Відродження

VIII. Шоу в наметі

До Ярмарку округу Норріс від Недерленда було сімдесят миль, а отже, ми з Г’ю мали багато часу на балачки, але майже не говорили, поки не досягли східного Денвера. Просто сиділи й дивилися на краєвиди за вікном. Якщо не зважати на вічну лінію смогу над Арвадою, то був ідеальний день кінця літа.

Раптом Г’ю клацнув вимикачем радіо, яке грало один за одним старі хіти на хвилі KXKL, і спитав:

— А в твого брата Конрада ще тримались якісь ефекти після того, як Преп вилікував його ларингіт чи що то таке було?

— Ні, але це й не дивно. Джейкобз сказав, що лікування було несправжнім, ефектом плацебо, і я завжди думав, що він не збрехав. Може, й ні. Не забувай, що то були його молоді роки, коли його уявлення про великий проект не виходили далі отримання кращого сигналу для ТБ. Розуму Кона просто потрібен був дозвіл на одужання.

— Переконання — сильна штука, — погодився Г’ю. — І віра теж. Подивись на всі ті гурти й солістів, які шикуються до нас у чергу, щоб записати сіді, хоча їх уже давно ніхто не купує. Ти не шукав інформацію про Ч. Денні Джейкобза?

— Ще й як шукав. Мені помагає дочка Джорджії.

— Я й сам трохи порився в неті. І скажу тобі, що більшість його зцілень такі ж, як і у випадку твого брата. Люди з психосоматичними хворобами, які вирішили, що зцілилися, коли Пастор Денні торкнувся їх своїми магічними обручками Бога.

Це могло бути правдою, але, поспостерігавши, як Джейкобз працює на ярмарку в Талсі, я пересвідчився, що він відкрив для себе справжній секрет того, як збирати натовпи: лохам до шкварчання на пательні треба давати ще й бодай шматочок відбивної. Жінки, які заявляли, що їх більше не мучать мігрені, й чоловіки, що вигукували: «Ішіас відступив!» — це, звісно, добре, але не надто видовищно. Іншими словами, це вам не Портрети блискавкою.

Йому було присвячено щонайменше дві дюжини викривальних веб-сайтів, один із них називався «Ч. ДЕННІ ДЖЕЙКОБЗ: ШАХРАЙ ВІД БОГА». На ці сайти писали сотні людей, які стверджували, що «ракові пухлини», котрі видаляв Пастор Денні, були свинячою печінкою чи цапиними нутрощами. Попри те, що приносити на служіння Ч. Денні фотоапарати було заборонено і «помічники» конфіскували плівку, якщо помічали, що хтось знімає, купа фотографій все одно просочилася назовні. Багато з них наче й справді доповнювали офіційні відео, що висіли на веб-сайті Ч. Денні. Однак на інших лискуча маса в руках у Пастора Денні реально була схожа на цапині нутрощі. Я здогадувався, що пухлини справді фейкові — та частина шоу занадто відгонила карні-від-карні[112], щоб бути справжньою. Проте це не означало, що всі дії Джейкобза були фальшивкою. Тієї миті у «Лінкольні Континенталі» завбільшки з яхту сиділо двоє чоловіків, які могли це засвідчити.

— У тебе був лунатизм і мимовільні рухи, — сказав Г’ю. — На сайті «Веб-доктор» їх називають міоклонією. Минущою, у твоєму випадку. А ще потреба штрикати себе всякими штуками, наче десь глибоко всередині ти все ще хотів колотися.

— Усе так.

— У мене були провали в пам’яті, коли я говорив і рухався. Наче потьмарення від бухла, тільки без бухла.

— І призматика, — докинув я.

— Угу. Є ще та дівчина з Талси, про яку ти розказував. Та, яка сережки поцупила. Найзухваліше у світі пограбування.

— Вона думала, що вони належать їй, бо вони були на фотографії, яку він їй зробив. Зуб даю, вона ходила по бутиках у Талсі й шукала ще й сукню.

— А вона пам’ятає, як розбила вітрину?

Я похитав головою. На той час, коли Кеті Морз постала перед судом, я вже був далеко від Талси, однак Бріанна Донлін знайшла коротку замітку про неї в Інтернеті. Морз заявила, що вона нічого не пам’ятає, і суддя їй повірив. Він призначив психологічну експертизу й відпустив її на поруки до батьків. Після цього вона зникла з поля зору.

Г’ю на якийсь час притих. Ми дивились, як під колесами зникає полотно дороги. Тепер, коли гори лишилися позаду, вона бігла рівно, як стрічка, й слалася до обрію.

— Джеймі, для чого це все? — нарешті озвався Г’ю. — Гроші? Кілька років він розважає публіку, а потім думає: «Та, це все дріб’язок, чому б мені не відкрити свою церкву для зцілень і не вполювати трохи реально великих грошенят?»

— Можливо, але в мене ніколи не було відчуття, що Чарлі Джейкобза цікавлять великі гроші. Та й у Бога він більше не вірить, хіба що стався поворот на триста шістдесят градусів відтоді, як він зі скандалом покинув служіння в моєму містечку. А коли я був у Талсі, то якихось релігійних почуттів за ним не помітив. Він любив дружину й сина. Той альбом із фотографіями, який я знайшов у нього в трейлері, був такий замусолений, що мало не розвалювався вже. І я точно знаю, що для нього вкрай важливі його експерименти. Коли йдеться про його таємну електрику, він наче містер Тоуд із його машиною[113].

— Я не в’їжджаю.

— Одержимий. Якщо навздогад, я б сказав, що гроші йому потрібні, аби його різноманітні експерименти не стояли на місці. Більше грошей, ніж він міг заробити, показуючи вистави на ярмарку.

— Отож, зцілення — не кінцевий пункт? Це не його мета?

Напевно я сказати не міг, та на мою думку, зцілення метою не було. Бізнес на служінні, поза сумнівом, був цинічним злим жартом, спрямованим проти релігії, якої він зрікся, а не тільки методом збити грошенят через «підношення любові». Але мене Джейкобз зцілив не заради грошей. То була стара-добра християнська поміч від чоловіка, який спромігся відринути саму марку, але не два основоположні принципи Ісусового служіння: милосердя і співчуття.

— Я не знаю, на що він націлився, — сказав я.

— Але думаєш, у нього є кінцева мета?

— Так, думаю, є.

— Ця таємна електрика. Хотів би я знати, чи він взагалі тямить, що воно таке.

А я хотів би знати, чи йому не начхати на свій рівень обізнаності. І думка про це сповнювала мене страхом.

Ярмарок округу Норріс проводили в другій половині вересня; кілька років тому я був на ньому з однією дамою, тож знав, що він великий. Але ми з Г’ю приїхали в червні, і територія ярмарку була порожня, за винятком одного-єдиного велетенського брезентового намету. Місце розташування було відповідне: у розпал ярмарку то був край центральної алеї, де стояли найсумнівніші атракціони — шахрайські будки для азартних ігор і шоу з цицьками. Величезні автостоянки були заповнені машинами й пікапами, здебільшого старими й покоцаними. Наклейки на бамперах проголошували: «ІСУС ПОМЕР ЗА МЕНЕ, Я ЖИВУ ДЛЯ НЬОГО». Верхівку намету вінчав велетенський електричний хрест (напевно, прикручений гвинтами до центрального стовпа і подібний до шлагбаума — в червоно-біло-синю смужку). Зсередини долинали звуки електронної музики євангельського гурту і ритмічні оплески публіки. Люди струмочками стікалися в намет. Більшість із них уже посивіла, проте й молодших теж було чимало.

— А в них там наче весело, — зауважив Г’ю.

— Ага. Мандрівне шоу спасіння від Брата Любові[114].

З рівнин віяв прохолодний вітер, тож надворі температура була приємна — шістдесят п’ять градусів[115], але всередині намету мусило бути на двадцять градусів гарячіше. Я бачив там фермерів у комбінезонах та літніх жіночок з розпашілими радісними обличчями. Бачив чоловіків у костюмах і жінок у стильних сукнях, неначе вони приїхали одразу після роботи зі своїх офісів у Денвері. Був там і контингент мексиканців — хлопців з ранчо в джинсах і робочих сорочках. У декого під закасаними рукавами проглядали татуювання, схожі на тюремні. Я навіть побачив кілька чорнильних сльозин[116]. Просто попереду була бригада візочників. Гурт із шести музикантів непогано імпровізував. А перед ними екстатично переступали з ноги на ногу в пишних бордових хорових мантіях шість тілистих дівчат: Девіна Робінсон і «Вільшанки ґоспелу». Їхні білі зуби сяяли на тлі коричневої шкіри облич, а руками вони сплескували над головами.

Сама Девіна протанцювала вперед із бездротовим мікрофоном у руці, видала мелодійний крик, що нагадував Арету в часи її розквіту, і завела пісню.

Вона жестами закликала вірян підспівувати, й ті охоче послухалися. Ми з Г’ю зайняли місця позаду всіх, бо на ту мить у наметі, розрахованому десь на тисячу людей, лишилися тільки стоячі місця. Г’ю нахилився до мене й прокричав на вухо:

— Заціни співачку! Крута!

Я кивнув і став плескати в долоні разом з усіма. У пісні було п’ять куплетів і повно «я живу», та коли Девіна закінчила співати, по її щоках рясно стікав піт і навіть візочники завелися. Завершила вона ще одним завиванням у стилі Арети Франклін, високо здійнявши мікрофон. Органіст і провідний гітарист відчайдушно підтримували той фінальний акорд.

А коли вони зрештою зупинились, вона прокричала:

— Я хочу почути ваше «алілуя», прекрасні люди!

Усі заволали «алілуя».

— А тепер я хочу почути його так, наче ви знаєте, що таке любов Господа!

Вони заволали так, наче знали, що таке любов Господа.

Задоволена почутим, вона спитала, чи готові вони зустрітися з Елом Стемпером. Вони дали їй знати, що більш ніж готові.

Гурт заграв щось повільне й витончене. Глядачі займали місця в рядах складаних стільців. На сцену стрімкою ходою вийшов лисий темношкірий чоловік, із розкішною легкістю несучи свої триста з гаком фунтів[117].

Г’ю нахилився ближче. Тепер він міг говорити тихіше.

— У сімдесяті він грав у «Во-Лайтс». Худий був, як скіпка, а на голові таке афро[118] мав, що в ньому можна було кавовий столик сховати. Бляха, я думав, що він уже помер. Стільки коксу нюхав, що повинен був.

І одразу ж Стемпер це підтвердив.

— Я багато грішив, — зізнався він публіці. — А тепер, хвала Господу, я просто багато їм.

Люди розміялися. Він розсміявся з ними, потім враз посерйознішав.

— Я був врятований милістю Ісуса і зцілений від залежності Пастором Денні. Дехто з вас може пам’ятати ті мирські пісні, які я співав у гурті «Во-Лайтс», а ще дехто — цих людей дуже мало — може пам’ятати ті, які я співав, коли пішов на вільні хліби. Нині я співаю зовсім інших пісень, пісень на всі ті Богом дані мелодії, від яких я колись відмовився…

— Слава Ісусу! — закричав хтось із глядачів.

— Так, правильно, брате, славімо Його ім’я, і саме це я збираюся зробити.

Він завів «Хай горять нижні вогні», гімн, який я пам’ятав з дитинства, таким глибоким і чистим голосом, що в мене аж в горлі задерло. А вже під кінець більшість вірян співали разом із ним, і очі в них блищали.

Ел виконав ще дві пісні (мелодія і фоновий ритм у другій підозріло нагадували «Давай не розходитись» Ела Ґріна), а потім знову представив «Вільшанок ґоспелу». Вони заспівали; він співав разом із ними; вони здійняли радісний гамір, адресований Господу, й підбурили те зібрання до шалу — «о-Господи, прийдіть-до-Ісуса». Коли натовп підвівся, до посиніння ляскаючи в долоні, світло в наметі згасло, лишилася тільки яскрава біла пляма на сцені, і в неї ступив Ч. Денні Джейкобз. Так, то був мій Чарлі та Преп Г’ю. Проте відтоді, як я бачив його востаннє, він змінився.

Довге й безформне чорне пальто, схоже на те, в якому Джонні Кеш[119] виходив на сцену, частково приховувало його теперішню худину, але виснажене обличчя все одно виказувало правду. Була ще й інша правда. Я думаю, більшість людей, які зазнали в житті великих втрат — величезних трагедій, — опиняються на перехресті. Може, не одразу, не тієї ж миті, але згодом, коли первісний шок відступає. Здобувши такий досвід, вони або розростаються, або зіщулюються. Якщо це звучить по-ньюейджерському (а напевно, так воно і є), я не прошу вибачення. Я знаю, що кажу.

Чарльз Джейкобз зіщулився. Рот перетворився на бліду смужку. Сині очі горіли, та вони заплутались у павутинні зморщок і тепер здавалися меншими. Та наче затіненими. Життєрадісний молодий чоловік, який помагав мені робити печери в горі Череп, коли мені було шість, який так добросердо мене вислухав, коли я розповів йому про те, що Кон став німим… той чоловік тепер скидався на старосвітського директора школи в Новій Англії, котрий от-от всипле різок норовливому учневі.

Та потім він усміхнувся, і в мене з’явився проблиск надії на те, що десь там, під машкарою балаганного євангельського крикуна, ще й досі живе юнак, який так по-дружньому до мене ставився. Та усмішка освітила все його обличчя. Юрба заплескала в долоні. Частково від полегшення, як я собі думаю. Він здійняв руки, потім опустив долонями донизу.

— Сідайте, брати й сестри. Сідайте, хлопці й дівчата. Відчуймо нашу єдність і християнське братерство.

Рядами пробіг гучний шелест — люди посідали. У наметі стало тихо. Усі погляди було звернено до Джейкобза.

— Я приніс вам добру новину, яку ви вже чули раніше: Господь вас любить. Так, кожного з вас. І тих, хто живе праведним життям, і тих, хто по горло занурився в гріх. Він так любить вас, що віддав Свого єдиного Сина — Євангеліє від Івана, три, шістнадцять. У вечір Свого розп’яття Його Син молився, щоб вас уберегли від лихого — від Івана сімнадцять, п’ятнадцять. Коли Господь виправляє нас, коли Він дає нам тягарі й недуги, Він робить це з любові — Дії, сімнадцять, одинадцять. І чи ж не може Він забрати ті тягарі й недуги, у тому самому дусі любові?

— Так, слава Господу! — екзальтовано закричали в ряду візочників.

— Ось я стою перед вами, блукач по обличчю Америки й посудина Божої любові. Чи приймете ви мене так, як я приймаю вас?

Вони закричали, що приймуть. Моїм обличчям стікав піт, так само, як обличчям Г’ю та інших людей обабіч нас. Однак лице Джейкобза лишалося сухим і сяючим, попри те, що повітря у світлі прожектора, в якому він стояв, мусило бути ще гарячішим. Додайте до цього ще чорне пальто.

— Колись я був одружений, мав маленького синочка. Але сталося жахливе лихо і вони втопилися.

Мені наче холодною водою в лице хлюпнули. Він збрехав, без жодної на те причини, принаймні на мій погляд.

Аудиторія забурмотіла, мало не застогнала. Багато жінок розплакалися, кілька чоловіків теж.

— Тоді я відвернув своє лице від Господа і прокляв Його у своєму серці. Я блукав на пустині. О, то був Нью-Йорк, і Чикаго, і Талса, і Джоплін, і Даллас, і Тихуана. То був Портленд у Мені й Портленд в Орегоні. Але все було те саме, все — пустинь. Я віддалився од Бога, але від спогадів про дружину й синочка віддалитися не міг. Я зрікся вчення Ісусового, та не зрікся цього.

Він підніс догори ліву руку й показав золоту смужку, надто широку й товсту, щоб бути звичайною обручкою.

— Мене зваблювали жінки — авжеж, я ж бо чоловік, а Потіфарова жінка[120] завжди серед нас. Але я лишився вірним.

— Слава Господу! — завищала якась пані. Мабуть, та, яка вважала, що впізнає Потіфарову жінку одразу ж, як побачить ту хтиву гріховодницю у вбранні поважної матрони.

— А тоді, одного дня, після того, як я відкинув спокусу, що була напрочуд сильною… напрочуд звабливою… мені було явлення Бога, таке ж, як Павлу на шляху до Дамаска.

— Слово Боже! — закричав якийсь чоловік і здійняв руки до небес (до-верхівки-намету, принаймні).

— Господь сказав, що я маю роботу, і що моя робота полягатиме в тому, щоб знімати тягарі й недуги з інших. Він явився мені уві сні й наказав надіти ще одну обручку, ту, що знаменуватиме мій шлюб із вченням Господнім через Його святе Слово та вчення Його сина, Ісуса Христа. Я саме був у Феніксі, працював у безбожному мандрівному цирку, і Господь сказав мені йти в пустелю без харчів і води, бути як старозавітний паломник на лиці землі. Він сказав, що в пустині знайду я обручку свого другого й останнього шлюбу. Сказав, якщо я лишуся вірним цьому шлюбові, то принесу велике добро і возз’єднаюся зі своєю дружиною та синочком у раю, а наш істинний шлюб буде знову освячено перед Його святим престолом та в Його святому світлі.

Знову залунали крики та вигуки. Якась жінка в охайному діловому костюмі, панчохах кольору засмаги й стильних туфлях на низьких підборах впала на землю в проході й почала свідчити мовою, яка на перший погляд складалася суто з голосівок. Чоловік (чи коханець), що прийшов із нею, став навколішки поряд і підклав їй під голову свої руки, наче подушку. Він ніжно всміхався й заохочував її белькотіти далі.

— Він не вірить жодному своєму слову, — вражено промовив я. — Кожне слово — брехня. Вони мусять це розуміти.

Але вони не розуміли, а Г’ю мене не чув. Він нерухомим поглядом дивився на сцену. У наметі вирувала радість, а над нею підносився голос Джейкобза, пробиваючись крізь осанни милістю електрики (і бездротового мікрофона).

— Увесь день я йшов. Знайшов їжу, яку хтось викинув у смітник на майданчику для відпочинку, і підживився нею. Біля дороги побачив півпляшки «Ко’коли» і випив її. А тоді Господь наказав мені зійти з дороги, і хоча вже темніло, а в тій пустелі складали голови кращі за мене слідопити, я послухався.

«Аж у передмістя забрів, напевно, — подумав я. — А може, в Норт-Скотсдейл, де багатії живуть».

— Ніч була темна й захмарена, жодної зірки не видно. Але одразу після опівночі хмари розступилися, й промінь місячного сяйва спустився на купу каменів. Я підійшов до неї й знизу побачив… оце.

Він підняв праву руку. На підмізинному пальці зблискував ще один товстий золотий обідець. Публіка вибухнула аплодисментами й криками «алілуя». Я все намагався зрозуміти, у чому сенс цього всього, але не виходило. У наметі зібралися люди, які щодня використовували комп’ютери, щоб зв’язуватися з друзями й здобувати порцію новин, люди, що сприймали погодні супутники й трансплантацію легень як належне, люди, що надіялися прожити на тридцять-сорок років довше, ніж їхні прадіди. І ось вони велися на історію, супроти якої Санта й Зубна фея видавалися суворим реалізмом. Він годував їх лайном, і вони були в захваті від цього. У мене виникло тривожне відчуття, що він і сам відчував кайф, а то було ще гірше. То був не той чоловік, якого я знав у Гарлоу, і не той, що прихистив мене в Талсі. Хоча я згадав, як він повівся з розгубленим і згорьованим фермером, батьком Кеті Морз, і мусив зізнатися собі, що вже тоді той чоловік був на шляху до цього.

«Не знаю, чи він ненавидить цих людей, — подумав я. — Але зневажає він їх на сто відсотків».

А може, й ні. Може, йому просто було по цимбалах. Начхати на все, крім того, що опиниться в кошику для пожертв наприкінці шоу.

А тим часом він провадив свої свідчення. Гурт заграв на тлі його виступу, ще більше розігріваючи юрбу. «Вільшанки ґоспелу» погойдувалися й плескали в долоні, а публіка приєдналася до них.

Джейкобз розказував про перші непевні зцілення за допомогою обручок двох шлюбів — мирського й священного. Про те, як усвідомив, що Господь хоче, щоб він доносив звістку любові й зцілення до ширшого загалу. Про свої неодноразові заяви (навколішки, в агонії), що він не гідний. Відповідь Бога про те, що Він би нізащо не обдарував його обручками, якби це було так. Джейкобз подав усе це в такому вигляді, наче вони з Богом вели довгі розмови на ці теми в якійсь небесній кімнаті для курців — пахкаючи люльками й роздивляючись лагідно спадисті схили райських пагорбів.

Мені дуже не подобався його теперішній вигляд — те вузьке обличчя директора школи й синій вогонь очей. І чорне пальто було теж гидким. Атракціоністи називали такі пальта хохмопіджачками. Принаймні це я засвоїв, коли працював помічником Джейкобза в шоу «Портрети блискавкою» в парку розваг «Белз».

— Помоліться зі мною, — попросив Джейкобз і впав на коліна, на мить скривившись від болю. Ревматизм? Артрит? «Пасторе Денні, зціліть себе», — подумав я.

Публіка знову гучно зашурхотіла одягом й екзальтовано замурмотіла, стаючи на коліна. Ті з нас, хто стояв у задній частині намету, вчинили так само. У мені щось противилося цьому — навіть для такого відступника від методистської віри, як я, вся ця бодяга смерділа шоубізнесовим блюзнірством. Але чого мені тієї миті хотілося найменше, то це привернути його увагу, як тоді, в Талсі.

«Він врятував тобі життя, — подумав я. — Краще не забувай про це».

Правда. І всі подальші роки були хорошими роками. Я заплющив очі, не для молитви, а від розгубленості. Я шкодував, що приїхав, але насправді вибору в мене не було. Уже не вперше мені стало жаль, що я попросив тоді Джорджію Донлін зв’язати мене з дочкою, підкутою в комп’ютерах.

Але запізно.

Пастор Денні молився за всіх присутніх. Він молився за хворих, які не можуть вийти з дому, але хотіли б бути тут, з нами. Молився за чоловіків і жінок доброї волі. За Сполучені Штати Америки й за те, щоб Господь обдарував її очільників Своєю мудрістю. Потім він перейшов ближче до діла й помолився за те, щоб Господь явив Свою цілющу силу через його руки й святі обручки, згідно з волею Його.

А гурт усе грав.

— Чи є серед вас ті, хто потребує зцілення? — спитав він, із зусиллям і гримасою спинаючись на ноги. Ел Стемпер хотів було вийти вперед, щоб допомогти йому, але Джейкобз махнув колишньому співаку соулу, щоб лишався на місці. — Чи є серед вас люди з важкими тягарями, які вони радо скинули б, та недугами, від яких воліли б звільнитися?

Зібрання погодилося — і гучно, — що це саме так. Візочники та хроніки в перших двох рядах дивилися пильно й захоплено. Так само, як і ті, що були в задніх рядах: багато людей були на вигляд змученими і смертельно хворими. Були там і бинти, і каліцтва, і кисневі маски, і всохлі кінцівки, і скоби. Були й такі, що безпорадно посмикувалися й погойдувалися, поки їхній ушкоджений мозок танцював осатанілу джиґу в черепі.

Девіна й «Вільшанки ґоспелу» заспівали «Ісус каже — прийди», м’яко, наче весняний вітерець віяв із пустелі. Наче за помахом чарівної палички, звідкілясь вигулькнули помічники в напрасованих джинсах, білих сорочках і зелених жилетах. Дехто вже шикував посеред проходу в чергу тих, хто сподівався на зцілення. Інші зелені жилети (багато інших) курсували в натовпі з плетеними кошиками для пожертв, такими великими, що більше нагадували кофри. Я чув дзеленчання монет, але воно було нечастим, спорадичним, більшість людей у наметі кидали складену «зелень» — на неї атракціоністи кажуть «вкид». Жінці, яка говорила чужими мовами, допоміг підвестися й сісти на складаний стілець її хлопець (чи чоловік). Волосся в неї розпатлалося й звисало пасмами на розчервоніли щоки, вид був екзальтований, а піджак костюма — вимащений брудом.

Я й сам почувався так, наче мене виваляли в багнюці, але ми саме підійшли до того, що я хотів побачити. З кишені я витяг нотатник і кулькову ручку. У ньому вже було кілька записів: декілька з моїх власних пошуків, та більша частина з’явилася там завдяки Бріанні Донлін.

— Що ти робиш? — тихо спитав Г’ю.

Я похитав головою. Зцілення мало от-от розпочатися, а я передивився достатньо відео на сайті Пастора Денні, щоб знати, як усе відбувається. «По-дідівськи», — зауважила Брі, коли сама подивилася кілька роликів.

Уперед викотила жінка на інвалідному візку. Джейкобз спитав, як її звати, і підніс мікрофон до її губ. Тремтячим голосом вона оголосила, що її звуть Ровена Мінтур, вона шкільна вчителька, що приїхала сюди аж із Де-Мойна[121]. У неї був жахливий артрит, і вона більше не могла ходити.

Я записав її ім’я та прізвище у нотатник під Мейбел Джерґенз, яку було зцілено від травми хребта місяць тому в Альбукерке.

Джейкобз вкинув мікрофон у зовнішню кишеню свого хохмопіджачка і взяв її голову в свої долоні, притискаючи обручки до її скронь, а її обличчя — до своїх грудей. Заплющив очі. Його губи ворушилися, промовляючи німу молитву… а може, слова дитячої пісеньки «Отак ми водимо танок навколо шовковиці», хто його знає. Раптом жінка сіпнулася. Її руки злетіли по боках і залопотіли, наче білі пташки. Вона подивилася просто в лице Джейкобзу широко розплющеними очима — чи то від безмежного подиву, чи то від того, що її струмом стукнуло.

Потім вона підвелася.

Натовп заревів «алілуя». Поки жінка вхопила Джейкобза в обійми й вкривала його щоки поцілунками, декілька чоловіків підкинули вгору капелюхи — таке я хіба що в кіно бачив, але не в реальному житті. Джейкобз узяв її за плечі й розвернув обличчям до людей (усі вони аж палали з нетерпіння, і я винятком не був), а потім відпрацьованим рухом ярмаркового артиста витяг із кишені мікрофон.

— Іди до свого чоловіка, Ровено! — прогримів Джейкобз у мікрофон. — Іди до нього і з кожним кроком прославляй Ісуса! Прославляй Господа з кожним кроком! Прославляй Його святеє ім’я!

Вона непевною ходою подибала до чоловіка, виставивши руки в сторони для рівноваги. По щоках текли сльози, вона схлипувала. Помічник у зеленому жилеті штовхав її візок позаду ближче до неї, на випадок, якщо відмовлять ноги… але вони не відмовили.

Усе це тривало годину. Музика не спинялася ні на мить, так само, як і помічники з глибокими кошиками для пожертв. Зцілив Джейкобз не всіх, але, скажу я вам, його команда збирачів витрусила з цих лохів усе аж до їхніх банківських карток з, безсумнівно, перебраним лімітом. Багато хто з бригади візочників не зміг встати після доторку святих обручок, але з півдесятка змогло. Я позаписував усі імена, викреслюючи потім тих, хто після зцілення залишався таким же калікою, як і до.

Була там жінка з катарактою, яка оголосила, що може бачити, і під яскравим світлом здавалося, що молочна імла щезла з її очей. У когось розпрямилася покручена рука. Дитина з вадою серця, яка весь час голосила, перестала плакати, наче їй повернули вимикач. Чоловік, що підійшов на канадських милицях, з похиленою головою, зірвав з себе шийний корсет і викинув милиці. Жінка із задавненим ХОЗЛ[122] опустила кисневу маску. Сказала, що може дихати вільно й не відчуває важкості в грудях.

Багато випадків зцілення годі було об’єктивно оцінити. Не виключаю, що деякі були підсадними. Наприклад, чоловік із виразками, котрий стверджував, що в нього вперше за три роки не болить шлунок. Чи жінка з діабетом (одну ногу в неї було ампутовано нижче коліна) — сказала, що знову відчуває руки й пальці на нозі, які лишилася. Кілька хронічних страждальців від мігрені засвідчили, що їхній біль зник, слава Богу, більше не мучить.

Я позаписував про всяк випадок і їхні імена (а також назви міст і штатів, звідки вони приїхали). Брі Донлін працювала вправно, проект її зацікавив, тож я хотів дати їй якомога більше інформації для обробляння.

Того вечора Джейкобз видалив лише одну пухлину, і я навіть не подумав записувати ім’я того парубка, бо помітив, як перед застосуванням магічних обручок рука Джейкобза пірнула в кишеню хохмопіджачка. Те, що він показав захопленій юрбі, з якої залунали охкання, підозріло нагадувало телячу печінку з супермаркета. Він віддав її одному з зелених жилетів, а той вкинув у банку і притьмом поніс геть з очей.

Нарешті Джейкобз оголосив, що цілющу силу доторку для одного вечора виснажено. Щодо цього не знаю, але він реально був виснажений. Смертельно змучений, якщо казати правду. Обличчя лишалося сухим, але сорочка спереду прилипла до грудей. Коли він ступив крок назад від вірянина, котрий ніяк не хотів іти, бо не дістав свого шансу (поза сумнівом, багато хто з них поїде за пастором до місця його наступного наметового служіння), то спотикнувся. Його підхопив Ел Стемпер, і цього разу Джейкобз прийняв поміч.

— Помолімося, — сказав Джейкобз. Він ніяк не міг віддихатися, і я мимоволі став переживати, що він знепритомніє чи в нього спиниться серце. — Віддаймо свою дяку Господові так само, як віддаємо Йому свої тягарі. А після того, брати й сестри, Ел, Девіна й «Вільшанки ґоспелу» проведуть нас піснею.

Він більше не намагався стати на коліна, однак це зробили присутні в наметі, включно з тими, хто, мабуть, і не сподівався, що зможе це ще раз зробити в земному житті. Рядами пройшовся повітряний шепіт одягу і майже заглушив блювотні позиви в мене за спиною. Я обернувся й встиг побачити зі спини картату сорочку Г’ю, що зникла в проході намету.

Вийшовши надвір, я побачив, що він стоїть під ліхтарем за п’ятнадцять футів від намету, зігнувшись навпіл, і спирається на коліна. Вечір став помітно прохолоднішим, і калюжа в нього під ногами злегка парувала. Поки я йшов, його тіло струсонув спазм і калюжа побільшала. Я торкнувся його руки, він сіпнувся і спотикнувся, мало не впавши у власне блювотиння, що зробило б нашу поїздку додому вельми пахучою.

Панічний погляд, з яким він повернувся до мене, нагадував тварину, яка втрапила у лісову пожежу. Та потім він заспокоївся і випростався, видобуваючи з задньої кишені старомодну ковбойську бандану. Витер нею рота. Рука помітно тремтіла. Обличчя було мертвотно-бліде. Частково цю блідість можна було приписати безжальному світлу ліхтаря, але не всю.

— Вибач, Джеймі. Ти мене налякав.

— Я помітив.

— Мабуть, я перегрівся. Ходімо звідси. Що скажеш? Змиємося перші.

Він рушив до «лінкольна». Я торкнувся його ліктя. Він відмахнувся. Ні, не так. Відсахнувся.

— А якщо на правду, що це було?

Відповів він не одразу, спочатку просто крокував до дальнього краю стоянки, де було припарковано його детройтський прогулянковий катер. Я йшов поряд із ним. Уже біля машини він поклав руки на запітнілий від роси капот, неначе шукаючи заспокоєння.

— Призматика. Уперше за довгий, довгий час. Я відчув її наближення, коли він зцілював того останнього, хлопця, який сказав, що після аварії його паралізувало нижче пояса. Коли він встав із візка, все раптом набуло різкості. Така ясність настала. Розумієш?

Я не розумів, але про всяк випадок кивнув. У нас за спинами віряни радісно плескали в долоні й на весь голос горлали «Як я люблю свого Ісуса».

— А тоді… коли Преп почав молитися… кольори. — Г’ю подивився на мене. Рот у нього тремтів, а сам він, здавалося, постарів років на двадцять. — Вони були яскраві, як ніколи. Через них усе наче розбилося на друзки.

Він простягнув руки й ухопив мене за сорочку, та так сильно, що відлетіло два ґудзики. То була хватка потопельника. Очі в нього були широко розплющені, у них застиг жах.

— Потім… потім усі ці друзки знову зійшлися докупи, але кольори ніде не ділися. Вони танцювали й вигиналися, мов полярне сяйво зимової ночі. А ті люди… то вже були не люди.

— А що? Що то було, Г’ю?

— Мурахи, — прошепотів він. — Велетенські мурахи, такі, мабуть, лише в тропічних лісах живуть. Коричневі, і чорні, і червоні. Вони витріщалися на нього мертвими очиськами, а та їхня отрута, мурашина кислота, скрапувала з їхніх ротів. — Він протягло й уривчасто вдихнув повітря. — Ще раз таке побачу — накладу на себе руки.

— Але ж це минулося, правда?

— Так. Минулося. Дякувати Богу.

Він витяг з кишені ключі та впустив їх на землю. Я їх підняв.

— Назад поведу я.

— Добре. Веди. — Він рушив до пасажирського сидіння, та потім глянув на мене. — Ти теж, Джеймі. Я обернувся на тебе й побачив, що стою коло гігантської мурахи. Ти повернувся… подивився на мене…

— Ні, Г’ю. Я ледве помітив, як ти вийшов.

Та він наче й не чув.

— Ти повернувся… ти подивився на мене… і, здається, спробував усміхнутися. Навколо тебе грали кольори, але твої очі були мертві, як і в них усіх. А рот був повен отрути.

Він замовк і не промовив більше ні слова, аж поки ми не під’їхали до великих дерев’яних воріт перед «Вовчою пащею». Вони були зачинені, і я саме збирався вийти з машини, щоб відчинити.

— Джеймі.

Я обернувся на нього. Його щоки вже наче порожевіли, але зовсім трохи.

— Більше ніколи не згадуй при мені його імені. Ніколи. Згадаєш — і більше тут не працюватимеш. Це зрозуміло?

Мені було зрозуміло. Але це не означало, що я так просто все облишу.