Убік

Розділ 8

Денне світло заливало елегантну готельну кімнату, увиразнюючи величні форми, котрі, як побачив Джо Чип, протерши очі, були частиною інтер’єру: великі, вручну розписані портьєри з неошовку, на яких було зображено шлях людини від одноклітинних організмів кембрійського періоду до перших польотів важчих за повітря апаратів на початку двадцятого сторіччя. Пишний туалетний столик із псевдочервоного дерева, чотири барвистих криптохромованих регульованих стільці... Все ще трохи спантеличений після сну, Джо захоплено розглядав розкіш готельного номера, а тоді, здригнувшись від відчуття гострого розчарування, раптом усвідомив, що Венді так і не постукала в його двері. Або ж він не почув, бо спав надто глибоким сном.

Так нова імперія, де він мав би владарювати, зникла, щойно з’явившись.

Відчуваючи тягар гнітючої печалі — залишок попереднього дня — він вибрався з ліжка, відшукав свої речі й одягнувся. Було холодно, незвично холодно. Він помітив це й задумався, що б ця холоднеча могла означати. Тоді підняв слухавку й набрав службу обслуговування.

— ...помститися йому, якщо це можливо,— пролунало зі слухавки. — Спершу, звісно, потрібно з’ясувати, чи був до цього причетний Стентон Мік, чи проти нас діяв звичайний гомосимулякровий замінник. І якщо це так, то чому; а якщо ні, то як...

Голос бубонів далі, розмовляючи з самим собою — не з Джо. Здавалося, він зовсім не помічав його присутності, так немов Чипа не існувало.

— З усіх наших попередніх звітів, — мовив голос, — випливає, що Мік зазвичай веде справи належним чином й дотримується усіх юридичних та етичних принципів, прийнятих у Сонячній системі. Зважаючи на це...

Джо поклав слухавку і якусь мить стояв похитуючись від запаморочення і намагаючись прийти до тями. Це був голос Ранситера. Поза будь-яким сумнівом. Він знову підняв слухавку:

— ... позов Міка, а він може собі це дозволити й звик до судових процесів такого штибу. Звісно ж, слід проконсультуватися з нашим юридичним відділом, перш ніж подавати Асоціації офіційний звіт. Нас можуть звинуватити у наклепі, якщо ми піддамо цю подію розголосу, а підстави для позову за звинуваченням у неправомірному затриманні виявляться...

— Ранситере! — голосно сказав Джо.

— ...ймовірно, будемо нездатними перевірити щонайменше...

Джо поклав слухавку.

«Нічого не розумію»,— сказав він собі.

Увійшовши до ванної кімнати, він змочив обличчя крижаною водою, причесався безкоштовним гігієнічним готельним гребінцем, а потім, трохи повагавшись, поголився безкоштовною гігієнічною готельною одноразовою бритвою. Наніс безкоштовний гігієнічний готельний лосьйон після гоління на підборіддя, шию і щелепи, розгорнув гігієнічну безкоштовну готельну склянку й напився води. «Невже мораторіуму врешті вдалося його пробудити? — подумав він. — І приєднати до мого відеофона? Якби Ранситер прийшов до тями, то захотів би поговорити зі мною, напевне, більше, ніж із будь-ким іншим. Але якщо це так, то чому він мене не чує? Чому комунікація відбувається лише в одному напрямку? Чи це лише тимчасова технічна проблема, яку вдасться виправити?»

Повернувшись до відеофона, він вкотре підняв слухавку, щоб зателефонувати у мораторіум «Любі браття».

— ... не ідеальний кандидат на керівника фірми, зважаючи, зокрема, на його численні особисті негаразди...

«Я не зможу подзвонити, — усвідомив Джо. Він поклав слухавку. — Я навіть не можу додзвонитися адміністратору».

В кутку великої кімнати почувся дзвінок і лункий механічний голос сказав:

— Я ваш безкоштовний газетомат. Така послуга надається виключно мережею вишуканих готелів Rootes на Землі та її колоніях. Просто оберіть потрібну рубрику новин, і за кілька секунд я надам вам свіжу, найактуальнішу інформацію, підібрану під ваші персональні вподобання. І повторюю: все це абсолютно безкоштовно!

— Гаразд,— Джо рушив до автомата. «Можливо, на цей момент, — міркував він, — звістка про вбивство Ранситера вже облетіла світ. Агенції новин постійно відстежують, хто прибуває до мораторіумів». Він натиснув кнопку, яка позначала рубрику «Важливі міжпланетні новини». Апарат почав миттєво видавати заповнений текстом аркуш, який Джо одразу взяв до рук.

«Жодної згадки про Ранситера. Ще зарано? Чи Асоціації вдалося приховати його смерть? Або Ел? Може, Ел підсунув кілька поскредів власнику мораторіуму?» Проте всі гроші Ела були у нього. Ел нікого не зміг би підкупити.

В двері номера постукали.

Поклавши гомеозету, Джо обережно прокрався до дверей, думаючи: «Це, мабуть, Пет Конлі. Вона мене вистежила. З іншого боку, це може бути хтось із Нью-Йорка, щоб забрати мене звідси. Теоретично, — припустив він, — це могла б бути навіть Венді. Хоча це малоймовірно. Не зараз, не так пізно.

Це також міг бути найманий вбивця, присланий Голлісом. Можливо, він вбиває нас одне за одним».

Джо відчинив.

Тремтячи від зніяковіння, нервово зчепивши свої пухкі руки, у дверях стояв Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ.

— Я просто не розумію, містере Чип,— пробурмотів він. — Ми позмінно пропрацювали цілу ніч. Але не отримали ані найменшого сигналу. Втім, ми зробили електроенцефалограму, яка свідчить про слабку, однак безсумнівну мозкову діяльність. Тобто післяжиття є, та ми не можемо до нього підключитись. Ми вже прозондували кожну ділянку кори мозку. Сер, я не знаю, що ще ми можемо зробити.

— Ви зафіксували якісь ознаки мозкового метаболізму? — запитав Джо.

— Так, сер. Ми запросили експерта з іншого мораторіуму, і він його виявив за допомогою свого обладнання. Метаболізм у нормі. Саме такий, якого слід очікувати одразу після смерті.

— Як ви дізналися, де я? — запитав Джо.

— Ми зателефонували містеру Геммонду у Нью-Йорк. Тоді я спробував набрати номер вашого відеофона тут у готелі, проте він був зайнятий увесь ранок. Тож я вирішив, що варто прийти сюди особисто.

— Відеофон поламаний,— сказав Джо.— Я теж не можу нікуди подзвонити.

— Містер Геммонд також намагався з вами зв’язатися, проте безуспішно, — мовив власник мораторіуму. — Він просив передати вам повідомлення. Хоче, аби ви зробили дещо тут, у Цюриху, перш ніж вирушите назад до Нью-Йорка.

— Він хоче мені нагадати, — сказав Джо, — щоб я поговорив із Еллою.

— Щоб розповісти їй про трагічну, завчасну кончину її чоловіка.

— Можете позичити мені декілька поскредів? — запитав Джо. — Аби я міг поснідати.

— Містер Геммонд попереджав мене, що ви намагатиметеся взяти у мене в борг. Сказав мені, що вже забезпечив вас достатніми коштами, щоб оплатити готельний номер, напої, які...

— Ел припускав, що я винайму скромніший номер. Однак нічого меншого не було, а цього він не передбачив. Можете додати ці витрати до рахунку, який виставите компанії «Ранситер і компаньйони» наприкінці місяця. Як Ел, можливо, вам казав, зараз я виконую обов’язки директора фірми. Ви маєте справу з розсудливою, впливовою людиною, яка крок за кроком пройшла увесь шлях до вершини. Ви, напевно, добре усвідомлюєте, що я можу переглянути наші рішення щодо мораторіуму, з яким ми плануємо співпрацювати надалі. Ми, наприклад, могли б обрати один із тих, що розташовані ближче до Нью-Йорка.

Фон Фоґельзанґ невдоволено просунув руку до своєї твідової тоги й, витягнувши гаманець зі штучної шкіри алігатора, дістав гроші.

— Ми живемо в жорстокому світі,— сказав Джо, беручи гроші. — Тут діє правило — людина людині вовк.

— Містер Геммонд попросив переказати вам іще дещо. Корабель із вашого нью-йоркського офісу прибуде до Цюриха за дві години. Приблизно.

— Гаразд, — сказав Джо.

— Аби у вас було більше часу на розмову з Еллою Ранситер, містер Геммонд надішле корабель прямо до мораторіуму. Тож містер Геммонд попросив мене забрати туди і вас. Гвинтокрил припаркований на даху готелю.

— Це сказав Геммонд? Що я маю повернутися до мораторіуму разом із вами?

— Саме так, — кивнув фон Фоґельзанґ.

— Високий сутулий негр віком близько тридцяти років? Із золотими коронками на передніх зубах, кожна з яких прикрашена малюнком: ліворуч — чирва, далі — трефа, а праворуч — бубна?

— Я розмовляв із чоловіком, який учора прибув із нами з Цюрихського космопорту. Який був з вами у мораторіумі.

— Він був одягнений у зелені фетрові штани, сірі гольфи, відкриту блузу з борсучого хутра й лаковані туфлі зі шкірозамінника?

— Я не бачив, як він був одягнений. Бачив лише його обличчя на екрані відеофона.

— Він передав якийсь особливий пароль, щоб я був певен, що то і справді він?

— Я не розумію, у чому проблема, містере Чип,— роздратовано відказав власник мораторіуму. — Чоловік, який говорив зі мною відеофоном з Нью-Йорка, — це та сама людина, що була з вами вчора.

— Я не можу ризикувати, — сказав Джо, — не можу полетіти з вами, сісти у ваш гвинтокрил. Може, вас підіслав Рей Голліс. Містера Ранситера вбив саме він.

Витріщившись на нього очима, що нагадували скляні кульки, фон Фоґельзанґ запитав:

— Ви поінформували Асоціацію?

— Ще поінформуємо. Всьому свій час. Зараз нам потрібно стерегтися, щоб Голліс не знищив нас усіх. Він намагався зробити це там, на Місяці.

— Вам потрібен захист, — сказав власник мораторіуму. — Раджу вам негайно зателефонувати в цюрихську поліцію. Вони приставлять до вас охоронця, який подбає про вашу безпеку, поки не відлетите до Нью-Йорка. І щойно ви будете в Нью-Йорку...

— Я ж казав, мій відеофон не працює. У слухавці чутно лише голос Ґлена Ранситера. Саме тому ніхто не може мені додзвонитися.

— Справді? Як дивно. — Власник мораторіуму ступив ще кілька кроків углиб кімнати. — Можна послухати? — він запитально поглянув на Джо й підняв слухавку.

— Один поскред,— сказав Чип.

Попорпавшись у кишенях твідової тоги, власник мораторіуму видобув жменю монет. Пропелер на його тюбетейці роздратовано задзижчав, коли Фоґельзанґ передавав Джо три монети.

— Я у вас прошу лише стільки, скільки тут беруть за чашку кави, — пояснив Джо. — Гадаю, воно варте щонайменше цього.

Раптом Джо усвідомив, що й досі не поснідав і що йому доведеться зустрітися з Еллою голодним. Що ж, він міг би натомість прийняти амфетамін. Ймовірно, готель надає його безкоштовно — на знак гостинності.

Притиснувши слухавку до вуха, фон Фоґельзанґ промовив:

— Я нічого не чую. Навіть гудка. О, тепер чути трохи статичного шуму. Так немов він надходить дуже здалеку. Вкрай слабкий звук, — він передав слухавку Джо і той теж прислухався.

Чип і собі почув тільки далекий статичний шум. «Вочевидь, за тисячі миль звідси,— подумав він.— Моторошно. Це спантеличує не менше за голос Ранситера, якщо то був він».

— Я поверну вам гроші, — сказав Джо, кладучи слухавку.

— Пусте, — відповів фон Фоґельзанґ.

— Але ж ви не почули його голосу.

— Повертаймося до мораторіуму. Як просив містер Геммонд.

— Ел Геммонд — мій співробітник, — пояснив Джо. — Рішення приймаю я. І перш ніж поговорити з Еллою, я хочу полетіти до Нью-Йорка. На мою думку, зараз важливіше подати офіційний звіт до Асоціації. Коли ви розмовляли з Елом Геммондом, він не згадував, чи всі інерціали вилетіли з ним із Цюриха?

— Всі, крім дівчини, яка провела з вами ніч тут, у готелі, — збентежений власник мораторіуму роззирнувся, вочевидь запитуючи себе, куди вона зникла. На його обличчі з’явилося занепокоєння.— Хіба вона не тут?

— А що то була за дівчина? — запитав Джо. Він і без того був пригнічений, тепер же відчув, як поринає у найчорніші глибини свідомості.

— Містер Геммонд не сказав. Певно, думав, що ви маєте знати. З його боку було б нетактовно назвати мені її ім’я, зважаючи на обставини. А хіба вона...

— Ніхто не приходив.

«Хто ж це був? Пет Конлі? Чи Венді? — він неспокійно ходив кімнатою, намагаючись позбутись страху. — Господи, хоч би це була Пет».

— У шафі, — сказав фон Фоґельзанґ.

— Що? — він зупинився.

— Може, вам варто туди зазирнути. У таких дорогих номерах величезні шафи.

Джо натиснув кнопку на дверях шафи, й вони різко відкрилися під дією пружинного механізму.

На підлозі лежала купка висушених, майже муміфікованих останків згорнутого клубочком тіла. Його ледь не повністю вкривали розкладені рештки того, що колись, вочевидь, було тканиною, так немов це тіло, поступово всихаючись впродовж тривалого періоду, з часом знову втягнулось у те, що раніше слугувало йому одягом. Джо нахилився і перевернув останки. Вони важили всього декілька фунтів. Від натиску його руки кінцівки розпрямилися, утворивши подовгуваті кісткоподібні форми, що шурхотіли немов папір. Волосся здавалося надзвичайно довгим. Жорстке й заплутане, як дріт, воно чорною хмарою закривало обличчя. Він присів, не рухаючись, не бажаючи бачити, хто то був.

Здушеним голосом фон Фоґельзанґ проскрипів:

— Воно старе. Повністю висушене. Ніби пролежало тут сторіччя. Я спущуся й повідомлю менеджера.

— Це не схоже на дорослу жінку, — промовив Джо. То могли бути лише дитячі рештки. Надто вже маленькі вони були.— Це ані Пет, ані Венді,— сказав він і прибрав пасма волосся з обличчя.— Таке враження, ніби його випалювали в печі. За дуже високої температури й протягом тривалого часу.

«Вибух, — подумав він. — Надвисока температура від бомби».

Чип мовчки втупився поглядом у зморщене, потемніле від жару обличчя. І він знав, хто це, хоч і насилу її упізнав.

Венді Райт.

«Напевне, вона зайшла до кімнати десь посеред ночі, — міркував Джо, — а потім у її тілі чи довкола неї розпочався якийсь процес». Вона відчула це й заповзла у шафу, сховавшись, щоб він не дізнався. Воно охопило її в останні кілька годин життя, а може, хвилин, — він сподівався, що це тривало всього хвилини, проте вона не видала ані звуку. Не розбудила його. «Або ж, — думав Чип,— вона намагалася, та не змогла, не змогла привернути мою увагу. Може, лише коли її спроби розбудити мене зазнали невдачі, вона й заповзла у цю шафу».

«Молю Бога й сподіваюся, — думав він, — що це тривало не довго».

— Ви ніяк не зможете їй допомогти? — запитав Джо у фон Фоґельзанґа. — В мораторіумі?

— Надто пізно. У ній не лишилося ані крихти напівжиття. Тіло зазнало цілковитої руйнації. Це... та дівчина?

— Так, — кивнув він.

— Краще вам покинути готель. Негайно. Заради вашої ж безпеки. Голліс — це ж Голліс, правильно? — зробить із вами те саме.

— Мої сигарети, — сказав Джо. — Висушені. Довідник дворічної давності на кораблі. Прокислі вершки й запліснявіла кава. Застарілі гроші.

Причина спільна — старіння.

— Тоді, на Місяці, коли ми повернулися на корабель, вона так і сказала: «Я почуваюся старою». Він замислився, намагаючись погамувати свій страх, який тепер переростав у жах. «Однак той голос у відеофоні,— подумав Джо. — Голос Ранситера. Що це могло б означати»?

Він не бачив загальної картини, не міг збагнути значення всього цього. Голос Ранситера у слухавці відеофона не вкладався у жодну теорію, яку він міг би вибудувати чи уявити.

— Радіація,— сказав фон Фоґельзанґ.— Мені здається, вона зазнала впливу великої дози радіації, ймовірно, за якийсь час до цього. Я б навіть сказав, величезної дози.

— Думаю, вона померла через вибух,— відповів Джо. — Той, від якого загинув Ранситер.

«Частинки кобальту,— сказав Чип подумки.— Гарячий пил, що осів на неї і яким вона надихалася. Але тоді всі ми так помремо. Швидше за все, нас він також не оминув. Цей пил у мене в легенях. І в Ела. І в решти інерціалів. У такому разі ми нічого не вдіємо. Надто пізно. Ми про це не подумали, — усвідомив Джо. — Нам навіть на думку не спало, що вибух був наслідком мікронної ядерної реакції. Не дивно, що Голліс дозволив нам утекти. Та все ж...»

Це пояснювало смерть Венді і пересушені сигарети. Але не застарілий довідник, монети, що вийшли з обігу, чи зіпсованість вершків та кави.

Це також не пояснювало голос Ранситера, той нескінченний монолог у відеофоні готельного номера. Який припинився, щойно слухавку зняв фон Фоґельзанґ. «Коли хтось інший спробував його почути, — усвідомив Чип. — Мені треба повертатися до Нью-Йорка, — думав Джо. — І всім, хто був на Місяці під час вибуху, треба зібратися разом і поміркувати, як цьому протидіяти. Насправді, лише так ми зможемо дійти до якогось рішення. Або ж усі помремо — одне за одним, як це трапилося з Венді. Чи навіть у якийсь гірший спосіб, якщо це можливо».

— Попросіть в адміністратора, аби принесли поліетиленовий пакет, — звернувся Джо до власника мораторіуму. — Я покладу її туди й заберу з собою до Нью-Йорка.

— Хіба це не справа поліції? Таке жахливе вбивство. Слід сповістити їх про те, що трапилося.

— Просто попросіть принести пакет, — мовив Джо.

— Гаразд. Це ваша співробітниця, — власник мораторіуму рушив коридором.

— Колись була, — сказав Джо. — Вже ні.

«Напевне, це був би її перший раз, — подумав він. — Але, можливо, у якомусь сенсі так навіть краще. Венді, я забираю тебе з собою, забираю тебе додому».

Але не так, як він планував.

Різко порушивши загальну мовчанку, Ел Геммонд звернувся до інерціалів, що сиділи навколо величезного дубового столу для переговорів:

— Джо повернеться з хвилини на хвилину, — для певності він поглянув на наручний годинник. Той, схоже, зупинився.

— А тим часом,— мовила Пет Конлі,— пропоную подивитися по телевізору вечірні новини й дізнатися, чи Голліс вже встиг підкинути журналістам звістку про смерть Ранситера.

— У сьогоднішній газеті про це не було ані слова, — сказала Еді Дорн.

— Теленовини значно актуальніші, — відповіла Пет. Вона простягнула Елу п’ятдесят центів, щоб увімкнути телевізор, розташований за шторкою в глибині переговорної кімнати — неймовірний кольоровий поліфонічний 3D-апарат, яким так пишався Ранситер.

— Увімкнути його, містере Геммонд? — нетерпляче запитав Семмі Мундо.

— Вмикай, — сказав Ел. Роздумуючи про щось, він кинув монету Мундо, який спіймав її й почимчикував до телевізора.

Волтер В. Вейлз, юрист Ранситера, нервово вовтузився на стільці й крутив у своїх тонких аристократичних руках застібку від портфеля.

— Вам не варто було лишати містера Чипа в Цюриху,— врешті сказав він.— Без нього ми нічого не можемо зробити, а нам вкрай важливо подбати про всі питання, зазначені у заповіті містера Ранситера.

— Ви прочитали заповіт, і Джо Чип теж. Ми знаємо, кому, згідно з волею Ранситера, мало перейти керівництво фірмою, — відповів Ел.

— Але з юридичного погляду... — почав Вейлз.

— Він скоро буде тут,— різко перебив Ел. Ручкою він шкрябав безладні лінії довкола укладеного ним списку. З тривогою закінчивши виводити орнамент, він перечитав список ще раз.

— Зараз я знову пущу цей список по колу,— сказав він уголос,— і ми подивимося, чи цього разу комусь вдасться побачити зв’язок між цими п’ятьма явищами... чи як їх краще назвати. Ці п’ять речей... — він махнув рукою.

— Неправильні,— мовив Джон Ілд.

— Зв’язок між першими чотирма простежити доволі просто,— озвалася Пет Конлі.— Але з сірниковою коробкою все складніше. Вона сюди не пасує.

— А дайте мені ту коробочку ще раз,— сказав Ел, простягаючи руку. Пет передала йому сірникову коробку, і він знову перечитав рекламу.

Ел спинився. Він поринув у роздуми, водночас длубаючись нігтем в одному з нижніх зубів. «І справді,— подумав він, — рекламне оголошення — це щось інше. Все решта пов’язане зі старінням та занепадом. Але про цю рекламу такого не скажеш».

— Цікаво,— сказав він уголос,— що б трапилося, якби ми відповіли на оголошення. Тут зазначена адреса поштової скриньки у Де-Мойні, штат Айова.

— Ми б отримали безкоштовний набір зі зразками взуття, — відповіла Пет Конлі, — та детальною інструкцією щодо того, як...

— Можливо,— перебив Ел,— ми змогли б встановити контакт із Ґленом Ранситером. — Усі присутні, включно з Волтером В. Вейлзом, витріщилися на нього. — Я не жартую, ось, — він передав сірникову коробку Тіппі Джексон. — Напиши їм миттєве повідомлення.

— І що їм сказати? — поцікавилася Тіппі Джексон.

— Просто заповни бланк, — відповів Ел, а тоді запитав у Еді Дорн: — Ти впевнена, що ця коробка сірників була в твоїй сумочці ще з минулого тижня? Може, ти її десь підібрала сьогодні?

— Я поклала кілька таких коробок у сумочку минулої середи, — мовила Еді. — Як я вже казала, ця привернула мою увагу, коли я підпалювала сигарету, прямуючи до офісу сьогодні вранці. Вона, без сумніву, була у мене в сумочці ще до того, як ми полетіли на Місяць. За кілька днів до того.

— Із тією рекламою? — запитав її Джон Ілд.

— Я раніше ніколи не звертала уваги на те, що написано на коробках сірників. Це оголошення я побачила тільки сьогодні. Що було до цього — сказати не можу. Та й хто може?

— Ніхто, — мовив Дон Денні. — Ти як гадаєш, Еле? Жарт від Ранситера? Він надрукував їх перед смертю? Чи, може, це справа рук Голліса? Така собі збочена витівка... Адже ж він знав, що вб’є Ранситера? Знав, що коли ми помітимо цю коробку сірників, Ранситер уже лежатиме в холодильному контейнері в Цюриху, так як і написано в тому оголошенні?

— А як він міг знати, — запитав Тито Апостос, — що ми відвеземо Ранситера до Цюриха? А не до Нью-Йорка?

— Бо там Елла, — відповів Дон Денні.

Семмі Мундо мовчки стояв біля телевізора, розглядаючи п’ятдесятицентову монету, яку йому дав Ел. Його недорозвинене, бліде чоло зморщилося від збентеження.

— Що трапилося, Семе? — поцікавився Ел. Він напружився, передчуваючи нові неприємності.

— А хіба на п’ятдесяти центах не зображення голови Волта Діснея? — запитав Семмі.

— Або Діснея, — відповів Ел, — або, якщо це старіша монета, то Фіделя Кастро. Дай-но гляну.

— Ще одна виведена з обігу монета, — сказала Пет Конлі, поки Семмі передавав п’ятдесят центів Елу.

— Ні,— відповів Ел, оглядаючи монету,— вона торішня. І з датою тут усе гаразд. Абсолютно нормальна. Будь-який апарат у світі її прийняв би. І телевізор теж.

— Тоді у чому річ? — боязко запитала Еді Дорн.

— Саме в тому, що сказав Сем,— відповів Ел Геммонд. — На ній не та голова. — Він підвівся, приніс монету Еді й поклав її у вологу долоню жінки. — Кого вона тобі нагадує?

Помовчавши, Еді сказала:

— Я... не знаю.

— Звісно, що знаєш, — сказав Ел.

— Гаразд,— різко мовила Еді, визнаючи це проти власної волі. Вона стрімко повернула монету, кривлячись від огиди.

— Це голова Ранситера, — сказав Ел до всіх, хто зібрався навколо великого столу.

— Додай це до списку, — сказала Тіппі Джексон, перериваючи загальну мовчанку. Її голос було ледь чутно.

— Я бачу тут два паралельні процеси, — заговорила Пет після того, як Ел повернувся на своє місце і почав вносити правки у папірець. — Перший процес стосується старіння. Це очевидно, й усі ми з цим погоджуємося.

— А другий? — запитав Ел, підводячи голову.

— Я не зовсім упевнена,— відказала Пет, завагавшись. — Це якось пов’язано з Ранситером. Думаю, нам варто оглянути всі інші монети. І паперові гроші теж. Дайте мені трохи подумати.

Одне за одним люди діставали гаманці, сумочки, порпалися у кишенях.

— У мене купюра в п’ять поскредів, — сказав Джон Ілд, — із прекрасним естампом портрета містера Ранситера. Решта... — він пильно подивився на те, що тримав у руках. — Нормальні. З ними все в порядку. Показати вам ті п’ять поскредів, містере Геммонд?

— У мене таких два, — сказав Ел. — Уже два. Хто ще?

Він зміряв поглядом усіх присутніх. Шестеро інерціалів підняли руки.

— У восьми з нас,— сказав він,— є те, що, гадаю, відтепер можна у певному сенсі називати грошима Ранситера. Ймовірно, до вечора всі гроші стануть Ранситеровими. Або ж за два дні. У будь-якому разі гроші Ранситера увійдуть в обіг: їх прийматимуть автомати та пристрої, і ними можна буде платити.

— А може, й ні, — зауважив Дон Денні.— Чому ти так вирішив? Те, що ти називаєш грішми Ранситера... — він тицьнув пальцем у купюру, яку тримав у руках. — Чому банки мали би їх приймали? Їх було випущено незаконно. Уряд їх не затверджував. Це забавки, а не гроші.

— Гаразд, — розсудливо сказав Ел. — Можливо, вони несправжні, можливо, банки їх не приймуть, однак питання не в цьому.

— Питання у тому,— мовила Пет Конлі,— в чому полягає цей другий процес, що означають такі об’явлення Ранситера?

— Саме в цьому він і полягає, — кивнув Дон Денні. — Ці об’явлення Ранситера і є другим процесом, паралельним занепадові. Деякі монети застарівають, на інших проявляється портрет чи бюст Ранситера. Знаєте, що я думаю? Я думаю, що ці процеси йдуть у протилежних напрямках. Один — це відхід, так би мовити. Відмирання. Це перший процес. Другий процес — це виникнення, але виникнення того, чого раніше не існувало.

— Здійснення бажань, — тихо промовила Еді Дорн.

— Пробач, не розумію,— сказав Ел.

— Можливо, це те, чого хотів Ранситер,— сказала Еді.— Аби його портрет був на платіжних засобах, на всіх наших грошах, включно з металевими монетами. Це ж грандіозно.

— Тоді як бути з коробками сірників? — запитав Тито Апостос.

— Мабуть, — погодилася Еді, — це значно менш грандіозно.

— Наша компанія вже рекламується на коробках сірників, — зауважив Дон Денні. — І на телебаченні, а також в газетах і журналах. Ну і надсилаючи людям нікому не потрібні листи поштою. Цим займається PR-відділ. Загалом Ранситеру було начхати на цю складову його бізнесу, і він вже точно не переймався коробками сірників. Якби все це було якоюсь матеріалізацією його бажань, то обличчя Ранситера з’явилося б швидше у телевізорі, ніж на грошах чи коробках сірників.

— А, може, його й справді показують по телевізору? — запитав Ел.

— Саме так, — погодилася Пет Конлі. — Цього ми ще не перевіряли. Ні в кого не було часу дивитися телевізор.

— Семмі,— сказав Ел, повертаючи йому п’ятдесятицентову монету, — ввімкни телевізор.

— Не впевнена, чи хочу це бачити,— сказала Еді, коли Семмі Мундо опустив монетку в отвір й почав крутити перемикачі, щоб налаштувати трансляцію.

Двері кімнати відчинилися. Перед ними стояв Джо Чип, й Ел одразу помітив вираз його обличчя.

— Вимкни телевізор,— мовив Ел і звівся на ноги. Всі присутні спостерігали, як він підходив до Джо.

— Джо, що трапилося? — запитав він. Тоді почекав якусь мить, але Чип не відповідав. — У чому річ?

— Я винайняв корабель, щоб повернутися, — хрипко промовив Джо.

— Разом із Венді?

— Випишіть чек, щоб заплатити за корабель. Він на даху. В мене не вистачило грошей, — сказав Джо.

— Ви уповноважені проводити оплати? — звернувся Ел до Волтера В. Вейлза.

— За такі речі можу. Піду владнаю все з перевізником.

Прихопивши з собою портфель, Вейлз вийшов з кімнати. Джо й далі мовчки стояв у дверях. Тепер він виглядав на сотню років старшим, ніж тоді, як Ел бачив його востаннє.

— Вона у моєму кабінеті. — Джо відвернувся від столу. Він кліпав очима, вагаючись. — Думаю, вам не варто це бачити. Власник мораторіуму був поряд, коли я її знайшов. Сказав, що нічого не може вдіяти. Минуло забагато часу. Роки.

— Роки? — спитав Ел тремтячим голосом.

— Ходімо до кабінету, — сказав Джо. Він вивів Ела з переговорної кімнати у вестибюль, і вони рушили до ліфта. — Повертаючись сюди, у кораблі я напхався транквілізаторами. Їхню вартість включено в рахунок. Власне, зараз я почуваюся значно краще. У певному сенсі я нічого не відчуваю. Мабуть, це ефект транквілізаторів. Гадаю, коли їх дія скінчиться, воно знову на мене накотиться.

Прибув ліфт. Вони мовчки спускалися, не зронивши ні слова, аж поки не опинилися на третьому поверсі, де був розташований кабінет Джо.

— Я не раджу тобі дивитися,— Джо відчинив офіс і провів Ела в середину. — Тобі вирішувати. Якщо я це зніс, то й ти, напевне, переживеш.

Він увімкнув світло.

— Святий Боже, — трохи помовчавши, сказав Ел.

— Не відкривай, — застеріг Джо.

— Я й не збирався відкривати. Сьогодні вранці чи вчора?

— Найімовірніше, це трапилося раніше, ще до того, як вона дійшла до моєї кімнати. Ми — тобто я і власник мораторіуму — знайшли рештки тканини в коридорі. Поруч із моїми дверима. Але, напевне, вона почувалася добре — чи майже добре — коли йшла вестибюлем: в будь-якому разі ніхто не помітив нічого надзвичайного. А в такому великому готелі завжди наглядають за відвідувачами. Тому те, що вона змогла дійти до моєї кімнати...

— Так, це свідчить, що вона могла щонайменше ходити. Так чи інакше, це видається логічним.

— Я думаю про тих, хто залишився, — мовив Джо.

— Що ти хочеш сказати?

— З нами трапиться те саме.

— Як це можливо?

— А як це могло трапитися з нею? Це все через вибух. Ми помремо точнісінько таким самим способом, одне за одним. По черзі. Аж поки не лишиться нікого. Аж поки кожен із нас не перетвориться на десять фунтів шкіри й волосся у пластиковому пакеті, ну і кілька висушених кісток на додачу.

— Гаразд, — відповів Ел. — Є якась сила, що спричиняє швидкий розпад. Вона почала діяти, відколи стався той вибух на Місяці, з нього все почалося. Це ми вже знаємо. Ми також знаємо — або гадаємо, ніби знаємо — що є інша сила, контрсила, яка діє у протилежному напрямку. Це якось стосується Ранситера. Його портрет з’являється на наших грошах. Коробка з сірниками...

— Я чув його голос у відеофоні,— сказав Джо.— У готелі.

— У відеофоні? Як таке могло трапитись?

— Не знаю. Але це правда. Я не бачив його на екрані, відео не було. Лише його голос.

— І що ж він сказав?

— Нічого особливого.

Ел пильно поглянув на нього.

— А він тебе чув? — врешті запитав він.

— Ні. Я намагався. Проте це був односторонній зв’язок. Я лише слухав його, от і все.

— То он чому я не міг до тебе додзвонитися.

— Так, — кивнув Джо.

— Ми саме вмикали телевізор, коли ти прибув. Уявляєш, у газетах ні слова про його смерть. Який жах,— Елу не подобався вигляд Джо Чипа. «Старий, дрібний і стомлений,— подумав він.— Невже це починається саме так? Нам необхідно встановити контакт із Ранситером. Просто чути його недостатньо. Очевидно, він намагається зв’язатися з нами, але...

Ми маємо встановити з ним контакт, якщо хочемо врятуватися».

— Просто побачити його по телевізору навряд чи нам якось допоможе, — сказав Джо. Це не надто відрізнятиметься від того телефонного дзвінка. Хіба що він скаже нам, як із ним зв’язатися. Можливо, він і справді скаже. Можливо, він знає. Можливо, він розуміє, що трапилося.

— В такому разі він мав би розуміти, що трапилося з ним. А це якраз те, чого ми не знаємо.

«У якомусь сенсі, — думав Ел, — він має бути живим, хоч мораторіуму і не вдалося його пробудити. Цілком зрозуміло, що Фоґельзанґ зробив усе можливе для такого важливого клієнта».

— А він чув його по відеофону? — запитав Ел у Джо.

— Він намагався. Проте почув тільки тишу, а потім статичний шум, який долинав, очевидно, дуже звіддаля. Я теж його чув. Ніщо. Відголос абсолютного небуття. Дуже дивний звук.

— Не подобається мені це, — сказав Ел. Хоч і не міг зрозуміти чому.— Мені б полегшало, якби Фоґельзанґ також чув голос Ранситера. Щонайменше так ми були би певні, що це відбувалося насправді, і той голос тобі не примарився.

«Або, якщо бути до кінця відвертим, — подумав він, — що нам усім не примарилося. Як із коробкою сірників».

Втім деякі події явно не були галюцинаціями. Автомати відмовлялися від застарілих монет — справжні автомати, налаштовані реагувати тільки на фізичні об’єкти. Тут про психологічні елементи не могло бути мови. В автоматів немає уяви.

— Я поїду звідси на якийсь час, — сказав Ел. — Назви якесь місто чи містечко, з яким ніхто з нас не пов’язаний і куди ніхто з нас ніколи не їздив.

— Балтимор, — мовив Джо.

— Отже, я поїду в Балтимор. Перевірю, чи обраний навмання магазин прийме гроші із зображенням Ранситера.

— Купи мені свіжих сигарет, — попросив Джо.

— Гаразд. Це я теж зроблю. Погляну, чи сигарети в обраному навмання магазині Балтимора також зазнали цього впливу. А заразом перевірю й інші продукти. Зроблю кілька тестових покупок. Хочеш поїхати зі мною? Чи підеш нагору й розкажеш їм про Венді?

— Поїду з тобою, — сказав Джо.

— Може, нам узагалі не варто їм розповідати.

— Думаю, варто,— заперечив Джо.— Оскільки це трапиться знову. Це може статися, перш ніж ми повернемося. Можливо, це вже відбувається, поки ми тут із тобою розмовляємо.

— Тоді краще вирушати до Балтимора якомога швидше,— сказав Ел. Він попрямував до дверей. Джо Чип пішов за ним.