Відродження

VI. Електрична терапія. Нічна прогулянка. Доволі розлючений окі. Квиток на «Гірський експрес»

Електрична майстерня Джейкобза розташовувалася в західній частині Талси. Не знаю, якою є та частина міста нині, проте 1992-го то була жалюгідна промзона, де одні підприємства вже загнулися, а інші потроху конали. Він заїхав на паркувальний майданчик мало не злидарського на вигляд торговельного центру на Олімпія-авеню і припаркувався перед гаражем під вивіскою «Автосервіс Вілсона».

— Він уже давно стояв порожній, так пояснив мені ріелтор. — Джейкобз був вбраний у полинялі сині джинси й синій гольф. Волосся в нього було чисто вимите й зачесане, а очі спалахували від радості. Сам його вигляд змушував мене нервуватися. — Довелось укласти оренду на рік, але все одно це було непристойно дешево. Заходь.

— Тобі б прибрати вивіску й повісити свою, — зауважив я. І склав пальці, що тепер лише злегка дрижали, навпроти вивіски рамкою. — «Портрети блискавкою. Власник: Ч. Д. Джейкобз». Було б непогано.

— Я так довго в Талсі не пробуду, — відповів він. — Та й портрети — це лише допоміжний засіб, щоб я міг заробляти собі на хліб, поки ставлю експерименти. З часів свого пасторування я довгий шлях подолав, та попереду ще довший. Ти й гадки не маєш. Заходь, Джеймі. Заходь.

Відімкнувши двері, він пропустив мене в контору без жодних меблів, хоча на брудному лінолеумі там, де колись стояли ніжки стола, було видно чисті квадрати. На стіні висів пожовклий календар із покрученими сторінками, що показував квітень 1989-го.

Дах у гаража був із рифленого металу, і я думав, що вересневе сонце так його нагріло, що всередині має бути пічка. Але натомість відчув чудесну прохолоду. Десь шепотіли кондиціонери. Коли він клацнув вимикачами на щитку (нещодавно в нього втручалися, судячи з дротів, які стирчали з дірок, де раніше були пластини), засяяла дюжина яскравих ламп. Якби не темний від мастила бетон і не прямокутні западини там, де колись були два ліфти, можна було б подумати, що то операційна.

— Мабуть, за кондиціонери в такому місці доводиться відвалювати купу бабла, — сказав я. — Особливо коли стільки ламп горить.

— Це дешевше, ніж бруд. Кондиціонери я спроектував сам. Вони тягнуть дуже мало енергії, а більшу її частину я генерую сам. Міг би й усю генерувати, але не хочу, щоб сюди набігли представники електромереж Талси й почали рознюхувати, чи я, бува, не краду електрику. Що ж до тих лампочок… можеш узятися за одну з них рукою і не обпечешся. Навіть шкіра не нагріється.

Наші кроки відлунювали в усьому порожньому просторі. Як і голоси. Здавалося, що за нами назирці ходять примари. «Це просто хибне враження таке, бо я весь на нервах», — сказав я собі.

— Слухай, Чарлі, ти ж не бавишся тут із чимось радіоактивним, правда?

Скорчивши гримасу, він похитав головою.

— Ядерною енергією я цікавився б останньою чергою. Це енергія для дурнів. Глухий кут.

— То як ти виробляєш струм?

— Електрика породжує електрику, коли знаєш, що робиш. Поки що цього вистачить. Джеймі, підійди-но сюди.

Біля дальньої стіни приміщення стояло три чи чотири довгі столи, заставлені різними електричними байдами. Я впізнав осцилоскоп, спектрометр, а ще кілька штукенцій, схожих на маршалівські підсилювачі[75], але то могли бути якісь акумулятори. Була там панель керування, неабияк розкурочена на вигляд, і кілька поставлених одна на одну консолей із темними елементами регулювання. Усюди, куди не кинь оком, зміїлися товсті електричні дроти. Деякі зникали в замкнених металевих контейнерах, які могли бути скринями для інструментів фірми «Крафтсман», інші просто петляли назад до темного обладнання.

«Може, це все фантазія, — подумав я. — Обладнання, яке оживає тільки в його уяві». Одначе «Портрети блискавкою» були не вдаваними. Я гадки не мав, як він їх робив, — його пояснення було в найкращому випадку розмитим, але він їх таки робив. І ті яскраві лампочки, хоч я стояв під однією з них, здавалося, не випромінювали ніякого тепла.

— Тут якось небагато, — сказав я. — Я думав, буде більше всього.

— Сигнальні вогні! Хромовані рубильники на панелях керування, мов у науковій фантастиці! Телеекрани, як у «Зоряному шляху»! Може, навіть кабіна телепортації чи голограма Ноєвого ковчега в дифузійній камері! — І він весело розсміявся.

— Нічого такого, — відмахнувся я (хоча він поцілив якраз у головку гвіздка). — Просто на вигляд якось… негусто.

— Так і є. Наразі я зробив рівно стільки, скільки можу. Дещо з обладнання я продав. Інші прилади, більш провокаційні, розібрав і поклав на зберігання. Я добре попрацював у Талсі, особливо враховуючи те, як мало в мене вільного часу насправді. Зводити кінці з кінцями — надокучлива справа. Та ти й сам, думаю, це знаєш.

Ще б я не знав.

— Але так. Я трохи просунувся на шляху до своєї найголовнішої мети. А тепер мені треба поміркувати, а коли ти збираєш по півдесятка натовпів за вечір, то якось не до думання.

— А яка в тебе найголовніша мета?

І цього разу він пропустив моє запитання повз вуха.

— Джеймі, підійди сюди. Хочеш трохи підзарядитися перед тим, як почнемо?

Я не був певен, що хочу починати, але підзарядитися хотів ще й як. Уже не вперше спало на думку вхопити коричневу пляшечку й дати драпака. Та тільки він, швидше за все, мене зловить і відбере. Я був молодший і вже майже переборов грип, але Джейкобз був у кращій формі. Зокрема, його стегно й ногу не розтрощило в мотоциклетній аварії.

Він узяв дерев’яний стілець, заляпаний фарбою, і поставив перед одним із чорних ящиків, що нагадували маршалівські підсилювачі.

— Сідай сюди.

Але я не сів. Не одразу. На одному столі стояла фотографія в рамці, яка спиралася ззаду на маленький клинець. Джейкобз помітив, що я до неї тягнуся, і зробив жест рукою, наче хотів мене спинити. Але не став.

Почута по радіо пісня може миттєво повернути вас у минуле. Це відбувається шалено швидко (хоч, може, й милосердно скороминуще): перший поцілунок, веселощі з друзями чи нещасливий відрізок життя. Я тепер не можу чути «Іди своїм власним шляхом» від «Флітвуд Мак»[76] без того, щоб згадати останні болісні тижні моєї матері. Тієї весни, здавалося, що її ставлять на радіо щоразу, коли я його вмикав. Фотографія може справити той самий ефект. Я глянув на цю, й мені одразу стало знову вісім. Моя сестра допомагала Моррі розкладати доміно в ігровому куточку, а Петсі Джейкобз грала «Збираючи в снопи»[77] й погойдувалася на банкетці, а її гладеньке біляве волосся хиталося в такт.

То був портрет у фотосалоні. Петсі у сукні з рюшами, довгій, до щиколотки (такі вийшли з моди багато років тому, а проте їй вона личила). На колінах у неї сидів малий, у коротеньких штанцях і светрі-безрукавці. Чубчик, який я так добре пам’ятаю, стирчав на маківці.

— Ми називали його Хвостиком Моррі, — сказав я, легенько проводячи пальцями по склу.

— Справді?

Я не підвів погляду. Той непевний голос змусив мене боятися того, що я можу побачити в його очах.

— Ага. А ще всі ми, хлопці, були закохані у твою дружину. Клер теж. Я думаю, вона мріяла стати місіс Джейкобз, коли виросте, і більше ніким.

На згадку про сестру мої очі теж налилися слізьми. Я міг би вам сказати, що це сталося, бо я був дуже хворий і під ломкою, і це була би правда. Однак не вся.

Я тернув по обличчю рукою і поставив фотографію на місце. А коли підвів очі, Джейкобз копирсався у стабілізаторі напруги, в якому наче й не треба було копирсатися.

— Ти так ніколи й не одружився вдруге?

— Ні, — відповів він. — Навіть діло не доходило до цього. Петсі й Моррі були всім, чого я хотів. Чого потребував. Не минає ані дня, щоб я про них не згадав, ані місяця, щоб мені не снилося, що вони живі-здорові. Мені сниться, що сном була та аварія. Та потім я прокидаюся. Джеймі, а скажи мені… Твоя мати й сестра. Ти коли-небудь замислювався над тим, де вони тепер? І чи є вони взагалі?

— Ні. — Ті клапті віри, які в мене ще лишалися після Кошмарної проповіді, остаточно висохли й розсипалися в школі та університеті.

— А. Зрозуміло. — Він облишив стабілізатор і ввімкнув штукенцію, схожу на маршалівський підсилювач. (Гурти, у яких я грав, нечасто могли собі дозволити такий.) Той загудів, але не так, як «Маршал». Цей звук був тихішим і майже мелодійним. — Що ж, перейдімо до справи.

Я подивився на стілець, але на нього не сів.

— Ти спочатку хотів дати мені трохи нюхнути.

— Так, хотів. — Він витяг коричневий флакончик, хвильку над ним поміркував, а тоді простягнув мені. — Оскільки ми сподіваємося, що це буде твоя остання доза, чому б тобі самому не пригоститися?

Двічі йому просити не довелося. Я вигріб дві понюшки з горою і був би подвоїв кількість прийнятого, якби Джейкобз не вирвав флакончика мені з рук. Та навіть попри це, у голові моїй відчинилося вікно на тропічний пляж. Повіяв ніжний вітерець, і зненацька стало начхати на те, що буде з моїми мозковими хвилями. Я сів на стілець.

Відчинивши одну з настінних шафок, Джейкобз витяг покоцані й перемотані скотчем навушники, подушечки яких були накриті хрест-навхрест металевою сіткою. Встромив їх у підсилювачеподібний прилад і простягнув мені.

— Якщо я почую «В райському саду»[78], то вшиюся звідси, тільки п’яти зблиснуть.

Він лише всміхнувся й нічого не сказав.

Я надів навушники. Сітка холодила вуха.

— Ти вже на комусь це випробовував? — спитав я. — Боляче буде?

— Не буде, — відповів Джейкобз, проігнорувавши перше запитання взагалі. А тоді, неначе заперечуючи власні слова, дав мені капу, таку, як іноді використовують бейсболісти. І всміхнувся, коли побачив мій вираз обличчя.

— Просто перестраховуюся. Встав у рот.

Я вставив.

Із кишені він витяг білу пластмасову коробочку завбільшки з кнопку дзвінка.

— Я думаю, ти… — Але він натиснув кнопку на коробочці й далі я не почув.

Не було ні потьмарення, ні відчуття, що минає час, ні якогось розриву. Просто клац, дуже гучний, неначе Джейкобз клацнув пальцями мені біля вуха, хоча він стояв на віддалі щонайменше п’яти футів. Однак зненацька виявилося, що він схиляється наді мною, а не стоїть біля ящика, що не був підсилювачем фірми «Маршал». Маленької білої коробочки ніде не було видно, а мій мозок став якимсь не таким. Він застопорився.

— Щось, — сказав я. — Щось, щось, щось. Сталося. Сталося. Щось сталося. Щось сталося, сталося, щось сталося. Сталося. Щось.

— Припини. Ти в порядку. — Але певності в його голосі не було. У голосі звучав страх.

Навушники зникли. Я спробував підвестися, та натомість моя рука злетіла в повітря, немов у другокласника, який знає правильну відповідь і аж пищить, так хоче її сказати.

— Щось, щось, щось. Сталося, сталося, сталося. Щось сталося.

Він дав мені ляпас. Сильно. Я сіпнувся назад і впав би, якби стілець не стояв упритул до металевого боку його майстерні.

Я опустив руку, перестав повторювати й просто подивився на нього.

— Як тебе звати?

«Я скажу, що мене звати Щось Сталося, — подумав я. — Ім’я — Щось, прізвище — Сталося».

Але не сказав.

— Джеймі Мортон.

— Друге ім’я?

— Едвард.

— Мене як звати?

— Чарльз Джейкобз. Чарльз Деніел Джейкобз.

Він витяг пляшечку з героїном і дав мені в руки. Я подивився на неї й віддав назад.

— Поки що не хочу. Ти тільки-но мене заправив.

— Невже? — Він показав мені свій наручний годинник. Ми приїхали в розпал ранку. А була вже чверть по другій дня.

— Це неможливо.

Він зацікавлено глянув на мене.

— Чого це?

— Бо час не минув. Хоча… мабуть, минув. Так?

— Так. Ми довго розмовляли.

— І про що говорили?

— Про твого батька. Про братів. Про смерть матері. Та Клер.

— А що я казав про Клер?

— Що вона вийшла заміж за садиста і три роки про це мовчала, бо соромилася. Зрештою вона відкрилася твоєму брату Енді та…

— Його звали Пол Овертон. Був учителем англійської в крутій підготовчій школі в Нью-Гемпширі. Енді поїхав туди, дочекався на стоянці, а коли Овертон вийшов, Енді відгепав його до напівсмерті. Ми всі любили Клер — абсолютно всі, я думаю, що навіть Пол Овертон по-своєму любив, — але вона й Енді були найстарші, а тому особливо близькі. Я так тобі розказував?

— Майже слово в слово. Енді сказав: «Ще раз її торкнешся — я тебе прикінчу».

— Розкажи, що я ще казав.

— Що Клер поїхала від нього, отримала охоронний ордер суду й подала на розлучення. Вона переїхала в Норт-Конвей і там влаштувалася на роботу вчителькою. Через півроку після того, як їх розлучили, Овертон поїхав туди й застрелив її в класній кімнаті після уроків, коли вона перевіряла зошити. А потім застрелився сам.

Так. Клер мертва. На її похороні залишки нашої колись великої, галасливої й зазвичай щасливої сім’ї зібралися востаннє. Сонячний день у жовтні. Коли все скінчилось, я поїхав у Флориду, просто тому, що ніколи там не був. За місяць я вже грав у складі «Помади Петсі Клайн» у Джексонвілі. Ціни на бензин були високі, клімат — найчастіше теплий, і я обміняв машину на «кавасакі». Невдале було рішення, як потім виявилося.

У кутку приміщення стояв маленький холодильник. Джейкобз відчинив його й приніс мені пляшку помаранчевого соку. Я вижлуктив її за п’ять довгих ковтків.

— Ану гляньмо, чи зможеш ти встати.

Я підвівся зі стільця й похитнувся. Ухопивши під лікоть, Джейкобз мене підтримав.

— Поки що добре. Тепер пройдися по кімнаті.

Спочатку мене хитало, мов п’яницю, та до стільця я повернувся вже нормальною ходою. Стійкий Едді[79].

— Добре, — схвалив він. — Ані сліду кульгання. Усе, вертаймося на ярмарок. Тобі треба відпочити.

— Але щось таки сталося. Що?

— Незначна реструктуризація твоїх мозкових хвиль, так я собі гадаю.

— Ти гадаєш.

— Так.

— Але точно не знаєш?

Він міркував над цим, здавалося, дуже довгий час, хоча насправді могло промайнути кілька секунд; щось наближено схоже на реальне відчуття часу повернулося до мене тільки через тиждень. Та зрештою він сказав:

— Я знайшов декілька важливих книг, які дуже важко відшукати, і тепер маю попереду довгий шлях у своїх дослідженнях. Іноді це означає зважуватися на маленькі ризики. Але тільки прийнятні. З тобою ж усе гаразд, правда?

Я подумав, що казати про це ще зарано, але змовчав. Зрештою, все вже зроблено.

— Ходімо, Джеймі. У мене попереду довгий робочий вечір, самому треба перепочити.

Коли ми підійшли до його «баундера», я спробував простягнути руку до дверей, та знову здійняв її рівно вгору. Лікоть став штивним; було таке враження, ніби суглоб зненацька перетворився на залізний. Я страшенно перелякався на мить, бо подумав, що рука більше ніколи не опуститься, що я до кінця життя ходитиму з піднятою рукою: «Вчителько, вчителько, викличте мене!» Та потім відпустило. Я опустив руку, відчинив дверцята і зайшов усередину.

— Це минеться, — сказав він.

— Звідки ти знаєш? Ти навіть сам не до кінця розумієш, що зробив.

— Бо я бачив таке раніше.

Коли він припаркувався у своєму звичному місці на території ярмарку, то знову показав мені пляшечку з героїном.

— Можеш ужити, якщо хочеш.

Але я не хотів. Я почувався людиною, яка дивиться на банановий спліт[80], перед тим натоптавшись вечерею з дев’яти страв на День подяки. Ти знаєш, що ця повна цукру смакота чудова і знаєш, що за певних обставин ти б жадібно її зжер, але тільки не після об’їдайлівки. Після об’їдайлівки банановий спліт — це не об’єкт пожадання, а просто об’єкт.

— Може, пізніше, — сказав я. Але «пізніше» так і не настало. Нині, коли чоловік на порозі старості, пише про ті давні дні руками, за які вже взявся артрит, я знаю, що воно не настане ніколи. Він зцілив мене, однак то було небезпечне зцілення, і він про це знав — коли хтось говорить про прийнятні ризики, то завжди постає питання: «Прийнятні для кого?» Чарлі Джейкобз був добрим самарянином. Але також він був напівбожевільним ученим, і того дня в покинутій автомайстерні я був його останнім піддослідним кроликом. Він міг мене вбити тоді, і часом (дуже часто насправді) я шкодую, що не вбив.

До вечора того дня я проспав. А коли прокинувся, відчув себе колишнім Джеймі Мортоном. Голова була ясна, тіло сповнене завзяття. Я звісив ноги з його ліжка й дивився, як він одягає свій концертний костюм.

— Скажи мені дещо, — мовив я.

— Якщо це про нашу маленьку пригоду в західній частині Талси, я б волів її не обговорювати. Просто почекаймо трохи, а там буде видно, залишишся ти таким, як тепер, чи знову відчуєш потяг до наркотиків… Клята краватка, ніколи не можу її правильно зав’язати, а Бріско взагалі безрукий.

Бріско був його асистентом, хлопцем, який виробляв міни перед публікою і відвертав її увагу, коли це було потрібно.

— Стій спокійно, — сказав я. — Ти тільки розтріпуєш її. Дай я.

Я став у нього за спиною, простягнув руки над плечами й затягнув краватку. Тепер, коли руки не трусилися, це було легко. Як і моя хода відтоді, як минулося заціпеніння мозку, вони були Стійкими Едді.

— Де ти цього навчився?

— Після аварії, коли я вже міг стояти й грати протягом кількох годин, не падаючи, працював у гурті, який називав себе «Гробарями». — Гурт був, м’яко кажучи, такий собі. Як, зрештою, і будь-який гурт, де я був найкращим гітаристом. — Ми вбиралися у сюртуки, капелюхи-циліндри і краватки-стрічки. Барабанщик і бас-гітарист погризлися через дівку, гурт розпався, зате я з цього всього вийшов з новим умінням.

— Ну… дякую. А про що ти хотів спитати?

— Про це шоу, «Портрети блискавкою». Ти фотографуєш лише жінок. По-моєму, ти через це недоотримуєш половину доходу.

Він широко всміхнувся хлоп’ячою усмішкою, тією, з якою провадив ігри в підвалі пасторського будинку.

— Коли я винайшов портретну камеру, яка, думаю, ти й сам знаєш, насправді є гібридом генератора з проектором, я пробував знімати і чоловіків, і жінок, було діло. То був маленький приморський парк розваг у Північній Кароліні, «Джойленд» називався. Його вже закрили, але там дуже гарно, Джеймі. Працювати там було суцільною радістю. Коли я давав вистави на центральній алеї — Джойленд-авеню, так вона звалася, — поряд із «Дзеркальним особняком “Містеріо”» стояла Галерея розбійників. Там головними атракціонами були картонні фігури на повен зріст, з вирізаними колами замість облич. Був там пірат, гангстер із автоматом, хуліганка Джейн з пістолетом-кулеметом Томпсона, Джокер і Жінка-Кішка з коміксів про Бетмена. Люди просовували обличчя в прорізи, й мандрівні паркові фотографи — голлівудські кралечки, як їх називали, — клацали їх на свої камери.

— Це й наштовхнуло тебе на думку?

— Так. У ті часи я стилізував себе під Містера Електрико. То була данина Рею Бредбері[81], але навряд чи хтось із лохів про це знав. І хоча тоді я вже винайшов свій проектор і мав його сиру версію, мені ніколи не спадало на думку застосувати його в шоу. Переважно я використовував трансформатор Тесли, який називав Драбиною Джейкобза. Маленьку Драбину Джейкобза я показував вам, дітям, коли ще був вашим священиком, Джеймі. За допомогою хімікатів робив так, щоб іскри, які злітають, міняли колір. Пригадуєш?

Я пам’ятав.

— Галерея розбійників змусила мене задуматись над можливостями, прихованими в моєму проекторі, і так я винайшов «Портрети блискавкою». Ще одна дурня, сказав би ти… а однак вона допомогла мені просунутися в дослідженнях, і досі помагає. Поки я давав вистави у «Джойленді», то використовував на заднику не лише фотографію прекрасної дівчини в бальній сукні, а ще й чоловіка в дорогій чорній краватці. Декілька чоловіків одгукувалися на мої заклики, проте їх було напрочуд мало. Напевно, їхні друзяки-селюки реготали з них, коли бачили такими, бездоганно вбраними. А от жінки ніколи не сміються, бо жінки люблять бездоганно вбиратися. Бездоганніше, ніж бездоганно, якщо це взагалі можливо. А коли вони бачать це на власні очі, то шикуються в чергу.

— Давно ти виступаєш?

Примруживши одне око, він став рахувати. І раптом обидва ока широко розплющилися від подиву.

— Та вже майже п’ятнадцять років.

Я, всміхаючись, похитав головою.

— Зі священика став балаганним артистом.

Щойно ці слова вирвалися на волю, я збагнув, що бовкнув щось нехороше, але думка про те, що мій колишній священик збирає натовпи роззяв, досі не вкладалася в мене в голові. Проте він не образився. Просто схвальним поглядом обдарував свою бездоганно зав’язану краватку і підморгнув мені.

— А різниці нема жодної, — сказав він. — Обидві справи так чи інак зводяться до того, щоб переконувати лохів. А тепер перепрошую дуже, маю піти продати трохи блискавок.

Героїн він залишив на маленькому столику посеред «баундера». Я вряд-годи на нього позирав, а одного разу навіть узяв до рук. Але потреби вмазатися не було. Правду кажучи, я не розумів, нащо взагалі викинув шолудивому псу під хвіст такий кавалок свого життя. Уся та люта жага здавалася тепер якимось сном. Стало цікаво, чи кожна людина відчуває те саме, коли минається її нав’язливий потяг до чогось. Я не знав.

І досі не знаю.

Бріско пішов шукати собі ліпшої долі, як це часто роблять сезонні працівники — ґазуні, тож коли я спитав у Джейкобза, чи не візьме він мене на роботу, той одразу ж погодився. Нічого особливо важкого в ній не було, та все ж позбавляло його необхідності шукати якогось тамтешнього мугиря, щоб тягав камеру на сцену й зі сцени, подавав циліндра й вдавав, що його вбиває струмом. Він навіть підкинув ідейку, щоб я під час показів брав на своєму «Ґібсоні» кілька акордів.

— Щось тривожне, — інструктував він. — Щоб змусило лохів побоюватися, що дівчина може підсмажитися.

То було раз плюнути. Перехід між А мінор та Е (основоположними акордами «Дому сонця, що сходить» і «Аварією на шахті в Спрінґгілі») завжди наводить на думку про неминучий абзац. Я кайфував від цього, хоча й думав, що гучний повільний барабанний дріб дуже б навіть не завадив.

— Не надто прив’язуйся до цієї роботи, — попередив мене Чарлі Джейкобз. — Я збираюся їхати звідси. Коли ярмарок закриється, відвідуваність у «Белзі» змиється в унітаз.

— Їхати куди?

— Ще не знаю, але я звик мандрувати на самоті. — Він поплескав мене по плечу. — Це щоб ти розумів.

Але я вже зрозумів. Після смерті дружини й сина Чарлі Джейкобз був артистом-одинаком. Тільки так і не інакше.

Він і далі відвідував свою майстерню, але затримувався там чимраз менше й менше. Привозив із собою деяке обладнання і складав у маленький трейлер, який чіпляв ззаду до «баундера», коли вирушав у мандри. Та підсилювачі, що не були підсилювачами, так і не з’явилися. Як і два з чотирьох довгих металевих контейнерів. Я здогадувався, що там, де він опиниться, йому хочеться почати з чистого аркуша. Так, неначе він вже звідав цю дорогу й хотів спробувати іншу.

Що робити із власним життям (тепер вільним від наркотиків, та й шкутильгання теж), я не мав ні найменшої гадки. Знав тільки, що поневірятися з Королем високої напруги точно не входить у мої плани. Я був йому вдячний, та позаяк більше не міг виразно пригадати всі жахи героїнової залежності (напевно, так само й жінка не спроможна згадати біль пологів), моя вдячність була не такою великою, як ви могли б подумати. А ще я його боявся. Так само, як і його таємної електрики. Він говорив про неї кучерявими словами — таємниця Всесвіту, шлях до абсолютного знання, — але уявлення про неї мав не більше, ніж якийсь карапузик про пістолет, який знайшов у татка в шафі.

І якщо вже говорити про шафи… я заглядав у його речі, ясно вам? І знайшов там альбом, повний фотографій Петсі, Моррі та їх утрьох, разом. Сторінки вже були добряче засмальцьовані, і оправа пошарпалася. Не треба бути Семом Спейдом[82], щоб зрозуміти, що він часто роздивлявся ті знімки. Але я ніколи не бачив їх у нього в руках. Альбом був таємницею.

Як і його електрика.

Рано-вранці третього жовтня, невдовзі по тому, як ярмарок штату в Талсі згорнули до наступного року, я зазнав ще одного наслідку втручання Джейкобза в мій мозок. Джейкобз платив мені за послуги (набагато більше насправді, ніж ті послуги вартували), і я орендував собі потижнево кімнату за чотири квартали від ярмаркового майдану. Цілком очевидно було, що він хотів бути сам, хай би там як я йому подобався (якщо подобався), і я відчував, що слід уже повернути йому його ліжко.

Я ліг після півночі, десь за годину після того, як ми закінчили останнє шоу того вечора, і одразу ж заснув. Я тепер майже завжди одразу провалювався в сон. Наркотик більше не труїв організм, і я міцно спав. Та тільки того ранку прокинувся на дві години раніше, на порослому бур’янами подвір’ї будинку, у якому здавали в оренду мебльовані кімнати. Над головою висіло морозне кружало місяця. А під ним стояв Джеймі Мортон, голий, крім однієї шкарпетки та ще шматка гумового шланга, яким був перев’язаний біцепс. Я зеленого поняття не мав, звідки він у мене, але над ним набрякли судини, і кожна з них ідеально годилася для того, щоб ширнутися. Рука під ним була біла, холодна й міцно спала.

— Щось сталося, — промовив я вголос. В одній руці в мене була виделка (теж бозна-звідки там узялася), і я штрикав нею в розпухлу над шлангом руку, знову і знову. Краплини крові сочилися з десятка маленьких дірочок. — Щось. Сталося. Щось сталося. О Матір, щось сталося. Щось, щось.

Я наказав собі зупинитись, але зміг не одразу. Я був не зовсім некерований — просто мною керував не я. Згадався Електричний Ісус, що котив поверхнею Погідного озера по прихованій рейці. Ото і я таким був.

— Щось.

Удар виделкою.

— Щось сталося.

Удар-удар.

— Щось…

Я висолопив язика і прикусив його. Знову пролунав той клац, не коло вух, а десь глибоко в надрах голови. І нагальна потреба говорити й колоти зникла, отак просто. Виделка випала з руки. Я розв’язав саморобний джгут, і в шкіру встромилися дрібні голки, коли назад у судини ринула кров.

Я подивився на місяць, хапаючи дрижаки від холоду й не знаючи, хто (чи що) мною керує. Тому що мною таки хтось керував. Коли я повернувся в кімнату (радий, що ніхто мене не бачив з моїм хазяйством, яке теліпалося на вітрі), то побачив, що десь наступив на бите скло і досить-таки сильно порізав ногу. Це мало б мене розбудити, та не розбудило. Чому? Бо я не спав. Я був цього певен. Щось витіснило мене з мого тіла й перебрало на себе керування, їдучи в мені, наче в машині.

Я промив ногу й ліг у ліжко. Джейкобзу я про той випадок ніколи не розказував — та й яка з цього користь? Він би зауважив, що нога, розітнута під час невеличкої опівнічної прогулянки, — невелика ціна за чудесне зцілення від героїнової залежності, і мав би рацію. Та все ж…

Щось сталося.

Останній день ярмарку штату в Талсі припав того року на десяте жовтня. У «баундер» Джейкобза я прийшов десь о пів на шосту вечора. До вистави залишалося чимало часу, і я встигав ще наладнати собі гітару і зав’язати йому краватку — це стало в нас традицією. Поки я був зайнятий, у двері постукали. Чарлі, невдоволено насупившись, пішов відчиняти. Того вечора йому треба було відтарабанити шість вистав, включаючи фінальну опівночі, і він не хотів, щоб його турбували завчасно.

Він відчинив двері, говорячи:

— Якщо це може почекати, зайдіть, будь ласка, пі…

І тут фермер у комбінезоні й бейсболці «Кейс» (сильно розлючений окі[83], якщо окі взагалі бували розлюченими) затопив йому кулаком у губи. Джейкобз заточився назад, не втримав рівновагу і повалився на підлогу, ледве уникнувши лобового зіткнення з обіднім столиком, від якого міг знепритомніти.

Наш відвідувач завалив усередину, нахилився і вхопив Джейкобза за петельки. Віку він був приблизно того самого, що й колишній священик, але набагато кремезніший. І охоплений люттю. Це може бути проблемою, подумав я. Звісно, проблема вже була, та я міркував про такий тип проблем, який призводить до тривалого перебування в лікарні.

— Це через тебе її загребли в поліцію! — заволав він. — Будь ти проклятий! Вона замаралася, все життя не відмиється, воно за нею волочитиметься, як та бляшанка, прив’язана до собачого хвоста! Як бляшанка, прив’язана до собачого хвоста!

Не роздумуючи, я взяв із кухонної мийки порожній баняк і бемкнув ним фермера по голові. Удар був не сильний, проте окі відпустив Джейкобза й здивовано вирячився на мене. По борознах на щоках обабіч його чималого шнобеля потекли сльози.

Чарлі миттю відкотився вбік, сперся на руки й скочив на рівні. З його нижньої губи, розсіченої в двох місцях, сочилася кров.

— Чому б тобі не причепитися до когось такого самого за розмірами, як ти?

Не надто логічно вийшло, я розумію, та коли опиняєшся в ситуації такого протистояння, то на згадку спадає шкільне подвір’я.

— Її судить будуть! — загорлав він на мене зі своїм оклахомським акцентом, що нагадував розладнане банджо. — Ото через отого засранця! Отого засранця з тими хвокусами, полопотів оно, як окаянний краб!

Він сказав «окаянний». В натурі.

Я поставив баняк на плиту й показав йому свої порожні руки. Та заговорив найбільш заспокійливим тоном, на який тільки був спроможний.

— Не знаю, про кого ви говорите, і впевнений, що… — Я мало не сказав «Чарльз». — …Впевнений, що Ден теж не знає.

— Моя доня! Моя доня Кеті! Кеті Морз! Він сказав їй, шо та знимка задурно — бо вона ходила на сцену. Але воно не задурно! Та знимка їй коштувала ого скіки! Всеньке окаянне життьо їй поламала, от шо та знимка зробила!

Я обережно обійняв його за плечі. Думав, він мені зацідить, але його лють випарувалася, і тепер він здавався сумним і спантеличеним.

— Ходімо, вийдемо, — запропонував я. — Знайдемо десь у затінку лавку, і ви мені все розкажете.

— Ти хто?

Я хотів було сказати «асистент містера Джейкобза», але це прозвучало б як доволі слабенький чай. На допомогу прийшли роки роботи музикантом.

— Його агент.

— Так? А компенсацію мені дасте? Бо мені тре’. Адвокатам стіко плати, шо мене це вб’є наполовину. — Він тицьнув пальцем у Джейкобза. — Це все ти! Ти, окаянний, винен!

— Я… я не розумію… — Чарлі стер з підборіддя кров: її набігло на цілу долоню. — Запевняю вас, містере Морз, я не розумію, про що ви говорите.

Я вже довів Морза до дверей і не хотів втрачати здобутої переваги.

— Обговорімо це на свіжому повітрі.

Він дозволив себе вивести. На краю стоянки для працівників була кафешка — іржаві столики під пошарпаними парасольками. Я купив йому велику «колу» і вклав до рук. Верхній дюйм напою він розляпав на столик, а потім вижлуктив півстаканчика великими ковтками. Поставив на стіл і притиснув долоню до лоба.

— Ніяк не навчусь таке холодне пити не зразу, — пожалівся він. — У голову наче гвіздок стромляється, скажіть?

— Так, — кивнув я, а сам згадав, як стояв голий у скупому місячному сяйві, штрикаючи себе зубцями виделки в руку, залиту кров’ю. Щось сталося. Зі мною і, схоже, з Кеті Морз теж.

— Розкажіть мені, у чому проблема.

— Та знимка, яку він їй дав — от у чому клята проблема. Вона її скрізь із собою тягала. Друзі почали з неї глумитися, а їй було наплювати. Вона людям казала: «Оце я така насправді». Якось увечері я пробував з неї цю дурню витрусити, а мати не дала, сказала, перебіситься. І наче й перебісилась. Лишила знимку в себе в кімнаті, не знаю, на два дні чи три. У перукарське училище ходила без неї. Ми вже думали, всьо, минулося.

Але ні. Сьомого жовтня, за три дні до того, дівчина зайшла в ювелірну крамницю «Джей Девід» у Броукен-Ерроу, містечку на південному сході від Талси. З собою несла торбу для закупів. Обидва продавці впізнали її, бо з вечора свого зоряного виступу на виставі у Джейкобза вона побувала в їхній крамниці двічі. Один з них спитав, що її цікавить. Не кажучи ні слова, Кеті швидким кроком пройшла повз нього й підійшла до вітрини, де лежали найдорожчі цяцьки. Зі своєї торби вона витягла молоток і розтрощила ним скло вітрини. Не зважаючи на виття сигналізації та два порізи, досить глибокі, щоб на них гарантовано наклали шви («І лишаться шрами», — бідкався батько), засунула руки всередину й витягла пару сережок з діамантами.

— Це моє, — сказала вона. — До сукні.

Не встиг Морз закінчити свою розповідь, як показалися двоє широкоплечих парубків із написом ОХОРОНА, видрукуваним ззаду на футболках.

— Якісь проблеми? — спитав один.

— Ні, — відповів я. І не збрехав. З кінцем розповіді лють із фермера вивітрилась остаточно, і це було добре. Але він увесь наче зіщулився, і це було не надто добре. — Містер Морз уже йде.

Стискаючи залишки «коли», він підвівся. На кісточках пальців у нього підсихала кров Чарлі Джейкобза. Він глянув на неї так, наче не розумів, звідки вона там узялася.

— Не тре’ на нього лягавих спускати, це не поможе, правда? — спитав він. — Все ‘дно скажуть, шо він просто знимку зробив. Та ше й забезплатно, чорт забирай.

— Ходімо, сер, — сказав один з охоронців. — Якщо хочете відвідати ярмарок, я з задоволенням поставлю вам штамп на руку.

— Нє, дякую, — відповів фермер. — Моя сім’я вже мала того ярмарку досить. Я їду додому. — Він пішов, та потім повернувся. — Містере, а він уже таке робив? Уже когось намахував так, як намахав мою Кеті?

«Щось сталося, — подумав я. — Щось, щось, щось».

— Ні, — відказав я. — Нікого.

— Та ви би все ‘дно не сказали. Ви ж у нього агент.

Він похилив голову і, не озираючись, поплентався геть.

У «баундері» Джейкобз уже поміняв забризкану кров’ю сорочку і притуляв до розбитої губи, що стрімко розпухала, рушник із льодом. Він вислухав історію Морза, яку я йому переповів. А тоді сказав:

— Зав’яжи мені ще раз краватку, будь ласка. Ми вже спізнюємось.

— Стоп, — сказав я. — Стоп, стоп, стоп. Ти повинен її вилікувати. Так, як мене вилікував. Із навушниками.

Він обдарував мене поглядом, що небезпечно близько межував із презирством.

— Думаєш, дорогісінький татуньо підпустить мене до неї ближче, ніж на милю? Крім того, те, що з нею сталося… її нав’язливий стан… потроху зійде нанівець сам собою. З нею все буде добре. І будь-який адвокат, що не дурно хліб їсть, зуміє переконати суддю, що вона була сама не своя. Вона відбудеться легеньким ударом по руках.

— Для тебе це вже не вперше, правда?

Він знизав плечима, досі дивлячись у мій бік, але не зовсім мені у вічі.

— Час від часу траплялися побічні ефекти, це правда. Однак нічого аж такого видовищного, як ця невдала спроба пограбування у міс Морз.

— Ти на людях навчаєшся? Усі твої клієнти насправді — піддослідні кролики. Просто вони про це не здогадуються. І я теж був піддослідним.

— Тобі тепер краще чи ні?

— Так. — Звісно, за винятком ранкових пробіжок із самобичуванням виделкою, які час від часу зі мною стаються.

— Тоді, будь ласка, зав’язуй мені краватку.

Я вже хотів був відмовитися. Я був злий на нього — на додачу до всього, він крадькома вийшов із трейлера через задній хід і викликав охорону. Але я був перед ним у боргу. Він врятував мені життя, і це було добре. Я тепер жив без наркотиків, і це було навіть ще краще.

Тому я зав’язав йому краватку. Ми дали виставу. Шість вистав, якщо бути точним. Юрба ааааахнула, коли в небо злетіли феєрверки на честь закриття ярмарку, та й близько не так гучно, як тоді, коли Ден, Людина — Портрет блискавкою демонстрував свою магію. І коли кожна дівчина замріяно роздивлялася себе на заднику, під акомпанемент мого переходу з А мінор на Е, я подумки питав себе, котра з них відкриє, що втратила маленьку часточку свого розуму.

Під дверима стирчав конверт. Знову дежавю, сказали б йоги. Та тільки цього разу я не обмочив ліжка, моя хірургічно поремонтована нога не боліла, я не падав з ніг від грипу і не танцював джайв від потреби ширнутися. Я нахилився, підняв конверт і розірвав його.

Мій «п’ятий персонаж», мушу віддати йому належне, сльозливих прощань не любив. У конверті лежав ще один конверт із залізничним квитком на «Амтрек»[84] і аркушем для нотаток, приклеєним до нього. На ньому були написані ім’я, прізвище й адреса в місті Недерланд, штат Колорадо. Під цим Джейкобз нашкрябав три речення. «Цей чоловік дасть тобі роботу, якщо захочеш. Він мій боржник. Дякую, що зав’язував краватку. ЧДДж».

Я відкрив амтреківський конверт і знайшов усередині квиток в один бік на «Гірський експрес» із Талси до Денвера. Я довго його роздивлявся й міркував, що робити. Здати його й отримати готівку. Чи скористатися ним і зробити своєю першою зупинкою музичну біржу в Денвері. От тільки щоб грати драйвовий рок, як раніше, треба знову набивати руку. Мої пальці стали м’якими, боєм гралося важкувато. А ще стояло питання наркоти. Коли ти в дорозі, вона скрізь. Через два з гаком роки вся магія з «Портретів блискавкою» вивітрюється — так сказав Джейкобз. Звідки мені було знати, чи не станеться те саме зі зціленням від залежності? Звідки мені було знати, якщо він і сам не знав?

Того дня після обіду я взяв таксі й поїхав до авторемонтної майстерні, яку він орендував у західній частині Талси. Вона стояла покинута й порожня, самі голі стіни. На темній від мастила підлозі не було навіть шматочка дроту.

«Зі мною тут щось сталося», — подумав я. Питання було в тому, чи надів би я ті модифіковані навушники знову, якби мені випала така можливість. Я вирішив, що надів би, і якимось чином (я сам достоту не розумів, як саме) це допомогло мені прийняти рішення щодо квитка. Я ним скористався, і коли приїхав у Денвер, то сів на автобус до Недерленда, що стояв високо на західному схилі Скелястих гір. Там я стрів Г’ю Єйтса й почав життя втретє.