Убік

Розділ 5

Впродовж довгих днів вимушеної, неприродної бездіяльності антителепат Тіппі Джексон регулярно спала до полудня. Електрод, вживлений у її мозок, постійно стимулював сон у фазі НШРО — надзвичайно швидкого руху очей, тож, загорнувшись у перкалеві простирадла, вона не нудьгувала.

Зараз у своєму штучно викликаному сні вона бачила міфічного співробітника Голліса, наділеного надзвичайними псіонічними здібностями. Всі інші інерціали у Сонячній системі або склали перед ним зброю, або ж були переплавлені на смалець. Оскільки нікого більше не лишилося, саме перед нею постало завдання нейтралізувати поле, генероване цією надприродною істотою.

— Я не можу бути собою, допоки ти поряд, — заявив її хмароподібний суперник. На його обличчі з’явився дикий, повний ненависті вираз, який робив його схожим на психотичну білку.

— Можливо, твоєму визначенню власної самосистеми бракує автентичних меж, — відповіла Тіппі уві сні. — Ти звів нестійку структуру особистості на несвідомих факторах, які не можеш контролювати. Саме тому ти сприймаєш мене як загрозу.

— Хіба ти не працюєш на організацію запобігання? — запитав телепат Голліса, нервово роззираючись.

— Якщо в тебе й справді такий колосальний талант, як ти стверджуєш, — відповіла Тіппі, — міг би й прочитати це у моїх думках.

— Я більше не можу читати думки,— сказав телепат. — Мій талант щез. Поговори з моїм братом Біллом. Білле, поспілкуйся з цією пані. Вона тобі подобається?

Білл, який виглядом нагадував свого брата-телепата, відповів:

— Мені вона до душі, адже я — ясновидець, і ця пані не зможе мене нейтралізувати.

Він зачовгав ногами й вишкірився, показуючи великі тьмяні зуби з тупими, мов у лопати, краями.

— «Невдатна скривдила мене природа — ні постаті, ні вроди я не маю...» — він замовк, морщачи чоло. — Як там далі, Метт? — запитав він у брата.

— «... потвора недороблена, у світ цей дочасно кинута напівлюдина», — сказав білкоподібний телепат Метт, задумливо шкрябаючи своє хутро.

— О так,— кивнув ясновидець Білл,— пам’ятаю. «Такий бридкий, кульгавий, що й собаки на мене брешуть, як до них наближусь»[3]. Це з «Річарда III»,— пояснив він Тіппі. Обидва брати вищирилися. Навіть їхні різці були тупими. Так, наче вони споживали лише сирі зерна.

— Що це означає? — запитала Тіппі.

— Це означає, — сказали Метт і Білл в один голос, — що тобі від нас не втекти.

Раптом задзвонив відеофон, і Тіппі прокинулася.

Хитаючись та спотикаючись, ще не зовсім продерши очі, спантеличена барвистими кульками, що плавали в повітрі, вона кілька разів моргнула й підняла слухавку. «Боже, як пізно, — подумала вона, поглянувши на годинник, — я перетворююся на овоч». На екрані з’явилося обличчя Ґлена Ранситера.

— Здрастуйте, містере Ранситер,— озвалася вона, стоячи так, щоб не потрапляти у зону сканування відеофона. — Врешті маєте для мене завдання?

— О, місіс Джексон,— сказав Ранситер,— радий, що застав вас. Ми з Джо Чипом формуємо групу: тих одинадцятьох осіб, яких ми оберемо, чекає важливе завдання. Ми уважно переглядаємо кожне досьє. Джо вважає, що це завдання вам під силу, і я схильний погодитися. Скільки часу вам потрібно, щоби прибути на місце? — його голос звучав оптимістично, проте обличчя на маленькому екрані здавалося стурбованим та виснаженим.

— Під час місії я житиму... — запитала Тіппі.

— Так, вам доведеться зібрати речі, — сказав Ранситер й, немов докоряючи їй, додав: — Ми маємо завжди бути зібраними й готовими вирушати будь-якої миті. Це правило, якого слід повсякчас дотримуватися, особливо у цьому випадку, коли фактор часу надзвичайно важливий.

— Мої речі вже зібрані. Буду у нью-йоркському офісі за п’ятнадцять хвилин. Тільки залишу записку чоловікові, бо він на роботі.

— Ну, гаразд, — сказав Ранситер зі стурбованим виглядом. Імовірно, він уже читав наступне ім’я зі списку. — До побачення, місіс Джексон, — він відключився.

«Дивний був сон,— думала вона, квапливо розстібаючи піжаму й прямуючи до спальні, щоб вдягнутися. Звідки був той рядок, який цитували Білл і Метт? З „Річарда III“,— згадала вона, відновлюючи у своїй уяві їхні образи: пласкі, великі зуби, безформні, кулясті, однаковісінькі голови з пучками рудуватого волосся, яке вкривало їх, наче жмутки бур’янів. — Здається, я ніколи не читала „Річарда III“, — усвідомила вона. — А якщо й читала, то багато років тому, ще в дитинстві. Як нам можуть снитися рядки з поезії, якої ми не знаємо? — запитувала вона себе.— Можливо, поки я спала, в мою свідомість намагався проникнути справжній телепат. Або ж телепат і ясновидець, які працюють у парі, як це й було в моєму сні. Варто поцікавитись у пошуковому відділі, чи в команді Голліса, бува, не працюють брати на ім’я Метт і Білл».

Збентежена й стривожена, вона почала квапливо вдягатися.

Закуривши розкішну зелену гаванську сигару марки Cuesta-Rey, Ґлен Ранситер відкинувся на спинку свого помпезного крісла й натиснув кнопку на інтеркомі.

— Місіс Фрик, приготуйте чек із преміальними для Джі Джі Ешвуда на сто поскредів.

— Так, містере Ранситер.

Він спостерігав, як Джі Джі Ешвуд із маніакальною невгамовністю міряв кроками великий офіс. Дерев’яна підлога дратівливо скрипіла під його ногами.

— Схоже, Джо Чип не може пояснити, що саме вона вміє, — сказав Ранситер.

— Джо Чип вічно обдовбаний,— відповів Джі Джі.

— Як так виходить, що ця Пет може повертатися у часі, а більше ніхто на це не здатний? Б’юся об заклад, що цей талант не новий: вочевидь, ваші скаути просто досі його не помічали. Так чи інакше, для організації запобігання наймати її було б не логічно. Це талант, а не антиталант. Ми займаємось...

— Як я вже пояснював, і як зазначив у тестовому звіті Джо, вона перешкоджає ясновидцям застосовувати їхні здібності.

— Але це лише побічний ефект, — похмуро розмірковував Ранситер. — Джо вважає її небезпечною. Не знаю, чому.

— А ви запитували у нього?

— Він, як завжди, пробурмотів щось нерозбірливе, — відповів Ранситер. — Джо ніколи нічого не може пояснити, лише ділиться здогадками. З іншого боку, він хоче залучити її до операції Міка, — Ранситер перебирав особові справи працівників, знову і знову розкладаючи їх перед собою. — Запроси Джо, нехай зайде. Подивимося, чи вже маємо команду з одинадцяти інерціалів, — він поглянув на годинник. — Незабаром вони будуть тут. Я відверто скажу Джо, що він божевільний, якщо бере цю Пет Конлі в команду, вважаючи її при цьому такою небезпечною. Що ти про все це думаєш, Джі Джі?

— У нього з нею свої справи, — відповів Джі Джі.

— Це ж які?

— Здається, вони порозумілися в сексуальному плані.

— Джо не до сексу. Нещодавно Ніна Фрід читала його думки, він настільки бідний, що не може навіть... — він замовк, оскільки двері кабінету відчинилися. Місіс Фрик задріботіла, несучи на підпис чек із преміальними для Джі Джі Ешвуда.

— Я знаю, чому він хоче взяти її на це завдання, — сказав Ранситер, виводячи підпис на чеку.— Щоб не спускати з неї очей. Він теж вирушає на цю операцію: має намір виміряти псі-поле, попри те, що це не було обумовлено з клієнтом. Нам треба знати, проти чого ми боремося. Дякую, місіс Фрик, — він подав знак, що вона вільна, й простягнув чек Джі Джі Ешвуду.

— Припустімо, що ми не виміряємо псі-поле, а воно виявиться надто потужним для наших інерціалів. Чия це буде провина?

— Наша, — мовив Джі Джі.

— Я казав їм, що одинадцятьох недостатньо. Ми залучаємо наших найкращих людей і намагаємося зробити все як годиться. Врешті-решт, здобути прихильність Стентона Міка для нас дуже важливо. Дивовижно, що така заможна й впливова людина, як Мік, може бути настільки недалекоглядною, такою достобіса скупою. Місіс Фрик, Джо десь поблизу? Джо Чип.

— Містер Чип у приймальні з групою інших людей, — відповіла секретарка.

— Скільки там інших, місіс Фрик? Десять чи одинадцять?

— Та приблизно стільки, містере Ранситер. На око важко сказати.

— Це і є наша група,— сказав Ранситер, звертаючись до Джі Джі Ешвуда. — Хочу їх побачити, усіх разом. Перш ніж вирушати на Місяць.

— Скажіть, нехай заходять, — звернувся Ранситер до місіс Фрик, випускаючи великий клубок диму від своєї сигари в зеленій обгортці.

Місіс Фрик тихцем подалася з кабінету.

— Ми знаємо, — пояснював Ранситер Джі Джі, — що поодинці вони працюють добре. Все відображено у їхніх справах, — він зашурхотів документами, що лежали на столі.— Та чи зможуть вони ефективно взаємодіяти? Наскільки велике поліенцефалічне контрполе вони згенерують разом? Подумайте, Джі Джі. Над цим варто добре помізкувати.

— Думаю, час покаже, — відповів Джі Джі.

— Я в цьому бізнесі вже досить давно,— промовив Ранситер, спостерігаючи, як до кабінету заходять люди. — Це мій внесок у сучасну цивілізацію.

— Гарно сказано,— похвалив Джі Джі. — Ви — полісмен, який стоїть на сторожі приватності людства.

— Знаєш, що про нас каже Рей Голліс? — запитав Ранситер. — Що ми намагаємося повернути стрілки годинника навспак.

Він поглянув на людей, які почали заповнювати кабінет. Вони стояли поруч одне одного, не кажучи ні слова. Чекали, поки заговорить він. «Яке строкате видовище»,— з сумом подумав Ранситер. Ось дівчисько, схоже на стручок квасолі, в окулярах, із прямим, лимонного кольору волоссям, одягнене у ковбойський капелюх, чорну мереживну мантилью і шорти-бермуди. Це Еді Дорн. Симпатична чорнява жінка старшого віку.

3 дивакуватими безтямними очима, вдягнена у шовкове сарі, підперезане нейлоновим обі, на ногах коротенькі шкарпетки — Френсі Як-там-її, шизофренічка на пів-ставки, яка вирішила, що розумні істоти з Бетельгейзе[4] час від часу приземляються на дах багатоквартирного будинку, в якому вона мешкає. Хлопчик-підліток із копицею кучерявого волосся, огорнутий цинічною хмариною марнославства й відчуття власної переваги; цього, вбраного у квітчасту сукню й панталони зі спандексу, він бачив уперше. І так далі: Ранситер нарахував п’ять жінок і п’ять чоловіків. Когось бракувало.

Випереджаючи Джо Чипа, до кабінету увійшла похмура задумлива дівчина, Патриція Конлі. Вона була одинадцятою — тепер перед ним стояла вся група.

— Ви швидко дісталися, місіс Джексон, — звернувся Ранситер до схожої на чоловіка жінки піщаного кольору, років тридцяти, одягненої в штани з замінника хутра вікуньї та сірий светр, на якому був зображений вже вибляклий портрет Бертрана Рассела. — У вас було найменше часу, адже вас я сповістив останньою.

Тіппі Джексон посміхнулася безкровною, піщаного кольору посмішкою.

— Декого з вас я знаю,— сказав Ранситер, підводячись і жестом запрошуючи їх зручно розміститися на стільцях у кабінеті, й навіть, якщо треба, закурити. — Вас, міс Дорн, ми з містером Чипом обрали першою, оскільки ви чудово протидіяли С. Доулу Меліпоуну, слід якого ми врешті-решт загубили. Втім, не з вашої вини.

— Дякую, містере Ранситер,— сказала Еді тонким, сором’язливим голоском. Почервонівши, вона втупилася очима у стіну.— Я залюбки попрацюю разом із іншими над новим завданням, — додала вона не зовсім упевнено.

— Хто з вас Ел Геммонд? — запитав Ранситер, переглядаючи папери.

Дуже високий сутулий чорношкірий чоловік із м’яким виразом на продовгуватому обличчі вказав на себе.

— Ми з вами до цього не зустрічалися,— сказав Ранситер, проглядаючи матеріали справи Ела Геммонда. — Ви найпотужніший із наших антиясновидців. Шкода, що я не познайомився з вами раніше. Хто тут також антиясновидець?

Піднялося ще три руки.

— Вам чотирьом, — сказав Ранситер, — без сумніву, буде вкрай цікаво запізнатися й попрацювати разом із нещодавньою знахідкою Джі Джі Ешвуда, яка нейтралізує ясновидців радикально новим способом. Можливо, міс Конлі сама розповість нам про це,— він кивнув у бік Пет...

І раптом опинився на П’ятій авеню перед вітриною магазину рідкісних монет. Він стояв, розглядаючи золотий американський долар, що вийшов із обігу, і міркував, чи міг би дозволити собі придбати його для своєї колекції.

«Якої ще колекції? — приголомшено запитав він себе.— Я не колекціоную монети. Що я тут роблю? І як довго я вже тиняюся, розглядаючи вітрини, коли натомість мав би бути в офісі, керуючи...» — він не міг згадати, чим зазвичай керував. Якимось бізнесом, пов’язаним із людьми з певними здібностями, особливими талантами. Він заплющив очі, намагаючись зосередитися. «Ні, мені довелося полишити ту справу», — усвідомив Ранситер. Через ішемічну хворобу рік тому мусив вийти на пенсію. «Але ж я щойно був там,— пригадав він. — Ще кілька секунд тому. У своєму офісі. Розмовляв із групою людей про новий проект». Він заплющив очі. «Усе щезло, — спантеличено подумав він. — Усе, що я створив».

Розплющивши очі, він виявив, що знову перебуває у своєму кабінеті. Перед ним стояли Джі Джі Ешвуд, Джо Чип і чорнява, надзвичайно вродлива дівчина, імені якої він не пригадував. Крім них, у кабінеті більше нікого не було, що з незрозумілих для нього причин здалося дивним.

— Містере Ранситер, — сказав Джо Чип, — хочу познайомити вас із Патрицією Конлі.

— Дуже рада врешті запізнатися з вами, містере Ранситер, — промовила дівчина.

Вона засміялася, а її очі радісно спалахнули. Ранситер не розумів чому.

«Вона щось зробила»,— усвідомив Джо Чип.

— Пет,— сказав він уголос,— я не можу збагнути, в чому річ, але щось змінилося.

Він задумливо оглянув офіс. Здавалося, ніби все було як завжди: надто яскравий килим, забагато різнорідних творів мистецтва, на стінах — оригінальні картини, що не мали жодної художньої вартості тощо. Ґлен Раситер теж не змінився: зарослий щетиною, з сірим, зморшкуватим від постійного розумового напруження обличчям, він дивився на Джо і також здавався збентеженим. Біля вікна стояв Джі Джі Ешвуд, одягнений у свої звичні, підперезані конопляним паском, охайні штани з березової кори, напівпрозорий дірчастий топ і високий капелюх, як у інженерів-залізничників. Той лише байдуже стенув плечима. Вочевидь, він вважав, що все було гаразд.

— Нічого не змінилося,— сказала Пет.

— Усе змінилося,— відповів Джо.— Ти, вочевидь, повернулася у часі і спрямувала нас іншою колією теперішнього. Я не можу цього довести, як і не можу визначити, що саме зазнало зміни.

— Будь ласка, жодних сімейних суперечок у робочий час,— спохмурнів Ранситер.

— Сімейних суперечок? — приголомшено запитав Джо.

Тоді він побачив на пальці Пет обручку зі срібла й нефриту. Джо пригадав, як допомагав її обирати. «За два дні до того, як ми побралися, — подумав він. — Це трапилося понад рік тому, попри мій скрутний фінансовий стан. Звісно, що тепер — завдяки Пет із її зарплатнею та вмінням розпоряджатися грішми — все змінилося. Назавжди».

— Що ж, продовжимо,— сказав Ранситер.— Ми повинні запитати себе, чому Стентон Мік звернувся до іншої організації запобігання. Якщо мислити логічно, то замовлення мало би дістатися нам — ми найкращі у цій сфері і наш офіс розташований у Нью-Йорку, де Міку найзручніше вести справи. У вас є якісь думки з цього приводу, місіс Чип? — він з надією поглянув у бік Пет.

— Ви справді хочете знати, містере Ранситер? — відказала вона.

— Так,— рішуче закивав він.— Мені б дуже хотілося це знати.

— Це я все влаштувала, — сказала Пет.

— Як?

— Завдяки моєму таланту.

— Якому таланту? — здивувався Ранситер. — У вас немає талантів, ви дружина Джо Чипа.

З боку вікна долинув голос Джі Джі Ешвуда:

— Ви прийшли сюди, щоб пообідати зі мною та Джо.

— У неї є талант, — сказав Джо. Він намагався пригадати, але все раптом стало дуже розмитим. Спогади тьмяніли й розчинялися прямо у нього перед очима, попри всі його зусилля їх зафіксувати. «Інша часова колія», — подумав він. Минуле. Але далі сягнути не міг. На цьому його спогади закінчувались. «Моя дружина унікальна,— подумав він, — вона може робити те, на що не здатна жодна інша людина на Землі. У такому разі чому вона не працює на „Ранситер і компаньйони“? Щось тут не так».

— Ти вимірював її поле? — запитав Ранситер. — Це ж твоя робота. Схоже, що вимірював. Я чую впевненість у твоєму голосі.

— Я не впевнений, — мовив Джо.

«Однак я впевнений у своїй дружині», — сказав він сам до себе.

— Сходжу-но принесу своє обладнання, — запропонував він. — І дізнаємося, яке у неї поле.

— Припини, Джо, — розсердився Ранситер, — якби у твоєї дружини був талант чи антиталант, ти б виміряв його ще рік тому, ти б не намагався дізнатися про це тільки зараз, — він натиснув кнопку інтеркому. — Відділ кадрів? У нас є справа місіс Чип? Патриції Чип?

Після паузи на тому кінці дроту відповіли:

— Справи місіс Чип немає. Можливо, під дівочим прізвищем?

— Конлі, — підказав Джо, — Патриція Конлі.

Знову пауза.

— На міс Патрицію Конлі у нас є два документи: первинний звіт містера Ешвуда і результати тестування містера Чипа, — зі щілини інтеркому повільно виповзли копії обох документів і впали на стіл.

— Джо, ти маєш це бачити, ходи сюди, — насуплено сказав Ранситер, вивчаючи звіт Джо Чипа.

Він тицьнув пальцем у сторінку, і Джо, який уже встиг підійти до нього, побачив два підкреслені хрестики. Вони з Ранситером перезирнулися, тоді поглянули на Пет.

— Я знаю, що там написано,— спокійно сказала вона.— «Наділена неймовірними здібностями. Анти-псі поле унікальне за силою», — вона напружилася, очевидно, намагаючись згадати, як там сформульовано дослівно.— «Може протистояти...»

— Мік таки підписав із нами договір, — мовив Ранситер до Джо Чипа.— Тут переді мною стояла група з одинадцяти інерціалів, а потім я запропонував, щоб ця дівчина...

— Щоб вона показала групі, на що здатна,— завершив Джо. — От вона й показала. Зробила саме те, що її просили. Я не помилився у своїй оцінці, — він провів пальцем під символами внизу аркуша, що означали небезпеку. — Моя власна дружина, — додав він.

— Я тобі не дружина,— відказала Пет. — Це я теж змінила. Хочете, аби все було так, як і раніше? Без жодних змін, навіть зовсім дрібних? Але тоді ваші інерціали навряд чи щось помітять. З іншого боку, вони так чи інакше нічого не зрозуміли... хіба що в когось збереглися якісь залишкові спогади, як у Джо. Проте до цього моменту вони вже мали би зникнути.

— Я хотів би повернути замовлення від Міка, — роздратовано сказав Ранситер.— Щонайменше.

— Коли я вже винюхую таланти, — озвався Джі Джі Ешвуд, — то працюю на совість.

Він устиг посивіти.

— Так, ти справді вмієш приводити таланти, — сказав Ранситер.

Задзижчав інтерком, і до них долинув тремтливий старечий голос місіс Фрик:

— На вас чекає група інерціалів, містере Ранситер. Вони кажуть, що їх викликали для нового спільного завдання. Ви можете їх прийняти?

— Нехай заходять, — відповів Ранситер.

— Я залишу собі перстень, — заявила Пет, вказуючи на обручку зі срібла й нефриту, яку вони з Джо спільно обрали в іншому часовому вимірі. Вона вирішила залишити собі цю частину альтернативного світу. Джо запитував себе, що ще вона могла зберегти на додачу. Він сподівався, що більше нічого, однак вирішив, що краще промовчати. Ліпше навіть не запитувати.

Двері прочинилися, й до кабінету парами увійшли інерціали. Якусь мить вони нерішуче стояли, а тоді почали розсідатися перед столом Ранситера. Той уважно обвів їх поглядом і почав нишпорити серед безладної купи документів. Вочевидь, намагався визначити, чи не змінила, бува, Пет якимось чином склад групи.

— Еді Дорн, — сказав Ранситер. — Так, ви тут, — він зиркнув на неї та на чоловіка поряд. — Геммонд. Гаразд, Геммонд. Тіппі Джексон, — Ранситер запитально поглянув на групу людей перед собою.

— Поспішала як могла, — сказала місіс Джексон.— Ви дали мені не так багато часу, містере Ранситер.

— Джон Ілд, — вів Ранситер далі.

Підліток зі скуйовдженим кучерявим волоссям буркнув щось у відповідь. Джо помітив, що самовпевненості у нього, здається, поменшало. Натомість хлопець мав задумливий і навіть дещо приголомшений вигляд. «Було б цікаво довідатися, що він пам’ятає,— подумав Джо, — що усі вони пам’ятають, як поодинці, так і разом».

— Франческа Спеніш,— оголосив Ранситер.

Яскрава, схожа на циганку чорнява жінка, від якої віяло особливо помітною напругою, мовила:

— Містере Ранситер, поки ми кілька хвилин чекали у приймальні, я почула загадкові голоси, які мені дещо розповіли.

— Ви Франческа Спеніш? — терпляче запитав Ранситер. Вигляд у нього був ще більш втомлений, аніж зазвичай.

— Так. Завжди була нею. І завжди буду, — голос міс Спеніш лунав дуже переконливо. — Дозвольте, я розповім вам те, що сказали мені голоси.

— Можливо, пізніше, — відповів Ранситер, переходячи до наступної особової справи.

— Я мушу про це розповісти, — заявила міс Спеніш тремтливим голосом.

— Гаразд,— сказав Ранситер.— Зробимо на кілька хвилин перерву, — він висунув шухляду, дістав звідти таблетку амфетаміну й проковтнув її не запиваючи. — Послухаймо, що вам повідомили ті голоси, міс Спеніш, — він зиркнув на Джо, стенаючи плечима.

— Хтось, — мовила вона, — незадовго до цього переніс нас усіх в інший світ. Ми населяли його, жили в ньому наче його повноправні громадяни, а потім якась потужна, всемогутня сила повернула нас у наш власний всесвіт.

— То була Пет, — сказав Джо Чип, — Пет Конлі. Яка сьогодні почала у нас працювати.

— Тито Апостос, — знову мовив Ранситер. Він витягнув шию, вишукуючи його серед присутніх у кімнаті, — ви тут?

Лисий чоловік із цапиною борідкою вказав на себе. Він був одягнений у старомодні золотаві штани, що звужувалися на стегнах, однак у незбагненний спосіб мав доволі стильний вигляд. Можливо, завдяки ґудзикам розміром із яйце на буро-зеленій блузі. В усякому разі він аж світився поважністю та незвичайною величчю. На Джо він справив неабияке враження.

— Дон Денні, — сказав Ранситер.

— Тут, сер, — озвався впевнений баритон, наче голос сіамського кота. Він належав ставному, серйозному на вигляд індивіду, який виструнчено сидів на стільці, поклавши руки на коліна. Був одягнений у поліестеровий дірндль[5] та ковбойські шкіряні штани, всіяні зірочками з імітації срібла, а його довге волосся було сховане під сіточкою. На ногах чоловік мав сандалі.

— Ви — антивоскреситель,— сказав Ранситер, гортаючи його справу. — Єдиний, який у нас є.

А потім звернувся до Джо:

— Цікаво, чи він нам знадобиться. Можливо, його варто замінити ще одним антителепатом. Що більше їх матимемо, то краще.

— Ми повинні передбачити всі можливості,— відповів Джо. — Оскільки не знаємо, у що вплутуємося.

— Мабуть, так,— кивнув Ранситер.— Гаразд. Семмі Мундо.

Молодий, вбраний у максі-спідницю, чоловік з невеличким носом і недорозвинутою, схожою на диню головою нерішуче підняв руку — цей його рух був схожий радше на спазм або тик. «Так, ніби його анемічне тіло зробило це мимоволі, саме собою», — подумав Джо. Він знав цього молодика. Мундо здавався набагато молодшим, аніж був насправді. Процеси його розумового й фізичного розвитку вже давно зупинилися. У певному сенсі Мундо мав інтелект єнота: він міг ходити, їсти, митися і навіть — якщо це можна було так назвати — говорити. Однак його антителепатичні здібності були видатними. Якось він сам-один заглушив С. Доула Меліпоуна — журнал для персоналу їхньої компанії потім гримів про це ще багато місяців.

— О так,— сказав Ранситер.— А тепер ми переходимо до Венді Райт.

Як завжди, коли траплялася нагода, Джо кинув довгий, проникливий погляд на дівчину, яку охоче зробив би своєю коханкою або й навіть одружився би з нею, що було би ще краще. Здавалося неймовірним, що Венді Райт складалася з крові та внутрішніх органів, як і решта людей. Поряд із нею він почувався присадкуватим, масним, спітнілим та неосвіченим нікчемою, у якого бурчав живіт і свистіло в носі. Біля неї він починав усвідомлювати фізичні механізми, що підтримували його життя, всю ту машинерію, труби і клапани, газові компресори і паски вентиляторів, що невпинно й важко трудилися всередині його тіла над заздалегідь програшною справою, яка врешті-решт була приречена на поразку. Споглядаючи її обличчя, він розумів, що його власне було лише крикливою маскою. Вигляд її тіла змушував Джо думати, що його радше нагадувало дешеву іграшку на пружині. Всі відтінки її тіла мали у собі якусь витонченість, немов купалися у відблисках непрямого світла. Її очі, ці зелені відшліфовані камені, дивилися на все безпристрасно. Він ще ніколи не бачив у них ані страху, ані відрази, ані презирства. Вона приймала все, що бачила. Зазвичай вона здавалася спокійною. Але найбільше вражала його своєю стійкістю, незворушною холоднокровністю, що не піддавалася втомі й виснаженню, фізичним хворобам або занепаду. Мабуть, їй було близько двадцяти п’яти чи двадцяти шести, але він не міг уявити її молодшою, і, звісно ж, вона ніколи не постаріє. Для цього вона надто міцно тримала під контролем себе та зовнішню реальність.

— Я тут, — м’яко і спокійно озвалася Венді.

Ранситер кивнув.

— Гаразд. Лишається тільки Фред Зафскі.

Він зосередив погляд на млявому чоловікові середнього віку й неприродного вигляду з великими ступнями, масним волоссям, землистою шкірою та надміру випнутим адамовим яблуком. Для цієї зустрічі той одягнувся у пряму сукню, що кольором нагадувала зад бабуїна.

— Певно, це ви.

— Ваша правда,— погодився Зафскі й захихотів.— Важко було мене вирахувати?

— Господи, — мовив Ранситер, захитавши головою. — Що ж, ми мусимо включити в команду одного антипаракінетика. Щоб перестрахуватися. І це ви.

Він жбурнув документи на стіл і взявся шукати свою зелену сигару.

— Оце і вся група, — сказав він Джо. — А також ми з тобою. Хочеш внести якісь фінальні зміни?

— Я задоволений, — відповів той.

— Гадаєш, ця ватага інерціалів — найкраща комбінація, яку ми можемо запропонувати? — Ранситер пильно дивився на нього.

— Так,— сказав Джо.

— І вони досить сильні, щоб здолати псі Голліса?

— Так, — повторив Джо.

Хоча насправді думав інакше.

Він і сам до кінця не розумів, що саме йому не подобалося. Звісно, то було нераціональне відчуття. Потенціал сили контрполя одинадцяти інерціалів мав би бути величезним. Та все ж...

— Містере Чип, можна вас на хвилинку? — містер Апостос, лисий і бородатий чоловік у блискучих золотавих штанях смикав Джо Чипа за руку. — Я хотів би обговорити те, що пережив минулої ночі, ближче до ранку. Схоже, що в гіпнагогічному стані я увійшов в контакт з одним, а можливо, й двома співробітниками містера Голліса. Ймовірно, то був телепат, що працював у команді з ясновидцем. Гадаєте, про це варто розповісти містеру Ранситеру? Це важливо?

Вагаючись, Джо поглянув на Ранситера. Той сидів у своєму улюбленому помпезному кріслі, намагаючись заново розкурити гаванську сигару. Щоки Ранситера позападали, він здавався жахливо стомленим.

— Ні, — сказав Джо. — Облиште.

— Леді й джентльмени, — почав Ранситер, говорячи гучно, щоб перекричати загальний гамір.— Зараз ми вирушаємо на Місяць: ви, одинадцятеро інерціалів, Джо Чип, я і Зоя Вірт, представниця нашого клієнта, — усього чотирнадцять людей. Ми полетимо власним кораблем, — він дістав свій круглий, золотий, безнадійно застарілий кишеньковий годинник і пильно подивився на нього. — Третя тридцять. «Претфол II»[6] стартує з головного посадково-злітного майданчика на даху о четвертій.

Він клацнув годинником і повернув його до кишені свого шовкового паска.

— Ну що ж, Джо, — сказав Ранситер, — незабаром вирушаємо, чим би це не закінчилося. Шкода, що у нас немає свого ясновидця, щоб хоч трохи зазирнути в майбутнє.

І його обличчя, і голос були сповнені тривогою та сум’яттям, у них відчувався важкий непозбувний тягар зрілих літ і відповідальності.