Убік

Розділ 13

Темрява гула навколо нього, прилипаючи до тіла ніби запечена як кров, вогка й тепла вовна. Жах, який пронизав його, коли здогад злився із темрявою, тепер став цілковитим і реальним. «Я виявив необережність, — усвідомив він. — Не послухав застороги Ранситера. Дозволив їй поглянути на талон».

— Що трапилося, Джо? — голос Дона Денні звучав дуже тривожно. — В чому справа?

— Все гаразд, — тепер він вже міг трохи бачити: темряву прорізали горизонтальні сірі смуги, так немов вона починала розпадатися. — Я просто втомлений, — сказав він і раптом збагнув, наскільки виснажилося його тіло. Джо не пригадував, щоб коли-небудь був настільки ж знесиленим. Ще жодного разу за все його життя.

— Давай я проведу тебе до крісла,— запропонував Дон Денні. Джо відчув, як рука Денні схопила його за плече. Відчував, як той його веде. І ця потреба у поводирі налякала Джо. Він відсмикнувся.

— Зі мною все гаразд, — повторив Чип. Обриси Денні, який стояв поруч, набували чіткості. Він зосередився на них, а потім знову розгледів вестибюль початку сторіччя, що вигравав у жовтавому світлі пишної кришталевої люстри. — Треба сісти, — сказав він, намацуючи плетене крісло.

— Що ти з ним зробила? — різко запитав Дон Денні у Пет.

— Вона нічого зі мною не робила,— відповів Джо, намагаючись звучати твердо. Однак голос його підводив, він приглушено деренчав, повнячись неприродними нотками. «Ніби в прискореному записі, — подумав Чип.— Якийсь пронизливий. Не мій».

— Так, — сказала Пет. — Я нічого не робила ані з ним, ані з будь-ким іншим.

— Я хочу піднятися нагору й лягти, — сказав Джо.

— Я знайду тобі кімнату, — стурбовано мовив Дон Денні. Він метушився навколо Джо, то з’являючись, то зникаючи разом із миготінням світла у вестибюлі. Спершу воно потемніло до тьмяно-червоного, потім стало яскравішим і врешті знову ослабло.— Побудь у кріслі, Джо. Я зараз повернуся. — Денні заквапився до адміністратора. Пет лишилася.

— Я можу тобі чимось допомогти? — привітно запитала вона.

— Ні,— йому коштувало величезних зусиль промовити це слово вголос. Здавалося, ніби воно прилипло до порожнини в його серці, і це відчуття порожнечі щосекунди зростало. — Хіба що сигарету, — сказав Джо, і вимовлене речення остаточно його виснажило. Серце важко забилося. Від такого серцебиття йому стало ще гірше. Воно навалилося на нього додатковим тягарем, немов величезна рука, що стисла його лещатами. — В тебе є сигарета? — запитав він, зумівши поглянути на неї крізь тьмяне червоне світло, крізь гарячкове, мерехтливе жевріння хиткої реальності.

— Вибач, нема — відповіла Пет.

— Що... зі мною? — спромігся промовити Джо.

— Мабуть, зупинка серця.

— Думаєш, у готелі є лікар? — вичавив він.

— Сумніваюся.

— А ти не збираєшся перевірити? Не пошукаєш?

— Я думаю, це просто психосоматичний розлад, — відповіла Пет. — Насправді ти не хворий. Незабаром одужаєш.

Повернувшись, Дон Денні сказав:

— Джо, я знайшов тобі кімнату. На другому поверсі, номер 203. — Він замовк, і Чип відчув, як той пильно його вивчає, помітив занепокоєність у погляді товариша. — Джо, вигляд у тебе жахливий. Ти дуже слабкий. Ніби ось-ось згаснеш. Господи, Джо, знаєш, на кого ти схожий? Такою була Еді Дорн, коли ми її знайшли.

— О, дурниці, — заявила Пет. — Еді Дорн померла. А Джо — живий. Правда ж, Джо?

— Я хочу піднятися нагору, — сказав той. — Хочу лягти. — Він заледве спромігся підвестися. Серце стугоніло. На якусь мить воно спинилося, ніби вагаючись, а потім забилося знову, гупаючи, немов шмат заліза, що з усієї сили вдаряється об бетон. Від кожного удару тіло Джо здригалося. — Де тут ліфт?

— Я проведу тебе, — сказав Денні і знову вчепився рукою у його плече. — Ти ж як пір’їнка. Джо, що з тобою? Ти можеш сказати? Ти знаєш? Спробуй мені пояснити.

— Він не знає, — озвалася Пет.

— Я думаю, треба покликати лікаря. Негайно, — сказав Денні.

— Ні, — заперечив Джо. «Мені покращає, якщо приляжу», — подумки сказав він собі. Чип відчував силу океану, потужний відплив, що тягнув його за собою. Він змушував Джо лягти, не залишав жодних інших бажань, окрім як простягнутися на ліжку в готельному номері. Де б ніхто його не бачив. «Мені треба сховатися. Я хочу побути на самоті. Чому?» — запитав він себе. Джо не знав. Це бажання охопило його наче інстинкт, воно було ірраціональним, і його не можна було ані збагнути, ані пояснити.

— Піду пошукаю лікаря, — сказав Денні. — Пет, лишайся з ним. Не зводь з нього очей. Я повернуся, щойно зможу. — Він подався геть. Джо невиразно бачив, як віддаляється його постать. Здавалося, ніби Денні стискався, поступово дрібнів. А потім зник повністю. Патриція Конлі лишилася, проте від того він не почувався менш самотнім. Його ізольованість, попри її фізичну присутність, стала абсолютною.

— Що ж, Джо,— спитала вона,— чого ти хочеш? Що я можу для тебе зробити? Просто скажи.

— Ліфт, — мовив він.

— Провести тебе до ліфта? Залюбки, — вона рушила вперед, а він, як міг, поплентався за нею. Йому здавалося, що вона пересувається незвично швидко. Пет не підчікувала на нього й не озиралася: йому ледве вдавалося тримати її в полі зору. «Це все моя уява, — запитував Джо у себе, — чи вона й справді так швидко рухається? Схоже, проблема в мені. Це я загальмований, стиснутий силою тяжіння». Його світ перетворився на чисту масу. Джо сприймав себе тільки в одній формі — як об’єкт, на який тисне велетенська вага. Єдина риса, єдина ознака. І єдине відчуття. Інерція.

— Не так швидко, — попросив він. Тепер він її уже не бачив. Граційно рухаючись, Пет зникла з його очей. Зупинившись, не маючи сил іти далі, він важко дихав. Відчував, як по обличчю скочується піт, а в очах пече від солоної вологи. — Стривай, — гукнув Джо.

Пет повернулася. Він розгледів її обличчя, коли та схилилася, щоби подивитися на нього. Джо вразив її досконалий спокійний вираз. Байдужість, з якою вона його роздивлялася, наукова безсторонність її погляду.

— Витерти тобі обличчя? — запитала Пет і витягнула носовичок, маленький та вишуканий, з мереживним краєм. Вона посміхнулася так само, як і раніше.

— Просто проведи мене у ліфт. — Він змусив своє тіло рухатися вперед. Один крок. Два. Тепер міг вже розрізнити ліфт і кількох людей, які чекали поблизу. Над розсувними дверима — стара шкала зі стрілкою. Химерна барокова стрілка погойдувалася між трійкою та четвіркою, тоді перемістилася ліворуч, вказавши на трійку, і врешті загойдалася між трійкою та двійкою.

— За мить буде тут, — мовила Пет і дістала з сумочки сигарети та запальничку. Закуривши й випустивши з ніздрів клубок сірого диму, вона сказала:

— Це дуже старий ліфт,— дівчина спокійно склала руки на грудях. — А знаєш, що я думаю? Я думаю, це одна з тих старих відкритих металевих кліток. Вони тебе лякають?

Стрілка вже минула двійку й зависла над одиницею. Врешті пірнула донизу. Двері відчинилися.

Джо побачив ґратчасту оболонку кабіни, прикрашену химерними металічними візерунками, а також ліфтера у формі, який сидів на табуреті, тримаючи руку на важелі управління.

— Їдемо вгору, — сказав ліфтер. — Заходьте, будь ласка, всередину.

— Я туди не зайду, — сказав Джо.

— Чому? — запитала Пет. — Думаєш, трос порветься? Ти цього боїшся? Я ж знаю, що ти наляканий.

— Ел теж таке бачив, — відповів він.

— Ну, Джо,— мовила Пет,— єдиний інший спосіб піднятися до кімнати — це сходи. А в твоєму стані ти туди не видряпаєшся.

— Тоді піду сходами. — Джо рушив, намагаючись їх відшукати. «Я не бачу! — подумки сказав він собі. — Мені не вдасться їх знайти!» Тягар тиснув на його легені, від цього дихання ставало важким і болісним. Джо мусив зупинятися й зосереджуватися на тому, щоби вдихнути повітря — на більше сил не лишалося. «Може, це і справді серцевий напад, — думав він. — Якщо так, то мені не можна підійматися сходами». Але прагнення це зробити стало ще більшим, Джо охоплювала непереборна потреба побути на самоті. Замкнутися в порожній кімнаті, подалі від усіх, зануритися у тишу й нерухомість. Просто простягнутися на ліжку, не маючи потреби говорити або рухатися. Втекти від необхідності давати собі раду з проблемами чи людьми. «І ніхто навіть не знатиме, де я», — роздумував він. З якоїсь причини це здавалося дуже важливим. Чип хотів стати невідомим і невидимим, жити непоміченим. «Особливо для Пет. Тільки не вона. Не можна, щоб вона була поряд».

— От ми і прийшли,— сказала Пет. Вона підвела його, направивши трохи ліворуч. — Якраз перед тобою. Просто берися за перила і — па-ра-рам! — угору до ліжка. Бачиш? — вона спритно піднялася, дрібно пританцьовуючи. Якусь мить Пет балансувала на одній сходинці, а потім невимушено пурхала на наступну. — Зможеш?

— Я... не хочу. Щоб ти йшла. Зі мною, — мовив Джо.

— Ох, любий мій, — заквоктала вона з фальшивою скорботою в голосі, її чорні очі сяяли. — Ти боїшся, що я скористаюся твоїм станом? Зроблю з тобою щось погане?

— Ні. — Джо заперечно похитав головою. — Я... просто хочу. Побути. Сам. — Ухопившись за перило, він зміг піднятись на першу сходинку. Спинившись там, Джо поглянув вгору, намагаючись розгледіти, де закінчувалися сходи. Він спробував визначити, наскільки те місце далеко і скільки сходинок йому ще лишилося.

— Містер Денні просив мене побути з тобою. Я можу почитати тобі або щось принести. Можу за тобою доглянути.

Джо став на наступну сходинку.

— Сам,— важко видихнув він.

— Можна я подивлюся, як ти підіймаєшся? Хочу побачити, скільки це забере в тебе часу. Якщо ти взагалі доповзеш.

— Доповзу. — Він поставив ногу на наступну сходинку, вхопився за перило і підтягнув себе вгору. Від набряклого серця душило в горлі. Джо заплющив очі й зчавлено втягнув повітря.

— Цікаво, — сказала Пет, — чи Венді теж так робила. Вона ж була першою, правда?

Джо намагався віддихатися.

— Я. Любив. Її.

— О, я знаю. Джі Джі Ешвуд розповідав. Він читав твої думки. Ми з Джі Джі були близькими друзями, багато часу проводили разом. Можна навіть сказати, що в нас був роман. Така собі інтрижка.

— Наша теорія була правильна. — Джо вдихнув глибше. Він піднявся ще на одну сходинку, а потім із величезним зусиллям на наступну. — Про те, що ти і Джі Джі змовилися з Реєм Голлісом. Щоб проникнути у фірму.

— Все правильно, — погодилася Пет.

— Наших найкращих інерціалів. І Ранситера. Знищити нас усіх, — він піднявся ще на одну сходинку. — Ми не у напівжитті. Ми не...

— О, ти можеш померти,— промовила Пет.— Ти ще не мертвий. Маю на увазі, не тільки ти, а й усі решта. Але ви всі вмираєте одне за одним. Проте навіщо про це говорити? Навіщо знову піднімати цю тему? Ти й сам зовсім нещодавно про це казав і, чесно кажучи, я вже втомилася від тебе і твоїх безкінечних переливань з пустого в порожнє. Ти надзвичайно нудна й педантична особа, Джо. Майже така нудна, як і Венді Райт. Ви були б гарною парою.

— Ось чому Венді померла першою. Не тому, що відірвалася. Від групи. А тому, що...— Джо зіщулився, бо біль у серці застугонів зі ще більшою люттю. Він спробував піднятися ще на одну сходинку та цього разу схибив. Джо спіткнувся й наступної миті вже сидів — навіть лежав — скоцюрбившись як... «Так,— подумав він, — як Венді у шафі. Вона лежала саме так». Простягнувши руку, він схопився за рукав куртки і смикнув за нього.

Тканина порвалася. Висушений та зношений матеріал розійшовся, як дешевий сірий папір. У ньому не залишилось міцності... немов був увесь поїджений осами. Отже, тепер жодного сумніву. Незабаром він лишатиме за собою тільки слід — шматочки стлілої тканини. Лише рештки сміття вестимуть до готельного номера й такого бажаного усамітнення. Його останніми здійсненими через силу рухами керує виключно тропізм[46]. Він штовхає його до смерті, розпаду й небуття. Його охопила зловісна алхімія, апогеєм якої стане могила.

Джо піднявся ще на одну сходинку.

«Я зроблю це, — усвідомив він. — Сила, що жене мене вперед, живиться моїм тілом. Ось чому Венді, Ел та Еді, а тепер уже, без сумніву, й Зафскі, вмираючи, зазнали фізичного розпаду, залишивши по собі тільки покинуту невагому оболонку, схожу на лушпиння, в якій не було уже нічого: ані матерії, ані рідин, ані будь-якої щільності. Ця потуга проникає в тебе, борючись із численними силами тяжіння, а в нагороду поїдає твоє згасаюче тіло. Проте в моєму тілі ще достатньо енергії для живлення, щоб я зумів піднятися. Тут діє біологічна необхідність, тож імовірно зараз навіть Пет, яка усе це спричинила, не зможе вже нічого змінити». Джо запитував себе, що вона відчуває у цю мить, дивлячись, як він піднімається. Чи викликало це у неї захват? А чи презирство? Він підвів голову, пошукав її поглядом і врешті розгледів — її виразне обличчя, що вилискувало кількома барвами. Джо побачив там лише цікавість. Жодної зловтіхи. Вираз обличчя був цілком нейтральним. Це його не здивувало. Пет не ворухнулася, щоб перешкодити чи допомогти. Це здавалося правильним навіть йому.

— Тобі краще? — запитала Пет.

— Ні, — відповів він, і зависнувши на мить на пів-дорозі, ступив на наступну сходинку.

— Ти маєш інакший вигляд. Не такий нещасний.

— Бо я зможу, — сказав Джо. — І я про це знаю.

— Залишилось недалеко, — погодилася Пет.

— Небагато, — виправив він.

— Ти просто неймовірний. Такий дріб’язковий і нікчемний. Навіть корчачись у передсмертних судомах, ти... — з котячою хитрістю і кмітливістю Пет виправилася: — Або у тому, що здається тобі передсмертними судомами. Мені не слід було згадувати ці слова. Вони можуть тебе засмутити. Більше оптимізму. Гаразд?

— Просто скажи мені,— видушив із себе Джо.— Скільки ще лишилося. Сходинок.

— Шість.— Вона ковзнула повз нього, рухаючись угору, легко й безшумно. — Ні, вибач. Десять. Чи, може, дев’ять? Думаю, що дев’ять.

Джо піднявся ще на сходинку. Потім на наступну. І ще на одну. Він мовчав. Навіть не намагався дивитися. Орієнтуючись за твердою поверхнею, на яку спирався, він повз мов слимак, переходячи зі сходинки на сходинку, відчуваючи, як всередині нього зроджується своєрідне вміння — здатність точно визначити, скільки зусиль потрібно докласти, як найкраще використати ту дещицю сили, яка ще у нього лишалася.

— Ти майже нагорі, — бадьоро сказала Пет звідкись зверху.— Тобі є що сказати, Джо? Якось прокоментувати твоє велике сходження? Найвеличніше сходження в історії людства. Ні, неправда. Венді й Ел, і Еді, і Фред Зафскі здійснили його до тебе. Проте твоє — єдине, яке я бачила на власні очі.

— Чому я? — запитав Чип.

— Хотіла подивитися на тебе, Джо. А все через твою нікчемну інтрижку ще тоді, у Цюриху. Коли ти забрав Венді Райт у готель, щоби провести з нею ніч. Та сьогодні все буде інакше. Ти будеш на самоті.

— Тієї ночі я також був. Сам. — Ще один крок. Джо судорожно закашляв, і рештки сил марно скотилися краплями з його вкритого потом обличчя.

— Вона була там. Хоч і не в ліжку з тобою, але десь у кімнаті. Однак ти все проспав, — Пет засміялася.

— Я намагаюся не кашляти. — Джо здолав іще дві сходинки й зрозумів, що він уже майже нагорі. Він запитував себе, скільки часу вже тривало сходження. На це запитання він ніяк не зміг би відповісти.

Раптом Джо з жахом усвідомив, що до виснаження додався нестерпний холод. «Коли це трапилося?» — запитав він у себе. Десь у минулому. Холод проникав у нього так повільно, що до цієї миті він його не помічав. «О Господи»,— подумки сказав він і несамовито затремтів. Здавалося, від цього його кістки ось-ось розсипляться. Холоднеча була гіршою, ніж тоді на Місяці, набагато гіршою. Нестерпнішою навіть за той холод, що наповнив його готельну кімнату в Цюриху. То були лише передвісники лиха.

«Метаболізм, — міркував він, — це процес спалювання, така собі розжарена пічка. Коли він припиняється, життя згасає. Уявлення про пекло помилкове. Пекло холодне. Там панує пекельний холод. Тіло означає вагу й тепло. Проте зараз вага — це та сила, якій я не можу опиратися, а тепло — моє тепло — безповоротно витікає. І воно ніколи не повернеться, хіба що я колись народжуся знову. Це доля всього всесвіту. Тож я принаймні буду не сам».

Однак він почувався самотнім. «Усе відбувається занадто швидко»,— усвідомив він. Відповідна година ще не настала. Щось прискорило цей процес, якась лиха сила сприяла йому — зі зла та цікавості. Багатолика й примхлива сутність, якій подобалося спостерігати за його муками. Інфантильна, розумово відстала істота, яка насолоджувалася тим, що з ним коїться. «Мене розчавили, як дрібну комаху,— сказав він собі подумки. — Наче безневинного жука, який нікому не шкодить, а просто копирсається собі в землі. Який не зміг би полетіти чи втекти. А тепер може лише спускатися крок за кроком у божевілля й розпад. У могильний світ, в якому живе та збочена істота, оточена власними нечистотами. Істота, яку ми називаємо Пет».

— А ключ у тебе є? — запитала Пет. — Від твого номера? Тільки уяви, як буде жахливо, якщо ти піднімешся на другий поверх і лише там з’ясуєш, що ключ загубився, тож до кімнати ти не потрапиш.

— Він у мене. — Джо пошукав у кишенях.

Куртка, яка тепер вже перетворилася на лахміття, злетіла з нього, і з верхньої кишені вислизнув ключ. Він упав на дві сходинки нижче. Чип не зміг би до нього дотягнутися.

— Я допоможу, — жваво сказала Пет. Метнувшись повз Джо, вона підібрала ключ й підняла його вгору, щоб роздивитися проти світла, а потім поклала зверху сходів, на перило.— Ось, забереш, коли піднімешся. Твоя винагорода. Гадаю, кімната ліворуч, орієнтовно четверті двері по коридору. Доведеться рухатися повільно, проте тобі буде набагато легше, коли здолаєш сходи. Коли не доведеться більше дертися нагору.

— Я бачу, — сказав Джо. — Ключ. І верхівку. Бачу верхівку сходів.— Вчепившись обома руками за поручень, він потягнув себе вгору і піднявся на три сходинки одним пекельним ривком, який відібрав у нього останні сили. Джо відчув, наскільки це його виснажило: вага, що тяжіла над ним, зросла, холод посилився, його тіло ще більше втратило свою життєву щільність. Проте...

Він дістався вершини.

— Бувай, Джо, — сказала Пет. Вона нависнула над ним, трохи схиливши коліна, щоб він міг розгледіти її обличчя. — Ти ж не хочеш, щоб до тебе увірвався Дон Денні? Лікар тобі не допоможе. То я скажу йому, що попросила адміністратора викликати таксі й тебе повезли до лікарні на інший кінець міста. Так тобі ніхто не докучатиме. Зможеш побути цілком на самоті. Згоден?

— Так, — відказав він.

— Ось ключ.— Пет поклала холодний металевий предмет у його долоню й зімкнула пальці руки навколо нього. — Не впадай у відчай, як кажуть тут, у 1939-му. І не бери дерев’яних п’ятаків[47]. Тут теж так кажуть. — Дівчина легко скочила на ноги, якусь мить стояла, пильно його розглядаючи, а тоді помчала через вестибюль до ліфта. Він бачив, як Пет натискає кнопку, чекає, бачив, як розсуваються двері. Потім вона зникла.

Схопивши ключа, Джо спробував невпевнено підвестися. Напівзігнутий, він проплентався коридором, спираючись об стіну, а тоді повернув ліворуч і рушив вперед, крок за кроком, й далі шукаючи руками опору в стіні. «Темрява, — подумав він. — Світла немає». Він з усієї сили заплющив очі, потім розплющив їх і кілька разів моргнув. Піт, що котився обличчям, і досі його засліплював та пік. Джо не міг сказати, чи коридор і справді був темний, чи це згасав його зір.

Поки дістався до перших дверей, сили покинули його настільки, що знову довелося повзти. Джо підвів голову, щоб роздивитися номер на дверях. Ні, не той. Поповз далі.

Знайшовши правильні двері, Джо був змушений випрямитися й обіпертися, щоб просунути ключ у замок. Це зусилля його доконало. І далі тримаючи ключ у руці, він упав на підлогу. Ударився головою об двері й гепнувся на просочений пилом килим, що тхнув старістю, зношеністю й холодною смертю. «Я не зможу увійти до кімнати, — усвідомив Джо. — Мені не вистачить сил, щоб підвестись».

Але він мусив. Тут його могли помітити.

Схопившись обома руками за ручку, він іще раз натужно звівся на ноги. Джо всім тілом спирався на двері, поки його тремтяча рука штрикала ключем у напрямку ручки й замка. У такий спосіб щойно Джо поверне ключ, двері відчиняться і він полетить всередину. «А тоді, — подумав він,— якщо мені вдасться зачинити двері й дістатися до ліжка, все буде скінчено».

Замок заскрипів. Металева пластина сховалася. Двері відчинилися, й Джо ринув донизу, розпростерши руки. Здавалося, що підлога піднялася йому назустріч. Він розпізнавав форми на килимі: завитки, візерунки й квіткові орнаменти — червоні та золоті, проте вже вичовгані й вицвілі. Кольори потьмяніли. І вдаряючись об підлогу, хоч і майже не відчуваючи болю, він подумав: «Ця кімната дуже стара. Коли готель тільки-но звели, ліфт, напевне, і був таким — відкритою залізною кліткою. Тож я побачив реальний ліфт, — подумки промовив Джо, — справжній, яким він був на початку».

Якийсь час він лежав, а потім, ніби відповідаючи на чийсь поклик, знову почав рухатися. Він змусив себе звестися на коліна, обіпершись на руки... «Мої руки,— подумав Джо. — Святий Боже. Ніби з пергаменту. Жовті й вузлуваті, схожі на гузно запеченої, висушеної індички. Шкіра шорстка, немов нелюдська. Вкрита зародковим пір’ям, ніби я деградував на мільйони років, перетворився на істоту, яка літає і плаває, використовуючи шкіру як вітрило».

Розплющивши очі, він почав шукати поглядом ліжко, намагаючись його розгледіти. На іншому кінці кімнати крізь павутину штор довкола великого вікна просочувалося сіре світло. Джо побачив потворний туалетний столик на тонких ніжках. Далі було ліжко з мідними набалдашниками, що прикрашали боковини з ґратчастим орнаментом. Прутики в боковинах були вигнуті й нерівні, ніби роки, впродовж яких використовували ліжко, викрутили їх і деформували лаковані дошки в узголів’ї. «Хай там що, я хочу на нього залізти», — подумки сказав собі Джо. Він потягнувся вперед, ковзнув підлогою і затягнув себе глибше до кімнати.

Аж раптом побачив силует людини, що сиділа на м’якому кріслі, обличчям до нього. Спостерігач, який до цього не видав ані звуку, тепер підвівся й швидко підійшов.

Ґлен Ранситер.

— Я не міг допомогти тобі дряпатися сходами,— сказав Ранситер. На його масивному обличчі проступала суворість.— Вона б мене побачила. Насправді, я боявся, що вона піде за тобою аж до кімнати, і тоді нам було б непереливки, оскільки вона... — він замовк, нахилився й з легкістю звів Джо на ноги, так ніби той був невагомий, ніби в ньому не лишалося нічого тілесного.— Поговоримо про це згодом. Ось...— прихопивши Джо рукою, Ранситер повів його через кімнату, але не до ліжка, а до м’якого крісла, в якому сидів раніше. — Ти можеш потерпіти ще кілька секунд? — запитав Ранситер. — Хочу замкнути двері. На той випадок, якщо вона передумає.

— Так,— сказав Джо.

Трьома великими кроками Ранситер підійшов до дверей, з силою грюкнув ними й замкнув на засув, а тоді одразу повернувся до Джо. Відкривши шухлядку туалетного столика, він квапливо витягнув звідти балончик зі спреем, вкритий яскравими смужками. На його лискучих боках величаво проступали повітряні кульки й напис.

— «Убік», — сказав Ранситер. Він добряче струсонув балончик, потім став перед Джо, спрямувавши цівку на нього. — Не дякуй.

Він досить довго розбризкував спрей на всі боки. Повітря сяяло та виблискувало, так немов сповнилося яскравими часточками світла, немов у цьому підтоптаному старому готельному номері заіскрилась енергія сонця.

— Вже краще? Мало б подіяти одразу. Ти мав би вже відчути.

Ранситер з тривогою поглянув на Джо.