Володар Світла

Розділ четвертий

Пекельний Колодязь лежить на верхівці світу й сягає його коріння.

Він, імовірно, старий, як і сам світ, а коли ні, то мав би бути, бо на вигляд саме такий.

Починається він із порталу. У ньому — величезні вилощені металеві двері, зведені Першими, тяжкі, як гріх, заввишки з трьох людей, а завширшки в половину від цієї висоти. Товщина їхня сягає повного ліктя, а на них — мідне кільце з голову завбільшки, складний натискний замок і напис приблизно такого змісту: «Забирайся. Тут тобі не місце. Якщо таки спробуєш увійти, зазнаєш невдачі, ще й заслужиш прокляття. Якщо ж тобі якось та вдасться, то не скаржся потім, що тебе не застерігали, і не турбуй нас своїми передсмертними молитвами». І підпис: «Боги».

Розташовані ці двері біля піка височенної гори під назвою Чанна в краю височенних гір під назвою Ратнаґари. Земля там увесь час під снігом, а на спинах бурульок, якими пообростали обледенілі верхівки скель, наче хутро, переливаються веселки. Повітря там гостре, мов меч. Небо — яскраве, мов котяче око.

Дуже мало ніг ступало на стежку, що веде до Пекельного Колодязя. Із тих, хто сюди дійшов, більшість приходила тільки глянути, чи справді існують ті великі двері. Коли ж ці мандрівники верталися додому й стверджували, що бачили вхід, то їх зазвичай брали на глузи.

Промовисті подряпини на пластині замка свідчили, що хтось і справді намагався ввійти. Та устатковання, яке впоралося б із великими дверми, неможливо було туди доправити чи як слід розташувати. Стежина, що веде до Пекельного Колодязя, на останньому тристафутовому відтинку свого підйому має менше десяти дюймів завширшки; на тому, що залишилося від колись широкого придверного карниза, помістяться хіба шестеро, і то в тисняві.

Кажуть, буцімто Панналал Мудрий, вигостривши свій розум медитацією й усілякими формами аскетизму, розгадав, як працює замок, і ввійшов до Колодязя, провівши під горою день і ніч. Відтоді знали його як Панналала Безумного.

Гору під назвою Чанна, яка містить ті великі двері, п’ять днів шляху відділяє від одного сільця. Воно лежить у межах далекого північного князівства, що зветься Малва. Саме це гірське сільце, найближче до Чанни, не зветься ніяк, бо його люті й незалежні жителі зовсім не прагнуть, щоб їхній осідок з’явився на мапах князівських податківців. Щодо самого князя, то досить буде сказати, що він середнього зросту й середнього віку, хитрий, гладкуватий, ні чеснотливий, ані надміру горезвісний, а ще й казково багатий. Багатий він тому, що справляє високі податки зі своїх підданих. Коли його піддані починають ремствувати й краєм шириться буркіт щодо повстання, він оголошує війну якомусь сусідньому раджі й подвоює податки. Якщо воюється невдало, він страчує кількох генералів і вповноважує свого міністра миру замиритися з ворогом. Якщо з якогось дива воюється особливо вдало, він стягує контрибуцію за ту чи іншу образу, що стала приводом до всієї веремії. Проте найчастіше війна закінчується примиренням, а піддані, яким остогидла колотнеча, готові вже й із високим податком примиритися. Звуть його Відеґха, і він дуже багатодітний. Любить Краків — птахів, що їх можна навчити сороміцьких пісеньок, змій, яким час від часу згодовує нездібних до співів Краків, а ще — грати в кості. Діти йому не вельми до вподоби.

Пекельний Колодязь починається з великого порталу високо в горах, у найпівнічнішому закутку Відеґшиного князівства, поза яким інших людських держав уже немає. Він починається там і коркотягом спускається в серце гори під назвою Чанна, угризаючись, мов у той корок, у незнані людям розлогі печерні ходи, які сягають далеко під Ратнагари, а найглибші торкаються аж коренів світу.

До цих дверей прийшов подорожній.

Убраний був просто, подорожував сам-один і, здавалося, точно знав, куди прямує та що робить.

Він видерся стежиною на Чанну, пробравшись по її кощавому лику.

Щоб дістатися мети, себто дверей, він витратив ледь не цілий ранок.

Ставши перед ними, він хвильку перепочив, попив води з пляшки, витер губи тильним боком долоні й усміхнувся.

Потому всівся, зіпершись на двері спиною, і пообідав. Доївши, кинув у прірву листки, що правили були за обгортку для обіду, і дивився, як вони падають, ношені туди-сюди плином повітря, аж доки ті не щезнули з очей. Відтак розпалив люльку й закурив.

Перепочивши, звівся на ноги й знову повернувся до дверей.

Рука лягла на натискну пластину та повільно виконала серію жестів. Щойно він прибрав руку, із дверей пролунала мелодія.

Тоді він схопився за кільце й потягнув, напруживши м’язи спини. Двері піддалися — спочатку поволі, потім швидше. Він одступив убік, і двері відхилилися назовні, вийшовши за край майданчика.

На внутрішній поверхні було ще одне кільце, геть таке саме, як і перше. Подорожній схопив його, коли воно опинилося поруч, і вперся підборами в діл, щоб двері не відхилилися на недосяжну відстань.

Із проходу за спиною війнуло тепле повітря.

Він потягнув двері на себе, знову зачинив їх і пішов, спинившись лише засвітити один із багатьох смолоскипів, що їх мав при собі. Відтак попрямував коридором, який щодалі ширшав.

Підлога різко пішла вниз, а за якусь сотню кроків стеля зникла в недосяжній для зору височині.

За дві сотні кроків він опинився на краю колодязя.

Тепер він стояв посеред безкрайої чорноти, пронизаної полум’ям його смолоскипа. Стіни позникали з очей, за винятком тієї, котра була позаду, праворуч від нього. Підлога обривалась на невеликій відстані перед ним.

За краєм було те, що здавалося бездонною ямою. Того боку ями він не бачив, але знав, що її гирло має майже правильну круглу форму. А ще знав: глибшаючи, вона більшає в поперечнику.

Він рушив униз крученою стежкою при стіні, відчуваючи, як із глибин віє теплим повітрям. Стежка була штучна. Це відчувалося попри її стрімкість. Вона була ненадійна й вузька, розтріскана в багатьох місцях, деінде загромаджена каменюччям. Але сталий спіральний спуск свідчив, що її створили з певною метою та за певною схемою.

Він обережно просувався цією стежкою. Ліворуч була стіна. Праворуч не було нічого.

Коли минуло, як йому здалося, з півтора століття, він побачив хирляве мерехтіння далеко внизу посеред порожнечі.

Та поступово кручений пристінний шлях привів його туди, де цей вогник уже не був на віддалі, а висів лише трохи нижче й правіше.

Ще один виток стежки, і світіння опинилося просто перед ним.

Проминаючи нішу в стіні, де й ховалося те полум’я, він почув, як у голові волає чийсь голос: «Звільни мене, пане, і я кину тобі до ніг цілий світ!»

Але він поспішив мимо, навіть не глянувши на майже-обличчя в заглибині.

Тепер можна було бачити й інші вогники, що плавали в океані чорноти під його ногами.

Колодязь і далі ширшав. Він був сповнений щораз світлішими проблисками, буцім полум’ям, але не полум’ям; сповнений формами, обличчями, напівзабутими образами. Від кожного з них, коли подорожній проходив мимо, здіймався крик: «Звільни мене! Звільни мене!»

Але він не спинявся.

Він дійшов до дна колодязя й перетнув його, пройшовши поміж ламаного каміння та понад розколинами в скельній долівці. Врешті сягнув протилежної стіни, де танцював чималий жовтогарячий вогонь.

Щойно подорожній наблизився, вогонь набув вишнево-червоної барви, а коли той став перед ним, вогонь посинішав, мов серце сапфіра.

Він був удвічі вищий за людину, пульсував і звивався. Маленькі його язички тяглися лизнути гостя, але відсмикувалися, ніби натрапивши на невидиму перешкоду.

Спускаючись, він проминув стільки вогнів, що згубив їм лік. Крім того, він знав: у печерах, що виходили на дно колодязя, ховалося ще більше.

Кожен із тих, котрі він проминув дорогою вниз, звертався до нього власним способом, барабанячи словами просто в голові: погрози, благання, обіцянки... Але від цього великого синього сяйва, більшого за будь-яке інше, він не почув нічого. Жодна постать не крутилася й не корчилася з муку його яскравому осерді. Як було воно полум’ям, так полум’ям і лишалося.

Він запалив новий смолоскип і встромив його між двома каменюками.

— Тож, Ненависний, ти повернувся!

Слова впали на нього ударами батога. Опанувавши себе, він подивився на синє полум’я та відповів:

— Ти звешся Таракою?

— Той, що ув’язнив мене тут, мав би знати, як я звуся, — пролунали слова. — Не думай, о Сіддгартхо, що як убрався ти в інше тіло, то тебе годі вгадати. Я дивлюся на потоки енергії, які і є твоя справжня суть, а не на плоть, що їх маскує.

— Ясно, — відповів він.

— Прийшов поглумитися з мене в тюрмі?

— Хіба я глумився з тебе в дні Ув’язнювання?

— Ні.

— Я зробив те, що мусило бути зроблене для порятунку мого виду. Люди були слабкі й нечисленні. Ви напали на них і знищили б.

— Ти вкрав наш світ, Сіддгартхо. Ти прикував нас тут. Яке нове приниження ти для нас замислив?

— Можливо, те все можна було б певним чином відшкодувати.

— Чого саме тобі треба?

— Союзників.

— Ти хочеш, щоб ми взяли участь у боротьбі?

— Саме так.

— Коли вона завершиться, ти знову спробуєш нас ув’язнити.

— Ні, якщо ми заздалегідь укладемо угоду.

— Кажи свої умови, — мовило полум’я.

— У давні дні твій народ блукав, то видимий, то ні, вулицями Міста Небесного.

— Це правда.

— Воно тепер укріплене ліпше.

— Як саме?

— Вішну Охоронець і Яма-Дгарма, Володар Смерті, накрили всі Небеса, а не лише Місто, як було в давнину, так званим непроникним склепінням.

— Непроникних склепінь не буває.

— Кажу лише те, що чув.

— У кожне місто можна потрапити різними шляхами, владарю Сіддгартхо.

— Знайдеш їх усі для мене?

— То це й буде ціна моєї свободи?

— Так. Твоєї власної свободи.

— А як же інші мої одноплеменці?

— Щоб і вони вийшли на волю, ви всі мусите дати згоду помогти мені обложити Місто й узяти його.

— Звільни нас, і Небеса впадуть!

— Ти говориш за інших?

— Я Тарака. Я говорю за всіх.

— Чим запевниш, Тарако, що ця умова буде додержана?

— Моїм словом? Охоче заприсягнуся будь-чим, що тільки назвеш...

— Щедрість на присяги не викликає надмірної довіри до того, з ким умовляєшся. А твоя сила — водночас твоя слабкість у будь-яких перемовинах. Ти такий сильний, що аж не здатен віддати комусь іншому владу над собою. У тебе немає богів, якими ти міг би заприсягтися. Єдина річ, яку ти вшануєш, — борг гравця, а грати тут нема рації.

— Ти маєш владу над нами.

— Хіба над кожним окремо. Але не гуртом.

— Важка задача, — мовив Тарака. — Я віддав би все, що маю, аби тільки звільнитися, а все, що я маю, — потуга, щира потуга, невіддавана в самій своїй суті. Могутніша сила може її пригнобити, але це не розв’язок. І справді не знаю, як дати тобі достатнє запевнення, що моя обіцянка буде дотримана. Я б на твоєму місці мені точно не повірив.

— Це вже дилема якась. Отож зараз я звільню тебе, самого, щоб ти завітав на Полюс і порозвідував, як захищено Небеса. А поки тебе не буде, я міркуватиму над задачею далі. І ти теж поміркуй — може, по твоїм воротті ми дійдемо справедливої згоди.

— Прийнято! Звільни ж мене від цієї недолі!

— То знай мою силу, Тарако! — виголосив гість. — Яко в’яжу я, так і розв’язую!

Зі стіни вирвався гейзер полум’я.

Воно скрутилось у вогняну кулю й заметалося колодязем, наче комета; палало, ніби мале сонце, освітлюючи темряву; ширяючи туди-сюди, міняло барви так, що скелі сяяли водночас і моторошно, і приємно.

Відтак воно зависло над головою того, що звався Сіддгартхою, і загупало до нього словами:

— Тобі й не осягнути, який я втішений знову відчути свою силу на волі! Маю на гадці ще раз випробувати твою потугу.

Чоловік унизу стенув плечима.

Полум’яна куля зсілася. Зменшуючись, вона посвітлішала й повільно опустилася на діл.

Полежала там, тріпотлива, немов пелюстка якогось титанічного цвіту; відтак поволі пролинула підлогою колодязя й повернулася в нішу.

— Задоволений? — спитав Сіддгартха.

— Так, — трохи згодом пролунала відповідь. — Твоя сила не потьмянішала, Ув’язнювачу. Звільни мене ще раз.

— Щось бридне вже мені ця забава, Тарако. Лишу-но я тебе ліпше тут і пошукаю помічників деінде.

— Ні! Я ж дав обіцянку! Чого ще ти хочеш?

— Щоб між нами не було розбрату. Ти або послужиш мені в цьому ділі, або ні. Ось і все. Вибирай і роби, що вибрав, що пообіцяв.

— Добре, добре. Звільни мене, і я відвідаю Небеса на їхній крижаній горі, а потім доповім тобі про їхні слабкі місця.

— То виходь!

Цього разу полум’я виходило повільніше. Воно похиталося перед гостем, набуло приблизно людських обрисів і спитало:

— У чім твоя сила, Сіддгартхо? Як робиш ти те, що робиш?

— Назвімо її електровладдям, — відповів той, — владою розуму над енергією. А що, термін як термін. Зви, втім, як хочеш, та на шляху в неї більше не ставай. Я можу тебе нею вбити, хоч ти й невразливий до будь-якої зброї з матерії. А тепер рушай!

Тарака щезнув, ніби пожбурена в річку головешка, а Сіддгартха залишився стояти у світлі смолоскипа посеред каміння й темряви.

Поки він відпочивав, його розум сповнила балаканина голосів, які обіцяли, спокушали, благали. Перед його очима линули видіння багатства й пишноти. Біля нього дефілювали дивовижні гареми, коло його ніг накривали до бенкетів. Навколо витали, голублячи душу, аромати мускусу й чампаки[91], а також синювата імла спалюваних пахощів. Він ішов поміж квітів, а ясноокі всміхнені дівчата несли за ним винні келихи; йому чулися срібноголосі пісні, а створіння не з роду людського витанцьовували на поверхні озера неподалік. «Звільни нас, звільни нас!» — наспівували вони. Але він лиш осміхався, спостерігав і не робив нічого. Поступово молитви, благання та обіцянки перетворилися на хор прокльонів і погроз. У його бік посунули скелети в обладунках із нахромленими на розжарені мечі немовлятами. Навколо нього повідкривалися провалля, з яких вистрибувало полум’я зі смородом сірки. З гілки просто перед його обличчям звиснула змія, плюючись отрутою. На нього посипав дощ із павуків і жаб.

— Звільни, бо терпітимеш муки безмежні! — волали голоси.

— Якщо не вгамуєтеся, — застеріг він, — Сіддгартха розсердиться, і ви втратите єдиний шанс на волю, який і справді маєте.

Тоді все навколо затихло, і він спустошив свій розум у дрімоті.

Чекаючи в печері, він двічі їв, відтак знову спав.

Згодом вернувся Тарака в подобі пазуристого птаха й доповів:

— Такі, як я, можуть увійти крізь вентиляційні канали. Але люди — ні. Також у горі багато ліфтових шахт. Найбільшими легко може піднятися чимало людей. Звісно, їх охороняють. Але якщо вбити охорону й від’єднати сигналізацію, це можна влаштувати. Крім того, подеколи саме склепіння відкривають там чи сям, щоб упустити чи випустити летюче судно.

— Дуже добре, — схвалив Сіддгартха. — Маю одне князівство, за кілька тижнів їзди звідси, — я там за правителя. Уже багато років мене заступає регент, але якщо повернуся, то зможу набрати там військо. Краєм саме шириться нова релігія. Люди вже не так шанують богів, як колись.

— Ти хочеш розграбувати Небеса?

— Так, відкрити їхні скарбниці світу.

— Оце по-моєму. Перемога легкою не буде, але з військом людей і військом таких, як я, у нас має вийти. Звільняймо ж тепер мій народ, щоб можна було почати!

— Гадаю, мушу тобі просто довіритися, — мовив Сіддгартха. — Отже, таки почнімо, — він рушив дном колодязя до першого похиленого вниз глибокого тунелю.

Того дня він звільнив шістдесятьох п’ятьох із них, заповнивши печери їхнім кольором, рухом і світлом. Повітря бриніло могутніми криками радості й шумом їхнього пересування — вони носилися по Пекельному Колодязі, постійно міняючи подобу й упиваючись свободою.

Тут один із них без попередження обернувся в летючого змія і поринув на нього, розсікаючи повітря виставленими кігтями.

На якусь мить він зосередив усю свою увагу на цій почварі.

Вона раптом видала короткий ламаний крик, а потім розвалилася, обсипавшись зливою синьо-білих іскор.

Відтак іскри позгасали, і від почвари не лишилося й сліду.

У печерах запала тиша, при стінах пульсували й погойдувалися вгору-вниз вогні.

Сіддгартха скерував свою увагу на найбільший із вогнів, Тараку.

— Він що, випробовував нападом мою силу? — спитав він. — Перевіряв, чи можу я, окрім іншого, вбити, чи правду тобі сказав?

Тарака наблизився, зависнув перед ним і заявив:

— Напав він не з мого наказу. Гадаю, став у неволі несповна розуму.

Сіддгартха знизав плечима.

— Поки що бавтеся, як заманеться, а я відпочину від цих трудів, — мовив він і вийшов із меншої печери.

Тоді повернувся на дно колодязя, де влігся на свою ковдру й задрімав.

Йому наснився сон.

Він біг.

Його тінь лежала попереду й росла в міру того, як він на неї ступав.

Росла аж доти, доки перестала бути його тінню, а зробилася натомість гротескним обрисом. Раптом він здогадався, що його власну тінь обігнала тінь його переслідувача: обігнала, приголомшила, поглинула й подолала.

Тут його, що втікав безвихідною рівниною, на мить охопила жахна паніка.

Він зрозумів, що це вже його власна тінь.

Погибель, що його до цього переслідувала, більше не була в нього за спиною.

Він зрозумів, що сам і є власна погибель.

Зрозумівши, що зрештою наздогнав сам себе, він зареготав, хоч насправді хотів заволати.

Коли він прокинувся, то вже йшов.

Ішов угору крученою пристінною стежкою Пекельного Колодязя.

Ідучи, він проминав ув’язнені вогні.

Кожен із них знову волав до нього: «Звільніть нас, панове!»

І тут крига, що нею був його розум, почала спроквола підтавати по краях.

Панове.

Множина. Не однина.

Панове, казали вони.

Тут він зрозумів, що йде не сам.

Жодна з танцівливих мерехтливих постатей не рухалася в темряві ні поруч із ним, ні нижче.

Ті, кого ув’язнили, і досі були ув’язнені. Ті, кого він звільнив, щезли.

Він дерся на високу стіну Пекельного Колодязя без жодного смолоскипа, який освітлював би йому шлях. Попри це, він бачив.

Бачив кожнісіньку рису скелястої стежки, ніби при місячному світлі.

Він знав, що його очі на таке не спроможні.

І до нього зверталися в множині.

І його тіло рухалося, але не під владою його волі.

Він спробував зупинитися, стати на місці.

Та він і далі піднімався стежкою, і саме тоді його губи ворухнулися, формуючи слова:

— Бачу, ти вже прокинувся. Доброго ранку.

У його розумі саме собою сформувалося запитання, на яке він негайно дістав відповідь крізь власний рот:

— Так. То що, Ув’язнювачу, як воно, самому бути в’язнем, ще й у власному тілі?

Сіддгартха сформував ще одну думку:

— Не знав, що такі, як ти, здатні опанувати мене проти моєї ж волі, хай навіть уві сні.

— Правду кажучи, — відказав другий, — я й сам не знав. Але ж я мав до розпорядження об’єднану потугу багатьох моїх одноплеменців. Було варто спробувати.

— А інші? Де вони?

— Зникли. Блукатимуть світом, доки я їх не скличу.

— А ті, що лишаються в’язнями? Якби ти почекав, я б і їх позвільняв.

— Яке мені діло до них? Я тепер вільний і знову в тілі! Що ще важить?

— То, припускаю, твоя обіцянка допомоги нічого не означає?

— Помиляєшся, — відповів демон. — Ми повернемося до цього питання десь, скажімо, за менший місяць абощо. Задум мені таки подобається. Гадаю, повоювати з богами було б пречудово. Та спершу бажаю понасолоджуватися плотськими втіхами. Тобі ж не шкода, що я трохи розважуся після століть нудьги й тюрми, куди ти сам мене й запроторив?

— Однак мені, признатися, шкода, що ти ось так користуєшся моєю особою.

— Хай там як, на певний час мусиш із цим змиритися. Та й ти у своєму становищі зможеш розділити мої насолоди, то чом би не скористатись нагодою?

— Ти стверджуєш, що таки збираєшся воювати проти богів?

— Достоту так. Шкода, що я й сам свого часу до цього не додумався. Тоді, може, нас би й не ув’язнили. Може, у цьому світі не було б більше ні людей, ні богів. Та в нас завжди погано виходило узгоджувати дії. Незалежність духу — природний супутник нашої особистої незалежності. Під час загального конфлікту з людством кожен із нас бився у власних битвах. Я головний, це правда, бо я і старший, і сильніший, і мудріший за інших. Вони йдуть до мене по пораду, вони служать мені, коли я наказую. Але я ніколи не наказував їм стати до бою гуртом. Однак зроблю це — пізніше. Це буде щось новеньке, дуже помічне від одноманітності.

— Я б не радив тобі чекати, Тарако, бо ніякого «пізніше» не буде.

— Чого б це?

— Я прийшов до Пекельного Колодязя, переслідуваний гудючим роєм божого гніву. Тепер у світ випущено шістдесят шість демонів. Дуже скоро вашу присутність відчують. Боги знатимуть, хто це скоїв, і вживуть заходів проти нас. Елемент несподіванки буде втрачено.

— Ми билися з богами в давнину...

— А це, Тарако, не давнина. Нині боги сильніші, значно сильніші. Ви довго були ув’язнені, а їхня могуть зростала віками. Навіть якщо ти поведеш перше в історії військо ракашів, а тил вам прикриватиме могутнє військо людей, яке зберу я, остаточний результат буде непевний. Зволікати тепер означає звести все на пси.

— Не говори до мене так, Сіддгартхо, бо ти мене непокоїш.

— Цього я й хочу. Хай який ти сильний, та як зустрінеш Червоношатого, він вип’є твоє життя очима. А він таки прийде сюди, у Ратнаґари, бо переслідує мене. Звільнення демонів — наче дороговказ, який його привабить. Він може привести й інших. Може виявитися, що вони будуть більше ніж рівня всім вам.

Демон не відповів. Вони досягли верху колодязя, і Тарака пройшов дві сотні кроків до великих дверей, які тепер стояли відчинені. Він виступив на карниз і глянув у прірву.

— То ти сумніваєшся в силі ракашів, га, Ув’язнювачу? — спитав він. — Уздри ж!

І ступив крок уперед, у прірву.

Вони не впали.

Натомість спланерували, наче ті листки, що їх він скинув колись — як давно? — раніше.

Полинули вниз.

Приземлилися на стежину, десь на півдорозі до підніжжя гори під назвою Чанна.

— Я не лише гноблю твою нервову систему, — мовив Тарака, — але й просочив усе твоє тіло, огорнув його енергіями моєї сутності. Тож давай-но мені сюди свого Червоношатого, що п’є життя очима. Я не проти з ним зустрітися.

— Хоч ти й умієш ходити повітрям, — зауважив Сіддгартха, — але, говорячи так, ти говориш поспішно.

— Тут неподалік, у Паламаїдсу, князює Відеґха, — повідомив Тарака. — Знаю, бо завітав туди, повертаючись із Небес. Як розумію, він — завзятий гравець. Тож верстаймо путь туди.

— Ану ж пограти з вами прийде й бог смерті?

— То й нехай! — гаркнув той. — Щось ти, Ув’язнювачу, мене вже не тішиш. Добраніч. Поспи-но ще!

І він опинився на острівці пітьми в безмірі тиші, які то розросталися, то стягувалися.

Дальші дні були яскравими фрагментами.

Він уловлював уривки розмов і пісень, барвисті видива кружґанків, покоїв, садів. Якось навіть побачив катівню, де на дибах висіли люди, і почув свій регіт.

Між цими фрагментами він дивився сни й напівсни. Їх освітлював вогонь, ними струменіли кров і сльози. У темному безмежному соборі він кидав кості, які були сонцями й планетами. Над його головою спалахували метеори, а комети креслили вогненні дуги на склепінні з чорного скла. Він відчув радість, пронизану страхом, і зрозумів, що це переважно чуже відчуття, але почасти і його власне. Його часткою був страх.

Коли Тарака випивав забагато вина або лежав засапаний на тахті в гаремі, його влада над краденим тілом дещо слабшала. Але Сіддгартха досі не оклигав від розумового побиття, а тіло його було п’яне чи втомлене; він знав, що змагатися з владарем-демоном за панування ще не час.

Подеколи він бачив — не очима свого колишнього тіла, а так, як бачать демони — навсібіч; розглядав тих, серед кого проминав, ніби без плоті й кісток, роздивлявся вогні їхніх сутностей, які були забарвлені кольорами й відтінками пристрастей, миготіли з користолюбства, хтивості й заздрощів, метушилися з пожадливості й голоду, тліли з ненависті чи пригасали зі страху й болю. Багатобарвність його пекла притишували хіба що холодне синє сяйво інтелекту науковця, біле світло ченця при смерті, рожевий ореол шляхетної пані, яка квапилася геть з-перед його очей, а також розтанцьовані прості кольори пустотливих дітей.

Він походжав високими хоромами й широкими кружґанками князівського палацу в Паламаїдсу — усе це він виграв. Князь Відегха лежав закутий у власній темниці. Піддані князя й не підозрювали, що престол тепер посідає демон. Усе було наче так, як завжди. Сіддгартсі ввижалося, що він їде вулицями міста на спині слона. Усім жінкам міста наказали вишикуватися перед дверима їхніх осель. Тих, котрих він уподобав, забирали до гарему. Приголомшений Сіддгартха раптом усвідомив, що допомагає в доборі, обговорюючи з Таракою переваги тієї чи тієї матрони, дівиці або ж молодиці. Його торкнули потяги владаря демонів, і вони ставали його власними. Усвідомивши це, він ще трохи пробудився, і тепер підносила до губів ріг із вином або ляскала батогом у катівнях уже не завжди рука ракаша. Він усе довше лишався при тямі й, трохи нажаханий цим відкриттям, зрозумів: у ньому, як і в кожній людині, сидить демон, здатний відгукнутися на поклик свого народу.

Одного дня він кінець кінцем виступив проти сили, яка панувала над його тілом і гнобила розум. Він уже практично одужав і співіснував із Таракою в усьому, що той чинив, — і як мовчазний спостерігач, і як активний учасник.

Вони стояли на балконі понад садом, роздивляючись денний краєвид. Якось перед цим Тарака одним порухом зробив усі квіти чорними. Дерева й ставки заселили ящіркуваті створіння, що кумкали й пурхали серед тіней. Повітря сповнював густий дух нудотних пахощів і парфумів. По землі зміїлися чорні дими.

На його життя було три замахи. Останнім спробував сотник над палацовою вартою. Але лезо в його руці обернулося на рептилію та вдарило йому ж в обличчя, вибравши очі й пустивши в жили отруту, від якої він потемнів, спух і сконав, кричма благаючи дати води.

Сіддгартха обміркував звички демона й саме тепер завдав Удару.

Його сила поступово відновлювалася відтоді, як він востаннє орудував нею того дня в Пекельному Колодязі. Напрочуд незалежна, як розповідав Яма, від мозку його тіла сила повільним вітрячком покручувалася в центрі простору, яким був він сам.

Тепер вона знову розігналася, і він кинув її проти потуги того другого.

У Тараки вирвався крик, і він, мов списом, контратакував Сіддгартху щирою енергією.

Сіддгартха почасти відхилив цей удар і всотав дещицю його сили. Та коли потужний імпульс зачепив його єство, він таки відчув біль і сум’яття.

Не спинившись дати раду болю, він ударив знову, як ото штрикають рогатиною в темний барліг страшної бестії.

Знову почув, як його вуста видали крик.

Відтак демон заходився мурувати чорні стіни на захист від його сили.

Але ці стіни одна за одною падали під його натиском.

Б’ючись, вони говорили.

— Чому, мешканцю багатьох тіл, — казав Тарака, — шкодуєш ти мені кількох днів у цьому вмістищі? Це ж не те тіло, у яке ти народився, ти теж його просто позичив до часу. Тоді чому ти гадаєш, ніби мій доторк — це щось паплюжне? Одного дня ти, може, носитимеш інше тіло, якого я не торкнуся. То чому ж ти вважаєш мою присутність поганню, хворобою? Чи не тому, що всередині тебе є дещо подібне до мене? Чи не тому, що й сам пізнав приємність у звичках ракашів, і сам із насолодою куштуєш біль, якого завдаєш, сваволиш, як і з чим заманеться? Чи не тому? Бо ти теж пізнав це й бажаєш цього, але ще й потерпаєш від людського прокляття, що зветься провиною? Якщо це так, я насміхаюся з твоєї слабкості, Ув’язнювачу. І я тебе подолаю.

— Це тому, що я той, хто є, демоне, — мовив Сіддгартха, відбиваючи ворожу енергію назад у суперника. — Це тому, що я людина, яка час від часу прагне чогось, що виходить за межі втіхи для черева й фалоса. Я не такий святий, за якого мене вважають буддисти, і не герой із легенди. Я людина, яка знає багато страху й подеколи відчуває провину. Та передусім я людина, що постановила дещо зробити, а ти саме заступаєш мені дорогу. Отже, ти успадкуєш моє прокляття, Тарако, незалежно від того, переможу я зараз чи програю. Твою долю вже змінено. Це прокляття Будди — ти вже ніколи не будеш таким, як колись.

І весь той день вони простояли на балконі в до нитки пропітнілих шатах. Стояли, мовби статуя, аж сонце щезло з неба й золота стежина розділила чорну чашу ночі. Понад садовим муром вистрибнув місяць. Згодом до нього приєднався ще один.

— Що таке прокляття Будди? — допитувався Тарака. Але Сіддгартха не відповідав.

Він зніс останню стіну, і тепер вони фехтували енергіями, мов градом вогняних стріл.

Із Храму на віддалі долинало монотонне биття барабана, час від часу кумкали садові створіння чи кричали птахи, а інколи на них сідав рій комах, щоб підживитися й знову полетіти.

І раптом, ніби метеоритна злива, з’явилися, осідлавши нічний вітер, вони — Звільнені з Колодязя, решта демонів, випущених у світ.

Вони прилетіли на Тарачин поклик, долучивши свої сили до його власної потуги.

Той став мовби смерчем, цунамі, грозою.

Сіддгартха відчув, як його змітає титанічна лавина, ламає, душить, погребає.

Останнє, що він запам’ятав, — регіт у власній горлянці.

Скільки минуло, доки він очуняв, Сіддгартха не знав. Цього разу діло йшло повільно, а прокинувся він у палаці, де за слуг були демони.

Щойно впали останні знеболювальні кайдани розумової виснаженості, він виявив дивину. Гротескні видіння тривали. У катівнях справляли гулянки, і демони оживляли там трупи, переслідуючи й хапаючи ними своїх жертв. Творено похмурі чудеса — наприклад, не де-небудь, а аж на мармуровій підлозі тронної зали виріс гай покручених дерев, гай, у якому люди спали без просипу, скрикуючи, коли старі страхіття поступалися місцем новим. Але в палаці з’явилась інша дивина.

Тарака більше не був задоволений.

— Що таке прокляття Будди? — укотре спитав він якось, знову відчувши тиск Сіддгартшиної присутності.

Сіддгартха не дав негайної відповіді.

Ракаш вів далі:

— Гадаю, віддам уже скоро тобі твоє тіло. Ці забави, цей палац починають мене втомлювати. Я втомлююсь, і, либонь, близько вже той день, коли ми підемо війною на Небеса. Що скажеш на це, Ув’язнювачу? Я ж говорив, що дотримаю слова.

Сіддгартха йому не відповів.

— Із кожним днем мої насолоди слабшають! Чи ти не знаєш, Сіддгартхо, чому це так? Чи не розкажеш мені, що це за дивні відчуття мене опанували, притлумлюючи найяскравіші миті, ослаблюючи мене, скидаючи мене на діл тоді, коли я мав би бути на сьомому небі, коли мав би бути сповнений радості? Оце прокляття Будди?

— Так, — мовив Сіддгартха.

— Тоді зніми своє прокляття, Ув’язнювачу, і я заберуся не далі як нині. Віддам тобі цей одяг із плоті. Мене знову ваблять холодні чисті вітри височіні! То що, звільниш мене?

— Запізно, о вождю ракашів. Ти сам собі це заподіяв.

— Що «це»? Як ти мене ув’язнив цього разу?

— А чи пригадуєш, як насміхався з мене, коли ми боролися на балконі? Ти сказав, що і я знайшов приємність у цих ваших звичках завдавати болю. І ти мав рацію, бо в кожній людині є як щось темне, так і щось світле. Людина — річ багатоманітна, на відміну від щирого чистого полум’я, яким був колись ти. Людський інтелект часто воює з почуттями, воля — з бажаннями... ідеали не узгоджуються з оточенням, і якщо вона йде за ними, то пізнає гостру втрату старого життя, але якщо не йде, то відчуває біль через відмову від нової та шляхетної мрії. Будь-який учинок людини — це й перемога, і поразка, і початок, і кінець подорожі. Вона завжди оплакує те, чого вже нема, і почасти боїться того, що нове. Розум виступає проти традиції. Почуття — проти обмежень, накладених іншими людьми. А з тертя всього цього виникає те, що ти назвав людським прокляттям і над чим насміхався, — провина!

То знай: поки співіснували ми в тому самому тілі, а я поділяв із тобою твої звички, і то не завжди мимоволі, ішли ми не по такій дорозі, де все рухається в один бік. Поки ти викривляв мою волю під свій спосіб життя, твою волю теж викривило внаслідок моєї відрази до деяких твоїх діянь. Ти навчився того, що зветься провиною, і вона завжди відкидатиме тінь на твоє їдло й питво. Ось чому твою приємність зіпсовано. Ось чому ти тепер прагнеш утечі. Але це тобі не поможе. Вона доганятиме тебе по всьому світі. Вона підійметься з тобою в царини холодних чистих вітрів. Хоч би куди ти рушив, вона рушить слідом. Ось що таке прокляття Будди.

Тарака затулив обличчя руками.

— То ось воно як — плакати, — мовив він трохи по тому.

Сіддгартха не відповів.

— Будь ти проклятий, Сіддгартхо! Ти знову мене ув’язнив, та ще й у гіршій тюрмі, ніж Пекло.

— Ти сам себе ув’язнив. Ти порушив нашу угоду. Я ж її додержав.

— Люди страждають, порушуючи угоди з демонами, — зауважив Тарака. — Але жоден із ракашів так ще не страждав.

Сіддгартха не відповів.

Наступного ранку, коли він сів снідати, у двері його покоїв загупали.

«Хто посмів?» — гримнув він, аж тут двері висадили — завіси вирвало зі стін, а засув зламався, немов суха палиця.

У кімнату ввалився ракаш із головою рогатого тигра на плечах мавпи, з великими копитами замість ступень і пазурами замість пальців, видихнув дим, на мить попрозорішав, тоді знову став повністю видимий, знову зник, знову з’явився. Із його пазурів крапало щось, що не було кров’ю, а на грудях він мав широкий опік. Повітря сповнив сморід паленого волосся й смаженої плоті.

— Повелителю! — заволав прибулець. — Явився незнайомець, прохає аудієнції!

— І ти не зміг його переконати, що я не приймаю?

— Владарю, на нього напало два десятки вартових-людців, а він ворухнув рукою... Махнув на них — і блиснуло таке сяйне світло, що й ракашеві незмога дивитись. Тривало це лиш якусь мить, але всі вони зникли, ніби й не було... А в стіні позаду того місця, де вони стояли, з’явилася велика діра... Жодних уламків. Лише гладка чиста діра.

— І тоді на нього напав ти?

— На нього кинулося багато ракашів, але щось нас відганяло. Він знову ворухнув рукою, і троє наших зникло, щезло в тому світлі, яке він жбурляє... Я не відчув на собі його повної сили, мене лише трохи зачепило. Отож він послав мене переказати дещо... Не можу вже триматися купи...

Сказавши це, він щезнув, а там, де щойно лежало створіння, повисла вогняна сфера. Тепер його слова потрапляли просто в розум, а не лунали в повітрі.

— Він велить явитися до нього без утайки. Інакше, мовляв, зруйнує палац.

— Ті троє, що їх він спалив, теж повернулися до власної подоби?

— Ні, — відказав ракаш. — Їх більше нема...

— Опиши цього незнайомця! — наказав Сіддгартха, вичавлюючи слова з власних губ.

— Дуже високий, — почав демон, — у чорних штанях і чоботах. Вище пояса на ньому дивна одежина. Щось на зразок однієї — лише на правиці — білої рукавички без швів, яка сягає плечей, огортає шию і тісно облягає всю голову. Видно тільки низ лиця, бо на очах у нього великі чорні скельця, що на півп’яді виступають уперед. На поясі має короткі піхви з того ж матеріалу, що й одежина, та в них не кинджал, а жезл. Під одежиною, де вона охоплює плечі й піднімається шиєю, видно горб, мовби в нього там клуночок.

— Владар Аґні! — мовив Сіддгартха. — Ти описав бога вогню.

— Атож, мусить бути так, — сказав ракаш. — Бо я зазирнув за його плоть, глянути на барви справжньої сутності, а там таке сяйво, ніби в серці сонця. Якщо й існує бог вогню, це точно він.

— Мусимо втікати, — попередив Сіддгартха, — бо зараз буде велике спалення. Він нам не до снаги, то вшиваймося швидше.

— Я не боюся богів, — заявив Тарака, — і волію помірятися силами з цим.

— Ти не можеш здолати Володаря Полум’я, — застеріг Сіддгартха. — Його вогнежезл непереможний. Він дістав його від бога смерті.

— Тоді я відберу його і оберну проти нього.

— Ним ніхто не може орудувати, не втративши зору й руки! Тому він і носить ту дивну одежину. Не гаймо ж тут більше часу!

— Маю побачити сам, — сказав Тарака. — Мушу.

— Не піддавайся новознайденій провині — загравати із самознищенням ні до чого.

— Провині? — повторив Тарака. — Тому жалюгідному щурику-мозкогризу, з яким ти мене познайомив? Ні, Ув’язнювачу, річ не в провині. Річ у тім, що у світі, де мені колись, окрім тебе, рівних не було, постали нові сили. У давні дні боги не були такі могутні, а якщо вони й справді спотужніли, то цю потугу належить випробувати — мені! Моя природа — сила, і вона спонукає мене битися з будь-якою новопосталою силою, брати над нею верх або бути нею ув’язненим. Мушу випробувати могутність владаря Аґні, подолати його.

— Але в цьому тілі нас двоє!

— Правду кажеш... Якщо це тіло буде зруйноване, я заберу тебе із собою, обіцяю. Я вже посилив твої вогні, як то робили в нас. Якщо це тіло помре, ти житимеш далі як ракаш. Наш народ теж колись носив був плоть, і я ще пам’ятаю мистецтво посилювати вогні так, щоб вони могли палати незалежно від тіла. Це вже зроблено для тебе, тож не бійся.

— Красно дякую.

— А тепер дай-но мені зійтися з полум’ям і пригасити його!

Вони пішли з князівських покоїв і спустилися сходами. Далеко внизу, ув’язнений у власній темниці, заскиглив уві сні князь Відеґха.

Вони вийшли з дверей, схованих за завісами позаду трону. Відсунувши завіси, побачили, що велика зала порожня, коли не лічити сплячих у темному гаї і того, хто стояв посеред приміщення, склавши руки — білу на голу, між пальцями тієї, що в рукавичці, — сріблястий жезл.

— Бачиш, як він стоїть? — спитав Сіддгартха. — Певний у своїй силі — і цілком підставно. Він — Аґні з локапалів[92]. Може бачити аж до найдальшого нічим не заступленого обрію, ніби він у нього на долоні. І дотягнутися туди може. Кажуть, однієї ночі він поборознив тим жезлом не що інше, як місяці. Якщо він тільки притулить його основу до контакту в рукавичці, звідти вистрибне Світовий вогонь у своїй сліпучій яскравості, знищуючи матерію та розпорошуючи енергію на своєму шляху. Ще не запізно відступити...

— Аґні! — почув він крик зі своїх вуст. — Ти просив аудієнції в того, хто тут править?

Чорні скельця повернулися до нього. Губи Аґні скрутилися назад, майже зникнувши в усмішці, яка поступилася місцем словам.

— Так і знав, що знайду тебе тут, — мовив він гугнявим пронизливим голосом. — Що, переситився тим святенництвом і пустився берега? То як маю тебе звати — Сіддгартхою, Татхаґатою, Магасематманом чи просто Семом?

— Дурню! — була йому відповідь. — Той, кого ти знав як Ув’язнювача Демонів, а ще під якимсь із названих імен чи й під ними всіма, тепер сам ув’язнений. Ти маєш честь звертатися до Тараки Ракаша, Владаря Пекла!

Щось клацнуло, скельця почервоніли.

— Так, бачу, що кажеш правду, — підтвердив той. — Переді мною випадок одержимості демоном. Цікаво. А ще й, напевне, тісно, — він стенув плечима. — Та мені що двох знищити, що одного...

— Гадаєш? — поцікавився Тарака, здіймаючи обидві руки перед собою.

Від цього загуркотіло, і чорний ліс миттю простягся підлогою, поглинувши візитера й пообплітавши його темним гіллям. Гуркотіти не перестало — підлога ворухнулася в них під ногами на кілька дюймів. Зверху зарипіло й почулося, як ламається каміння. Посипалися порох і жорства.

Аж тут блимнуло сліпуче світло й дерева зникли, зоставивши по собі тільки короткі пні й почорнілі сліди на підлозі.

Зі стогоном і могутнім гупом обвалилася стеля.

Відступаючи крізь двері за троном, вони встигли побачити, як постать, що досі стовбичила посеред зали, піднімає жезл просто над головою і креслить ним мале коло.

Угору вистрілив сяйний конус, мов розчиняючи все, чого торкався. Посипала злива великих каменюк, а вуста Аґні й досі були всміхнені — жодна не впала й близько від нього.

Гуркотіння тривало, підлога тріснула, стіни заходили ходором.

Вони затріснули двері, і Сем відчув навальне запаморочення, коли вікно, яке щойно було в дальньому кінці коридору, промайнуло повз них.

Вони полетіли якнайвище, якнайдалі звідти, а тіло його сповнило відчуття колючих бульбашок, наче був він істотою з рідини, крізь яку проходив електрострум.

Поглянувши назад зором демона, що бачить навсібіч, він уздрів Паламаїдсу — таке вже далеке, що хоч бери в рамку й вішай на стіну, мов ту картину. На високому пагорбі посеред міста завалювався Відеґшин палац, із руїн якого в небеса виривалися блискучі жмути, ніби обернуті блискавки.

— Ось тобі й відповідь, Тарако, — зауважив він. — То що, повернімось, ще його силу повипробовуємо?

— Я мусив дізнатися, — сказав демон.

— А тепер дай-но я тебе ще позастерігаю. Я не жартував, коли казав, що він може бачити аж до найдальшого обрію. Якщо він швидко вивільниться й зверне погляд у цей бік, то виявить нас. Не думаю, що ти літаєш швидше за світло, тож пропоную знизитися — рельєф прикриє.

— Я зробив нас невидимими, Семе.

— Очі Аґні бачать нижче червоної межі людського зору, вище фіолетової.

Тоді вони швидко знизилися. Та перш ніж Паламаїдсу щезло з очей, Сем устиг помітити, що про недавню наявність палацу Відеґхи свідчила тільки хмара пилу на сірому пагорбі.

Вони вихором неслися на північ, аж доки зрештою не опинилися понад Ратнаґарами. Долетівши до гори під назвою Чанна, вони спланерували мимо її верхівки й опустилися на карниз перед відкритим входом до Пекельного Колодязя.

Ступили всередину й зачинили двері.

— За нами гнатимуться, — попередив Сем, — і навіть Колодязь не встоїть.

— Але ж і впевнені вони в собі, — сказав Тарака, — що послали тільки одного!

— А що, гадаєш, ця впевненість безпідставна?

— Ні, — визнав Тарана. — Але де ж той Червоношатий, про якого ти був казав, що ніби п’є життя очима? Хіба, по-твоєму, вони не мали б послати владаря Яму замість Аґні?

— Мали б, — підтвердив Сем, поки вони йшли вглиб до спуску. — Я був переконаний, що він прийде по мене, і мені досі здається, що так і буде. Коли ми бачилися востаннє, я завдав йому трохи прикрості. Гадаю, він мав би полювати на мене по всіх усюдах. Хтозна, може, він уже зараз чигає в засідці не десь, а на дні Колодязя.

Вони дійшли до краю і рушили стежкою.

— Усередині він не дожидає, — оголосив Тарана. — Якби тут проминув хоч якийсь неракаш, мене б і зараз повідомили ті, що чекають ув’язнені.

— Він прийде, — запевнив Сем, — а коли Червоний прийде в Колодязь, на дорозі в нього ліпше не ставати.

— Але багато хто спробує, — сказав Тарака. — Ось перший із них.

З’явилося перше полум’я у своїй ніші обіч стежки.

Проходячи повз нього, Сем його звільнив. Воно знялося в повітря, мов яскравий птах, і шугонуло по спіралі вглиб.

Крок за кроком вони спускалися, і з кожної ніші вихлюпувався й випливав вогонь. З наказу Тарани дехто піднімався й зникав за краєм колодязя, вилітаючи крізь могутні двері, на зовнішній поверхні яких були слова богів.

Коли вони сягнули дна, Тарака мовив:

— Звільнімо й тих, хто замкнений у печерах.

Тож вони рушили проходами й глибокими печерами, звільняючи замкнутих там демонів.

Отак за певний час, але за скільки саме — він так і не зрозумів, вільні були вже всі.

Ракаші скупчилися в печері, вишикувані великими полум’яними фалангами, а їхні вигуки злилися в одну тривалу дзвінку ноту, що котилася й котилася, гупаючи в нього в голові, аж доки він із переляком не усвідомив: вони співають.

— Так, — підтвердив Тарака, — і то вперше за цілу вічність.

Сем прислухався до вібрацій у своєму черепі й уловив за сичанням і палахкотінням якийсь зміст, а супутні відчуття перетворилися на слова й наголоси, звичніші для його розуму:

Сем здригнувся: вони співали й співали, перелічуючи свої втрачені розкоші, певні у своїй здатності перетерпіти будь-які обставини й зустріти будь-яку силу своїм космічним дзюдо — поштовх, посмик, довге чекання, споглядання того, як те, що їм не подобається, обертає власну потугу проти себе ж і зникає. Цієї миті він майже повірив, що вони співають правду, що одного дня залишаться самі ракаші, пурхаючи над дзюбатим ландшафтом мертвого світу.

Тоді він звернув свої думки на інші речі й силоміць прогнав від себе цей настрій. Але дальшими днями, а інколи навіть за роки по тому це знову на нього находило: зусилля здавалися марними, радощі — сміховинними. Він замислювався, відчував провину, піддавався смутку й через це впокорювався.

Згодом один із ракашів, що вилетів раніше за інших, повернувся й спустився в колодязь. Він зависнув у повітрі й доповів, що бачив. Говорячи, сформував зі своїх вогнів Т-подібний хрест.

— Ось таку форму має та колісниця, — сказав він, — що блиснула небом, а тоді впала, спинившись у долині за Південною Вершиною.

— Ув’язнювачу, знаєш це судно? — спитав Тарака.

— Чував його описи, — відповів Сем. — Це громова колісниця владаря Шиви.

— Опиши того, хто в ній був, — попросив Тарака демона.

— Там було четверо, владарю.

— Четверо?

— Так. Той, що його ти описав як Аґні, Володаря Полум’я. З ним — той, на кому вилощений шолом із бичачими рогами, а також прикрашений подобами багатьох змій панцир нібито зі старої бронзи, але насправді не бронзовий, який наче зовсім не обтяжує рухів. В одній його руці розжеврений тризубець, і жодним щитом свого тіла він не затуляє.

— Це Шива, — пояснив Сем.

— Супроводжував цих двох хтось увесь у червоному, з темним поглядом. Він не говорить, але час від часу поглядає на жінку, яка йде ліворуч від нього. Вона світла волоссям і церою, а її обладунок такий самий червоний, як і його вбрання. Очі її ніби море, і вона часто всміхається своїми вустами барви людської крові. На шиї в неї намисто з черепів. Озброєна луком, а на поясі має короткий меч. У руках тримає дивне знаряддя — ніби чорний скіпетр зі срібним черепом на кінці, який водночас є колесом.

— Ці двоє — Яма й Калі, — сказав Сем. — А тепер послухай-но мене, Тарако, наймогутніший із ракашів. Я розповім, що на нас насуває. Могуть Аґні ти пізнав сповна, а про Червоношатого я вже говорив. Що ж до тієї, яка йде ліворуч від Смерті, то її погляд також п’є життя. Її скіпетр-колесо верещить незгірше від труб, які провіщають кінець юги, а своїм лементом пригнічує та пантеличить усіх, на кого спрямований. Боятися її слід не менше від її супутника, безжального й непереможного. Та отой із тризубцем — Володар Руйнації власною особою. Яма — Цар Мертвих, а Аґні — Володар Полум’я, це правда. Але потуга Шиви — потуга хаосу. Його сила відокремлює атом від атома, ламаючи форму будь-чого, на що він її зверне. Проти цих чотирьох не вистоїть і звільнена рать Колодязя. Отож забираймося звідси негайно, бо вони, без сумніву, наближаються.

— Чия тобі не обіцяв, Ув’язнювачу, — мовив Тарака, — що допоможу битися з богами?

— Так, але я мав на увазі напад зненацька. А тепер вони прибрали Образів, здійняли Атрибути. Якби вони тільки схотіли, громова колісниця могла б і не приземлятися, а замість Чанни посеред Ратнаґарів уже зяяв би глибокий кратер. Мусимо рятуватися втечею, щоб стати з ними на бій іншого дня.

— Пам’ятаєш про Буддине прокляття? — запитав Тарака. — Пам’ятаєш, як навчив мене провини, Сіддгартхо? Я пам’ятаю і вважаю, що завинив тобі цю перемогу. Завинив тобі дещо за твій клопіт і сплачу борг, віддавши цих богів у твої руки.

— Ні! Якщо дійсно хочеш мені прислужитися, зроби це іншим разом! А тепер прислужишся тим, що забереш мене звідси, далеко й швидко!

— Боїшся цієї сутички, владарю Сіддгартхо?

— Так, так, боюся! Бо це нерозсудливо! Як же ваша пісня, оте «Ми дочекаємся свого»? Де ж те хвалене терпіння ракашів? Кажете, що моря, гори й місяці не вічні, що ви діждетесь їхнього загину, але не можете дочекатися, доки я призначу час і місце битви! Я знаю їх, цих богів, значно ліпше, ніж ви, бо ж був одним із них. Не чини зараз так необачно. Якщо хочеш прислужитися мені, то вбережи від цієї зустрічі!

— Добре, добре. Почув тебе, Сіддгартхо. Твої слова, Семе, мене зворушують. Але я таки хочу випробувати їхню силу. Тож я пошлю проти них когось із ракашів. Ну, а ми, ти і я, помандруємо далеко-далеко, у самісіньку глибочінь, до коренів світу. Там ми чекатимемо звіту про перемогу. Якщо ракаші якимось дивом програють цю сутичку, тоді я заберу тебе якнайдалі звідси й поверну тобі тіло. Проте я б волів поносити його ще кілька годин, щоб порозкошувати твоїми пристрастями під час цієї колотнечі.

Сем схилив голову.

— Амінь, — вирік він і, немов сповнений колючих бульбашок, відчув, як його відриває від долівки й несе розлогими печерними ходами, незнаними людям.

Поки вони неслися з однієї склепінчастої печери в іншу, спускалися тунелями, розколинами й колодязями, блукали лабіринтами, гротами й кам’яними коридорами, Сем дав волю своєму розуму, пустивши його вглиб дорогами пам’яті. Він думав про дні свого недавнього проповідування, коли намагався прищепити казання Готами на стовбур релігії, яка слугувала для панування над світом. Він думав про того дивака Суґату, у чиїх руках була як смерть, так і благословення. З роками імена їхні зіллються, а діяння плутатимуть. Він жив досить довго, щоб знати, як час мішає вариво легенд. Справжній будда таки існував, тепер він це знав. Його вчення, хай яке фальшиве, привабило цього щирого вірянина, цього чоловіка, що якимось чином досяг просвітлення, залишив у людських розумах відбиток своєї святості, а тоді добровільно пішов у руки Смерті. Татхаґата й Суґата, знав він, будуть в одній легенді, і Татхаґата засяє у світлі власного учня. Виживе лиш один Дгамма. Тут його розум повернувся до бою під Палатою карми й до апаратури, досі схованої в тайнику. Відтак він подумав про свої незліченні дотеперішні переселення, про битви, у яких бився, про жінок, що їх кохав за віки; подумав про те, яким міг би бути котрийсь зі світів, а яким був цей, і чому саме. Тоді його знов узяла лють на богів. Він подумав про дні, коли жменька їх билася з ракашами й нагами, із гандгарвами[93] й народом-із-моря, із демонами-катапутнами[94] й Матерями Страхітливого жеврива, з дакшині[95] й претами[96], зі скандами[97]й пішаками[98] — і таки перемогла, вирвавши цей світ у хаосу й побудувавши перше місто людей. Він бачив, як воно минає всі стадії розвитку кожного міста, аж дотепер, коли воно було населене тими, хто може на мить розганяти свій розум і ставати богами — прибирати Образів, що посилюють тіло, концентрують волю й проявляють потугу бажань в Атрибутах, які немов із чарівною силою падають на всіх, проти кого їх обернуть. Він думав про те місто й тих богів, він знав його красу й правість, його бридкість і кривдність. Він думав про його пишноту й різнобарв’я, що так контрастували з рештою світу, і, лютуючи, плакав, бо розумів: виступаючи проти цього міста, він ніколи напевне не знатиме, на боці правди сам чи кривди. Ось чому він чекав був так довго, нічого не чинивши. Бо ж хоч як би він учинив, результатом була б і перемога, і поразка, й успіх, і невдача. Чи розвіявся б сон про місто внаслідок усіх його дій, чи й далі тривав би — тягар провини звалився б на нього в кожному разі.

Вони чекали в пітьмі.

Чекали довго й мовчазно. Час повз, ніби дідуган на пагорб. Вони стояли на карнизі над чорним ставом і вичікували.

— Чи не мали б ми вже це почути?

— Може. А може, ні.

— Що будемо робити?

— Ти про що?

— Якщо вони взагалі не прийдуть. Як довго тут ждатимемо?

— Вони прийдуть, і то зі співом.

— Хочеться вірити.

Але не було ні співу, ні руху. Навколо панувала незворушність часу, який не мав за що зачепитися, щоб піти далі.

— Як довго ми вже чекаємо?

— Не знаю. Довго.

— Відчуваю, що не все гаразд.

— Можливо, маєш рацію. То піднімемося на кілька ярусів і розвідаємо? Або вже нести тебе на волю?

— Ще почекаймо.

— Добре.

Знову запала тиша. Вони міряли її кроками.

— Що то було?

— Що саме?

— Звук.

— Не чув нічого, а вуха ж у нас спільні.

— Не вухами тіла. Ось, знову!

— Не чув я нічого, Тарако.

— Він триває. Ніби вереск, але не кінчається.

— Далеко?

— Так, досить неблизько. Слухай по-моєму.

— Так! Гадаю, це скіпетр Калі. Отже, битва триває.

— І досі? Тоді боги дужчі, ніж я припускав.

— Ні, це ракаші дужчі, ніж я припускав.

— Чи перемагаємо ми, чи програємо, Сіддгартхо, але боги тепер зайняті. Якби ми пробралися повз них, то могли б застати їхнє судно без нагляду. Воно тобі потрібне?

— Викрасти громову колісницю? А це ідея... То могутня зброя, та й засіб пересування нівроку. Які в нас шанси?

— Я певен, що ракаші можуть стримувати їх, скільки знадобиться, а вилазити з Пекла довго. Нам же з тобою йти стежкою не треба. Я хоч і втомлююся, але все ще можу нести нас повітрям.

— Піднімімося на кілька ярусів і розвідаймо.

Вони покинули свій карниз над чорним ставом і ринули вгору, а навколо знову запульсував час.

Трохи далі вони зустріли світляну сферу, яка рухалася назустріч. Вона опустилася на підлогу печери й виросла в зелене вогненне дерево.

— Як битва? — спитав Тарака.

— Ми їх стримуємо, — доповіло воно, — але не можемо перейти в ближній бій.

— Чого б це?

— Щось нас від них відганяє. Не знаю, як це й назвати, але наблизитися ми не можемо.

— То як ви тоді б’єтеся?

— Навколо них безперестанку вирує кам’яна буря. А ще ми пускаємо на них вогонь, воду й великі верткі вітри.

— А вони чим відповідають?

— Шивин тризубець прокладає шлях крізь усе. Та хай би скільки він знищив, ми здіймаємо на нього ще більше. Тож він стовбичить статуєю, руйнуючи бурі, яким ми не даємо вщухнути. Час від часу він відхиляється, щоб убити когось, тоді як атаку стримує Володар Полум’я. Скіпетр богині сповільнює тих, на кого спрямований. Сповільнених уражає той тризубець або рука чи очі Смерті.

— І вам не вдалося завдати їм шкоди?

— Ні.

— Де вони стоять?

— На стежці при стіні. І досі близько до верху. Спускаються повільно.

— Скількох ми втратили?

— Вісімнадцятьох.

— Тоді було помилкою припинити наше чекання, щоб розпочати цю битву. Ціна зависока, а навзамін ми нічого не виграємо... Семе, то що, пробуймо захопити колісницю?

— Варто ризикнути... Так, пробуймо.

— Тоді рушай, — проінструктував він ракаша, який розгалужувався й хитався перед ним. — Рушай, а ми — слідом, тільки повільніше. Ми піднімемося при протилежній від них стіні. Коли почнемо піднесення, атакуйте з подвійною силою. Повністю займіть їх, аж доки ми проминемо. Тоді стримуйте їх стільки, щоб ми встигли викрасти їхню колісницю з долини. Коли це буде зроблене, я повернуся до вас у своїй істинній формі, і ми зможемо покласти бою край.

— Слухаюся, — відказав ракаш і впав на підлогу, де зробився зеленим світляним змієм і поповз попереду них.

Вони кинулися вперед, вирішивши пробігти частину шляху, щоб заощадити силу демона для необхідного останнього ривка проти гравітації. Вони були вже дуже глибоко під Ратнаґарами, і мандрівка назад здавалася безконечною.

Та врешті вони вийшли на дно колодязя. Воно було освітлене досить, щоб Сем чітко бачив обстановку навіть очима власного тіла. Шум був оглушливий. Якби вони з Таракою мусили покладатися на мову в своїм спілкуванні, то жодного спілкування не вийшло б.

Мовби якась химерна орхідея на галузі чорного дерева, на стіні колодязя палав вогонь. Коли Аґні махав своїм жезлом, вогонь, звиваючись, змінював форму. У повітрі, наче світляки, танцювали ракаші. Пориви вітрів злилися в один гучний звук, а стукіт безлічі каменів — у другий. Над усім цим панував скиглявий вереск срібного черепа-колеса, що ним Калі, наче віялом, водила перед собою; ще страшніше було, коли вереск перевищував межу чутного, але не припинявся. Скелі тріскалися, розтоплювалися й розчинялися в повітрі, а їхні добіла розпечені кавалки розліталися й падали, неначе іскри в кузні. Вони підстрибували, котилися й червонясто жевріли в тінях Пекельного Колодязя. Колодязна стіна була подовбана, пощерблена й поборознена там, де її торкнулися полум’я та хаос.

— Пора! — мовив Тарака.

Вони здійнялися в повітря й полинули вгору вздовж стіни колодязя. Потуга атаки ракашів зросла, а з нею й сила контратаки. Сем затулив вуха долонями, але це не рятувало від палючих голок, що ворушилися в нього за очима щоразу, коли срібний череп повертався в його бік. Зовсім близько ліворуч зненацька зник цілий шмат скелі.

— Вони нас не помітили, — сказав Тарака.

— Поки що, — відповів Сем. — Цей клятий вогнебог і вертку піщинку в морі чорнила побачить. Якщо повернеться сюди, то, надіюсь, ти зможеш ухилитися від його...

— Ну, як тобі? — спитав Тарака, коли вони раптом опинилися на сорок футів вище й трохи лівіше.

Тепер вони мчали вгору, а їх наздоганяла лінія розтопленої скелі. Аж тут лінія перервалася, коли демони здійняли лемент і, повиривавши гігантські кругляки, пожбурили їх у богів, супроводивши це ураганами й стінами вогню. Утікачі досягли краю колодязя, піднялися над ним і рвонули за межі досяжності.

— Щоб дістатися коридору до дверей, мусимо обійти колодязь пішки.

Із колодязя вилетів ракаш і помчав до них.

— Вони відступають! — вигукнув він. — Богиня впала. Червоношатий допомагає їй тікати!

— Вони не відступають, — заявив Тарака. — Вони рухаються нам навперейми. Перетніть їм дорогу! Зруйнуйте стежку! Мерщій!

Ракаш метеором пірнув назад у колодязь.

— Ув’язнювачу, я втомлююся. Не знаю, чи зможу знести нас із карниза аж до самого долу.

— А хоч частину шляху здолаєш??

— Так.

— Перші триста футів чи десь так, де стежка вузька?

— Гадаю, зможу.

— Добре!

І вони побігли.

Поки бігли вздовж краю колодязя, здійнявся ще один ракаш і полетів із ними.

— Цим доповідаю! — прогорлав він. — Ми двічі руйнували стежку. Щоразу Володар Полум’я випалював нову!

— Тоді вже нічого не вдієш! Лишайся з нами! Нам знадобиться твоя допомога в чомусь іншому.

І ракаш полетів попереду кармазиновим клином, освітлюючи їм шлях.

Обігнувши колодязь, вони помчали в тунель. Добігши до кінця, розчахнули двері й вийшли на карниз. Ракаш, що летів був попереду, рвучко зачинив за ними двері, зауваживши: «Наздоганяють!»

Сем ступив за край карниза. Коли він падав, двері над ним на мить зажевріли, а тоді розтопилися.

За допомогою другого ракаша вони спустилися аж до самого низу Чанни й рушили стежкою вгору й за ріг. Тепер від богів їх захищало підніжжя гори. Але вже за мить на цю скелю впав полум’яний батіг.

Другий ракаш злетів високо в повітря, зробив коло й щез.

Вони побігли стежкою до долини, де ховалася колісниця. Доки добігли, ракаш повернувся.

— Спускаються Калі, Яма й Аґні, — доповів він. — Шива залишається позаду, утримує коридор. На чолі погоні Аґні. Червоношатий помагає богині, яка кульгає.

Перед ними, у долині, була громова колісниця. Витончена, нічим не прикрашена, кольору бронзи, хоч і не бронзова, стояла вона на широкій трав’янистій рівнині. Вигляд її нагадував повалену молитовну вежу, ключ до будинку велетня або якусь необхідну деталь небесного музичного інструмента, що вислизнула із сузір’я й упала на землю. Вона чомусь видавалася недовершеною, хоч око не могло знайти в її лініях жодної вади. Була в ній та особлива краса, властива зброї найвищого розряду, довершеність якої проявляється тільки в дії.

Сем наблизився до борту, знайшов люк і забрався всередину.

— Ти ж умієш нею керувати, Ув’язнювачу? — спитав Тарака. — Погнати її небесами, засіваючи землю руйнацією?

— Певен, що Яма не надто ускладнював керування. Він спрощує, що тільки можна. Літав я вже їхніми струменельотами, тож ставлю на те, що цей — того самого роду.

Він пірнув у кабіну, усівся на місце пілота й утупився в панель перед собою.

— Прокляття! — лайнувся він, простягнувши й одразу відсмикнувши руку.

Зненацька об’явився другий ракаш, пройшовши крізь металеву стінку корабля й зависнувши над пультом.

— Боги сунуть швидко, — оголосив він. — А надто Аґні.

Сем клацнув кількома перемикачами й натиснув кнопку.

Усю приладову панель залило світлом, під нею щось загуло.

— Чи далеко він? — запитав Тарака.

— Здолав майже півдороги вниз. Розширив стежину своїми вогнями. Тепер біжить нею, ніби це битий шлях. Палить перешкоди. Розчищає путь.

Сем потягнув за важіль і покрутив ручку, зчитуючи покази індикаторів перед собою. Корабель здригнувся.

— Готовий? — спитав Тарака.

— Холодний зліт неможливий. Вона має прогрітися. Та й дошка приладів хитромудріша, ніж я собі думав.

— Вони здоганяють.

— Так.

З віддалі долинули звуки кількох вибухів, що перекривали дедалі сильніше гарчання колісниці. Сем пересунув важіль ще на одну поділку й підкрутив ручку.

— Я їх затримаю! — мовив ракаш і зник так само, як перед тим з’явився.

Сем перетяг важіль ще на дві поділки, і десь щось закашлялося й умерло. Корабель знову замовк.

Він відштовхнув важіль у його попередню позицію, крутнув ручку, знову натиснув кнопку.

І знов колісниця струснулася, а щось десь замуркотіло. Сем перемістив важіль на одну поділку та підрегулював позицію ручки.

За мить повторив ці дії, і муркотіння перетворилося на тихе гарчання.

— Пропав, — сказав Тарака. — Мертвий.

— Що? Хто?

— Той, що пішов спиняти Володаря Полум’я. Йому не вдалося.

Пролунали ще вибухи.

— Пекло руйнують, — зауважив Тарака.

Сем чекав зі спітнілим чолом, тримаючи руку на важелі.

— А ось і він, Аґні!

Сем визирнув крізь довгий скісний лобовий щит.

У долину прийшов Володар Полум’я.

— Прощавай, Сіддгартхо.

— Ще ні, — мовив Сем.

Агні зиркнув на колісницю та здійняв жезл.

Нічого не сталося.

Трохи постоявши з націленим жезлом, він опустив його та струснув.

Здійняв знову.

Полум’я й тепер не вирвалося.

Він простяг ліву руку собі за шию, щось підрегулював на рюкзаку. Від цього з жезла заструменіло світло, випаливши величезну яму в землі обіч нього.

Знову націлив жезл.

Марно.

Відтак він побіг до корабля.

— Електровладдя? — спитав Тарака.

— Воно.

Сем знову потяг за важіль, ще покрутив ручку. Навколо здійнялося неабияке ревіння. Він натис іншу кнопку, і ззаду судна почулося потріскування. Повернув іншу ручку — аж тут Аґні дістався люка.

Блиснуло полум’я, брязнув метал.

Сем підвівся із сидіння й вийшов із кабіни в коридор.

Агні вже ввійшов і саме націлював жезл.

— Ані руш, Семе! Демоне! — гукнув бог, перекрикуючи ревіння двигунів; лінзи його тим часом із клацанням почервоніли, і він осміхнувся. — Демоне! — констатував він. — Ані руш, бо згориш разом із носієм!

Сем стрибнув на нього. Легко звалив Аґні з ніг, адже той і не вірив, що ворог його дістане.

— Коротке замикання, га? — сказав Сем, рубонувши того рукою по горлянці. — Чи плями на сонці? — він ударив у скроню.

Аґні завалився на бік, і Сем завдав останнього вдару ребром долоні точно над ключицею.

Ногою відіпхнув жезл далі коридором і пішов зачинити люк, аж тут збагнув: запізно.

— Іди, Тарако, — сказав він. — Відтепер це моя війна. Ти вже нічого не вдієш.

— Я обіцяв поміч.

— Зараз ти не поможеш нічим. Забирайся, поки ще можна.

— Якщо така твоя воля. Але маю дещо сказати наостанок...

— Потім! Наступного разу, коли буду десь по сусідству..

— Ув’язнювачу, ідеться про те, чого я навчився від тебе... Мені прикро. Я...

Тіло й розум страшенно заламало-закрутило — на нього впав смертозір Ями, пробравши аж до глибин єства й навіть глибше.

Калі теж зазирнула йому в очі, а ще й піднесла свій верескливий скіпетр.

Було це так, ніби одна тінь зникла, а натомість упала друга.

— Прощавай, Ув’язнювачу! — пролунали слова в його голові.

Тут череп почав верещати.

Він відчув, що падає.

Чувся ритмічний стукіт.

Він був у голові. Він був навколо.

Стукіт його розбудив, і він відчув, що його тіло, мовби бинтами, оповиває біль.

На руках і ногах були кайдани.

Він напівлежав на підлозі крихітного приміщення. При дверях сидів і курив Червоношатий.

Яма кивнув без жодного слова.

— Чому я живий? — запитав його Сем.

— Ти живеш, щоб потрапити на зустріч, призначену багато років тому в Магартсі, — відповів Яма. — Брахма неабияк прагне ще раз тебе побачити.

— Але я не надто прагну побачити Брахму.

— З роками це стало досить очевидним.

— Бачу, ти таки спромігся вилізти з багна.

Той усміхнувся.

— Але ти й поганець, — сказав він.

— Знаю. Стараюся.

— Отже, твоя угода зірвалась?

— На жаль, так.

— Ти міг би спробувати компенсувати програш. Ми на півдорозі до Небес.

— Гадаєш, маю шанс?

— Усе може бути. Часи змінюються. Цього тижня Брахма може бути милосердним богом.

— Працетерапевт радив мені програшні справи.

Яма стенув плечима.

— А що з демоном? — запитав Сем. — Тим, котрий був зі мною?

— Я його зачепив, — мовив Яма, — і то добряче. Не знаю, прикінчив чи просто прогнав. Але більше про нього не хвилюйся. Я обприскав тебе відлякувачем демонів. Якщо те створіння й досі живе, від нашого контакту воно оклигає ой як нескоро. Може, і не оклигає. Але як це взагалі сталося? Я гадав, ти невразливий до демонічної одержимості.

— Я гадав так само. Що таке відлякувач?

— Я відкрив хімічну речовину, нешкідливу для нас, але нестерпну для енергоістот.

— Зручна річ. Не завадила б нам у дні Ув’язнювання.

— Так. Вона була на нас у Колодязі.

— Але ж і битва там, либонь, розігралася — з того, що я бачив.

— Так, — підтвердив Яма. — То як воно, бути одержимим? Що відчуваєш, коли чужа воля підкорює твою?

— Це дивно, — сказав Сем, — і лячно, але водночас і досить повчально.

— Як саме?

— Спершу це був їхній світ, — пояснив Сем. — Ми відібрали його в них. То чому ж їм не бути всім тим, що ми в них ненавидимо? Для них демони — ми.

— Але що ти відчував?

— Коли мою волю підкорила чужа? Та це ти мав би знати.

Ямина усмішка щезла, тоді повернулася.

— Напрошуєшся, щоб я тебе вдарив, Буддо? Перевагу відчути хочеш? Не пощастило: я садист і цього не зроблю.

Сем засміявся:

— Туше, Смерте!

Трохи посиділи мовчки.

— Даси закурити?

Яма простягнув цигарку й дав прикурити.

— Як там нині Перша База?

— Ти її навряд чи б упізнав. Якби всі там повмирали просто зараз, вона б іще десять тисяч років була в бездоганному стані. Квіти й доти квітнули б, грала б музика, фонтани рябіли б усіма відтінками спектра. У садових павільйонах і доти подавалися б гарячі страви. Саме Місто безсмертне.

— Що ж, непоганий осідок для тих, хто зве себе богами.

— Зве себе? — перепитав Яма. — Помиляєшся, Семе. Божественність — більше ніж назва. Це стан буття. Його не можна досягти просто тому, що ти безсмертний, бо на неперервність існування може розраховувати й найниціший польовий робітник. То, може, ідеться про формування Образу? Ні. Такі забавки з власною подобою під силу будь-якому вправному гіпнотизеру. Чи йдеться про здобуття Атрибута? Звісна річ, ні. Я вмію конструювати машини, потужніші й точніші за будь-яку здібність, яку тільки може виплекати людина. Бути богом — це здатність бути собою до міри, за якої твої пристрасті так відповідають силам усесвіту, що цей стан усі бачать одразу, навіть не почувши твого імені. Один стародавній поет[99] сказав, що світ сповнений відлунь і відповідностей. Інший написав довгу поему про пекло, де кожний страждає від тортур тієї ж природи, що й сили, які панували над його життям. Бути богом — це мати змогу розпізнавати в собі ці важливі речі, а тоді однісінькою нотою узгоджувати їх із рештою всього сущого. Тоді ти понад мораллю, логікою й естетикою, ти — вітер чи вогонь, море, гори, дощ, сонце чи зорі, політ стріли, кінець дня, обійми кохання. Ти пануєш через свої панівні пристрасті.

І тоді ті, хто дивиться на богів, кажуть, не знаючи навіть їхніх імен: «Він — Вогонь. Вона — Танець. Він — Руйнація. Вона — Кохання». Отож відповідаю на твоє твердження: вони себе богами не звуть. Але так їх звуть усі інші, кожен, хто їх уздріває.

— То ось якої вони грають на своїх фашистських банджо...

— Ти вибрав непідхожий прикметник.

— Усі інші вже використав ти.

— Здається, що в цьому ми не порозуміємось.

— Звісно, ні — якщо на запитання «Чому ви гнобите світ?» відповідати купою поетичного гівна. У такому разі, гадаю, порозуміння неможливе.

— Тоді поговорімо про щось інше.

— Утім, дивлячись на тебе, я таки кажу: «Він — Смерть».

Яма не відповів.

— Дивна панівна пристрасть. Чував я, що ти став старий, не побувши молодим...

— Ти ж знаєш, що це правда.

— Ти був чудо-механік і майстер зброї. Ти втратив своє хлоп’яцтво в спалаху полум’я і того ж дня став стариганом. Чи не тієї ж миті твоєю панівною пристрастю стала смерть? А може, це було раніше? Чи пізніше?

— Неважливо, — відповів Яма.

— Чи ти й справді служиш богам, бо віриш у те, що казав мені? Або ж тому, що ненавидиш більшу частину людства?

— Я тобі не брехав.

— То Смерть — з ідеалістів. Потішно.

— Аж ніяк.

— Чи, може, владарю Ямо, жодна зі здогадок не правильна? Може, твоя панівна пристрасть...

— Ти вже згадував її ім’я, — мовив Яма, — у тій самій промові, у котрій уподібнив її до хвороби. Тоді ти не мав рації, не маєш ти її й досі. Я не бажаю знову слухати ту проповідь, а що зараз не потопаю в сипкому піску, то й не слухатиму.

— Мир, мир, — мовив Сем. — Але скажи мені, чи змінюються колись божі панівні пристрасті?

Яма всміхнувся.

— Богиня танцю була колись богом війни. Тож, либонь, усе може змінитися.

— Я змінюся, — проказав Сем, — хіба коли вмру справжньою смертю. А доти я ненавидітиму Небеса з кожним подихом. Якщо Брахма звелить мене спалити, я плюну в огонь. Якщо накаже задавити, я спробую вкусити руку ката. Якщо мені переріжуть горлянку, хай те лезо заіржавіє від моєї крові. Чи це — панівна пристрасть?

— Ти добра сировина на бога, — відповів Яма.

— На бога!

— Хай би що сталося, мене запевнили, що перед цим тебе пустять на весілля.

— Весілля? Твоє з Калі? Скоро?

— У повню меншого місяця, — повідомив Яма. — Тож хоч який присуд винесе Брахма, я принаймні встигну поставити тобі випивку, перш ніж його виконають.

— От за це дякую, смертобоже. Але я завжди думав, що на Небесах не влаштовують весіль[100].

— Ця традиція ось-ось буде зламана, — пояснив Яма. — Священних традицій не буває.

— Тоді — хай щастить! — побажав Сем.

Яма кивнув, позіхнув і прикурив нову цигарку.

— До слова, — сказав Сем, — що там за останній писк моди в небесних стратах? Питаю суто з допитливості.

— На Небесах не виконують страт, — мовив Яма, відчиняючи шафу й виймаючи звідти шахівницю.