Спадкоємець

ЕПІЛОГ

Ворота відчиняються на світанку, щоб на вузькі міські вулички могла осісти курява далеких мандрівок.

Молода жінка проводжала його до першого перехрестя; на роздоріжжі обоє зупинилися, щоб попрощатися.

Невловима грань літа й осені. Сухий шлях, тепле каміння на узбіччі та стомлена від спеки, наполовину випалена сонцем трава.

— Він не повернеться? — жінка дивилася вдалину. Слова її здавалися чи то запитанням, чи вироком.

Старий знизав плечима:

— Хтозна… Ніхто й ніколи не ставав на варті біля Дверей.

Жінка підвела очі до неба, начебто бажаючи в обрисах хмар побачити отвір дверей і людину перед ним.

— Його час змінився, — повільно сказав старий. — Але щомиті він пам’ятає…

— Не треба, тихо відгукнулася жінка. Ми

чекатимемо.

— Так, — легко погодився старий. — Звичайно.

Полями повзли драні тіні хмар.

— І на вас ми теж чекатимемо, — сказала жінка.

Старий посміхнувся:

— Ні. Я не повернуся.

Жінка помовчала. Глянула йому в очі:

— Люди чекають… Не обов’язково для того, щоб дочекатися. Правда?

— Правда, — сказав він серйозно.

Іти шляхом простіше, ніж нерухомо стояти й дивитися в спину тому, хто йде. У його житті було й таке — він стояв і дивився, як постаті людей на дорозі віддаляються, дедалі меншають; незабаром кволий лісочок поглине їх зовсім, а він і далі стоятиме та дивитиметься…

Тепер він іде — і відчуває за плечима довгий погляд.

А випалена сонцем трава отримала короткий перепочинок — перш ніж висохнути й пожовкнути, вона зазеленіє знову. Маленька весна на самім початку осені. Павутиння, що летить за вітром…

Вічна гіркота втрати й вічне щастя бути собою. Світ змінився знову — і він змінився, вкотре вже, й нескінченна низка його життів підходить, нарешті, до свого природного завершення. І як добре, що це все-таки трапилося з ним — він умре, а виходить, зараз він живий…

Жива земля. Живе небо, повне птахів і хмар. Цей дивовижний, вкотре вцілілий світ… Живий. Немов пишно прикрашений, щедро заставлений стіл.

І старий посміхнувся, закинув порізане часом обличчя до вигнутого куполом синього неба. Білі хмари звернули до нього свої пухкі, доброзичливі рильця.

І він пішов далі.

Світ прорізано обрієм, і всі шляхи прагнуть за край його, розбігаються з-під ніг, як миші, і важко зрозуміти, починаєш ти шлях, а чи вже повернувся.

Світ не пояснює, навіщо.

І тим він гарний.

Тому що кожен може внести в нього свій власний таємний зміст.

Столи накриті для всіх. Остання пісня осіннього коника…

Але прийде й весна, якої він, старий, швидше за все, не побачить.

І хіба без нього квітучі гілки стануть не такими білими? Хіба без нього зблякне листя, хіба охолоне сонце? Хіба не відродяться старі надії й не народяться нові? Хіба ті, що лишилися за спиною, не будуть щовесни чекати — з новою силою?

Залишені позаду. Ті, що подарували йому життя…

І він рушив далі. І крокував, поки невиразний наказ не змусив його зупинитися. Попереду, на дорозі…

Остання літня ящірка. Зелене звірятко з лукавими намистинками очей. Витончена спинка, розкішний довгий хвіст. Кокетливо схилена луската голівка.

Ну, здрастуй.