Відродження

XII. Заборонені книги. Моя відпустка в штаті Мен. Сумна історія Мері Фей. Буря наближається

Приблизно за шість тижнів я дістав од своєї давньої напарниці з розслідувань електронного листа.

Цього листа я надрукував на принтері й перечитав двічі. Потім погуглив «De Vermis Mysteriis» і знайшов усе, про що розказувала мені Брі у своєму імейлі, і ще одне, про що вона не згадувала. У блозі, присвяченому антикварним книгам, під заголовком «Темні фоліанти чаріфф & заклять», хтось назвав заборонений ґримуар Людвіґа Пріна «найнебезпечнішою книгою всіх часів».

Спустившись надвір, я пройшовся кварталом і купив пачку сигарет — вперше з часів навчання в університеті та мого нетривалого загравання з тютюном. У будинку курити заборонено, тож я сів на сходи ґанку й запалив сигарету. Перша затяжка вийшла з кашлем, одразу попливла голова, і я подумав: «Ці штуки могли вбити Астрід, якби не втрутився Чарлі».

Так. Чарлі та його чудесні зцілення. Чарлі, котрий тримав тигра за хвіст і не бажав відпускати.

«Щось сталося, — сказала мені Астрід уві сні, з посмішкою, в якій не було ні сліду колишньої привабливості. — Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди».

А згодом, коли Джейкобз прострелив їй голову своєю таємною електрикою: «У стіні — двері. Вони заросли плющем. Плющ сухий. Вона чекає». А коли Джейкобз спитав, про кого Астрід говорить: «Не та, що тобі потрібна».

«Я можу й порушити обіцянку, — міркував я, викидаючи недопалок. — Не вперше буде».

Правда. Однак не цього разу. Не цю обіцянку.

Я пішов усередину. Зім’явши на ходу пачку сигарет, викинув їх у смітник біля поштових скриньок. Нагорі я набрав номер мобільного Брі, приготувався записати повідомлення, проте вона відповіла. Я подякував їй за листа і запевнив, що не маю більше жодного наміру зустрічатися з Чарльзом Джейкобзом. Збрехати мені вдалося без тіні сорому чи сумніву. Чоловік Брі мав рацію — їй слід було облишити все-що-пов’язано-з-Джейкобзом. А коли настане час повертатися в Мен і виконувати обіцяне, я з тієї ж причини збрешу Г’ю Єйтсу.

Колись давно двоє підлітків покохали одне одного, та так сильно, як це властиво лише підліткам. Через кілька років вони кохалися в напіврозваленій хижі під гуркіт грому й спалахи блискавок — усе в дусі Вікторії Голт[155]. Минув час, і Чарльз Джейкобз порятував їх обох від розплати життям за згубні звички. Я був у подвійному боргу перед ним. Певен, що ви це розумієте, і міг би нічого більше не казати, однак це б означало погрішити проти значно більшої правди: мені не давала спокою цікавість. Бачить Бог, мені хотілося подивитись, як він підніме кришку скриньки Пандори й зазирне всередину.

— Тобто це в тебе не такий калічний спосіб повідомити, що ти йдеш на пенсію? — Г’ю намагався перевести все на жарт, але в очах у нього я бачив непідробну тривогу.

— Та ну, ні. Просто хочу у відпустку на пару місяців. А може, й усього на шість тижнів, якщо нудно стане. Треба трохи поспілкуватися з рідними в Мені, поки ще є така можливість. Я не молодшаю.

Я не мав ні найменшого наміру наближатися до своєї рідні в Мені. Вони й без того перебували занадто близько до Козячої гори.

— Ти ще малий, — понуро мовив Г’ю. — От настане осінь, і я відзначу рік втрати всіх тромбонів, які крокували на чолі великого параду. Досить уже й того, що Мукі злиняв. Ще ти підеш назавжди, і доведеться мені цю шарагу закривати.

І він тяжко зітхнув.

— Треба було мені заводити дітей. Було б кому передати справи, коли піду на пенсію. Але хіба таке буває? Дуже рідко. Частіше, коли ти їм кажеш: «Сподіваюся, ви візьмете на себе віжки сімейного бізнесу», — вони тобі відповідають: «Соррі, тату, ми з тим укурком, якого ти ненавидів, коли ми тусувалися разом у старших класах, їдемо в Каліфорнію і будемо там клепати дошки для серфінгу з вбудованим вай-фаєм».

— А тепер, коли ти виговорився…

— Так, так, авжеж, вертайся до свого коріння. Пограйся з маленькою небогою в ладки-ладусі, поможи брату відновити старезний автомобіль. Ти ж знаєш, як у нас тут влітку.

Авжеж, я знав: бізнес ішов препаскудно. Улітку навіть у найгівняніших гуртів була повна зайнятість, а коли вони грають живу музику в барах і на чотирьох дюжинах літніх фестів у Колорадо та Юті, то їм нема коли купувати собі час на студіях звукозапису.

— Джордж Деймон точно буде, — запевнив я. — Він влаштував собі гучне повернення з пенсії.

— Ага, — кивнув Г’ю. — Єдиний чувак на все Колорадо, у якого «Я бачитиму тебе»[156] звучить як «Боже, благослови Америку».

— А може, навіть у цілому світі. Г’ю, призматика до тебе більше не верталася?

Він глянув на мене здивовано.

— Ні. Чого це тобі раптом стукнуло?

Я знизав плечима.

— Я в порядку. Встаю по кілька разів за ніч, щоб націдити з півчашки сцяк, але, думаю, у моєму віці це звичайна річ. А хоча… сказати тобі щось дивне? Тільки для мене це швидше щось лячне.

Я не був певен, що хочу це почути, але вирішив, що повинен. Був початок червня. Джейкобз іще не дзвонив, але подзвонить. Я точно знав, що подзвонить.

— Мені часто сниться один і той самий сон. У ньому я не тут, у «Вовчій пащі», а в Арваді[157], у будинку, де я виріс. Хтось стукає в двері. Тільки це не просто стукіт — це гупання. Я не хочу відчиняти, бо знаю, що за дверима моя мати і вона мертва. Повна дурня, бо тоді в Арваді вона була жива й здорова, мов кобила, але я звідкілясь це знаю. Я йду коридором, не з власної волі, ноги самі мене несуть — ну знаєш, як воно буває у снах. А вона вже просто валить у двері, такі звуки, наче гатить у них обома кулаками, і я згадую те страшне оповідання, яке ми читали на уроках англійської в старших класах. Здається, воно називалося «Серпнева спека»[158].

«Ні, не «Серпнева спека», — подумав я. — «Мавпяча лапа»[159]. Це в ньому гамселять у двері».

— Я тягнуся до ручки і прокидаюся, весь у поту. І що ти про це думаєш? Підсвідоме намагається підготувати мене до великої фінальної сцени?

— Може, й так, — погодився я. Але подумки я вже не брав участі в розмові. Я думав про інші двері. Ті, що заросли мертвим плющем.

Джейкобз подзвонив першого липня. Я сидів в одній зі студій, оновлював програмне забезпечення «ЕплПро». Почувши його голос, я опустився на стілець перед пультом і подивився у вікно в звуконепроникну кімнату для репетицій, у якій було порожньо, стояла тільки розібрана барабанна установка.

— Скоро настане час, коли ти повинен будеш виконати свою обіцянку. — Голос у Чарлі звучав так, ніби в роті була каша. Так говорять п’яні, хоча я ніколи не бачив, щоб він пив щось міцніше за чорну каву.

— Гаразд. — Мій власний голос був досить-таки спокійним. А чому ні? Я ж чекав цього дзвінка. — Коли мені приїжджати?

— Завтра. Щонайпізніше післязавтра. Підозрюю, що ти не схочеш жити зі мною в курортному готелі, принаймні попервах…

— Правильно підозрюєш.

— …але до твого помешкання має бути година їзди, не більше. Я дзвоню — ти приїжджаєш.

Це навіяло мені спогад про інше страшне оповідання — «О, тільки свисни, і я прийду до тебе, юначе»[160].

— Добре, — сказав я. — Але, Чарлі…

— Так?

— Ти матимеш два місяці мого часу, не більше. До Дня праці ми будемо квити, хай там що.

Знову пауза. Але я чув його дихання. Воно було важким і нагадувало про те, як дихала Астрід в інвалідному візку.

— Це… мене влаштовує. — Ввафтовує.

— З тобою все гаразд?

— Боюся, знову інсульт. — Іншульт. — Мова в мене вже не така чітка, як колись, але запевняю, розум кришталево чистий.

«Пасторе Денні, зціли сам себе», — вже не вперше подумав я.

— Чарлі, хочу повідомити тобі одну новину. Роберт Райверд помер. Хлопчик із Міссурі, пам’ятаєш? Повісився.

— Прикро це чути. — У голосі не прозвучало ані нотки жалю, і марнувати час на деталі цього самогубства він не став. — Коли приїдеш, подзвони мені, дай знати, де оселився. І пам’ятай: не більше години їзди.

— Добре. — І я поклав слухавку.

Кілька хвилин я сидів у студії, де панувала неприродна тиша, і дивився на обгортки альбомів у рамках на стінах. Потім набрав номер Дженні Ноултон у Рокленді. Вона відповіла після першого ж гудка.

— Як там наша дівчинка? — спитав я.

— Чудово. Набирає вагу і проходить по одній милі на день. Помолодшала на двадцять років.

— А залишкових ефектів немає?

— Нічого. Ні корчів, ні лунатизму, ні амнезії. Вона мало що пам’ятає про час, який ми провели в «Козячій горі», але, по-моєму, це на краще, правда ж?

— А ти, Дженні? З тобою все гаразд?

— Так, я в порядку, але мушу бігти — у лікарні дуже багато роботи. Слава Богу, в мене скоро відпустка.

— Ти ж не поїдеш кудись і не залишиш Астрід саму, правда? Бо я думаю, що це було б не дуже до…

— Ні, ні, звісно, ні! — Щось прозвучало в її голосі. Щось нервове. — Джеймі, мені вже пишуть на пейджер. Треба йти.

Я сидів перед темним мікшерним пультом. Дивився на обгортки альбомів — сучасних компакт-дисків насправді, маленьких штукенцій завбільшки з поштову марку. І згадував, що було невдовзі по тому, як я дістав у подарунок на день народження свою першу машину, той «Форд Ґелексі» 1966 року. Ми їхали на ній із Нормом Ірвіном. Він усе діймав мене пропозицією втопити педаль у підлогу на тому двомильному відрізку траси 27, який ми називали Лінійкою Гарлоу. «Перевіримо, на що вона здатна», — казав він. На швидкості вісімдесят передній край машини задеренчав, але я не хотів, щоб мене вважали слабаком (у вісімнадцять не здаватися слабаком вкрай важливо), тому педаль газу витискав до упору. На вісімдесяти п’яти деренчання згладилося. На дев’яноста «ґелексі» вже летів із небезпечною, сновидною легкістю, бо зменшилося зчеплення шин з дорогою. І тут я зрозумів, що це межа мого контролю над машиною. Обережно, не торкаючись гальма (з батькових розповідей я знав, що на великій швидкості це може призвести до катастрофи), я відпустив педаль газу, і «ґелексі» став уповільнювати хід.

Як шкода, що я не міг зробити цього тепер.

Готель «Посольський» поблизу аеропорту для реактивних літаків видався мені нормальним, коли я ночував там після дивовижного зцілення Астрід. Тож я оселився в ньому знову. Була в мене думка перекантуватися в «Касл-рокському заїзді», але там я ризикував натрапити на когось із давніх знайомців — Норма Ірвіна, наприклад. Якби це сталося, то моєму братові Террі неодмінно донесли б. А він схотів би довідатися, чому я в Мені й чому не зупинився у нього. То були запитання, на які я не хотів відповідати.

Минав час. Четвертого липня я і ще кілька тисяч людей дивилися салют із Портлендського променаду, і всі ми охкали й ахкали, коли над головами вибухали півонії, хризантеми й діадеми, а потім віддзеркалювалися в затоці Каско, погойдуючись на хвилях. Наступними днями я відвідав зоопарк у Йорку, Приморський музей трамвая в Кеннебанкпорті та маяк на мисі Пемаквід-Пойнт. Пройшовся з екскурсією Портлендським музеєм образотворчого мистецтва, де було виставлено три покоління Ваєтів[161], і сходив на денну виставу «Історія Бадді Голлі» в оґунквітському театрі «Плейхаус» — провідний співак був нормальний, але, звісно, не Ґері Б’юзі[162]. Натоптався «лопстерами» так, що вже дивитися на них не міг. Ходив на довгі прогулянки кам’янистим берегом. Двічі на тиждень відвідував книгарню «Книжки на мільйон» у торговельному центрі «Мен-Мол» і купував книжки в паперових обкладинках, які потім читав у себе в номері, поки не починав ловити окунів. Із мобільним я не розставався ні на мить, чекав, коли зателефонує Джейкобз. А він усе не дзвонив. Кілька разів я хотів набрати його сам, та потім сказав собі, що я, певно, збожеволів, якщо навіть думаю про таке. Нащо копати ногою сплячого собаку?

Погода була картинно-досконалою: низька вологість, небеса відтінку невинної блакиті, температура близько сімдесяти градусів[163] — і так день у день. Іноді лило, як з відра, та переважно вночі. Якось увечері я почув, що ведучий прогнозу погоди на ТБ Джо К’юпо називає це «чуйним дощем». Він додав, що такого прекрасного літа, як нині, не бачив за всі тридцять п’ять років своєї роботи.

У Міннеаполісі відбувся матч «Усіх зірок», регулярний бейсбольний сезон відновився, і з наближенням серпня в мені зажевріла надія, що я повернуся в Колорадо, так і не побачившись із Чарлі. Подумалося, що в нього міг статися четвертий інсульт, цього разу з летальним кінцем, тому я позирав одним оком на сторінку некрологів у газеті «Портленд прес геральд». Не зовсім надіючись, а проте…

«Та ну, бля, — подумав я. — Насправді я надіявся».

Під час місцевих новин 25 липня Джо К’юпо з жалем повідомив мені та решті телеглядачів з півдня штату Мен, що все хороше колись закінчується і вже у вихідні на Нову Англію посуне смуга гарячого повітря, у якій тепер шквариться Середній Захід. Весь останній тиждень липня стовпчик термометра показуватиме близько дев’яноста п’яти градусів[164], та й серпень обіцяє бути не кращим, принаймні на початку. «Шановні глядачі, перевірте свої кондиціонери, — порадив К’юпо. — Цю пору літа недарма охрестили собачою спекою».

Того вечора мені подзвонив Джейкобз.

— Неділя, — сказав він. — Чекаю тебе не пізніше дев’ятої ранку.

Я пообіцяв, що буду.

Щодо спеки Джо К’юпо мав рацію. Вона прийшла у другій половині суботи. Коли я сідав в орендований автомобіль о пів на восьму ранку неділі, дихати вже не було чим. Дороги були порожні, тож до «Козячої гори» я домчав досить-таки швидко. Підіймаючись нагору до головних воріт, помітив, що бічна дорога, яка вела до Вершини неба, знову відкрита, важкі дерев’яні ворота хтось відчинив.

Мене чекав охоронець Сем, одначе вже без уніформи. Одягнений у джинси, він сидів на опущеному відкидному борті пікапа «такома» і їв бейґл[165]. Коли я під’їхав, він акуратно поклав їжу на серветку й неквапом підійшов до моєї машини.

— Вітаю, містере Мортон. Раненько ви сьогодні.

— Машин немає, — відповів я.

— Ага, коли літо, найлегше їздити в цей час. Масюки[166] юрмиськами посунуть на пляжі пізніше. — Він подивився в небо, яке з блакитного вже перемінилося на маревно-біле. — Нехай жаряться й заробляють собі рак шкіри. А я додому подамся, дивитимусь ігри «Сокс» і холонутиму під кондиціонером.

— Що, зміна скоро закінчується?

— Тут більше ні в кого немає змін. Заре дзвякну містеру Джейкобзу, скажу, що ви приїхали, і все. Роботі кінець.

— Що ж, тоді гарного кінця літа. — Я простягнув йому руку.

Сем її потис.

— А не знаєте, що він задумав? Я не розпатякаю, у мене ж контракт.

— Сам знаю не більше, ніж ви.

Він підморгнув мені, наче хотів сказати: ми обидва чудово знаємо, що ти брешеш, — і махнув рукою, щоб я проїжджав.

Перш ніж дорога зробила перший поворот, я встиг побачити в дзеркало заднього виду, як він бере свій бейґл, хряскає заднім бортом «такоми» й сідає за кермо.

І все. Роботі кінець.

Якби ж я міг сказати те саме.

Джейкобз поволі й обережно спустився з ґанку мені назустріч. Лівою рукою він спирався на ціпок. Рот у нього перекосило ще сильніше, ніж колись. На парковці я побачив одну-єдину машину. І одразу ж її впізнав: маленький охайний «Субару Аутбек» із наліпкою на задньому борті: «ВРЯТУЄШ ОДНЕ ЖИТТЯ — І ТИ ГЕРОЙ. ВРЯТУЄШ ТИСЯЧУ — І ТИ МЕДСЕСТРА». У мене все опустилося всередині.

— Джеймі! Який я радий тебе бачити! — «Бачити» вийшло як «башити». Він простягнув мені руку, в якій не було ціпка. Йому це далося з помітним зусиллям, однак я все одно її не потиснув.

— Якщо Астрід тут, вона мусить поїхати, негайно, — різко промовив я. — І не думай, що я блефую, бо доведу тобі, що це не так.

— Джеймі, спокійно. Астрід за сто тридцять миль звідси, потроху одужує у своєму затишному гніздечку на півночі Рокленда. Однак її подруга Дженні люб’язно погодилася допомагати мені, поки я завершую свою працю.

— Я чомусь сумніваюся, що це має щось спільне з люб’язністю. Виправ мене, якщо я помиляюся.

— Ходімо всередину. Тут така задуха. Пізніше поставиш свою машину на паркувальний майданчик.

Навіть спираючись на ціпок, Джейкобз дуже повільно долав сходи ґанку, а коли похитнувся, мені довелося його підхопити й підтримати. Рука, за яку я його взяв, була на дотик не набагато товща за кістку. Коли ми зійшли на горішній майданчик, він засапався і дуже важко дихав.

— Мені треба перепочити, — видихнув він і впав у шейкерівське крісло-гойдалку[167], одне з тих, що були розставлені вздовж ґанку.

Я сів на поруччя й уважно на нього подивився.

— А де Руді? Я думав, він твій медбрат.

Джейкобз подарував мені свою дивну усмішку, ще кособокішу, ніж раніше.

— Невдовзі після сеансу, який я провів із міс Содерберг у східній залі, Руді й Норма обоє подали заяви на звільнення. Джеймі, знайти нині хорошого помічника практично неможливо. За винятком присутнього тут, звісно.

— Тому ти найняв Ноултон.

— Так. І, повір мені, не схибив. Вона більше забула про догляд за хворими, ніж Руді Келлі коли-небудь взагалі знав. Дай мені, будь ласка, руку.

Я допоміг йому зіп’ястися на ноги, й ми зайшли всередину, у приємну прохолоду.

— На кухні є сік і випічка до сніданку. Бери все, що на тебе дивиться, і приходь до мене в головну вітальню.

На випічку я не повабився, але маленьку склянку апельсинового соку з карафки у велетенському холодильнику собі налив. А коли ставив її назад, то побіжно оцінив запаси й зрозумів, що їх вистачить днів на десять. На два тижні, якщо споживати ощадливо. Саме стільки ми повинні були тут прожити, чи потім я або Дженні Ноултон здійснимо набіг на крамницю в Ярмуті, найближчому містечку з супермаркетом?

Охоронець своє відпрацював. Медбрата Джейкобз замінив на медсестру (хоча це мене й не здивувало, зважаючи на його дедалі паскудніший стан здоров’я), а нової економки не брав, і це, серед іншого, означало, що Дженні мусила готувати їжу та, мабуть, міняти йому постіль. У готелі нас було троє. Принаймні так я тоді подумав.

Та виявилося, що четверо.

Північна стіна головної вітальні була з суцільного скла й відкривала вид на Лонґмедоу та Вершину неба. Тамтешньої халупини я не бачив, проте видно було залізну щоглу, що прохромлювала заволочене маревом небо. Я дивився на неї, і в голові складалися шматочки пазла… але повільно. Навіть тоді я ще не бачив усієї картини, а останній шматок, з яким вона б стала кришталевою ясною, тримав у себе Джейкобз. Я просто мусив усе зрозуміти, могли б дорікнути мені ви, усі ж деталі були на місці. Проте я гітарист, а не детектив, і що стосується здатності робити дедуктивні висновки, то я ніколи не був найспритнішим гончаком на псячих перегонах.

— То де Дженні? — поцікавився я. Джейкобз зайняв диван, а я вмостився навпроти нього у вольтерівському кріслі, яке спробувало проковтнути мене цілком.

— Зайнята.

— Чим?

— Поки що це не твоє діло, хоча невдовзі стане твоїм. — Джейкобз нахилився вперед, поклавши обидві руки на головку ціпка, дуже схожий на якогось хижого птаха. Такого, що вже зовсім скоро від старості не зможе літати. — У тебе є запитання. Джеймі, я розумію це краще, ніж ти думаєш. Розумію, що привела тебе сюди насамперед твоя допитливість. З часом ти матимеш відповіді, але, мабуть, не сьогодні.

— А коли?

— Важко сказати, проте скоро. А поки що ти готуватимеш нам їсти й приходитимеш, коли я дзвонитиму в дзвінок.

Він показав мені білу коробочку — доволі схожу на ту, яку я використав того дня в східній залі, хіба що замість перемикача на ній була кнопка, та ще рельєфна торгова марка: «Нотіфлекс». Джейкобз натиснув на кнопку, і з усіх великих кімнат на першому поверсі луною полинув передзвін.

— Ходити в туалет мені допомагати не треба, з цим я ще сам собі сяк-так даю раду. Але, на жаль, ти повинен будеш стояти біля мене, коли прийматиму душ. На випадок, якщо посковзнуся. Двічі на день втиратимеш мені в спину, стегна й сідниці рецептурний гель. О, а ще приноситимеш мені їжу в номер, бо їстиму я здебільшого там. Не тому, що ледачий чи хочу перетворити тебе на особистого дворецького, а тому, що я швидко втомлююсь і мушу берегти сили. Мені лишилося зробити одну справу. Велику справу, життєво важливу справу, і коли настане слушний час, я хочу бути достатньо сильним, щоб це здійснити.

— Чарлі, я охоче готуватиму і подаватиму їжу, але що стосується догляду за тобою, то хіба не Дженні Ноултон повинна цим займа…

— Я ж сказав, вона зайнята, тому ти маєш робити це замість неї… чому ти так на мене дивишся?

— Згадав той день, коли з тобою познайомився. Мені було лише шість років, але спомин дуже чіткий. Я зліпив гору з насипаної землі…

— Справді. Я теж дуже виразно це пам’ятаю.

— …і грався солдатиками. На мене впала тінь. Я подивився вгору й побачив тебе. Так от, я думаю про те, що твоя тінь нависає наді мною все життя. Що мені слід було б зробити, то це негайно звідси поїхати і вибратися з-під цієї тіні.

— Але ти цього не зробиш.

— Ні. Не зроблю. Але дещо тобі скажу. Також я пам’ятаю, яким ти тоді був… як ти спокійно став навколішки поряд зі мною і долучився до гри. Пам’ятаю твою усмішку. А тепер, коли ти всміхаєшся, я бачу лише глузливий вищир. А коли говориш, чую лише накази: зроби те, зроби се, а навіщо, я тобі потім скажу. Чарлі, що з тобою сталося?

Він з натугою підвівся з дивана, а коли я хотів допомогти, лише нетерпляче відмахнувся.

— Якщо ти питаєш про таке, значить, той розумний хлопчик виріс дурним дядьком. Принаймні коли я втратив дружину й сина, то не підсів на наркотики.

— Ти мав свою таємну електрику. То й був твій наркотик.

— Дякую за цінне спостереження, однак ця розмова беззмістовна, тому пропоную її завершити. На другому поверсі є кілька підготовлених номерів. Вибери собі щось на свій смак. На обід я хочу сендвіч з яєчним салатом, склянку знежиреного молока і вівсяне печиво з родзинками. Кажуть, грубий харч корисний для моїх кишок.

— Чарлі…

— Годі, — відрізав він і пошкутильгав до ліфта. — Скоро ти про все дізнаєшся. А доти тримай свої буржуазні судження при собі. Обід о дванадцятій. Принеси його в люкс Купера[168].

Він залишив мене стояти там, надто ошелешеного, аби промовити хоч слово.

Минуло три дні.

Надворі немилосердно шкварило, а на обрії незмінно хвилювало марево вологості. Та всередині курортного готелю панувала приємна прохолода. Я готував їсти, і Джейкобз харчувався у себе в апартаментах, хоч надвечір другого дня мого перебування і спустився вниз, щоб скласти мені компанію за вечерею. Коли я приносив йому їжу, то чув, як голосно горлає телевізор, а це означало, що слух у нього теж підупав. Здавалося, він обожнює канал погоди. Бо щоразу, коли я стукав у двері, він вимикав його і тільки потім казав «заходьте».

У ті дні я пройшов вступний практичний курс догляду за хворими. Джейкобз ще міг сам роздягтися й пустити воду вранці в душі, а намилювався й змивав з себе піну, сидячи на душовому стільчику для інвалідів. Я сидів на його ліжку й чекав, поки він мене покличе. А тоді вже вимикав воду, допомагав йому вилізти й витирав рушником. Якщо порівнювати з тими часами, коли він був методистським священиком або ж згодом — штукарем на ярмарках, то від його тіла лишилися тільки мізерні рештки. Стегна стирчали, мов кістки обскубаної індички на День подяки, кожне ребро відкидало тінь, сідниці були трохи більшими за два печивка. А завдяки інсульту все тіло Джейкобза перекошувало на правий бік, коли я допомагав йому лягти на ліжко.

Я натирав його гелем «Вольтарен» від болю в м’язах і суглобах, потім приносив пігулки у пластмасовій коробці зі стількома відсіками, що вона нагадувала клавіші піаніно. На той час, коли він їх усі заковтував, «Вольтарен» починав діяти, і Чарлі міг сам одягтися — за винятком шкарпетки на правій нозі. Її я мусив натягати йому сам, але завжди чекав, коли він надіне труси. Бо зустрічатися віч-на-віч з його старечим хазяйством не мав ні найменшого бажання.

— Ну все, — казав він, коли шкарпетка вже облягала його кістляву гомілку. — Далі я сам. Дякую, Джеймі.

Він завжди дякував, і телевізор завжди вмикався, тільки-но за мною зачинялися двері.

Дні тяглися нескінченно довго. Воду з курортного басейну спустили, а гуляти територією було надто жарко. Зате там був спортивний клуб, і коли я не читав (якщо тамтешнє гівняне зібрання чтива можна було назвати бібліотекою — Ерл Стенлі Ґарднер, Луїc Лямур і стара підбірка «Дайджесту читача» зі скороченими версіями книжок), то тренувався — у приємній кондиціонованій самотності. Я намотував милі на біговій доріжці, крутив педалі велотренажера, підіймався сходами «СтерМайстра»[169], тягав залізо.

У моєму номері телевізор ловив тільки Восьмий канал з містечка мінеральних джерел Поленд, і якість сигналу була паршивою — дивитися ту розпливчасту картинку я не міг. Та сама дурня була з панеллю на всю стіну в західній кімнаті для відпочинку. На мій здогад, десь стояла супутникова «тарілка», проте до неї був під’єднаний лише Чарлі Джейкобз. Я хотів було спитати, чи не поділиться він зі мною, але передумав. Він міг погодитися, а приймати від нього більше, ніж я вже прийняв, у мене не було жодного наміру. На всіх подарунках Чарлі стояли цінники.

Попри фізичне навантаження, спалося мені хріново. Повернувся давній кошмар, якого я не бачив уже багато років: померлі родичі сидять навколо стола в їдальні родинного будинку, і цвілий іменинний торт, що народжує велетенських комах.

30 липня я прокинувся десь по п’ятій ранку, бо на нижньому поверсі причулися якісь звуки. Якийсь час я дослухався, та потім вирішив, що це шлейф сновидіння, знову ліг і заплющив очі. І вже провалювався у сон, коли той звук почувся знову: приглушений стукіт, наче переставляли кухонне начиння.

Я встав із ліжка, натягнув джинси й квапливо зійшов униз. На кухні було порожньо, але краєм ока я встиг помітити крізь вікно, як хтось спускається сходами заднього ґанку, з того боку, де розвантажували товари. Коли я вийшов надвір, Дженні Ноултон саме прослизала за кермо гольф-мобіля з трафаретним написом «КУРОРТ “КОЗЯЧА ГОРА”» на борту. На сидінні поряд стояла миска з чотирма яйцями.

— Дженні! Стій!

Від несподіванки вона аж підскочила, проте, побачивши, що то я, всміхнулася. Мені б хотілося поставити їй найвищий бал за старання, та усмішка вийшла не надто переконливою. З того дня, як я бачив Дженні востаннє, вона ніби на десять років постаріла, а темні кола під очима свідчили, що не лише в мене тут були проблеми зі сном. І волосся фарбувати перестала, тож над лискучим чорним проглядало щонайменше два дюйми сивини.

— Я тебе розбудила? Пробач, але ти сам у цьому винен. У сушарці повно каструль і сковорідок, а я її ліктем зачепила. Хіба твоя мати не вчила тебе користуватися посудомийною машиною?

Я міг би відповісти заперечно, бо «посудомийки» в нас не було зроду-віку. Насправді мати вчила мене, що простіше залишити великий посуд висохнути на повітрі, якщо його небагато. Але не про наведення ладу на кухні я хотів поговорити.

— Що ти тут робиш?

— По яйця приходила.

— Ти розумієш, про що я.

Дженні відвела погляд.

— Я не можу сказати. Дала обіцянку. Точніше, контракт підписала. — І вона невесело розсміялася. — Навряд чи він щось означатиме в суді, проте я все одно збираюся виконувати його умови. Я заборгувала. Так само, як і ти. Крім того, ще трохи, і ти сам про все дізнаєшся.

— Я хочу знати зараз.

— Джеймі, мені треба їхати. Він не хоче, щоб ми розмовляли. Якщо дізнається, то знавісніє. Я лише хотіла кілька яєць. Бо ще однієї миски «Чіріо»[170] чи «Хрумких пластівців» я не витримаю.

— Ти могла з’їздити у «Фуд-сіті» в Ярмут і затаритися там купою яєць. Якщо, звісно, у твоєї машини не здох акумулятор.

— Мені не можна виїжджати звідси, поки все не скінчиться. Так само, як і тобі. Більше ні про що не питай. Я мушу виконати обіцянку.

— За Астрід.

— Ну… він платить мені грубі гроші за незначний догляд, цього вистачить, щоб спокійно вийти на пенсію. Але так, насамперед за Астрід.

— А хто піклується про неї, поки ти тут? Я дуже сподіваюся, що з нею хтось є. Не знаю, що тобі наговорив Чарлі, але іноді після його зцілень проявляються залишкові явища, а вони можуть бути…

— Про неї добре дбають, за це можеш не хвилюватися. У нас… у спільноті є добрі друзі.

Цього разу усмішка в неї вийшла впевненішою, природнішою, і мене раптом осяяло.

— Ви коханки? Ви з Астрід?

— Партнерки. Невдовзі по тому, як у Мені легалізували одностатеві шлюби, ми призначили дату весілля. Потім вона захворіла. Це все, що я можу тобі розказати. Мені пора. Не можу відлучатися надовго. Не бійся, там ще багато яєць лишилося.

— Чому тобі не можна надовго відлучатися?

Уникаючи мого погляду, Дженні похитала головою.

— Мені пора.

— Коли ми розмовляли по телефону, ти вже була тут?

— Ні… але знала, що буду.

Я провів поглядом її гольф-мобіль, поки він обережно котив униз схилом, лишаючи в діамантовій росі відбитки коліс. Однак ті коштовні камінці краплинок мали невдовзі щезнути — день щойно розпочався, але такою спекою, що на руках і лобі в мене повиступали бісерини поту. Дженні зникла за деревами. Я знав: якщо пройти туди, то надибаю стежку. А якщо піду стежкою, то вона приведе мене до хижки. Тієї, де я в іншому житті лежав грудьми до грудей і стегном до стегна з Астрід Содерберг.

Щойно по десятій (я саме читав «Загадковий випадок у Стайлзі»[171], один з улюблених романів моєї сестри), нижнім поверхом розлігся лункий передзвін виклику від Джейкобза. Я піднявся в люкс Купера, дуже сподіваючись не побачити його на підлозі з переламаним стегном. Але даремно я непокоївся. Чарлі був одягнений, спирався на ціпок і дивився у вікно. А коли обернувся до мене, його очі сяяли.

— Я думаю, сьогодні може бути наш день, — оголосив він. — Будь готовий.

Але день був не наш. Коли я приніс йому вечерю (ячмінний суп і сендвіч із сиром), телевізор мовчав, а ввійти мені не дозволили. З-за дверей Джейкобз тоном вередливої дитини прокричав, щоб я йшов геть.

— Чарлі, тобі треба поїсти.

— Що мені насправді треба, то це тиша і спокій! Відчепися!

Близько десятої я піднявся знову — хотів просто послухати коло дверей, чи не базікає в нього телевізор. Якби почув, то спитав би, чи не хоче він хоч грінку з’їсти перед сном. Телевізор був вимкнений, проте Джейкобз не спав — він говорив тим занадто гучним голосом, яким завше балакають по телефону люди, що глухнуть.

— Вона не піде, поки я не буду готовий! Подбай про це! Це те, за що я тобі плачу, тому виконуй!

Негаразди — і спершу мені здалося, що з Дженні. Вона вже була на межі того, щоб сказати «З мене досить», і намилилася кудись їхати. Найімовірніше — назад, на північний схід, до їхньої спільної з Астрід домівки. Та потім спало на думку, що розмовляв він саме з Дженні. А тоді що це означало? Єдине, до чого я додумався, — те, в якому значенні часто вживають дієслово «йти» стосовно людей віку Джейкобза.

Я пішов, не постукавши.

Те, чого він чекав, — чого чекали ми всі, — сталося наступного дня.

Він викликав мене дзвінком о першій, невдовзі по тому, як я приніс йому обід. Двері в люкс було відчинено, і, підходячи, я почув, як черговий погодний спец розводиться про те, яка тепла Мексиканська затока і що це віщує на прийдешній сезон урагани. Та потім голос цього кадра перебило тривале пронизливе дзижчання. Зайшовши, я побачив унизу на екрані червону смугу. Прочитати не встиг, бо вона зникла, одначе штормове попередження я розпізнаю одразу.

Несприятлива погода під час затяжної спекоти означала грозу, гроза означала блискавку, а для мене блискавка означала Вершину неба. Для Джейкобза теж, на це я готовий був закладатися.

І знову він був повністю вбраний.

— Сьогодні, Джеймі, фальшивої тривоги не буде. Грозові осередки вже на півночі штату Нью-Йорк, але просуваються на схід і набирають сили.

Знову задзижчало, і цього разу я прочитав дрібні літери: «ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ В ОКРУГАХ ЙОРК, КАМБЕРЛЕНД, АНДРОСКОҐІН, ОКСФОРД І КАСЛ ДО 2 ГОДИНИ ДНЯ 1 СЕРПНЯ. ІМОВІРНІСТЬ СИЛЬНИХ ГРОЗ 90 %. ТАКІ ГРОЗИ СУПРОВОДЖУЮТЬСЯ ЗЛИВАМИ, ШКВАЛЬНИМ ВІТРОМ, ГРАДОМ ЗАВБІЛЬШКИ З М’ЯЧІ ДЛЯ ГОЛЬФУ. БАЖАНО УТРИМАТИСЯ ВІД ПЕРЕБУВАННЯ НАДВОРІ».

«Та ти що, Шерлоку», — саркастично подумав я.

— Такі осередки не розвіюються і не змінюють свого курсу, — пояснив Чарлі. Він говорив з абсолютним спокоєм, що його дає або божевілля, або цілковита впевненість. — Це неможливо. Вона довго не протримається, та й я надто старий і немічний, щоб починати спочатку з кимось іншим. Піджени до вантажної платформи кухні гольф-мобіль і будь готовий їхати одразу ж, як я скажу.

— На Вершину неба, — уточнив я.

Джейкобз посміхнувся своєю кривобокою посмішкою.

— Іди. А мені треба стежити за цими грозами. В Олбені вони видають понад сотню ударів блискавки на годину. Хіба не дивовижа?

Таким словом я б це точно не назвав. Я не міг пригадати зі слів Чарлі, скільки вольтів в одній блискавці, знав тільки, що багато.

Що їх мільйони.

Дзвінок Чарлі пролунав майже одразу по п’ятій вечора. Я піднявся на його поверх, глибоко в душі сподіваючись побачити його розчарованим і сердитим. Утім, інша частка моєї душі відчувала таку саму непереборну допитливість, що й раніше. І саме цю частку сьогоднішній день мусив вдовольнити, бо на заході швидко темніло і я вже чув невиразний гуркіт грому, ще віддалений, проте щохвилини він ставав ближчим. До нас крокувало небесне військо.

Джейкобза так само хилило на правий борт, але він мало не лускався від радості і завдяки цьому здавався на десять років молодшим. На приставному столику стояла його скринька з червоного дерева. Телевізор він вимкнув на користь лептопа.

— Джеймі, ти тільки поглянь! Яка краса!

На екрані відображувалася проекція вечірньої погоди від НУОА[172]. На ньому оранжево-червоний конус стискався прямісінько над округом Касл. Часова шкала показувала, що несприятливі погодні умови, найімовірніше, чекають нас між сьомою та восьмою вечора. Я глянув на наручний годинник. Була чверть на шосту.

— Правда ж? Правда, це прекрасно?

— Як скажеш, Чарлі.

— Сідай. Але спершу, коли твоя ласка, налий мені склянку води. Я мушу дещо пояснити. Думаю, пора назріла. Хоча скоро нам треба буде їхати. О, дуже скоро. Мовою балаганників, треба буде їхати НП. — І він захихотів.

З холодильника в барі я приніс пляшку води й налив її у кришталеву склянку фірми «Вотерфорд» (для гостей люксу Купера — усе тільки класу люкс). Джейкобз відсьорбнув і від утіхи аж губами поцмакав, хоча без цього шкірястого плямкання я міг би й обійтися. Забурчав грім. Чарлі подивився на південь, з усмішкою людини, що очікує прибуття давнього друга. І знову звернув увагу на мене.

— Як ти знаєш, у ролі Пастора Денні я заробив чимало грошенят. Але замість тринькати на приватні літаки, собачі буди з підігрівом і золоту сантехніку, я їх витратив на дві речі. Перше — це таємність. Горластих ісусоязичників мені для одного життя вистачить. Друге — приватні детективні агенції, а саме дванадцять, найкращі з найкращих, розташовані в дванадцяти великих містах Америки. Я дав їм завдання розшукати людей із певними захворюваннями й стежити за ними. З порівняно рідкісними захворюваннями. Загалом вісім таких.

— Хворих людей? Не твоїх зцілених? Бо ти мені казав про зцілених.

— О, репрезентативне число зцілених вони теж вели, бо не лише ти, Джеймі, цікавився залишковими явищами. Але то не було їхнім основним завданням. Розпочавши десять років тому, вони відшукали декілька сотень таких безталанних мучеників і регулярно надсилали мені оновлену інформацію. Їхні досьє вів Ел Стемпер, аж поки не звільнився. Відтоді я роблю це сам. Багато цих нещасливців уже померли, їх замінили інші. Як тобі відомо, людина народжується для хвороб і страждань.

Я не відповів — за мене це зробив грім. Небо на заході потемніло від лихих намірів.

— Поки тривав поступ у моїх дослідженнях…

— Чарлі, а книга «De Vermis Mysteriis» була частиною твоїх досліджень?

Моє запитання його наче приголомшило, та потім він розслабився.

— Молодець. «De Vermis» не просто був частиною моїх досліджень, він був їх основою. Ти знаєш, Прін збожеволів. Свої дні він скінчив у німецькому замку, вивчаючи химерну математику і харчуючись жуками. Відростив собі довжелезні нігті, якось уночі роздер собі ними горло і, малюючи кров’ю рівняння на підлозі своєї кімнати, помер у тридцять сім років.

— Справді?

Джейкобз знизав одним плечем і посміхнувся одним кутом рота.

— Хто може знати напевно? Якщо ця легенда правдива, то вона може слугувати пересторогою. Але історії таких містиків писали люди, зацікавлені в тому, щоб ніхто більше не наслідував їхнього прикладу. Люди від релігії переважно є контролерами Небесної страхової компанії. Але поки що облишмо це. Про Пріна поговоримо іншим разом.

«Сумніваюся», — подумав я.

— Поки тривав поступ у моїх дослідженнях, детективи розпочали процес відсіювання. Сотні стислися до дюжин. На початку цього року дюжини стали десятком. У червні десяток зменшився до трьох. — Джейкобз нахилився вперед. — Я шукав того, кого завжди вважав своїм пацієнтом Омега.

— Останнім, кого ти зцілиш.

Здавалося, це його розвеселило.

— Можна й так сказати. Так, чому б ні? І це підводить нас до сумної історії Мері Фей, яку я саме встигну розповісти, перш ніж ми поїдемо в мою майстерню. — Його хрипкий сміх нагадав мені голос Астрід до того, як він її зцілив. — Майстерню Омега, так, напевно. От тільки це ще й добре обладнана лікарняна палата.

— У якій порядкує медсестра Дженні.

— Так, Джеймі, вона просто знахідка! Руді Келлі на її місці розгубився б… чи побіг дзявкаючи по дорозі, як щеня, якому у вухо оса влетіла.

— Розкажи мені цю історію. Я хочу знати, у що вляпався.

Джейкобз відхилився на спинку крісла.

— Колись давно, у сімдесяті, чоловік, якого звали Френклін Фей одружився з жінкою, яку звали Дженіс Шеллі. Вони разом навчалися, були студентами-магістрами факультету англійської мови та літератури Колумбійського університету. І викладати теж почали разом. Френклін був поетом, його вірші друкували. Я читав їх, доволі непогані. Якби йому було відпущено більше часу, міг би долучитися до сонму великих. Його дружина писала дисертацію про Джеймса Джойса та викладала англійську й ірландську літературу. 1980-го в них народилася дочка.

— Мері.

— Так. 1983-го їм запропонував посади викладачів Американський коледж у Дубліні, за дворічною програмою обміну. Стежиш за ходом подій?

— Так.

— Улітку 1985-го, коли ти грав на гітарі, а я показував на ярмарках свої дешеві «Портрети блискавкою», подружжя Фей вирішило перед тим, як повернутися в Штати, подивитися Ірландію. Вони взяли напрокат дім на колесах — те, що наші британські та ірландські кузени називають причепом, — і вирушили. Одного дня зупинилися пообідати в пабі в графстві Оффалі. А незабаром по тому, як звідти виїхали, зіштовхнулися лоб у лоб з продуктовою вантажівкою. Містер і місіс Фей загинули на місці. Дитина, що їхала позаду них і була пристебнута, вижила, проте зазнала важких травм.

То було майже точне відтворення аварії, що вбила дружину та сина Джейкобза. Тоді я подумав, що він, напевно, це знав. Але тепер я вже менш у цьому впевнений. Просто іноді лінії наших доль проходять занадто близько.

— Розумієш, вони їхали по зустрічній смузі. Я підозрюю, що Френклін випив на один келих пива чи вина більше, ніж треба було, забув, що він в Ірландії, і за давньою звичкою поїхав праворуч. Те саме сталося з якимсь американським актором, хоча я забув, як його звали.

Я пам’ятав, проте казати йому не хотів.

— У лікарні маленькій Мері Фей зробили безліч переливань крові. Розумієш, до чого я веду? — А коли я у відповідь похитав головою, сказав: — Кров була заражена, Джеймі. Інфекційним пріоном, який спричиняє хворобу Кройцфельдта-Якоба, ширше відому під назвою «коров’ячий сказ».

Знову грім. Уже не бурмотіння, а гуркіт.

— Мері виховали тітка й дядько. Вона добре вчилася в школі, стала секретарем у суді, повернулася в коледж, щоб здобути ступінь юриста, покинула навчання через два семестри й зрештою поновилася на посаді секретаря. Було це 2007-го. Хвороба, яку вона носила в собі, спала, і так тривало до минулого літа. А тоді в неї почалися симптоми, що зазвичай асоціюються з уживанням наркотиків, нервовим зривом чи тим і тим водночас. Вона пішла з роботи. Грошей було катма, і до жовтня 2013-го в неї проявилися фізичні симптоми: міоклонія[173], атаксія[174], судоми. Пріон повністю прокинувся і наполегливо працював, проїдаючи дірки в її мозку. Зрештою спинномозкова пункція та МРТ виявили паразита.

— Господи, — тільки й мовив я. Перед моїм внутрішнім зором прокручувалася картинка, яку я бачив колись давно в новинах (певно, у якомусь мотелі під час мандрів): корова в брудному стійлі, ноги роз’їжджаються в грязюці, голова задерта, очі крутяться, по-дурному мукає, силкуючись відшукати свої ноги.

— Господь не зможе допомогти Мері Фей, — сказав він.

— Зате ти зможеш.

Відповіддю мені став погляд, який я не зумів розшифрувати. Відтак Чарлі повернув голову і вивчав небо, що стрімко темніло.

— Допоможи мені підвестися. Не маю жодного наміру проґавити своє побачення з блискавкою. Це мить, якої я чекав усе своє життя. — Джейкобз показав на скриньку з червоного дерева на приставному столику. — І захопи цю річ. Мені знадобиться те, що лежить усередині.

— Чарівні стрижні замість чарівних обручок.

Але він похитав головою.

— У цьому випадку — ні.

Ми сіли в ліфт. У вестибюль Джейкобз вийшов самотужки, а вже там впав у крісло біля холодного каміна.

— Піди в комору, що наприкінці коридору в східному крилі. У ній ти знайдеш пристрій, користуватись яким я уникав.

Ним виявився старомодний інвалідний візок із плетеним сидінням та залізними колесами, що рипіли, як чортзна-що. Я докотив його до вестибюля і допоміг Джейкобзу всістися. Той простягнув руки до скриньки червоного дерева, і я її передав — не без лихих передчуттів. А Джейкобз пригорнув її до грудей, мов немовля, і поки я віз його через ресторан на порожню кухню, поновив свою оповідь запитанням.

— Як думаєш, чому Мері Фей перестала навчатися на правничому факультеті?

— Бо захворіла.

Він несхвально похитав головою.

— Невже ти не слухав? Тоді пріон ще дрімав.

— Зрозуміла, що їй не подобається? Оцінки погані ставили?

— А от і не вгадав. — Він розвернувся до мене і, немов старий розпусник, поморгав бровами. — Мері Фей — героїня модерної доби, мати-одиначка. Дитині, хлопчику на ім’я Віктор, тепер сім років. Я ніколи його не бачив, Мері цього не хотіла, проте, коли ми обговорювали його майбутнє, показувала багато фотографій. Він нагадав мені мого рідного синочка.

Ми вже були біля дверей, що вели на вантажну платформу, але я їх не штовхнув.

— У малого те саме, що в неї?

— Ні. Принаймні поки що.

— А буде?

— Сказати напевно неможливо, але результат аналізу на пріон К-Я в нього негативний. Поки що. — І знову прогримів грім. Потроху здіймався вітер — забарабанив у двері та з тихим стогоном пронісся попід дахом. — Ходімо, Джеймі. Нам не можна зволікати.

Сходи вантажної платформи були занадто крутими, щоб він міг їх подолати зі своїм ціпком, тому я зніс його на руках. Те кволе тільце було шокуюче легким. Усадовивши Джейкобза на пасажирське сидіння гольф-мобіля, я сів за кермо. Поки ми котили по гравію в бік газонного обширу за готелем, що положисто спускався вниз, знову гримнув грім. На заході від нас загрозливо темніли купчасті фіолетово-чорні хмари. У мене на очах з їхніх розпухлих животів у трьох різних місцях зблиснули виделки блискавки. Імовірність того, що буря нас омине, розтанула. І, налетівши, вона мусила добряче потрусити наш світ.

— Багато років тому я розповідав тобі про залізну щоглу на Вершині неба, яка притягує блискавку. Набагато сильніше, ніж звичайний громовідвід. Пам’ятаєш?

— Так.

— Ти коли-небудь їздив туди, щоб побачити на власні очі?

— Ні, — збрехав я без найменших вагань. Те, що сталося на Вершині неба влітку 1974 року, було лише між мною та Астрід. Напевно, я міг би розповісти Брі, якби вона поцікавилась, яким був мій перший раз, але тільки не Чарлі Джейкобзу. Йому — нізащо.

— У «De Vermis Mysteriis» Прін розказує про «велетенську машинерію, що рухає млин Всесвіту», і про річку сили, з якої черпає та машинерія. Він називає ту річку…

— Potestas magnum universum.

Він вирячився на мене. Кущасті брови злетіли аж до лінії, де колись починалося волосся.

— А я в тобі помилявся. Ти зовсім не дурний.

Налетів вітер. Поверхнею трави, яку тижнями ніхто не підстригав, промчали брижі. Щокою я відчув, що той потік повітря досі теплий. Коли стане холодним, лине дощ.

— Це блискавка, правда ж? — спитав я. — Вона — potestas magnum universum.

— Ні, Джеймі. — Тон, із яким він це промовив, був заледве не м’яким. — Попри всю величину напруги, блискавка — лише струмочок сили, один із багатьох, що живлять те джерело, яке я називаю таємною електрикою. Однак ця таємна електрика, хоч яка вона грандіозна, є лише притокою. Вона впадає в значно більшу ріку, сповнену сили, яку людині не дано осягнути. Оце — potestas magnum universum, про яку писав Прін, і саме до неї я сподіваюся під’єднатися сьогодні. Блискавка… і це… — Він здійняв скриньку в кістлявих руках. — …лише засоби на шляху до мети.

Ми заїхали в діброву, просуваючись стежкою, якою подалася Дженні, роздобувши яйця. Над нами хилиталося віття. Листя, яке невдовзі пошматує вітер, перешіптувалося у збудженій розмові. Я різко зняв ногу з педалі акселератора, і гольф-мобіль миттю спинився, як це зазвичай стається з пристроями, що їздять на електричних двигунах.

— Чарлі, якщо ти плануєш під’єднуватися до таємниць Всесвіту, то на мене краще не розраховуй. Ті зцілення страшнючі. А тепер ти говориш про… я не знаю… наче про двері якісь.

«Маленькі, — прозвучало в думках. — Зарослі сухим плющем».

— Спокійно, — відказав він. — Так, існують двері. Про них говорить Прін, і, по-моєму, Астрід їх згадувала. Але я не хочу їх відчиняти. Хочу лише зазирнути в замкову шпарину.

— На Бога, навіщо?

Він зиркнув на мене з якимось ледве приховуваним презирством.

— То ти все-таки дурень? Як би ти назвав двері, наглухо зачинені від людства?

— Навіщо ці загадки? Просто скажи.

Джейкобз зітхнув так, наче я був безнадійний.

— Джеймі, заводь і їдь.

— А якщо не поїду?

— Тоді я піду, а коли ноги вже не триматимуть — поповзу.

Він, звісно, блефував. Піти далі без мене він би не зміг. Але тоді я цього не знав, тому рушив.

Хижки, де я кохався з Астрід, більше не було. Там, де вона колись стояла, перехняблена, вгинаючись під власною вагою, помальована графіті, пишався тепер чепурний котеджик, білий із зеленою оздобою. Перед ним розкинувся квадратний клапоть газону, на якому буяли пишні літні квіти, котрих до кінця дня вже не стане, бо їх вирве з корінням буря. На сході від котеджу асфальтована дорога поступалася гравію, який я пам’ятав ще зі наших з Астрід поїздок на Вершину неба. Закінчувалася стежка під тим навислим гранітним куполом, де стриміла в чорне небо залізна щогла.

Дженні, у блузці з квітковим візерунком і білих нейлонових медсестринських штанях, стояла на веранді, схрестивши руки під грудьми й охопивши долонями лікті, так, наче їй було зимно. На шиї петлею висів стетоскоп. Я зупинився коло сходів і обійшов машинку спереду до пасажирського сидіння, з якого силкувався злізти Джейкобз. Дженні зійшла вниз, щоб допомогти мені поставити його на ноги.

— Слава Богу, ви приїхали! — Їй довелося перекрикувати вітер, що розгулявся не на жарт і вже примушував вклонятися собі сосни та ялини. — Я вже думала, вас не буде! — Прогримів грім, а коли слідом за ним спалахнула блискавка, Дженні зіщулилася.

— Всередину! — заволав я до неї. — Негайно! — Вітер став прохолодним, і моя спітніла шкіра не гірше за термометр відчувала зміни в повітрі. До бурі лишалися лічені хвилини.

Узявши Джейкобза попід руки, ми підняли його нагору сходами. Вітер здіймав і розвіював вихорцями тонкі залишки волосся в нього на черепі. В одній руці Чарлі досі тримав ціпок, а іншою притискав до грудей скриньку з червоного дерева. Я почув якийсь перестук, подивився на Вершину неба й побачив, що витрощені з граніту ударами блискавок під час попередніх гроз уламки, гнані вітром, котяться схилом униз і летять через край урвиська.

Коли ми опинилися всередині, Дженні не стало сил зачинити двері. Навалившись усім тілом, їх пристукнув я, проте довелося неабияк напружити м’язи. Завивання вітру трохи стихло. Старі кістки котеджу невдоволено рипіли, але сам він видавався досить міцним. Я розраховував на те, що нас не знесе вітром, а щогла повинна була ловити всі розряди блискавки, які вдарятимуть близько до нас. Принаймні я дуже цього сподівався.

— На кухні є півпляшки віскі. — Говорив Джейкобз захекано, проте в цілому був спокійний. — Якщо ви, міс Ноултон, ще з нею не розправилися.

Дженні похитала головою. Обличчя в неї було бліде, широко розплющені очі блищали — не від сліз, а від жаху. Із кожним ударом грому вона аж підскакувала.

— Принеси мені ковтнути, — попросив мене Джейкобз. — На один палець буде цілком достатньо. І собі та міс Ноултон налий. Піднімемо тост за успіх наших старань.

— Я не хочу пити, і тостів піднімати не хочу, — відмовилася Дженні. — Хочу тільки, щоб усе це швидше закінчилося. Дурна я була, що влізла в цю авантюру.

— Іди, Джеймі, — наполіг Джейкобз. — Принеси на трьох. І хутчіш. Tempus fugit[175].

Пляшка стояла на стільниці біля раковини. Я поставив поряд три склянки для соку й хлюпнув потроху в кожну. Пив я вкрай рідко, боячись, що бухло приведе назад до наркоти, але цієї миті потребував цього.

Коли я повернувся у вітальню, Дженні вже там не було. Блискавка осявала все за вікнами синім світлом, лампи й люстра блимнули, та потім знову загорілися рівно і яскраво.

— Вона пішла подивитись, як там наша пацієнтка, — пояснив Джейкобз. — Її порцію вип’ю я. Звісно, якщо ти не хочеш.

— Чарлі, ти відіслав мене на кухню, щоб мати змогу поговорити з нею?

— Дурниці, — усміхнувся він неушкодженою половиною обличчя. Інша половина лишалася серйозною та сторожкою. «Ти знаєш, що я брешу, — наче промовляла та половина. — Але вже запізно, вороття нема. Чи не так?»

Я простягнув йому одну склянку, а ту, яка призначалася Дженні, поставив на столик біля канапи, де елегантним віялом було розкладено журнали. Подумалося, що, можливо, на цьому самому місці, де тепер стояв столик, я вперше колись увійшов у тіло Астрід. «Милий, не рухайся, — попросила тоді вона. А потім: — Це чудово».

Джейкобз підніс свою склянку догори.

— За те…

Я одним духом вихилив свою, не давши йому договорити.

Він докірливо подивився на мене, та потім проковтнув і свою порцію — окрім однієї краплини, що скотилася з застиглого кутика рота.

— Ти вважаєш мене мерзотою? Мені дуже шкода. Ти навіть гадки не маєш, як шкода.

— Не мерзотою. Ти мене лякаєш. Мене лякають усі, хто необачно грається з силами, які перебувають поза межами їхнього розуміння.

Джейкобз підняв склянку, яку я налив для Дженні. Підніс до обличчя, і крізь скло в збільшеному вигляді прозирнула застигла половина.

— Я міг би посперечатися, але навіщо гаяти час? Гроза вже майже над нами, і коли небо знову виясниться, наші з тобою взаємини закінчаться. Але принаймні будь мужиком і зізнайся, що тобі цікаво. Саме це насамперед тебе сюди й привело — ти хочеш знати. Так само, як і я. Як і колись Прін. Єдина, хто тут проти своєї волі, — сердешна Дженні. Вона виплачує свій борг любові. А це надає їй шляхетності, якою ми з тобою похизуватися не можемо.

У нього за спиною відчинилися двері. Мої ніздрі вловили запах кімнати хворого — сеча, лосьйон для тіла, засіб для дезінфекції. Дженні прибила за собою двері, побачила в руці у Джейкобза склянку і рвучким рухом висмикнула її. Заковтнула віскі, а потім скривилася так, що на шиї напнулися сухожилля.

Джейкобз нахилився вперед, спершись на ціпок, і уважно подивився на неї.

— Чи можу я припустити, що…

— Так. — Гримнув грім. Дженні тихо скрикнула і впустила порожню склянку для соку. Та вдарилась об килим і відкотилася.

— Повертайся до неї, — наказав Джейкобз. — А ми з Джеймі дуже скоро до тебе приєднаємось.

Дженні без слів пішла в кімнату хворої. Джейкобз подивився мені в очі.

— Слухай дуже уважно. Коли ми зайдемо, ліворуч ти побачиш бюро. У горішній шухляді лежить револьвер. Його дістав для мене охоронець Сем. Я не думаю, що тобі доведеться з нього стріляти, але в разі чого, Джеймі… не вагайся, стріляй.

— Господи, навіщо мені…

— Ми говорили про певні двері. Це двері, що ведуть у смерть, і рано чи пізно кожен із нас робиться малим, від нас не лишається нічого, крім розуму й духу, і в такому зменшеному вигляді ми проходимо в ті двері, полишаючи свої тіла, мов порожні рукавички. Іноді смерть буває природною, милосердною, кладе край людським стражданням. Втім, аж занадто часто вона налітає в подобі найманого вбивці, що лютує від зайвої жорстокості й не відчуває ні краплини співчуття. Моя дружина і син, яких забрали в тій дурній, безглуздій аварії, — ось тобі досконалий приклад. Ще один — твоя сестра. І це лише троє з мільйонів. Більшу частину свого життя я лаявся з тими, хто намагався пояснити ту дурість і безглуздість, лопочучи щось про віру й розказуючи дитячі байки про рай. Така маячня ніколи мене не втішала, і я певен, що тебе теж. А проте… існує щось інше.

«Так, — подумав я під акомпанемент грому, який хряснув так, що задрижали шибки. — Щось існує десь там, за дверима, і щось неодмінно станеться. Якщо я цього не зупиню».

— Під час своїх експериментів я привідкривав завісу над цим невідомим, помічав його потаємні прояви. Я бачив його обриси в кожному зціленому, якого поставила на ноги таємна електрика. Навіть ті залишкові явища, котрі помітив і ти, — його частина. Це позосталі фрагменти якоїсь невідомої форми існування, що лежить за межею нашого життя. Усі люди час від часу сушать собі голови питанням, чи є щось там, за стіною життя. І сьогодні, Джеймі, ми побачимо це на власні очі. Я хочу знати, що сталося з моєю дружиною і сином. Хочу знати, що приберіг для нас Всесвіт на той час, коли це життя закінчиться, і я твердо вирішив це з’ясувати.

— Ми не повинні це бачити. — Від шоку в мене майже пропав голос, і я не був певен, що крізь завивання вітру Джейкобз почув. Але він таки почув.

— То що, ти скажеш мені, що не згадуєш свою сестру Клер щодня? Що не задумуєшся над тим, чи існує вона ще, десь там?

Я промовчав, але він кивнув, наче почув усе, що хотів.

— Авжеж, і згадуєш, і думаєш. Невдовзі ми дістанемо відповіді. Їх дасть нам Мері Фей.

— Як вона це зробить? — Губи в мене заніміли, та не від алкоголю. — Як, коли ти її зцілиш?

Джейкобз глянув на мене поглядом, у якому читалося запитання: невже ти й справді такий нетямущий?

— Я не можу її зцілити. Ті вісім хвороб, про які я згадував, я вибрав тому, що жодна з них не підлягає лікуванню за допомогою таємної електрики.

Вітер надворі вже кричав криком, і в західний бік будинку вдарили перші безладні краплини дощу, так сильно, наче хтось сипонув камінням.

— Коли ми їхали сюди, міс Ноултон вимкнула апарат вентиляції легенів. Мері Фей померла майже чверть години тому. Її кров уже холоне. Комп’ютер під кришкою її черепа, пошкоджений хворобою, яку вона носила в собі змалечку, та все одно дивовижний, згас навіки.

— Ти збираєшся… ти справді збираєшся… — Закінчити я не зміг. Стояв як батогом угрітий.

— Так. Щоб дійти до цієї віхи, знадобилися роки досліджень та експериментів, але так. Використовуючи блискавку як дорогу до таємної електрики, а таємну електрику — як магістраль до potestas magnum universum, я планую повернути Мері Фей до певної форми життя. Я хочу з’ясувати правду про те, що чекає на тому боці дверей, які ведуть у царство смерті. І довідаюсь я про це з вуст людини, яка там побувала.

— Ти божевільний. — Я повернувся до дверей. — Я відмовляюся брати в цьому участь.

— Якщо ти справді надумав піти, зупинити тебе я не зможу. Хоча виходити надвір у таку грозу — вкрай нерозсудливо. А чи залишишся ти, якщо я скажу, що можу продовжити й без тебе, та тоді життя міс Ноултон опиниться під загрозою так само, як і моє власне? Яка іронія для неї — загинути так скоро після зцілення Астрід.

Я обернувся. Моя рука вже лежала на ручці дверей, а з того боку в них гупав дощ. Блискавка на кілька миттєвостей накреслила на килимі синій квадрат.

— Ти справді можеш дізнатися, що сталося з Клер. — Голос у нього звучав тихо, був м’яким і шовковим. Голос Пастора Денні в моменти найбільшого красномовства.

Вкрадливе нашіптування диявола.

— Ти, може, навіть дістанеш змогу поговорити з нею… почути, як вона каже, що любить тебе. Правда ж, це було б прекрасно? Звісно, за умови, що вона ще існує як окрема свідома сутність… та й невже ж тобі не хочеться знати?

Знов спалахнула блискавка, і в скриньці червоного дерева, крізь дірочку в защіпці, на мить прозирнуло ядуче зеленкувато-пурпурове світло. Блимнуло й пропало.

— Якщо тобі від цього полегшає, скажу, що міс Фей дала свою згоду на цей експеримент. Усі документи в зразковому порядку, включно з нотаріально завіреною заявою, яка дозволяє мені на власний розсуд припинити так звані надзвичайні заходи. А в обмін на нетривале й цілковито шанобливе використання її решток, син Мері одержить щедру суму грошей у вигляді трастового фонду, завдяки якому буде забезпечений аж до досягнення дорослого віку й далі. Джеймі, ніхто в цій історії не стане жертвою.

«Це ти так кажеш, — подумав я. — Це ти так кажеш».

Прогарчав грім. І цього разу, перед самим ударом блискавки, я почув невиразне клацання. Джейкобз теж.

— Назріла пора. Заходь зі мною в кімнату або йди геть.

— Я зайду. І молитимуся, щоб нічого не сталося. Бо це не експеримент, Чарлі. Це диявольське чортзна-що.

— Думай що хочеш і молися скільки влізе. Може, тобі пощастить більше, ніж мені за все моє життя… у чому я сильно сумніваюся.

Він відчинив двері, і я зайшов за ним у кімнату, де померла Мері Фей.