво зазвичай включали до якихось релігійних церемоній, щоб відчувати менше провини. Справді, спершу ми намагалися заборонити алкоголь, але швидко побачили, що це марно. Отже, в обмін на акциз їхню випивку благословляють. Менше провини, менше похмілля, менше взаємодокорів — воно, бач, має психосоматичний ефект, а сам акциз не такий уже й високий.

— І чого ж тоді стільки охочих до несвяченого пійла...

— Семе, то ти прийшов молитися, а натомість глузуєш? Я погодився відповідати на твої запитання, а не дискутувати про політику деїкратів. Ти вже визначився щодо моєї пропозиції?

— Так, Мадлено, — відповів Сем. — А тобі вже казали, яка ти гарна, коли розгнівана?

Брахму аж підкинуло з престолу.

— Звідки? Звідки знаєш? — заверещав бог.

— Та я й не знав, щиро кажучи. Дотепер. Це була просто здогадка на основі пам’ятних особливостей мови й жестикуляції. Отже, ти нарешті здійснила прагнення свого життя, га? Закластися готовий, що й гарем маєш. То як воно, мадам, стати з дівулі справжнісіньким мачо? Закладаюся, кожна лесба у світі позаздрила б, якби знала. Мої вітання.

Брахма випростався на весь зріст і гнівно зиркнув на Сема. Престол за його спиною наче палав. Віна й далі безпристрасно бренькала. Бог підніс берло й виголосив:

— Приготуйся до Брахминого прокляття!

— За що ж? — перебив Сем. — Бо я розгадав твою таємницю? Але якщо я стану богом, то яка різниця? Інші, напевне, теж знають. Чи ти сердишся, бо я мусив тебе трохи подражнити, інакше б не дізнався, хто ти насправді? Та я був припустив, що ти цінуватимеш мене більше, якщо покажу, чого вартий, проявлю так свою кмітливість. Коли образив, прошу вибачити.

— Я проклинаю тебе не через те, що ти вгадав, і навіть не через те, як ти вгадав, а через те, що ти з мене кепкував.

— Кепкував? — здивувався Сем. — Не розумію. Я не мав наміру тебе зневажити. За давніх часів ми з тобою завжди ладнали. Просто згадай їх, і зрозумієш: так і було. Чого б це я ставив себе під загрозу, кепкуючи з тебе тепер?

— Бо надто швидко бовкнув те, що подумав, не подумавши вдруге.

— О ні, владарю мій. Я просто жартував із тобою, як у звичайній бесіді чоловіка з чоловіком про щось таке. Мені прикро, якщо ти зрозумів це хибно. Запевняю, що заздрю твоєму гарему й, поза сумнівом, якось уночі спробую туди прокрастися. Якщо ладен проклясти мене тільки за подив, тоді проклинай.

Він пихнув люлькою, ховаючи усмішку за хмаркою диму.

Врешті-решт Брахма реготнув.

— Я таки трохи запальний, — пояснив він. — І, мабуть, дещо занадто вразливий, коли йдеться про моє минуле. Звісно, я часто жартував так з іншими чоловіками. Тебе прощено. Я скасовую своє розпочате прокляття. То, як я розумію, ти вирішив пристати на мою пропозицію?

— Саме так, — сказав Сем.

— Ну й гаразд. Я завжди відчував до тебе братерську любов. А тепер іди й виклич мого жерця, щоб я дав йому вказівки стосовно твого перевтілення. Скоро побачимося знову.

— Аякже, владарю Брахмо.

Сем кивнув і відсалютував люлькою. Тоді відхилив стелаж і вийшов шукати жерця. У голову йому лізли всілякі думки, але цього разу він їх не висловлював.

Увечері князь радив раду з тими своїми челядниками, котрі відвідали були своїх магартських рідних і приятелів, а також із тими, котрі пообходили були місто, позбиравши новини й чутки. Від них він дізнався, що в Магартсі всього десятеро кармовладців, а мешкають вони в палаці на південно-східних узгір’ях понад містом. За певним розкладом кармовладці навідували лікарні чи то пак читальні при Храмах, до яких громадяни являлися на суд, коли клопотали про поновлення. Сама ж Палата карми являла собою масивну чорну споруду у дворі їхнього палацу, куди підсудний невдовзі після розгляду справи подавав заявку на переселення в нове тіло. Стрейк завидна рушив туди з двома помічниками, щоб замалювати, як укріплено палац. Двох князевих надвірних відрядили на той кінець міста із запрошенням на пізню вечерю й гулянку, адресатом якого був старий шан Ірабеку, далекий сусід Сіддгартхи, що з ним вони билися в трьох кривавих прикордонних колотнечах і час від часу полювали на тигрів. Шан саме гостював у рідні, ждучи, доки його приймуть кармовладці. Ще одного послали на Ковальську вулицю, де він переказав металоробам: князь подвоює обсяг замовленого, а готове воно має бути вже рано-вранці. Щоб ті не підвели, він передав їм приплату.

Згодом ірабецький шан приїхав до Гоканиного заїзду в супроводі шістьох родичів купецької касти, які, утім, озброєні були незгірше воїнів. Проте, побачивши, що заїзд — осідок мирний і ніхто з інших пожильців або відвідувачів зброї не носить, вони й свою повідкладали та повсідалися при голові стола, поруч із князем.

Шан був чоловік високий, але дуже сутулий. Мав на собі бордові шати й темний тюрбан, насунутий майже до величезних брів, що нагадували молочно-білих гусениць. Борода його була подібна до засніженого куща, з якого, коли дідуган сміявся, виднілися темні пеньки зубів, а набряклі й червонясті нижні повіки були ніби подразнені й утомлені, стільки років протримавши в орбітах набіглі кров’ю баньки, які так і пнулися назовні. Він реготав харкотинним реготом і гупав по столі, уже вшосте повторюючи: «Слони теперка задорогі, а в багні з них ніякого в біса пожитку!» Це стосувалося їхньої розмови щодо пори року, котрої найліпше воювати. Зійшлись на тому, що нечемності образити сусідського посла в сезон дощів не забракне хіба що найзеленішому початківцю, який цим навіки знеславиться як новоцарко[63].

Коли звечоріло, князів лікар відлучився, нібито щоб наглянути за приготуванням десерту, і підсипав наркотик до поданих шану тістечок. Коли звечоріло ще більше, уже по десерті, шанові очі все частіше й частіше склеплялися, а голова його падала на груди й лишалася там усе довше й довше. «Добренна гулянка», — бурмотів він у проміжках між хропінням; кінець кінцем вирік: «Ніякого в біса пожитку зі слонів...» — і заснув так, що годі було й добудитися. Тим часом шанові родичі не вважали за потрібне доправити його додому, бо ж князів лікар додав був до їхнього вина хлоралгідрату, і вони саме порозлягалися на підлозі й хропли хропака. Князів головний надвірний домовився з Гоканою щодо їхнього нічлігу, а самого шана забрали до покоїв Сіддгартхи, де його ненадовго навідав лікар, який розпустив заснулому одяг і заговорив до нього м’яким переконливим голосом:

— Завтра вдень, — казав лікар, — ти будеш князь Сіддгартха, а ці будуть твоя челядь. Ти явишся до Палати карми в їхньому товаристві, щоб одержати тіло, оминувши суд, як обіцяв тобі Брахма. Ти лишатимешся Сіддгартхою навіть після переселення й повернешся сюди в супроводі своєї челяді, а я тебе огляну. Зрозумів?

— Так, — прошепотів шан.

— Тоді повтори, що я тобі сказав.

— Завтра вдень, — мовив шан, — я буду Сіддгартха, на чолі цих челядників...

Під яскравим цвітом ранку посплачували борги. Половина князевих людей виїхала з міста на північ. Коли Магартха зникла з очей, вони почали забирати на південний схід, зупинившись серед пагорбів тільки для того, щоб убратися в бойовий риштунок.

Шістьох відрядили на Ковальську вулицю, звідки вони повернулися нав’ючені тяжкими парусиновими мішками, уміст яких розподілили між гаманами трьох дюжин людей, котрі після снідання розійшлися містом.

Князь сказав своєму лікареві на ім’я Нарада[64]:

— Якщо недооцінив я милосердя Небес, то воістину проклятий.

Але медик лиш усміхнувся у відповідь:

— Навряд чи недооцінив.

І так вони відбули ранок, дочекавшись тихого полудня під золотим Божим Мостом.

Коли прокинулися мимовільні гості, їм допомогли подолати похмілля. Шану дали постгіпнотичний наказ і відправили з шістьома Сіддгартшиними челядниками до палацу кармовладців. Родичів його запевнили, що він і далі спить у князевих покоях.

— Наразі наш головний ризик — шан, — мовив лікар. — Чи не впізнають його? На руку нам те, що він дрібний потентат із далекого шанства, у місті пробув зовсім недовго, і то головно серед рідні, а на суд іще не являвся. Кармовладці, напевне, і досі не знають, яка на вигляд твоя фізична оболонка...

— Хіба що мене описав їм Брахма чи жрець, — відказав князь. — Підозрюю, що нашу бесіду могли фільмувати, а запис передати кармовладцям для встановлення особи.

— Але навіщо б їм це робити? — поцікавився Нарада. — Навряд чи вони сподіваються вивертів і хитромудрої обачності від того, кого обдаровують ласкою. Ні, гадаю, ми це таки втнемо. Звісно, зондування б шан не пройшов, але поверховий огляд пройти має, та ще й у супроводі твоєї челяді. Зараз він і справді переконаний, що є Сіддгартхою, і ця переконаність витримає будь-яку просту перевірку на брехню — а це, мені здається, найсерйозніша перешкода, що може йому трапитися.

Отак вони чекали, аж доки повернулися ті три дюжини, уже з порожніми гаманами, зібрали пожитки, повсідалися верхи й по одному поїхали крізь місто, неначе шукаючи розваги, а насправді потроху пробираючись на південний схід.

— Бувай здоровий, добрий Гокано, — мовив князь, коли вже й решта його людей зібралася та розсілася по конях. — Як і завжди, нестиму я добре слово про твоє помешкання всім, кого зустріну на своїм шляху. Шкодую, що доводиться так несподівано перервати перебування тут, але одразу після Палати карми мушу невідкладно душити повстання на окраїнах. Ти ж знаєш, як вони спалахують, досить тільки правителю показати спину. Тому, хоч і хотів би провести під твоїм дахом ще з тиждень, боюся, що вимушений відкласти цю приємність до наступного разу. Якщо мене питатимуть, скажи, хай шукають в Аїді.

— В Аїді, владарю мій?

— Це найпівденніша окраїна мого князівства, знана своєю надспекотною погодою. Обов’язково скажи саме так, особливо жерцям Брахми, які найближчими днями можуть цікавитися місцем мого перебування.

— Так і зроблю, владарю мій.

— І добре дбай за того хлопця, Деле. Сподіваюся, він знову заграє мені під час наступного візиту.

Гокана низько вклонився і вже був збирався розпочати промову, тож князь скористався моментом, жбурнув йому останній мішечок із монетами, ще раз похвалив земельські вина, швидко скочив у сідло й заходився щось гучно наказувати своїм людям, щоб унеможливити будь-яку дальшу бесіду.

Тоді вони виїхали крізь браму й зникли, лишивши по собі тільки лікаря й трьох воїнів, яких той іще день мав лікувати від незрозумілої недуги, пов’язаної зі зміною клімату, перш ніж вирушити разом із ними решті навздогін.

Вибравшись із міста бічними вуличками, кавалькада зрештою дісталася шляху, який вів до палацу кармовладців. По дорозі Сіддгартха обмінювався таємними знаками з тими трьома дюжинами воїнів, котрі залягли там і сям у лісі.

На півдорозі до палацу князь і восьмеро супутників спинили коней, нібито щоб перепочити, чекаючи, доки їх наздоженуть інші, які в цей час обережно пробиралися поміж дерев.

Та невдовзі вони побачили рух попереду. Наближалося семеро кінних — князь упізнав шістьох своїх списників і шана. Щойно вони під’їхали на відстань оклику, загін просунувся назустріч.

— Ви хто такі? — запитав високий гостроокий вершник на білій кобилі. — Як смієте заступати шлях князю Сіддгартсі, Ув’язнювачу Демонів?

Розглянувши цього м’язистого й засмаглого парубка років двадцяти п’яти, із соколиними рисами й могутньою поставою, князь раптом подумав, що його сумніви не були обґрунтовані, а підозри й недовіра кепсько прислужилися йому самому. Граційний особень на князевій власній кобилі доводив: Брахма торгувався чесно й надав чудове міцне тіло. Дісталося воно, щоправда, старезному шанові.

— Владарю Сіддгартхо! — мовив його воїн, що їхав поруч із правителем Ірабеку. — Здається, не надурили. На моє око, всенько з ним гаразд.

— Сіддгартха? — обурився шан. — Кого це ти смієш кликати на ім’я свого пана? Я Сіддгартха, Ув’язнювач... — тут він закинув голову на спину, і слова забулькотіли в його горлянці.

Шану стало не до шани[65]. Він закляк, утратив рівновагу й упав із сідла. Сіддгартха підбіг до нього. У куточках шанового рота виступила піна, а очі його закотилися під лоба.

— Падуча! — вигукнув князь. — Замислили підсунути мені мозок, який зіпсуто!

Інші скупчилися навколо й допомагали князеві піклуватися за причинного, аж доки напад епілепсії минув і шанів розум повернувся в тіло.

— Щ-що сталося? — спитав він.

— Зрада, — відказав Сіддгартха. — Зрада, о шане над Ірабеком! Зараз один з моїх людей допровадить тебе на огляд до мого особистого лікаря. Коли відпочинеш, раджу подати скаргу в Брахминій читальні. Мій лікар подбає про тебе в Гокани, а тоді будеш вільний. Мені прикро, що це сталося. Напевно, воно залагодиться. Але як ні, то згадай останню облогу Капіла[66] та вважай, що ми квити за всіма статтями. На добридень, князю-брате[67].

Він кивнув своїм людям, і ті підсадили шана на гнідого, що його Сіддгартха позичив був у Гокани.

Усівшись на свою кобилу, князь провів очима шана із супроводжувачем, потім повернувся до тих людей, котрі стояли довкола, і заговорив до них досить гучно, щоб його почули й ті, котрі чекали при дорозі:

— Дев’ятеро з нас увійдуть. Щойно двічі протрубить ріг, за ними ввійде решта. Якщо вони опиратимуться, змусьте їх пошкодувати про свою нерозважливість, адже ще три сигнали рога прикличуть із пагорбів п’ятдесятьох списників, скоро вони знадобляться. Це безтурботний палац, а не фортеця, збудована для битв. Візьміть кармовладців у полон. Не шкодьте їхніх машин самі й іншим не дозволяйте. Якщо вони не опиратимуться, то й добре. Якщо опиратимуться, то ми пройдемо крізь палац і Палату, як ото хлоп’я перелазить через розлогий, штудерно зведений мурашник. Щасти. Хай не буде з вами богів!

І, розвернувши кобилу, він поскакав дорогою, а за ним, тихо наспівуючи, — восьмеро списників.

Князь проїхав крізь широку подвійну браму, яка стояла відчинена й без жодної варти. Він одразу засумнівався: ану ж Стрейк недобачив якихось прихованих засобів оборони?

Подвір’я було озеленене й деінде замощене. У чималому саду поралися слуги — підрізали й стригли рослини, обробляли грунт. Князь пошукав очима зброю, та ніде її не побачив. Слуги глянули на гостя, але працювати не перестали.

У дальньому кінці подвір’я виднілася чорна кам’яна Палата. Туди він і рушив, а його вершники — за ним. Аж тут із правого боку, зі сходів власне палацу, до них озвалися.

Князь натяг повід і повернувся на звук. Побачив чоловіка в чорній одежі з жовтим колом на грудях. У руці той тримав ебенову патерицю. Високий на зріст і масивної статури, чоловік був закутаний по самі очі. На привітання не відповів, просто стояв і вичікував.

Князь скерував кобилу до підніжжя широких сходів і заявив:

— Маю поговорити з кармовладцями.

— Тобі призначено? — спитав чоловік.

— Ні, — відказав князь, — але справа важлива.

— Тоді мені прикро, що ти марно приїхав. Без запису не можна. Записатися можеш у будь-якому з магартських Храмів.

На цьому він стукнув патерицею по сходах, повернувся спиною і пішов був геть.

— Викорчуйте той сад, — звелів князь своїм людям, — вирубайте тамті дерева, зваліть усе докупи й пустіть із димом.

Чоловік у чорному спинився й знову повернувся.

Унизу сходів чекав тільки князь. Люди його вже рухалися до саду.

— Не можна так! — обурився чоловік.

Князь посміхнувся.

Його люди поспішувалися й заходилися рубати кущі, копняками пробиваючи собі дорогу по клумбах.

— Скажи їм припинити!

— Чого б це? Я приїхав побалакати з кармовладцями, а ти завів: не можна, не можна. Я ж запевняю: можна, я з ними таки побалакаю. Побачимо, хто з нас має слушність.

— Накажи їм припинити, — мовив чоловік, — і я віднесу твоє послання кармовладцям.

— Стійте! — вигукнув князь. — Але будьте готові почати знову.

Чоловік у чорному піднявся сходами та зник у палаці. Князь торкнувся пальцями рога, що висів у нього на шиї.

Невдовзі почувся рух, і з дверей повалили озброєні люди. Князь підняв ріг і двічі просурмив.

На збройних були шкіряні панцирі, де в кого ще навіть не повністю застібнуті, і шоломи з того самого матеріалу. Правиці були до ліктя захищені стьобаними наручнями, а на маленьких овальних металевих щитах чорного кольору красувалося жовте колесо. Зі зброї мали довгі шаблі. Люди заповнили сходи й стояли, ніби чекаючи наказів.

Чоловік у чорному знову вийшов і спинився зверху сходів.

— Ну, — прорік він, — якщо маєш, що сказати кармовладцям, то кажи!

— Ти кармовладець? — спитав князь.

— Так.

— Тоді, либонь, найнижчий із них, коли заразом і придверником служиш. Дай поговорити з головним.

— За свою зухвалість ти одержиш відплату й тепер, і в наступному житті, — зауважив кармовладець.

Тут у браму в’їхало три дюжини списників. Вони вишикувались обабіч князя. Ті восьмеро, котрі почали були плюндрувати сад, знову сіли верхи й прилучилися до бойового порядку, поклавши голі булати поперек сідел.

— То що, нам верхи заїхати в палац? — поцікавився князь. — Чи, може, ти таки покличеш інших кармовладців, що з ними я бажаю порозмовляти?

На сходах проти них стояло з вісім десятків щабель. Кармовладець мовби зважував сили. Постановив зберегти все, як є.

— Не робіть дурниць, — попередив він, — бо мої люди боронитимуться неабияк затято. Діждіть мого повернення Я покличу інших.

Князь набив люльку й закурив. Його люди сиділи, ніби статуї, зі списами напоготові. На обличчях піхоти в першій лаві на сходах було дуже добре видно піт.

Князь знічев’я зауважив своїм списникам:

— Навіть не думайте вихвалятися майстерністю, як робили під час останньої облоги Капіла. Цільтеся в груди, не в голову.

Тоді повів далі:

— А ще й не думайте, як звикли, калічити поранених і вбитих, бо ж це святе місце, й опоганювати його таким робом не годиться.

Відтак додав до цього:

— З другого боку, я вважатиму за особисту образу, якщо ви не візьмете бодай десятьох бранців, яких ми офіруємо Нірріті Чорному, моєму особистому патронові, — звісно, десь поза цими стінами, де справляння Темної учти не впаде на нас таким тяжким гріхом...

Праворуч щось грюкнуло — піхотинець, котрий витріщився був на задертий гостряк Стрейкового списа, знепритомнів і впав із нижньої сходинки.

— Спиніться! — заволав один із сімох у чорному, які саме з’явилися нагорі. — Не поганьте Палацу карми кровопролиттям. Кров того загиблого воїна вже...

— Збігається йому до щік, — завершив князь, — якщо він при тямі, адже його не вбито.

— Чого ти хочеш?

Чоловік у чорному, який звертався до князя, був середній на зріст, але неохопний у перехваті. Він нагадував велике темне барило, а його патериця — чорнісіньку блискавку.

— Я налічив сімох, — відказав князь. — Як я знаю, тут мешкає десятеро кармовладців. Де ще троє?

— Вони саме приймають у трьох читальнях Магартхи. Чого ти хочеш від нас?

— Ти тут головуєш?

— Головує тут лише Велике колесо закону.

— Ти старший заступник Великого колеса в цих стінах?

— Так.

— От і добре. Бажаю перемовитися з тобою сам на сам, он там, — заявив князь, показуючи на чорну Палату.

— У жодному разі!

Князь вибив люльку об закаблук, вишкріб її чашку вістрям кинджала й поклав на місце в кисет. Відтак сів на білій кобилі дуже прямо та стиснув лівицею ріг. Глянув кармовладцеві у вічі й запитав:

— Ти цілком цього певен?

Рот кармовладця, малий і яскравий, смикався відтак і не вимовлених слів. Врешті він піддався:

— Як скажеш. Розступіться!

Він спустився крізь лави вояків і став перед білою кобилою.

Князь скерував її колінами в напрямку темної Палати.

— Тримайте поки що ряди! — гукнув кармовладець.

— І до вас це стосується, — сказав князь своїм.

Обоє перетнули подвір’я, і перед Палатою князь спішився.

— Ви заборгували мені тіло, — негучно проказав він.

— З якого це дива? — спитав кармовладець.

— Я — князь Сіддгартха Капільський, Ув’язнювач Демонів.

— Сіддгартху вже обслужили.

— Це ви так гадаєте. Думаєте, втелющили йому епілептичну плоть, як наказав Брахма. Проте це не так. Чоловік, що його ви обслужили сьогодні, був самозванцем мимоволі. Я справжній Сіддгартха, о безіменний жерче, і я прийшов по своє тіло, ціле й сильне, без прихованих недуг. І ти мені його даси. Обслужиш мене добровільно або з примусу, але таки обслужиш.

— Гадаєш?

— Гадаю, — підтвердив князь.

— Бий їх! — гукнув кармовладець і спробував поцілити темною патерицею князеві в голову.

Князь пригнувся й відступив, витягаючи шаблюку. Двічі він відбивав патерицю. Утретє вона влучила в плече — по дотичній, але достатньо, щоб вивести з рівноваги. Він відступав навколо білої кобили, кармовладець — за ним. Ухиляючись і затулившись від ворога конякою, князь підніс до губів ріг і протрубив три сигнали. Ноти цих звуків піднеслися над лютим шумом бою на палацових сходах. Відхекуючись, князь повернувся й підняв зброю саме вчасно, щоб відбити вдар у скроню, який напевне поклав би його трупом.

— Написано, — задихаючись словами, вичавив кармовладець, — що дурень той, хто дає накази, не маючи потуги змусити їх виконувати.

— Якихось десять років тому, — пропихкав князь, — ти б мене цим дрючком нізащо не дістав.

Він цілився в палицю, сподіваючись розрубати її, але супернику щоразу вдавалося відхилити його лезо, тож хоч булат і покарбував та пообстругував деревину, вона трималася — патериця жерця лишалася суцільна.

Вимахуючи нею, мов бойовим києм, кармовладець тяжко гепнув князя в лівий бік, і той відчув, як ламаються ребра... Так і звалився.

Це сталося ненавмисно, бо князь, падаючи, упустив шаблю, але лезо кресонуло ворога по гомілках, і той, завиваючи, бухнувся на коліна.

— Що ж, ми до пари, — засапано видихнув князь. — Я старий, ти — гладкий...

Лежачи, він видобув кинджал, але рука його трусилася. Він сперся ліктем на землю. Кармовладець зі слізьми на очах спробував стати на рівні, але знову впав навколішки.

Тут почувся тупіт багатьох копит.

— Я не дурень, — мовив князь, — і тепер маю потугу, щоб змусити виконувати мої накази.

— Що діється?

— Приїхала решта моїх списників. Якби я відразу привів усе військо, ви б заховалися, мов гекон у дровах, і розвалити ваш палац та видлубати вас могло б бути справою не одного дня. А тепер ви в моїх руках.

Кармовладець підніс патерицю.

Князь відвів руку назад.

— Опусти, — застеріг він, — бо кину кинджал. Сам не знаю, схиблю чи поцілю, але можу й поцілити. Ти ж не хочеш зіграти зі справжньою смертю, га?

Кармовладець опустив патерицю.

— Ти пізнаєш справжню смерть, — пригрозив він, — щойно сторожа карми порубає твою кінноту псам на поживу.

Князь закашлявся й незацікавлено глянув на вихаркнуту кров.

— А тим часом поговорімо-но про політику, — запропонував він.

Коли звуки бою вщухнули, до них підійшов не хто, як Стрейк — високий запорошений Стрейк із волоссям майже того самого кольору, що й запекла кров на його булаті. Біла кобилиця лащилася до нього, а він віддав своєму князеві честь і доповів: «По всьому!»

— Чуєш, кармовладцю, хто пішов псам на поживу? — спитав князь. — Твоя сторожа.

Кармовладець не відповів.

— Як обслужиш мене, залишу тобі життя, — сказав князь. — Як відмовиш, заберу його.

— Обслужу, — мовив кармовладець.

— Стрейку! — наказав князь. — Відряди двох до міста, одного по Нараду-лікаря, другого — по Яннавега-вітрильника із Ткацької вулиці. Із трьох списників у Гокани хай лишається один і тримає там шана до заходу сонця. А потому хай його зв’яже й залишить, а сам їде до нас сюди.

Стрейк усміхнувся й віддав честь.

— А тепер поклич людей — хай занесуть мене в Палату й наглядають за цим кармовладцем.

Своє старе тіло він спалив разом з усіма іншими. Сторожа карми полягла як один. Із сімох безіменних кармовладців вижив лише той, що раніше був гладуном. Хоча запаси сперми та яйцеклітин, а також вирощувальні баки й тілосховища перевезти було неможливо, саме пересельне устатковання розібрали під проводом лікаря Наради на окремі складники й повантажили на коней загиблих у битві воїнів. Юний князь сидів на білій кобилі й спостерігав, як щелепи вогню стуляються на мерцях. На тлі досвітнього неба палало вісім багать. Той, що робив недавно вітрила, звернув очі на найближче до брами вогнище, яке запалили останнім, — його полум’я ще тільки підбиралося до верхівки, де громадився опасистий труп у чорній рясі з жовтим колом на грудах. Коли вогонь дістався туди й ряса задиміла, пес, зіщулений у сплюндрованому саду, підняв голову й ридма завив.

— Цього дня твій рахунок гріхів переповнився, — зауважив вітрильник.

— Ха, але ж і молитовний рахунок у мене нівроку! — відказав князь. — Виходитиму поки що з цього. Та остаточне рішення щодо прийнятності всіх тих жетонів у молитвоматах — за майбутніми богословами. А наразі хай Небеса сушать голову, що ж тут нині сталося, де я, чи є я взагалі та хто я такий. Нам же пора їхати, капітане. Спершу в гори, а тоді — кожен своїм шляхом, заради безпеки. Не знаю точно, якою дорогою піду; знаю лише, що веде вона до брами Небес, а йти я мушу озброєний.

— Ув’язнювач Демонів, — хмикнув другий і всміхнувся.

Під’їхав начальник списників. Князь кивнув йому. Залунали накази.

Колони верхівців рушили вперед, тоді проїхали крізь браму Палацу карми, збочили з гостинця й попрямували вгору схилом, що лежав на південний схід від міста Магартхи, а позаду них, мов світанок, палали їхні товариші.