Убік

Розділ 12

«Ми гинемо одне за одним, — думав Джо Чип, кермуючи великим автомобілем у потоці машин, — Щось не те з моєю теорією. Оскільки Еді увесь час перебувала разом із групою, то повинна була б бути в безпеці. А я...

Це мало б трапитися зі мною, — подумав він. — Десь під час того повільного перельоту з Нью-Йорка».

— Ось як нам слід діяти, — звернувся він до Дона Денні.— Якщо хтось почуватиметься втомленим,— а це, схоже, найперший симптом — то мусить одразу сказати про це іншим. І ця людина не повинна відходити від групи.

Повернувшись обличчям до тих, хто сидів позаду, Дон сказав:

— Всі почули? Щойно хтось із вас відчує втому, навіть незначну, одразу повідомте про це містеру Чипу або мені. — Він повернувся до Джо. — А потім що?

— А потім що, Джо? — повторила запитання Пет Конлі.— Що нам робити потім? Скажи нам, як діяти, Джо. Ми слухаємо.

— Мені здається дивним, — відповів їй Чип, — що ти й досі не скористалася своїм талантом. Як на мене, ситуація для цього просто ідеальна. Чому ти не можеш повернутися на п’ятнадцять хвилин і вмовити Еді Дорн нікуди не йти? Зроби те, що робила, коли я вперше познайомив тебе з Ранситером.

— Містеру Ранситеру мене відрекомендував Джі Джі Ешвуд, — сказала Пет.

— Отже, ти нічого не зробиш,— підсумував Джо.

Семмі Мундо захихотів і сказав:

— Учора за вечерею міс Конлі й міс Дорн посварилися. Міс Конлі її не зносить, ось чому вона не хоче допомогти.

— Мені подобалася Еді, — сказала Пет.

— Є якась причина, чому ти не можеш скористатися своїм талантом? — запитав у неї Дон Денні. — Джо має рацію, це дуже дивно і — принаймні мені — вкрай важко зрозуміти, чому ти щонайменше не спробувала допомогти.

— Мій талант більше не спрацьовує, — промовила Пет, трохи помовчавши.— Відколи стався той вибух на Місяці.

— Чому ж ти не сказала раніше? — запитав Джо.

— Бо у мене не було жодного бажання про це говорити, хай йому грець,— відповіла Пет.— Чому я маю з власної волі зізнаватися, що більше ні на що не здатна? Я весь час намагаюся щось зробити, проте нічого не виходить — нічого не відбувається. Раніше такого ніколи не траплялося. Цей талант був у мене майже від народження.

— Коли... — почав було Джо.

— Зі смертю Ранситера,— відповіла Пет.— На Місяці. Одразу після вибуху. Ще до того, як ти звернувся до мене зі своїм проханням.

— Тож ти знала це давно, — сказав Джо.

— Я спробувала знову у Нью-Йорку, коли ти повернувся з Цюриха й було очевидно, що з Венді сталося щось жахливе. І я пробувала щойно. Почала, як тільки ти сказав, що Еді, ймовірно, загинула. Можливо, причина в тому, що ми перенеслися у цей архаїчний час. Мабуть, псіонічні таланти не діють у 1939 році. Проте це не пояснює того, що трапилося на Місяці. Хіба лиш ми вже тоді перемістилися в минуле, самі того не усвідомлюючи.— Пет занурилася в задумливе, самозаглиблене мовчання й сумно споглядала вулиці Де-Мойна з гірким виразом на експресивному несамовитому обличчі.

«Все збігається, — подумки сказав собі Джо. — Звісно, що її талант переміщення у часі більше не діє. Зараз насправді не 1939-й. Ми повністю випали з часу. Це доводить, що Ел мав рацію. Що графіті було правдиве. Ми у стані напівжиття, як і мовилося в тих куплетах».

Однак він не сказав про це ані слова своїм супутникам у машині.

«Навіщо говорити їм, що все безнадійно? — роздумував Джо.— Вони й самі незабаром про це дізнаються. Кмітливіші, такі як Денні, очевидно, вже все збагнули. З моїх розповідей, як і з того, через що їм довелося пройти».

— Тебе й справді так непокоїть, — запитав у нього Дон Денні, — що її талант більше не діє?

— Авжеж, — кивнув Джо. — Я сподівався, що вона допоможе змінити ситуацію.

— Є ще щось,— прозірливо мовив Денні,— я чую це у твоєму голосі. Абощо.— Він махнув рукою.— У будь-якому разі я це знаю. Це дещо значить. Це важливо. І воно тобі щось підказує.

— Їхати прямо? — запитав Джо, пригальмовуючи перед перехрестям.

— Поверни праворуч, — сказала Тіппі Джексон.

— Там побачиш цегляну споруду з вертикальною неоновою вивіскою,— пояснила Пет.— Називається готель Meremont. Жахлива місцина. Один туалет на дві кімнати і чан замість душу. А їжа! Просто неймовірно. І єдиний напій, який у них продають, це якесь пійло під назвою «Ніхай»[45].

— А мені їжа сподобалася,— сказав Дон Денні.— Справжня яловичина, а не синтетичний білок. Справжній лосось...

— Ваші гроші приймають? — запитав Джо. Раптом він почув пронизливе виття, що відлунювало вулицею позаду них. — Що трапилося?

— Не знаю, — нервово відповів Денні.

— Це поліцейська сирена, — сказав Семмі Мундо. — Ти не подав сигнал, перш ніж повернути.

— А хіба я міг? — здивувався Джо. — На кермі немає потрібного важеля.

— Треба було показати рукою,— сказав Семмі. Сирена була вже близько. Повернувши голову, Джо побачив, як з ним порівнявся мотоцикл. Він пригальмував, не знаючи, як діяти далі.

— Зупинися на узбіччі, — порадив йому Семмі.

Джо спинився.

Злізши з мотоцикла, до Джо підійшов поліцейський — молодий чоловік зі щурячим обличчям і суворими великими очима. Він пильно подивився на Джо, а тоді сказав:

— Ваші права, містере.

— У мене їх немає,— відповів Джо.— Випишіть штраф і відпустіть нас.— Він уже бачив готель, тож сказав Дону Денні:

— Краще йди туди пішки і забери з собою решту.

Інша автівка — Willys-Knight — рухалася прямо до готелю. Дон Денні, Пет, Семмі Мундо і Тіппі Джексон вийшли з машини й подалися за Willys-Knight, яка вже почала сповільнюватися, зупиняючись навпроти готелю. Джо і поліцейський лишилися вдвох.

— У вас є документи, що посвідчують особу? — запитав коп.

Джо простягнув йому гаманець. Фіолетовим незмивним фломастером коп виписав штраф, відірвав талон і передав його Джо. «Неподання сигналу. Відсутність водійських прав. Тут зазначено, куди й коли з’явитися». Поліцейський гучно закрив свій блокнот, віддав Джо гаманця, а потім знову заскочив на мотоцикл. Він газонув і невдовзі розчинився в потоці машин, так і не озирнувшись.

З якоїсь незрозумілої причини Джо ще раз зиркнув на талон, перш ніж покласти його до кишені. І знову його перечитав. Він одразу впізнав нерозбірливий почерк, яким було зроблено напис фіолетовим незмивним фломастером:

На цьому повідомлення обривалося. Посеред речення. Він запитував себе, чим же воно мало закінчитися. Чи було на талоні ще щось? Джо перевернув його, нічого не побачив, знову повернув лицьовим боком. Жодних інших написів, однак унизу папірця крихітними химерними літерами було зазначено:

«Не надто багато інформації,— подумки сказав собі Джо. — Та все ж це не те, що мало би стояти на талоні за порушення правил дорожнього руху у Де-Мойні». Було очевидно, що перед ним іще одне об’явлення, як і той фіолетовий напис знайомим почерком.

Вийшовши з Pierce-Arrow, він зайшов до найближчої крамниці, де продавалися журнали, цукерки й тютюн.

— Можна скористатися вашим телефонним довідником? — запитав він у власника, кремезного чоловіка середнього віку.

— Он там, в глибині,— привітно відказав той, вказуючи товстим великим пальцем.

Джо знайшов довідник у темному закутку крамнички і взявся шукати аптеку Арчера, проте її не було у списку.

Закривши довідник, він підійшов до власника, який саме продавав хлопчику печиво Necco.

— Не підкажете, як знайти аптеку Арчера? — запитав у нього Джо.

— Ніяк,— відповів власник. — Принаймні більше ніяк.

— Чому?

— Вона не працює вже багато років.

— Можете підказати, де вона була,— попросив Джо. — Хоча б приблизно. Намалюйте мені мапу.

— Мапа вам не потрібна. Я вам скажу, як туди дістатись. — Чолов’яга нахилився вперед, показуючи через двері.— Бачите отой смугастий стовпчик біля перукарні? Йдіть туди і погляньте на північ. Північ там.— Він вказав напрямок.— Ви побачите старий будинок з фронтонами. Жовтого кольору. У кількох квартирах нагорі й досі живуть люди, однак магазин унизу давно занедбаний. Та вивіску розгледіти можна: «Аптека Арчера». Тому знайти її не складно. А трапилося з нею от що: Ед Арчер зліг із раком горла і...

— Дякую, — сказав Джо й подався з магазину, знову вийшовши під бліде післяобіднє сонячне світло. Він швидко закрокував уздовж вулиці до перукарського стовпчика й подивився на північ.

Краєм ока Джо побачив високий жовтий будинок з облущеними стінами. Але щось у ньому здалося йому дивним. Якесь мерехтіння, нестійкість, так немов обриси будинку то проступали перед ним цілком чітко й виразно, то знову відступали у крихку непевність. Кожна фаза коливання тривала кілька секунд, а потім розчинялася у своїй протилежності. Ця мінливість була настільки регулярною, що здавалося, ніби в її основі лежить органічна пульсація. «Будинок наче живий», — подумав він.

«Можливо, це вже кінець», — вирішив Джо й попрямував до закинутої аптеки, не зводячи з неї очей. Він дивився, як вона пульсує, спостерігав, як та переходить з одного стану в інший, а тоді, підходячи все ближче і ближче, раптом збагнув природу цих мінливих станів. Проступаючи виразніше, будинок ставав гомеостатично керованим магазином товарів для догляду за домом його власного часу — торговим центром із самообслуговуванням, що продавав десятки тисяч товарів для сучасної квартири. Джо був постійним клієнтом таких високофункціональних, комп’ютеризованих роботизованих крамниць протягом усього свого дорослого життя.

Втрачаючи чіткість, будинок перетворювався на крихітну анахронічну аптеку декоровану у стилі рококо.

У її вбогих вітринах виднілися пояси від грижі, ряди окулярів для корекції зору, ступка й товкачик, баночки з різноманітними таблетками, написане від руки оголошення «П’явки», величезні скляні закорковані пляшки, що містили цілу скриньку Пандори усіляких патентованих медичних препаратів і плацебо... Над вітринами тягнулася вивіска з написом «Аптека Арчера», нанесеним на рівну дерев’яну дошку. Жодних ознак порожньої, покинутої аптеки, що давним-давно припинила роботу. Її форма існування 1939 року була у якийсь спосіб відсутньою. «Отже, — подумав Джо, — увійшовши туди, я або ще глибше провалюся в минуле, або ж знову опинюся приблизно у своєму часі. А мені, вочевидь, потрібно повернутися в минуле, в період до 1939 року».

Однак зараз він лише стояв перед будинком, вловлюючи усім тілом відпливи і припливи його коливань. Джо відчував, як його тягне назад, тоді вперед, тоді знову назад. Повз нього незграбно проходили перехожі, нічого не помічаючи. Очевидно, ніхто з них не бачив того, що бачив він. Вони не бачили ані аптеки Арчера, ані магазину товарів для догляду за домом 1992 року. Це спантеличувало його найбільше.

Коли будівля саме перейшла у свою давню фазу, він зробив крок уперед і, переступивши поріг, зайшов до аптеки.

Праворуч був довгий мармуровий прилавок. На полицях коробки невиразного кольору. Вся аптека була якась чорна: не лише через відсутність світла — це було швидше захисне забарвлення, немов її навмисне спроектували так, щоб вона змішувалася, зливалася з тінями, щоб увесь час тонула у напівпітьмі. Всюди відчувалась якась важкість та густина. Вони тяжіли над ним, гнітили, наче тягар, навіки звалений на його плечі. А ще — припинилися коливання. Принаймні для нього, коли він потрапив всередину. Джо запитував себе, чи зробив правильний вибір. Зараз — хоч було вже й запізно — він подумав про альтернативу, і що вона могла б означати. Можливо, повернення у його власний час. Із цього занепалого світу, в якому час дедалі менше піддається обрахунку — геть звідси, ймовірно, навіть назавжди. «Що ж,— подумав він.— Це вже не повернути». Він блукав аптекою, роздивляючись мідь та дерево. Вочевидь, горіх... Зрештою, підійшов до віконечка аптекаря у глибині приміщення.

Перед ним виріс чепурний молодий чоловік у сірому костюмі з численними ґудзиками на жилеті і мовчки подивився на нього. Тривалий час Джо і молодик просто розглядали одне одного, не мовлячи ні слова. Єдиний звук видавав настінний годинник із круглим циферблатом і римськими цифрами, маятник невтомно гойдався. Саме почалася мода на такі годинники. Повсюдна.

— Банку «Убіка», будь ласка, — мовив врешті Джо.

— Мазь? — запитав аптекар. Здавалося, ніби його губи були не зовсім синхронізовані зі словами. Спершу Джо побачив, як відкривається рот, як зарухалися губи, і лише потім після відчутного інтервалу розчув слова.

— То це мазь? — запитав Джо.— Я думав, це для внутрішнього вживання.

Якийсь час аптекар не відповідав. Так немов їх розділяла прірва, немов між ними була ціла епоха. Тоді врешті його рот знову відкрився, губи знову заворушилися. І пролунали слова.

— Форма «Убіка» неодноразово змінювалася, адже виробник його повсякчас вдосконалював. Імовірно, ви маєте на увазі старий «Убік», а не новий.— Аптекар повернувся, і в його рухах було щось від сповільненої зйомки: він плинув неквапливо й розмірено, ніби танцюючи. Ритм був естетично привабливим, однак Джо від нього аж затіпало. — Останнім часом дістати «Убік» дуже складно,— сказав молодик, прилинувши знову. У правій руці він тримав пласку запечатану бляшанку, яку поставив перед Джо на прилавок. — Тут він у формі порошку, до якого потрібно додавати кам’яновугільну смолу. Смола у комплект не входить, але я можу запропонувати вам її за дуже низькою ціною. Однак сам порошок дорогий. Сорок доларів.

— Що там усередині? — запитав Джо. Він аж похолов, почувши ціну.

— Це — секрет виробника.

Джо взяв бляшанку і підніс її до світла.

— Ви не проти, якщо я прочитаю текст на етикетці?

— Прошу.

У тьмяному світлі, що надходило з вулиці, йому врешті вдалося розібрати літери на етикетці. Це було продовження написаного від руки повідомлення, яке він бачив на талоні за порушення правил дорожнього руху, і починалося воно саме з того місця, на якому обірвався попередній напис Ранситера:

— Я можу розрахуватися чеком? — запитав Джо в аптекаря. — У мене немає з собою сорока доларів, але «Убік» мені дуже потрібен. Це справді питання життя і смерті. — Він опустив руку в кишеню куртки, щоб дістати чекову книжку.

— Ви не з Де-Мойна, еге ж? — поцікавився аптекар. — Це чутно з вашого акценту. Ні, я мусив би вас добре знати, щоб прийняти чек на таку велику суму. За останні кілька тижнів у нас тут ціла повінь фальшивих чеків. І всі від немісцевих.

— То, може, приймете кредитну картку?

— Що таке кредитна картка? — запитав аптекар.

Поклавши бляшанку «Убіка» на прилавок, Джо повернувся і, не кажучи ні слова, вийшов на вулицю. Він перейшов дорогу, маючи намір іти до готелю, але зупинився, щоб поглянути на аптеку ще раз.

Тепер Джо бачив тільки напівзруйнований жовтий будинок. У вікнах на другому поверсі виднілися штори, однак внизу вікна були занедбані й забиті дошками. Крізь щілини між ними проглядала лише темрява, чорна порожнеча розбитого вікна. Й ані найменшої ознаки життя.

«От і все,— усвідомив він.— Шанс купити банку „Убіка“ втрачено. Навіть якби я зараз знайшов сорок доларів посеред дороги. Але мені таки вдалося зібрати докупи застереження Ранситера. Навіть якщо з нього й небагато користі. Можливо, це навіть неправда. Це може виявитися просто деформованою та хибною думкою вмираючого мозку. Або й цілковито мертвого мозку — яку випадку з тією телерекламою. Господи, — похмуро сказав він собі. — А якщо це правда?»

Тут і там зупинялися перехожі, пильно вдивляючись у небо. Помітивши їх, Джо й собі підвів погляд. Прикривши очі від сонячних променів, що косо линули вниз, він розрізнив високо вгорі цятку, за якою тягнулися білі смуги диму. Моноплан у вишині старанно виписував слова. Поки він та інші перехожі вдивлялися в небо, димові пасмуги, вже потроху танучи, склались у напис:

«Легко сказати, — подумки сказав він собі. — Легко написати».

Згорбившись від тяжкої зневіри і перших невиразних проявів жаху, що знову почав його сковувати, він почовгав у напрямку готелю Meremont.

Дон Денні зустрів його у встеленому малиновим килимом провінційному вестибюлі з високою стелею.

— Ми знайшли її,— сказав він.— Усе скінчено — принаймні, для неї. І це було не дуже весело. Я б сказав, зовсім не весело. Тепер зник Фред Зафскі. Я думав, він поїхав в іншій машині, а вони думали, що він поїхав з нами. Очевидно, він не сів у жодну. Напевне, і досі в мортуарії.

— Процес прискорився, — сказав Джо. Він запитував себе, наскільки «Убік», який знову і знову з’являвся у них перед самим носом, так і лишаючись недосяжним, міг би тут зарадити. «Мабуть, ми цього ніколи не дізнаємося»,— вирішив Чип.

— Тут можна десь випити? — запитав він у Дона Денні. — І як щодо грошей? Бо мої нічого не варті.

— Мортуарій платить за все. Таку вказівку вони отримали від Ранситера.

— І за готель також? — це здалося йому дивним. Як таке можна було залагодити? — Я хочу, щоб ти поглянув на цей талон,— сказав він Дону Денні.— Поки ми самі.— Він передав йому папірець.— Я знаю, чим закінчується повідомлення. Саме тому мене не було. Намагався це з’ясувати.

Денні кілька разів перечитав напис. Потім повільно повернув талон Джо.

— Ранситер думає, що Пет Конлі бреше, — сказав він.

— Так.

— Ти розумієш, що це означає? — він різко підвищив голос.— Це означає, що вона могла все це скасувати. Все, що з нами трапилося, починаючи зі смерті Ранситера.

— Це могло б означати навіть більше, — сказав Джо.

— Твоя правда, — мовив Денні, втупившись у нього пильним поглядом. — Так, ти абсолютно правий. — Він здавався наляканим, тоді на його обличчі проступила надзвичайна метикуватість. Воно засяяло від усвідомлення. Однак це усвідомлення було невеселе й гнітюче.

— Мені не дуже хочеться про це думати,— промовив Джо. — Мені все це страшенно не подобається. Це ще гірше, набагато гірше за те, що я думав раніше або, наприклад, у що вірив Ел Геммонд. Хоч і наші попередні уявлення були доволі кепськими.

— Однак все може бути саме так, — відповів Денні.

— Поки все це відбувалося, — сказав Джо, — я повсякчас намагався зрозуміти причину. Був певен, що якщо з’ясую, чому... — «Але Ел ніколи такого не припускав,— подумки сказав він собі.— Ми обоє викинули таку можливість із голови. З поважної причини».

— Не кажи їм нічого. Це може бути неправдою. А навіть якщо це правда, то їм аж ніяк не допоможе, якщо вони її знатимуть.

— Знатимуть що? — запитала Пет Конлі, яка вже стояла у них за спинами. — Що їм не допоможе? — тепер вона вже була перед ними. В її чорних насичених очах світилися мудрість і спокій. Абсолютний спокій. — Те, що трапилося з Еді Дорн, — просто жах. І з Фредом Зафскі. Я думаю, його спіткало те саме. Нас не так і багато лишилося, еге ж? Цікаво, хто буде наступним. — Вона здавалася незворушною й зовсім не втратила контроль над собою. — Тіппі злягла у своїй кімнаті. Вона не зізнається, що почувається втомленою, але, думаю, це можна з певністю припустити. Ви згодні?

— Так,— помовчавши, відповів Дон Денні.

— Джо, як там справи з твоїм штрафом? — запитала Пет і простягнула руку. — Можна поглянути?

Джо передав їй папірець. «Ось і настав вирішальний момент,— подумав він.— Усе відбудеться саме зараз. У цей момент. За одну мить».

— А як поліцейський дізнався моє ім’я,— запитала Пет, поглянувши на талон. Вона підвела очі, пильно подивилася на Джо, а потім на Дона Денні. — Чому тут ідеться про мене?

«Вона не впізнала почерк,— зрозумів Джо.— Бо вона його не знає. Не знає так добре, як ми».

— Ранситер,— сказав він.— Це ж ти, Пет, влаштувала все це, так? За допомогою твого таланту. Ми тут через тебе.

— І ти нас знищуєш, — сказав їй Дон Денні. — Одне за одним. Але чому? — він звернувся до Джо: — Що її до цього спонукає? Ми ж заледве знайомі.

— Саме для цього ти прийшла у «Ранситер і компаньйони»? — запитав Джо. Він намагався говорити рівним голосом, але не виходило. У вухах шуміло, і він раптом відчув презирство до самого себе. — Джі Джі Ешвуд знайшов тебе й привів до нас. Він працював на Голліса, так? То ось що з нами трапилося насправді — не вибух бомби, а ти?

Пет посміхнулася.

І Джо Чип відчув, як вестибюль готелю сколихнуло від вибуху.