Відродження

XIV. Залишкові явища

Усе це сталося три роки тому. Тепер я живу в Каїлуа, неподалік від свого брата Конрада. Це мальовниче прибережне містечко на Великому острові[178]. Помешкання моє — на Онеава-стрит, у районі, не такому вже й близькому до пляжу і ще дальшому від модних кварталів. Але квартира простора і (як на Гаваї принаймні) дешева. А ще вона близько до Куулеї-роуд, і це важливий чинник. На Куулеї-роуд розташовано Психіатричний центр Брендона Л. Мартіна, де провадить приватну практику мій психіатр.

Едвард Брейзвейт каже, що йому сорок один, але, як на мене, має вигляд на тридцять. Я відкрив для себе, що, коли тобі шістдесят один (а саме стільки мені виповниться цього серпня), кожен чоловік і кожна жінка віком від двадцяти п’яти до сорока п’яти здаються тридцятирічними. Досить-таки важко сприймати людину всерйоз, коли в неї такий вигляд, ніби вона щойно виборсалася з «жахливих двадцяти»[179] (мені принаймні важко), але з Брейзвейтом я докладаю для цього всіх зусиль, бо він зробив мені багато добра… хоча, мушу зізнатися, антидепресанти зробили більше. Я знаю, що багатьом вони не подобаються. Люди стверджують, що ці пігулки притупляють думки й почуття. І я можу засвідчити, що так і є.

Дякувати Богу, так воно і є.

З Едом нас звів Кон, що проміняв гітару на спорт, а спорт — на астрономію… хоч у волейболі він досі звір, та й на тенісному корті ще нівроку.

Я розповів доктору Брейзвейту все, що ви прочитали на цих сторінках. Нічого не приховуючи. Звісно, він мені не надто повірив — а хто при своєму розумі повірив би? — але яке ж це полегшення, виговоритися! А дещо в цій історії змусило його замислитися, бо це можна перевірити. Пастор Денні, наприклад. Навіть тепер пошук цього імені в «Гуглі» видасть майже мільйон результатів. Самі спробуйте, якщо мені не вірите. Були його зцілення істинними чи ні, залишається темою для суперечок, але те саме можна сказати й про Івана-Павла ІІ, який нібито зцілив французьку черницю від хвороби Паркінсона ще за життя, а жінку з Коста-Рики від аневризми — через шість років після своєї смерті. (Нічогенький такий фокус!) Те, що сталося з багатьма зціленими Чарлі, що вони заподіяли собі та іншим, — теж радше доконаний факт, ніж вигадки. Ед Брейзвейт вважає, що я вплів ці факти у свою оповідь, щоб додати їй правдоподібності. Так він мені, власне, і сказав наприкінці минулого року, коли процитував Юнґа: «Найцікавіші співрозмовники світу — у психіатричних лікарнях».

Але я не в психіатричній лікарні. Коли сеанс у Центрі Мартіна закінчується, я вільно повертаюсь у своє тихе, залите сонцем помешкання. І за це я вдячний. А ще вдячний за те, що досі живий. Багатьом зціленим Пастором Денні пощастило менше. У проміжку між літом 2014-го та осінню 2015-го вони накладали на себе руки десятками (а то й сотнями — напевне сказати важко). Я ніяк не можу позбутися тієї уявної картини: як вони приходять до тями в тому іншому світі й бачать, що йдуть голі під волаючими зірками, а їх поганяють лячні солдати-мурахи. І я дуже радий, що я не серед них. Я думаю, що вдячність за життя, байдуже, з якої причини, свідчить про те, що людина спромоглася втримати в собі ядро здорового глузду. А те, що частка моєї нормальності пішла за водою — ампутована, ніби рука чи нога, після того, що я бачив у кімнаті покійної Мері Фей, — це факт, із яким я привчився жити.

І упродовж п’ятдесяти хвилин щовівторка і щочетверга, між другою та другою п’ятдесят, я говорю.

І говорю багато.

Наступного після грози ранку я прокинувся на канапі у вестибюлі курортного готелю. Боліло обличчя, сечовий міхур загрожував от-от луснути, але я не мав ні найменшого бажання спорожняти його в туалеті навпроти ресторану. Там були дзеркала, а я навіть випадково і краєм ока не хотів побачити своє відображення.

Я вийшов помочитися надвір і побачив один із курортних гольф-мобілів, що врізався був у східці ґанку та так тепер і стояв. На сидінні й примітивній панелі приладів виднілася кров. Опустивши погляд на свою сорочку, я теж побачив кров. Витер набряклого носа, і до пальця прилип пластівець бурякового кольору. Отож, я їхав на гольф-мобілі, врізався в східці й розквасив собі носа, хоча нічого такого пригадати не міг.

Сказати, що мені не хотілося повертатися в котедж поблизу Вершини неба, означало нічого не сказати. Одначе я мусив. Найлегше було сісти в гольф-мобіль. Їхати на ньому стежиною через ліс виявилося непросто, і за кожним разом, коли я мусив спинятися й відкидати з дороги поламане гілляччя, просуватися далі ставало все тяжче. Немилосердно болів ніс, а в голові бухкало від напруження.

Двері досі були відчинені. Я припаркувався, виліз із машинки, та спершу не міг і кроку ступити, тільки стояв і тер свого сердешного носа, поки з нього знову не почала сочитися кров. День був сонячний, чудовий, усю спеку й вологість забрала з собою буря, але кімната за тими відчиненими дверима, мов печера, потопала в тінях.

«Нема чого боятися, — сказав я собі. — Нічого не станеться. Усе скінчено».

А що, як ні? Ану ж як щось досі відбувалося?

Що, як вона досі чекала на мене, жадаючи дотягтися тією своєю лапою з обличчями замість кігтів?

Я примусив себе зійти сходами, крок за кроком, по одній сходинці. А коли в лісі за моєю спиною хрипко прокаркав ворон, я мимоволі зіщулився, скрикнув і затулив руками голову. Не дременув я звідти лише тому, що розумів: якщо не побачу, що там, то смертна кімната Мері Фей стане кошмаром, який переслідуватиме мене до кінця життя.

Пульсуючого чудовиська з одним оком там не було. Джейкобзова пацієнтка Омега лежала там само, де я бачив її востаннє. У нічній сорочці темніли дві дірки від кулі, та ще дві — у ковдрі, що вкривала стегна. Рот був роззявлений. Та попри те, що від жахливої чорної лапи не лишилося й сліду, я навіть не намагався переконувати себе, що все це мені привиділося. Бо ж точно знав, що це не так.

Металева стрічка, тьмяна й темна тепер, досі оповивала її лоб.

А от положення Джейкобза змінилося. Він уже не лежав на боці з підібганими коліньми біля ліжка, а сидів, прихилившись спиною до бюро на іншому боці кімнати. Спершу я подумав, що він тоді помер не одразу. Від переляку з ним стався ще один інсульт, але до смерті призвів не одразу. Він прийшов до тями, спромігся проповзти до бюро, а вже там помер.

Це могло бути правдою — якби не револьвер у нього в руці.

Довго я витріщався на той револьвер. Морщив лоба, намагався пригадати. Та так тоді й не зміг, а пропозицію Еда Брейзвейта загіпнотизувати мене й відновити заблоковані спогади відхилив. Почасти тому, що боюся того, що гіпноз може витягти з темних закапелків мого розуму. Та насамперед тому, що знаю, як це могло статися.

Я відвернувся од тіла Чарлі (маска жаху навіки закарбувалася в нього на обличчі), щоб глянути на Мері Фей. Із револьвера я вистрелив п’ять разів, цього я був певен, але в її тіло втрапили тільки чотири кулі. Одна полетіла невідь-куди, що й не дивно, якщо зважати на мій тодішній стан. Однак, підвівши погляд на стіну, я побачив там дві дірки від куль.

Невже я поїхав назад у готель, а тоді повернувся сюди напередодні ввечері? Такої можливості я не відкидав, але сумнівався, що міг наважитися на таке, хай навіть у стані потьмарення. Ні, все це я провернув перед тим, як поїхав. А тоді вже повернувся, розбив гольф-мобіль, насилу зіп’явся сходами й заснув у вестибюлі.

Чарлі не тягнув своє тіло через усю кімнату. За нього це зробив я. Я всадовив його так, щоб він спирався спиною на бюро, вклав йому в праву руку револьвер і вистрілив у стіну. Поліція, що мала рано чи пізно побачити всю ту химерну сцену, могла й не перевірити руку Чарлі на предмет залишків пороху. Але якби перевірила, то знайшла б їх.

Я хотів накрити обличчя Мері Фей, але краще було залишити все без змін. А понад усе мені хотілося втекти з тієї присмеркової кімнати. Та проте я ще ненадовго затримався. Опустився навколішки біля свого давнього «п’ятого персонажа» й торкнувся його тонкого зап’ястка.

— Чарлі, слід було тобі спинитися, — промовив я. — Ти повинен був спинитися вже давно.

Та чи міг він це зробити? Найпростіше було б сказати «так», бо це дозволило б мені перекласти вину на нього. Та тільки сам я був не менш винний, бо теж не зупинився. Цікавість — жахлива річ. Проте людська.

Така людська.

— Мене там взагалі не було, — розповідав я доктору Брейзвейту. — Так я вирішив. І лише одна людина у світі могла засвідчити, що я там був.

— Медсестра, — кивнув Ед. — Дженні Ноултон.

— Я подумав, що в неї не буде іншого вибору, крім як виручити мене. Ми мусили допомогти одне одному, а отже, сказати, що ми поїхали з «Козячої гори» разом, коли Джейкобз став несамовито наполягати на тому, щоб вона вимкнула життєзабезпечення Мері Фей. Я був упевнений, що Дженні на це пристане, хоча б заради того, аби я мовчав про її участь у цій історії. Номера її мобільного я не мав, але знав, що у Джейкобза він мусить бути. Його телефонна книжка лежала в люксі Купера, а в ній знайшовся і номер Дженні. Я подзвонив і потрапив на автовідповідач. Попросив її передзвонити мені. Номер Астрід теж був у його книжці, тож наступною я набрав її.

— І там теж був автовідповідач.

— Так. — Я затулив обличчя долонями. Дні, коли Астрід відповідала на дзвінки, у минулому. — Саме так.

А сталося от що. Дженні поїхала на гольф-мобілі до готелю; Дженні сіла у свій «субару»; Дженні без зупинок мчала до острова Маунт-Дезерт. Єдине, чого вона хотіла, — опинитися в затишку рідної домівки. А отже, біля Астрід. І Астрід її чекала. Їхні тіла знайшли в будинку одразу біля вхідних дверей. Напевно, Астрід встромила різницького ножа в горло своїй партнерці, коли та зайшла. А потім ним же перерізала собі на зап’ястях вени. Перетяла їх хрест-навхрест, хоч цю техніку й не рекомендують… однак лезо дістало до кісток. Я уявляю, як вони лежали там, у калюжах підсохлої крові, і спочатку в сумочці Дженні задзвонив телефон, а потім у Астрід — на стільниці в кухні під тримачем для ножів. Я не хочу цього уявляти, але зарадити собі нічим не можу.

Не всі зцілені Джейкобзом понакладали на себе руки, але упродовж наступних двох років багато хто з них таки це зробив. Не всі вони позабирали з собою тих, кого любили, але понад п’ятдесят таких було. Про це я знаю зі свого розслідування, у деталі якого втаємничив і Еда Брейзвейта. Йому більше до вподоби списувати це на випадковість. Але виходить не дуже добре, хоча він охоче піддає сумніву той висновок, який я зробив із цього параду божевілля, суїциду та вбивств. Мати вимагає жертв.

У Патриції Фармінґдейл, жінки, що засипала собі очі сіллю, зір відновився рівно настільки, щоб вона серед ночі прокралася в спальню до свого літнього батька й задушила його в ліжку подушкою, а потім прострелила собі голову з чоловікового «рюгера». Еміль Кляйн, пожирач землі, застрелив дружину й сина, потім пішов у гараж, полив себе бензином з газонокосарки і запалив сірника. Еліс Адамс, зцілена від раку на наметовому служінні в Клівленді, зайшла в міні-маркет із AR-16, гвинтівкою свого хлопця, і випустила чергу, вбивши трьох випадкових людей. А коли обойма вже була порожня, жінка витягла з кишені короткоствольний револьвер тридцять восьмого калібру і вистрелила собі в піднебіння. Марґарет Тремейн, одна зі зцілених Пастором Денні в Сан-Дієґо (хвороба Крона), скинула свого сина-немовля з балкона й викинулася слідом за ним. Свідки кажуть, падала вона без жодного звуку.

А ще був Ел Стемпер. Напевно, ви про нього чули. Заголовки статей у таблоїдах, що продаються на касі в супермаркетах, волали так голосно, що ви просто не могли цього пропустити. Він запросив обох своїх екс-дружин на вечерю, але одна з них (здається, друга) потрапила в затор і, на щастя для себе, приїхала пізніше. Коли вона зайшла у відчинені двері будинку Стемпера у Вестчестері, то побачила дружину-номер-один, прив’язану до стільця перед столом у їдальні й з проломленим черепом. Сам колишній фронтмен гурту «Во-Лайтс» вигулькнув із кухні, вимахуючи бейсбольною биткою, до якої прилипли залишки крові й волосся. Дружина-номер-два з криками вибігла з будинку, а Стемпер припустив за нею. На середині вулиці з житловими будинками він гепнувся на тротуар і віддав кінці від серцевого нападу. От це не дивина, як на такого важковаговика.

Я, напевно, розшукав не всіх постраждалих, яких накрила хвиля сліпого насильства, що, схоже, уже стала невід’ємною частиною буденного життя Америки, бо вони жили в різних куточках країни. Інших могла знайти Брі, але вона не стала б мені допомагати, навіть якби досі була незаміжня й жила в Колорадо. Брі-Донлін Г’юз нині не хоче мати зі мною нічого спільного, і я її повністю розумію.

Торік незадовго до Різдва Г’ю зателефонував матері Брі й попросив приїхати в офіс у великому домі. Сказав, що має для неї сюрприз. І, авжеж, він його мав. Він задушив свою колишню коханку шнуром від лампи, відніс її тіло в гараж і всадовив на пасажирське сидіння вінтажного «Лінкольна-Континенталь». Потім сів за кермо, запустив двигун, знайшов на радіо якийсь рок і надихався вихлопними газами.

Брі знає, що я їй обіцяв триматися подалі від Джейкобза… а ще Брі знає, що я збрехав.

— Припустімо, що все це правда, — сказав Ед Брейзвейт під час одного з наших нещодавніх сеансів.

— Як це сміливо з вашого боку.

Він усміхнувся, однак продовжив:

— Із цього не обов’язково виходить, що ваше видіння пекельного потойбіччя — істинне. Я знаю, що воно досі переслідує вас, Джеймі, однак згадайте про всіх людей, включно з Іваном Богословом з острова Патмос, автора Об’явлення, якому були видіння раю та пекла. Старі чоловіки… старі жінки… навіть малі діти стверджують, що заглядали за ту завісу. Наприклад, «Рай існує» створено на основі посмертного видіння хлопчика, який мало не загинув у чотири роки…

— Колтона Берпо. Я читав цю книжку. Він там розказує про конячку, на якій може їздити тільки Ісус.

— Смійтеся, скільки хочете, — знизав плечима Брейзвейт. — Бачить Господь, з цієї розповіді сміятися легко… але Берпо також зустрів там свою ненароджену сестричку, яку мама скинула і про яку він нічого не знав. Це достовірна інформація. Як і всі ті вбивства-суїциди.

— Багато вбивств-суїцидів, а Колтон зустрів тільки одну сестру. Різниця квантитативна. Курсів статистики я не слухав, але про це знаю.

— Я радо висловлю припущення, що хлопчикове видіння загробного життя було несправжнім, бо це підтримує мою тезу про те, що і ваше видіння: сіре місто, мурахоподібні створіння, небо з чорного паперу, — аналогічним чином було несправжнім. Ви ж розумієте, до чого я веду, правда?

— Так. І я з превеликою радістю на це повівся б.

Звісно, повівся б. Як і будь-хто. Бо кожен чоловік і кожна жінка колись помре, і думка про перехід до того місця, яке я бачив, не просто затьмарювала моє життя — з нею життя здавалося порожнім та неважливим. Ні, не лише моє життя — життя кожного. Тому я чіпляюся за одну думку. Це моя мантра, те перше, що я кажу собі, прокинувшись вранці, і те, з чим засинаю вночі.

Мати збрехала.

Мати збрехала.

Мати збрехала.

І часом мені майже вдається в це повірити… але є причини, чому вдається не до кінця.

Є знаки.

Перед тим як повернутися в Недерленд (де на мене чекала звістка про те, що Г’ю скоїв самогубство, перед тим замордувавши матір Брі), я з’їздив до родинного дому в Гарлоу. На те були дві причини. Тіло Джейкобза колись мали знайти, а відтак до мене могли звернутися з поліції з запитанням, де саме в штаті Мен я перебував і з якою метою. Це здавалося важливим (хоча, зрештою, ніхто зі мною так і не зв’язався), але було щось іще важливіше: мені потрібен був затишок рідного дому та люди, які мене любили.

Але не судилося.

Правда ж, ви пам’ятаєте Кару-Лін? Мою двоюрідну онуку? Ту, яку я колисав на руках у День праці 2013-го, аж поки вона не заснула міцно в мене на плечі? Ту, яка простягала до мене рученята, щоразу, коли я підходив ближче? Коли я зайшов у будинок, у якому виріс, Кара-Лін сиділа між матір’ю та батьком на старомодному стільці з високою спинкою, на якому, може, колись сидів я сам. Та побачивши мене, дівчинка щодуху закричала і стала кидатися з боку в бік, та так несамовито, що мало не впала на підлогу (і була б упала, якби тато її не підхопив). Вона сховала личко в нього на грудях, та кричати не перестала. Замовкла тільки тоді, коли її дід Террі вивів мене на ґанок.

— Що це, в біса, з нею зчинилося? — напівжартома поцікавився він. — Минулого разу, коли ти нас навідував, вона в тебе з рук не злазила.

— Не знаю, — відповів я. Хоча, звісно, знав. Я сподівався побути з ними день-два, насмоктатися нормальності, так, як вампіри цмулять кров, але цьому не судилося статися. Не знаю достеменно, що Кара-Лін у мені відчула, проте бачити страшний переляк на її крихітному личку я не хотів більше ніколи.

Я сказав Террі, що просто заїхав привітатися, навіть на вечерю зостатися не зможу, бо треба спішити в Портленд на літак. Я був у Портленді, на «чорновому» записі гурту, про який мені розповів Норм Ірвін. Він вважав, що в них є потенціал стати відомими на всю країну.

— І що, таки є? — спитав Террі.

— Нє. Явна туфта. — Я професійним поглядом глянув на наручний годинник.

— Та не спіши ти на той літак. На інший сядеш. Заходь, братику, повечеряєш із сім’єю. Кара-Лін заспокоїться.

Я так не думав.

Я збрехав Террі, що в мене у «Вовчій пащі» записи, на яких я просто зобов’язаний бути. Сказав, що наступного разу — неодмінно. А коли він розкрив мені братні обійми, обійняв його у відповідь міцно-преміцно, розуміючи, що, ймовірно, більше ніколи його не побачу. Тоді я ще гадки не мав про всі вбивства та самогубства, але знав, що ношу в собі щось отруйне і це «щось» супроводжуватиме мене до кінця життя. А менш за все на світі мені хотілося заразити людей, яких я любив.

Дорогою назад до взятої напрокат машини я спинився і глянув на ґрунтову смугу, що з’єднувала газон перед будинком із Методист-роуд. Саму дорогу вже сто років як заасфальтували, та той шматок землі був достоту таким самим, як і тоді, коли я грався там солдатиками, що їх подарувала мені на шостий день народження сестра. Я бавився з ними, стоячи навколішки на землі, одного дня восени 1962-го, коли наді мною нависла тінь.

І та тінь досі висить.

— А самі ви кого-небудь убили?

Це запитання Ед Брейзвейт ставив мені декілька разів. Здається, у літературі цей прийом називають «повтором для підсилення думки». Я завжди всміхаюся і відповідаю заперечно. Так, я випустив чотири кулі в тіло сердешної Мері Фей, але на той час вона була вже мертва, а Чарльз Джейкобз помер від останнього інсульту. Це могло статись як не того дня, то іншого, і, мабуть, ще до кінця року.

— І суїциду ви теж явно не скоїли, — веде далі Ед, і собі всміхаючись. — Звісно, якщо ви мені не ввижаєтеся.

— Не ввижаюся.

— А потяг до нього відчуваєте?

— Ні.

— Навіть на рівні теоретичної можливості? Наприклад, о тій глухій нічній порі, коли не можете заснути?

— Ні.

Моє нинішнє життя навіть близько не можна назвати щасливим, однак антидепресанти зробили своє діло — я відчуваю під ногами ґрунт. Самогубства в моїх планах нема. І знаючи, що може настати після смерті, я хочу прожити якнайдовше. Є ще одна річ. Я вважаю (слушно це чи ні), що мушу багато спокутувати. Тому досі намагаюся бути татком-добродійником. Я готую для бездомних у їдальні притулку «Харбор-хаус» на Аупупу-стрит. Два дні на тиждень працюю волонтером у «Ґудвілі»[180] на Кеолу-драйв, що поряд із пекарнею «Гавайська казарка». А мертвий — ти нічого не спокутуєш.

— Скажіть мені, Джеймі. Чому ви — той особливий лемінг, що не відчуває непереборної потреби стрибнути з кручі? Чому у вас імунітет?

Я лише всміхаюся і плечима знизую. Я міг би йому сказати, та він не повірить. Мері Фей була дверима Матері в наш світ. Але я був ключем. Пострілами в труп я жодного вбивства не скоїв (та я й не стверджую, що безсмертне створіння, таке як Мати, взагалі можна вбити). Та коли я натиснув на гачок, то замкнув двері. Я промовив «ні» не лише на словах. Якби я сказав лікареві, що через оте моє «ні» якась потойбічна істота, одна з тих Великих, приберегла мене собі наостанок, для фінального апокаліптичного акту помсти, то лікар міг би замислитись над примусовою госпіталізацією. А цього я не хочу, бо в мене є інший обов’язок, набагато важливіший за допомогу в «Харбор-хаусі» чи сортування одягу в «Ґудвілі».

Після кожного сеансу з Едом я виписую його секретарці чек. Можу собі це дозволити, бо мандрівний рок-гітарист, що волею долі став інженером звукозапису, — тепер багата людина. Яка іронія, чи не так? Г’ю Єйтс помер бездітним і залишив по собі чималий статок (який сам колись одержав від батька, діда і прадіда). Декому дісталися маленькі подарунки (наприклад, готівка в дар Малкольму «Мукі» Макдональду та Гіларі Катц, вона ж Пеґан Старшайн), проте левову частку майна Г’ю заповів розподілити між мною та Джорджією Донлін.

Враховуючи те, що Джорджія загинула від рук самого Г’ю, цей розподіл міг на двадцять років наперед забезпечити адвокатів судовою тяганиною та смаковитою платнею. Та оскільки здіймати бучу не було кому (я однозначно не збирався цього робити), то й гризні не було. Адвокати Г’ю зв’язалися з Брі й повідомили їй, що вона цілком може претендувати на здобич, оскільки померла спадкоємиця була її матір’ю.

Та тільки Брі не схотіла претендувати. Адвокат, що займався моєю часткою, розказав: Брі заявила їм, що гроші Г’ю «опоганені». Нехай буде й так. Я докорами сумління щодо своєї частки не страждав. Почасти тому, що у зціленні Г’ю жодної ролі не відіграв, та передовсім — бо вважав себе й без того опоганеним, а краще бути опоганеним і багатим, ніж злидарем. Гадки не маю, що сталося з тими кількома мільйонами, які мали відійти Джорджії, а з’ясовувати не маю бажання. Забагато знати людині шкідливо. Тепер мені це точно відомо.

Коли мій сеанс двічі-на-тиждень закінчується і я сплачую рахунок, то виходжу із приймальні Еда Брейзвейта. Уздовж широкого коридору з килимовим покриттям тягнуться інші офіси. Повернувши праворуч, я можу вийти у вестибюль, а з нього — на Куулеї-роуд. Але я не повертаю праворуч. Я повертаю ліворуч. Бачте, Еда я знайшов суто випадково. До психіатричного центру Брендона Л. Мартіна мене привела інша справа.

Я йду коридором, перетинаю доглянутий сад із чудовими ароматами — зелене серце цієї великої установи. Тут пацієнти гріються на гавайському сонці. Багато хто з них повністю вбраний, інші — в піжамах чи нічнушках, на декількох (новоприбулих, як я собі думаю) — лікарняні сорочки з поворозками на спині. Деякі балакають: з іншими пацієнтами чи з невидимими супутниками. Інші просто сидять, дивляться на дерева й квіти порожніми очима, по самі брови накачані ліками. Двох-трьох супроводжує хтось із персоналу, щоб не нашкодили собі чи іншим. Коли я проминаю їх, санітари зазвичай вітаються зі мною і називають на ім’я. Вони вже добре мене знають.

На іншому боці цього атріуму просто неба — Косґроув-хол, один із трьох стаціонарів центру Мартіна. Інші два призначено для тих, хто тут ненадовго, насамперед для людей, які зловживають речовинами. Звичайний термін перебування в цих стаціонарах — двадцять вісім днів. Але Коґроув — для людей із хворобами, які виліковують за триваліший час. Якщо взагалі виліковують.

Як і в головній будівлі, коридор у Косґроуві широкий та встелений килимом. Як і в головній будівлі, повітря тут досконало прохолодне. Але на стінах нема картин, у гучномовцях — легенької музички, бо тут декотрим пацієнтам вчуваються голоси, що бурмочуть непристойності чи дають лиховісні вказівки. У коридорі головної будівлі деякі двері відчинені. А тут — усі наглухо. Ось уже майже два роки у Косґроув-холі живе мій брат Конрад. Адміністратори центру Мартіна й психіатр, що ним опікується, хочуть перевести його в медичний заклад, більш пристосований для тривалого перебування (у розмовах згадували про Алоха-вілідж на острові Мауї), але поки що я цьому опираюся. Тут, у Каїлуа, я можу відвідувати його після прийомів у Еда, а завдяки щедрості Г’ю тутешній догляд за ним мені по грошах.

Хоча, мушу визнати, прогулянка коридором Косґроув-холу для мене завжди перетворюється на тяжке випробування.

Я стараюся йти, опустивши очі додолу, на свої ноги. І мені це вдається, бо я знаю, що від дверей атріуму до маленької палати Кона — рівно сто сорок два кроки. Не завжди все проходить гладко, іноді я чую голос, що шепоче моє ім’я. Але найчастіше я успішно долаю цей відрізок.

Ви ж пам’ятаєте Конового партнера? Жеребця з факультету ботаніки Гавайського університету? Я не називав його імені тоді й не збираюся цього робити тепер, хоча міг би, якби він хоч раз навідав Конні. Та він не навідує. Якби ви в нього спитали чому, я певен, він би відказав: «Навіщо, Бога ради, мені відвідувати в лікарні того, хто намагався мене вбити?»

А я можу назвати дві причини.

По-перше, Кон був не при повному розумі… якщо взагалі при розумі. Вдаривши жеребця по голові лампою, мій брат побіг у ванну, замкнувся там і проковтнув жменю «валіуму» — маленьку жменьку. А коли Ботанік прийшов до тями (зі скривавленою головою; знадобилося кілька швів, а так у цілому нічого страшного), то набрав 911. Приїхала поліція і вибила двері. Кон лежав непритомний у ванні. І хропів. Фельдшери оглянули його та навіть не потурбувалися промити шлунок.

Кон не надто великих зусиль доклав, щоб прикінчити Ботаніка й себе самого. Це і є друга причина. Проте, звісно, він був одним із перших серед тих, кого зцілив Джейкобз. Мабуть, найпершим. Того дня, коли Чарлі їхав із Гарлоу, він заявив мені, що Кон, найпевніше, зцілив сам себе. А решта була звичайнісіньким професійним фокусом. «Це трюк, якого навчають у богословській школі, — сказав він тоді. — Мені це завжди добре вдавалося».

Та тільки він збрехав. Те зцілення було так само реальним, як і Конів теперішній напівкататонічний стан. Тепер я це точно знаю. А круг пальця Чарлі обвів якраз мене, і не раз. Він постійно ошукував мене: знову, і знову, і знову. Та все ж — мені гріх жалітися, правда? Поки я не розбурхав Матір, у Конрада Мортона було попереду чимало добрих років споглядання зірок. І надія, що він повернеться до нормального життя, ще жевріє. Зрештою, він грає в теніс (хоч і не розмовляє взагалі), та й у волейболі звір, як я вже казав. Лікар каже, в нього покращилися реакції на зовнішні подразники (не знаю, що воно таке і з чим його їдять), а медсестри й санітарі, які заходять до нього в палату, вже не так часто бачать, як він стоїть у кутку й несильно б’ється головою об стіну. Ед Брейзвейт каже, що з часом Кон може повернутися до життя, що він може відродитися. Я хочу вірити, що так і буде. Люди кажуть, що, поки є життя, є й надія, і проти цього я не заперечую. Але також вірю і в зворотне.

Є надія, а отже, я живу.

Двічі на тиждень, після розмов з Едом, я сідаю у вітальні Конових лікарняних «апартаментів» і розмовляю ще трохи. Дещо з того, що я йому розказую, — правда. Наприклад, про колотнечу в «Харбор-хаусі», таку, що довелося поліцію викликати, про особливо велику партію клумаків з майже-новим одягом у «Ґудвілі», про те, як я нарешті змусив себе сісти й додивитися всі п’ять сезонів «Жучків[181]». А дещо — вигадка. Як та жінка, з якою я буцімто зустрічаюся, офіціантка в «Гавайській казарці», а також довгі розмови з Террі по «скайпу». Мої відвідини — це радше монологи, а не розмови, тож у них без художнього вимислу не обійтися. Мого реального життя просто не вистачить, бо цими днями воно так скупо умебльоване, наче номер у мотелі.

Завершую я завжди словами про те, що він надміру худий, треба більше їсти, а ще — що я його люблю.

— Коне, а ти мене любиш? — запитую я.

Досі він мені не відповідав, але часом його губи торкає легка усмішка. А це вже сяка-така відповідь. Ви зі мною згодні?

Коли настає четверта і збігає час моїх відвідин, я зворотним курсом вирушаю назад до атріуму, де вже видовжуються тіні — від пальм, авокадо й великого покруча-баньяна[182] в центрі всього тутешнього рослинного світу.

Я рахую кроки й мигцем позираю на двері, що попереду, але так, щоб не відривати погляду від килима. Якщо не чую того голосу, що шепоче моє ім’я.

Часом, коли це стається, у мене виходить не звертати на нього уваги.

Часом не виходить.

Часом я нічого не можу з собою вдіяти та підводжу погляд. І бачу, що лікарняна стіна, пофарбована в заспокійливий пастельно-жовтий колір, раптом зникла, а замість неї з’явилися сірі кругляки, зцементовані стародавнім розчином і порослі плющем. Плющ мертвий, його парості кістлявими руками чіпляються за каміння. Маленькі двері у стіні сховані від стороннього ока (щодо цього Астрід не помилялася), проте вони є. Голос долинає з-за них, просочується крізь старезну іржаву замкову шпарину.

Я рішучо крокую вперед. Інакше — ніяк. На тому боці дверей чигають жахіття, що їх годі осягнути розумом. Там не просто земля смерті — там земля за межею смерті, де повно божевільних кольорів, скаженої геометрії і бездонних прірв, де Великі животіють своїми нескінченними життями чужаків і плетуть свої нескінченні лихі думки.

За тими дверима — Нулль.

Я йду далі й пригадую двовірш з останнього електронного листа Брі: «Не мертве те, що може вічно спати,/ А по мільярдах літ і смерть здолати».

«Джеймі, — шепоче голос старої жінки крізь шпарину в дверях, що їх тільки я можу бачити. — Прийди. Прийди й прийми життя вічне».

«Ні, — відповідаю я їй, так само, як і колись, у своєму видінні. — Ні».

Що ж… поки що все гаразд. Але рано чи пізно щось неодмінно станеться. Щось завжди стається. І вже тоді…

Я прийду до Матері.

6 квітня — 27 грудня 2013 р.