Убік

Розділ 7

— Здається, найкращим варіантом буде приземлитися у Цюриху, — сказав Джо Чип. Він узяв мікрохвильовий аудіофон, розташований на борту дорогого й добре оснащеного корабля Ранситера, і набрав телефонний код Швейцарії. — Якщо ми помістимо його в мораторіум, де лежить Елла, то матимемо змогу консультуватися з обома одночасно. Їх зможуть під’єднати за допомогою електронних засобів, і вони функціонуватимуть в унісон.

— Не електронних, а протофазонових, — виправив його Дон Денні.

— Хтось знає, як звати менеджера мораторіуму «Любі браття»? — запитав Джо.

— Герберт Якось-там, — відповіла Тіппі Джексон. — Якесь німецьке прізвище.

— Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ, — мовила Венді Райт, трохи поміркувавши. — Я пам’ятаю, бо Ранситер якось мені казав, що це означає «Герберт, краса пташиного співу». Хотіла б я, щоб мене так назвали. Саме так тоді й подумала.

— То виходь за нього заміж, — сказав Тито Апостос.

— Я вийду заміж за Джо Чипа,— відповіла Венді похмурим, задумливим голосом, у якому вчувалася дитяча серйозність.

— Он як? — здивувалася Пет Конлі. Її сяйливі чорні очі загорілися. — Та невже?

— А ти і це можеш змінити? — запитала Венді.— Своїм талантом?

— Я живу з Джо, — відповіла Пет. — Я його коханка. За нашою домовленістю я сплачую його рахунки. Сьогодні вранці я заплатила вхідним дверям, щоб вони дозволили йому вийти. Без мене він і досі сидів би у квартирі.

— І тоді наш політ на Місяць не відбувся б, — докинув Ел Геммонд. Він пильно поглянув на Пет з неоднозначним виразом на обличчі.

— Можливо, не сьогодні, — мовила Тіппі Джексон, — але рано чи пізно все ж би відбувся. Тому яка різниця? В будь-якому разі я вважаю, що для Джо не так і погано мати коханку, яка платить його дверям. — Вона легенько поплескала Чипа по плечу, і її обличчя засяяло посмішкою, в якій приголомшений Джо впізнав знак розпусного схвалення, так ніби вона опосередковано отримувала задоволення від його особистого життя. За екстравертною поверхнею особистості місіс Джексон ховалася справжня вуаєристка.

— Дайте мені бортовий довідник, — попросив Джо. — Я попереджу мораторіум, щоб на нас чекали. — Він подивився на годинник. Летіти ще десять хвилин.

— Ось довідник, містере Чип,— сказав Джон Ілд, трохи понишпоривши довкола. Він подав йому важку прямокутну скриньку з клавіатурою і мікросканером.

Джо набрав ШВЕЙЦ, потім ЦЮР і, нарешті, ЛБ БРАТ МОРА.

— Схоже на іврит,— сказала Пет, стоячи у нього за спиною. — Семантичні згустки.

Мікросканер шурхотів, обираючи й відкидаючи варіанти. Врешті-решт, його механізм видав перфокарту, яку Джо вставив у приймальний отвір телефона.

— Введена інформація відхилена, — сказав телефон металевим голосом і жваво виштовхнув перфокарту. — Номер, який ви ввели, більше не використовується. Якщо вам потрібна допомога, вставте червону карту в...

— Яка дата на тому довіднику? — запитав Джо в Ілда, який вже забрав пристрій, щоб поставити назад на полицю.

Ілд поглянув на штамп із датою ззаду скриньки.

— 1990-й. Йому два роки.

— Не може бути,— сказала Еді Дорн.— Два роки тому цього корабля ще не існувало. Тут усе нове.

— Може, Ранситер вирішив зекономити,— зауважив Тито Апостос.

— Це неможливо,— відповіла Еді.— Він не шкодував зусиль, грошей та інженерних здобутків для будівництва «Претфола II». Усі, хто працював на нього, про це знають. Цей корабель є його гордістю і втіхою.

— Був його гордістю й втіхою, — виправила Френсі Спеніш.

— Я не готовий із цим змиритися, — сказав Джо. Він увів червону картку в отвір телефона. — Надайте мені актуальний номер мораторіуму «Любі браття» у Цюриху, Швейцарія.

— Цей корабель і досі його гордість та втіха, тому що Ранситер досі існує,— мовив він до Френсі Спеніш.

Перфокарта з оновленим номером вискочила з апарата. Джо вставив її у приймальний отвір. Цього разу комп’ютеризований механізм телефона не відмовив. На екрані з’явилося хворобливе, трохи розпусне обличчя невтомного улесливого керівника мораторіуму «Любі браття». Джо одразу пригадав, яку неприязнь той у нього завжди викликав.

— Мене звати гер Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Ви звернулися до нас, аби ми розділили ваш смуток, сер? Дозвольте записати ваше ім’я й адресу, щоб я мав змогу перетелефонувати, якщо зв’язок обірветься,— власник мораторіуму був завжди напоготові.

— Стався нещасний випадок, — сказав Джо.

— Те, що ми називаємо нещасним випадком, — відповів фон Фоґельзанґ, — є проявом Божого промислу. В певному сенсі все життя можна назвати випадком. Однак насправді...

— Я не хочу вдаватися в теологічні дискусії, — перебив його Джо. — Точно не зараз.

— Зараз і саме зараз той час, коли віра приносить найбільшу розраду. Небіжчик — ваш родич?

— Наш роботодавець, — відповів Джо. — Ґлен Ранситер із «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк. У вас перебуває його дружина Елла. Ми приземлимося за вісім-дев’ять хвилин. Ви можете приготувати для нас один із ваших холодильних фургонів?

— Він зараз у контейнері?

— Ні, — відказав Джо. — Він вигрівається на пляжі в Тампі, у Флориді.

— Припускаю, що ваша дотепна відповідь означає «так».

— Нехай фургон чекає на нас у цюрихському космопорту, — сказав Джо і роз’єднав зв’язок.

«Здуріти, з ким нам віднині доведеться мати справу», — подумав він.

— Ми дістанемо Рея Голліса,— заявив він інерціалам, що зібралися довкола нього.

— Замість містера Фоґельзанґа? — не зрозумів Семмі Мундо.

— Дістанемо, тобто знищимо,— пояснив Джо.— За те, що він скоїв.

«Ґлен Ранситер, — думав він, — стоїть заморожений у прозорому пластиковому контейнері, прикрашеному пластиковими бутонами троянд. Пробуджується до напівжиття на одну годину на місяць. Згасає, слабне, стає дедалі кволішим... Господи,— він був у відчаї.— З усіх людей на світі. Людина, яка зараз нам так потрібна. І яку так переповнювало життя».

— У будь-якому разі тепер він буде ближче до Елли, — сказала Венді.

— Певною мірою,— погодився Джо.— Сподіваюся, ми встигли вкласти його у холодильний контейнер, перш ніж... — він не договорив, не бажаючи висловлювати своїх страхів. — Не люблю мораторіумів. А також їхніх власників. І мені не подобається Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ. Чому Ранситер надає перевагу швейцарським мораторіумам? Що не так із мораторіумом у Нью-Йорку?

— Це швейцарський винахід, — відповіла Еді Дорн. — І, згідно з незалежними дослідженнями, середня тривалість напівжиття у швейцарському мораторіумі на дві повних години довша, ніж у наших. Схоже, у швейцарців є свої секрети.

— ООН мала б заборонити напівжиття,— мовив Джо,— як втручання у природний цикл народження та смерті.

Ел Геммонд глузливо додав:

— Якби Бог схвалював напівжиття, то ми б народжувалися у контейнері, наповненому сухим льодом.

Дон Денні, що стояв біля контрольної панелі, сказав:

— Ми вже у зоні дії цюрихського мікрохвильового передавача. Решту вони зроблять самі.

Дон із похмурим виглядом відійшов від панелі управління.

— Веселіше, — підбадьорила його Еді Дорн. — Може, це й звучить трохи жорстоко, але подумай, як нам поталанило. Усі ми могли б зараз бути мертвими: чи від бомби, чи скошені лазерами вже після вибуху. Коли ми приземлимося, тобі стане краще. На Землі значно безпечніше.

— Те, що треба було летіти на Місяць, мало б нас насторожити, — мовив Джо.

«Мало б насторожити Ранситера»,— усвідомив він.

— Через оту прогалину в законі, пов’язану з адмініструванням Місяця. Ранситер завжди говорив: «Ставтеся з підозрою до завдань, для виконання яких треба покидати Землю». Якби він був живий, саме це він зараз і сказав би. «Тим паче не ведіться, якщо потрібно летіти на Місяць. Надто багато організацій запобігання паранормальним втручанням вже на цьому обпеклося».

«Якщо він все таки прокинеться в мораторіумі, — подумав Джо, — це будуть його найперші слова. „Я завжди з підозрою ставився до Місяця“, — скаже він. Але його настороженість виявилася недостатньо сильною. Справа обіцяла надто великий прибуток. Він не міг втриматися. От на цю приманку вони його й спіймали. Він завжди знав, що все так і скінчиться».

Задні двигуни, вимкнені цюрихським мікрохвильовим передавачем, досі гуділи. Корабель затрусило.

— Джо,— сказав Тито Апостос,— тобі доведеться сказати Еллі про Ранситера. Ти це розумієш?

— Я думаю про це, відколи ми вилетіли з Місяця і рушили додому, — відповів Джо.

Різко сповільнившись, корабель готувався до посадки за допомогою своїх численних гомеостатичних допоміжних систем.

— І ще,— сказав Джо,— я мушу сповістити Асоціацію про те, що трапилося. Вони зітруть нас на порох. Одразу скажуть, що ми пішли туди як вівці на забій.

— Але ж Асоціація — наші друзі,— зауважив Семмі Мундо.

— Після такого фіаско у нас немає друзів, — відповів Ел Геммонд.

На краю цюрихського посадкового поля на них чекав гвинтокрил на сонячних батареях з логотипом мораторіуму «Любі браття». Поряд із ним стояв схожий на жука чоловік, одягнений за континентальною модою: твідова тога, м’які шкіряні мокасини, кармазиновий пояс і пурпурна тюбетейка з гвинтом літака. Власник мораторіуму подріботів до Джо, виставивши вперед руку в рукавичці, коли той ступив із трапа на рівну поверхню Землі.

— Судячи з вашого вигляду, радісною подорож не була,— сказав фон Фоґельзанґ, коли вони швидко потиснули руки. — Дозвольте моїм співробітникам піднятися на борт вашого симпатичного корабля і розпочати...

— Так, — обірвав його Джо. — Заходьте на борт і забирайте його.

Засунувши руки в кишені, він поплентався до кав’ярні біля посадкового поля, почуваючись пригнічено й похмуро. «Відтепер все буде як зазвичай,— усвідомив він.— Ми повернулися на Землю. Голліс нас не знищив — нам пощастило. Операція на Місяці, жахливе, огидне випробування, спроба заманити нас у пастку — тепер це все у минулому. Починається новий етап. І у нас немає над ним безпосередньої влади».

— П’ять центів, будь ласка, — сказали двері кав’ярні, відмовляючись відчинятися.

Він зачекав, поки якась парочка вийшла з кав’ярні, обережно протиснувся досередини, знайшов вільне місце і сів. Зсутулившись, поклавши руки на прилавок та зчепивши пальці в замок, він вивчав меню.

— Кави, — попросив Джо.

— Вершки чи цукор? — пролунало з гучномовця пересувної башточки, яка господарювала у кав’ярні.

— І те, й інше.

Віконечко прочинилося, чашка кави, два крихітних пакетики цукру і схожий на пробірку контейнер із вершками ковзнули вперед й опинилися перед ним на барній стійці.

— Один міжнародний поскред, будь ласка, — почулося з гучномовця.

— Спишіть із рахунку Ґлена Ранситера, компанія «Ранситер і компаньйони», Нью-Йорк,— відповів Джо.

— Введіть відповідну кредитну картку, — сказав гучномовець.

— Уже п’ять років, як вони заборонили мені користуватися кредитними картками,— мовив Джо.— Я й досі виплачую те, що заборгував у...

— Один поскред, будь ласка,— повторив динамік. Він почав загрозливо цокати.— Інакше через десять секунд я повідомлю в поліцію.

Джо передав поскред. Цокання припинилося.

— Нам такі як ви не потрібні, — почулося з динаміка.

— Одного дня,— розлючено мовив Джо,— такі як я повстануть і повалять вас, поклавши край тиранії гомеостатичних машин. Повернеться час людських цінностей, співчуття і звичайного тепла. І коли це трапиться, такі, як я, що пройшли крізь тяжкі випробування й справді потребують трохи гарячої кави, щоб стати на ноги і діяти далі, коли конче потрібно діяти, отримають гарячу каву, незалежно від того, є у них поскред чи ні.— Він підняв мініатюрний тюбик з вершками, але одразу поклав його на місце. — До того ж ваші вершки, молоко, чи що б там не було — скисли.

Гучномовець мовчав.

— Невже ви нічого не зробите? — запитав Джо. — Ви не вмовкали, коли хотіли отримати від мене поскред.

Платні двері кав’ярні відчинилися, і до приміщення зайшов Ел Геммонд. Він закрокував до Джо й сів поруч.

— Працівники мораторіуму забрали Ранситера у гвинтокрил. Вони готові злітати й хочуть знати, чи ти плануєш до них приєднатися.

— Поглянь на ці вершки, — відповів Джо. Він підняв тюбик. Рідина обліпила стінки густими грудочками. — Ось що отримуєш за поскред в одному з найсучасніших, технологічно найрозвинутіших міст на Землі. Я не піду звідси, поки не отримаю компенсації: або мені повернуть мій поскред, або замінять вершки на свіжі, щоб я міг випити кави.

Поклавши руку на плече Джо, Ел Геммонд втупився у нього пильним поглядом:

— У чому річ, Джо?

— Спершу сигарета, — відповів Джо. — Потім довідник дворічної давності на кораблі. А тепер мені подають вершки, що скисли тиждень тому. Я не розумію, Еле.

— Випий каву без вершків,— сказав Ел.— І сідай у гвинтокрил, щоб вони мали змогу відвезти Ранситера в мораторіум. Ми всі чекатимемо твого повернення на кораблі. А потім подамося до найближчого офісу Асоціації й детально відзвітуємо про те, що трапилося.

Джо підніс чашку з кавою і помітив, що напій був холодний та застояний і здавався звареним дуже давно: поверхню вкривала піниста пліснява. Він з огидою поставив її на місце. «В чому річ? — подумав він, — що зі мною відбувається?» Його огида раптом переросла у дивну невиразну паніку.

— Ну ж бо, Джо,— підганяв його Ел, міцно тримаючи за плече. — Облиш цю каву. Це неважливо. Зараз важливо доправити Ранситера до...

— Знаєш, хто дав мені той поскред? — запитав Джо. — Пет Конлі. І я одразу зробив з ним те, що завжди роблю з грішми. Пустив його на вітер. На чашку торішньої кави. — Він підвівся зі стільця, скоряючись руці Геммонда. — То, може, поїдеш зі мною в мораторіум? Мені знадобиться підтримка, особливо під час розмови з Еллою. Що робити? Звинувачувати в усьому Ранситера? Говорити, що летіти на Місяць було його рішенням? Це ж правда. Чи, може, сказати їй щось інше, сказати, що корабель зазнав аварії чи що це була природна смерть?

— Але ж Ранситера врешті-решт зв’яжуть із нею, — відповів Ел. — І він скаже їй правду. Тож і тобі треба сказати правду.

Вони вийшли з кав’ярні і рушили до гвинтокрила, що належав мораторіуму «Любі браття».

— Мабуть, я залишу цю розмову Ранситерові, — сказав Джо, коли вони опинилися на борту. — Чому б і ні? Летіти на Місяць було його рішенням. Нехай скаже їй сам. Він звик із нею розмовляти.

— Готові, джентльмени? — поцікавився фон Фоґельзанґ, що сидів у кріслі пілота. — Чи не час нам вирушити у скорботний шлях до останнього прихистку містера Ранситера?

Джо простогнав і втупився поглядом у вікно гелікоптера, зосередившись на спорудах, які обрамлювали цюрихське злітно-посадкове поле.

— Так, злітаємо, — відповів Ел.

Коли гвинтокрил відірвався від землі, власник мораторіуму натиснув кнопку на панелі управління. Кабіна наповнилася звучанням Missa Solemnis[8] Бетговена, що, гучно перекочуючись, залунала з десятка динаміків, а численні голоси у супроводі підсиленого електронікою симфонічного оркестру знову і знову промовляли: Agnus dei, qui tollispeccata mundi[9].

— Ти знав, що Тосканіні[10] підспівував виконавцям, коли був диригентом? — запитав Джо. — У записі «Травіати»[11] чутно його голос під час арії Sempre Libera.

— Цього я не знав,— відповів Ел. Він спостерігав, як унизу пропливали елегантні, міцно збудовані багатоквартирні будинки Цюриха. Джо теж мимоволі задивився на це величне гордовите видовище.

— Libera те, Domine[12],— сказав Джо.

— Що це значить?

— Це означає,— відповів Джо,— «Боже, змилостися наді мною». Невже не знаєш? Хіба це не загальновідома річ?

— Чому це спало тобі на думку? — запитав Ел.

— Музика, клята музика,— відповів Джо, а тоді звернувся до Фоґельзанґа: — Вимкніть музику. Ранситер її не чує. Я єдиний, хто може чути, а мені зараз не до цього.

— Ти ж не хочеш слухати, правда? — перепитав він у Ела.

— Заспокойся, Джо,— відповів Ел.

— Ми веземо нашого покійного роботодавця у місце, яке зветься мораторіум «Любі браття», а ти кажеш «заспокойся». Знаєш, Ранситер не був зобов’язаний летіти з нами на Місяць. Він міг би відправити нас і лишитися в Нью-Йорку. Тож тепер найжиттєлюбніша, найбільш сповнена життям людина з усіх, кого мені доводилось знати...

— Порада вашого темношкірого товариша дуже доречна, — втрутився в розмову власник мораторіуму.

— Яка порада? — запитав Джо.

— Заспокоїтися. — Фон Фоґельзанґ відкрив бардачок на панелі управління гвинтокрила і передав Джо барвисту коробочку. — Розжуйте одну, містере Чип.

— Жуйка-транквілізатор, — мовив Джо, беручи коробку. Він автоматично її відкрив. — Жуйка-транквілізатор із ароматом персика.

— Варто прийняти? — запитав він у Ела.

— Краще прийми, — відповів Ел.

— Ранситер ніколи не ковтнув би транквілізатор за таких обставин, — сказав Джо. — Ґлен Ранситер взагалі ніколи в житті не приймав транквілізаторів. А знаєш, що я щойно зрозумів, Еле? Він віддав своє життя, щоб урятувати наші. В опосередкований спосіб.

— Дуже опосередкований, — сказав Ел і додав, — ось ми й на місці.

Гвинтокрил почав спускатися до мітки, нанесеної на пласкому даху будинку.

— Гадаєш, ти зможеш зібрати себе докупи? — запитав він у Джо.

— Я зможу зібратися, коли знову почую голос Ранситера, — відказав той. — Коли знатиму, що якийсь різновид життя, напівжиття, й досі його не полишив.

— Я б не хвилювався з цього приводу, містере Чип, — бадьоро заявив власник мораторіуму. — Зазвичай ми отримуємо достатній протофазоновий потік. На початку. Страждання починаються пізніше, коли значний період напівжиття вже позаду. Але за розумного планування це можна відкласти на багато років.

Він вимкнув двигун гелікоптера і торкнувся важеля, який відкривав двері кабіни.

— Ласкаво просимо до мораторіуму «Любі браття»,— сказав Фоґельзанґ. Він вивів обох пасажирів на посадковий майданчик на даху. — Моя особиста секретарка, міс Бізон, проведе вас до переговорної зали. Якщо ви зачекаєте там, потрохи заспокоюючись від довколишніх кольорів та текстур, я накажу доставити туди містера Ранситера, щойно наші техніки налагодять із ним контакт.

— Я хочу бути присутнім протягом усього процесу, — сказав Джо. — Хочу бачити, як ваші техніки встановлять зв’язок.

— Можливо, як його друг, ви допоможете йому зрозуміти, — звернувся власник мораторіуму до Ела.

— Ми повинні зачекати в залі, Джо, — пояснив той.

Джо розгнівано зиркнув на Ела.

— Дядечко Том[13], — сказав Чип.

— Так прийнято в усіх мораторіумах, — мовив Ел. — Ходімо зі мною до зали.

— Скільки на це потрібно часу? — запитав Джо у власника мораторіуму.

— Протягом перших п’ятнадцяти хвилин ми так чи інакше знатимемо, чи зможемо його повернути. Якщо за цей час нам не вдасться отримати адекватного сигналу...

— То ваші спроби триватимуть усього п’ятнадцять хвилин? — обурився Джо.

— Вони збираються витратити лише п’ятнадцять хвилин,— мовив він до Ела,— аби повернути чоловіка, що вартий більшого, ніж усі ми разом узяті. — Йому хотілося плакати. Розридатися перед усіма.

— Йди, — сказав він Елу. — Давай...

— Краще ти йди, — відповів Ел. — До зали.

Джо рушив за ним.

— Сигарету? — запропонував Ел, вмощуючись на диван, обтягнутий штучною шкірою буйвола. Він подав Джо пачку.

— Вони залежані,— відповів Джо. Навіть не торкнувшись до них, він це знав.

— Так і є. Як ти здогадався? — Ел сховав пачку й трохи зачекав.— Я не знаю жодної людини, яка впадала б у відчай так легко, як ти. Нам пощастило, що ми вижили. В тому контейнері могли би бути ми, всі ми. А Ранситер сидів би в цьому залі, розфарбованому якимось психопатом. — Він поглянув на годинник.

— Усі сигарети на світі залежані, — сказав Джо і також зиркнув на годинник.— Минуло десять хвилин.

Він роздумував. У його голові снувала сила-силенна різноманітних непов’язаних між собою думок, які пливли крізь нього, наче сріблясті рибини. Страхи, незначні роздратування, погані передчуття. Всі ці сріблясті рибини кружляли колами, повертаючись до нього під виглядом страху.

— Якби Ранситер був живий, — сказав він, — і сидів у цій залі, то все було б гаразд. Я це знаю, хоч і не знаю чому.— Він подумав про те, що зараз відбувалося між техніками мораторіуму й останками Ґлена Ранситера. — Ти пам’ятаєш стоматологів? — запитав він у Ела.

— Не пам’ятаю, проте знаю, що то була за професія.

— Колись у людей псувалися зуби.

— Розумію,— сказав Ел.

— Батько розповідав мені, що відчуваєш, коли чекаєш біля кабінету стоматолога. Щоразу, як медсестра відчиняла двері, ти думав: «Ну от! Це відбувається насправді. Річ, якої я боявся усе своє життя».

— Саме так ти почуваєшся зараз? — запитав Ел.

— Я думаю, Господи, чого ж той недоумок, який тут усім заправляє, не прийде й не скаже, що він живий, що Ранситер — живий. Або ж, що він мертвий. Одне або інше. Так чи ні.

— Це майже завжди «так». Згідно зі статистикою, як казав Фоґельзанґ...

— У нашому випадку буде «ні».

— Звідки ти можеш знати...

— Цікаво, чи у Рея Голліса є філіал у Цюриху, — сказав Джо.

— Звісно, що є. Але перш ніж сюди встигне прибути ясновидець, ми вже й так знатимемо.

— Я зателефоную ясновидцю,— відповів Джо.— Зв’яжуся з ним негайно.— Він зірвався на ноги, розмірковуючи, де можна знайти відеофон.— Дай мені четвертак.

Ел похитав головою.

— У певному сенсі, — сказав Джо, — ти мій підлеглий. Ти мусиш виконувати мої вказівки, інакше я тебе звільню. Як тільки Ранситер загинув, я взяв на себе керівництво фірмою. Відколи вибухнула бомба, за все відповідаю я. Привезти його сюди було моїм рішенням, а тепер моє рішення — найняти на кілька хвилин ясновидця. Дай четвертак.

Він простягнув руку.

— Чоловік, що керує фірмою «Ранситер і компаньйони», не має у кишені п’ятдесяти центів. Ось тобі четвертак,— він дістав монету й кинув її Джо. — Коли будеш нараховувати мені зарплату, не забудь додати його до загальної суми.

Джо вийшов із зали й поплентався коридором, спантеличено потираючи чоло. «Це неприродне місце,— думав він. — На півдорозі між життям і смертю. Тепер я очолюю „Ранситер і компаньйони“,— усвідомив Чип.— Хіба що є ще Елла, але вона не жива й зможе говорити, тільки якщо я приходитиму сюди й пробуджуватиму її до життя. Я знаю, що зазначено у заповіті Ґлена Ранситера, і тепер він автоматично набрав чинності. Я маю взяти керівництво на себе, аж поки Елла, або ж Елла разом із Ґленом, якщо його зможуть повернути, знайдуть кращого кандидата. Вони мають дійти щодо цього згоди — це зазначено в обох заповітах. Можливо, — подумав Джо, — вони вирішать, що я займатиму цю посаду на постійній основі.

Але цього ніколи не трапиться,— усвідомив він.— Хто довірить таке людині, яка не здатна дати раду власним фінансовим справам. Ясновидець Голліса може знати і це,— вирішив Джо.— Я зможу довідатися у них, чи підвищать мене до директора фірми. Про це також варто було б дізнатись разом із усім іншим. У будь-якому разі мені так чи інакше потрібно найняти ясновидця».

— Де у вас тут відеофон для відвідувачів? — запитав Чип в одягненого у форму співробітника мораторіуму. Той вказав напрямок.— Дякую.

Джо рушив далі й, дійшовши врешті до платного відеофона, підняв слухавку, дочекався гудка, а потім вкинув четвертак, який дав йому Ел.

— Вибачте, сер, я не можу прийняти застарілі гроші, — відповів апарат. Четвертак викотився з нижньої частини відеофона і приземлився біля його ніг. Відкинутий з огидою.

— У чому проблема? — здивувався Джо, незграбно нагинаючись, щоб підібрати монету. — Відколи це четвертак Північноамериканської Конфедерації вийшов з ужитку?

— Пробачте, сер,— відповів відеофон,— ваша монета була випущена не Північноамериканською Конфедерацією. Вона відкарбована на Філадельфійському монетному дворі Сполучених Штатів Америки і вже давно вийшла з обігу. Зараз така монета може зацікавити хіба нумізматів.

Джо поглянув на четвертак і розгледів на його потьмянілій поверхні тиснення з профілем Джорджа Вашингтона. А також дату. Монеті було сорок років. І, як і сказав відеофон, її вже давно вилучили з обігу.

— Вам допомогти, сер? — люб’язно запитав службовець мораторіуму, підходячи до нього. — Я бачив, що відеофон відхилив вашу монету. Дозвольте на неї поглянути? — він простягнув руку, і Джо передав йому четвертак Сполучених Штатів. — Я обміняю вам її на швейцарську десятифранкову монету. Таку автомат прийме.

— Гаразд,— сказав Джо. Вони здійснили обмін, і Чип, вкинувши десять франків в автомат, набрав міжнародний безкоштовний номер компанії Голліса.

— Таланти Голліса,— защебетав йому у вухо добре поставлений жіночий голос, й на екрані з’явилося обличчя дівчини, модифіковане передовими штучними засобами краси.— О, містере Чип, — сказала дівчина, впізнавши його. — Містер Голліс попередив нас, що ви телефонуватимете. Ми очікували на ваш дзвінок від самого обіду.

«Ясновидці», — подумав Джо.

— Містер Голліс,— вела далі дівчина,— доручив з’єднати вас із ним. Він хоче особисто подбати про вашу справу. Зачекаєте хвилинку, я вас з’єднаю? Всього мить, містере Чип. Наступний голос, який ви почуєте, належатиме містеру Голлісу, з Божої волі. — Її обличчя зникло, тепер перед ним був порожній сірий екран.

Незабаром на ньому матеріалізувалося суворе синюшне обличчя з глибоко посадженими очима, таємнича з’ява, що вільно плавала в повітрі без шиї або тіла. Очі нагадали Джо браковані коштовності: вони сяяли, але з огранюванням явно схибили — очі розсіювали світло несиметрично.

— Вітаю, містере Чип.

«То он який він на вигляд», — подумав Джо. Фотознімки не могли відобразити всіх цих недосконалих площин і поверхонь, так немов уся ця крихка споруда колись упала й розбилася, а потім її склеїли заново — проте не зовсім так, як було раніше.

— Незабаром ми подамо до Асоціації детальний звіт про те, як ви вбили Ґлена Ранситера,— сказав Джо. — У них багато талановитих юристів. Ви проведете в судах решту життя. — Він чекав, що обличчя якось відреагує на сказане, однак воно лишалося незворушним.— Ми знаємо, що це зробили ви,— мовив Чип, відчуваючи марність своїх слів, цілковиту безглуздість власних дій.

— Можливо, перейдете до мети вашого дзвінка,— сказав Голліс слизьким повзучим голосом, який нагадав Джо змій, що клубочуться одна на одній. — Містер Ранситер не...

Здригаючись усім тілом, Джо поклав слухавку.

Він рушив назад коридором, яким прийшов, і повернувся до зали. Ел Геммонд сидів на місці, похмуро перетираючи в руках сухі, як пил, рештки того, що колись було сигаретою. Після короткої мовчанки він підвів голову.

— Відповідь — «ні», — сказав Джо.

— Приходив Фоґельзанґ, шукав тебе,— повідомив Ел. — Поводився він дуже дивно, тому одразу стало зрозуміло, що там відбувається. Готовий закластися, що він боїться відверто тобі про все зізнатися. Ймовірно, він тягтиме, та, зрештою, все зведеться до того, що ти й сказав. Відповідь буде «ні». То що тепер?

— Тепер ми відплатимо Голлісу, — відповів Джо.

— Голліс нам не по зубах.

— Асоціація... — Чип вмовк на півслові. До зали нишком увійшов власник мораторіуму. Він мав нервовий і виснажений вигляд, але намагався випромінювати безсторонню, сувору холоднокровність.

— Ми зробили все, що могли. За таких низьких температур практично немає перешкод для циркуляції потоків. За мінус сто п’ятдесят відсутній будь-який відчутний опір. Тож ми мали б отримати чіткий і потужний сигнал, однак те, що ми спромоглися отримати з підсилювача, було лише нерозбірливим шумом на частоті шістдесят герц. Проте прошу вас не забувати, що ми не мали змоги провести первинну заморозку. Пам’ятайте про це.

— Ми пам’ятаємо, — мовив Ел. Він заціпеніло підвівся і стояв, дивлячись на Джо. — Гадаю, це кінець.

— Я поговорю з Еллою, — сказав Джо.

— Зараз? — запитав Ел. — Краще зачекай, поки точно знатимеш, що їй сказати. Поговори з нею завтра. Йди додому та поспи.

— Іти додому — означає йти до Пет Конлі, — відповів Джо. — А в мене зараз немає на неї сил.

— Зніми готельний номер тут, у Цюриху, — порадив Ел.— Зникни. Я повернуся на корабель, розповім про все іншим і повідомлю Асоціацію. Ти можеш делегувати мені свої повноваження у письмовій формі.

— Принесіть нам ручку й аркуш паперу, — попросив він у фон Фоґельзанґа.

— Знаєш, із ким мені хотілося б поговорити? — сказав Джо, коли власник мораторіуму подався за ручкою й папером. — Із Венді Райт. Вона знатиме, що робити. Я ціную її думку. Дивно, чому так? Ми заледве знайомі.

Він раптом звернув увагу на ледь чутну фонову музику, що нависала над залою. Вона лунала тут увесь цей час. Так само, як і в гелікоптері.

— Dies irae, dies ilia, — похмуро співали голоси, — Solvet saeclum in favilla, teste David cum Sybilla[14].

«„Реквієм“ Верді[15]», — усвідомив він. Певно, фон Фоґельзанґ власноруч умикав його о дев’ятій кожного ранку, коли приходив на роботу.

— Коли ти знімеш номер, — сказав Ел, — я спробую вмовити Венді Райт, аби вона прийшла до тебе.

— Це буде аморально, — відповів Джо.

— Що? — Ел витріщився на нього.— У такі важкі часи? Коли вся організація може розлетітися на друзки, якщо ти не візьмеш себе в руки? Все, що допоможе тобі стати на ноги,— бажане, навіть більше — воно необхідне. Повертайся до відеофона, зателефонуй у готель, а потім приходь сюди. Скажеш мені назву готелю і...

— Всі наші гроші нічого не варті,— сказав Джо.— Я не зможу подзвонити, хіба що знайду ще одного колекціонера, який погодиться обміняти їх на сучасну десятифранкову швейцарську монету.

— Господи, — глухо застогнав Ел і захитав головою.

— Це моя провина? — запитав Джо.— Хіба через мене той четвертак, що ти мені дав, вийшов з ужитку?

Його охопив гнів.

— У якомусь химерному сенсі — так, — сказав Ел, — це твоя провина. Проте я не знаю чому. Може, колись і збагну. Гаразд, тоді повертаймося обоє на «Претфол II». Звідти і можеш забрати Венді Райт з собою до готелю.

— Quantus tremor estfuturus, — виспівували голоси. — Quando judex est venturus, cuncta stride discussurus[16].

— Чим я заплачу за номер? Вони не приймуть наших грошей, як і той телефонний автомат.

Лаючись, Ел різко витягнув свій гаманець і поглянув на купюри.

— Ці старі, але досі в обігу. — Він роздивився монети, що були у нього в кишенях. — А ці вже вилучені. — Ел висипав монети на килим, позбуваючись їх із тією самою огидою, що й телефонний автомат.

— Візьми це,— він передав Джо паперові гроші.— Тут вистачить на номер на одну ніч, вечерю й кілька напоїв для вас обох. Завтра зранку я відправлю корабель із Нью-Йорка, щоб вас забрати.

— Я поверну,— пообіцяв Джо.— Як тимчасовий директор «Ранситер і компаньйони» я матиму вищу зарплату. Зможу виплатити всі свої борги разом із податковою заборгованістю, штрафами і пенею, яку податківці наклали...

— Без Пет Конлі? Без її допомоги?

— Тепер я можу викинути її геть, — відповів Джо.

— Ну-ну, — сказав Ел.

— Це для мене новий початок. Новий шанс.

«Я зможу керувати фірмою, — сказав він подумки. — Звісно, я не припущуся такої помилки як Ранситер. Голлісу під виглядом Стентона Міка не вдасться заманити мене та моїх інерціалів за межі Землі, де ми будемо легкою здобиччю».

— На мою думку, — сказав Ел глухим голосом, — ти сам прагнеш зазнати невдачі. Ніякі обставини — включно з цією — нічого не змінять.

— А я думаю, — відповів Джо, — що прагну досягти успіху. Ґлен Ранситер бачив це, тому й зазначив у заповіті, що у разі його смерті саме я маю взяти керівництво компанією на себе, якщо мораторіуму «Любі браття» або будь-якому іншому закладу з хорошою репутацією, який я оберу, не вдасться повернути його до напівжиття.

Тепер Джо почувався впевненіше, численні прийдешні можливості поставали перед ним так чітко, ніби він був наділений даром ясновидіння. А потім він пригадав талант Пет — те, що вона здатна робити з ясновидцями, з будь-якою спробою передбачити майбутнє.

— Tuba mirum spargens sonum, — співали голоси. — Per sepulchra regionum coget omnes ante thronum[17].

Вдивляючись у його обличчя, Ел сказав:

— Ти не викинеш її геть. Не з її талантом.

— Я зніму кімнату у цюрихському готелі Rootes,— вирішив Джо. — Як ти й пропонував.

«Але,— думав Чип,— Ел має рацію. Нічого з цього не вийде. Пет, або й навіть щось гірше, прийде туди і знищить мене. Я приречений — так, як це слово розуміли в класичну епоху». У його збуджену виснажену свідомість увірвався образ: пташка, спіймана у тенета. Над цим образом нависав час, і від того ставало страшно. Цей його аспект видавався буквальним та реальним. А також, як він гадав, пророчим. Однак він ніяк не міг до кінця збагнути чому. «Монети, — думав Джо. — Виведені з обігу, відхилені автоматом. Тепер це просто предмети колекціонування. Як ті, що лежать у музеях. Вся справа в цьому? Важко сказати». Він насправді не знав.

— Mors stupebit, — співали без упину голоси, — et natura, cum resurget creatura, judicanti responsura[18].