Володар Світла

Розділ третій

Був біля міста під назвою Алунділ пишний гай синьокорих дерев із пурпуровим листям, подібним до пір’я. Славився він красою і майже храмовим спокоєм затінку. Був він власністю купця на ймення Васу, аж доки той не навернувся, після чого подарував гай учителю, якого знали як Магасематмана, Татхаґату й Просвітленого. У цьому ліску той учитель і замешкав зі своїми послідовниками. Походжаючи серед дня по милостиню до міста, із порожніми чашами вони ніколи не верталися.

У гаю повсякчасно крутилося чимало прочан. Віряни, просто цікаві, а також ласі поживитися чужим коштом так і сунули крізь нього лавою. Приїздили верхи, припливали човнами, приходили пішки.

Алунділ був не дуже великим містом. Були в ньому й солом’яні халупи, і дерев’яні хижі; головна вулиця була немощена, вибоїста; мало місто два великі базари й безліч малих; синьо-зеленим морем, що хвилювалося й брижилося, оточували місто розлогі зернові лани, належні вайш’ям[70], оброблювані шудрами[71]; через постійний плин подорожніх мало місто й чимало заїздів (хоча куди їм було до легендарного Гоканиного закладу в далекій Магартсі); були там свої праведники та свої казкарі; і був там свій Храм.

Храм стояв на низенькому пагорбі біля центру міста, з усіх чотирьох боків мав по величезній брамі. І ці брами, і самі мури повністю вкривала багатошарова оздобна різьба, що зображувала музикантів і танцюристів, воїнів і демонів, богів і богинь, тварин і художників, коханців і напівлюдей, охоронців і девів[72]. Брами ці вели на перше подвір’я, де були ще мури та ще брами, які своєю чергою вели на друге подвір’я. Перше подвір’я містило базарчик, де продавали приноси для богів. Були там і численні кумиреньки нижчих божеств. Будь-якої пори доби на подвір’ї старцювали старці, медитували святенники, сміялися діти, пліткували жінки, горіли пахощі, співали птахи, булькотіли очищувальні баки й гули молитвомати.

Натомість внутрішнє подвір’я з його величними кумирнями вищих божеств було осередком релігійного дбання. Тут наспівували чи викрикували молитви, бурмотіли вірші з Вед, стояли, колінкували чи лежали ниць перед величезними камінними кумирами, так рясно уквітчаними, змащеними червоною кумкумовою[73] пастою та обкладеними купами приносів, що годі було й розрізнити, котре саме з божеств оточили цими матеріальними проявами палкої шани. Час від часу сурмили храмові сурми — на мить усі замовкали й дослухалися до їхнього відлуння, а відтак гамір починався знову.

І нікому б і на думку не спало сперечатися з тим, що царицею цього Храму була Калі. Висока білокам’яна статуя богині в її велетенській кумирні панувала над внутрішнім подвір’ям. Її легка усмішка, може, навіть трохи зневажлива до інших богів і їхніх шанувальників, була по-своєму не менш разюча, ніж вищири черепів, які правили їй за намистини. У руках богиня тримала кинджали; завмерла на півкроці, ніби зважуючи: станцювати перед відвідувачами кумирні чи повбивати їх. Губи мала повні, очі великі. У світлі смолоскипів здавалося, що вона рухається.

Отже, доречно було те, що її кумирня стояла навпроти Яминої, бога смерті. Жерці й архітектори цілком логічно вирішили, що з усіх божеств саме він найліпше пристосований до того, щоб цілу добу щохвилини протиставляти її смертозорому погляду свій неослабний власний, відповідати на її напівусмішку своїм кривим осміхом. Навіть найблагочестивіші звичайно давали гаку, аби тільки не проходити між цими двома кумирнями; коли сутеніло, їхня частина подвір’я завжди була осідком мовчання й тиші, що їх не порушували пізні богомольці.

Коли краєм повіяли весняні вітри, прийшов із півночі той, хто звався Райлдом. Невисокий Райлд із білим, попри не старі ще літа, волоссям, який був у темному прочанському строї, але на передпліччі, коли знайшли його з пропасницею в канаві, мав кармазиновий шнурок, ознаку його справжнього фаху: Райлд-душитель.

Навесні, святковою порою, прийшов Райлд до Алунділа з його синьо-зеленими ланами, солом’яними халупами й дерев’яними хижами, немощеними вулицями й численними заїздами, базарами, праведниками й казкарями, великим відродженням побожності та Вчителем, чия слава розійшлася по всім краї, до Алунділа з Храмом, де царювала його богиня-покровителька.

Святкова пора.

Двадцять років тому на маленькому алундільському святі гуляли майже виключно місцеві. Але тепер, через рух численних подорожніх, що його спричинила присутність Просвітленого, який навчав Вісімкового шляху[74], Дні Алунділа приваблювали вже стількох прочан, що заночувати майже не було де. Власники наметів мали змогу дорого здерти за ночівлю. Люди винаймали навіть стайні. Голі ділянки землі — і ті здавали мандрівникам під табори.

Алунділ любив свого Будду. Багато інших міст намагалося переманити його з пурпурового гаю. Шенґоду, Квітка гір, запропонувало палац і гарем, щоб Будда переніс свою науку на тамтешні схили. Але Просвітлений у гори не пішов. Каннака, що на Зміїній річці, запропонувала слонів і кораблі, будинок у місті й віллу за містом, коней і слуг, щоб він перейшов проповідувати на тамтешні причали. Але Просвітлений не пішов і до річки.

Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме. Із роками свято ширилося, довшало й удосконалювалося, неначе добре вгодований дракон із блискотливою лускою. Місцеві браміни не схвалювали протиобрядового вчення Будди, але завдяки його присутності їхні скарбниці переповнювалися, тому вони привчилися жити в його приземкуватій тіні й жодного разу не сказали, що він тиртхіка, єретик.

Тож Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме, зокрема й Райлд.

Святкова пора.

Увечері третього дня настав час барабанів. Третього дня загуркотіли своїм частим боєм масивні барабани катхакалі[75]. Барабанне стакато розносилося на милі, летіло через лани до міста, містом, пурпуровим гаєм і багнистими пустками поза ним. Барабанщики в білих спідницях-мунду, голі по пояс і лискучі від поту на темній плоті, працювали позмінно, бо виснажувалися, калатаючи щодуху. Плин звуків не припинявся, навіть коли нова черга музик ставала на місце перед туго обтягнутими верхівками інструментів.

Коли світ огорнула темрява, на гульбищі, великому, ніби давнє бойовище, з’явилися перші мандрівники й місцеві, які рушили на барабанне торохкотіння, щойно його почули. Вони вмощувалися й чекали на глибшу ніч і початок вистави, посьорбуючи солодкодухий чай, придбаний у ятках попід деревами.

Посеред гульбища стояв великий, заввишки з людину, мідний казан з олією, із вінець якого звисали гноти. Ґноти ті були підпалені, а поруч з акторськими наметами ще й смолоскипи мерехтіли.

Зблизька барабанний гуркіт оглушав і гіпнотизував складними, синкопованими, підступними ритмами. Ближче до півночі почалися богомольні наспіви, що здіймалися та спадали разом із барабанним ритмом, виплітаючи тенета навколо чуттів.

Усе ненадовго затихло, коли прийшов Просвітлений зі своїми ченцями, чиї жовті ряси здавалися у світлі вогнів ледь не оранжевими. Та ось вони відкинули каптури й усілися на землю, схрестивши ноги. Зовсім скоро всю увагу глядачів знову поглинули наспіви та голоси барабанів.

Коли з’явились актори, величезні у своїх костюмах, щокроку подзенькуючи дзвониками на кісточках, оплесків не було, лише захоплена зосередженість. Славетні танцюристи катхакалі змалку вправлялися в акробатиці й віковічних фігурах класичного танцю, знаючи дев’ять окремих рухів шиї та очних яблук і сотні позицій рук, потрібні, щоб відтворювати традиційні стародавні епоси про кохання і війну, сутички богів і демонів, доблесні битви і криваві зради. Музиканти викрикували слова історій, тимчасом як актори, що ніколи не говорили, зображували дивовижні подвиги Рами й братів Пандавів[76]. Розмальовані зеленим і червоним або ж чорним і білісіньким, вони виходжали полем у роздутих спідницях, а всипані люстерками круги на головах виблискували у світлі ґнотів.

Світильник час від часу спалахував яскравіше чи пострілював, і тоді над їхніми головами мовби грали німби святого чи лихого світла, геть-чисто знищуючи відчуття вистави, завдяки чому глядачам на мить здавалося: омана — це вони самі, а великотілі постаті в циклопічному танці — єдина у світі дійсність.

Танцювати мали аж до світанку, доки не зійде сонце. Та ще вдосвіта один із жовторизців з’явився з боку міста, пробрався крізь натовп і щось прошепотів Просвітленому на вухо.

Будда звівся був, тоді передумав і знову сів на місце. Сказав щось ченцю, який кивнув і пішов із гульбища.

Будда ж із незворушним виглядом знову зосередився на виставі. Чернець, котрий сидів поруч, зауважив, як той постукує пальцями по землі, і вирішив, що Просвітлений, либонь, підігрує барабанам, бо знано ж усім: він вищий за такі речі, як нетерплячка.

Коли вистава завершилася й Сур’я-сонце порожевив смугу небес над східним краєм світу, натовп мовби звільнився від напруженого й моторошного сну, де його була ув’язнила щойно минула ніч, і, зморений, поплентався в новий день.

Будда з послідовниками негайно пішов у бік міста. Навіть не спинившись перепочити, вони проминули Алунділ швидкою, але сповненою гідності ходою.

Повернувшись до пурпурового гаю, Просвітлений наказав ченцям спочивати, а сам рушив до невеличкого павільйону глибоко в лісі.

У павільйоні сидів той чернець, котрий приносив звістку під час вистави. Він доглядав подорожнього з пропасницею, якого знайшов був на болотах, куди вчащав, щоб ліпше медитувалося над гнилизною — майбутнім посмертним станом його власного тіла.

Татхаґата вивчав чоловіка, який лежав на підстилці. Губи його були тонкі й бліді; мав він високе чоло, високі й вилиці, брови ніби з памороззю, загострені вуха. Татхаґата припустив, що очі, сховані тепер під повіками, мають бути світло-блакитні або сірі. Його непритомна постать справляла враження... прозорості? тендітності? Можливо, це почасти спричинила пропасниця, що мордувала його тіло, але звинуватити в цьому тільки її не можна було. Чоловічок не нагадував когось, кому могла належати річ, що її Татхаґата саме підніс у руках. На перший погляд він радше міг здатися вельми старим. Та якщо хтось ушанував би його другим поглядом і збагнув, що безбарвне волосся й тонка статура не свідчать про поважний вік, він міг би з подивом помітити в чоловічкові щось дитяче. Судячи зі стану шкіри на його обличчі, Татхаґата мав сумнів, що голитися той мусив часто. Здавалося, десь між його щоками та кутками рота ховалися трохи капосні зморшки. А може, це просто здавалося.

Будда підняв кармазиновий душильний шнурок, які носили лише кати-угодники богині Калі. Обмацав довгу шовкову мотузочку, яка зміїлася долонею, трохи до неї липнучи. Він і не сумнівався: саме так шнурок мав обвити йому горлянку. Майже несвідомо він перехопив його як слід і покрутив руками, виконуючи потрібні рухи.

Тоді підвів погляд на ченця, що вирячився на нього, усміхнувся своєю незворушною усмішкою і відклав шнурок. Чернець витер піт із блідого чола хворого вологою ганчіркою.

Чоловік на підстилці смикнувся від дотику, і його очі нараз розплющилися. Був у них шал пропасниці, і навсправжки вони не бачили, але Татхаґаті від їхнього погляду відразу стало моторошно.

Темні, такі темні, що аж майже гагатові, і годі було розрізнити, де кінчалася зіниця й починалася райдужка. Було якось украй тривожно бачити очі такої сили в такого тендітного й виснаженого тіла.

Він торкнувся рук хворого, які на дотик виявилися мов сталь, холодні й непіддатливі. Тоді креснув нігтем тильний бік правої долоні непритомного. Не залишилося ні подряпини, ані заглибини, а ніготь ковзнув собі, ніби по склу. Він стиснув і відпустив кінчик великого пальця чоловіка. Колір нігтя не змінився. Руки були наче мертві або механічні.

Він провадив огляд далі. Явище це зникало трохи вище від зап’ястків, знову спостерігалося деінде. Його п’ясті, груди, живіт, шия і подекуди спина скупалися в купелі смерті, яка й давала таку невразливість. Цілковите занурення, звісно, мало б фатальні наслідки; але й так чоловік почасти пожертвував дотиковою чутливістю, щоб навзамін одержати відповідники невидимих рукавичок, нагрудника, нашийника й наспинника зі сталі. Він і справді був один із добірних убивць жахливої богині.

— Хто ще знає про цього чоловіка? — спитав Будда.

— Чернець Сімга, — відказав другий, — що допоміг мені його сюди принести.

— Чи він бачив... — Татхаґата вказав очима на кармазиновий шнурок, — оце?

Чернець кивнув.

— Тоді йди по нього. Негайно веди сюди. Нікому нічого про це не кажи, хіба що таке: прочанин занедужав, і ми тут про нього піклуємося. Я особисто подбаю за нього та його хворобу.

— Так, о Славутній.

Чернець вибіг із павільйону.

Татхаґата сів чекати край підстилки.

Лише за два дні пропасниця відступила, а до тих темних очей повернувся глузд. Але якби впродовж цих двох днів хтось пройшов повз павільйон, то почув би бубоніння Просвітленого, який ніби звертався до свого непробудного підопічного. Раз у раз чоловік і сам щось бурмотів, ба й говорив уголос, як то часто буває в слабих на пропасницю.

Другого дня чоловік раптом розплющив очі й задивився вгору. Тоді насупився й повернув голову.

— Доброго ранку, Райлде! — мовив Татхаґата.

— Ти хто? — спитав той несподіваним баритоном.

— Той, що вчить шляху звільнення.

— Будда?

— Мене й так називали.

— Татхаґата?

— І так теж.

Чоловік спробував підвестися, та не зміг, тож умостився назад, не відводячи очей від безтурботного виду.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — запитав він урешті.

— Ти багато говорив, поки тебе трусило.

— Так, був я вельми недужий і, поза сумнівом, марив. Застудився в тій триклятій трясовині.

Татхаґата всміхнувся.

— Одна з вад мандрів наодинці полягає в тому, що, як упадеш, то ніхто не виручить.

— Правда, — визнав другий; його очі знову заплющилися, дихання поглибшало.

Татхаґата й далі чекав у позі лотоса.

Коли Райлд прокинувся знову, був вечір.

— Пити! — попросив він.

Татхаґата дав йому води.

— Поїси? — спитав.

— Ще ні. Шлунок не втримає.

Він підвівся на лікті й уважно подивився на свого опікуна. Тоді впав назад на підстилку й заявив:

— Ти — він.

— Так.

— Що робитимеш?

— Погодую тебе, коли захочеш їсти.

— Ні, після того?

— Пильнуватиму твій сон, щоб тебе знову не схопила пропасниця.

— Я не про те.

— Я знаю.

— Коли я поїм, відпочину, відновлю сили — що тоді? Татхаґата всміхнувся, видобуваючи шовковий шнурок десь із-під ряси.

— Нічого. Анічогісінько, — мовив він, повісив шнурок Райлдові на плече й забрав руку.

Райлд струснув головою і відкинувся на підстилку. Підняв руку, помацав шнурок. Обкрутив навколо пальців, а тоді й навколо зап’ястка. Погладив.

— Він священний, — мовив він трохи згодом.

— Так, мабуть.

— Знаєш, навіщо він і для чого?

— Звісно.

— Чому ж ти тоді нічогісінько не робитимеш?

— Я не маю потреби рухатись або діяти. Усе приходить до мене саме. Якщо щось має бути зроблене, це зробиш ти.

— Не розумію.

— І це я теж знаю.

Чоловік задивився на тіні під дахом.

— Спробую поїсти, — мовив він.

Татхаґата дав йому юшки й цілушку, і хворий спромігся їх не вивергнути. Відтак випив ще води, захекавшись, поки допив.

— Ти образив Небеса, — заявив він.

— Це мені відомо.

— І ти применшив славу богині, чия зверхність завжди була беззаперечна.

— Знаю.

— Але я завдячую тобі життям, і я їв твій хліб.

Відповіді не було.

— Через це я мушу зламати найсвятішу присягу, — доказав Райлд. — Не можу вбити тебе, Татхаґато.

— Тоді я завдячую своїм життям тому факту, що ти завдячуєш мені твоїм. Вважаймо, що ніхто нікому життя не винен.

Райлд видав короткий смішок і сказав:

— Хай буде так.

— То що ти робитимеш тепер, відмовившись від свого завдання?

— Не знаю. Завеликий мій гріх, щоб я міг вернутись. Тепер я теж образив Небеса, і богиня відверне свій лик від моїх молитов. Я її підвів.

— Якщо так, зоставайся тут. Принаймні будеш не сам-один проклятий.

— Гаразд, — погодився Райлд. — Іншого мені й не лишається.

Він знову заснув, а Будда всміхнувся.

Дальшими днями, поки тривала гулянка, Просвітлений проповідував до натовпів, які проходили крізь пурпуровий гай. Він казав про єдність усього, великого й малого, про закон причини й наслідку, про становлення й умирання, про ілюзію світу, про іскру атмана, про шлях спасіння через зречення себе та єднання з цілим; казав про усвідомлення та просвітлення, про безглуздість брамінських обрядів, які, за його порівнянням, були порожні форми, ніби посудини без умісту. Багато хто слухав, дехто чув, окремі лишалися в пурпуровому гаю, щоб одягти шафранову рясу шукача.

І під час кожної проповіді сидів поруч із ним чоловік на ім’я Райлд у чорному вбранні та шкіряному черезплічнику, не спускаючи Просвітленого зі своїх дивних темних очей.

За два тижні по одужанні Райлд прийшов до вчителя, що гуляв гаєм, медитуючи. Підстроївся під його ходу, а трохи згодом заговорив:

— Просвітлений, я слухав твої казання — і слухав уважно. Добряче пообдумував я твої слова.

Той кивнув.

— Я завжди був побожний, — вів далі Райлд, — інакше мене б не взяли на колишню посаду. Коли моє завдання стало нездійсненне, я відчув велику порожнечу. Я підвів свою богиню, і життя втратило для мене сенс.

Той мовчки слухав.

— Але я почув твої слова, — сказав Райлд, — і вони сповнили мене якоюсь радістю. Вони показали мені інший шлях до спасіння, шлях, що, як на мене, перевершує той, котрим я йшов раніше.

Будда вивчав його обличчя, а той говорив далі:

— Твій шлях зречення суворий, і це мені до вподоби. Він мені підходить. Тому я прошу дозволу долучитися до твоєї громади шукачів і йти твоїм шляхом.

— Чи певен ти, — спитав Просвітлений, — що це не просто спроба покарати себе за тягар поразки, чи то пак гріха, на твоєму сумлінні?

— Цього я певен, — мовив Райлд. — Перетримавши твої слова в собі, я відчув правду, яку вони містять. На службі в богині вбив я більше чоловіків, аніж пурпурового листя на тамтій гілці. Жінок і дітей я й не лічу. Тому словами мене не обдуриш, бо чув я їх забагато: проказаних на всякий лад благань, заперечень, проклять. Але твої слова мене зворушують, вони перевершують брамінські вчення. Радо став би я твоїм катом і душив би твоїх ворогів шафрановим шнурком, різав би їх, колов чи страчував голіруч, бо я на всю зброю майстер — три життя вправлявся з нею. Та знаю я, що це не по-твоєму. Смерть і життя для тебе те саме, і ти не прагнеш знищення для своїх недругів. Тож прошу прийняти мене до твого ордену. Мені це не так тяжко, як було б комусь. Треба зректися дому й сім’ї, походження й власності. Нічого такого я не маю. Треба зректися власної волі, що я вже зробив. Бракує мені лише жовтої ряси.

— Вона твоя, — мовив Татхаґата, — із моїм благословенням.

Райлд одягнув рясу буддійського ченця та заходився постувати й медитувати. За тиждень, коли свято вже майже догуляли, він рушив до міста по милостиню в товаристві інших ченців. Проте назад із ними він не повернувся. День зійшов на вечір, вечір — на темряву. Храмові сурми відіграли останні ноти нагасвараму[77], після чого багато мандрівників пішло зі свята.

Просвітлений довго походжав лісом, медитуючи. Тоді зник і він.

Із гаю, від боліт, ішов Будда в бік міста Алунділа, над яким бовваніли скелі, а навколо якого простяглися синьо-зелені лани, у місто Алунділ, досі кипуче від мандрівників, багато хто з яких саме розгулявся на славу, а вулицями Алунділа — до пагорба з його Храмом.

Він увійшов на перше подвір’я, і там було тихо. Собаки, діти й старці порозходилися. Жерці спали. На базарчику куняв за прилавком самотній продавець. Багато з кумирень стояло тепер порожнем, бо статуї позаносили всередину. Перед кількома іншими молилися навколішки пізні прочани.

Він увійшов на внутрішнє подвір’я. На килимку перед статуєю Ґанеші[78] сидів аскет. Той і сам міг би правити за статую, бо не робив видимих рухів. На подвір’ї танцювали вогники чотирьох каганців, що світили так собі, зате добре підкреслювали тіні на більшості кумирень. Деякі статуї були трохи підсвічені жертовними ліхтариками.

Татхаґата перетнув подвір’я і став перед височенною подобою Калі, у ногах якої поблимував каганчик. Вона мовби роздивлялася чоловіка перед собою, а усмішка її здавалася пластичною та рухомою.

На витягнутій руці в неї висів кармазиновий шнурок душителя, одним витком обкручений навколо вістря її кинджала.

Татхаґата всміхнувся їй у відповідь — і йому наче здалося, що вона нахмурилась.

— Це, дорогенька, заява про відставку, — ствердив він. — Цей раунд ти програла.

Вона нібито згідно кивнула.

— Тішуся, що здобув аж таке визнання за такий короткий час, — повів він далі. — Але навіть якби тобі, подружко, вдалося задумане, було б тобі з цього мало користі. Уже запізно. Я започаткував таке, чого ти не знищиш. Забагато хто почув прадавні слова. Ти гадала, вони втрачені, та і я так гадав. Але обоє ми помилялися. Релігія, за допомогою якої ви правите, дуже стара, богине, але й мій протест теж належить до тієї шанованої традиції. Тому вважай мене протестантом, а ще пам’ятай: тепер я більше ніж людина. Добраніч.

І він пішов із Храму, з кумирні Калі, де в спину йому щойно впиралися Ямині очі.

Чуда не було ще багато місяців, а коли воно нарешті сталося, то чудом не виглядало, бо сотворялося перед ними повільно.

Одного дня, коли весна вже пішла, коли під Божим Мостом висіли довгі теплі літні дні, Райлд, той білобровий і гостровухий Райлд, що прийшов був із півночі в пору весняних вітрів зі смертю на руці й чорним вогнем в очах, заговорив. Він заговорив тим своїм несподіваним баритоном, відповідаючи на запитання, яке поставив йому якийсь мандрівник.

Чоловік поставив друге запитання, тоді й третє.

Райлд говорив далі, і навколо скупчилися деякі інші ченці, а також кілька прочан. Відповіді на запитання, що тепер сипалися від усіх, щораз довшали, бо ставали приповістями, прикладами й алегоріями.

Потім вони повсідалися йому в ногах, а його темні очі стали дивовижними ставками, а голос його линув ніби з Небес, чистий і м’який, мелодійний і переконливий.

Вони слухали, а тоді мандрівники пішли своєю дорогою. Але вони зустрічали інших мандрівників і говорили з ними, тож іще й літо не скінчилося, а прочани, що приходили до пурпурового гаю, просили вже зустрітись і з цим учнем Будди, послухати ще і його слів.

Татхаґата став проповідувати спільно з ним. Разом вони казали про Вісімковий шлях, розкіш нірвани, ілюзію світу й кайдани, що в них світ заковує людину.

А ще згодом навіть м’якоголосий Татхаґата, бувало, слухав слова свого учня, який, довго медитувавши над усією його наукою, повною мірою її засвоїв, ніби знайшов вихід до потаємного моря й умочив свою тверду, мов сталь, руку в приховані води, а тепер кропив голови слухачів чимось правдивим і прекрасним.

Літо минуло. Ніхто вже й не сумнівався, що досягло просвітлення двоє: Татхаґата і його щуплявий учень, якого вони звали Суґатою[79]. Казали навіть, що Суґата — цілитель. Мовляв, коли його очі світяться дивним сяйвом, а крижані руки торкаються покрученої кінцівки, та кінцівка випрямляється. Казали, що під час однієї Суґатиної проповіді до якогось сліпця вернувся зір.

Суґата вірив у дві речі: Шлях спасіння й Татхаґату, Будду.

— О Славутній! — мовив він учителю якогось дня. — Життя моє було пусте, аж доки ти не відкрив мені Праведного шляху. Коли на тебе зійшло просвітлення, перш ніж ти почав учити, чи було воно як омах вогню, як ревіння води, неначе ти всюди, частина всього: хмар і дерев, тварин у лісі, усіх людей, снігу на верховині й кісток у полі?

— Так, — підтвердив Татхаґата.

— Я теж пізнав радість усього на світі, — сказав Суґата.

— Так, знаю, — підтвердив Татхаґата.

— Тепер я розумію, чому ти колись сказав, буцімто все йде до тебе саме. Звісно, що боги позаздрили — таке вчення принести у світ! Бідолашні боги. Їх можна хіба пожаліти. Але ти й сам знаєш. Ти знаєш усе.

Татхаґата не відповів.

Коли краєм знову повіяли весняні вітри, а від появи другого будди вже сповнився рік, одного дня з небес почувся жахний крик.

Громадяни Алунділа повибігали на вулиці й повитріщалися в небо. Шудри в полях повідкладали роботу й підвели погляди. У великому Храмі на пагорбі настала раптова тиша. У пурпуровому гаю за містом ченці повернули голови.

Небом простував він, народжений панувати над вітром... Летів із півночі, зелений і червоний, жовтий і коричневий... Політ його був танець, його дорога — повітря...

Почувся ще крик, а тоді биття могутніх крил — він злетів поза хмари, ставши крихітною чорною цяткою.

Відтак, ніби метеор, поринув долі, полум’яно спалахнувши всіма яскравими барвами, тоді зростав і зростав, досягши неймовірних як на щось живе розмірів, швидкості й величі...

Легендарний напівдух, напівптах, що заступає небо.

Боговоз Вішну, чий дзьоб трощить колісниці.

Над Алунділом кружляв Ґаруда.

Покружлявши, він перелетів по той бік скелястих пагорбів за містом.

«Гаруда!» — ширилося містом, ланами, Храмом і гаєм.

Якщо тільки він не привіз іще когось... Як відомо, сідлали Гаруду лише боги.

Запала тиша. Після тих криків і громових помахів крил голоси мимоволі перейшли на шепіт.

Просвітлений стояв на дорозі перед гаєм, ченці сновигали навколо, звернувши погляди до скелястих пагорбів.

Підійшов і став обіч Суґата.

— Було то лиш весну тому... — сказав він.

Татхаґата кивнув.

— Райлд не впорався, — мовив Суґата далі. — Що ж тепер явилося з Небес?

Будда знизав плечима.

— Я боюся за тебе, учителю, — сказав учень. — Ти єдиний друг, що його я мав за всі мої життя. Твоя наука подарувала мені мир. Чому вони не дадуть тобі спокою? Ти ж найневинніший з людей, а вчення твоє найдобріше. І яка їм від тебе шкода?

Той відвернувся.

Цієї миті, б’ючи могутніми крилами й деручи повітря криком із розтуленого дзьоба, Гаруда знову злетів над пагорбами. Та цього разу над містом він не кружляв, натомість здійнявся високо в небо й помчав на північ. І то так швидко, що зник за лічені миті.

— Їздець зійшов і зостався, — припустив Суґата.

Будда рушив у пурпуровий гай.

Він прийшов пішки з-за кам’янистих пагорбів. Знайшов прохід крізь скелі й рушив стежкою, тихо ступаючи червоними шкіряними чоботами на кам’янисту землю.

Попереду чувся плин води — шлях йому перетинав струмочок. Він повів плечима, відкидаючи криваво-червоний плащ за спину, і наблизився до повороту стежки. Над кармазиновим поясом виблискувала рубінова головка руків’я шаблюки.

Завернувши за скелястий ріг, він спинився.

Попереду, при колоді, перекинутій через струмок, на нього чекали.

На мить його очі звузилися, відтак він знову рушив уперед.

Стояв там щуплий чоловічок у темному вбранні прочанина, перетягнутий шкіряним черезплічником, до якого був почеплений короткий кривий сяйний булат. Голова в чоловічка була ретельно поголена, залишилося тільки невеличке пасмо білого волосся. Над темними очима біліли брови, шкіра була бліда, вуха ніби загострені.

Подорожній підніс руку й мовив до чоловічка:

— Добридень, прочанине.

Чоловічок не відповів, але заступив йому путь, ставши перед колодою, що вела на той бік струмка.

— Даруй, добрий прочанине, але я хочу тут перейти, а ти мені це утруднюєш, — сказав подорожній.

— Помиляєшся, владарю Ямо, якщо думаєш, ніби пройдеш тут, — відказав той.

Червоношатий усміхнувся, показавши довгий ряд рівних білих зубів.

— Завжди приємно, коли тебе вгадують, — визнав він, — навіть якщо це хтось, хто поширює хибні відомості з інших питань.

— На словах я не рубаюся, — сказав чоловік у чорному.

— Он як? — другий підняв брови з перебільшеним подивом. — То на чому ж добродій рубаються? Напевне ж не на тій своїй гнутій залізяці.

— А на чому ж іще.

— Я був думав, це якийсь варварський молитовний дрючок. Як я знаю, у цій місцині повно дивних культів і примітивних сект. На мить я прийняв тебе за прихильника якогось такого забобону. Та якщо, як ти кажеш, це й справді зброя, то, гадаю, ти й орудувати нею вмієш?

— Так-сяк, — відповів чоловік у чорному.

— То й гаразд, — мовив Яма, — бо не люблю я вбивати тих, хто не відає, що робить. Проте мушу зазначити: коли постанеш перед судом Найвищих, тебе вважатимуть самогубцею.

Той злегка всміхнувся.

— Щойно будеш готовий, смертобоже, я полегшу вихід твого духу з його плотського вмістища.

— Тоді ще лиш одне, — мовив Яма, — і я швидко покладу край розмові. Скажи, як тебе звуть, щоб жерці знали, за кого відправляти задушну.

— Зовсім недавно я зрікся свого останнього імені, — відповів той. — Тому наложник Калі мусить прийняти смерть від безіменного.

— Райлде, ти дурень, — підсумував Яма й витяг шаблю.

Чоловік у чорному зробив те саме.

— А тобі й личить загинути без імені. Ти зрадив свою богиню.

— Життя сповнене зрад, — відповів той, перш ніж ударити. — Виступивши проти тебе в цей час і спосіб, я ще й науку свого нового пана зрадив. Але мушу слухатися велінь власного серця. Тому ні моє старе ім’я, ні нове мені більше не личать, та й не заслужив я їх, тож не зви мене на жодне ім’я!

Тут його булат неначе запалав, застрибав повсюди, дзенькаючи та виблискуючи.

Яма крок за кроком відступав під цим натиском, відбиваючи вдари, що так і сипалися на нього, самим лише рухом зап’ястка.

Відійшовши на десять кроків, він спинився на місці, і потіснити його далі не вдавалося. Його відбиви трохи поширшали, зате відповіді стали ще нагліші та чергувалися з обманними рухами й несподіваними атаками.

Вони хвацько рубалися, аж доки піт просто-таки полився з них на землю; тоді Яма почав повільно тиснути, примушуючи суперника відступати. Так, крок за кроком, він відвоював ті десять.

Знов опинившись там, де був завданий перший удар, Яма, перекрикуючи брязкіт сталі, визнав:

— А ти добре вчився, Райлде! Ліпше, ніж я був думав! Мої вітання!

Поки він це казав, суперник виплів лезом складний подвійний фінт-переведення й — туше! — зачепив Ямине плече, пустивши кров, яка негайно злилася з кольором одягу.

Яма у відповідь стрибнув уперед, збив униз захист і рубонув збоку по шиї так, що міг би обезголовити.

Чоловік у чорному лише струснув головою, знову захистився піднесеною шаблею, відбив чергову атаку й спробував уколоти, але й сам нарвався на відбиття.

— Ага, то шию твою захистила купіль смерті, — констатував Яма. — Тоді пошукаю шпаринки деінде, — і засвистав булатом іще швидше, намагаючись завдати низького уколу.

Яма вимахував шаблею на всю снагу, укладаючи в її лють століття досвіду й майстерність багатьох епох. Та другий і досі витримував його атаки — відбивав дедалі ширшими рухами, відходив дедалі швидше, проте ж не підпускав ворога заблизько, а відступаючи, контратакував.

Відступав доти, доки спина його не опинилася над струмком. Тут Яма сповільнився й зауважив:

— Півстоліття тому, коли ти в мене трохи вчився, я сказав собі: «А в цього є хист стати майстром». І я не помилився, Райлде. Ти, можливо, найвидатніший фехтувальник із посталих за всі віки, що я пам’ятаю. За твою вправність я майже готовий простити відступництво. Шкода, що тут скажеш...

Тут він удав, ніби рубає по грудях, аж останньої хвилі так оминув лезом відбив, що креснув високо по зап’ястку суперника.

Відстрибнувши, запекло відбиваючись і цілячи Ямі в голову, чоловік у чорному опинився біля кінця колоди, перекинутої через ущелину, на дні якої плинув струмок.

— То й рука теж, Райлде! Воістину, богиня — щедра заступниця. А це тобі як?

Сталь скреготнула об сталь — Яма захопив-ізв’язав вороже лезо й, півколом відхиливши його, дістав до біцепса суперника.

— Ага! Про це місце вона не подбала, — вигукнув він. — Пошукаймо ще!

Шаблі то захоплювали одна одну, то уникали зіткнення, обманювали, кололи, відбивали, відповідали.

Яма спинив мудровану атаку випереджальним уколом, його довше лезо знову пустило кров із плеча ворога.

Чоловік у чорному ступив на колоду, завдав замашного жорстокого вдару в голову, але Яма його відбив, напосів ще завзятіше, загнав ворога далі на колоду й копнув її збоку ногою.

Суперник відстрибнув назад, на протилежний берег. Допіру торкнувшись землі, він теж копнув колоду, зрушивши її.

Вона покотилася, перш ніж Яма встиг на неї заскочити, звалилася з берегів, загуркотіла в струмок, трохи побилася внизу й попливла з водою на захід.

— Тут, на око, якісь сім-вісім футів! Стрибай, Ямо! — запросив суперник.

Бог смерті всміхнувся.

— Віддихуйся, поки можеш, — сказав він. — Дихання — найменш цінований дар богів. Йому ніхто не співає гімнів, ніхто не хвалить добре повітря, яким дихають царі і жебраки, господарі і собаки. Але спробуй-но без нього! Цінуй кожний подих, Райлде, наче він твій останній, бо останній і справді не за горами!

— Кажуть, ти на цьому знаєшся, Ямо, — мовив той, кого звали колись Райддом і Суґатою. — Кажуть, ти бог, чия царина — смерть, чиї знання набагато ширші за кругозір смертних. Тому, поки ми тут байдикуємо, хотів би в тебе дещо спитати.

Яма не посміхнувся зневажливою посмішкою, як робив після кожного попереднього висловлювання свого ворога. Це висловлювання здавалося ледь не ритуальним.

— Що саме ти бажаєш знати? Я виконаю твоє передсмертне побажання, запитуй.

Тоді той, кого звали колись Райлдом і Суґатою, продекламував давні слова з «Катхаупанішади»[80]:

— «Коли вмирає смертний, сумнів є. Хтось каже: „Він існує ще“. „Його немає“, — каже хтось натомість. То як воно насправді, хочу знати».

Давніми словами відповів і Яма:

— «Боги, і ті цього не знають достеменно. Пізнати атман, річ тонку, не просто. Постав-но ліпше інше запитання, а це забудь, бажання це відкинь!»

— «Пробач, о Смерте, але думка ця мене над усі інші переймає. Ніхто цього, крім тебе, не з’ясує, і я від побажання не відмовлюсь».

— «Живий лишайся, йди своїм шляхом, — рік Яма, застромивши шаблю назад за пояс. — Від того, що судилося, звільняю. Бери собі синів, нащадків; бери слони, худобу, коні, злото. Бажай, що хочеш, буде все твоє: красуні, колісниці, всякі арфи. Усе твоє, усе до твоїх послуг. Лише про смерть мене ти не розпитуй».

— «О Смерте, — проспівав другий, — але цього всього хіба до завтра вистарчить мені. Залиш собі своїх жінок і коней. Ні співів, ані танців я не хочу. Від побажання свого не відмовлюсь — кажи-но, Смерте, що чекає за життям, про що є сумнів і в богів, і в смертних?»

Яма геть знерухомів і далі вірша не підхопив.

— Гаразд, Райлде, — мовив він, впившись поглядом в очі суперника, — але це не та царина, над якою владні слова. Мушу показати.

Так вони стояли якусь мить; потім чоловік у чорному заточився. Він затулив очі рукою, а з горлянки його вирвався однісінький схлип.

Коли це сталося, Яма стягнув із плечей плащ і кинув його через струмок, ніби сіть.

Спеціально для такого маневру рубці плаща були обважнені, тож і накрив він ворога, як та сіть.

Намагаючись виборсатися, чоловік у чорному почув квапливі кроки, а тоді криваво-червоні Ямині чоботи гупнули вже на цей берег струмка. Відкинувши плащ і виставивши булат на захист, він одбив новий напад Ями. За спиною в нього земля здіймалася схилом, і він, задкуючи, дійшов туди, де схил стрімкішав. Там ворог сягав йому головою щонайвище по пояс, і він бив Яму зверху вниз. А той поволі пробивався нагору.

— Даруй мою зухвалість, смертобоже! — продекламував його суперник. — Скажи лишень, чи ж не збрехав мені?

— Скоро дізнаєшся, — мовив Яма, цілячись у ноги.

Яма завдав удару, що іншого розполовинив би, розтяв би серце. Але лезо лише ковзнуло грудьми ворога.

Зайшовши на пухкий грунт, чоловічок заходився раз по раз копати його ногами, здіймаючи в бік ворога хмарки землі й осипаючи його жорствою. Яма затулив очі лівицею, але тут на нього посипали більші камінчики. Вони котилися по землі, а кілька потрапило під чоботи так, що він утратив рівновагу й упав, з’їхавши вниз схилом. Тут другий почав стусати ногами тяжкі каменюки, навіть зрушив цілий кругляк і сам гайнув за ним униз, високо здійнявши булат.

Не встигаючи вчасно встати на ноги, щоб захиститися від цього нападу, Яма покотився-поїхав назад до струмка. Йому вдалося загальмуватись на краю ущелини, але він бачив, як на нього котиться кругляк, і спробував забратися з дороги. Відштовхуючись від землі обіруч, він упустив шаблю у воду.

Кинджалом, який вихопив у стрибку, він, заточений і зіщулений, відбив ворожий удар зверху. Кругляк шубовснув у струмок.

Викинувши ліву руку вперед, Яма схопив зап’ясток, що спрямовував лезо. Різонув кинджалом знизу й відчув, що і його зап’ясток захоплено.

Вони стояли, зчепившись і змагаючись, аж доки Яма не всівся й не перекотився на бік, зіштовхуючи суперника із себе.

Та обидва захопи й досі трималися, і суперники від сили поштовху покотилися далі. Край ущелини опинився поруч із ними, під ними, над ними. Ударившись рукою об дно струмка, Яма відчув, що випустив зброю.

Коли вони знову випірнули, жадібно хапаючи повітря, у кожного в руках була сама лише вода.

— Час на останнє хрещення, — сказав Яма й уперіщив із лівої.

Чоловік блокував удар і завдав свого.

Вони рухалися з водою ліворуч, аж доки сягнули ногами кам’янистого дна. Билися далі, бредучи вздовж струмка.

Він поступово ширшав і мілішав, бурхлива вода була їм уже лиш по пояс. Береги там і сям нижчали, наближаючись до поверхні потоку.

Яма влучав і влучав у ворога як кулаками, так і ребрами долонь; але це було наче гамселити статую, бо колишній кат-угодник Калі приймав кожен стусан не мінячись на обличчі й завдавав у відповідь кручених ударів костоломної сили. Більшість із них сповільнювала вода або перехоплював Ямин захист, але один таки прилетів у здухвину, а другий ковзнув лівим плечем і відскочив від вилиці.

Яма відкинувся на спину й поплив на мілководдя.

Другий — за ним. Він спробував був застрибнути зверху, але в непробивний живіт йому вперся червоний чобіт, а руками Яма схопив його за барки й смикнув уперед-униз. Він перелетів через Ямину голову й упав спиною на сланцеву ділянку.

Яма звівся на коліна й повернувся, а другий саме скочив на ноги й вихопив із-за ременя кинджал. Тоді припав до землі — і досі з безпристрасним лицем.

На мить їхні очі зустрілися, але цього разу другий своїх не відвів.

— Тепер я можу витримати твій смертозорий погляд, — заявив боєць, — і він мене не спинить. Надто добре ти мене навчив!

А коли він кинувся вперед, Яма відірвав руки від талії і, мов батогом, хвисьнув його мокрим поясом по стегнах.

Захопив так, що чоловік, випустивши кинджал, упав йому в міцні обійми; тоді Яма відштовхнувся ногою і потягнув того назад на глибочінь.

— Ніхто не співа гімнів диханню, — сказав Яма. — Але спробуй-но без нього!

Тоді пірнув і потяг другого із собою, стискаючи сталевими хомутами рук.

Пізніше, набагато пізніше, мокрий чоловік стояв біля струмка. Відхекуючись, він тихо мовив:

— Ти був... найвидатніший... із посталих проти мене... за всі віки, що я пам’ятаю... Шкода, що тут скажеш...

Відтак, перетнувши струмок, неспішно пішов далі крізь кам’янисті пагорби.

Увійшовши до Алунділа, подорожанин зупинився в першому-ліпшому заїзді. Винайняв кімнату, замовив ванну. Скупався, поки слуга чистив його вбрання.

Перед вечерею підійшов до вікна й визирнув на вулицю. У повітрі стояв різкий запах буреплазів, знизу долинала балаканина багатьох голосів.

Люди покидали місто. У дворі в нього за спиною готувалися до виїзду ранкового каравану. Цієї ночі закінчувалося весняне свято. Під ним на вулиці й досі торгували ділки, матері заспокоювали втомлених дітлахів, а місцевий князик вертався зі своїми людьми з ловів, уполювавши двох вогнекогутів, прив’язаних тепер до спини стрибучого буреплаза. Він спостерігав, як виснажена повія щось обговорювала з жерцем, на вигляд іще більш виснаженим, як той раз по раз крутив головою, а зрештою пішов геть. Один місяць уже стояв високо в небі, золотився з-за Божого Мосту, а другий, менший, щойно з’явився над небокраєм. У вечірньому повітрі відчувалося прохолодне збудження, доносячи до нього понад запахами міста пахощі весняного зростання: маленькі паростки й ніжна травичка, чистий дух синьо-зеленої весняної пшениці, волога земля, буйна повідь. Перехилившись уперед, він міг бачити Храм на пагорбі.

Він покликав слугу, звелів принести вечерю в кімнату й послати по одного місцевого купця.

Вечеряв повільно, на їжу не надто зважав. Коли доїв, привели купця.

На тому був повний зразків плащ. Оглянувши їх, гість зрештою зупинився на довгій шаблі й короткому кинджалі, які засунув за пояс.

Тоді вийшов у вечірнє місто й рушив вибоїстою головною вулицею. У дверях там і сям обіймалися закохані. Він проминув будинок, де оплакували померлого. Півкварталу за ним дибав жебрак, аж нарешті перехожий повернувся до нього, глянув у вічі й прорік: «Ти не кульгавий», — після чого той здимів, розчинившись у натовпі. Над головою почали вибухати феєрверки, випускаючи до землі довгі язики вишневого кольору. Храмові сурми з гарбузовими горловинами заграли нагасварам. Із дверей вивалився чолов’яга, зачепив перехожого, а той зламав йому зап’ясток, відчувши, як чужа рука торкнулася його гаманця. Чолов’яга лайнувся й покликав на поміч, але він зіштовхнув його в канаву й пішов собі далі, відігнавши двох спільників злодія одним темним поглядом.

Кінець кінцем він прийшов до Храму, трохи повагався й ступив усередину.

Пройшов на внутрішнє подвір’я вслід за жерцем, який саме заносив статуетку з ніші на зовнішньому дворі.

Оглянув подвір’я та хутко рушив туди, де стояла статуя богині Калі. Довго споглядав її, витягши шаблю й поклавши їй до ніг. Коли підняв зброю й повернувся, то помітив, що за ним стежить жрець. Він кивнув чоловікові, який негайно наблизився й побажав йому доброго вечора.

— Добривечір, жерче, — відповів він.

— Хай освятить Калі твій булат, воїне.

— Дякую. Вже.

Жрець усміхнувся.

— Сказав, ніби знаєш напевно.

— І це зухвало з мого боку, га?

— Ну, якось не надто тактовно.

— Хай там як, удивляючись у її кумирню, я відчув, як на мене зійшла її сила.

Жрець здригнувся.

— Попри мою посаду, — заявив він, — такої сили я волів би не відчувати.

— Її сила тебе лякає?

— Скажімо, — мовив жрець, — попри її велич, кумирню Калі не так часто навідують, як кумирні Лакшмі[81], Сарасваті, Шакті[82], Шйтали[83], Ратрі й інших менш страхітливих богинь.

— Але ж кожна з них поступається їй величчю.

— І жахливістю.

— То й що? Попри її могуть, ця богиня не є несправедлива.

Жрець усміхнувся.

— Та хто ж із тих, хто прожив хоча б років двадцять, бажає справедливості, воїне? Особисто мене значно більше вабить милосердя. Волію поблажливого божества.

— Слушно, — мовив другий, — але я, як ти постеріг, воїн. Моя власна натура близька до її. Ми мислимо схоже, богиня і я. Ми погоджуємося в більшості питань. Коли ж ні, я згадую, що вона ще й жінка.

— Я хоч тут мешкаю, — сказав жрець, — але так по-панібратському про богів, якими опікуюсь, не говорю.

— Хіба що прилюдно, — відповів чоловік. — Не треба мені оце про жерців. Я пиячив із багатьма з вас і знаю, що ви не менш схильні до блюзнірства, ніж решта людства.

— На все свій час і своє місце, — мовив жрець, поглядаючи назад на статую Калі.

— Еге ж, еге ж. А скажи-но мені, чого це постамент Яминого кумира давно не мили? Він припав пилом.

— Мили його не далі як учора, але відтоді перед ним пройшло стільки прочан, що він неабияк забруднився.

Другий усміхнувся.

— То чого ж тоді біля його ніг ані приносів, ані решток офір?

— Ніхто не дарує квітів Смерті, — пояснив жрець. — Прийдуть, подивляться та йдуть собі. Нам, жерцям, завжди здавалося, що ці дві статуї розташовано вдало. Жахлива пара, га? Смерть і велителька руйнації?

— Могутня команда, — сказав чоловік. — Але чекай, то ти хочеш сказати, що Ямі не приносять жертв? Ніхто-ніхто?

— Окрім нас, жерців, коли цього вимагає календар ушановування, і, доволі зрідка, когось із городян, у котрого при смерті кохана людина, якій відмовили в негайному перевтіленні, — окрім таких випадків, я жодного разу не бачив, щоб Ямі щось офірували просто та щиро, із доброї волі чи любові.

— Він, либонь, почувається ображеним.

— Це не так, воїне. Хіба ж усі живі істоти самі собою не суть жертви Смерті?

— Воістину, правду кажеш. І нащо йому їхня добра воля чи любов? Дари не потрібні, бо бере він, що схоче.

— Як і Калі, — погодився жрець. — На прикладі цих двох божеств не раз шукав я виправдання атеїзму. На жаль, вони проявляють себе у світі надто помітно, щоб їхнє існування можна було б переконливо спростувати. Шкода.

Воїн зареготав.

— Жрець, що вірує мимоволі! Мені це до вподоби. Сміхота, та й годі! Ось, купи-но собі барильце соми на жертовні цілі.

— Дякую, воїне. Так і зроблю. Долучишся до мого невеличкого узливання — коштом Храму?

— Авжеж, побий мене Калі! — відповів той. — Але тільки до невеличкого.

Він супроводив жерця до центральної споруди, а потім — одним маршем сходів у льох, де вони відкоркували барило соми й наточили два кубки.

— За твоє здоров’я і довголіття! — мовив він, здіймаючи один із них.

— За твоїх смертолюбних патронів, Яму й Калі, — відповів жрець.

— Дякую.

Вони вихилили міцнющий трунок, і жрець наточив ще по одному.

— Щоб твоє горло не змерзло вночі.

— Чудово.

— Добре, що ці подорожні нарешті від’їздять, — сказав жрець. — Їхні пожертви збагатили Храм, але самі вони значно втомили тих, хто при ньому працює.

— За від’їзд прочан!

— За від’їзд прочан!

Вони знову випили.

— Я гадав, більшість із них приїхала побачити Будду, — мовив Яма.

— Правда, — погодився жрець, — але, з другого боку, вони й не дуже прагнуть наразитися через це на неласку богів. Тому перш ніж іти до пурпурового гаю, вони зазвичай щось офірують богам або дарують Храму, щоб за них помолилися.

— Що тобі відомо про того, кого звуть Татхаґатою, і його вчення?

Той відвів погляд.

— Я жрець богів і брамін, воїне. Не хочу про нього говорити.

— То він і тебе дістав, га?

— Годі! Я ж висловив тобі свої побажання. Це не та тема, яку я волів би обговорювати.

— А, неважливо. А скоро буде ще менш важливо. Спасибі за сому! Добраніч, жерче.

— Добраніч, воїне. Хай боги всміхнуться тобі на шляху.

— І тобі.

Піднявшись сходами, він покинув Храм і неспішно пішов далі крізь місто.

Коли він дістався пурпурового гаю, на небі було три місяці, за деревами світилися табірні вогники, понад містом розцвітали бліді квіти феєрверків, а навколишню рослинність ворушив вітерець із ноткою вільгості.

Він тихо попростував у гай.

Зайшовши на освітлену ділянку, побачив, що обличчям до нього ряд за рядом сидять нерухомі постаті. На всіх були жовті ряси з нап’ятим жовтим же каптуром. Їх таких сиділи сотні, і жоден не видав ані звуку.

Він підійшов до найближчого й сказав:

— Я прийшов побачити Татхаґату, Будду.

Той, здавалося, не чув.

— Де він?

Той не відповів.

Він нахилився й зазирнув у напівзаплющені очі ченця. За якусь мить відвів свій палючий погляд — чернець неначе спав, їхні очі навіть не ззирнулися.

Тоді він підніс голос, щоб почули всі в гаю:

— Я прийшов побачити Татхаґату, Будду. Де він?

Він немов звертався до поля, усіяного камінням.

— Думаєте, зможете його так сховати? — гукнув він. — Думаєте, якщо вас багато, ви однаково вдягнені й не відповідаєте, то я не зможу знайти його серед вас?

За відповідь правив лише спів вітру, що війнув із глибини гаю. Вогні блимнули, пурпурові папороті ворухнулися.

Він зареготав.

— А може, і ваша правда, — визнав він. — Та рано чи пізно, якщо збираєтеся жити далі, ви зрушите з місця, а я ж будь-яку людину перечекаю.

Відтак він усівся на землю, обіпершись спиною на синю кору високого дерева, а шаблю поклавши на коліна. Його нараз охопила сонливість. Він кілька разів клюнув носом. Тоді підборіддя вперлося в груди, і він захропів.

Ішов синьо-зеленою рівниною, а трави схилялися перед ним, утворюючи стежку. У кінці стежки височіло дерево, не з тих, що ростуть у світі, — радше таке, що тримає світ купи своїм корінням, а гілля його випускає листя поміж зірок.

Біля підніжжя дерева сидів, схрестивши ноги, чоловік із легкою усмішкою на вустах. Знаючи, що цей чоловік — Будда, Яма наблизився й став просто нього.

— Вітаю, о Смерте! — сказав сидячий, увінчаний рожевим ореолом, що яскраво вирізнявся в затінку дерева.

Яма не відповів, натомість витяг шаблю.

Будда всміхався. Підходячи, Яма почув звук на зразок далекої музики.

Він спинився й роззирнувся, не опускаючи булата.

Вони наближалися з усіх чотирьох сторін світу, Четверо світодержців[84], що зійшли з гори Сумерну[85]: Господар Півночі вів своїх злотовбраних якшів[86] на жовтих конях, зі злотосяйними щитами, Янгол Півдня — своє воїнство кумбгандів[87] верхи на синіх огирах, із сапфіровими щитами; зі Сходу їхав світодержець, чиї вершники тримали перламутрові щити, а виряджені були в срібне, із Заходу — привідець нагів на багряних конях, у червоних шатах, із кораловими щитами. Копита їхні, здавалося, не торкалися трав, а єдиним чутним звуком була музика, дедалі гучніша.

Яма й незчувся, як спитав:

— Навіщо наближаються світодержці?

— Вони їдуть забрати мої кістки, — відповів і досі всміхнений Будда.

Світодержці, а за ними — і їхні орди спинили коней, і Яма став перед ними.

— Ви приїхали забрати його кістки, — мовив він, — але хто приїде по ваші?

Світодержці спішилися.

— Не буде цей чоловік твій, о Смерте, — прорік Господар Півночі, — бо він належить світові, а ми, ті, що зі світу цього, його оборонимо.

— Слухайте, світодержці, що живете на Сумерну, — застеріг Яма, прибираючи свого Образу. — Вам довірено держати світ, але Смерть забирає зі світу кого хоче й коли хоче. Вам не дано оспорювати мої Атрибути чи те, яким способом вони мені служать.

Четверо світодержців стали між Ямою і Татхаґатою.

— А ми таки оспорюємо твої способи, коли йдеться про цього чоловіка, владарю Ямо. Бо ж у руках його доля нашого світу. Торкнутися його зможеш, лише як здолаєш чотири Сили.

— Хай буде так, — прорік Яма. — Котрий виступить проти мене перший?

— Я! — озвався їхній речник, витягаючи золотий меч.

Яма в своєму Образі розрубав м’який метал, як масло, і булат його опустився плазом світодержцю на голову, збивши того навзнак із ніг.

Із рядів якшів долинув великий плач, і двоє золотих вершників виїхало забрати свого привідця. Потому якші розвернули коней і поскакали назад на Північ.

— Хто наступний?

Перед ним постав Східний світодержець зі срібним мечем і сіттю, сплетеною з місячних променів.

— Я! — мовив він, кидаючи сіть.

Яма ступив на неї ногою, зловив пальцями й смикнув, вивівши суперника з рівноваги. Коли світодержець заточився вперед, Яма розвернув свою зброю і вдарив того в щелепу руків’ям.

Двоє срібних воїнів люто зиркнули на нього, а потому опустили очі й понесли свого пана на Схід, супроводжувані негармонійною музикою.

— Наступний! — запросив Яма.

Тут перед ним постав дебелий Вождь Нагів, який кинув свою зброю і зірвав туніку, заявивши:

— Я з тобою боротимусь, боже смерті.

Яма відклав зброю і зняв верхній одяг.

Увесь цей час Будда сидів у затінку великого дерева й усміхався, ніби сутичка його не обходила.

Вождь Нагів схопив Яму за шию лівою рукою й потяг його голову до себе. Яма відповів тим самим; тоді другий скрутився й, перекинувши правицю над Яминим лівим плечем йому за потилицю, міцно обхопив голову й нахилив її до свого стегна, сильно тягнучи Яму вперед обертанням власного тулуба.

Потягнувшись угору за спиною Вождя Нагів, Яма захопив його ліве плече своєю лівицею, а тоді поклав праву руку світодержцеві під коліна й відірвав обидві його ноги від землі, відтягши захоплене плече назад.

Якусь хвилю тримав він суперника на руках, наче дитину, тоді підняв на рівень плечей і різко опустив руки.

Коли світодержець гепнувся об землю, Яма впав на нього колінами й підвівся. А той — ні.

Після від’їзду вершників Заходу перед Буддою стояв лише Янгол Півдня, весь у синьому.

— Ну, а ти? — спитав бог смерті, знову здіймаючи зброю.

— Я не стану проти тебе, узявши зброю зі сталі, шкіри чи каменю, як ото дитина бере іграшки. І тілесною міццю з тобою мірятися не буду, — мовив Янгол. — Знаю, що буду подоланий, якщо вчиню так, бо в герці тобі рівних нема.

— Як не битимешся, — сказав Яма, — то сідай на свого синього огира й забирайся звідси.

Янгол не відповів, натомість підкинув у повітря свій синій щит так, що той закрутився сапфіровим колесом і зависнув над ними, стаючи щораз більшим.

Потому щит упав на землю й без жодного звуку почав під неї провалюватися, і далі більшаючи. Коли зник з очей, над тим місцем знову зійшлися трави.

— І що ж це означає? — спитав Яма.

— Я не змагаюсь активно. Я лиш обороняю. Моя сила — пасивний опір. Моя сила — життєва, тоді як твоя — смертельна. Хоч ти й можеш знищити будь-що послане проти тебе, знищити геть усе ти не можеш, о Смерте. Моя сила — щит, не меч. Життя зчинить тобі опір, владарю Ямо, і оборонить твою жертву.

Тоді Синій повернувся, усівся на синього жеребця й поїхав на Південь у супроводі кумбгандів. Звуки музики з ним не щезнули, а залишилися в повітрі, де він щойно був.

Яма знову рушив уперед з булатом у руці:

— Дарма вони силкувалися. Прийшов твій час.

І він рубонув.

Та вдар не сягнув мети — гілка великого дерева впала між ними, вибивши шаблюку з рук.

Яма нахилився по зброю, але її огорнули трави, що сплелися в щільну нерозривну сіть.

Із прокльоном він вихопив кинджал і знову вдарив.

Могутня галузь нахилилася й гойднулася перед його жертвою — лезо глибоко засіло між волокнами деревини. Тоді галузь спружинила назад до неба, забравши зброю туди, звідки її годі було дістати.

Буддині очі були заплющені в медитації, його німб жеврів у тінях.

Яма ступив був крок уперед, здіймаючи руки, аж тут трави обвилися навколо його кісточок, утримуючи на місці.

Він трохи поборсався, силкуючись повисмикувати їхні неподатливі корені. Тоді облишив це, високо підняв обидві руки й відкинув голову далеко назад, а з очей його так і ринула смерть.

— Слухайте мене, о Сили! — заволав він. — Відтепер і навіки лежатиме на цьому місці прокляття Ями! Ніщо живе більше не ворухнеться на цій землі! Жодна птаха тут не заспіває, жодна змія не проплазує! Буде тут гола пустка, будуть тут самі скелі й мінливі піски! Жоднісінька травинка не проб’ється тут до неба! Цим прокляттям прирікаю на таку долю оборонців мого ворога!

Трави почали в’янути, але ще не відпустили його, як щось тріснуло й розкололося зі страшним шумом — дерево, що тримало світ купи своїм корінням, а в гіллі якого, мов риби в неводі, плуталися зорі, хитнулось уперед. Стовбур розчахнувся посередині, верхні галузі шматували небо, коріння лишало по собі цілі прірви, а листя падало навколо Ями синьо-зеленим дощем. Здоровий шмат стовбура нахилився в його бік, відкидаючи темну, як ніч, тінь.

На віддалі він і досі бачив Будду, який сидів у медитації, мов несвідомий того хаосу, що вибухнув навколо.

А потім була лише чорнота й звук, подібний до гуркоту грому.

Яма смикнув головою, його повіки рвучко розклепилися.

Він сидів у пурпуровому гаю, обіпершись спиною на стовбур синього дерева, із шаблею на колінах.

Нічого начебто й не змінилося.

Ченці рядами сиділи перед ним, ніби медитуючи. Вітерець і досі ніс прохолодну вільгість, а вогники й досі від нього блимали.

Яма підвівся, збагнувши якимось чином, де знайде шукане.

Пройшов повз ченців добре втоптаною стежкою, яка вела далеко в гущавину лісу.

Дійшов до пурпурового павільйону, але він був порожній.

Тоді рушив далі стежкою, яка привела його туди, де ліс став дикою пущею. Земля тут була вогка, навколо здіймалася легка імла. Але шлях перед ним і досі був ясний, освітлений трьома місяцями.

Стежка вела в низину, синьо-пурпурові дерева ставали тут усе нижчими й більш покрученими, ніж нагорі. Обабіч стежки там і сям з’являлися ставочки з плавучими клаптями лускатої сріблястої нечисті. У ніздрі вдарив запах мочарів, зі скупчень чагарнику сопіли дивні створіння.

Почувши ззаду далекий спів, він зрозумів: ті ченці в гаю вже прокинулися й розворушилися. Вони виконали завдання — поєднавши думки, наслали на нього видіння про невразливість свого ватажка. Їхні наспіви, мабуть, були сигналом, що доносився до...

Ось! Він сидів на скелі посеред поля, увесь залитий місячним сяйвом.

Яма витяг шаблю й рушив уперед.

Коли лишалося кроків зо двадцять, той повернув голову.

— Вітаю, Смерте! — мовив він.

— Вітаю, Татхаґато.

— Розкажи, чому ти тут.

— Вирішено, що Будда має померти.

— Та це не відповідь на моє запитання. Що привело тебе сюди?

— Хіба ти не Будда?

— Мене звали й Буддою, і Татхаґатою, і Просвітленим, і ще по-всякому. Але, відповідаючи на твоє запитання: ні, я не будда. Ти вже зробив те, що замірявся. Цього дня ти вбив справжнього будду.

— Либонь, моя пам’ять таки слабшає, бо, мушу визнати, не пригадую цього.

— Справжнього будду ми називали Суґатою. А доти він був відомий як Райлд.

— Райлд! — пирхнув Яма. — То ти хочеш сказати, що він був не просто кат, якого ти відмовив робити його роботу?

— Багато хто — кати, яких відмовили робити їхню роботу, — відповів той, що на скелі. — Райлд охоче зрікся свого доручення й пішов Шляхом. Серед усіх, кого я знав, він був єдиний, хто направду досяг просвітлення.

— А та релігія, яку ти шириш, вона ж ніби пацифістська?

— Так.

Відкинувши голову, Яма зареготав.

— Боги! Але ж і добре тоді, що ти не проповідуєш якогось войовничого вчення! Твій головний учень, попри всю свою просвітленість, мені сьогодні ледь віку не вкоротив!

Широке лице Будди прибрало втомленого вигляду.

— Ти гадаєш, він і справді міг би тебе здолати?

Мить помовчавши, Яма відказав:

— Ні.

— Гадаєш, він це знав?

— Можливо, — відповів Яма.

— Хіба ви не знали один одного до сьогоднішньої зустрічі? Хіба не бачили один одного в ділі?

— Так, — підтвердив Яма. — Ми були знайомі.

— Тоді він знав, на що ти здатен, й усвідомлював результат сутички.

Яма мовчав.

— Він добровільно пішов на мучеництво, про що я тоді не знав. Не думаю, що він і справді мав надію тебе здолати.

— Тоді навіщо ж?

— Щоб довести щось.

— Що ж саме він міг сподіватися так довести?

— Не знаю. Відаю лиш, що, напевне, так і було, бо я знав його. Я надто часто слухав його проповіді, його витончені приповісті, щоб повірити, буцімто він зробив би щось таке без мети. Ти вбив істинного будду, боже смерті. А хто я, ти знаєш.

— Сіддгартхо, — мовив Яма, — я знаю, що ти шахрай. Знаю, що ти не просвітлений. Розумію, що твоє вчення міг пам’ятати будь-хто з Перших. Ти вирішив відродити його, удати із себе його творця. Ти вирішив його поширити в надії підняти опір проти релігії, згідно з якою панують істинні боги. Потрудився ти на славу. Розумно все спланував і здійснив. Але, як на мене, твоя найбільша помилка в тому, що ти вирішив опиратись активній вірі вірою пацифістською. Цікаво, чому? Адже є стільки придатніших для цього релігій — тільки вибирай.

— Може, мені просто цікаво було глянути, як плинутиме така протитечія.

— Ні, Семе, неправда. Здається мені, це тільки частина твого більшого плану, і що всі ці роки, удаючи із себе святого й виголошуючи проповіді, у які й сам насправді не вірив, ти планував і дещо інше. Військо, велике в просторі, може зчинити опір за короткий час. Одна людина, мала в просторі, мусить розтягти свій опір на довгі роки, щоб мати шанс на успіх. Тобі це відомо, і тепер, посіявши зерна цієї краденої віри, ти плануєш перейти на інший етап опору. Ти намагаєшся стати одноосібною антитезою Небесам, опиратися волі богів упродовж років, багатьма способами й під багатьма масками. Але цьому настане край тут і зараз, лжебуддо.

— Чому, Ямо?

— Це ретельно обмірковано. Ми не хочемо робити з тебе мученика й заохочувати оте твоє вчення до ще більшого зростання. З другого боку, якщо тебе не спинити, воно все одно зростатиме. Тому вирішено, що ти маєш прийняти смерть від рук посланця Небес, бо це покаже, котра з релігій сильніша. Тоді мученик ти будеш чи ні, а буддизм назавжди лишиться другорядною вірою. Ось чому тобі зараз і доведеться вмерти справжньою смертю.

— Питаючи «Чому?», я мав на думці дещо інше. Ти відповів не на те запитання. Я питав, чому ти прийшов це робити, Ямо? Чому ти, майстер зброї, майстер науки, прийшов як лакиза зграї пияків, що міняють тіла мов рукавички, що не гідні навіть шаблі твоєї начищати чи пробірки за тобою мити? Чому ти, хто міг би бути найвільнішим духом із-поміж нас усіх, принижуєшся, служачи нижчим від тебе?

— За це твоя смерть легкою не буде.

— Чому? Я ж усього-на-всього поставив запитання, яке, мусить бути, не раз уже виникало в багатьох інших. Я ж не образився, коли ти назвав мене лжебуддою. Я знаю, хто я. А хто ти, смертобоже?

Яма засунув шаблю за пояс і витяг люльку, яку сьогодні придбав у заїзді. Натоптав чашечку тютюном, запалив і закурив.

— Очевидно, доведеться нам потеревенити трохи довше, хай навіть щоб з’ясувати всі питання, які нас турбують, — заявив він. — То чому б не робити це з комфортом.

Він присів на низький камінь.

— По-перше, людина може в чомусь перевершувати товаришів і все одно їм служити, якщо всі разом вони служать спільній справі, більшій, ніж будь-який одинак. Я вірю, що служу саме такій справі, інакше я б цього не робив. Припускаю, саме так ти думаєш і про своє діло, інакше ти б не мирився з цим жалюгідним аскетичним життям, хоч я й бачу, що ти все ж не такий кощавий, як твої послідовники. Як не зраджує мене пам’ять, декілька років тому в Магартсі тобі пропонували божественність, а ти поглумився з Брахми, наскочив на Палац карми й напхав фальшивими жетонами всі молитвомати міста...

Будда пирхнув. Яма наслідував його приклад і повів далі:

— У світі не лишилося вже акселераціоністів, крім оце тебе. Проблема ця вже в минулому, та й, власне, не слід було з того робити проблему. А твоя поведінка впродовж цих років викликає в мене певну повагу. Мені навіть спадало на гадку таке: якби ти усвідомив безнадійність свого теперішнього становища, тебе ще можна було б умовити приєднатися до небесного сонму. Хоч я й прийшов тебе вбити, але якщо тебе ще можна в цьому переконати й ти даси мені слово припинити свою дурну боротьбу, я візьму відповідальність поручитися за тебе. Заберу тебе до Міста Небесного, де ти зможеш прийняти те, що колись відкинув. Вони до мене дослухаються, бо я їм потрібен.

— Ні, — сказав Сем, — бо я не переконаний, що становище моє пропаще, і маю твердий намір грати виставу далі.

Із табору в пурпуровому гаю почулися наспіви. Один із місяців зник за верхівками дерев.

— Чого це твої послідовники не пнуться зі шкури, намагаючись тебе врятувати?

— Вони б прийшли, якби я покликав, але я не покличу. Це мені не потрібно.

— Навіщо ж тоді вони наслали на мене той дурнуватий сон?

Будда знизав плечима.

— Чому вони не повставали й не вбили мене вві сні?

— Це не по-їхньому.

— А ось ти міг би, га? Якби це тобі зійшло з рук? Якби ніхто не знав, що це скоїв Будда?

— Можливо, — сказав той. — Як ти знаєш, особисті слабкі й сильні сторони вождя не дають правдивого уявлення про переваги його справи.

Яма затягнувся люлькою. Дим огортав його голову й вихриками долучався до туманів, які саме густішали.

— Я знаю, що ми тут самі, а ти — без зброї, — сказав Яма.

— Ми тут самі. А моє дорожнє манаття сховано там, куди я подамся далі.

— Дорожнє манаття?

— Тут я вже закінчив. Ти вгадав правильно. Я почав те, Що замислив почати. Щойно ми договоримо, я звідси піду.

Яма пирхнув.

— Оптимізм революціонерів завжди викликає подив. І як же ти думаєш звідси забратися? На чарівному килимі?

— Піду, як ходять усі.

— Як смиренно з твого боку. А що, сили світу повстануть тебе оборонити? Не бачу великого дерева, яке б захистило тебе гіллям. Не бачу розумної трави, яка хапала б мене за ноги. Скажи-но, як це ти зможеш піти?

— Волію тебе здивувати.

— То, може, поб’ємося? Не люблю я вбивати беззбройних. Якщо в тебе й правда десь неподалік сховано речі, збігай-но по меч. Хоч якийсь шанс матимеш. Я навіть чув, ніби владар Сіддгартха був свого часу грізним мечником.

— Ні, дякую. Може, іншим разом. Але точно не цим.

Яма знову пихнув люлькою, потягся й позіхнув.

— Тоді в мене нема до тебе інших запитань. Сперечатися з тобою марно. Більше мені сказати нічого. Чи хотів би ти ще щось додати до розмови?

— Так, — сказав Сем. — Яка вона, та сучка Калі? Про неї стільки всякого кажуть, що я вже майже вірю: вона — усе, що хочеш, для всіх чоловіків[88]...

Яма пожбурив у нього люлькою, яка поцілила в плече й осипала руку зливою іскор. Булат яскраво спалахнув над головою, коли він стрибнув уперед.

Щойно Ямині ноги торкнулися піщаної смуги перед скелею, щось його зупинило. Він заледве не впав, але скрутився перпендикулярно й так устояв. Як не борсався, а зрушити з місця не міг.

— Деякі сипкі піски, — мовив Сем, — сипкіші від інших. На твоє щастя, ти провалюєшся в менш сипкий пісок. Тож у твоєму розпорядженні ще чимало часу. Я б продовжив нашу бесіду, якби гадав, ніби маю шанси переконати тебе пристати до мене. Але, знаю, шансів не більше, ніж у тебе — переконати мене піти на Небеса.

— Я звільнюся, — тихо сказав Яма, не борсаючись. — Якось я та й звільнюся. І знову прийду по тебе.

— Так, — погодився Сем. — Це схоже на правду. Власне, невдовзі я й сам навчу тебе, як це зробити. А поки що ти — мрія кожного проповідника, захоплена публіка з табору незгодних. Тож маю для тебе коротку проповідь, владарю Ямо.

Яма зважив шаблю, передумав її метати й засунув назад за пояс.

— Валяй, проповідуй, — сказав він і спромігся зазирнути Семові в очі.

Той хитнувся був на своєму сідалі, але заговорив знову:

— Дивовижно, як твій мутований мозок породив розум, спроможний переносити свої здібності до будь-якого нового мозку, що в нього ти переселяєшся. Своєю однісінькою здібністю, яку я застосовую просто зараз, я не користувався вже багато років, але вона теж має таку особливість. Хай би в якому тілі я поселявся, виглядає, наче моя сила йде туди зі мною. Як я розумію, це й досі так у більшості наших. Шитала, подейкують, може керувати температурою у великому радіусі навколо себе. Коли вона бере нове тіло, ця здібність переселяється з нею в нову нервову систему, хоча спершу проявляється слабко. Аґні, як я знаю, може підпалювати предмети, якщо забажає цього й певний час на них дивитиметься. А візьмімо, приміром, смертозір, яким ти просто тепер на мене витріщаєшся. Чи не дивовижа те, що ти зберігаєш цей дар завжди й усюди впродовж століть? Я часто цікавився фізіологічною основою цього явища. Ти цю сферу часом не досліджував?

— Досліджував, — буркнув Яма, виблискуючи очима з-під темних брів.

— І чим же це пояснити? Людина народжується з аномальним мозком, її дух згодом переселяється до мозку нормального, та ці аномальні здібності внаслідок переселення не зникають. Чому це трапляється?

— Бо насправді в нас лиш один тілообраз, електричний і хімічний з природи. Він негайно починає змінювати своє нове фізіологічне середовище. Багато що в новому тілі він сприймає радше як хворобу, яку намагається вилікувати, перетворивши це тіло на старе. Якби твоє теперішнє тіло мало фізичне безсмертя, колись воно вподібнилося б до твого найпершого організму.

— Як цікаво.

— Ось тому перенесена здібність спершу слабка, але дужчає, що довше ти живеш у тілі. Ось тому найліпше — плекати Атрибут і, мабуть, підтримувати його механічними засобами.

— Ага. Ось над цим я часто сушив голову. Дякую. До речі, ти старайся-старайся, від твого смертозору таки боляче. Це вже дещо. А тепер до проповіді: один гордовитий і зверхній чоловік, як-от ти, що мав таку, признатися, пречудову рису, як дидактизм, заповзявся досліджувати певну прогресивну хворобу, яка спотворює хворого. Одного дня він і сам нею заразився. А що він і доти не розробив ліків на цю недугу, то перервав роботу, роздивився себе в дзеркалі й заявив: «Але ж мені це навіть личить!» Ось такий і ти чоловік, Ямо. Ти не намагаєшся побороти свою недугу. Ти нею радше пишаєшся. Ти виказав себе в гніві, тож я знаю, що не помиляюся: твоя хвороба — Калі. Ти б не передав сили в руки негідників, якби ця жінка тобі не звеліла. Знаю її віддавна й певний, що вона не змінилася. Вона не здатна кохати чоловіка. До душі їй лиш ті, хто обдаровує її дарами хаосу. Щойно ти перестанеш служити її цілям, вона відкине тебе, смертобоже. Кажу це не тому, що ми вороги, а, певніше, як чоловік чоловіку. Я-то знаю, повір. Либонь, не поталанило тобі, Ямо, що ніколи не був ти по-справжньому молодий і не пізнав першого кохання в дні весни... Тож мораль моєї проповіді на цій гірці така: навіть дзеркало тобі тебе не покаже, якщо ти не хочеш бачити. Розсердь її якось, щоб перевірити правду моїх слів, хоч якоюсь дрібничкою, і побачиш, як швидко вона відреагує і як саме. Що робитимеш, Смерте, якщо твою ж зброю повернуть проти тебе?

— Ти вже договорив? — спитав Яма.

— Майже. Проповідь — пересторога, і я тебе перестерігаю.

— Хай би яка була твоя здібність, Семе, я бачу, що вона зараз стійка до мого смертозору. Вважай, пощастило тобі, що я ослаб...

— Ще й як, бо голова в мене замалим не розколюється. Бодай тобі повилазило!

— Одного дня я знову випробую твою здібність, і навіть якщо вона й тоді встоїть перед моєю, ти того дня все одно ляжеш трупом. Як не від Атрибута мого, то від булата.

— Якщо це виклик, волію не поспішати його приймати. Пропоную перевірити правдивість моїх слів, перш ніж дотримати свого.

Пісок тим часом дійшов Ямі вже до середини стегон.

Сем зітхнув і зліз із сідала.

— До цієї скелі веде лиш один безпечний прохід — ним я звідси й піду. А тепер скажу тобі, як зберегти життя, якщо ти не надто гордовитий. Я наказав ченцям прийти сюди рятувати мене, якщо почують поклик на допомогу. Я вже згадував, що не збираюся кликати на допомогу, і це правда. Та якщо ти гукнеш їх отією своєю могутньою голосиною, вони будуть тут, перш ніж ти провалишся набагато глибше. Вони бережно доправлять тебе на тверду землю й не намагатимуться тобі зашкодити, бо це не по-їхньому. Мене тішить думка, що бога смерті врятують ченці Будди. Добраніч, Ямо. Тепер я тебе покину.

Яма всміхнувся.

— Прийде й інший день, о Буддо, — заявив він. — Я зможу дочекатися. Тепер же біжи якнайдалі, якнайшвидше. Світ не досить великий, щоб сховати тебе від мого гніву. Я тебе вистежу й такого просвітлення навчу — геєна померкне.

— А поки що, — відказав Сем, — раджу або вдатися до допомоги моїх послідовників, або ж опанувати непросте мистецтво дихати багном.

Він обережно перетнув поле, відчуваючи на спині пекучий погляд Ями.

Діставшись до стежки, обернувся й додав:

— А на Небесах можеш сказати, що мене покликали з міста справи.

Яма не відповів.

— Гадаю, я укладу угоду щодо певної зброї, — завершив Сем. — Певної дуже особливої зброї. Тож коли прийдеш по мене, захопи й подружку. Якщо їй сподобається побачене, вона, може, умовить тебе перебігти.

Потому він ступив на стежку й пішов у ніч, насвистуючи, під білим і золотавим місяцями.