Відродження

XIII. Відродження Мері Фей

У смертній кімнаті Мері Фей було велике вікно, що виходило на схід, але гроза накрила нас майже з головою, і за склом я бачив лишень тьмяну сріблясту запону дощу. Хоч на столі й горіла лампа, у кімнаті кублилися тіні. Лівим плечем я зачепив бюро, про яке казав Джейкобз, однак про револьвер у верхній шухляді навіть не згадав. Усю мою увагу було прикуто до непорушної фігури, що лежала на лікарняному ліжку. Я міг добре її роздивитися, бо всі монітори було вимкнено, а штатив для крапельниць Дженні відкотила в куток.

Вона була прекрасна. Смерть стерла всі сліди, вирізьблені хворобою, що пожирала її мозок, і те звернуте до стелі обличчя — алебастрова шкіра в обрамленні розкішної маси темно-каштанового волосся, — було досконалим, немов камея. Очі заплющені. Густі вії майже торкалися щік. Губи злегка розтулилися. Простирадло накривало її аж по плечі. На ньому, над опуклістю грудей, лежала одна її стиснута рука. На згадку мені спали рядки поезії, щось із уроків англійської в дванадцятому класі, й мелодійно задзеленчали в голові: «Тонкий твій лик, волосся пишне чорне… До статуї подібна…»[176]

Біля не потрібного вже апарата штучної вентиляції легенів стояла Дженні Ноултон і заламувала руки.

Спалахнула блискавка. У її нетривкому світінні я побачив залізну щоглу на Вершині неба, щоглу, яка стояла там вже бозна-скільки років і зухвало кидала виклик кожній грозі, щоб та не соромилась і шаленіла на повну міць.

Джейкобз простягнув мені скриньку.

— Джеймі, допомагай. Треба поквапитись. Візьми й відкрий. Решту я зроблю сам.

— Не треба, — озвалася зі свого кутка Дженні. — Заради Господи Бога, дайте їй спочивати з миром.

Крізь барабанний дріб дощу й завивання вітру Джейкобз міг і не розчути її слів. А я розчув, однак вирішив пустити їх повз вуха. Отак, знаєте, ми й накликаємо на себе власне прокляття — не слухаючись голосу, що благає нас зупинитися. Зупинитися, поки ще є для цього час.

Я відкрив скриньку. Всередині не було ні стрижнів, ні пульта керування. Їхнє місце займала металева смужка-пов’язка на голову, тоненька, немов перетинка на бальній туфлі якоїсь юнки. Джейкобз обережно — навіть поштиво — підняв її та поволі вийняв. Я побачив, як пов’язка розтягується. І коли сяйнув новий удар блискавки (цього разу йому передувало те слабке клацання), я побачив, як уздовж смуги мертвого металу затанцювало зелене світіння, від чого вона одразу наче перекинулася на щось інше. Може, на змію.

— Міс Ноултон, підніміть їй голову, — попросив Джейкобз.

Дженні так сильно затрясла головою, що волосся підлетіло догори.

Він зітхнув.

— Джеймі. Тоді ти.

Рухаючись немов уві сні, я підійшов до ліжка. Думав про Патрицію Фармінгдейл, яка засипала собі очі сіллю. Про Еміля Кляйна, що їв землю. Про Г’ю Єйтса, на чиїх очах віряни в наметі Пастора Денні перекинулися на велетенських мурах. «За кожне зцілення треба розплачуватися», — подумав я.

Знову клац, а слідом за ним — сяйво блискавки. Проревів грім, струсонув будинком. Лампа на тумбочці біля ліжка згасла. На якусь мить кімната занурилася в напівтемряву, а потім грімко ожив генератор.

— Швидко! — Голос Джейкобза був сповнений болю. На обох його долонях проступили опіки. Але пов’язки він не впустив. То був його останній провідник, канал до potestas magnum universum, і я тоді подумав (та й досі так вважаю), що навіть смерть від електричного струму не змусила б його ту річ кинути. — Швидко, поки блискавка не влучила в щоглу!

Я підняв голову Мері Фей. Каштанове волосся темним потоком потекло з тієї досконалої (та досконало непорушної) голови й зібралося на подушці. Чарлі вже стояв поряд зі мною. Він нахилився і хрипко, схвильовано дихав. Його віддих тхнув старістю й неміччю. Мені подумалося, що ще кілька місяців — і він би особисто дослідив те, що чекало на іншому боці дверей. Але, звісно ж, йому не цього було треба. В осерді кожної усталеної релігії лежить священна таємниця, що живить віру та стимулює відданість, яка межує з мучеництвом. Чи хотів він взнати, що лежить за дверима смерті? Так. Та чого йому хотілося ще дужче (я всім серцем своїм у це вірю), то це порушити ту таємницю. Витягти її на світло й піднести догори з вереском: «Ось воно! Ось заради чого були всі ваші хрестові походи та вбивства в ім’я Господа Бога! Ось воно! І як вам це подобається?»

— Волосся… підніми їй волосся. — Джейкобз осудливо повернувся до жінки, що зіщулилася від страху в кутку. — А щоб тобі, я ж казав обрізати!

Дженні не відповіла.

Я підняв волосся Мері Фей. М’яке й важке, наче відріз шовку. І я зрозумів, чому Дженні його не обстригла. Просто не наважилася.

Джейкобз опустив тонку смужку металу на лоб померлої так, щоб вона щільно облягла скроні.

— Отак, — мовив він і випростався.

Я обережно поклав голову мертвої назад на подушку, і коли дивився на ті темні вії, що ледь торкалися щік, виникла втішна думка: нічого не вийде. Зцілювати — це одне, а повернути до життя жінку, яка померла чверть… ні, вже майже півгодини тому, — геть інше. То було щось неможливе. І навіть якщо розряд блискавки, вжаривши мільйонами вольтів, якось і подіє — наприклад, пальці в мертвої смикнуться чи голова повернеться, це означатиме не більше, ніж, наприклад, посмикування лапи в дохлої жаби, коли її б’ють струмом з гальванічного елемента. Чого Джейкобз сподівався досягти? Навіть якби за життя мозок у неї був цілковито здоровим, то тепер він уже розкладався в черепі. Смерть мозку остаточна й безповоротна, навіть мені це було відомо.

Я ступив крок назад.

— Чарлі, що тепер?

— Чекаємо. Недовго лишилося.

Коли лампа на тумбочці згасла вдруге, то за тридцять секунд уже не ожила, і я більше не чув гуркоту генератора крізь шум вітру. Оповивши голову Мері Фей металевою стрічкою, Джейкобз, здавалося, втратив до мертвої цікавість. Він стояв, зчепивши руки за спиною, мов капітан судна на мостику, і невідривним поглядом дивився у вікно. Крізь рясний дощ не видно було навіть тіні від залізної щогли, не те що її самої, але ми мали її побачити, коли влучить блискавка. Якщо влучить. Поки що жодна туди не вдарила. То, може, подумав я, Бог все-таки існує і Він не на боці Чарльза Джейкобза.

— А де пульт керування? — спитав я. — Де зв’язок з тією щоглою?

Він глянув на мене, як на кретина.

— Контролювати енергію, що стоїть за блискавкою, неможливо. Вона навіть титановий пульт спалить на попіл. Що ж до зв’язку… це ти, Джеймі. Невже ти й досі не здогадався, навіщо ти тут? Думаєш, я тебе покликав, щоб ти мені їсти готував?!

Щойно ці слова прозвучали, все стало на свої місця і я не міг зрозуміти, чому не додумався до цього раніше. Чому так довго до цього йшов. Увесь цей час таємна електрика була зі мною, як і з усіма тими людьми, яких зцілив Пастор Денні. Часом вона спала, як та хвороба, що довго ховалася в мозку Мері Фей. Часом прокидалася і змушувала тебе жерти землю, чи сипати сіль собі в очі, чи вішатися на власних штанях. Щоб одімкнути ті маленькі дверцята, потрібно було два ключі. Одним із них була Мері Фей.

Іншим — я.

— Чарлі, ти повинен це припинити.

— Припинити? Ти збожеволів?

«Ні, — подумав я. — Збожеволів у нас ти. А я прийшов до тями».

І сподівався, що не запізно.

— На тому боці щось чигає. Астрід назвала її Матір’ю. Я думаю, ти навряд чи хочеш із нею зустрітися, а сам я точно знаю, що не хочу.

Я нахилився, щоб зірвати металевий обруч, який оповив голову Мері Фей. І тут Джейкобз ведмежою хваткою вчепився в мене і відтягнув од ліжка. Руки в нього були худющі, я мав би легко від нього відкараскатися, але де там. Принаймні спочатку мені це не вдалося. Одержимість наділила його нелюдською силою.

Поки ми борюкалися в тій напівтемній кімнаті, якою блукали примари тіней, вітер зненацька влігся, і дощ став ущухати. У вікно я знову бачив щоглу й струмочки, що стікали по зморшках опуклого гранітного лоба, званого Вершиною неба.

«Слава Богу, — з полегкістю подумав я. — Гроза закінчується».

Я перестав із ним боротись саме тоді, коли вже майже відбився, і так згубив свій шанс покласти край мерзотному кошмару ще до того, як він почався. Гроза не скінчилася, вона просто набирала в легені повітря перед головним нападом. Знову налетів вітер, тепер уже з ураганною швидкістю, і за якусь частку секунди до того, як вдарила блискавиця, я встиг відчути те саме, що й того дня, коли вперше приїхав сюди з Астрід: волосся на всьому тілі стало сторч, а повітря в кімнаті неначе загусло й перетворилося на олію. І цього разу не клац, а ХРЯСЬ, прогриміло, мов постріл з малокаліберної зброї. Дженні заверещала від жаху.

З-поза хмар вистрілила нерівно обламана гілляка вогню й поцілила в залізну щоглу на Вершині неба, запаливши її синім вогнем. І миттю в моїй голові озвався вереском величезний хор голосів, і я збагнув, що то кричать усі ті люди, яких Чарльз Джейкобз зцілив за все своє життя, а ще ті, чиї знімки він робив камерою на виставах «Портрети блискавкою». І не лише ті, хто потерпав од залишкових явищ, — усі вони, тисячі людей. Якби той пронизливий вереск тривав ще хоч би десять секунд, я збожеволів би на місці. Та коли згас електричний вогонь, що вкрив усю щоглу, й залишилося тільки тьмяне вишнево-червоне світіння, наче витягли з вогнища залізний прут для таврування, затихли й ті болісні голоси.

Небом прокотився грім, і з новою силою ринув дощ, а йому вторував стукіт граду.

— Господи! — вереснула Дженні. — Господи, ви подивіться!

Обруч на голові в Мері Фей світився — яскравим пульсуючим світлом. Я бачив його не тільки очима. Воно сяяло й у надрах мого мозку, бо я був зв’язковим. Я був провідником. Світіння вже тьмяніло, коли в щоглу знову жахнула блискавка. Хор заволав. Смужка стала тепер не зеленою, а ясно-білою, надто сліпучою, щоб на неї дивитися. Я заплющив очі й затулив руками вуха. У темряві плавав тільки відбиток обруча на сітківці, кольору небесної блакиті.

Крики в голові стихли. Я розплющив очі й побачив, як поволі гасне сяйво обруча. Широко розплющеними, зачарованими очима Джейкобз втупився у труп Мері Фей. Із застиглого кутика його рота скрапувала слина.

Град люто сипонув на прощання і вщух. Дощ слабшав. Я помітив, як виделка блискавки встромилася в дерева десь далі від Вершини неба, однак гроза вже пішла на схід.

Дженні кулею вискочила з кімнати, лишивши двері відчиненими. Я почув, як вона на щось налетіла, коли перебігала вітальню, а потім із розмаху хряснули об стіну вхідні двері — ті, які я насилу був зачинив. Дженні втекла.

Та Джейкобз не звернув на це уваги. Він схилився над мертвою жінкою, що лежала з заплющеними очима. Вугільно-чорні вії, як і раніше, ледь торкалися щік. Обруч став лише смужкою мертвого металу й більше не світив у напівтемряві кімнати. Якщо він і обпік їй лоба, то слід був під смужкою. Але я сумнівався, бо не відчув запаху смаленої плоті.

— Прокидайся, — наказав Джейкобз. Відповіді не було, і він повторив криком. — Прокидайся! — Узяв її за руку і струсонув, спочатку обережно, потім сильніше. — Прокинься! Прокинься, щоб тобі, прокинься!

Її голова теліпалася з боку в бік, наче не погоджуючись.

— ПРОКИДАЙСЯ, СУКО, ПРОКИДАЙСЯ!

Якби Джейкобз не спинився, то стягнув би її з ліжка на підлогу, а вже такої наруги я стерпіти не міг. Я вхопив його за праве плече і відтягнув од ліжка. Ми обидва поточилися назад, наче якийсь недоладний танець виконували, і врізалися в бюро.

Із перекошеним від люті й розчарування очима він розвернувся до мене.

— Пусти мене! Пусти! Я врятував тобі твоє жалюгідне нікчемне життя і вимагаю, щоб ти…

І тоді щось сталося.

З ліжка долинуло тихе бурмотіння. Я послабив хватку, якою тримав Джейкобза. Труп лежав так само, як і раніше, тільки тепер, після тієї трясці, яку влаштував йому Чарлі, з розкинутими в обидва боки руками.

«То вітер», — подумав я. І якби мені трохи часу, неодмінно б себе в цьому переконав. Проте я навіть почати не встиг: це повторилося. Жінка на ліжку слабо забурмотіла.

— Вона повертається. — Очі в Чарлі були величезні, вони вилазили з орбіт, наче в жаби, яку душить лиха дитина. — Відроджується. Оживає.

— Ні, — мовив я.

Навіть якщо він і почув, то пустив повз вуха. Усю його увагу було прикуто до жінки в ліжку, до блідого овалу її обличчя, зануреного в тіні, що заполонили кімнату. Він хиткою ходою, тягнучи ногу, рушив до неї, достоту капітан Ахав на палубі «Пеквода»[177]. Язик вивалювався з рота на той бік, який не заморозило хворобою. Дихав Джейкобз дуже важко.

— Мері, — промовив він. — Мері Фей.

Бурмотіння почулося знову, тихе й глухе. Очі в неї лишалися заплющеними, але поза шкірою в мене пробіг мороз, коли я збагнув, що бачу, як вони ворушаться під повіками, наче, мертва, вона бачить сни.

— Ти мене чуєш? — Його голос, із нотками якоїсь аж хтивої нетерплячки. — Якщо чуєш, дай знак.

Бурмотіння не припинялося. Джейкобз поклав долоню на її ліву грудь і озирнувся на мене. Неймовірно, але він посміхався. У сутінках він дуже нагадував голову смерті.

— Серце не б’ється, — констатував він. — А проте вона живе. Живе!

«Ні, — подумав я. — Вона чекає. Але її чеканню от-от настане кінець».

Джейкобз повернувся до неї знову, і його напівзастигле обличчя опинилося за кілька дюймів од її мертвого лиця. Ромео зі своєю Джульєттою.

— Мері! Мері Фей! Вернися до нас! Вернися й розкажи, де ти побувала.

Про те, що сталося далі, мені важко навіть думати, не те що писати, але я мушу, хоча б для того, аби це слугувало пересторогою на випадок, якщо той, хто надумає повторити цей проклятущий експеримент, раптом прочитає ці рядки й через них відмовиться од своїх задумів.

Вона розплющила очі.

Мері Фей розплющила очі, але то вже були не очі людини. Блискавиця розтрощила замок на дверях, які ніхто не мав права відчиняти, і через них пройшла Мати.

Спочатку ті очі були сині. Ясно-сині. І порожні. У них зяяла гранична порожнеча. Вони прозирнули скрізь пожадливе обличчя Джейкобза на стелю, і крізь стелю, і крізь хмарне небо вгорі. Та потім повернулися. Зафіксували його, і в погляді постало якесь розуміння — якесь усвідомлення. Вона знову видала той нерозбірливий звук зі стуленим ротом, але щоб вдихнула бодай дещицю повітря, я не бачив. Та й навіщо? Вона була мертва… жили тільки ті нелюдські витрішкуваті очі.

— Мері Фей, де ти була? — Голос у нього тремтів. Слина й далі капала з ушкодженого кутика рота, розпливаючись мокрими плямами на простирадлі. — Де ти була, що ти там бачила? Що відбувається після смерті? Що там, на іншому боці? Кажи!

Її голова запульсувала, так, немов мертвий мозок усередині став завеликим і прагнув вибратися зі свого вмістища. Очі потемніли: до лавандового, потім до фіолетового і зрештою — до барви індиго. Губи розтулилися в посмішці, а вона все ширшала і ширшала, тож невдовзі я бачив усі зуби покійниці. Одна її рука по-павучому поповзла по ватяному укривалу і вхопила Джейкобза за зап’ясток. Відчувши ті холодні пальці на своїй шкірі, він зойкнув і замахав вільною рукою, щоб відновити рівновагу. Я схопив його за руку, і так ми, троє, поєдналися — двоє живих і одна мертва. Її голова пульсувала на подушці. Росла. Розпухала. Вона вже не була вродливою. Та й людиною вже не була.

Кімната не розпливлася перед очима, вона ще була на місці, однак я вже бачив, що це ілюзія. Ілюзією був котедж, і Вершина світу, і курорт. Увесь світ живих був ілюзією. Те, що я дотепер вважав реальністю, виявилося маскувальною сіткою, тонкою і м’якою, наче стара нейлонова панчоха.

А за нею крився істинний світ.

До чорного неба, дірчастого від волаючих зірок, стриміли базальтові блоки. Напевно, ті блоки були всім, що лишилося від колись неозорого, а тепер вщент зруйнованого міста, обриси якого вирізьблювалися на тлі пустельного ландшафту. Пустельного, так, — але не порожнього. Бо по ньому брела широчезна і на перший погляд нескінченна колона голих людей. Понуривши голови, вони спотикалися й насилу переставляли ноги. І розтягнувся цей кошмарний парад аж ген-ген до найдальшого виднокраю. А поганяли людьми мурахоподібні створіння: здебільшого чорні, але траплялися серед них і темно-червоні, барви венозної крові. Коли хтось із людей падав, мурахоподоби стрімко підскакували до них, кусали й буцали головами, поки людина знову не підводилася. Я бачив юнаків і старих жінок. Бачив підлітків з немовлятами на руках. Бачив дітей, що допомагали одне одному йти. І на кожному обличчі захолов один і той самий вираз — невимовного жаху.

Вони крокували під волаючими зірками, вони падали, їх карали й діймали, змушуючи вставати, укусами, від яких лишалися чорні, проте безкровні дірки на руках, ногах, животах. Безкровні, бо ті люди були мертві. Дурнуватий міраж земного життя розвіявся, і замість раю, що його обіцяли проповідники всіх віросповідань, після смерті їх чекало мертве місто з кам’яних блоків-циклопів під небом, що здавалося шматком маскувальної сітки. А волаючі зірки насправді зірками не були. То були діри, і крики, що долинали крізь них, були виттям істинної potestas magnum universum. Вище неба жили сутності. Живі, всемогутні й цілковито безумні.

«Залишкові явища — позосталі фрагменти якоїсь невідомої форми існування, що лежить за межею нашого життя», — казав Чарлі. І те існування лежало в площині цієї сірої місцини, призматичного світу, що позбавив би розуму будь-якого чоловіка чи жінку, якби вони бодай краєм ока в нього зазирнули. Мурахоподоби слугували тим великим сутностям так само, як голі мертві на марші слугували мурахоподобам.

А може, те місто й не було містом, а якимось мурашником, де всіх небіжчиків Землі спершу поневолювали, а тоді пожирали. А коли це нарешті відбувалося, чи вмирали вони навіки? Мабуть, ні. І хоч як мені не хотілося пригадувати двовірш, який Брі цитувала у своєму імейлі, але я був безпорадний: «Не мертве те, що може вічно спати, А по мільярдах літ і смерть здолати».

Десь у цій орді марширували Петсі Джейкобз із Хвостиком Моррі. Десь там була Клер, яка заслуговувала на те, щоб потрапити в рай, а натомість дістала оце: безплідний світ під порожнистими зірками, цвинтарне королівство, де вартові-мурахоподоби часом повзли, а часом ішли випроставшись, а їхні пики огидливо нагадували людські обличчя. Це страхіття й було життям після смерті, й чигало воно не лише на тих із нас, хто був лихим, а на всіх без винятку.

Мій розум помутився. То було полегшення, і я мало його не відпустив у вільне плавання. Лише одна думка допомогла врятувати здоровий глузд, і я досі за неї чіпляюся: про те, що той кошмарний ландшафт був міражем.

— Ні! — заволав я.

Мертві на марші розвернулися на звук мого голосу. І мурахоподоби теж, скрегочучи жвалами, світячи гидомирними очима (гидомирними, проте розумними). А небо вгорі почало розриватися з титанічним звуком пороття. У розпірку вилізла велетенська чорна нога, поросла жмутами шорсткого волосся. Її вінчала здоровенна лапа, замість кігтів на якій були людські обличчя. Та, кому вона належала, хотіла лиш одного: змусити голос заперечення змовкнути.

То була Мати.

— Ні! — закричав я знову. — Ні, ні, ні, ні!

Це видіння оприявнив наш зв’язок із відродженою небіжчицею — навіть крізь товщу свого жаху я це розумів. Рука Джейкобза, мов кайдани, вчепилася в мою. Якби то була права, здорова рука, я б нізащо не виплутався. Та він тримав мене ослаблою лівою. Я напружився щосили, бо те соромітне ножище потяглося до мене і прагнуло вхопити лапою з фізій, що безперестанку верещали, щоб смикнути до себе та затягти вгору, у непізнаваний Усесвіт жаху, який чигав за тим чорним паперовим небом. А тепер, крізь розпірку в небесному склепінні, я міг бачити скажене світло й барви, не призначені для ока смертних. Ті барви були живі. Я буквально відчував, як вони наповзають на мене.

Останнім титанічним зусиллям я шарпонув руку і звільнився від хватки Чарлі, не втримавшись на ногах і впавши спиною додолу. Порожня рівнина, величезне зруйноване місто, лапа, що підбиралася до мене, — усе щезло. Я знову був у спальні котеджу, лежав плазом на підлозі. Мій давній «п’ятий персонаж» стояв коло ліжка. Мері Фей (або ж та темна істота, яку прикликала в її тіло та мертвий мозок таємна електрика Джейкобза) міцно тримала його за руку. Її голова перетворилася на пульсуючу медузу з недбало нашкрябаним на ній людським обличчям. Її очі були чорні, без найменшого блиску. Її посмішка… ви б сказали, що посмішка до вух — це лише вислів такий, насправді на таке ніхто не здатен, проте покійниця, що перестала бути покійною, саме так і посміхалася. Нижня половина її обличчя провалилася й стала пульсуючою чорною ямою.

Джейкобз вибалушеними очима витріщався на неї. Його блідо-жовте обличчя нагадувало тепер шматок сиру.

— Патриція? Петсі? Де ти? Де Моррі?

Проява заговорила — вперше і востаннє.

— Пішла служити Великим, у Нулль. Ні смерті, ні світла, ні спочинку.

— Ні. — Груди Джейкобза раптом завмерли, і він викрикнув: — Ні!

Він сіпнувся, щоб вирватися. Та вона, чи то пак воно міцно його тримало.

Із рота небіжчиці виповзла чорна нога з гнучкою лапою на кінці. Лапа була жива, лапа була обличчям. І я його впізнав. То був Хвостик Моррі, і він пронизливо кричав. Нога з лиховісним шелестом пролізла крізь губи мертвої. У своїх нічних кошмарах я й понині чую цей звук. Вона тягнулася, розтягувалася, торкалася простирадла і шкряботіла по ньому, наче обдерті пальці, лишаючи по собі припалені сліди, над якими одразу ж курився тоненький димок. Чорні очі прояви, що вселилася в труп Мері Фей, вилазили з орбіт і розширювалися. Ось уже вони з’єдналися, переваливши через перенісся, й стали суцільною здоровецькою сферою, що витріщалася з порожньою жадібністю.

Чарлі раптом закинув голову назад, і з його горла полилися дивні звуки, наче він його полоскав. Він ледь-ледь підвівся навшпиньки, мовби хотів спромогтись на одне останнє, надзвичайне зусилля, і звільнитися від пальців почвари, яка намагалася прорватися з того божевільного нижнього світу, що (тепер я це точно знаю) так близько сусідить із нашим. Та от він укляк на коліна й упав уперед, притулившись лобом до ліжка. Збоку здавалося, що він молиться.

Відпустивши його, проява звернула свою невимовно мерзотну увагу на мене. Вона відкинула простирадло й силкувалася встати, а чорна комашина лапа так і сунула з розверстої пащі. До обличчя Моррі долучилася Петсі. Їхні лиця злилися в одне й кривилися в корчах.

Я підвівся, втискаючись спиною в стіну й відштовхуючись од підлоги ногами. Розпухле пульсуюче обличчя Мері Фей тим часом темніло, неначе вона душилася від почвари, яка сиділа всередині. Те єдине чорне око з гладенькою поверхнею дивилося незмигно, і в ньому, як я собі уявляв, відбивалося циклопічне місто та нескінченна валка мертвих, що йшли маршем до обрію.

Як я смикнув до себе верхню шухляду бюро, не пригадую, знаю лише, що револьвер вмить опинився у мене в руці. Мабуть, якби то був автоматичний пістолет на запобіжнику, я б так і стояв, тиснучи на нерухомий гачок, і чекав, поки проява встане, переповзе кімнату і вхопить мене. Та лапа затягла б мене через провалля рота в той інший світ, де я постав би перед невимовно жахливою карою тільки за те, що наважився промовити одне слово. Ні.

Але то був не автоматичний пістолет. То був револьвер. Я вистрілив п’ять разів, і чотири кулі влучили в потвору, що намагалася встати зі смертного ложа Мері Фей. Я маю підстави стверджувати, що знаю точно, скільки пострілів я зробив. Я чув грім револьвера, бачив у напівмороці спалахи полум’я з дула, відчував, як зброя підстрибує в мене в руці, однак заразом усе це відбувалося ніби з кимось іншим. Потвора незграбно махнула руками й упала горілиць. На сплавлених воєдино обличчях кричали роти, що злилися в один. Пам’ятаю, я подумав: «Джеймі, Матір кулями не вб’єш. Ні, тільки не її».

Але воно більше не рухалося. Стидовисько, що виповзло було з рота, обім’якло на подушці. Обличчя сина й дружини Джейкобза вже танули. Я затулив очі руками й закричав, і кричав довго. Кричав, аж поки не захрип. А коли опустив руки, то лапи вже не було. І Матері теж.

«Якщо вона взагалі була», — так і чую я вашу репліку, і ні в чому вас не звинувачую. Я б і сам у це не повірив, якби мене там не було. Але я був. І вони були — покійники. І вона теж.

Однак тепер на ліжку лежала сама Мері Фей, жінка, чий посмертний спокій порушили чотири кулі, випущені в тіло. Її волосся віялом розкинулося на подушці, нижня щелепа відвисла. Я бачив дві дірки від куль у нічній сорочці та ще дві нижче, в ковдрі, що тепер зібгалася на її стегнах. А ще бачив припалені сліди, що лишала по собі та страшна лапа, хоч від неї самої не лишилося й сліду.

Джейкобз дуже повільно сповзав на лівий бік. Я простягнув до нього руки, але рухався повільно й немов уві сні. Підхопити його мені не вдалося. Він боком, із зігнутими коліньми, гупнувся на підлогу. Очі в нього були широко розплющені, проте вже оскліли. А на обличчі застигла маска непередаваного жаху.

«Чарлі, у тебе вигляд людини, яку дуже сильно жахнуло електричним струмом», — подумав я. І розсміявся. О, як же я сміявся. Довелося схилитися й спертися долонями на коліна, щоб не впасти. Він вийшов майже безшумним, той сміх (криком я зірвав собі голос), але й непідробним водночас. Бо то було справді смішно. Ви ж розумієте, чи не так? Сильний удар електричним струмом! Шокуючий розвиток подій! Кумедія!

Та весь той час, поки сміявся (до конвульсій, до нудоти), я не відводив погляду від Мері Фей, побоюючись, що з її рота може знову вилізти поросла жмутами шерсті лапа й породить ті крикливі обличчя.

Зрештою я хитаючись вийшов із кімнати смерті й перетнув вітальню. На килимі лежало кілька поламаних гілок, закинутих вітром у двері, що їх Дженні Ноултон лишила відчиненими. Вони кістково хруснули під ногами, і я закричав би знову, якби не втомився так сильно. О, я смертельно втомився.

Купчасті грозові хмари гнало вітром на схід, і дорогою вони то тут, то там штрикали землю виделками блискавок. Невдовзі вулиці Брансвіка й Фріпорта мало затопити потоками води, а град тимчасово забив би зливовідвідники, проте між тими темними хмарами та місцем, де я стояв, на всю широчінь округу Андроскоґін розкинула свої яскраві барви веселка. Чи ж не було на небі веселок того дня, коли ми приїжджали сюди з Астрід?

«Бог дав Ною веселковий знак», — співали ми колись на четвергових зборах методистської молоді, а Петсі Джейкобз погойдувалася на банкетці, і хвостик у неї на потилиці хилитався з боку в бік. Веселка мала бути добрим знаком, вона означала, що гроза минула, але, дивлячись на цю, я відчув новий приплив жаху й огиди, бо вона нагадала мені про Г’ю Єйтса. Г’ю та його призматику. Г’ю, котрий теж бачив мурахоподобиськ.

В очах потемніло. Я зрозумів, що ще трохи — і зомлію. І це було добре. Може, коли я прийду до тями, розум витіснить із пам’яті жахливі спогади. Так було б навіть краще. Навіть божевілля здавалося кращим… тільки божевілля без Матері.

А найліпшою була смерть. Про це знав Роберт Райверд, і Кеті Морз теж. Отоді я й згадав про револьвер. Авжеж, у ньому збереглася куля для мене. Але виходу зі становища це не обіцяло. Може, я вважав би інакше, якби не чув, що Мати сказала Джейкобзу: «Ні смерті, ні світла, ні спочинку».

Лише Великі, сказала вона.

У Нуллі.

Коліна в мене підігнулися, я сповз по одвірку вниз і знепритомнів на порозі.