Убік

Розділ 9

Вони обрали супермаркет «Щасливі люди» на околицях Балтимора.

— Дайте мені пачку Pall Mall, — сказав Ел автономному комп’ютеризованому касиру за прилавком.

— Wings дешевші, — зауважив Джо.

— Їх більше не виробляють. Вже багато років, — роздратовано відповів Ел.

— Виробляють,— сказав Джо,— просто не рекламують. Це чесні сигарети, які не роздають зайвих обіцянок. — А тоді звернувся до касира: — Замініть Pall Mall на Wings. З жолоба на столик ковзнула пачка сигарет.

— Дев’яносто п’ять центів, — сказав касир.

— Ось десять поскредів,— Ел ввів купюру у щілину для оплати, й електросхеми автоматичного касира одразу ж загули, перевіряючи гроші.

— Ваша решта, сер,— сказав касир і виклав охайну купку монет та купюр перед Елом.— Будь ласка, наступний.

«Отже, Ранситерові гроші приймають»,— сказав до себе Ел, відходячи разом із Джо вбік, щоб звільнити місце для наступного покупця — опасистої літньої леді в сукняному пальті чорничного кольору, яка тримала в руці мексиканську мотузяну господарчу сумку. Він обережно відкрив пачку. Сигарети розкришилися заледве він їх торкнувся.

— Це був би доказ, — сказав Ел, — якби ми взяли пачку Pall Mall. Я повертаюся у чергу. — Він уже було рушив туди, аж раптом помітив, що огрядна літня леді голосно свариться з автоматичним касиром.

— Вона померла, — різко напосідалася жінка, — перш ніж я встигла донести її додому. Ось, можете забрати назад. — Вона поставила горщик на касу. У ньому Ел побачив мертву рослину, можливо, азалію — оскільки та була висхла й зів’яла, годі було визначити напевно.

— Я не можу повернути вам гроші, — відповів касир. — На тривалість життя рослин, які ми продаємо, гарантія не поширюється. «Нехай покупець буде пильним» — ось наше правило. Будь ласка, наступний.

— А журнал Saturday Evening Post, — сказала старенька, — який я взяла на вашому стенді періодики, виявився річної давнини. Що з вами коїться? А ще готовий TB-обід із личинки марсіанського хробака був...

— Наступний клієнт, — сказав касир. Він її ігнорував.

Ел вийшов із черги. Він блукав магазином, аж поки не дійшов до стелажів із блоками сигарет усіх можливих брендів, що височіли над ним на вісім футів.

— Вибери якийсь, — сказав він до Джо.

— Dominos, — відповів той. — Вони за тією ж ціною, що і Wings.

— Господи, не вибирай усякий мотлох. Візьми щось на зразок Winston або Kool, — Ел сам витягнув блок із сигаретами й потрусив його. — Він порожній. Це можна одразу визначити за вагою.

Однак всередині упаковки щось бовталося, щось майже невагоме й крихітне. Він розірвав її і зазирнув досередини.

Нерозбірлива записка від руки. Вони одразу упізнали почерк. Ел витягнув папірець, й обоє взялися читати.

— Отже, він знає про Венді,— сказав Ел.— Можливо, це означає, що таке не повториться з усіма нами.

— Випадковий блок сигарет, — мовив Джо, — у випадковому супермаркеті в місті, яке ми, знову ж таки, вибрали навмання. І ми знаходимо адресовану нам записку від Ґлена Ранситера. То що в такому разі ми знайшли б в інших сигаретних блоках? Ту саму записку? — Він дістав блок L&M, потрусив його, потім відкрив. Десять пачок сигарет плюс іще десять під ними — як і можна було очікувати. «Чи ні?» — запитував у себе Ел. Він взяв до рук одну з пачок.

— Ти ж бачиш, із ними все гаразд, — сказав Джо. — Він витягнув блок із середини ряду. — Цей теж повний. — Чип не відкривав його, натомість потягнувся за іншим. Тоді за наступним. В усіх були пачки сигарет.

І всі сигарети кришилися, щойно Ел брав їх до рук.

— Цікаво, як він довідався, що ми сюди приїдемо,— сказав Ел,— і як він знав, що ми візьмемо саме той блок. — У цьому не було сенсу. Та все ж, тут також діяла пара протиставлених одна одній сил. «Розпад проти Ранситера, — подумав Ел. — В усьому світі. Ймовірно, в усьому всесвіті. Можливо, згасне сонце, — припустив він, — а Ґлен Ранситер замінить його іншим. Якщо зможе.

Так,— міркував він,— от у чому питання. Що під силу Ранситеру?

Іншими словами: як далеко здатний зайти процес розпаду?»

— А спробуймо дещо інше, — запропонував Ел. Він ішов проходом, минаючи консерви, пачки та коробки з їжею. Діставшись нарешті до відділу техніки, Ел навмання обрав дорогий німецький магнітофон.— Виглядає непогано,— сказав він до Джо, який ішов слідом. Тоді взяв ще один, і досі запакований. — Купімо його й візьмімо з собою до Нью-Йорка.

— Ти не хочеш відкрити? — запитав Джо.— Перевірити, перш ніж купувати?

— Гадаю, я й так знаю, що ми там побачимо, — відповів Ел. — І це не можна перевірити тут. — Він поніс магнітофон до каси.

Повернувшись до Нью-Йорка, вони віддали магнітофон у технічний відділ фірми «Ранситер і компаньйони».

Через п’ятнадцять хвилин головний механік, розібравши попередньо пристрій, уже доповідав їм про свої висновки.

— Усі рухомі елементи механізму, що відповідає за прокручування стрічки, зношені. Гумовий ролик місцями протертий; всередині всюди шматочки гуми. Гальмівних колодок для швидкісної прокрутки вперед та назад практично не лишилося. Необхідна ґрунтовна чистка і змазка: ним багато користувалися. Насправді я б навіть сказав, що тут знадобиться капітальний ремонт, включно із заміною пасиків.

— Його вже використовували кілька років? — запитав Ел.

— Можливо. Як довго він у вас?

— Я купив його сьогодні,— відповів Ел.

— Це неможливо,— сказав майстер.— Якщо ж це правда, то вони продали вам...

— Я знаю, що вони мені продали, — відповів Ел. — І знав про це ще коли його купував, навіть не відкриваючи коробки. Новісінький магнітофон, — звернувся він до Джо, — і вже цілковито зношений. Куплений за несправжні гроші, які супермаркет охоче прийняв. Нікчемні гроші, нікчемна покупка — у цьому є якась логіка.

— Сьогодні не мій день, — сказав майстер. — Коли я прокинувся вранці, мій папужка лежав мертвий.

— Від чого він помер? — запитав Джо.

— Не знаю, просто помер. Лежав закляклий, мов дошка.— Майстер замахав кострубатим пальцем до Ела.— Я маю дещо вам сказати про цей магнітофон. Те, чого ви не знаєте. Він не просто зношений, таку модель не випускають ось уже сорок років. Тепер у таких пристроях не використовують ані гумових роликів, ані пасиків. Ви ніколи не знайдете до нього запасних деталей, хіба що хтось виготовляє їх вручну. І воно того не варте. Цей мотлох безнадійно застарів. Викиньте його. Просто забудьте.

— Ваша правда. Я про це не знав, — сказав Ел, і вони з Джо вийшли з майстерні у коридор. — Тепер йдеться вже не про занепад, це щось інше. І нам буде важко знайти незіпсуті харчі — будь-де і будь-які. Які продукти у супермаркетах будуть придатними після стількох років?

— Консерви, — відповів Джо. — В тому супермаркеті в Балтиморі було багато консервів.

— І тепер ми розуміємо, чому, — сказав Ел. — Сорок років тому значно більше продуктів у супермаркетах продавалося у консервованому, а не замороженому вигляді. Це може стати нашим єдиним джерелом харчів, твоя правда. — Він задумався. — Однак всього за день усе стрибнуло від двох років до сорока. Завтра о цій порі це може бути вже сто років. Немає їжі, яка б не зіпсувалася за сто років, навіть якщо це консерви.

— Китайські яйця[19],— мовив Джо.— Тисячолітні яйця, які закопують у землю.

— Але ж мова не тільки про нас,— сказав Ел.— Пам’ятаєш ту стареньку в Балтиморі? Ця штука вплинула і на її покупку, на азалію.

«Невже весь світ приречений на голодну смерть через той вибух на Місяці? — запитував він у себе. — Чому це стосується всіх, а не лише нас?»

— А ось і... — сказав Джо.

— Помовч хвильку,— попросив Ел.— Мені треба дещо обдумати. Можливо, Балтимор існує лише там, куди йде один із нас. А супермаркет «Щасливі люди» щез, щойно ми звідти поїхали. Цілком можливо, що все це відбувається лише з нами — тими, хто був тоді на Місяці.

— Це філософська проблема, яка не має ані ваги, ані значення, — відповів Джо. — Це неможливо довести або спростувати.

— Для тієї старенької у сукняному пальті чорничного кольору вона була б важливою. Як і для всіх інших, — саркастично мовив Ел.

— А ось і майстер, — сказав Джо.

— Я щойно подивився інструкцію,— почав майстер,— до вашого магнітофона. — Зі збентеженим виразом обличчя він простягнув Елу буклет. — Погляньте.— Але одразу ж забрав назад.— Я позбавлю вас необхідності це все перечитувати, просто подивіться ось тут, на останній сторінці, де вказано, хто виготовив цю кляту штуку і куди її відправляти на гарантійний ремонт.

— Виготовлено Ранситером із Цюриха,— прочитав уголос Ел. — А пункт гарантійного обслуговування в Північноамериканській Конфедерації розташований у Де-Мойні. Те саме, що і на сірниковій коробці.

Він передав буклет Джо і сказав:

— Їдьмо у Де-Мойн. Оцей буклет — перше об’явлення, яке поєднує ці два місця. «Цікаво, чому саме Де-Мойн?» — подумки запитав у себе Ел.

— А ти не пригадуєш, — звернувся він до Джо, — чи був Ранситер за життя якось пов’язаний із Де-Мойном?

— Ранситер там народився, — відповів Джо. — Провів там перші п’ятнадцять років свого життя. Час від часу він згадував те місто.

— Тож тепер, після смерті, він туди повернувся. У той чи інший спосіб. — «Ранситер у Цюриху, — міркував він, — але також у Де-Мойні. У Цюриху його мозок виказує певний метаболізм: його фізичне напівживе тіло перебуває в холодильному контейнері в мораторіумі „Любі браття“, але, попри це, з ним не вдається вийти на зв’язок. У Де-Мойні його немає фізично, однак там, очевидно, з ним можна встановити контакт. Власне, ми вже його встановили за посередництвом цієї інструкції, принаймні односторонній — від нього до нас. А тим часом, — думав він, — наш світ занепадає, рухається у зворотному напрямку, виносячи на поверхню минулі фази дійсності. Можливо, під кінець тижня ми прокинемося і побачимо за вікном древні гуркотливі трамваї, які сунутимуть уздовж П’ятої Авеню. Trolley Dodgers[20]»,— подумав він, запитуючи себе, що це означає. Забутий лексичний зворот, що прийшов із минулого; примарна, далека еманація у його свідомості, що тепер заступала собою актуальну реальність. Навіть від цього нечіткого усвідомлення, все ще тільки суб’єктивного, йому було не по собі: воно стало раптом надто реальним, сутністю, про існування якої він нічого не знав ще якусь мить тому. — Trolley Dodgers, — сказав він уголос. Минуло щонайменше сто років. Але цей термін нав’язливо засів у його свідомості. Він ніяк не міг його забути.

— Звідки ви це знаєте? — запитав майстер. — Ніхто вже й не пам’ятає. Це стара назва Brooklyn Dodgers. — Він з підозрою зиркнув на Ела.

— Краще нам піднятися нагору,— запропонував Джо. — І впевнитися, що з ними все гаразд. Перш ніж вирушимо до Де-Мойна.

— Якщо не дістанемося туди якнайшвидше, — сказав Ел, — то поїздка може тривати день або й два. — «Бо засоби пересування деградують, — подумав він. — Від ракетних двигунів до реактивних літаків, від реактивних літаків до поршневих літальних апаратів, а потім вже такий наземний транспорт, як поїзди на паровій тязі та, врешті, запряжені кіньми вози. Однак регрес навряд чи зайде так далеко, — подумки сказав він собі. — Хоча ми вже маємо перед очима сорокарічний магнітофон із гумовими роликами й пасиками. Тож, можливо, все буде саме так».

Вони з Джо швидко підійшли до ліфта. Джо натиснув кнопку і вони чекали — обоє на межі, не мовлячи ні слова, поринувши у роздуми.

Гуркочучи, прибув ліфт. Ця гуркотнеча вирвала Ела Геммонда з задуми. Він рефлексивно розсунув металеві ґрати дверей.

І опинився перед підвішеною на тросах відкритою кабіною з відполірованою латунною фурнітурою. Одягнений у форму ліфтер із мертвим поглядом сидів на табуреті, тримаючись за ручку керування. Він байдуже окинув їх оком. Однак Ел відчув зовсім не байдужість.

— Не заходь, — сказав він Джо, стримуючи того рукою. — Подивися уважно й подумай, спробуй згадати ліфт, у якому ми вже їздили сьогодні: гідравлічний, закритий, автоматичний, абсолютно безшумний...

Він замовк. Бо застаріла гуркотлива штукенція перед ними розсіялася мов у тумані, і замість неї з’явився звичайний сучасний ліфт. Та все ж він відчував присутність того іншого, старого ліфта, який зачаївся десь на межі видимого, немов був готовий одразу ж виринути знову, щойно вони з Джо відведуть погляд в інший бік. «Він хоче повернутися, — усвідомив Ел. — І він повернеться. Ми можемо лише відсунути його прихід на якийсь час, щонайбільше на кілька годин. Дія ретроградної сили пришвидшується; архаїчні форми беруть гору стрімкіше, ніж ми думали. Тепер нас може відкинути на століття назад одним стрибком. Ліфтові, який ми щойно бачили, було, напевне, не менше ста років.

І все ж, — думав він, — схоже на те, що ми можемо це частково контролювати. Якось же нам вдалося повернули до буття цей сучасний ліфт. Якщо будемо триматися разом, якщо діятимемо як одна сутність — не дві, а дванадцять свідомостей вкупі...»

— Що ти побачив? — запитав у нього Джо. — Чому ти сказав мені не заходити у ліфт?

— А ти хіба не бачив старого ліфта? — запитав Ел. — Відкрита кабіна, латунь, десь з 1910 року? Там іще ліфтер сидів на табуретці?

— Ні, — відповів Джо.

— Ти хоч щось бачив?

— Оце,— показав рукою Джо.— Звичайний ліфт, який бачу щодня, коли приходжу на роботу. Я бачив те, що й завжди, те, що бачу зараз.

Він зайшов до ліфта, повернувся і став обличчям до Ела.

«Тоді наші сприйняття дійсності починають розходитися», — усвідомив Ел. Він задумався над тим, що б це могло означати.

Все це здавалося зловісним і зовсім йому не подобалося. Жахне й незрозуміле, в його очах воно поставало як найбільш смертоносна зміна, яка відбулася з часу загибелі Ранситера. Тепер вони регресували з різною швидкістю, і його охопило гостре інтуїтивне передчуття, що саме це трапилося з Венді Райт перед її смертю.

Він запитував себе, скільки часу йому ще лишилося.

Раптом усвідомив присутність усередині себе підступного проникливого холоду, який почав просочуватися у його тіло в певний давніший і вже позабутий час, вивчаючи його, як і світ довкола. Це нагадало йому про їхні останні хвилини на Місяці. Ця прохолода зневиразнювала поверхні предметів, вона огортала їх, ширилася й проступала у вигляді бульбашкоподібних випуклостей, які гучно випускали повітря й лускали. У численні відкриті рани заповзав холод, проникаючи глибоко, аж до осердя речей, до тієї основи, яка давала їм життя. Те, що він бачив зараз, здавалося крижаною пустелею, з якої виступали вкриті льодом брили. Над рівниною, якою тепер стала реальність, проносився вітер, він заклякав, перетворюючись на кригу, тож брил було вже майже не видно. Десь на самій межі його поля зору проступила темрява, однак він зумів розгледіти її лише краєчком ока.

«Але, — подумав Ел, — це лише проекція моєї свідомості. Насправді всесвіт не похований під пластами вітру, холоднечі, темряви і льоду: все це відбувається у мене всередині, і попри це я бачу його зовні. Дивно,— думав він.— Невже у мене всередині цілий світ? Поглинутий моїм тілом? Коли це трапилося? Мабуть, це прояв смерті,— вирішив Ел.— Невизначеність, яку я відчуваю, сповільнення, що веде до ентропії — це процес, а лід, який я бачу, — результат успішності цього процесу. Коли я вимкнуся, — подумав він, — зникне цілий усесвіт. Але де ж ті різноманітні вогні, які я мав би бачити, входи до нових утроб? Де, зокрема, оповите туманом червоне світло — знак пар, що чинять перелюб? І тьмяне темне світло, яке свідчить про тваринну пожадливість? Я можу розгледіти лише темряву, що підступає, і цілковиту втрату тепла — долину, полишену її власним сонцем, яка невпинно охолоджується.

Це не може бути звичайною смертю, — подумки сказав він собі. — Це щось неприродне. Замість звичного темпу розпаду тут діє інший фактор, свавільно накинута сила.

Може, я зрозумію це,— міркував він,— якщо просто ляжу й трохи відпочину, якщо у мене буде достатньо енергії для таких роздумів».

— Що трапилося? — запитав Джо, коли вони вже підіймалися ліфтом.

— Нічого, — коротко сказав Ел. — «Можливо, вони й виживуть, — думав він, — але я — приречений».

Вони з Джо й далі рухалися вгору посеред порожньої тиші.

Зайшовши до переговорної кімнати, Джо усвідомив, що Ела не було поряд. Розвернувшись, він оглянув коридор і помітив, що той спинився віддалік і стоїть на самоті.

— Що трапилося? — знову запитав Джо. Ел не ворухнувся.— З тобою все гаразд? — мовив Чип, підходячи до товариша.

— Я втомився, — сказав Ел.

— Ти маєш кепський вигляд, — зауважив Джо. Він не на жарт стривожився.

— Сходжу в туалет, — сказав Ел. — А ти йди до інших, переконайся, що з ними все гаразд. Я незабаром до вас приєднаюся.— Він невпевнено рушив. Тепер він здавався збентеженим. — Усе буде добре, — сказав Ел. Ідучи коридором, він спотикався, ніби не бачив дороги перед собою.

— Я піду з тобою,— мовив Джо.— Щоб переконатися, що ти туди дійдеш.

— Можливо, якщо бризнути трохи теплої води на обличчя... — Ел не договорив. Він знайшов безоплатні двері до чоловічої вбиральні, Джо допоміг їх йому відчинити, і той зник всередині. Чип лишився в коридорі. «З ним щось коїться, — подумки сказав він собі. — Те, що він побачив той старий ліфт, спровокувало в ньому якусь зміну. Цікаво, чому?»

Ел повернувся.

— Що там? — запитав Джо, помітивши вираз його обличчя.

— Поглянь на це, — сказав Ел. Він провів Джо у вбиральню і вказав на дальню стіну. — Графіті, — пояснив він.— Нашкрябані на стіні слова, сам знаєш. Такі знаходиш ледь не в кожному туалеті. Прочитай.

Кольоровою крейдою або ж фіолетовою ручкою було написано:

— Це ж почерк Ранситера? — запитав Ел. — Ти його впізнаєш?

— Так, — кивнув Джо. — Це почерк Ранситера.

— Тож тепер ми знаємо правду, — сказав Ел.

— А це правда?

— Звісно. Очевидно, що так,— відповів Ел.

— Це ж треба, дізнатися про це у такому місці. Зі стіни у чоловічій вбиральні. — зараз він відчував насамперед гірку образу.

— Отакі вони, графіті: грубі й відверті. Ми могли б дивитися телевізор, дослухатися до відеофона, читати газети місяцями — можливо, навіть цілу вічність — і ніколи б про це не дізналися. Якби нам не повідомили отак прямо.

— Але ж ми живі, — сказав Джо. — Усі, окрім Венді.

— Ми перебуваємо у стані напівжиття. Ймовірно, ми й досі на «Претфолі II» прямуємо на Землю з Місяця, після того вибуху, який нас знищив — саме нас, а не Ранситера. А він намагається вловити наш протофазоновий потік. Поки що він зазнав невдачі. Нам ніяк не вдається налагодити контакт між нашим світом і світом Ранситера. Але він зумів до нас достукатися. Ми знаходимо сигнали від нього всюди, навіть у місцях, які обираємо навмання. Його присутність проникає у нас, де б ми не були. Це він і тільки він, бо Ранситер — єдиний людина, який намагається...

— Єдина людина, — перебив Джо. — А не єдиний. Ти сказав єдиний, який...

— Я хворий, — відповів Ел. Він відкрив воду й змочив собі обличчя. Однак Джо помітив, що вода була негаряча. У ній потріскували й шурхотіли шматочки льоду. — Повертайся до переговорної кімнати. Я підійду, коли трохи покращає, якщо мені, звісно, взагалі покращає.

— Гадаю, я мушу лишитися тут з тобою, — відповів Джо.

— Ні, хай йому грець! Забирайся звідси! — з посірілим, сповненим страху обличчям, Ел виштовхав його до дверей вбиральні, а потім у коридор. — Іди! Переконайся, що з ними все гаразд. — Він позадкував у туалет, зігнувшись і міцно затиснувши очі руками. Тоді зник за зачиненими дверима.

Джо вагався.

— Гаразд, — сказав він. — Я буду з іншими у переговорній. — Він почекав, прислухаючись. Однак нічого не почув. — Еле? — озвався Джо. — «Господи, — подумав він,— це жахливо. З ним справді щось коїться».— Я хочу пересвідчитися, — сказав Чип, штовхаючи двері, — що з тобою все гаразд.

— Надто пізно, Джо. Не дивися, — відповів Ел тихим, спокійним голосом. У туалеті було темно. Очевидно, Елу вдалося вимкнути світло.— Ти нічим мені не допоможеш, — сказав він слабко, проте рішуче. — Не слід було нам відділятися від решти. Ось чому це трапилося з Венді. Ти зможеш лишатися живим, принаймні якийсь час, якщо знайдеш їх і повсякчас будеш поряд із групою. Скажи їм про це. Переконайся, що всі це розуміють. Ти ж розумієш?

Джо потягнувся до вимикача.

Однак відчув, як щось стукнуло його у темряві. Удар був слабкий і невагомий. Нажаханий, він відсмикнув руку. Його приголомшило те, наскільки безсилим був Еловий удар. Це безсилля сказало йому все. Можна було не дивитися.

— Я піду до інших,— сказав він.— Так, я розумію. Це дуже боляче?

Тиша, а потім байдужий голос прошепотів:

— Ні, це не дуже боляче. Я просто... — Голос згас. Знову запанувала тиша.

— Ну, може, ще колись побачимося,— сказав Джо. Він знав, що так не можна казати — сам злякався, почувши, що белькоче такі дурниці. Але нічого кращого не спадало на думку. — Добре, висловлюся інакше, — сказав він, хоч і знав, що Ел уже його не чує. — Сподіваюся, що тобі покращає. Я ще повернуся, після того як розповім їм про той напис на стіні. Попрошу їх не приходити сюди і не зазирати до вбиральні, бо це може... — Він намагався підібрати правильні слова.— Бо вони можуть тебе потурбувати, — закінчив Джо.

Жодної відповіді.

— Ну, бувай! — попрощався Чип і вийшов із темряви вбиральні. Він невпевнено поплентався коридором до переговорної кімнати. Спинившись на мить, Джо глибоко й різко вдихнув, а тоді штовхнув двері.

По телевізору, вмонтованому у стіну в кінці кімнати, йшла гучна реклама засобу для миття. На великому кольоровому 3D екрані домогосподарка прискіпливо обдивилася рушник із замінника хутра видри і різким, пронизливим голосом заявила, що йому не місце у її ванній. Тоді на екрані з’явилася ванна кімната, на стіні якої також виднілося графіті. На цей раз тим самим знайомим почерком було написано:

Однак той напис у переговорній бачила всього одна людина. Джо стояв на самоті посеред порожньої кімнати. Всі інші — вся їхня група — зникли.

Він запитував себе, де вони можуть бути. І чи протягне він достатньо довго, аби їх знайти. Це видавалося малоймовірним.