Спадкоємець

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

…Яким би непомірно довгим не було життя — чи варто витрачати його на кидання камінчиків з мосту? Навіть якщо міст дуже нагадує вічність, горбату вічність із широким поруччям і замшілим черевом. Стільки років минуло — а міст залишається колишнім, і він, Руал, залишається колишнім, і виходить, вони в чомусь споріднені…

Він розгледів серед ряски коричневу жабу, ретельно прицілився — і стримав свою руку. Соромно. Мандрівному всевідаючому старцеві не пристало обстрілювати жаб… Хоча він не всевідаючий. Що є його знання? Так будь-який хлопчисько пророкує вам майбутнє: якщо в жабу, мовляв, жбурнути каменем, то вона плюхне та пірне…

…А що станеться з жабами? Що станеться, коли відчиняться Двері?

Він з зусиллям відірвав погляд від каналу; повз нього мостом прогуркотіла карета, лакей на задку здивовано скосив око на дивного старого, чий плащ войовничо відстовбурчував прихований від очей ефес.

Відчинила покоївка. Бездоганно чистий фартушок і червоні, спухлі, немов ошалілі від щастя очі:

— Ні… Не приймають. Нікого…

— Я зачекаю, — він посміхнувся, і покоївка зніяковіла під його поглядом. — Час ще є… трохи. Я почекаю. Проведи у вітальню.

— Не приймають же! — скрикнула вона, відступаючи, проте, з дороги.

У домі пахло серцевими краплями.

Він налічив п’ятнадцять сходинок. На верхньому майданчику стояв хтось; він побачив спершу черевики, прикриті пеленою, далі тонкі пальці, що терзали шнурівку сукні, а вже по тому бліде перелякане обличчя. Танталь. Дівчисько. У домі Соллів. Тим краще.

— Не приймають? — запитав він діловито.

Вона переривчасто зітхнула:

— Вас… приймуть. А…

Вона затнулася. Пальці її облишили шнурівку та взялися до ґудзичка на поясі.

— Живий. На волі.

Її вії часто закліпали — як у людини, що ріже цибулю. Він узяв її за лікоть:

— Ходімо. Поклич мені Егерта.

Танталь ішла поруч, дивно скособочена, боялася поворухнути рукою, немов заціпеніла від його дотику. Він відчував її дрібний пульс; у його житті була безліч доторків, щоправда, все те — в далекій давнині. Дивне творіння природи — людське серце. Чи то страх, чи пристрасть — той самий шалений ритм…

Вони ввійшли до вітальні; він випустив її руку, сів на підлокіття крісла. Дівчисько залишилося стояти.

— Поклич же, — він заклав ногу на ногу. — Поклич мені Егерта. Ну-бо.

— Він зараз прийде, — сказали в нього за спиною. Він озирнувся.

Торія стояла, тримаючись рукою за портьєру; обличчя її залишалося цілком спокійним, але обман руйнували очі — червоні, як у покоївки, й напружені, як у Танталь.

— Із хлопцем усе гаразд, — повідомив Руал сухо. — 3 усіма іншими гірше… Торіє, я не впевнений, що тобі варто слухати нашу з Соллем розмову.

Вона різко видихнула повітря — чи то схлипнула, чи коротко засміялася:

— Йтиметься про мого сина?

Запала тиша. Губи Танталь безгучно вимовили ім’я.

Руал насупився:

— Не слід було давати йому таке ім’я. Це була кепська ідея… Ви думали про декана Луаяна, а вийшов Руал-перевертень.

— Який Руал? — жалібно запитала Танталь. Торія, здригнулася, кинула на неї швидкий застережливий погляд.

Він криво посміхнувся:

— Руал — це я. Руал Ільмарранен на прізвисько Брамник.

Вітер. Протяг із запахом пилу та старих книжок. Тінь у кінці коридору; звук зачинених дверей, поквапливі кроки. Зараз буде зустріч — але ні, знову лише тінь.

Візерунок сплетеного гілля. Напіввідчинене вікно, дух вогкої землі, бляклої трави…

Мій батько в землі. Сталеві кліщі залишаться в його могилі навіть тоді, коли тіло розсиплеться на порох.

(Так).

Крісло посеред порожньої зали. Порожнє крісло, і навіщось криничний ланцюг на підлокітті. Ланцюг зіслизає з глухим брязканням, згортається на підлозі в клубок, немов живий…

Який дивний дім. Обплила свічка всередині скляної кулі… І мовчить під шаром пилу замкнений клавесин. І мостини, що риплять на різні голоси, але те рипіння неприємно схоже на слова, повторені слова…

Звук дверей, що зачиняються.

(Ззовні).

Сходи під його ногами стогнали, повторюючи те саме незрозуміле словосполучення — чи то скаргу, чи погрозу. Віщун…

— Я ніколи не провіщав, — сказав Луар услід постаті, яка вислизала.

(Але ти бачив Великого Лаша).

— Але ти бачив великого Лата, — докірливо повторив голос з-під каптура.

У рівному, м’якому голосі невловимого співрозмовника Луарові почулась іронія. Не дивно, що Фагірра володів умами — такі точні й такі тонкі інтонації…

— Божевільного Лаша, — вимовив Луар повільно. Фагірра кивнув:

— Він міг зробити це вже тоді.

(Уже тоді).

Кроки, що віддаляються. Безгучно повертається ручка дверей; на старих сходах товстим шаром лежить пісок. Мушлі та сухі водорості, начебто сходами давно й довго біг струмок… А потім висох.

— Де буду я, коли ти ввійдеш?

(Скрізь).

— Де будеш ти?

(У тобі).

— Як у оболонці?

(Як у долоні).

Луар опустився на сходинку. По стовпчику поруччя спускалася багатоніжка.

(Ти Спадкоємець. Сила Луаяна та воля Фагірри, твого батька).

— Мій батько…

По піску зашелестів край довгополого плаща. Луар підвів голову; плащ цілковито приховував постать, а каптур закривав обличчя, тільки рукав відкинувся та оголив вузьку білу руку з татуюванням на зап’ясті. Цеховий знак учителя фехтування.

— Навіщо? — запитав Луар пошепки. — Мор… Ця колосальна могила… Навіщо?

Плащ зметнувся, ніби потривожений вітром — але вітру не було. Стонога зірвалася з поруччя й перетворилася на засохлий порожній колосок.

— Ти зрозумієш, — глухо сказали з-під каптура. — Ти зрозумієш. Я не вмів.

(Ти успадковуєш).

— Божевілля? — здивувався Луар.

Людина перед ним скинула каптур. Луар заціпенів, коли зустрівся з поглядом сумних сірих очей. Опущені кутики губів, налиплі на чоло біляві пасма. Батько.

— Батько… — сказав Луар пошепки.

Фагірра кволо посміхнувся. Повернувся й пішов геть, підмітаючи краєм плаща уривки павутиння. Знову звук дверей, що зачиняються, — але вже незмога бігти слідом.

(Впусти).

— А…

(Ти породжений бути Брамником).

— А ти…

(Не я. Ти).

— Зміна, так? Світ навиворіт? Інший світ, так?

(Ти сам вирішиш).

— А що буде з…

Смішок.

Він спіймав рукою Амулет; стиснутий у мокрій долоні, іржавий медальйон запульсував — чи то застерігаючи, чи, навпаки, підбурюючи. Він впустив його й затулив обличчя руками; червону темряву прорізували білі спалахи: «З неба здерли шкіру… і вода загустіє, як чорна кров… петля туману на мертвій шиї… дивися, ліси простягають коріння до рваної діри, де було сонце…»

— Так буде?

(Ідуть зміни).

— Зміни — так?

(Зміни. Впусти).

— Але…

…Страшно й солодко. Як тоді, коли мишка… Він боявся, що вона вислизне. Він довго прив’язував її до ніжки стільця, і завмирало серце: він вершить. Хтось цілком перебуває в його владі… Цілком. І, можливо, після насолоди владою уже й не варто братися за щипці — але він жадав відчувати ще й це. Страшно й солодко…

І очі матері. І той її голос…

Це — було.

(Ти зрозумієш і поцінуєш. Ти для цього народжений. Призначення).

…Важкий канделябр, що розбиває обличчя. Усім приносиш нещастя…

— Я для цього створений… виродком?

Смішок.

(У жерлі вулкана гаряче).

Луар здригнувся. Заплющив очі:

— Гаряче…

…Його шкіра стала застиглою кіркою магми, нестерпна спека, вибух — і червона лавина, що хтиво припала до покірливого тіла гори, яка ледь здригається…

Зовсім не схоже на ті ночі з Танталь. Там він боявся скривдити чи поранити… А лава не може не палити. Лаві смачно спопеляти.

Стікає сходами пісок.

(Там, на схилі… мурашник. Пам’ятаєш?).

— Ні, — чесно зізнався Луар.

(Три сотні життів… Пам’ятаєш?).

— Ні.

Розпечений язик, що вилизує земну плоть. Нестерпно прекрасно, як вгамування спраги, ні — як найвища мить кохання…

Віддалені кроки. Шелест плаща. Пильний погляд.

Іржава пластинка Амулета гойднулася на ланцюжку; він накрив її долонею, як того давнього метелика:

— Я розумію, про що ти. Розумію.

Він говорив повільно й начебто над силу; кожної наступної фрази доводилося чекати хвилину, і Солль встигав зробити нове коло по кімнаті, а Торія — глибоко, переривчасто зітхнути. Я стояла за спинкою її крісла й бачила смужку паперово-білої шиї над строгим темним коміром.

Блукач говорив, і крила тонкого носа хижо роздувалися, а прозорі очі вивчали то Егерта, то його дружину; на мене він не дивився, і я тихо раділа. Хвала Небу, що не вигнав геть. Хвала Небу, що не помічає.

Він говорив щось про Двері, про Те, Що Прийшло Ззовні, про кінець світу, який насувається; щось таке пророкували, здається, воїни Лаша — «закінчення часів». Слова Блукача звучали, як страшна казка для неслухняних дітей. Трохи моторошно, та не віриться…

Луар.

Він теж розповідав казку — а мене тоді, пригадую, більше хвилювало питання про статеву приналежність цього прийдешнього супостата — «вона», Сила, чи «він», Той, Що Прийшов Ззовні?

Губи мої розповзалися в нервову, гумову посмішку. Хоч руками стягай — лізуть до вух, радісно усміхнені губи, і це тоді, коли від слів Блукача повзе по шкірі крижаний, могильний холод… І Луар. Про Луара. Про нього…

…Потім заговорила Торія. Здається, вона плакала; здається, вона покладала на себе якусь всесвітню провину, провину й за Луара, й за прийдешній кінець світу — теж…

Блукач обірвав її відразу й жорстко. Піди на кухню, сказав він, і застроми руку у вогонь… І насолодися самокатуванням, а тоді повертайся…

Він бачив мою посмішку. Він таки її помітив, хоч я прикривалася та відверталась. Від марних зусиль приборкати власне обличчя в мене боліли губи; я посміхалася, як лялька чи мрець.

Торія замовкла. Егерт спробував щось запитати — і затнувся. Рука його несвідомо терла обличчя, дряпала щоку від вилиці до підборіддя.

— Мені має бути байдуже, — повільно зізнався Блукач, і прозорі очі його ледь прикрилися шкірястими повіками. — Вирішуєте ви… Чи вартий цей світ… таких зусиль? Може, Луарові… краще залишитися тим, ким він є? Брамником?

Паскудний світ, подумала я. Флобастер з перерізаним горлом…

Туга впала на мене, як мішок. Повернутися назад. Повернутися в той день, в День Превеликої Радості, коли ми прибули в місто, сповнені надій… Повернутися б, та там і залишитись. А Луар…

— А чому ви не відчинили? — спитала я пошепки.

Даремно спитала. Здоровий глузд запізніло затулив мені рота: дурепа! Чи ж із тобою говорять! Прикуси язика!

Блукач повільно повернув голову — але так і не глянув на мене. Його очі зупинилися на Торії:

— Даремно ви так його назвали. Тепер він повторює… Але на відміну від мене — доведе до кінця. Незначний шанс… Але він ваш. І світ, взагалі, швидше ваш, аніж мій…

— Наш син, — сказав Егерт ледь чутно. — Наш.

Торія підвелася; на паперово-білу шию впав чорний локон:

— Нам не страшно й умерти, — повідомила вона майже весело. — Ми вже стільки разів…

— Вирішуйте, — зронив Блукач і підвівся теж. — А я, з вашого дозволу, хочу пити.

Він жестом зупинив Егерта, який потягся був до дзвіночка; ступнув до дверей, узявся за ручку — і озирнувся на мене. Ох, як він умів усе пояснити поглядом. Коротко й зрозуміло.

Мене ніби водою змило. Слід було піти раніше, треба було зміркувати самій і залишити їх наодинці.

Я зачинила за собою двері, обома руками вчепилася в свою зсудомлену посмішкою щелепу, намагаючись зірвати її геть; отут-то й з’ясувалося, що Блукач нікуди не пішов, що він стоїть поруч. У напівтемряві коридору тьмяно поблискував кручений ефес; я відсахнулася.

— Тобі справді цікаво, чому? — його прозорі очі виявилися зовсім поруч. — А як по-твоєму… Світ дійсно такий поганий?

Подітися було нікуди. Я перевела подих:

— Але ж іншого немає…

— А якби був? Раптом?

Гарний світ, подумала я гірко, — це світ, де Флобастер живий і Луар мене кохає…

— Уяви собі, — у напівтемряві блиснули його зуби, — що ось десяток кроликів грається на галявинці… І всім добре. Ось приходить лис… І перегризає комусь горло. Страшно, кров на траві, хрускіт кісток… А що інші, ті, хто залишився живий? Радіють. Тому що гостріше відчувають життя… Насиченіше. Світ, де неможлива смерть… Прісний. Так?

— Не знаю, — сказала я глухо.

Далла здивовано дивилася на нас із нижнього сходового майданчика. Кролики радіють життю… Але якщо вже лис занадився, то завтра може бути чия завгодно черга. Кролики ж бо всі однакові… А люди часом не можуть жити після втрати того, хто поруч. І думають: краще б це був я.

Блукач дивився й мовчав. Я теж мовчала під його поглядом; нарешті його рука схопила мене вище ліктя:

— Я мушу напитися… Ходімо в кухню, а ти скажи мені поки… Якби ти була Брамником — відчинила б?

Я дивилася під ноги. А що мені, справді, цей світ? Цвинтар добрих намірів… Та широка калюжа на роздоріжжі, звужені очі Луара… Тарілочка з мідяком на денці. Прим’ята трава перед лігвищем Сови…

— Не знаю, — я проковтнула грудку. — Але ви ж бо не відчинили?

Він дзвякнув кухлем об стінку цебра з водою. Закинув голову; дивитися, як він п’є, було вже задоволенням. Флобастер сказав би — «артистично п’є». Смачно, красиво й разом з тим жадібно — мені теж схотілося води. Безсторонній старий — і життєлюб, виявляється…

— Я хотів тобі сказати, — він витер губи, — тільки тобі… Якщо він піде до дверей, але не виконає… не здійснить, не відчинить… Тоді на нього чекає смерть. І жахлива смерть. Я знаю… Мене витяг із Передсвіту Ларт Легіар. Але я — не Ларт, я так собі, маг-не маг… Я його не витягну. Вирішуй ти теж. Або він відчинить і… зіллється, з’єднається з Тим… Або вмре, як я сказав. Ти думаєш… що краще?

З опущеного кухля в його руці капала вода. Кожна крапля розпливалася на підлозі, як маленьке чорне сонце.

— Не знаю, — сказала я сухим ротом. — Не знаю.

Три свічки на низькому круглому столику. Мостини, що вгинаються під ногами. Він почувався важким, незвично потужним і тому неповоротким — а баритися не можна, хтось, що оселився в свідомості, квапить і під’юджує, швидше, швидше, ось уже від нетерплячки тремтять руки, ніби йшов по безводдю й зустрів струмок…

Три вогні зрослися в один. Ось. Ось воно; Амулет на мокрій долоні. Химерний отвір, залитий вогнем. Світлі ворота…

Потрібно тільки зробити крок. Перший крок.

Вогонь огорнув його від голови до ніг. Мереживні язики спліталися, як стебла плюща, лягали на плечі царською мантією, спадали, немов складки небаченого вбрання… А потім вогненні ворота залишилися позаду, знову на долоні, але вже позаду, й Амулет безсило захитався на своєму ланцюжку.

Луар стояв перед безоднею. Праворуч і ліворуч темніли застиглі водоспади тканин, а над головою не було ні неба, ні стелі. Біля ніг — чотири круглі мідні монетки, прибиті в ряд до старих, темних, розсохлих дощок, які безгучно приймали кожен крок.

Швидше. Швидше. Я так поспішаю.

Хробачок, що дряпає в душі: швидше! Вгамуй мерщій свою спрагу. Зараз…

Він озирнувся.

Двері. В кінці довгого коридору між тіней, що падали згори Там…

Швидше, але не озирайся. Зробив крок — не озирайся, тільки вперед. Іди.

І він пішов. Під його вагою дошка напружилася, як натягнутий лук.

Не озирайся.

Ось так. І жив хлопчик, і був він щасливий… А біля порогу його дому… Чарівне, симпатичне цуценя в холоднечу знайшло в заметі закляклий котячий труп… Воно думало, то іграшка. І воно гралося…

Море любові. І ось тебе викинуто на каміння, тому що ти не дельфін, а пацюк… Здохни.

Або ось, купа сміття, і на краю якогось ящика — висохла троянда. Чорною головою донизу, сухі колючки відстовбурчені на стеблі, грубому, як тростина… До чого це?

Сонце, червоне, ніби колесо. Мати повертається додому, й сонце лежить у неї на голові, неначе багряна таця. Тонкі руки, тонкі пальці, білі й холодні, запах зими та свіжості, і — «стривай, простудишся, я з морозу»…

А там цуценя бавиться котячим трупом. І довго, довго бавитиметься… Але я не побачу. Вікно вкрилося памороззю…

Свічку задмухали… Так, я пам’ятаю. Ім’я — як звук крапель. Напівстертий грим на щоках… Я витатиму над землею, я буду Тим, Хто Прийшов Ззовні — але тебе я пам’ятатиму, й кожна згасла свічка поверне мені твій запах. Я зумисне гаситиму їх, задуватиму багаття й пожарища — але й ти все сказала, хіба не так? Я не маю сили, щоб змінити те, за що ти дорікнула мені. Я взагалі нічого не в змозі змінити…

Двері.

Ого, ще й як у змозі. Одна велика зрада… Або зміна. Те саме. Той, що змінив… Той, що змінює… О Небо, збережи мій розум. Ти, Сило, допоможи мені…

Двері!

А ти, сестричко — ти не зрозумієш мене. Ти надто мала… Залишайся такою. Як би я хотів бути таким, як ти… Твоїм братом, але близнюком. І вічні п’ять років…

Останній крок. Так близько… Велетенський іржавий засув горнеться до рук. А там, за Дверима…

Це я. Це я чекаю на тебе. Це ти чекаєш на себе оновленого, себе сьогоднішнього. Ну ж бо.

Збіговисько короїдів у тілі цих дверей.

Хочу послухати, як риплять твої завіси.

…І Алана теж відчувала — тому була незвично тиха й покірлива; всі ми сиділи, щільно пригорнувшись одне до одного.

Блукач стояв до нас спиною — а його оголена шпага лежала на підлозі, начебто стрілка баштових дзиґарів.

Останні хвилини.

Переривчасто зітхнула Торія.

Про що він подумає в ту мить? Перш ніж стати чудовиськом? Про що згадає і чи згадає взагалі? І про що подумаю я, коли світ нахилиться, ніби шахівниця за мить до падіння?

Я дивилася на його обличчя немов із висоти пташиного польоту. Пологі пагорби, два сірі озера й запах диму… І я залишила все, що любила, та так і не дочекалася прощення…

Шпага Блукача здригнулася на підлозі — чи мені здалося? Сіпнулася в моїй руці долоня Алани; Блукач наступив ногою на клинок.

Щось глухо промовила Торія; мені почулося ім’я Луаяна.

Темна напруга. Невідомим мені способом високий старий шукав у павутинні часів і просторів одну-єдину людину; ця праця була важка. Всі ми відчували каторжні зусилля Блукача; слідом за ним і я напружилася, потяглася, бажаючи допомогти, прийняти на себе частину… ноші… вантажу… впрягтися в цю лямку, відчути плечі Егерта й Торії, побачити попереду стрибучий хвостик — пучечок волосся Алани, яка біжить…

Секунди тяглися, як гумовий джгут.

— Кличте, — зронив Блукач крізь зуби. — Кличте його… Тому що він уже на шляху. Він напередодні. Кличте ж!!!

Мовчазна мить тяглася довго, начебто всіх нас помістили на картину й ми сидимо безмовні, як на парадному портреті, лише губи Егерта…

— Луаре! — голосно крикнула Алана, і її зойк відгукнувся в мені луною, як у порожній величезній залі. — Луа-аре!

І запала темрява.

Мого чоловіка не повернути. Ніколи… Тому що Той, Хто Ззовні, не залишить у ньому ні краплі людського… Або — жахлива смерть. Загибель Луара проти загибелі світу…

…Мені начхати на світ. Але ти — ти повинен залишитися колишнім. Таким, який ти є. Щоб ти жив, але… Не ставай Ним! Я не можу вибирати… Я хочу від тебе… Нехай він буде онуком Фагірри — мені байдуже, але не… Луаре, почуй. Почуй…

Твій подих. Подих нескінченно стомленої й щасливої людини. І моя гордість — але ж я тебе врятувала…

Врятувала?!

І тоді все, що народилося в мені, сплелося в болісний гарячий клубок.

Сліпа плівка, що розділяла нас із Луаром. Плівка, що заліпила очі. Завіса часів і відстаней, Двері на іржавому засуві… Але те, що в мені, рветься, проривається, як трава крізь камінь, як пташеня зі шкаралупи. Нема нічого сильнішого за життя, а моє життя — це…

…Вони ввірвалися до мене в свідомість, як вривається вітер у розчинене вікно. Думки Торії здавалися синіми. Це були гори темно-синіх хвиль, силою та волею своєю порівнянних із океанськими. У душі Егерта жило жовто-червоне місиво з чорними западинами. Гаряче й хворе бажання — умерти за іншого й тим самим повернути його… Алана почувалася зеленим і теплим, вона хотіла дивитися й торкатися, відчувати руки на плечах — і ще якийсь ставок, кораблик на воді, білі гусаки…

ТОРІЯ

…Я пам’ятаю, як твоє серце билося в мені. Озирнись.

Струмки теплого молока бризкають, стікають на дно склянки… Навпіл із кров’ю. Як полуниця зі сметаною. Розтріскані соски й щоденний біль — чому ти знову не допив, адже груди ще повні? Патьоки молока на підлозі… Заплющуються очі. І падає важка голова, перекидаючи склянку з білим молочним денцем… Скільки ще зціджувати? Спи.

Усе, що я пам’ятаю про тебе, усе, що я знаю про тебе, усе, що я про тебе відчуваю, — в мені, як плід, навіки. Ніякий кривавий інструмент не позбавить мене, хлопчику, цього згустка. І я кличу — озирнись.

…Батьку Луаяне. Змилуйся над нами. Прийди з пагорба, де стережеш Мор… Прийди з-під сталевого крила, що закрило тебе від сонця… Прийди, пожалій свого онука. Свого онука…

ЕГЕРТ

…Озирнись. Ти, що стоїш між мною і моєю смертю. Ти, що не носиш у собі моєї крові. Мій сину. Я багато разів умирав за тебе — зможу й ще. Я зраджував тебе — але є межа, перед якою і зрадництва безсилі. Я ладен прийняти на себе всі твої шрами — тільки озирнися, синку…

БЛУКАЧ

…Дуже велика гірка чаша. Нічого, він пив дещо гірше… За все його життя солодкого було якихось кілька крапель. Якісь форелі у світлій річці, якісь мурашині бої на гарячому білому піску, чиїсь руки на очах, чиїсь губи…

Вона чекає. Вона на порозі.

Усе життя його винагороджували нізащо й нізащо карали… Від нього чекали не того, що виходило потім. Після давніх потрясінь його життя текли, переливаючись одне в одне, без несподіванок, рівно, як доглянута дорога… Життів було, здається, кілька, він збився з ліку ще з першого разу… А тепер, можливо, настає кінець…

…Я хробак. Мокриця. Ларте, поможи…

Тепер той, інший, хлопчик зі схожим іменем стоїть на одвічному колі… Він обере свій шлях, коло змінить форму, світ зміниться або загине…

Ох, як набридли ці патетичні фрази. Загибель світу… Загибель…

О Небо, знову. Задушливо… Не треба! Ларте… Допоможи. З’явися зараз і допоможи мені, я слабкий… Я старий і кволий, я не маг… Ларте, прийди, з’явися з могили, зупини!

І я теж билася об свою плівку. Всі ми билися об свою плівку, намагаючись прорватися туди, де був зараз він; наші душі розбивалися, ніби мухи об зачинене вікно.

І я була Блукачем. Він бачив більше — але стояв до нас спиною, і тільки короткі невиразні уривки…

«І вона ввійде, і Брамник відчинить, і стане їй слугою і намісником…»

«Петля туману на мертвій шиї. Бачиш, із неба здерли шкіру… І вода загусне, як чорна кров…»

«І вона ввійде!»

«І вона ввійде!»

«І вона…»

І тоді клубок, що стояв у мені, вирвався назовні.

Те, за що не страшно вмирати. За що навіть весело вмирати — та хоч зараз, тільки…

До однієї істоти.

Чотири інших істоти…

І цей Блукач із випаленою душею, що в маренні повторює ім’я…

…якого я ніколи не чула.

І ящірки. Маленькі золотаві звірята на підлозі, на столі, на моїх колінах…

Ящірки з чужого марення.

…і що болячіше, то міцніше сплітаються пальці.

Приречені. Назавжди. Приречені на цей біль…

…і слава йому.

Праматір дверей.

Грань між світом і тим, що Поза.

Прообраз твій — біля кожного порогу. За порогом — Двері.

І на порозі — Брамник.

Я, Брамник, хочу почути, як риплять твої завіси.

Я хочу побачити, що буде зі світом і що постане на його місці.

Я хочу…

Не озирайся. Там попелище. Запізно.

…Обвуглений сад із горілими трупиками солов’їв. Так влаштовані павуки, що живуть у цій банці, такій величезній, що горлечко її здається небесами… Ось тягнеться довірлива рука, бажаючи, можливо, доторкнутися чи погладити, — і ось її припікають розжареним залізом. Навіки… Тому що той, хто я, ніколи не буде зрозумілий тим, хто не я. І кожен із нас — голка в тілі іншого, голка, здатна відчувати біль…

Подушечка з пичкою, що сміється. Голки в щоках, голки в очах…

Звідтоді, як я втратив себе… Я втратив себе. Частка мене залишилася там, у залитій сонцем кімнаті, де можна співати, сміятися й плакати, знаючи, що тебе почують…

Як важко рухається засув. Як важко ти дихаєш — там, за Дверима; ти стомився чекати? Ти виявляєш нетерпіння? Ти, в кого в запасі вічність?

Вічність — як порожня кімната. Сумне заняття — тинятися там з кутка в куток

У мене тремтять руки… І теж не терпиться. Маленький хробачок у душі — той самий. Мишка, прив’язана до ніжки стільця; її біль — моя влада. Кат, син ката…

А чому ти дотепер не тут? Стільки разів уже був? І ніхто не відчинив?

Миті — як пісок. Учора я ввійду, завтра народився ти.

Ніхто не зажадав правити світом? Разом із тобою? «І Брамник відчинить і стане їй слугою та намісником»? Де твої намісники, Сило?

Тільки двічі. Третя спроба — чарівна.

Ти жартуєш… Ти не любиш магів. Вони огидні тобі… Але я так і не став магом до кінця. Я — маг-не маг… Як Руал Ільмарранен…

Вогненну лаву він зміняв на сльози та шмарклі.

Якщо я не впущу тебе… Ти прийдеш знову?

Впустиш. Ти для цього народжений. У тебе нема іншого шляху. Швидше.

Зізнайся — прийдеш?

Я ввійду. Я ввійду! Хто б не був… Ти граєшся не з вогнем навіть, а… не жартуй. Швидше, Луаре.

Не гнівайся… Звичайно, я відчиню. Один тільки раз озирнутися.

Не озирайся. Там порожньо.

Один погляд у цю порожнечу, що колись була життям.

Ні.

Один погляд…

Ні!

Там…

Нічого. Попелище. Ні! Не…

Вибух.

Тріснула плівка. Тріснула й розповзлася, скручуючись у рурочки, осідаючи…

До ніг Танталь упала зазубрена дзеркальна скалка.

Несамовитий заклик. Заклик із останніх сил — Луаре…

Він озирнувся.

Примара долоні на залитому дощем склі. Ниточка диму над погаслим світильником. Вологий пісок, ноги провалюються по кісточки, книжковий пил, дзенькіт клинків… Вузька труна, що пливе над сходами, вежі, що відбиваються в річці, мокрий прапор, що обліпив обличчя прапороносця…

Білі до блакиті подушки. Складка…

Зморшка на її обличчі. Тендітні суглоби білих пальців.

З останніх сил простягнені руки. Дотягтися…

Зім’ята трава. Тріска в потоці…

Луаре!!!

— …Врятуй! — кричала я Блукачеві.

Губи старого безгучно ворушилися, і я розуміла слова. Два шляхи. Тільки два… Впустити або вмерти. І якщо він обере…

Щоранку, коли теплі промені, коли теплі губи, коли рука, що відкидає фіранку… Щовечора, коли багаття у дворі, коли книги й лампа, голоси, жовте світло твоїх вікон… І все це…

Два шляхи.

Зупинися!

Засув завмер, потім востаннє заскреготів…

…і впав, звільняючи вхід.

Блукач відсахнувся, затуляючи очі руками. По моїх думках різонув його безгучний крик; хвиля жаху, сірого й твердого, ніби наждак. І дитяча рука в моїй долоні відразу зробилася холодною, мов лід. І шпага на підлозі забилася, начебто змія, що її душать.

«І дерева спіймають у липке павутиння гілок… І земля закричить разверзнутими ротами могил…»

Далекий, нестерпно моторошний звук. Затикай вуха.

Двері відчинилися…

Двері.

Тепер ти дорослий, сказав Фагірра. Тепер ти прийшов туди, куди я все життя мріяв дістатися. Тепер ти — мій спадкоємець; я бажав стати Брамником і чинив заради цього криваве безглуздя, але Прибулець Ззовні не стояв на ту пору біля порогу, і я програв. Але ти — ти моє продовження, ти зробив те, до чого я прагнув і за що я вмер, ти став тим, ким мені стати не довелось. Я пишаюся тобою, сину. Ти гідний могутності…

Засув заскреготів і впав, звільняючи вхід.

Двері гойднулися.

Ніхто не любить порожнечі. Посуд мусить бути заповнений, а ти, Луаре, посуд…

Не вітайся через поріг.

Рипіння… цих завісів…

…Мишка, прив’язана до ніжки стільця.

Луаре, Луаре, Луаре…

Ви кличете мене. Я відчуваю всіх вас, але Двері — Двері вже відімкнуто. Іржавий засув не посунути назад… І Ти, що насправді я, вже робиш свій перший крок — увійти й запанувати…

…запанувати в моїй душі.

Ти, Що Прийшов Ззовні. Ти думаєш, що той, хто зачав мене в підземеллі, вже звив гніздо для тебе? Він чекав тебе й намагався прикликати — і в нагороду отримав смерть, а тепер вселився в мене, спадкоємця? Брамника? І тепер ви зустрінетеся нарешті, з’єднаєтеся — в мені? Ім’ям замученої мишки?!

І осліплений болем і люттю, я впущу тебе в свою душу? І зречуся?!

Рипіння цих завісів. Як холодно зовні. Як холодно.

І тоді людина, що стояла на порозі, піднесла руку.

Медальйон, Амулет Віщуна, золота річ… Бура, вкрита іржею пластинка. Найдорожче, що…

Ні, це не таке вже й дороге.

Мамо… Я хочу бути дощем і змити твої сльози. Я хочу бути травою і стелитися тобі під босі ноги, щоб ані камінчика не трапилося тобі на шляху.

Егерте… Я прийду в твої сни. Я стану лампою на твоєму столі, спалю твій біль. Подивися на ґнотик довгої зимової ночі — й ти почуєш, як я кажу тобі: батьку.

І ти, чиє ім’я схоже на моє власне, вивернуте навиворіт; ти, що блукаєш дорогами врятованого тобою світу. Я схиляюся, Блукачу, але не в змозі повторити твою долю.

Танталь… Ні, я нічого не скажу тобі. Ти знаєш сама.

…Ось я біжу весняною вулицею.

(СЛУХАЙ МЕНЕ, ТОЙ, ЩО ПРИЙШОВ ЗЗОВНІ. СЛУХАЙ ОСТАННЬОГО ВІЩУНА).

Мокра бруківка виблискує кожним каменем… І в кожному відшліфованому камені відбиваюсь я.

(ЗНІМАЮ ЗАСУВ І ЗАМИКАЮ АМУЛЕТОМ. ЗАКРИВАЮ СОБОЮ).

А ти біжиш назустріч… І кумедний старий плащ у твоїх руках сплескує пришитими сивими патлами — як прапор.

А ти — ти чекаєш, смієшся й чекаєш… На твоїй шиї сузір’я родимок, і у волоссі твоєму не видно сивини. Навіть єдиної ниточки. На світі нема нікого кращого за тебе.

І ти теж чекаєш. Ти, що колись підняв над вежею обложеного міста мою дитячу сорочку. Візьми Алану на руки, щоб я краще бачив її.

(СТВОРЕНИЙ У СТОЛІТТЯХ І ПРОНЕСЕНИЙ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ СКАРБЕ ВІЩУНІВ, ТВОЯ СИЛА).

Ідіть до мене. Ідіть усі до мене… Дощ буде тільки ввечері, а до вечора так далеко… І весна ще довго не скінчиться… І чиста бруківка. І чисте скло. І струмок під твоїм підбором.

(ЗАЧИНИТЬ НАВІКИ Й ЗБЕРЕЖЕ).

І небо. Небо.

(Я СТАЮ НА СТОРОЖІ ТАК САМО, ЯК ДІД МІЙ, ЛУАЯН. ІДИ Ж, ТОЙ, ЩО З’ЯВИВСЯ ЗЗОВНІ, — ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ!)

Я… дуже… всіх…

(ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ. ТУТ ВІЧНОЮ ВАРТОЮ СТОЇТЬ ОСТАННІЙ БРАМНИК, ОСТАННІЙ ВІЩУН…)

…і твій, Егерте, син.

(НАВІКИ!)