Відродження

V. Плинність часу. Портрети блискавкою. Моя наркозалежність

Коли я закінчив Університет штату Мен (з середнім балом 2,9, ще зовсім трохи — і був би потрапив до почесного списку декана), мені було двадцять два. Коли я вдруге зустрів Чарльза Джейкобза, мені було тридцять шість. Він видавався молодшим за свій вік, може, тому, що востаннє, коли я його бачив, він був худим і виснаженим від горя. 1992-го я на вигляд був набагато старшим за свій.

Я завжди обожнював кіно. У 80-ті я передивився цілий оберемок фільмів, переважно сам-один. Часом я куняв (наприклад, на «Смертельному потязі» — там точно заснути від нудьги можна було), та переважно додивлявся до кінця, байдуже, як сильно я накачувався наркотою, плив на хвилях шуму, кольору й неймовірно прекрасних та скупо вдягнених жінок. Книжки — це добре, і я читаю, скільки треба, а телевізор можна дивитися, коли застрягнеш у номері мотелю в зливу, але для Джеймі Мортона не було нічого кращого за фільм там, на великому екрані. Лише я, попкорн і супервелика «кола». Плюс, звісно, мій героїн. Я брав у кафетерії зайву соломинку, розгризав навпіл і втягував порошок із тильного боку долоні. На голку я не сідав до 1990-го чи 91-го, але зрештою я таки на неї сів. Так роблять більшість із нас. Можете мені повірити.

Що мені найбільше подобається у фільмах, то це те, як непомітно плине час. Ви можете почати шлях разом із якимось нудним підлітком — без друзів, без грошей, галімі батьки — і ось раптом він перетворюється на Бреда Піта в цвіті віку. І єдине, що відділяє задрота від бога, — титр на весь екран, який повідомляє «МИНУЛО 14 РОКІВ».

— Недобре бажати, щоб час швидше минув, — читала нам лекцію мама, коли ми були дітьми — зазвичай коли ми нудили, що хочемо літніх канікул у лютому, або ж чекали, коли вже настане той Геловін. Може, вона й мала рацію, та я все одно не можу позбутися думки, що такі часові стрибки стали б у пригоді людям, які живуть поганим життям, а моє життя між приходом до влади адміністрації Рейґана 1980-го і ярмарком штату Оклахома в Талсі 1992-го було реально поганим. У ньому траплялися провали, і жодних титрів на весь екран. Мені довелося прожити кожен день із тих років, а коли я не міг забалдіти, деякі дні, здавалося, розтягувалися до сотень годин.

Кадри, де різкість поступово наростає, були отакі: «Камберленди» стали «Гарячими», а «Гарячі» стали «Джі-Тоунзами». Нашим останнім виступом у ролі університетського гурту став грандіозний і шикарний випускний бал 78-го у спортзалі Меморіального корпусу. Ми відіграли з восьмої вечора до другої ночі. Невдовзі по тому Джей Педерсон найняв відому в тамтешніх колах вокалістку, яка так грала на саксофоні (тенорі та альті), що вам і не снилось. Її звали Робін Сторз. Для нас вона виявилась ідеальним варіантом, і вже у серпні «Джі-Тоунз» перетворилися на «Робін і Джейз»[60]. Ми стали одним з найдрайвовіших гуртів у штаті Мен. Ми бралися за всі виступи, які могли потягти, й життя було прекрасним.

І тут екран потроху тьмяніє і сцена змінюється.

Через чотирнадцять років Джеймі Мортон прокинувся в Талсі. Не в хорошому готелі, навіть не в такому собі мережевому мотельчику. То був справжній блощичник, і називався він «Ярмарковий заїзд». Зупинятися в таких — саме так Келлі Ван Дорн уявляв собі економію. Була одинадцята година ранку, і ліжко виявилося мокрим. Мене це не здивувало. Коли ти спиш дев’ятнадцять годин, не без допомоги Мадам Гери, намочити ліжко — це майже неминуче. Я думаю, ви зробили б це, навіть якби померли в тому наркотичному заціпенінні, хоча, якщо в усьому шукати плюси, то в такому разі вам би не довелося прокидатися в мокрих від сечі трусах.

Я пройшовся ходою зомбі до туалету, хлюпаючи носом і відчуваючи, як сльозяться очі, та дорогою стягуючи з себе труси. Найперше, що я зробив, — зупинився коло свого набору для гоління… але не для того, щоб пошкребти щетину. Моє приладдя було ще там, як і приліплений скотчем бутербродний пакет із парою грамів. Не те щоб я думав, що хтось міг би вдертися до мене в номер і поцупити таку куцу ничку, але перестраховка — друга натура всіх нариків.

Перевіривши це, я повернувся до унітаза й позбавив себе сечі, яка назбиралася з моменту моєї нічної несподіванки. Стоячи там, я збагнув, що повз мою увагу пройшло щось досить важливе. На той час я грав в одному кросовер-гурті, який виконував кантрі, й напередодні ми мали виступати на розігріві у «Соєр-Брауна»[61], на великій сцені Оклахомського ярмарку штату в Талсі. Ніштякове замовлення, особливо для таких не-зовсім-готових до Нешвіла[62] гуртів, як «Біла блискавка».

— Перевірка звуку о п’ятій, — сказав мені Келлі Ван Дорн. — Ти ж прийдеш, правда?

— Звісно, — кивнув я. — Не хвилюйся за мене.

Упс.

Виходячи з ванни, я помітив згорнуту цидулку, що стирчала з-під дверей. Що в ній було написано, я здогадувався, та про всяк випадок підняв і прочитав. Написали коротко й неприємно.

Я спробував запхати папірець собі в задню кишеню, але він плавно приземлився на лисуватий зелений килим — я забув, що на мені нема одягу. Я підняв записку, викинув у смітник і визирнув у вікно. Парковка на внутрішньому дворі була зовсім порожня, за винятком старого «форда» і роздовбаного фермерського пікапа. «Експлорер», у якому їздив гурт, і фургон з інструментами, за кермом якого завжди сидів наш звукач, зникли. Келлі не жартував. Ці шизики-різнограї мене покинули. Хоча це, мабуть, і на краще. Я іноді думав: ще одна пісня про бухло та зради — і я втрачу рештки розуму, які в мене ще лишилися.

Я вирішив, що пріоритетом у моєму списку справ буде подовжити проживання в номері. Я не мав ні найменшого бажання провести ще одну ніч у Талсі, особливо з ярмарком штату, що бушував трохи далі по вулиці, але мені потрібен був час, щоб обдумати свій наступний кар’єрний хід. А ще треба було затаритися, а якщо ви не можете знайти продавця наркоти на ярмарку штату, то ви навіть не пробуєте.

Я жбурнув мокрі труси в куток («чайові для покоївки», подумав єхидно) і розстебнув змійку на сумці з речами. Усередині нічого не було, крім брудного одягу (я збирався знайти пральню напередодні, але це теж якось вислизнуло з моєї уваги), та принаймні то був сухий брудний одяг. Я вдягнувся і поплентався через подвір’я з потрісканим асфальтом у контору мотелю. Моя зомбі-хода потроху набирала обертів і переростала в зомбі-човгання. Коли я ковтав слину, боліло горло — ще один маленький штрих до загальних веселощів.

Дама-адміністратор виявилася сільською дівчиною років п’ятдесяти з грубими рисами обличчя. Своє поточне життя вона вела під вулканом рудої гриви з начосом. На екрані її маленького телевізора ведучий ток-шоу без угаву базікав із Ніколь Кідман. Над телевізором висіла картинка в рамці — Ісус дарує хлопчику й дівчинці цуценя. Мене це ну нітрохи не здивувало. У глибокому задуп’ї мають звичку плутати Христа і Санту.

— Ваш гурт уже виїхав, — повідомила вона мені, знайшовши моє прізвище у реєстраційному журналі. Її місцевий акцент звучав, як погано настроєне банджо. — Кілька годин тому. Сказали, що поїдуть аж у Північну Ках’ліну.

— Я в курсі, — відповів я. — Ми з ними розбіглися.

Вона підняла одну брову.

— Не зійшлися в творчих поглядах, — пояснив я.

Брова піднялася ще вище.

— Я залишуся ще на одну ніч.

— Угу, добре. Готівка чи кредитна картка?

У мене було щось із двісті доларів готівкою, але більшу частину цього капіталу було призначено для купівлі дози, на яку я розраховував на ярмарку, тому я простягнув жінці свою «БанкАмерикарту». Вона набрала номер і чекала, затиснувши слухавку між вухом і м’ясистим плечем, а тим часом на екрані показували рекламу паперових рушників, які могли всотати розлиту рідину об’ємом з озеро Мічиган. Я дивився разом із нею. Потім повернулося ток-шоу, до Ніколь Кідман приєднався Том Селлек, а проста сільська дівчина все ще чекала. Здавалося, її це не парить. Зате парило мене. Почалася сверблячка, і заболіла ушкоджена нога. І лише коли почалася друга реклама, сільська дівчина пожвавилася. Вона розвернулася в поворотному кріслі, виглянула у вікно на палюче небо Оклахоми й коротко переговорила. Потім повісила слухавку і віддала мені кредитку.

— Відмовили. І я вже починаю сумніватися, чи брати готівку. Якщо, звісно, вона у вас є.

Це було жорстоко. Але я все одно подарував їй свою найосяйнішу усмішку.

— З карткою все в порядку. Помилилися просто. Таке постійно стається.

— Тоді ви зможете застосувати її в якомусь іншому мотелі. — (Застосувати! Яке слово для сільської дівчини!) — Там далі є ще чотири, але вони не фонтан.

«Не те, що твій придорожний “Ріц-Карлтон”», — подумав я, але вголос сказав:

— Перевірте ще раз картку.

— Любчику, — сказала вона. — Я з твого вигляду бачу, що не треба.

Я чхнув, повернувши голову, щоб зловити бризки рукавом футболки «Гурт Чарлі Деніелза»[63]. І це було нічого, бо футболку не прали останнім часом. Досить давнім часом.

— І що б це могло значити?

— Це значить, що я пішла від свого першого чоловіка, коли він і обоє його братів підсіли на крек. Не ображайся, але я знаю, на що дивлюся. За минулу ніч заплатили — кредиткою гурту, але тепер ти, як то кажуть, виступаєш із сольною програмою, час виїзду — перша година.

— На дверях написано «третя».

Вона тицьнула обламаним нігтем у табличку ліворуч від календаря з цуцикодайним Ісусом: «ПІД ЧАС ЯРМАРКУ ШТАТУ, З 25 ВЕРЕСНЯ ДО 4 ЖОВТНЯ, ЧАС ВИІЗДУ — 1 ГОДИНА ДНЯ».

— «Виїзду» написано неправильно, — сказав я. — Застосуйте виправлення.

Вона зиркнула на табличку й перевела погляд на мене.

— Ну так, але там, де написано «перша дня», нічо’ виправляти не тре’. — Вона глянула на годинник. — У тебе півтори години. Не змушуй мене викликати поліцію, серденько. Коли тут ярмарок, копів на нього злітається більше, ніж мух на свіже собаче лайно, тому вони приїдуть в момент.

— Це повна херня, — сказав їй я.

Той час я пам’ятаю досить розмито, але її відповідь врізалася в пам’ять так, неначе вона прошепотіла її мені на вухо дві хвилини тому.

— Угу, любчику, це реальність.

І повернулася до телевізора, де танцював степ якийсь ідіот.

Я не збирався йти шукати собі дозу вдень, навіть на ярмарку штату, тому залишався в «Ярмарковому заїзді» рівно до першої тридцять (просто щоб подратувати сільську дівчину). Потім узяв в одну руку сумку, в іншу — чохол з гітарою і пішов собі пішки. На станції «Тексако», там, де Північне Детройтське авеню повертає на Південне, зробив зупинку. На той час моя хода переросла в кульгання з креном на правий борт, а стегно з кожним ударом серця відлунювало болем. У чоловічому туалеті набодяжив собі дозняк і вколов половину того добра через ямку біля лівої ключиці. Накотила м’якість. Біль у горлі й нозі відступив.

Моя здорова ліва нога стала моєю хворою лівою ногою одного сонячного літнього дня 1984-го. Я їхав на «кавасакі», а старий козел, який гнав по сусідній смузі, сидів за кермом «шевроле» завбільшки з катер для прогулянок. Він виїхав на мою смугу, залишаючи мені два варіанти на вибір: або ґрунтове узбіччя, або лобове зіткнення. Я вибрав очевидне і нормально прослизнув повз дебіла. Помилкою було спробувати вернутися на дорогу на швидкості сорок. Моя порада вам, новачкам-байкерам: повертати на гравії, коли їдеш зі швидкістю сорок миль за годину, — це жахлива ідея. Я розкурочив байк і зламав ногу в п’яти місцях. А ще розтрощив собі стегно. І невдовзі по тому відкрив для себе Радість морфію.

Коли нога вже боліла менше, а сверблячка й смикання вляглися, я відчув у собі трохи більше сили й міг крокувати з автозаправної станції жвавіше. На підході до автовокзалу «Ґрейхаунду» я вже запитував себе, нащо взагалі так довго валандався з Келлі Ван Дорном і його кантрі-жменькою невдах. Я не був заточений під те, щоб грати сльозливі балади (у ключі С, Господи Боже). Я був рокером, а не гівнозмішувачем.

Я купив квиток на автобус, який вирушав опівдні наступного дня до Чикаго, що давало мені право залишити сумку і «Ґібсон ЕсДжі» (єдиний мій цінний пожиток) у камері схову. Квиток потягнув на двадцять дев’ять доларів. Сидячи в туалетній кабінці, я порахував те, що лишилося. Вийшло сто п’ятдесят дев’ять баксів — десь приблизно стільки, на скільки я й розраховував. Майбутнє засяяло новими барвами. Затарю товару на ярмарку, знайду місце для пересипу (може, в тамтешньому притулку для бомжів, може, надворі), а завтра поїду на великій сірій собаці в Шайтаун[64]. Там, як і в більшості великих міст, була така собі біржа праці для музикантів — виконавці сиділи на дупах, травили анекдоти, розказували плітки й шукали замовників. Для декого (приміром, акордеоністів) це було нелегко, але гурти завжди потребували грамотних ритм-гітаристів, а я був на дещицю більш ніж грамотним. 1992-го я вже навіть міг трохи грати на соло, якщо в цьому виникала потреба. І якщо я не був занадто вмазаний. Головне було — дістатися Чикаго й вписатися до когось, перш ніж Келлі Ван Дорн пустить поголос, що на мене не можна покластися, а той вилупок цілком міг.

До темряви лишалося вбити мінімум шість годин, тому я набодяжив собі решту ширки і відправив її туди, де вона зробила б найбільше добра. Подбавши про це, я купив із розкладки вестерн у паперовій обкладинці, сів на лавці, розгорнув книжку десь на середині й забалдів. А коли прокинувся від потоку власного чхання, була вже сьома вечора й настав час для колишнього ритм-гітариста «Білої блискавки» пошукати собі хорошого товару.

Коли я потрапив на ярмарок, сонце стало пронизливо-помаранчевою смугою на заході. Я хотів заощадити більшу частину грошей на наркоту, але все-таки розв’язав калитку й витратився на таксі, щоб доїхати, бо почувався вже геть кепсько. І то були не звичні посмикування й болі, що накочували, коли дія наркотику слабшала. Знову боліло горло. У вухах стояло високе сердите дзижчання, і я відчував жар. Я сказав собі, що це останнє — нормально, бо вечір був спекотний, як сучка. Що ж до решти, я був певен, що шість-сім годин сну — і я знов буду як огірок. Я міг відіспатися в автобусі. Хотів стати на ноги, перш ніж знову записатися в лави армії рок-н-ролу.

Я проминув головний вхід на ярмарок, бо лише ідіот шукатиме продавця героїну на виставці ремісників чи скотарів. Трохи далі був вхід у парк розваг «Белз». Тепер цього відростка ярмарку штату в Талсі вже не існує, але у вересні 1992-го «Белз» гудів, як доменна піч. Крутилися-вертілися обидві «американські гірки» (дерев’яна «Зінґо» і більш сучасна «Дика кішка»), а за кожним крутим поворотом і карколомним спуском лунали радісні верески. Біля водяних гірок, «Гімалаїв» і темного атракціону «Фантасмагорія» шикувалися довгі черги.

На них я навіть не глянув і неквапом пройшовся головною алеєю повз ятки з їжею, з яких пливли запахи смаженого тіста й сосисок — зазвичай такі привабливі, проте тієї миті мені від них трохи скрутило шлунок. Поблизу атракціону «Лови, поки не виграєш» крутився тип відповідної зовнішності, і я вже хотів був до нього підійти, але вже поблизу зловив нариківську вібрацію. Його футболка (КОКАЇН! СНІДАНОК ЧЕМПІОНІВ!) була якась трохи занадто показова. Я не зупинився й пішов повз тир, дерев’яну будку з пірамідою молочних пляшок, скібол[65], «Колесо фортуни». Мені ставало дедалі хріновіше, шкіра горіла вогнем, а дзижчання у вухах наростало. Горло боліло так, що я кривився від кожного ковтання слини.

Попереду виднілося ретельно розбите поле для міні-гольфу. На ньому було повно підлітків, які хихотіли, і мені здалося, що я потрапив на Ґраунд-Зеро[66]. Там, де є тінейджери, які хочуть весело провести вечір, поблизу завжди тиняються дилери, що радо їм допоможуть довести веселощі до максимуму. І, о так, я побачив кількох чуваків, у яких був якраз той вигляд. За їхніми верткими поглядами й немитим волоссям впізнаєте їх.

Центральна алея закінчувалася Т-подібною розвилкою за полем для міні-гольфу. Одна віднога вела назад на ярмарок, а інша — до треку для перегонів. Я не мав ні найменшого бажання йти ні туди, ні туди, але до моїх вух доносилося електричне потріскування праворуч, за ним лунали оплески, сміх і вигуки подиву. Підходячи ближче до розвилки, я вже міг бачити, що за кожним тріском спалахував яскраво-синій вогонь, який нагадував мені блискавку. Блискавку на Вершині неба, якщо бути достеменно точним. Я про неї не згадував багато років. Яким би не був той балаган, юрбу він зібрав чималу. Я вирішив, що бариги, які зависали біля поля для гольфу, ще кілька хвилин почекають. Такі, як вони, ніколи не йдуть геть, поки всі неонові вивіски не згаснуть, а я хотів побачити, хто створює блискавки того жаркого й безхмарного вечора в Оклахомі.

Голос крізь гучномовець закричав:

— А тепер, коли ви побачили, на що здатен мій Творець блискавок — єдиний у світі, запевняю вас, — я покажу вам, як можна зробити дивовижний портрет, і це буде вам коштувати лише одного портрета Александра Гамільтона[67] з вашої сумочки або ж гаманця. Одна-єдина неймовірна демонстрація перед тим, як я відкрию свою електростудію і запропоную вам єдиний у житті шанс побачити унікальну фотографічну репрезентацію! Але мені потрібен доброволець, щоб ви пересвідчилися в тому, що саме матимете за найкращу в житті нагоду витратити десять доларів! Доброволець? Хто бажає? Запевняю вас, це абсолютно безпечно! Не бійтеся, люди, я чув, що сунери[68] славляться з усіх нижніх сорока восьми[69] своєю хоробрістю!

Перед зведеною сценою зібралася чималенька юрба, людей п’ятдесят-шістдесят. На брезентовому заднику (шість футів завширшки та щонайменше двадцять футів заввишки) була фотографія, майже така сама велика, як і зображення на кіноекрані. Вродлива молода жінка стояла на підлозі бальної зали (принаймні так здавалося). Підібране чорне волосся здіймалося над головою каскадом хитромудрих локонів і переплетень, на створення яких, напевно, пішли години копіткої праці. Її вечірня сукня без бретельок мала глибокий виріз, і над ним звабливо випиналися півкулі грудей. У вухах у неї були діамантові сережки, а на губах — криваво-червона помада.

На гігантську дівчину в бальній залі дивився старомодний фотоапарат, такий, як у дев’ятнадцятому сторіччі, на тринозі й з чорною попоною, яку фотограф накидав собі на голову. З того, як він був розташований, ви сказали б, що сфотографувати дівчину у бальній сукні він зможе лише нижче колін. Поряд на стовпі стояв на таці порох для спалаху. Фотоапарат притримував однією розслабленою рукою гофмейстер у чорному костюмі та циліндрі, і я одразу ж його впізнав.

Усе це я пам’ятаю чітко, однак спогади про те, що сталося далі, хисткі — я спокійно це визнаю. Я був наркошею зі стажем, який за два роки до тих подій пересів на голку: спочатку просто під шкіру заганяв, але далі все частіше цілився у вену. Я погано харчувався, і вага моя була набагато меншою за норму. До всього цього додайте те, що в мене піднявся жар. То був грип, і він розганявся дуже стрімко. Прокинувшись того ранку, я подумав, що в мене звичайне героїнове чхання, щонайгірше — застуда, однак на той час, коли я побачив Чарльза Джейкобза біля старомодного фотика на тринозі перед брезентовим задником, де над головою в гігантської дівчини йшов напис «ПОРТРЕТИ БЛИСКАВКОЮ», я почувався, немов уві сні. Мене зовсім не здивувало, що я бачу свого колишнього священика, тільки тепер його скроні торкнула сивина, а обабіч рота пролягли зморшки (тонкі). Мене не здивувало б навіть, якби до нього на сцену піднялася моя покійна мати й сестра в костюмах кролика «Плейбоя».

У відповідь на заклик Джейкобза підняли руки кілька чоловіків, але він тільки розсміявся і показав на вродливицю, що маячила в нього за плечем.

— Хлопці, я не сумніваюся, що ви хоробрі, як диявол у суботу ввечері, але жодному з вас не личитиме сукня без бретельок.

Його слова зустріли добродушним сміхом.

— Потрібна кралечка, — сказав чоловік, який показував мені Погідне озеро, коли я ще пішки під стіл ходив. — Гарненька дівчина! Гарненька оклахомська дівчинка! Що скажете, народ? Годиться?

Люди заплескали в долоні, щоб показати, що їм дуже навіть годиться. А Джейкобз, котрий уже напевно вибрав свою мішень, показав бездротовим мікрофоном на когось у натовпі близько сцени.

— Як щодо вас, міс? Про таку кралечку, як ви, кожен мріє!

Я стояв позаду, але юрба, здавалося, розступилася переді мною, так, неначе я володів якоюсь магічною силою, від якої сахалися. Мабуть, я просто проклав собі шлях уперед ліктями, але я такого не пам’ятаю, і якщо хтось штовхав мене ліктями у відповідь, цього я теж не пригадую. Я немовби плив уперед. Усі кольори стали яскравішими, катеринка на каруселі поряд і верески на «Зінґо» — гучнішими. Дзижчання у вухах переросло в мелодійний дзвін: G7, я думаю. Я просувався в ароматній хмарі парфумів, лосьйону після гоління та лаку для волосся з крамниці зі знижками.

Сунерівська кралечка протестувала, та її друзі відмовок не приймали. Вони штовхали її вперед, і вона поволі пішла сходами ліворуч від сцени. Засмаглі стегна зблискували під пацьорками довкола краю коротенької джинсової спіднички. Над спідницею була зелена блузка з високим горлом, але з кокетливим відкритим трикутничком на грудях. Волосся в кралечки було довге й біляве. Кілька чоловіків засвистіли.

— Кожна гарна дівчина містить у собі власний позитивний заряд! — оголосив Джейкобз натовпу і рвучким рухом зняв із себе циліндр. Я побачив, як стискається рука, що цей циліндр тримала. На одну маленьку мить я зазнав тих самих відчуттів, які не навідували мене з того самого дня на Вершині неба: сироти на руках, волосся дибки на потилиці, повітря в легенях занадто важке. А тоді таця біля фотоапарата вибухнула чимось, що точно не було порохом для спалаху, і брезентовий задник освітився сліпучо-синім світлом. Обличчя дівчини у вечірній сукні стерлося. І поки розвіювалося засліплення, на її місці я побачив (чи то мені здалося, що я побачив) сільську дівку п’ятдесяти з гаком років, яка дев’ять годин тому викинула мене з «Ярмаркового заїзду». А потім повернулася дівчина в сукні з блискітками та глибоким вирізом.

Натовп охнув, і я охнув разом з ним… але не те щоб дуже здивувався. Преподобний Джейкобз показував свої давні фокуси, от і все. Також я не здивувався, коли він обійняв дівчину за плечі, розвернув її обличчям до нас, і на мить я подумав, що то Астрід Содерберг, знову шістнадцятирічна і стурбована тим, що може завагітніти. Астрід, котра іноді видихала дим від своїх «Вірджінія слімз» мені в рот, після чого член у мене вставав і не падав ще сто років.

Та потім вона знову стала сунерівською кралечкою, яка щойно приїхала з ферми й хотіла весь вечір розважатися.

Асистент Джейкобза, хлопчина з прищами й поганою зачіскою, вискочив з-за лаштунків зі звичайним дерев’яним стільцем. Він поставив його перед фотоапаратом і розіграв комічну сценку з витрушуванням пилюки зі старомодного лапсердака Джейкобза.

— Сідай, люба, — сказав Джейкобз, ведучи дівчину до стільця. — Обіцяю тобі незабутні враження.

Він повів бровами, і його молодий асистент показав невеличкий електричний спазм. Глядачі заґелґотіли. Очі Джейкобза зупинилися на мені, бо я вже був у першому ряду, проминули мене, потім повернулися. Після секундних роздумів його погляд помандрував далі.

— А боляче не буде? — спитала дівуля, і я побачив, що зовсім вона не схожа Астрід. Звісно, ні. Їй набагато менше років, ніж тепер було б моїй першій дівчині… і хай де вона опинилася, її прізвище тепер вже точно було не Содерберг.

— Анітрохи, — запевнив її Джейкобз. — І, на відміну від усіх інших дам, які наважаться вийти на сцену, для вас я портрет зроблю…

Він відвів од неї погляд і втупився в юрбу, цього разу подивившись просто на мене.

— …абсолютно безкоштовно.

Джейкобз всадовив її на стілець, ні на мить не замовкаючи, проте його рухи стали трохи невпевненими, неначе він втратив нитку розмови. Поки асистент зав’язував дівчині очі шовковою пов’язкою, Джейкобз усе зиркав на мене. Та якщо він і був неуважний, юрба глядачів цього не помітила: мініатюрну красунечку (з пов’язкою на очах і ніяк інакше) збиралися сфотографувати біля ніг велетенської вродливиці, і все це було дуже захопливо. Як і те, що жива дівчина показувала оголені ноги, а та, що була ззаду, — глибокий виріз.

— Кому треба… — почала красунечка, і Джейкобз притьмом підніс мікрофон до її губ, щоб вона могла адресувати своє запитання до натовпу. — …моя фотографія з пов’язкою на очах?

— Так у тебе ж, люба, тіки очі зав’язані, все інше видко! — гукнув хтось, і юрба добродушно розсміялася. Дівчина на стільці міцно стиснула коліна, але теж всміхнулася. Старою-доброю усмішкою я-хороша-дівчинка.

— Дорогенька, я думаю, ви здивуєтеся. — І Джейкобз розвернувся обличчям до глядачів. — Електрика! Ми звикли приймати її як належне, а однак це найбільше природне диво світу! Велика піраміда в Гізі — мурашник порівняно з ним! Це фундамент нашої сучасної цивілізації! Дехто стверджує, що розуміє електрику, пані та панове, однак ніхто не розуміє таємної електрики, тієї сили, що зшиває сам Всесвіт в одне гармонійне ціле. Спитаєте, чи я розумію її? Ні. Не до кінця. Та все ж я знаю її можливості знищувати, зцілювати й витворювати магічну красу. Як вас звати, міс?

— Кеті Морз.

— Кеті, одне давнє прислів’я мовить, що краса — в очах того, хто дивиться. Ви, я і всі присутні тут сьогодні станете свідками правдивості цього вислову, а коли підете звідси, то понесете з собою портрет, який показуватимете онукам. Портрет, який вони будуть показувати своїм онукам! І якщо ті не народжені ще нащадки не будуть у захваті від нього, то мене звуть не Ден Джейкобз.

«А тебе так і не звуть», — подумав я.

Я хитався вперед і назад, неначе під катеринку й музику, яку чув у вухах. Намагався припинити і зрозумів, що не можу. У ногах оселилось якесь дивне відчуття, неначе з них дюйм за дюймом витягали кістки.

«Ти Чарльз, а не Ден. Думаєш, я не впізнаю того, хто повернув моєму братові голос?»

— А тепер, пані та панове, раджу вам затулити очі!

Асистент театрально прикрив свої. Джейкобз круто розвернувся, підняв чорну тканину ззаду фотоапарата й пірнув під неї.

— Кеті, заплющте очі! — гукнув він. — Навіть під пов’язкою електричний імпульс такої сили може осліпити! Я рахую до трьох! Один… і… два… і… три!

Знову я відчув те дивне ущільнення повітря. І не лише я. Юрба посунулася назад на крок чи два. Далі пролунало гучне клац, неначе хтось у мене над правим вухом клацнув пальцями. І світ затопило вибухом синього світла.

— Аааа! — заволав натовп. А коли люди знову могли бачити й роздивилися, що сталося з задником: — АААААААА!

Вечірня сукня лишилася тою самою — у блискітках, сріблястою, з глибоким вирізом декольте. Манлива опуклість грудей була та сама, і майстерна зачіска теж. Але груди стали меншими, а волосся з чорного перетворилося на біляве. Обличчя теж зазнало змін. Тепер на підлозі бальної зали стояла Кеті Морз. Я кліпнув очима, і гарненька мініатюрна сунерівська кралечка зникла. На її місці знову з’явилась Астрід, така, якою вона була у шістнадцять років, кохання моїх днів і зрештою втамована-таки хіть моїх ночей.

Юрба тихо видихнула свій подив, і мені майнула одна думка, шалена й переконлива водночас: ці глядачі теж бачили людей зі сторінок свого минулого, тих, що або зникли, або змінилися з плинністю часу.

Потім то знову стала просто Кеті Морз, але це вже само з себе приголомшувало: Кеті Морз, яка здіймалася на двадцять футів, одягнена в дорожезну вечірню сукню, якої в реальному житті ніколи не матиме. Діамантові сережки так само висіли у вухах, і хоч помада на губах дівчини на стільці була солодкаво-рожевою, у гігантської Кеті за її спиною губи були кричущо-червоними.

І жодного сліду пов’язки на очах.

«Упізнаю преподобного Джейкобза, — подумав я. — Але він опанував нові фокуси, ефектніші за Електричного Ісуса на Погідному озері чи полотняний пояс з іграшковим моторчиком усередині».

Джейкобз виринув з-під чорної ряднини, накинув її на фотоапарат і витяг ззаду якусь пластину. Показав її натовпу, і всі знову охнули: «АААААААА!» Джейкобз уклонився і повернувся обличчям до Кеті, вигляд у якої був надзвичайно збентежений. Простягнувши їй пластину, він сказав:

— Кеті, знімайте пов’язку. Тепер уже можна.

Вона стягнула з очей шмат тканини й побачила зображення на пластинці: дівчисько з Оклахоми, що якимось дивом перетворилося на дорогу французьку куртизанку. Її рука злетіла до губ, але Джейкобз встиг піднести мікрофон і всі почули її «О Боже».

— Озирніться! — скомандував Джейкобз.

Вона встала зі стільця, розвернулася, подивилась і сахнулась, побачивши себе: двадцять футів заввишки, виряджену в висококласну блискучу шмату. Джейкобз обійняв дівчину за талію, щоб вона не впала. Його рука з мікрофоном, у якій ховався ще й якийсь пульт керування, знову стислась, і цього разу натовп не просто охнув. Подекуди пролунали крики.

Велетенська Кеті Морз повільно, як модель на подіумі, розвернулася й показала спину в сукні, з вирізом набагато глибшим, аніж спереду. Вона подивилася через плече… і підморгнула.

Джейкобз не забув про мікрофон (було помітно, що він уже давно в цьому ділі), і юрма почула наступний вигук справжньої Кеті так само чітко, як і перед цим:

— Ой, бля, Господи!

Люди розсміялися. Схвально загукали. А помітивши, як дівчина зашарілася і на щоках у неї розквітли червоні плями, загукали ще гучніш. А гігантська Кеті над головами у Джейкобза й дівчини змінювалася на очах. Біляве волосся стало димчастим. Риси обличчя стерлися, хоча червона помада залишалася яскравою, мов усмішка Чеширського кота в «Алісі».

І знову на задник повернулася попередня дівчина. Відбиток Кеті Морз стерся без сліду.

— Зате ця картинка ніколи не поблякне, — знову піднімаючи догори старомодну пластину, запевнив Джейкобз. — Мій помічник надрукує її, оправить у рамку, і ви зможете забрати її вже сьогодні, коли будете йти додому.

— Мужик, ти дивись там! — крикнув хтось із передніх рядів. — Вона зара’ зомліє!

Але Кеті не зомліла. Лише трохи похитнулася на рівних ногах.

Зате зомлів я.

Розплющивши очі, я побачив, що лежу в двоспальному ліжку, вкритий ковдрою до підборіддя. Подивився праворуч і побачив стіну, обшиту фальшивими дерев’яними панелями. Глянув ліворуч — там була симпатична кухонна зона: холодильник, раковина, мікрохвильовка. За нею виднівся диван, обідній куточок із чотирма стільцями, навіть м’яке крісло у зоні вітальні перед вбудованим телевізором. Я не міг повернути шию під достатнім кутом, щоб побачити кабіну водія, але як мандрівний музикант, що проїхав у подібних коробках десятки тисяч миль (щоправда, мало які з них були з такими наворотами), я все одно зрозумів, де я: у великому житловому автофургоні, напевно, в «баундері». Чийсь дім далеко від дому.

Мені було жарко, я весь горів. Рот був сухим, як дорожня пилюка. А ще мене охопила дика ломка. Я скинув ковдру і миттю затремтів. На мене впала тінь. То був Джейкобз, і в руках він тримав прекрасну річ: помаранчевий сік у високій склянці, з якої стирчала гнута соломинка. Кращим за це міг бути хіба що повний шприц, але все по черзі. Я простягнув руку до склянки.

Джейкобз спершу натягнув на мене ковдру, потім став на коліно біля ліжка.

— Поволі, Джеймі. Боюся, що ти в нас дуже хворий американець.

Я став пити. Відчуття від соку в горлі було пречудовим. Я спробував узяти склянку й осушити її, але він не дозволив.

— Я сказав: поволі.

Я опустив руку, і він дав мені ковтнути ще раз. Живильна рідина потекла у шлунок, але після третього ковтка в животі все стислося й мене знову затрясло. То був не грип.

— Мені треба ширнутися, — сказав я. Не те щоб мені саме в такий спосіб хотілося б поновити знайомство зі своїм колишнім священиком і першим дорослим другом, але наркоман, у якого ломка, не має сорому. До того ж він і сам міг мати у своїй шафі скелет-два. Інакше чого б він жив під іменем Ден Джейкобз, а не Чарльз?

— Так, — кивнув він. — Я бачив сліди. І збираюся підтримати тебе, принаймні поки ти не подужаєш ту болячку, яка засіла в твоєму організмі. Інакше ти виблюєш усе, що я даватиму тобі їсти, а ми не можемо цього допустити, правда ж? У тебе й так вигляд, наче тобі не вистачає п’ятдесят фунтів[70] ваги щонайменше.

З кишені він витяг коричневий флакончик на один грам. До ковпачка кріпилася маленька ложка. Я потягнувся рукою. Він похитав головою і відвів руку з флакончиком далі від мене.

— Угода та сама. Я за кермом.

Він відкрутив ковпачок, набрав у крихітну ложечку сірувато-білого порошку і підніс мені до ніздрів. Я вдихнув правою. Джейкобз ще раз занурив ложечку в флакон, і я дав раду лівій ніздрі. То було не те, чого я потребував (недостатня кількість того, що я потребував, якщо бути точним), однак лихоманка потроху вляглася і зникло відчуття, що той приємний холодний помаранчевий сік вихором вилетить із мене назад.

— Тепер можеш подрімати, — сказав Джейкобз. — Чи побалдіти, якщо ти так це називаєш. А я тим часом зроблю тобі курячого супу. Консервованого, «Кембелза», а не такого, як колись варила твоя мати, але це все, що в мене є.

— Не знаю, чи зможу його втримати, — сказав я. Але зрештою таки втримав. Допивши кружку, яку він мені простягнув, попросив ще дозу. Він виділив мені дві мізерні понюшки.

— Звідки у вас це? — спитав я, коли він вкладав пляшечку до передньої кишені своїх джинсів.

Він усміхнувся. Усмішка враз освітила його обличчя і знову зробила двадцятип’ятилітнім, із дружиною, яку він кохав, і маленьким синочком, якого обожнював.

— Джеймі, — сказав він. — Я вже давно працюю в парках розваг і ярмарковому бізнесі. Якби я не міг знайти наркотики, то був би або сліпим, або ідіотом.

— Мені треба ще. Мені треба ширнутися.

— Ні. Ширнутися — це те, чого ти хочеш, а не потребуєш, і від мене ти цього не дістанеш. Я нітрохи не зацікавлений у тому, щоб допомагати тобі зловити кайф. Просто не хочу, щоб тебе схопили корчі й ти помер у моєму фургоні. А тепер спи. Уже майже північ. Якщо завтра тобі стане краще, ми поговоримо про різне, у тому числі про те, як відчепити мавпу, яка їздить у тебе на плечах. Якщо ж не покращає, я відвезу тебе або в лікарню Святого Франциска, або в медичний центр УШО[71].

— Успіху вам, коли будете намовляти їх мене взяти. Я майже банкрут, і мій медичний план — аптечний «Тайленол».

— Як казала Скарлет О’Хара, подумаємо про це завтра, бо завтра буде новий день.

— Дурня, — пробурчав я.

— Як скажеш.

— Дайте ще трохи. — Маленькі понюшки, яких він мені вділив, дали мені десь приблизно ж стільки користі, скільки сигарета «Мальборо лайт» хлопцю, який усе життя одну за одною смалив «Честерфілд кінгс». Але навіть короткі понюшки були кращі за нічого.

Джейкобз завагався, та потім дав ще дві порції. Ще мізерніші за попередні.

— Даю героїн людині, у якої сильний грип. — Він невесело всміхнувся. — Я, мабуть, збожеволів.

Я зазирнув під ковдру й побачив, що він роздягнув мене до трусів.

— А де мій одяг?

— У шафі. На жаль, я його піддав сегрегації, він лежить окремо. Бо трохи з душком.

— Мій гаманець у передній кишені джинсів. Там квитанція на отримання сумки й гітари. Одяг — це фігня. Головне — гітара.

— На автобусному вокзалі чи залізничному?

— Автобусному. — Нехай те зілля було лише порошком, виданим у медичних дозах, але одне з двох: або то була дуже якісна хрінь, або вона особливо жорстко подіяла на мій виснажений організм. У животі приємно грів суп, повіки обважніли й здавалися мішками з піском.

— Спи, Джеймі. — Він злегка стиснув моє плече. — Якщо ти хочеш подужати цю заразу, мусиш спати.

Я відкинувся на подушку. Набагато м’якшу за ту, на якій я спав у номері «Ярмаркового заїзду».

— Чому ви звете себе Деном?

— Бо це моє ім’я. Чарльз Деніел Джейкобз. Усе, спи.

Я збирався заснути, проте ще одне запитання не давало спокою. Дорослі, звісно, змінюються зовні, але, якщо їх не вразить якась тяжка хвороба чи не скалічить аварія, їх зазвичай можна впізнати. А от дітей…

— Ви мене впізнали. Я бачив. Як?

— Бо у твоєму обличчі живе твоя мати, Джеймі. Я сподіваюсь, Лора в доброму здоров’ї.

— Вона померла. І вона, і Клер.

Не знаю, як він це сприйняв. Я заплющив очі й через десять секунд відключився.

Прокинувшись, я відчув, що жар трохи спав, але трясця повернулася — і була сильна. Джейкобз поклав мені на лоба аптечну смужку-градусник, потримав її там із хвилину й кивнув.

— Може, й житимеш, — констатував він і дав мені ще дві мацюпусінькі понюшки з коричневої пляшечки. — Встати і з’їсти яєчню зможеш?

— Спочатку туалет.

Він показав, і я, тримаючись за меблі, поплентався в маленьку кабінку. Мені треба було лише помочитися, але я був надто кволий, щоб стояти, тому сів і зробив це по-дівчачому. Коли я вийшов, Джейкобз перемішував на пательні яйця й насвистував пісеньку. У шлунку забурчало. Я спробував пригадати, коли востаннє їв щось поживніше за консервований суп. У пам’яті спливла м’ясна нарізка за сценою два дні тому перед концертом. Якщо після того я щось і їв, я цього не пам’ятав.

— Ковтай повільно, — сказав він, ставлячи тарілку на обідній столик. — Ти ж не хочеш бекнути все назад, правда?

Я повільно з’їв усю яєчню дочиста. Він сидів навпроти мене, пив каву. Коли я попросив і собі кави, він дав мені півчашки, щедро здобривши вершками.

— Фокус із фоткою, — сказав я. — Як ви це зробили?

— Фокус? Ображаєш. Зображення на заднику вкрите фосфоресцентною речовиною. Фотоапарат — це ще й електричний генератор…

— Це я зрозумів.

— Той спалах дуже потужний і дуже… особливий. Він проектує зображення суб’єкта на дівчину у вечірній сукні. Довго ефект не тримається — надто велика площа. А от фотографії, які я продаю, живуть набагато довше.

— Аж настільки, щоб вона могла онукам показати? Правда чи що?

— Ну, — сказав він. — Ні.

— А скільки?

— Два роки. Плюс-мінус.

— А на той час ви вже будете далеко.

— Авжеж. А ті знімки, які справді мають значення… — Він постукав себе по скроні. — Вони тут. У нас усіх. Ти не згоден?

— Але… Преподобний Джейкобзе…

І враз на одну мить у його рисах проступила людина, яка читала Кошмарну проповідь, у ті давні часи, коли ЛБДж[72] був президентом.

— Будь ласка, не називай мене так. Простого старого «Ден» вистачить. Бо це те, ким я є тепер. Ден, Людина — Портрет блискавкою. Або Чарлі, якщо тобі так зручніше.

— Але вона розвернулася. Дівчина на полотні, вона розвернулася на сто вісімдесят градусів.

— Звичайний трюк проекції рухомих картинок. — Але, кажучи це, він відвів погляд. Потім знову подивився на мене. — Джеймі, ти хочеш, щоб тобі стало краще?

— Мені вже краще. Мабуть, ця зараза з тих, які минають за добу.

— Це не зараза, що минає за добу, це грип, і якщо ти спробуєш піти звідси на автовокзал, то до півдня він накриє тебе знову з повною силою. А залишишся тут — тоді так, думаю, за кілька днів тобі поліпшає. Але я мав на увазі не грип.

— Я в порядку, — сказав я, однак тепер настала моя черга відводити погляд. Що змусило мої очі знову рівнятися на середину, то це маленький коричневий флакончик. Він тримав його за ложку й погойдував на тоненькому срібному ланцюжку, немов амулет гіпнотизера. Я потягнувся рукою. Він відставив флакончик убік.

— І давно ти вживаєш?

— Героїн? Десь із три роки. — Шість насправді. — Я на мотоциклі потрапив в аварію. Розтрощив к бісовій матері собі стегно й ногу. Мені давали морфій…

— Авжеж.

— …а потім перевели на кодеїн. То було паскудно, тому я почав доганятися сиропом від кашлю. Терпінгідрат. Чули про нього?

— Смієшся? У ярмаркових колах його називають казенним джином.

— Нога зрослася, але не так, як слід. А потім… я грав у гурті, який називався «Рокери з Андерсонвіля», а може, вони вже тоді поміняли назву на «Гігантів з Джорджії»… один чувак дав на пробу «Тасіонекс»[73]. У плані знеболювання то був великий крок у правильному напрямку. Слухайте, ви правда хочете про все це чути?

— Цілком і повністю.

Я знизав плечима, так, наче це не мало для мене особливого значення, проте насправді вилити душу було полегшенням. До того дня в «баундері» Джейкобза я ніколи цього не робив. У гуртах, де я грав, усі тільки пересмикували плечима й відводили погляди. Головне було, щоб ти не прогулював роботу й пам’ятав акорди до «Опівнічної години» — а це, повірте мені, не ядерна фізика.

— Це теж сироп від кашлю. Сильніший за терпінгідрат, але тільки якщо знаєш, як добути з нього те, що треба. Для цього до шийки флакона прив’язуєш мотузку і крутиш ним, як скажений. Відцентрова сила розділяє сироп на три шари. Те, що треба, — гідрокодон, — посередині. Щоб його висмоктати, береш соломинку.

— Чарівно.

«Та не дуже», — подумав я.

— Але біль ніяк не вщухав, і через якийсь час я знову підсів на морфій. А тоді відкрив для себе, що героїн діє так само, а коштує вдвічі дешевше. — Я всміхнувся. — Існує щось типу фондового ринку наркоти. Коли геть усі перейшли на крек, герич різко впав у ціні.

— Як на мене, твоя нога в порядку, — м’яко зауважив він. — На ній великий шрам, і м’язів тобі, видно, трохи вирізали, але не дуже багато. Якийсь лікар добряче над тобою попрацював.

— Ходити я можу, так. Але ви спробуйте вистояти на нозі, в якій повно металевих затискачів і гвинтів, три години за вечір, під гарячими прожекторами та з дев’ятифунтовою гітарою на плечі. Можете скільки завгодно читати лекції, ви мене підібрали, коли я впав, і, мабуть, я перед вами в боргу, але не розказуйте мені про біль. Ніхто про нього не знає, поки не відчує на власній шкурі.

Джейкобз кивнув.

— Мені довелося зазнати… втрат… тому я можу тебе зрозуміти. Але є одна річ, про яку ти, я певен, і сам знаєш, глибоко в душі. Насправді болить твій мозок, а звинувачує в цьому ногу. Мозок — він такий, лукавий.

Він поклав пляшечку назад у кишеню (я провів її поглядом з глибоким розчаруванням) і нахилився вперед, дивлячись мені просто в очі.

— Але я вважаю, що можу тебе вилікувати за допомогою електрики. Гарантій жодних, і лікування може не усунути твого ментального потягу назавжди, але я вірю у свою здатність дати тобі те, що футболісти називають «простір для бігу».

— Напевно, вилікуєте мене так, як колись Конні. Коли хлопець шмагнув його лижною палицею.

На обличчі Джейкобза з’явився здивований вираз, і він розміявся.

— Ти пам’ятаєш.

— Звісно! Хіба я міг забути? — А ще я пам’ятав, як Кон відмовився йти зі мною до Джейкобза після Кошмарної проповіді. То було не зовсім так, як Петро зрікся Ісуса, але десь приблизно те саме.

— У найліпшому разі сумнівне зцілення, Джеймі. Більше схоже було на ефект плацебо. А тобі я пропоную справжнє зцілення, таке, що закоротить болючий процес відмови від наркотика. Принаймні я в це вірю.

— Ну звісно, це ваша робота, таке казати.

— Ти судиш мене за моєю ярмарковою личиною. Але, Джеймі, це тільки машкара, не більше. Коли я знімаю свій костюм і не заробляю на життя, то стараюся казати правду. По суті, я, й коли працюю, здебільшого кажу правду. Та фотографія справді вражатиме друзів міс Кеті Морз.

— Ага, — кивнув я. — Років зо два. Плюс-мінус.

— Перестань ухилятися й відповідай на моє запитання. Ти хочеш вилікуватися?

І тут на згадку мені спав постскриптум записки, яку Келлі Ван Дорн просунув мені під двері. «Загримиш у тюрму за рік, якщо не зав’яжеш, — написав він. — Та й то в найкращому випадку, як пощастить».

— Три роки тому я був зіскочив. — Типу правда, хоча я тоді був на «марихуановій замісній терапії»[74]. — Зробив усе за правилами, пережив і трясцю, і потіння, і дристачку. Нога боліла так сильно, що я й шкандибати не міг. Там якийсь нерв пошкоджено.

— Думаю, я й цьому можу зарадити.

— Хто ви такий, якийсь чудотворець? Ви хочете, щоб у це я повірив?

Доти Джейкобз сидів на килимку біля ліжка. Однак підвівся.

— Поки що досить. Тобі треба спати. До одужання ще далека дорога.

— Тоді дайте мені щось помічне.

Він без зайвих суперечок дав мені «ліки», і вони допомогли. Та тільки цього було замало. До 1992-го реальна поміч приходила у вигляді голки. Інших варіантів не було. Над цим лайном не можна махнути чарівною паличкою і просто змусити його зникнути.

Принаймні я так вважав.

Я провів у його «баундері» найкращу частину тижня: жив на супі, сендвічах і назальному прийомі доз героїну, яких вистачало хіба що на те, аби тримати на припоні найгірші напади трясці. Він приніс мою гітару й сумку. У ній я тримав запас своїх винтових причандалів, але коли пошукав (то було на другий вечір, коли він обробляв юрбу в наметі «Портретів блискавкою»), то набору там не було. Я благав його повернути, а ще дати героїну, щоб я міг зварити й ширнутися.

— Ні, — сказав Джейкобз. — Якщо ти хочеш у вену…

— Я лише під шкіру, і все!

Він змірив мене поглядом, який промовляв «Та ну».

— Якщо ти хочеш це зробити, то муситимеш сам знайти необхідне приладдя. Не відчуватимеш себе в силах зробити це сьогодні ввечері, то завтра зможеш, а в такому місці, я певен, знайдеш усе завиграшки. Та тільки сюди більше не повертайся.

— А коли я отримаю те так зване чудодійне лікування?

— Коли зміцнієш достатньо, щоб витримати невеличкі електричні імпульси в лобну частку.

У мене все похололо всередині. Я звісив ноги з його ліжка (сам він спав на висувній канапі) й спостерігав, як він знімає з себе концертний одяг, дбайливо вішає його в шафу і натомість одягає просту білу піжаму, схожу на ту, що її міг би вдягти в одиночній палаті пацієнт психіатричної лікарні, де розгортається дія фільму жаху. Часом я замислювався, а чи, бува, не місце йому в психушці — і не тому, що він провадив ярмаркове шоу див. Іноді (особливо коли він заводив свою пісню про цілющі властивості електрики) у нього в очах з’являвся не зовсім нормальний вираз. Десь приблизно такий самий вигляд він мав, коли завдяки проповіді позбавив себе роботи в Гарлоу.

— Чарлі… — Так я його тепер називав. — Ти маєш на увазі шокову терапію?

Він стримано глянув на мене, застібаючи верхній ґудзик на своїй лікарняній піжамі.

— І так, і ні. Не в традиційному розумінні — це вже точно, бо я не маю наміру лікувати тебе традиційною електрикою. Моя балаканина здається чимось неймовірним, бо це те, чого хоче клієнт. Люди приходять сюди не в пошуках реальності, Джеймі, вони приходять по фантастику. Але таємна електрика справді існує, і способи її застосування розмаїті. Просто я ще не відкрив їх усі, а серед них і той, що цікавить мене найбільше.

— Розкажеш?

— Ні. Я провів кілька виснажливих шоу, тепер треба поспати. Сподіваюся, завтра вранці ти ще будеш тут. Та якщо ні — це твій вибір.

— Колись давно ти сказав би, що насправді вибору нема, є тільки Божа воля.

— То була інша людина. Молодий хлопець із наївними віруваннями. Побажаєш мені доброї ночі?

Я побажав, а потім ліг у ліжко, від якого він відмовився заради того, щоб у ньому міг спати я. Священиком він бути перестав, та численні риси доброго самарянина в ньому збереглися. Я не був голим, як той чоловік, на якого напали розбійники на шляху в Єрихон, але героїн теж чимало всього в мене вкрав. Він нагодував мене, дав притулок і підтримав рівно такою кількістю порошку, щоб у мене не поїхала йобана стріха. Та тепер постало питання, чи хочу я дати йому змогу геть-чисто зупинити мої мозкові хвилі. Чи прикінчити мене на місці, закачавши мегавольти «особливої електрики» мені в голову.

П’ять разів (а може, й десять чи дюжину) я думав, що зараз встану й поповзу головною алеєю, поки не знайду людину, яка продасть мені те, чого я потребував. Жага насадкою дриля вгризалася мені в голову, вгрузала все глибше і глибше. Назально прийняті дози Г її не втамовували. Я потребував великого удару прямісінько в центральну нервову систему. Одного разу я вже виставив ноги з ліжка й потягнувся до сорочки, рішучо налаштований зробити це, та й по всьому, та потім знову ліг на спину, здригаючись, пітніючи й смикаючись.

Згодом я почав западати в сон. І відпустив себе, думаючи: «Завтра. Піду завтра». Але я залишився. І на п’ятий ранок (здається, на п’ятий) Джейкобз ковзнув за кермо свого «баундера», завів двигун і сказав:

— Покатаймося.

Особливого вибору в мене не було, хіба що відчинити дверцята й вистрибнути на ходу, бо ми вже поїхали.