Спадкоємець

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

…Ми нарешті в місті! Щастя, що ворота зачинилися за нашими спинами — а могли ж і перед носом, недарма Флобастер репетував і лаявся всю дорогу. Ми спізнювалися, тому що ще на світанку зламалася вісь, а вісь зламалася тому, що сонний Муха прогледів вибій на дорозі, а сонний він був тому, що Флобастер, не жаліючи смолоскипів, горлав мало не до ранку… Довелося завернути в кузню, Флобастер захрип, торгуючись із ковалем, потім плюнув, заплатив і ще раз вилаяв Муху.

Звісно, до вечора ні в кого вже не лишилося сили, щоб радіти: мовляв, ось ми встигли, ось ми в місті, й тут уже свято, штовханина, а чи те ще завтра буде… Ніхто з наших і голови не підвів, щоб помилуватися високими дахами з золотими флюгерами — тільки Муха, якому все дарма, раз у раз роззявляв назустріч дивині свого круглого маленького рота.

Головна площа була суцільно заставлена візками та наметами спритних конкурентів — у суворій боротьбі нам дістався куточок, в якому тільки й помістилося, що три наші візки. Ліворуч від нас отаборився мандрівний цирк, де в клітці під відкритим небом час від часу починав понуро ревти зморений ведмідь; праворуч розташувалися лялькарі, з їхніх розчинених скринь страхітливо стирчали дерев’яні ноги величезних маріонеток. Навпроти розмістився табір давніх наших знайомих, комедіантів з узбережжя — нам траплялося зустрічати їх на кількох ярмарках, і тоді вони відібрали в нас неабияку частку заробітку. Мешканці півдня жваво збивали поміст; Флобастер спохмурнів. Я відійшла вбік, щоб тихесенько пирхнути: ха-ха, невже старий розраховував тут бути першим і єдиним? Певна річ, на День Превеликої Радості сюди хто тільки не приб’ється — навіть із найдальшої далечіні… Дякувати, що умова лише одна.

Дуже проста й дуже дивна умова. Перша сценка програми мусить зображати усікновення голови — кому завгодно і як завгодно. Дивні смаки в панів городян: візьміть хоча б потішну ляльку на шибениці, ту, що прикрашає будинок суду…

Свято почалося ще на світанку.

Навіть ми трішки очманіли — а ми ж мандрівні актори, а не гурт сільських сиріток: траплялися на нашому віку й свята, й карнавали. Багате було місто, багате й задоволене собою — ліврейні лакеї мало не лопалися від гордощів на задках позолочених карет, рознощики ледве трималися на ногах під вантажем розкішного, дорогого, рідкісного краму; городяни, причепурені, в найкращому своєму вбранні, танцювали просто на площі під награвання приблудних скрипалів та бубнярів, і навіть бродячі пси здавалися доглянутими й дивно зарозумілими. Жонглери перекидалися палаючими смолоскипами, на дзвінких від напруги, натягнутих високо, здається, під самим небом линвах танцювали фіглярі — їх було стільки, що якби спустилися вниз, цілком могли б заснувати маленьке село. Хтось у аспідно-чорному трико крутився в плетиві натягнутих мотузок, схожий водночас на павука й на муху (Муха, до речі, не втратив нагоди поцупити щось із лотка й похвалитися Флобастерові — той довго крутив його за вухо, вказуючи на червоно-білих стражників, які тут і там сновигали в юрбі).

А далі настала наша черга.

Першими вступили в бій маріонетки — їм-бо найпростіше показати усікновення голови. Вони зіграли якийсь короткий безглуздий фарс, і голова злетіла з героя, як пробка злітає з пляшки теплого шипучого вина. Худюще, з вигляду голодне дівчисько обійшло юрбу з шапкою — давали мало. Не сподобалося, мабуть.

По тому поруч заревів ведмідь; здоровенний громило в яскравому, барви сирого м’яса трико крутив над головою маленького, начебто гумового хлопчака, а наостанок удав, що відкручує йому голову; в потрібну мить парубійко склався навпіл, і мені навіть стало моторошно — а хто їх знає, тих циркачів…

Але парубійко розкланявся, ніби нічого й не було; ведмідь, схожий на старого собаку, з відразою походив на задніх лапах, і в простягнений капелюх негайно посипалися монети.

Жителі півдня поступилися нам чергою — махнули Флобастеру рукою: починайте, мовляв.

До Дня Превеликої Радості ми готували «Гру про хороброго Оллаля та нещасну Розу». Нещасну грала, звичайно, не я, а Гезина; вона мусила виголосити чималий монолог, звернений до її коханого Оллаля, й відразу ж слідом за цим оплакати його загибель, тому що на сцені був кат у червоному балахоні, який мав відрубати героєві голову. П’єсу написав Флобастер, але я ніяк не зважувалася запитати його: а за що, власне, страждає шляхетний Оллаль?

Оллаля грав Баріан; він тяг у нашій трупі всіх героїв-коханців, але це було не зовсім його амплуа, він і не молодий, до того ж… Флобастер похмуро обіцяв йому швидкий перехід на ролі шляхетних батьків — але хто ж, питається, буде з п’єси в п’єсу зітхати за Гезиною? Муха — ось хто справжній герой-коханець, але йому всього п’ятнадцять, і він Гезині до плеча…

Я дивилася крізь завісу на прекрасну Розу, яка мальовничо розметала по дошках сцени поділ сукні та розпущене волосся й скаржилася Оллалю з публікою на жорстокість лютої долі. Красуня Гезина, пишногруда й тонка, з чистим рожевим личком і блакитними оченятками порцелянової ляльки мала незмінний успіх у публіки — тим часом усі її акторські вміння обмежувалися романтичними зойками та жалісливим пхиньканням. Що ж, більше й не треба — особливо, якщо в сцені смерті коханого вдається вичавити дві-три сльозинки.

Саме ці дві сльози й блищали зараз на віях у Гезини; публіка принишкла.

За лаштунками почулися важкі кроки ката — Флобастер у своєму балахоні навмисно тупотів якомога гучніше. Шляхетний Оллаль поклав голову на колоду; кат покрасувався трохи, лякаючи прекрасну Розу величезною зазубреною сокирою, потім довгим рухом замахнувся й опустив своє знаряддя поруч із головою Баріана.

За задумом Флобастера колоду було приховано шторкою — так, що глядач бачив тільки плечі засудженого до страти й замах ката. Потім хто-небудь — і цим ким-небудь була я — подавав у щілину в завісі відрубану голову.

Ах, що це була за голова! Флобастер довго й любовно ліпив її з пап’є-маше. Голова була цілком схожа на Баріана, тільки вся синьо-червона, у патьоках крові й із чорним обрубком шиї; жах, а не голова. Коли кат Флобастер зривав хустку з того, що лежало на таці, брав голову за волосся-клоччя й показував глядачеві, деякі з дам могли навіть упасти непритомні. Флобастер дуже пишався цією своєю вигадкою.

Отож Флобастер замахнувся сокирою, а я приготувалася подавати йому тацю з головою нещасного Оллаля; і мало ж так статися, що саме цієї миті на очі мені потрапив реквізит, приготований для фарсу про жадібну пастушку.

Велика капустина.

Світле небо, ну навіщо я це зробила?!

Начебто смикнув мене хтось. Відклала вбік жахливу голову з пап’є-маше та прилаштувала капустину на таці й накинула хустку. Прекрасна Роза ридала, затуляючи руками обличчя; відкрите глядачеві тіло Баріана кілька разів сіпнулося й завмерло.

Кат схилився над колодою — і я побачила простягнену руку Флобастера. Змінити будь-що вже було запізно; я подала йому тацю.

Що це була за хвилина! Мене рвали навпіл двоє однаково сильних почуттів — страх перед батогом Флобастера й жадання побачити, що станеться зараз на сцені… Ні, друге почуття було, мабуть, сильніше. Я з трепетом припала до завіси.

Прекрасна Роза ридала. Кат продемонстрував їй тацю, обвів публіку суворим поглядом… і зірвав хустку.

Світле Небо!

Такої тиші ця площа, мабуть, не пам’ятала від того дня, як її заклали. Тиша змінилася громовим реготом, від якого з флюгерів знялися цілі зграї звичних до всього міських голубів.

Обличчя Флобастера не бачив ніхто — воно було приховане червоною маскою ката. На це я, щиро кажучи, й розраховувала.

Прекрасна Роза розтулила свого прекрасного рота настільки, що невеличка ворона отримала б змогу вільно політати в ньому. На її личку застиг такий непідробний, такий щирий, такий скривджений подив, якого посередня акторка Гезина не могла б зіграти ніколи в житті. Юрба вила від реготу; із усіх наметів вистромилися насторожені обличчя конкурентів: що, власне, сталося з вибагливою, до всього звичною міською публікою?

І тоді Флобастер зробив єдино можливе: схопив капустину й патетично підняв над головою.

…Ледве Гезина отримала змогу пробратися за завісу, як відразу вчепилася мені в волосся:

— Це ти зробила? Ти зробила? Ти зробила?!

Флобастер повільно стяг із себе накидку ката; його обличчя нічогісінько не виражало.

— Майстере Фло, це вона зробила! Танталь зірвала мені сцену! Вона зірвала нам п’єсу! Вона…

— Тихше, Гезино, — зронив Флобастер.

З’явився Муха, який аж сяяв, — тарілка для грошей була повна, монетки лежали купкою, і серед них поблискувало срібло.

— Тихше, Гезино, — повторив Флобастер. — Я їй звелів.

Отут настала моя чергу підтримувати щелепу.

— Справді? — без подиву перепитав Баріан. — То ж я й дивлюсь, що мені сподобалося… Несподівано якось… І публіці сподобалося, а тобі, Мухо?

Гезина почервоніла до сліз, пирхнула й пішла. Мені стало її шкода — напевне, так жартувати не варто було. Надто вона серйозна, бідолашна… Тепер довго копилитиме губи.

— Ходімо, — сказав мені Флобастер.

Коли за нами опустилося запинало візка, він міцно взяв мене за вухо й щосили крутонув.

Бідолашний Муха, з яким так роблять мало не щодня! У мене в очах стемніло від болю, а коли я знову побачила Флобастера, то виявилося, що дивлюсь на нього крізь завісу сліз.

— Ти гадаєш, тобі все дозволено? — поспитав мій мучитель і знову потягся до мого нещасного вуха. Я вереснула й відскочила.

— Тільки спробуй, — пообіцяв він крізь зуби. — Спробуй ще раз… Усю шкіру спущу.

— Глядачам же сподобалося! — запхинькала я, ковтаючи сльози. — І збори більші, ніж…

Він зробив крок до мене — я замовкла, втислася спиною в брезентову стінку.

Він узяв мене за інше вухо, — я замружилася, — потримав його, начебто розмірковуючи; потім відпустив:

— Будеш фіглярством займатися — продам у цирк.

Він пішов, а я подумала: легко відбулася. За таке можна й батогом…

Втім, Флобастер ніколи б не пробачив мені цієї витівки, якби не маска, що приховала від усіх його здивовано витріщені очі.

Власник трактиру «У землерийки» був від природи мовчазний.

Але він був пам’ятливий; знав, якому вину віддає перевагу сьогоднішній його відвідувач, — втім, що тут незвичайного, адже відвідувач — настільки відома та шанована в місті особа…

Трактирник розумів, що цього дня відвідувач хоче залишитися непоміченим; з раннього ранку чекав на нього столик, відгороджений ширмою від святкового трактирного багатолюддя.

Ось уже кілька років поспіль відома в місті людина приходила сюди та сідала за цей самотній столик, щоб неквапом випити свою склянку вишуканого напою.

І хазяїн, який кілька років спостерігав за цим своєрідним ритуалом, чудово знав, що буде далі.

Коли склянка шановного відвідувача порожніла приблизно наполовину, у дверях з’являлася худа довготелеса постать; якийсь незнайомець схиляв голову — інакше не пройшов би — та оглядав трактир цілком байдужим поглядом. Незнайомець був сухий, як вобла, старий із прозорими очима; він кивав трактирникові та щоразу рушав просто до столика за перегородкою. Трактирник пам’ятав, якому вину віддає перевагу незнайомець — смаки старого трохи відрізнялися від смаків його співтрапезника.

Трактирник ладен був заприсягтися, що ці двоє ніколи не розмовляють. Шанована в місті людина мовчки допивала свої півсклянки; старий, ледь вмочав губу в своє вино, підводився та йшов собі. Чоловік за самотнім столиком замовляв ще склянку й доброї закуски; якщо перед тим він здавався невеселим і напруженим, то тепер хазяїн ловив у його очах полегшення — і водночас якесь розчарування. Шановний городянин щедро платив, кивав господареві на прощання й залишав трактир.

Власник «Землерийки» чудово знав, яке незабутнє враження справила б на сусідів розповідь про ці дивні події, що повторюються рік у рік — і завжди в День Превеликої Радості. Хазяїн знав це й передбачав захват кумась, які завжди все знають, — але був мовчазний від природи. А можливо, щось, незбагненне для тонкого розуму трактирника, веліло йому мовчати.

…Тим часом тривало свято.

Наші суперники-південці представили шановній публіці велику помпезну п’єсу — перед початком було оголошено, що всі побачать «Історію Ордену Лаша». Юрба з-перед нашого помосту поступово перекинулася до сцени навпроти — ми й собі визирнули з цікавості.

«Історія» починалася з відрубування голови великій ганчір’яній ляльці — а голова та, з дозволу сказати, була пристебнута ґудзиками, наче комірець. По тому була священна примара Лаш — здоровенний хлопак на хідлях, до брів загорнутий у сірий плащ. Краї плаща за задумом автора були поточені хробаками, а щоб глядач подумав саме про вогку могилу, а не про скриню з міллю, до пелени було пришито кілька ситих дощових хробаків — Світле Небо, живе й радісне, — так, наче примара зібралася на риболовлю!

Публіка, однак, була вражена. Діти заверещали від ляку, священна примара завила, ніби кіт у березні, — он що значить догоджати глядачеві! Якщо священна примара мала справді такий вигляд — звідки ж у неї взялися послідовники?

Не встигла я про це подумати — і на тобі, ось і служителі Ордену Лаша на сцені з’явилися! Цілих четверо, тому що в жителів півдня велика трупа; спереду вони нагадували опудала в каптурах, а ззаду на кожному було намальовано по кістяку — це алегорично пояснювало, що брати Лаша насправді сіють смерть. Публіка зааплодувала, — кажуть, серед городян повно ще свідків Мору, того самого, що дев’ятнадцять років тому зжер половину мешканців округи; того самого Мору, що, за чутками, й викликаний був служителями Лаша…

Мене, на щастя, тоді ще й на світі не була; моя худа та бліда матінка полюбляла розповідати, яким могутнім, багатим і знатним був наш рід. Мор розправився з ним за кілька днів: мій дід і бабця, а також дядьки, тітки, кузени та кузини дісталися одній величезній могилі, їхній будинок — вогню, а майно — мародерам. Із усієї родини вціліли тільки моя мати і її молодший брат; рештки величезних колись статків розтанули протягом десяти років, моє дитинство минуло у величезній порожній кімнаті, де було повно породистих собак і рідкісних, безладно розкиданих книг…

По смерті матері дядечко запроторив мене до притулку, а вже Флобастер визволив звідти.

…Флобастер голосно дихав у мене над вухом — розумів, що жителі півдня мають успіх і нам доведеться добряче напружитися, щоб переманити до себе дурну публіку.

«Історія Ордену Лаша» завершилася всім на втіху — рожеволиця пані, яка зображала Справедливість, повалила «братів Лаша» в спритно відкинутий люк, звідки вони ще довго стогнали та скаржилися. Публіка ляпала в долоні, як скажена, — Флобастер із кислим виразом засичав на Муху, коли той спробував і собі заляпати.

Ми не починали ще з півгодини, тому що зовсім поряд зчинився двобій барабанщиків. Обоє були до вух обвішані своїми інструментами — та ще й поряд просто на землі стояв барабан-чудовисько завбільшки як криничний зруб. Гуркіт був такий, що хоч вуха затикай; юрба притупувала та підсвистувала, бідолахи зі шкіри лізли, їхні барабани ревли та плакали — і все-таки жоден не міг подолати суперника. Нарешті власник чудовиська скочив на нього ногами, затупотів щосили, застрибав, начебто йому п’яти припікало, зірвав шквал оплесків — і відразу ж із тріском провалився в барабан. На тому змагання скінчилося.

Настав наш час — і на суд глядачів було представлено «Гру про принцесу і єдинорога».

Мені подобалася ця п’єса. Флобастер перекупив її в якогось мандрівного автора; там говорилося про принцесу (Гезина), котра покохала бідного юнака (Баріан), а лихий чаклун узяв та й перетворив її коханого на єдинорога. Як на мене, щоправда, коли вже ти чаклун, то яка тобі користь з перетворення шляхетних осіб на єдинорогів? Чи ж не можна чого бридкішого знайти — цебра там помийного, або драного черевика… Хоча спробуй зіграй потім п’єсу, де героя перетворюють на брудне цебро…

Мага грав Фантін — наш вічний лиходій. Він як ніхто вмів страшно супитися, кривити рота й лиховісно розтягувати слова; якщо по правді, то більше він анічогісінько й не вмів. Він був добросердний та дурний, наш Фантін. На таких воду возять.

Баріан і Гезина співали дуетом — Гезина мала тонкий, срібний голосок, від якого божеволіли не тільки купці на ярмарках, але навіть знатні добродії… Щоправда, Гезина поцілунку не дарувала без «ревної любові». За моєї пам’яті таких «любовей» було шість чи сім.

Спектакль ішов собі потихеньку; ближче до фіналу публіка занудилася. Трішки зарадила лихові сцена перетворення — Муха щосили бив у мідний таз, Флобастер трусив шматком жерсті, а Баріан корчився в клубах диму (це я підпалила під помостом сніп мокрої соломи). І все одно до фіналу юрба перед нашою сценою помітно порідшала.

Жителі півдня вискаляли свої білі зуби. Треба було виправляти становище.

Муха швиденько оббіг публіку з тарілкою — менше половини — й відразу оголосив «Фарс про рогатого чоловіка». До наших глядачів додалося ще кілька зацікавлених городян — отут-то я й побачила Пана Блондина.

Це було немислимо. Його голова підносилася над юрбою — таким собі м’ячиком на гребеш хвилі. Він був блакитноокий до непристойності — з будь-якої відстані очі його сяяли, ніби дві крижинки, підсвічені сонцем. Він був не те щоб молодий, але й старим назвати язик не повертався. Я в житті не зустрічала настільки шляхетних осіб; він був як ожила статуя, як бронзовий пам’ятник великому воїнові. Тепер цей пам’ятник поглядав у наш бік, роздумуючи, видимо, йти чи залишитися.

Пане Блондин, не йдіть!!!

Я ледве дочекалася, поки Флобастер, озброєний причандаллям канцеляриста, скінчить свій монолог — він, бачся, суворий чоловік, і дружина його — світоч чесноти.

Він ще договорював останні слова, коли на сцену вилетіла я — з накладними грудьми та відстовбурченим озаддям. Вилетіла, як горошина з трубки шибеника; на всій площі для мене існував зараз єдиний глядач.

Ах, я вірна жіночка, така доброчесна, така добропорядна, може, любий чоловік дозволить мені повишивати гладдю удвох з подружкою?

Подружка випливла з-за лаштунків, погойдуючись на тонких підборах. На світ з’явилися п’яльця завбільшки як обідній стіл; по мірі того, як я ніжно наспівувала: «Ах, подруженько, який складний стібок, який чудовий малюнок», з подруженьки поступово злітали капелюшок, черевички, вуалька, сукня, корсет…

Муха залишився в самих штанях. Спереду їх відстовбурчувала величезна товста морквина; ми по-змовницьки перезирнулися та заслонились натягнутим на п’яльця простирадлом і від «чоловіка», й від публіки.

Цю сцену можна грати нескінченно.

Ми з Мухою вперлися одне одному в лоби, стогнали й волали, хрипко дихали та виписували стегнами кривулі; я раз у раз виставляла ногу, оголену по коліно, а Муха ритмічно прочавлював натягнуту тканину своїм худим задом. Ми зображали пристрасть, як могли; чорні очі Мухи горіли дедалі палкіше, на верхній губі його виступали крапельки поту — підозрюю, що тієї миті він мав би успіх і без морквини…

А Флобастер тим часом промовляв монолог, і в голосі його звучало таке щире, таке невдаване самовдоволення, що публіка з ніг падала від надривного реготу.

Флобастер, здіймаючи руки, декламував:

За ним тихенько розсунулася завіса; невидимий публіці Баріан засів у «чоловіка» за спиною — і, на подив глядача, над тім’ям Флобастера звелися спершу гострі кінчики, далі перше розгалуження — й нарешті величезні гіллясті роги!

Юрба гримнула реготом, мало не надриваючи пупи. Роги росли дедалі вище, поки не закріпилися нарешті особливим чином у Флобастера на потилиці. Баріан вислизнув за завісу.

Флобастер підняв палець:

Цим «кроликом» він зовсім доконав публіку.

— Піди! — закричав хтось із юрби. — Піди подивися, ти, роззяво, на свого кролика!!!

Флобастер скептично стис губи й показав на свої рахунки:

— Труди… Труди не дозволяють мені відволіктися на хвилину…

Обличчя його під гіллястою короною було сповнене такої гідності, такої зворушливої зосередженості, що навіть я, котра бачила все це двісті разів, не втрималася й пирхнула. Ні, Флобастер, звісно, свавільний тиран і скупий до нестями — але він великий актор. Просто великий, і за це йому можна пробачити що завгодно…

Фарс добігав кінця — у дірочку натягнутої на п’яльця тканини я розгледіла нарешті свого Пана Блондина.

О Небо, він не реготав! Він іржав, як племінний жеребець. Обличчя його втратило аристократичну блідість, зробилося червоним, як помідор. Він реготав, дивлячись на Флобастера і його роги; і як же мені схотілося вискочити наперед і закричати на всю площу: я, я придумала цей трюк! Ви смієтеся з того що придумала, я, я, я!!!

Звичайно, я нікуди не вискочила. Муха виповз із-за п’яльців рачки, в перекошеному корсеті, в ледь защібнутій сукні; «чоловік» стурбовано припустив, що ми вишивали, не покладаючи рук. Юрба плескала в долоні.

Ми розкланювалися тричі підряд. Присідаючи в зовсім недоречному тут реверансі, я в паніці нишпорила очима по юрбі: загубила, загубила!!!

За хвилину він виявився під самим помостом. Мене мов окропом облили; і Флобастер, і Муха давно зникли за лаштунками — я розкланювалася, як заведена лялька, поки мій Пан Блондин не поманив мене пальцем.

У кулак до мене незбагненним чином потрапила тепла золота монетка. Його губи рухалися, він звертався до мене — до мене! — а я не чула слів.

Чудова мить тривала доти, поки безжальна рука Флобастера не потягла мене за пелену…

Я носилася із золотою монеткою півдня; вирішено було, що вона стане моїм талісманом на все життя. Однак уже назавтра здоровий глузд узяв гору над романтичним поривом, і талісман обернувся спочатку на жменьку срібних монеток, а вже згодом на капелюшок із бантом, сукню на шнурівці та святкову трапезу для всього нашого товариства.

Важкий обідній стіл, оточений зграйкою переляканих стільців, забився в кут і звідтіля спостерігав за двобоєм.

Луар нападав, стелився в довгих випадах, всією запальною душею спрямовуючись услід за кінчиком затупленої шпаги. Його супротивник майже не сходив з місця — Луар налітав на нього з різних боків, як вороння на кам’яну вежу.

Стурбована гамором, у двері обережно зазирнула куховарка; Луарів супротивник побачив її, відчув натхнення і, продовжуючи парирувати й ухилятися, поцікавився щодо сніданку. Куховарка поквапливо закивала, пробурмотіла кілька апетитних назв і вислизнула.

— Ноги, ноги, ноги! — кричав Луарів супротивник, звертаючись цього разу вже до нього. — Не рухаєшся, ну!

Луар потроїв темп. Гарячий піт стікав йому за комір.

Супротивник відступив на крок і опустив шпагу:

— Перепочинемо.

— Я не стомився! — образився захеканий Луар.

— Все одно перепочинемо… Я перепочину.

— Тобі не треба.

— Ах, так?!

Шпаги знову схрестилися, цього разу Луар виявився в обороні; розсікаючи повітря, на нього насувалася розмазана в русі криця. Він відбив кілька ударів і просто злякався — як у дитинстві, коли батько йшов на нього, зображаючи ведмедя. Він знав, що це тато, а не ведмідь — і все одно вірив у гру, бачив перед собою лісового звіра та кричав від ляку…

Затуплене вістря зупинилося в Луара перед обличчям; супротивник відразу відступив, готуючи нову атаку, і все повторилося спочатку — кілька панічних блоків з боку Луара, залізне віяло перед його носом, вістря, що ефектно завмерло навпроти його грудей.

Луарів супротивник ковзав по дощаній підлозі, як водомірка по гладіні озера; будь-який його рух був широким і ощадливим водночас. Луар замилувався ним, і вже не боронячись, прийняв несильний укол в бік.

— Уважніше! — дорікнув супротивник. — Я вже накидав тут купу трупів… Ну-бо!

Луар посміхнувся і впустив шпагу на підлогу. Його супротивник на мить завмер, потім обережно опустив свою зброю:

— Знову?

— Усе це марно, — Луар зітхнув.

— Здаєшся?

— Не здаюся… Бачити не бажаю цю шпагу, — напад роздратування виявився несподіваним для нього самого. Луар відразу засоромився, відвернувся й відійшов до столу.

— На кого ти гніваєшся? — запитали в нього за спиною. — На мене?

— На себе, — зізнався Луар і знову зітхнув. — Я… Так… Ну, дарма. Чи варто витрачати… Я однаково не буду… як ти, — він над силу посміхнувся.

— Ну от і весняний день, — поруч з розмаху ляпнули на стіл шкіряні рукавички, й Луар відчув важкі руки на своїх плечах. — Сонечко-дощик-буревійчик-грозонька-сонечко… Ти сьогодні дуже добре працював, малий.

— Це дивлячись із чим порівнювати, — Луар на мить доторкнувся щокою до гарячої твердої долоні. — Якщо з п’яною молодицею… Та ще й тяжкою…

— Так. П’яна молодиця, ще й тяжка, — його співрозмовник стурбовано гмикнув. — Мда-а… Бери-но свою нещасну зброю та закріпимо зараз одну штуку…

Вони повторили кілька комбінацій підряд, коли двері їдальні розчинилися й на порозі постала темноока поважна жінка. Луарів супротивник відразу опустив шпагу, даючи зрозуміти, що урок скінчено, тому що — і Луар знав це давно — його батько ніколи не фехтує в присутності матері. Ніколи. Наче йому зброя руки палить.

За сніданком Алана довго й пристрасно з’ясовувала, чому якщо вовк — звір, тигр — звір, то кінь, що — не звір? А свиня? А корова?

Прислуговувала нова покоївка, Далла; Луар спостерігав, як вона щоразу червоніє, схиляючись над плечем його батька, червоніє болісно, до сліз. Він спробував глянути на батька круглими очима цього дівчиська — красень, герой, полковник зі сталевим поглядом і м’яким голосом, оживлене диво, втілене сновидіння, нездійсненна мрія і привід для гірких сліз у подушку, тому що нічого, крім прохання подати серветку, тобі, дівчинко, від нього не почути — хоча він добрий і, можливо, не насміхатиметься з тебе, а якщо поталанить, то й лагідно поляпає по щічці…

Посміюючись подумки, Луар сам із собою побився об заклад, що, тільки-но Далла полишить їдальню, відразу благоговійно згризе ось цей недоїдений батьком окраєць; ще більше його веселило, що мама, його прониклива мама зовсім нічого не помічає. Надто далека вона від цих маленьких життєвих драм, її це навіть не розважає. До чого тут яскраво-червона покоївка, коли на її, матері, очах полковника Солля атакували за всіма правилами багаті та знатні здобувачки, атакували люто, озброєні щільними мережами інтриг, — але пані Торія Солль і тоді не помічала їх впритул, наче їх і не було…

Приховуючи мимовільну посмішку, Луар дотягся під столом до батькової ноги, й коли той запитливо на нього глянув, показав очима на Даллу. Той глузливо приплющив очі — бачу, мовляв, нічого не вдієш, синку, не лаяти ж дівчисько, он як старається.

Луар зітхнув і опустив очі в тарілку. Далла пройшла повз нього, зачепила спинку стільця, присіла в реверансі, перепрошуючи…

Він, Луар, завжди залишатиметься порожнім місцем для Далли, для багатьох тисяч Далл. Поруч із батьком він має такий само привабливий вигляд, як хирлявий кущик у затінку величезного квітучого дерева. Покоївка чи принцеса — їх анітрохи не обходить він, незграбний, непоказний…

— Чому це ти нічого не їси, Денеку? — тихо запитала мати. У будь-яку какофонію Луарових думок її голос завжди вплітався єдино чистою, впевненою нотою.

— Денеку, Денеку, хмаринка набігла? — діловито поцікавилася Алана.

Він отримав своє прізвисько мало не разом із ім’ям — мати казала, що в цієї дитини вдача, як весняний день: сонце-хмари…

Він посміхнувся й підморгнув розквітлій Алані; сестра молиться на нього так само, як сам він обожнює батька. Хто знає, як склалися б їхні стосунки, якби задерикувата Алана була трохи старша, — але між ними різниця аж у тринадцять років, для п’ятирічної дівчинки вісімнадцятирічний брат — диво з див, другий батько…

— Луаре, ти думав, про що я просила? — мати замислено торкнулася скроні. Вона звала його «Луаром» тільки в особливо серйозних випадках.

Відверто кажучи, він не думав. Якщо мати хоче, щоб він вступив до Університету — він, звісно, вступить, але й це, мабуть, марно. З дитинства він хотів стати воїном, як батько, — та з батьком йому ніколи не зрівнятися ні доблестю, ані вмінням, а ось мати… Йому ніколи не зробитися таким ученим, як вона. Голова репне.

— Я не знаю, — зізнався він і ледве стримався, щоб не додати: у видатних батьків діти зазвичай сіренькі, як тьмяні скельця.

Мати засмутилася; Луар мало не шкірою відчув її зажуру — але вона не виказала цього:

— Що ж… Якщо захочеш чогось іншого… — вона глянула на батька, ніби очікуючи підтримки.

— Усе-таки кінь — це не звір, — замислено припустила Алана. — Кінь — значить, тварина…

— Ти засмучений, чи мені здається? — запитав батько. Луар знову змусив себе посміхнутися.

Батько встиг зупинити руку закоханої Далли, яка налаштувалася знову наповнити його келих; від дотику свого кумира бідолашна дівчина мало не знепритомніла.

— Маю до тебе розмову, Денеку, — батькові слова змусили Луара стрепенутися. — Погуляємо… після сніданку?

— Звісно, — поквапливо відгукнувся він, задоволений і стурбований водночас.

Далла спіткнулася в дверях і впустила на підлогу соусницю.

Вулиці пам’ятали недавнє свято. О цій уже не ранній порі місто ще перебувало в сонному заціпенінні, й тиша порушувалася лише одноманітним човганням мітел.

Батько й син вийшли на площу, незвично малолюдну та порожню: театрики й намети, що розважали глядачів кілька днів поспіль, зникли, вигнані з площі наказом бургомістра. Там, де ще недавно стояли помости, громадилися тепер купи мотлоху; осторонь лежав величезний барабан із розірваним боком.

Перед будинком університету велично завмерли залізна змія та дерев’яна мавпа; чиясь весела рука прикрасила мавпячу голову блазнівським ковпаком. Полковник Солль мовчки зійшов широкими сходами, щоб стягти ковпак із потемнілого дерев’яного лоба.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Луар. — Ти думаєш, що я… повинен зробити так, як хоче мама? Стати студентом?

Батько замислено покрутив у пальцях строкату ганчірочку. Посміхнувся:

— Знаєш, учора я дивився виставу мандрівної трупи… Такий кумедний фарс. І що цікаво — він точнісінько повторює пригоду, яку сам я пережив у місті Каваррені багато років тому… Ще до знайомства з мамою.

Луар насторожився. За все своє життя йому лише двічі траплялося побувати в батькових рідних краях — невиразно пам’ятав гарненьке містечко на березі річки, величезний будинок з гербом на воротях, жовтавого дідка в тісній труні — свого діда… Мати не була в Каваррені жодного разу, принаймні Луар цього не пригадував; батько ніколи в її присутності не говорив про своє каварренське життя — а ось Луарові розповідав, смачно і з задоволенням, і про породистих бійцівських вепрів, і про високих тонконогих коней, і про славетний полк гуардів, паради та патрулі, полювання й іноді — дуелі… Тоді Луар заздрив батькові — і зайвий раз усвідомлював, що такого життя йому не прожити ніколи.

Луар зітхнув. Батько стежив за ним, накручуючи шапочку на палець.

Назустріч їм трапилася зграйка студентів; хтось перший помітив полковника Солля, відбулося складне перештовхування ліктями — і вчені юнаки привітали Луарового батька з незвичайною для цих шибайголів шанобливістю. Чорні шапочки в їхніх руках торкнулися китичками бруківки; Солль кивнув у відповідь — студенти засяяли посмішками, вочевидь ощасливлені. Луара вони, як водиться, не помітили — втім, він і не надто засмутився.

Він любив мовчки йти поруч із батьком. Скільки себе пам’ятав — спочатку тримався за руку, й голова його ледь сягала батькового пояса; в один батьків крок тоді вкладалось кілька Луарових. Навіть тепер йому доводилося крокувати частіше, щоб підлаштуватися до кроку свого чудового супутника, — і все одно він любив іти поруч, мовчати і всмоктувати щиру й глибоку повагу, яку виявляли його батькові такі різні люди…

Батько й син поминули будинок суду, перед яким підносилася кругла чорна тумба, а на ній теліпався іграшковий повішельник на іграшковій поперечині. Луар за давньою звичкою ковзнув по ньому байдужим поглядом. Поруч височіла глухо замкнена вежа — її називали «Вежею Лаша», і траплялося, що на поїдених часом стінах виникали написані вуглиною прокльони. Луар так і не знав до пуття — люди їх пишуть, чи вони самі проступають; за Вежею закріпилася найгірша слава, і знудьговані стражники відганяли цікавих від цих міцно замкнених, та ще й закладених цеглою воріт.

Зараз двоє червоно-білих стражів порядку нерішуче відштовхували ратищами розхристаного, брудного, обчіпляного лахміттям старця; Луар відчув, як напружився батько поруч із ним. Старий був міським божевільним; він то зникав надовго, то знову з’являвся в місті, тинявся вулицями, вигукуючи невиразні благання та збираючи за собою цілий ескорт із жорстокосердих дітлахів; тепер він накинув на голову рештки старого каптура і щось втлумачував стражникам, а ті вискаляли зуби та штовхали його з дедалі більшою злістю — ратищами в живіт…

— Лаш-ашша! — тонко вигукнув старий.

Луар зустрівся поглядом із батьком і здригнувся. Це був чужий, свинцевий погляд, якого юнак ніколи раніше не бачив у його очах…

Або майже ніколи.

Стражники на мить дали старому спокій, щоб поквапливо привітати пана полковника; Луарів батько відповів, не стишуючи кроку. Незабаром старий і стражники лишилися позаду.

Весь наступний за площею квартал Луар ішов, не підводячи голови. Начебто в келиху солодкого вина виявився раптом риб’ячий жир — його вразила не стільки неприємна зустріч, скільки болісна реакція батька; нервовий і недовірливий, він прийняв той свинцевий погляд мало не на свій рахунок. Батько мовчки й винувато поклав руку йому на плече.

Луар знав, чому сам вигляд божевільного старого здатен викликати в батька роздратування й навіть розлютити його. Егерта Солля пов’язувала з нині забороненим Орденом Лаша давня трагедія; Луар здогадувався, що батькові важко щоразу навіть дивитися на забуту Вежу, що, якби його воля, він давно б жив у Каваррені — але мама не може без Університету, без кабінету свого батька, Луарового діда, котрого звали Луаяном, мага, на честь якого, власне, Луар і отримав своє ім’я…

І ще — мама не любить Каваррена.

Луар зітхнув і, виявляючи батькові свою солідарність, тихенько потис його лікоть.

…Йому було років дванадцять, коли, жадаючи забав, заохочений прикладом інших дітлахів, він пожбурив у старого каменем. Нещасний випадок скерував його руку — камінь поцілив бідоласі в обличчя та розсік брову. Старець скрикнув і ледве встояв на ногах; на хламиду йому закапала кров.

Через той самий нещасний випадок батько й мати Луара стали свідками його вчинку.

Батько — і Луар був щиро в тому впевнений — сам із задоволенням пожбурив би каменем у ненависного старого; однак реакція його виявилася зовсім не такою, як очікувалось. Батько був похмурий і мовчав — а вже мати й зовсім стемніла, як хмара. Луарові дохідливо пояснили, як недобре завдавати болю старим, та ще й божевільним, який огидний його вчинок і яке покарання за це слід понести; реакція батька свідчила про те, що сталося дещо жахливе, та й сам хлопець уже встиг переконатися в непоправності свого вчинку. Мати стисла зуби й послала по різки — і Луар, якому дотепер не випадало такого покарання, чудово знав, що рука в неї не здригнеться.

Тоді він узяв батька за лікоть і пошепки попросив його власноруч виконати вирок. Він не знав, як склалися б потім їхні стосунки з матір’ю, — але від батька він ладен був з радістю стерпіти й це. Тим більше, що в глибині його душі, як і раніше, жила впевненість: батько б і сам…

…Вони покружляли вулицями, постояли на горбатому містку над каналом; Луар відчував, що батько збирається з думками, а можливо, й із духом, — і мовчав, боявся виявитися дурнем, щось порушити. У ньому чомусь міцніла впевненість, що сьогоднішня прогулянка відкриє йому, Луарові, щось важливе, здатне наблизити його до батька — хоча ближчими бути, здавалося б, уже неможливо…

— Синку, — озвався нарешті полковник Солль. Маленький камінчик вирвався з його руки й потонув у каналі, по воді розбіглися тонкі кола. — Ти сьогодні дуже добре фехтував.

Луар здригнувся. Він очікував яких завгодно слів — але тільки не цих. Він не зміг стримати задоволеної посмішки — але чудово зрозумів, що батько хоче чогось більшого, ніж просто похвалити.

— Ти добре фехтував, — провадив батько, кидаючи інший камінчик, але, бачиш, ти ж можеш взагалі не фехтувати… Якщо раптом не схочеш… Від цього ми не любитимемо тебе менше.

Спантеличений Луар дивився, як розходяться по воді темні кола. Батько посміхнувся:

— Ти можеш не вступати до університету й не прочитати більше жодної книги… Нам буде сумно, але все одно ми тебе не розлюбимо. Розумієш?

— Ні, — зізнався Луар.

Батько зітхнув:

— Теля качається в ромашках і ссе вим’я… А тепер уяви, що те саме робить здоровенний бугай.

Помовчали.

— Я щось не так роблю? — зважився пошепки запитати Луар. Батько застромив руку в плутанину свого білявого, як і в Луара, волосся, змів із чола настирливі пасма:

— Я, певне, висловився не так… Малий, не можна до старості жити дитинством. Кгм… Старість твоя далеко, звичайно, але настав час обирати…

Луар переривчасто зітхнув. Потупив погляд, вивчаючи мокрицю на вологому камені поруччя.

Батькова рука лягла йому на плече:

— Денеку…

— Обери за мене, — раптом палко попросив Луар. — Мені здається… що в тебе краще вийде.

Батькові пальці на його плечі стислися:

— Ну не можна ж так! Ти чоловік, ти вирішуєш свою долю…

Луар зітхнув знову. Ось цього він і боявся; незбагненне майбутнє, невідворотні зміни… Повернутися б у чотирнадцять років. Навіть і в дванадцять — незважаючи навіть на те биття різками… Адже далі все знову було добре… Навіть краще, ніж колись… Здається, той біль прив’язав його до батька замість того, щоб відштовхнути…

— Твій вибір буде вірніший, — сказав він глухо. — Ти досвідченіший… Та й крім того…

Він затнувся. У батька стомлено опустилися кінчики рота:

— Що — «крім того»?

Луар мовчав. Він міг би сказати, що батько його найрозумніший і найкращий, що йому, синові, ніколи й ні в чому не зрівнятися з чудовим батьком, — але він мовчав, побоюючись глузування.

Його співрозмовник теж мовчав і дивився без посмішки. Зітхнув, перевів погляд на воду; потер пальцем вухо, начебто збираючись із думками:

— Синку… Коли я був такий, як ти… Трішки старший. У Каваррені… — Егерт Солль перевів подих. — Я дуже бридко вчинив. І я… був за це страшно покараний. Закляття боягузтва… зробило мене жалюгідною і… огидною істотою. Я ніколи не казав тобі, але мама дуже добре знає.

У Луара мурашки забігали по шкірі. Батько говорить про якусь незнайому людину, а він, Луар, прослухав початок історії…

— Я став боягузом, Луаре, наймерзеннішим із боягузів. Я боявся темряви, висоти, я дивитися не міг не оголену шпагу… Я терпів образи й побої — і не міг відповісти, хоча й був сильніший… Я не заступився за жінку, тому що…

Він знову затнувся, наче йому рота зсудомило. Перевів подих:

— Бачиш, малий… Я довго думав, чи розповідати тобі… Чи все-таки не варто.

Це випробування, зрозумів Луар. Він зі мною грається.

Батько нарешті відірвав погляд від води й зазирнув синові у вічі:

— Ти не віриш мені, Денеку?

І цієї миті Луар зрозумів, що все правда. Батько не жартує і не грається, кожне слово дається йому з болем, він ламає зараз той героїчний образ, давно змальований в уяві Луара, ризикує повагою власного сина…

Луар закліпав.

— Мама знає, — провадив батько. — Вона… бачила мене… таким, що… Краще не згадувати. Але ти… Сьогодні я знову побачив, як ти… ховаєшся в затінок. І тоді я зважився. Розповісти тобі. Зрештою… я скинув закляття, та все одно минули роки, перш ніж я став таким, як зараз… А ти ще малий. Я не бажаю тобі й сотої частки тих… Того, що було зі мною. Будь щасливим, будь таким, як ти є… Не муч себе цим вічним порівнянням. Розумієш, чому?

Луар дивився вниз, і в його голові панувало сум’яття. Мокрі долоні начебто примерзли до холодного кам’яного поруччя; батько стояв перед ним і чекав на його відповідь — як підсудний.

По воді тяглися бляклі осінні листочки; Луар не міг зосередитися. Все це надто несподівано. Ішли, мовчали, було гарно…

І тоді він згадав.

Тоді теж було листя — на воді й на березі… Йому було тринадцять, і пахло сіном. Він відчув біль, але не зрозумів відразу, що сталося, сіпнувся, опустив очі — й побачив у тьмяній траві гадюку.

Послабшали ноги. Світ затягся чорним серпанком; Луар хотів бігти й не міг зрушити з місця — та люди на березі почули його розпачливий зойк.

Жалобна завіса. Страх, від якого ціпенієш усередині; біле й жорстке батькове обличчя: «Не бійся».

Лезо ножа в багатті. Ремінь, що перетяг ногу до повного оніміння. Якісь перелякані жінки; батько обірвав їхнє голосіння одним хльостким коротким словом. А матері тоді не було на березі — вона чекала народження Алани…

Мокре сіно. Запах тьмяної трави. І байдуже, який маєш вигляд і як на тебе подивляться, несила вдавати хоробрість — але батько спокійний: «Зараз буде боляче».

Він кричав і пручався. Він боявся розжареного заліза більше смерті — вже краще вмерти від отрути…

Але батько був несхибний; дужі руки скрутили Луара, як курчатко.

Пола батькової куртки, стиснута в зсудомлених пальцях. Приголомшуючий біль; багаття, широка долоня, що затискає рот. Раптове полегшення. Біле очужіле обличчя, й на губах — Луарова кров. Вода. Холодна вода.

«Ось і все».

І спокій сповзає з цього обличчя, наче маска…

А потім Луар-підліток лежав на возі й дивився в небо. І здивовано думав про дивацтва долі та нескінченно довге життя попереду…

Він не знав, як у ті хвилини почувався батько. Напевне, в роті Солля-рятівника була ранка — отрута, висмоктана з тіла сина, дістала тепер і його самого, так що навіть цей могутній організм якимось дивом із нею впорався…

Ледве Солль відіслав сина додому, як сам забився в корчах. Нічого цього Луар у ті хвилини не знав…

Мить гострого щастя — погойдування воза, тихий голос візника, над світом — вечірні небеса, зелені з золотом…

…Блякле листя під мостом. Неквапний осінній парад.

— Я… хотів як краще, Денеку, — стомлено мовив батько. — Я хотів звільнити тебе… Від… ідеалу, чи що… Може, й не варто було…

Луар перевів подих і міцно-міцно стис тверде плече людини, яка стояла перед ним.

Обійняти б. Але не можна. Не хлопчисько.

Уночі в щільно закритому фургончику тепло й задушливо — від нашого дихання. Ранком гострий, як голка, крижаний протяг таки пробрався в якусь шпарину й схопив мене за ногу; я зіщулилась, примружилась, протираючи очі та мало не розриваючи собі рота смачним позіханням, і вибралася назовні.

Під небом було сіро та холодно. Три наші візки стояли, збиті в купу, в якомусь дворі; Флобастер домовився з хазяїном за тиждень наперед. Під ногами блукали кури; сонна Пащека, прив’язана ланцюгом до колеса, спідлоба розглядала їх одним розплющеним оком. Я озирнулася, прикидаючи, де тут безкарно можна справити потребу.

За День Превеликої Радості ми заробили стільки, скільки не заробляли за цілий ярмарковий тиждень. Грали допізна, грали при смолоскипах, Муха змок, бігаючи з тарілкою, а веселі монети дзенькали та дзенькали, і Флобастер підганяв: ще! ще!

Баріан захрип; Гезина співала, акомпануючи собі на лютні, Флобастер читав власні сонети, десь стріляли з гармат, крутилися вогненні колеса, пахло димом, порохом і дорогими парфумами. Всі ми похитувалися, немов п’яниці чи матроси. Нарешті завісу було запнуто й Флобастер посадив на ланцюг нашу вічну супутницю — злісну суку на кличку Пащека. Муха де стояв, там і звалився; інші з натугою добралися до фургончика, попадали покотом, і, засинаючи — обличчям у вологу мішковину — я чула, як рве струни п’яна скрипка, приграючи не менш п’яним, захриплим співакам…

Ми працювали, як скажені, поки за кілька днів свято не зійшло нанівець і до нас за лаштунки не з’явився стражник — у червоному мундирі з білими смугами, з пікою в руках та з коротким клинком при поясі. Гезина спробувала з ним кокетувати — з таким самим успіхом можна було спокушати ляльку, страчену перед будівлею суду. Ми очистили площу так швидко, як тільки могли — однак Флобастер не поспішав залишати місто, гадаючи, мабуть, що в кишенях городян ще повно наших грошей.

…Обсмикуючи спідницю, я роздумувала — повертатися до фургончика, чи знайти собі цікавіше заняття. Із сусіднього візка долинало могутнє хропіння Флобастера; Пащека дзвякнула ланцюгом і вляглася зручніше. Здригаючись від холоду, я прокралася назад, відчинила скриню й витягла першого плаща, який трапився під руку.

Це був плащ із фарсу про Трире-простака; я виявила це вже на вулиці, але повертатись не хотілося, а тому щільніше загорнула плаща та прискорила крок, аби зігрітися.

Власне кажучи, вже за кілька кварталів я пожалкувала про свій захід. Місто було як місто, гарне, звичайно, але що я — міст не бачила? Минуле свято нагадувало про себе купами сміття, в якому діловито порпалися похмурі смугасті коти — чомусь усі смугасті, ну просто як брати! Крамнички й трактири здебільшого були зачинені, та я й не взяла з собою грошей; кілька разів мене гукали — спершу якийсь хлюпик, з вигляду ніби лакей, потім ще хтось, далі — це ж треба! — сажотрус. Цей мене особливо розлютив — пика чорна, тягарець у руках, а й собі береться фліртувати! Я відбрила його так, що бідолаха мало не скотився з даху…

Одним словом, настрій було остаточно зіпсовано, до того ж, я боялася заблукати; і ось варто мені було повернути назад, як я побачила Його.

Мене, мабуть, саме небо захищає. Пан Блондин ішов мені назустріч із якимось хлопчиськом, трохи старшим за мене. Хлопчисько сяяв, як начищений чайник; я відступила їм з дороги — але мій кумир навіть не глянув на мене. Він взагалі мене не помітив, начебто я деревце при дорозі… Я проковтнула образу, тому що, по-перше, він міг уже мене забути, а по-друге, обоє були надто захоплені розмовою.

Я скромно пропустила панів і довго та замислено дивилася їм услід — а тим часом ноги мої, про які я геть-чисто забула, потупцяли-потупцяли, та й рушили за ними, тож коли я нарешті отямилась, запізно було будь-що змінити.

Так, вервечкою, ми пройшли кілька кварталів; Пан Блондин і його супутник зупинилися на перехресті, постояли, очевидно, прощаючись; далі мій кумир махнув рукою екіпажеві, що саме підкотився, — та тільки я його й бачила!

Хлопець, втім, залишився; сухорлявий такий цілком симпатичний хлопець, трішки сутулий; він провів екіпаж очима, повернувся й повільно рушив у протилежний бік.

На мене знову напало натхнення — саме напало, як розбійник. На плечах у мене лежав плащ, у якому я грала Скупу Бабу в фарсі про Трире-простака; цей плащ було не тільки пошито з чудової щільної тканини, яка захищала мене від ранкового холоду, але й прикрашено довгими сивими патлами по краю.

Хлопець, недавній супутник Пана Блондина, неквапно йшов далі; давно відпрацьованим, звичним рухом я натягла плаща собі на голову, зігнула ноги в колінах і сховала в темних складках усю свою немічну, згорблену постать. Сиві пасма розвівалися на вітрі; раз у раз доводилося здувати їх, щоб не затуляли очей.

Зі спритністю, несподіваною для бабусі, я наздогнала хлопця та задріботіла трохи збоку; хлопець вочевидь походив з родовитих і багатих кварталів, це вам не лакей і не сажотрус, породу відразу видно. Він ішов повільно, але слабкі старечі ноги насилу встигали за ним; я засапалася, не витримала й кашлянула.

Він озирнувся; на обличчі його блукав той неуважно-щасливий вираз, із яким він провів Пана Блондина. Щоправда, коли побачив мене, щастя трохи поменшало — що гарного в старезній бабі з розвіяними патлами, яка з’являється раптом, наче з-під землі! Втім, хлопець відразу опанував себе, на його обличчі змалювалася ввічлива увага, яка личила такому випадкові.

— Добрий юначе, — продеренчала я надтріснутим голоском, — підкажи бідній дурній бабі, що за прекрасний пан щойно розмовляв із тобою?

Його губи здригнулися тут були й гордощі, й сором’язливість, і задоволення, і якась перевага:

— Це мій батько, шановна.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб переварити це повідомлення. Обличчя хлопця здавалося непрониклим, однак я ж бачила, що він от-от лопне від гордощів. Втім, він вирішив, що старечу цікавість цілком вдоволено, повернувся та покрокував геть; мені довелося покректати, щоб наздогнати його знову:

— Е-е… Дитинко… Кликати його як?

Він зупинився, вже трохи роздратовано:

— Ви нетутешня?

Я охоче закивала, трясучи сивими патлами та розглядаючи співрозмовника крізь вузьку щілину свого саморобного каптура. Здається, хлопець ні на хвилину не сумнівався, що вже тутешні всі як один зобов’язані впізнавати його татуся з обличчя.

— Це полковник Егерт Солль, — сказав він. Таким самим тоном міг би сказати, що це володар хмар, мешканець засніжених вершин і заклинач сонця.

— Світле Небо! — вигукнула я, присідаючи мало не до землі. Егерт Солль! Подумати тільки! То ж бо я дивлюся — личко знайоме!

Тепер він глянув на мене здивовано.

— Маленький Егерт, — прошепотіла я проникливо, — ось яким ти став…

Він насупився, начебто намагаючись щось пригадати. Пробурмотів нерішуче:

— Ви з Каваррена, чи що?

Любий мій хлопчику, подумала я аж із якоюсь ніжністю. Як із тобою легко! З Каваррена…

— Із Каваррена! — задеренчала я натхненно. — Ось де він ріс, батько твій, на моїх очах ріс, без штанців бігав, пішки під стіл ходив…

Він насупився «без штанців» було, мабуть, надто сміливо.

— Маленький Егерт! — я трусилася від почуттів, які мене переповняли. — Та чи знаєш ти, юначе, що цього самого твого батька я й на колінах гойдала, й голівку його білявеньку гладила, й шмарклі втирала, а він, паливода, усе так і пантрував, аби льодяник з комода поцупити…

Хлопець відсахнувся, витріщив очі; тим часом моє сентиментальне старече серце заходилося в солодких спогадах:

— Очиці-бо жваві… Через паркан до нас шасне, бувало, та давай яблука красти…

Він голосно ковтнув — шия сіпнулася — але на слово так і не спромігся.

— А старий же батько мій, покійний, лозину одного разу як узяв…

— Що ви мелете, вичавив він нарешті. Який… небіжчик?

У нього, бідолашного, все перемішалося в голові. Я насідала:

— …А як підріс наш соколик… Літ десь із дванадцять було йому… Втечу, каже, в актори, лицедіяти буду на сцені… У трупі пана Флобастера… Тут уже його батечко, дідусь твій, лозину як узя…

— Ви, напевно, божевільна, — обережно припустив він, — або переплутали ім’я.

Він задкував дедалі швидше, відчуваючи, мабуть, страшенну досаду через те, що трапилася йому ця надзвичайно прудка та спритна баба:

— Я?! Як можна, дитинко, я вже вісімдесят років як усе пам’ятаю! Акторка його зманила, і така собі акторка — ні спереду, ні ззаду…

Він почервонів, рвучко повернувся й пішов геть; я наздогнала його та побігла поруч; дорогою трапилася калюжа, і я, охоплена запалом, перестрибнула так, що поверхнею води пробігли брижі. Він сповільнив крок і підозріливо скосив на мене око. Щоб залагодити помилку, я закректала з подвоєною силою; сиві патли забилися мені до рота:

— Тьфу… Синку… Тьфу… Не біжи… пожалій… бабу… Актриска та… паршива була, це я тобі ка…

Ніби з неба звалився гуркіт коліс. Просто перед моїм обличчям виявилося каре кінське око у віночку з довгих вій; ще мить — і круглі волохаті копита втоптали б мене в бруківку. Закричав кучер, у потоці його слів я розібрала тільки «стару суку»; гаряче кінське дихання відсунулося — й карета, величезна, позолочена, пузата, немов кабан, промчала повз нас, та встигла облити мене брудом, засліпити миготінням шпиць, вилаяти чорним ротом ліврейного лакея, що громадився на задку…

…Моя лайка полетіла йому в спину; він озирнувся, і я ще встигла побачити, як витяглося та почервоніло лакейське обличчя. Карета давно зникла за рогом, а я стояла посеред вулиці та репетувала, як базарна перекупка, лаялася крізь сльози, що навернулись на очі, сварилася вслід, намагаючись криком вигнати запізнілий жах — ще волосинка, й переїхали б…

Потім я виявила, що стою з непокритою головою, що волосся розсипалося в мене по плечах, а чудовий плащ із фарсу про Трире-простака затиснутий у мене в опущеній руці та купає в калюжі свої сиві патли.

Мій недавній співрозмовник стояв трохи віддалік, і на обличчі його повільно змінювалися всілякі суперечливі почуття. Очевидно, перетворення згорбленої баби на молоду й дуже сварливу особу справило на хлопця неабияке враження.

— Відвідайте виставу, онучку, — сказала я йому сухо. — Трупа пана Флобастера, найкумедніші в світі фарси…

Розвернулася й пішла, волочачи плащ по бруківці та кленучи свій дурнуватий, несподіваний, абсолютно марний авантюризм.

Неабияк поблукала я, поки повернулася до місця нашої стоянки, отримала прочухана від Флобастера та випрала плаща в діжці з крижаною водою. Дружина нашого хазяїна — весела молодиця — крутилася навколо нас без кінця, їй було цікаво подивитися на мандрівних комедіантів.

— Наймиліша пані, — звернулась я до неї, — ви чули коли-небудь про пана на ймення Егерт Солль?

Вона мало не підскочила:

— Полковник Солль? Як же, це, люба, герой… Це, люба, якби не він, то й місто спалили б, уже років дванадцять або більше, як набіг той був… Ти молода, може, не пам’ятаєш, але вже ж чула, напевне, хто їх знає, звідки набігли, як сарана, орда величезна, скажені, голодні й по-нашому не розуміли… Різали й старих, і малих. Облога була, бургомістр розгубився, начальник варти втік… Полковник Солль, довгих літ йому, тоді ще не полковник… От уже хто боєць, так боєць, варту зібрав, людей зібрав, чоловік мій ходив, от… Відбили нелюдів тих, зі стін поскидали, кого в ліс загнали, кого в ріці потопили… Ну, і своїх поклали — менше, ніж у Мор, а все одно зріділо місто… А якби не полковник Солль, то й не знаю, дівонько, що було б, спалили б, пограбували, перебили, та й край…

Я подякувала говіркій жінці. Плащ висів на старій мотузці, заливаючи землю мильними патьоками.

Воістину сором — чудовисько з червоними, як жар… вухами.

Кабінет називався кабінетом декана Луаяна, хоча сам декан помер двадцять років тому й ніхто з теперішніх студентів ніколи його не бачив. Декана пам’ятав дехто з професорів; пан ректор, немічний старий, полюбляв переривати лекцію заради розповіді про чудову людину, яка сходила колись на цю славну кафедру. Втім, найживішою пам’яттю про декана Луаяна була його донька, пані Торія Солль, що царювала в бібліотеці, читала лекції та завершувала наукову працю в старому батьковому кабінеті. Вперше в історії настільки чудового навчального закладу до святая святих науки було допущено жінку; Торія вважалася визначною пам’яткою, оскільки була, до всього іншого, бездоганно гарна та щаслива в шлюбі, а чоловіком її був герой облоги, полковник Солль.

…Егерт шанобливо застукав у важкі, до дріб’язків знайомі двері. Торія сиділа за величезним батьковим столом, який простирався перед нею, як засіяне фоліантами поле бою. Із двох дерев’яних крісел з високими спинками підхопилися назустріч Соллю двоє досить молодих ще професорів. Після церемонного поклону обоє поквапливо вибачилися, негайно послалися на невідкладні справи та шаснули за двері.

— Ти мені розігнав учену раду, — сказала Торія.

Егерт посміхнувся широко й кровожерно — начебто сама думка про втечу вчених чоловіків зробила йому приємність. Гордо обвів поглядом спорожнілу кімнату й щільно причинив двері за втікачами.

— Щось сталося? — невпевнено припустила Торія.

Егерт рушив через весь кабінет — так скрадається барс, який набачив у заростях плямисту спинку лані. Торія про всяк випадок відступила під захист письмового столу:

— Полковнику, тут храм науки!

Егерт легко перестрибнув через маленький візок на коліщатах. Розгорнута книга на верхній полиці злякано сплеснула сторінками.

— Полковнику, тпрусь!

Солль спритно обігнув громаддя письмового столу й опинився там, де Торія стояла за мить до того — але де її вже не було, бо швидка, як струмочок, у свої майже сорок років, пані професорка сховалася за високим кріслом:

— Варто! Беззаконний напад на мирних селян!

Егерт акуратно уклав друге крісло на бік — щоб супротивникові ніде було сховатися. Торія обурено скрикнула; якийсь час минув у безжальному переслідуванні трепетної жертви — але полковник Солль так послідовно викурював втікачку з шаф та з-за портьєр, що зрештою зловив її.

Строга зачіска Торії трохи постраждала.

— Це не за правилами… — відбивалася професорка. — Негайно відпусти нещасну жінку.

— Я зроблю її щасливою.

— Просто отут?!

— Де застану.

— Полковнику, що ти ро… Божевільний Соллю, божевільний, відпусти, інакше лекції…

— Лекції? — зачудувався Егерт.

— Зірвуться… — блаженно видихнула Торія в його очі, що сміялися.

— Зірвуться лекції! — прошепотів Егерт у побожному жаху. — Зірвуться!

Тоді вона заплющила очі, щоб не бачити його обличчя, щоб тільки відчувати губами його губи, вилиці й очі. Її ніздрі роздувалися від запаху Егерта — запаху дому, волі та спокою, дочки й сина; і Луар, і Алана успадкували часточку запаху його шкіри, це був найкращий із відомих їй ароматів.

— Давай зірвемо лекції, — прошепотів його голос у її темряві.

— Май совість! — простогнала вона, наступаючи гостроносою туфелькою на його м’який ботфорт. — Це… не можна, кабінет же!

Його руки трохи розтиснулися, і їй довелося зробити над собою зусилля. Ще одне зусилля за майже двадцять років шлюбу; майже двадцять років Торія боролася сама з собою — просто вражало те, наскільки нетривка маска добропорядної професорки — адже від єдиного дотику цього чоловіка, її полковника, її Егерта, її чоловіка, вся витримка й уся вченість спливали, як вода, оголюючи на дні її натури шалену, ненаситну, жагучу жовту кішку…

Вона затримала подих. Не можна. Кабінет її батька. Ніколи.

Тієї ж секунди до запаху Егерта додався інший — запах свіжовипеченої здоби. Здивована, вона розплющила очі — й виявилася віч-на-віч із рум’яною круглою булкою. Писочок булки поцятковано було ластовинням макових зернят.

— Вгамуй плотську потребу, — серйозно попросив Егерт. — Твоя плоть голодна, бо майже не снідала. Я прийшов, тому що знав — дружину треба годувати смачно та вчасно, тільки тоді вона…

Торія розламала булку навпіл і половинкою заткнула Егертові рота. Якоїсь миті вона мало не згадала, як багато років тому простягла Соллю, своєму заклятому ворогові, таку саму булку — тому що він був голодний і нещасний; вона ладна була вже згадати про це — але не згадала. У її житті траплялися речі, які вона забула назавжди.

Егерт упорався з булкою за лічені секунди. Ретельно витер з губів білі крихти й чорні макові зернятка; посміхнувся:

— Нехай будуть лекції. Сьогодні. Нехай твої студенти бліднуть від заздрощів до твого чоловіка… Я йду, Тор.

Уже у дверях він озирнувся:

— Наш осінній пікнік… ти пам’ятаєш?

Вона кивнула.

— Луар хоче запросити комедіантів. Нехай?

Вона знову кивнула — слова Егерта ковзнули повз її свідомість. Вона дивилася, як він переступає поріг, як біляві кучері на потилиці торкаються коміра куртки, як зачиняються за його спиною важкі двері.

Які там, Світле Небо, лекції!

Флобастер задумав авантюру — випрохати в міської влади дозволу грати в місті всю зиму. Я чула, як він шепотівся з Баріаном, кому варто дати хабара і якого; у грошових справах Флобастер іноді радився з Баріаном, і тільки з ним.

Я тихо зраділа — кому до смаку тинятися зимовими дорогами в компанії застуджених вовків, зображати фей натщесерце та обмахуватися віялом, у той час, як ніс синіє від холоду; ні, на зиму будь-яка трупа шукає пристановища — і що, коли нашим прихистком виявиться не сінник у глухому селі, а який-небудь чистий дворик у стінах великого міста!

Флобастер, однак, супився та морщив чоло, із чого я зробила висновок, що справа це непроста й хабара доведеться давати чималого. Зранку Флобастер надяг своє найкраще вбрання (з «Гри про чарівника»), Баріан начепив шпагу й обоє вирушили в невідомому напрямку, а нас полишили з розгубленістю та боязкими надіями.

Парламентери повернулися до обіду, і від одного погляду на їхні похмурі обличчя всяка надія в муках сконала. Роздратований Флобастер сварився, а Баріан, навпаки, мовчав; тільки після наших довгих і принижених прохань він вичавив із себе, що жителі півдня нас обійшли — схоже, їх захищає впливова особа й тому бургомістр дозволив їм поставити намет на ринку та давати вистави до самої весни. Флобастера з Баріаном і слухати на схотіли — навіщо містові аж дві мандрівні трупи?

— Навіть грошей не взяли, — додав Баріан гірко. — Що їм наші гроші… Ці ось догодили якомусь — він за них замовив слівце… А ми не догодили, значить…

Я мовчки пішла до себе на візок, сіла на скриню та вкусила себе за палець. Ніхто з нашої трупи не знав, що найвідоміша в місті людина реготала, як скажена, під час «Фарсу про рогатого чоловіка» — й навіть подарувала мені монетку! Я могла б стати героїнею, коли б з’явилася до пана Егерта Солля з проханням про допомогу; гадаю, він не відмовив би. Замість цього я сиджу тут, серед вогких полотняних стін, і гризу власні руки: сама винна! Хто ж змушував мене глузувати з Соллевого сина, справляти малу нужду в колодязь, із якого тепер могла б пити!

Якоїсь миті я хотіла розповісти все Флобастеру — але стрималася. Слова, які довелося б від нього почути, я з таким самим успіхом могла сказати собі сама.

Нічого не можна було вдіяти; тепер тремти від холоду в чистім полі чи нудьгуй у задушливому сільському шинку… Але, принаймні, знатиму, за що мене покарано. Втім, попереду ще тиждень міського життя; я зітхнула, підвелася зі своєї скрині та заходилася перетрушувати костюми.

Незадовго до вечірньої вистави сталася ще одна неприємність. Перед помостами, нашвидкуруч спорудженими просто на вулиці, збиралися вже перші глядачі — й один із них, худий галантерейник, накинув оком на Муху.

Муха прибивав завісу — в руках молоток і повен рот цвяхів. Галантерейник довго стояв поруч, про щось розпитуючи; я готувала за лаштунками реквізит і бачила тільки, як Муха поступово наливається фарбою. Потім галантерейник простяг довгу, як батіг, руку — і погладив Муху по худому озадді; Муха розвернувся й цюкнув його молотком.

Слава Небу, що останньої миті рука його здригнулася. І все одно галантерейник упав, як підкошений, обливаючись кров’ю. Хтось не розібрався, що до чого, та нестямно заволав: «Убивають!» І відразу звідки не візьмися виникло двійко стражників.

Блідий Муха не пручався, коли двоє червоно-білих чудовиськ схопили його за обидва лікті; вискочив Флобастер — та так і завмер з роззявленим ротом, він-бо не бачив, як усе було. Бачила я.

Тільки тепер я зрозуміла, які охоронці порядку зблизька. Вони пахли залізом, часником і казармою, брови в обох були по-особливому вистрижені, й вони ні про що не збиралися говорити — начебто поглухли.

Не пам’ятаю, що за слова я їм казала. Здається, хапала їх за негнучкі рукави мундирів, здається, навіть посміхалася; хтось із юрби, що вже потроху зібралась, прийняв мою сторону, а хтось почав кричати, що всіх фіглярів давно слід посадити за ґрати. Нарешті, «вбитий» галантерейник завовтузився та застогнав на землі, а Флобастер, що міркував на льоту, тихенько задзвенів золотими монетами; стражники насупили стрижені брови — і неохоче відступили, несучи в рукавах наш виторг за кілька днів…

Вистава пройшла сяк-так. Муха затинався та забував слова, і всі по черзі сичали йому підказку. Я шкірою відчувала, як тане глядацький інтерес, як розповзається, ніби холодець на сонці, юрба, яка нас слухала, — й зі шкіри лізла, аби заповнити собою всю сцену.

Після вечері, яка пройшла в мовчанні, до Флобастера підкотився круглий, як місяць, парубійко та за монету плати повідомив, що цех галантерейників має намір подати на нас позов, і тоді нас оштрафують, тобто відберуть візка. Втім, додав парубійко, галантерейники не тримають на нас зла — просто шукають вигоду, де тільки можливо.

Чорний, немов хмара, Флобастер вийшов — цього разу в супроводі Фантіна; обоє повернулися пізно вечері, причому дурний Фантін від душі радів з щасливого, на його думку, вирішення справи. Зате Флобастер змінився лицем, тому що від багатого святкового виторгу тепер майже нічого не лишилося.

…Над ранок мені наснився притулок. Це був той самий сон, який повторювався, — сіра стеля над сірими рядами ліжок, довге, як сіра стрічка, обличчя старшої наставниці: «А ходіть-но сюди, люб’язна дівице!» Жадібно здригалася різка у вузлуватих пальцях…

Уночі йшов дощ, і полотняні стіни візка ляскали, як мокрі вітрила. Здригаючись від бризок, які падали на обличчя, я лежала з розплющеними очима та слухала, як виходить із грудей липкий жах, що наліг на них уві сні.

Кілька днів Луар вирішував для себе, наскільки образливою можна вважати дивну витівку незнайомого дівчиська-комедіантки; він не дійшов бодай якогось твердого висновку, тому взяв та й розповів усе батькові.

Полковник Солль сміявся довго й смачно; виявляється, сам він не дуже давно подарував монетку якійсь симпатичній акторці. До речі, якась трупа розбила намет на ринку — якщо Луарові цікаво, він цілком може вручити своїй «бабі» монетку й відзначити цим її безсумнівний талант.

На вершечку ринкового намета-халабуди майоріли кольорові прапорці, а біля входу стояв закликач. У юрбі Луар почувався незатишно, був ніби скутий; вистава здалася йому вульгарною і нудною водночас, серед акторок була справжня поморщена баба — однак Луарової знайомої не виявилося, і приготована золота монетка залишилася при ньому.

Луар пішов задовго до кінця вистави; при виході він нарешті здогадався запитати закликача, чи не трупа це пана Флобастера.

Хлопець образився так, начебто Луар обвинуватив його у святотатстві:

— Ні! Звісно, ні! Це трупа пана Хаара! Це, парубче, найкраща трупа від передгір’їв аж до самого моря!

Він набрав повітря, маючи намір, очевидно, й далі славословити — однак Луар випередив його запитанням:

— А де знайти трупу пана Флобастера?

Закликач зморщився, як людина, що поїдає живу жабу:

— О… Вони, напевне, вже виїхали.

Луар відчув не те щоб прикрість — так, розчарування. Начебто пиріг з вишнями насправді виявився капустяною запіканкою.

Він брів вулицями, намагаючись самому собі пояснити, а навіщо, власне, йому знадобилося дарувати монетку тій брехусі; швидше за все, щоб власну незручність — отакої, купився на лицедійство! — подати як спектакль, розвагу, за яку слід платити гроші…

Божевільний старий у драному плащі служителя Лаша нерухомо стояв у чаші водограю — висохлого водограю, в центрі якого, кажуть, раніше містилася статуя Священної Примари. Якась добра рука поклала поруч зі старим шматок хліба; на очах у Луара похмура жінка похилого віку розтоптала цей хліб ногою. Старий залишався цілковито байдужим.

Дивно, що його досі не забили камінням, подумав Луар. У дитинстві батько відшмагав його за один тільки влучний кидок — а сам, мудра та стримана людина, ціпеніє від ненависті щоразу, коли зіштовхується з немічним, старезним, божевільним жебраком… Таємниця. Таємниця ще глибша за розриту могилу, з якої двадцять років тому з’явився викликаний орденом Лаша Чорний Мор. Даремно розпитувати батька про Лаша — він замикається, як та забита Вежа на площі…

Луар сповільнив крок. Подібні думки навідували його не часто — але по їх відході завжди лишалося невиразне занепокоєння навпіл із якимось хворобливим збудженням; ось і зараз йому ні з якого дива примарився пильний погляд, кинутий йому вслід зовсім незнайомою людиною.

Кілька секунд Луар лаяв себе за дивну вигадливість і присягався, що не озирнеться; але таки не витримав — незнайомець був літній, байдужий, дивився, звичайно, повз Луара, на вітрину ювелірної крамниці. Мабуть, він збирався показати оцінювачеві якусь прикрасу — з долоні його звисав золотий ланцюжок…

На мить Луар насупився. Йому здалося, що він уже бачив цю людину й саме так, із ланцюжком — тільки не вдавалося пригадати, де й коли…

Цієї миті повз нього пройшли дві городянки — радісні та жваві, вони весело теревенили на всю вулицю, і Луар ясно розчув слово «комедіанти». Він здригнувся й забув про золотий ланцюжок; слідом за парою городянок поспішала компанія хлопчаків, далі якийсь пристойний з вигляду пан із вдавано байдужим виразом на обличчі, який буцімто гуляв тут. Вулиця несподівано стала багатолюдною — і Луар майже не здивувався, коли на перехресті, що відкрилося перед ним, виявилась невелика юрба. Посеред неї здіймався поміст, з обох боків підпертий критими візками. З помосту долинало дзвінке:

Декламувала дівчина — тонка, як стеблинка, з розсипаним по плечах білявим волоссям; ніжний голосок цілком байдуже перелічував найпалкіші обіцянки. Луар зрозумів, що вже наступної хвилини його здолає нестерпна нудьга.

Він вирішив іти — але все-таки стояв, розмірковуючи та поглядаючи то в один бік, то в інший; п’єса благополучно добігла кінця, якась дебела пані з публіки втерла сльозу. Актори розкланялися, з помосту зіскочив парубійко років шістнадцяти й пробігся по колу з бляшаною тарілочкою; почулося ріденьке дзвякання мідяків об денце. На обличчі парубійка проступило настільки очевидне розчарування, що Луар не втримався й кинув срібну монетку. Хлопець трохи повеселішав, зійшов назад на поміст і оголосив, що зараз шановна публіка побачить фарс про Трире-простака.

Луар посміхнувся. Давно-давно, коли батько мало не вперше взяв його… На полювання? Чи це було щось на кшталт військового параду? Луар запам’ятав тільки сонячний день, багато коней, густий кінський дух, синє небо та каштани, що падали на дорогу. Луар був у сідлі за спиною батька, цілий світ лежав унизу, маленький і яскравий, як малюнок на покришці скриньки. Дорогою назад кавалькаді зустрівся якийсь ярмарок — Луар точно пам’ятав, що мандрівний театр грав саме цей фарс, про Трире-простака. Простак іде з базару, де продав корову, а на шляху йому зустрічаються всілякі хитруни та видурюють потроху всі його грошики…

Над головами публіки вереснув дитячий голос — строга нянька відтягала від віконця паливоду, який мало не випав звідтіля. Горщик з квіткою не втримався на підвіконні й зірвався вниз, щоб із дзенькотом розколотися об бруківку; жебрак, який сидів під вікном, ухилився зі спритністю, несподіваною для каліки, й відразу вибухнув голосною лайкою. Надтріснутий крик жебрака на хвилину перекрив голос Трире-простака, високого чоловіка років п’ятдесяти; той розлютився й заревів, як ціла череда, котру ведуть на бійню. Публіка зааплодувала; Луар повернувся й пішов геть.

— То де ж п’ять монет, коли тут всього чотири! — продеренчав йому в спину старечий голос.

Так рибина ковтає присмаченого хробаком гачка. Луар, здригаючись, озирнувся.

Баба з головою втопала у просторому плащі, назовні стирчали самі сиві патли. Танцюючи та присідаючи, оточуючи нещасного простака відразу з усіх боків, стара мерзотниця витягала з нього монету за монетою — Луар відразу уявив, яке в неї може бути обличчя. Нахабно усміхнена пика запеклої крутійки…

— Та де ж чотири, коли три монетки всього! Порахуй гарненько, тюхтію!

Трире-простак щосили намагався зосередитися. Маленькі очиці його напружено кліпали; Луар спіймав себе на якомусь співчутті — Трире був зараз його побратимом по нещастю: його ось так надурила ця сама баба, це він, Луар, тюхтій…

Відчуття спорідненості з персонажем фарсу розсмішило його; він посміхнувся — вперше від початку вистави.

Втім, решта публіки вже давно надривала пупи. Пристойний пан забув про пристойності, та так, що ненароком пустив вітри. Відразу ж слідом за цим він почервонів, як троянда, і злодійкувато озирнувся — на щастя, серед загальних веселощів майже ніхто нічого й не почув.

— Е-е, хлопче, таж у тебе діра в кишені! Дивися, лише одна монетка й залишилася!

На очах Трире-простака виступили справжні сльози. Публіку сколихнув новий вибух реготу; тільки Луар стояв без посмішки, ніби кам’яний острів у бурхливому морі. Йому було шкода Трире.

Один за одним пройшли ще кілька коротеньких фарсів. Луар, як і досі, не сміявся — однак стояв, ніби приклеєний. На помості змінювали один одного хитруни та дурні, лиходії та жертви — і тут, і там виникало горлате, як півень, дівчисько. Разом із сукнею воно щоразу міняло обличчя — з глузливим виразом танцювало на гребені куражу, іншого разу видавалося нестримним, ніби шипуче вино, що юшить із горлечка; партнери миготіли, як карти перетасованої колоди. Часом Луарові здавалося, що перед ним розкладають великий і яскравий пасьянс.

Нарешті сухорлявий парубійко, який ще навіть не встиг відхекатися після голосної сценічної лайки, зіскочив з помосту зі своєю тарілочкою; цього разу дзвякання виявилося куди бадьорішим, у жменьці мідяків поблискувало й срібло. Луар затупцював, знову відчуваючи ніяковість; потім обережно поклав на тарілку золоту монетку, кивнув обімлілому хлопцеві й подався геть.

За завісою Муха штовхнув мене ліктем:

— О, там шляхетний зі шпагою стоїть… Хоч би засміявся разок, еге ж?

Я змовчала. Я помітила «шляхетного» раніше; Муха, на відміну від мене, не підозрював, що, можливо, на нас насуваються ще більші неприємності. Заспокоювало одне — його чудового батька поблизу не було, полковник Солль — не голка, його просто так на площі не сховаєш.

— Ішов би собі, раз не подобається, — бурмотів під ніс Муха. Я переодягалася, шаруділа безліччю спідниць, зопалу встромляючи в себе шпильки та охкаючи крізь зуби, — Муха навіть не дав собі праці відвернутися. Він взагалі мене не бачив — перед ним стояла не напівоголена дівка, а старий товариш, який виконує звичну роботу.

— За «Єдинорога» мало дали, — і далі бурмотів Муха. — А зараз іржуть — то розщедряться… Хоч би трішки… покрити… витрати ті…

Я знала, як мучиться бідолаха через історію з галантерейником і витратами, до яких вона спричинилася. Добре, якщо відвідини Солля-молодшого не обернуться новим лихом.

Я стисла зуби й чесно відпрацьовувала фарс за фарсом; мій старий знайомий не сміявся, але й не йшов, і з кожною хвилиною мені ставало важче на серці.

Нарешті мокрий від поту Флобастер звелів Мусі вирушати по платню. Крізь завісу я розгледіла, як Солль-молодший кинув щось на тарілку; коли Муха повернувся, очі його були завбільшки як блюдечко для грошей:

— Оце так-так! Стояв, хоч би раз засміявся!

І тріумфальним жестом Муха підняв над головою новеньку золоту монету.

У мене було рівно дві секунди, щоб зміркувати й зважитися.

— А-а! — заволав Муха. — Ти що робиш?!

Я стисла в кулаці відвойований золотий, відкинула запинало й зіскочила на землю. Вслід мені летіли крик скривдженого Мухи та густе Флобастерове «Стули пельку!»

Юрба розходилася; на мене здивовано косували, хтось засміявся та спробував заговорити. Я не вдостоїла бідолаху відповіді й уже за якісь секунди була на місці, звідки спостерігав за виставою Солль-молодший. Тепер там було порожньо, тільки жебрак біля стіни охоче простяг до мене руку та завів своє «Подай». Я розгублено озирнулася — й побачила спину, яка віддалялася завулком за квартал від мене.

Мої черевики вдарили в камінь бруківки. Для того, щоб швидко бігати, треба точно знати, куди й навіщо біжиш.

Він сахнувся — слава Небу, це справді був він, я не поплутала його спину ні з якою іншою. Я присіла в реверансі й спробувала вгамувати скажене дихання; він очевидячки не знав, чого від мене сподіватися — й дивився, мабуть, навіть із побоюванням.

— Пане… — пробурмотіла я, смиренно опускаючи очі. — бідні комедіанти… не заслуговують настільки високої платні. Ви, напевне, помилилися з монеткою, — і я простягла назад його золотий.

Він зачудувався й довго мовчав, переводячи погляд з мене на монетку та з монетки на мене. Потім сказав повільно й обережно, начебто пробуючи на смак кожне слово:

— Ні… Чому ж. Я думав… Що ця винагорода… саме відповідає.

Йому було ніяково; він не знав, що казати далі, варто зі мною прощатися, чи можна просто повернутись і піти. Я присіла ще нижче — у вдячному пориві, і, дивлячись знизу вгору на його обличчя, остаточно впевнилася, що він не тримає на мене зла.

І ще я чомусь вирішила, що дозвіл бургомістра майже в нашій кишені.

Їхали весело. Флобастер, незвично говіркий і жвавий, правив переднім візком; я сиділа за його спиною, укрита запиналом від осіннього вітру. Назовні стирчала тільки моя голова, яка гордовито й самовдоволено споглядала все навколо; пиха та замилування собою не сходили з мого обличчя ось уже кілька днів, і з цим анічогісінько не можна було вдіяти.

Пан Луар Солль замовив за нас слівце перед своїм батьком, паном Егертом Соллем, котрий, виявляється, і без того чудово поцінував наше мистецтво. Пан бургомістр підписав наказ без єдиного слова, з найчарівнішою посмішкою — і ось ми зимуємо в місті, забезпечені милістю знатної особи та звільнені, до того ж, від половини всіх належних податків. І цього ще замало — вчора ми отримали запрошення грати в заміському маєтку пана Солля на якомусь родинному святі, й сам пан Луар виїхав нам назустріч, аби не збилися з дороги та прибули вчасно.

Муруга конячина, запряжена в наш візок, понуро косувала на високого тонконогого жеребця, що мав за вершника молодого Солля. Луар то виривався вперед, дозволяючи милуватися своєю по-учнівськи прямою посадкою, то притримував жеребця і їхав поруч із візком. Він знову ніби почувався ніяково — боявся опуститися до панібратської балаканини, але й не хотів кривдити нас зарозумілістю.

Флобастер у свою чергу навіть уявлення не мав, про що можна розмовляти з хлопцем, який лише трохи старший за Муху — але якому годилося б іменуватися «благодійником». Вимучена розмова кульгала, як собака на трьох лапах, поки я не зглянулася нарешті та не поставила одного-єдиного запитання:

— Прошу пробачення, пане Луаре… А як сталося, що ім’я вашого батька таке відоме в місті?

Він зашарівся. Випростався в сідлі, його шкільна посадка зробилася посадкою першого учня. Він набрав у груди повітря, і з цієї хвилини нам із Флобастером залишилося тільки ойкати й захоплено зітхати.

Цей хлопець знав напам’ять усю історію облоги, під час якої йому навряд чи було більше шести. Він називав імена всіх командирів і проводирів, не забуваючи повідомити, що такий-то виявився боягузом, а такий-то був хоробрий, як грім, і саме з хоробрості й недоумкуватості погубив довірених йому людей. Він докладно пояснював, у чому ж полягала місія його батька — але, на жаль, ні я, ані Флобастер не розуміли й половини цих військових термінів, назв та зворотів; самих тільки гармат на стіні було п’ять різновидів, і від того, котрий ярус вистрелить перший, залежав, як я зрозуміла, результат цілої битви…

Втім, один момент із розповіді Луара я раптом побачила, начебто на власні очі.

…Це сталося найтяжчого дня облоги, коли сили захисників було підірвано, а вороги, навпаки, дочекалися підкріплення та подерлись на стіни; ополченці-городяни заціпеніли, коли побачили орду, яка котилася на місто, втратили запал і приречено опустили руки. Жодна гармата не вистрілила й жодне цебро з киплячою смолою не перекинулося вниз, місто готове був покірно захлинутися в каламутних хвилях, що накочувалися на нього, — коли на вежу збіг Егерт Соль, і замість прапора в руках його була кольорова дитяча сорочка.

Невідомо, про що думав тої миті молодий ще Егерт, за чиєю спиною були залишені в місті дружина й маленький син. Сам він напевно не пам’ятає, чи думав про що-небудь взагалі. Він кричав, кричав нерозбірливо до завмерлих біля гармат людей, і вони чули тільки шалений наказ — новий проводир, ще не визнаний, устиг зірвати голос. Дитяча сорочка билася на вітрі, благально спліскувала рукавами — і кожен, хто дивився в ту мить на Солля, відразу згадав про всіх залишених у місті. Про тих, кого жоден чоловік ніколи й нізащо не повинен віддавати ворогові.

Незрозуміла сила, що випромінювалася в ті хвилини з ощереного, мов звір, розлюченого Егерта, захльоснула захисників, немов петля; напасники навалили під стінами гори з власних тіл, але відкотилися — люті й здивовані.

Кажуть, він мовчав усі наступні дні облоги. Він мовчав, ведучи на вилазку маленькі загони — величезна орда, що вгніздилася навколо міста, крутилася та металась, як лев, атакований шершнем, бо загони Егерта виникали нізвідки, налітали мовчки й так само безгучно розчинялися не знати де. Він мовчав, змінюючи розміщення гармат і катапульт; командування обороною перетікало до його рук із рук недбалих начальників, тих, що розгубилися чи просто були слабші — так нитки, що стікаються до ткацького верстата, перетворюються на полотно. Він завдав ворогам кілька відчутних ударів і раптом узявся до міста й за один день дав лад обложеній твердині — хлібні склади було оточено, два десятки дрібних злодіїв силоміць відправлено на стіни, а банда ситих розбійників, що грабували та мародерствували, користуючись загальною панікою, виявилася рядком розвішеною перед міськими ворітьми… За багато років по тому Солль зізнавався синові, що йому легше було зробити десять вилазок, аніж один раз відмовити в помилуванні засудженим до страти.

Облога тривала безліч довгих днів. Напасники опинилися в становищі лисиці, яка загнала в кут кролика й раптом виявила, що в жертви по десять пазурів на кожній лапі та повен рот ікол. Як би там не було, але одного ранку городяни глянули зі стін — і не побачили нікого, тільки чорні плями від кострищ, покинуті облогові машини та навалені безладно мерці…

Я перевела подих і тільки зараз виявила, що не розглядаю з бійниці залишене ворогами поле бою, а трясуся у візку на розбитому осінньому шляху. В горлі моєму стояла тверда грудка — нічого не вдієш, акторка мусить бути трішки сентиментальною… Луар замовк, щоки в нього горіли, очі блискали — я мимохідь подумала, що з хлопця вийшов би непоганий актор, принаймні оповідач — чудовий…

Флобастер стурбовано клацнув батогом над головою муругої конячки. Я посміхнулася натхненному Луарові:

— Таким батьком… можна пишатися. Гадаю, ваша матінка… найщасливіша з жінок, чи не так?

Він затнувся, вирішуючи, чи можна розповідати нам із Флобастером те, про що йому болісно хотілося повідати; зовсім уже був переміг себе й вирішив не розповідати — але останньої хвилини таки передумав.

Матір його, виявляється, в юні літа спіткала якась серйозна халепа — її заарештували й мало не засудили до смерті за неіснуючу провину, а оливи у вогонь підливав орден Лаша, особливо один його служитель на ймення Фагірра. Свідком у справі виступав Егерт — він-бо й зумів домогтися виправдання майбутньої Луарової матері, а потім у сутичці з Фагіррою убив його. Все це сталося невдовзі після Чорного Мору — люди не відразу, але таки розібралися, що Мор викликано було орденом Лаша, і вчинили стихійну розправу… Фагірра, натхненник негідників, загинув одним із перших.

По мірі того, як Луар говорив, у голові в мене виникав і формувався дикий з першого погляду, але страшенно привабливий план.

Навіть Флобастер сторопів, коли я, затинаючись, виклала свою пропозицію. Луар, здається, мало не випав із сідла; якоїсь миті я злякалась, що він образиться.

— Але… — вичавив він невпевнено. — Ви це… серйозно?

Я відчула приплив куражу: це більш ніж серйозно, це чудово, це стане окрасою свята й згадкою на довгі роки. Це зробить приємність панові Егерту — якщо ж пан Луар сумнівається, чи пристойно це, то я з повною відповідальністю завіряю, що в грі на сцені немає нічого принизливого навіть для найблагороднішого вельможі, це ж тільки гра, а не заробіток, це жарт, це цікаво, пан Луар повеселиться від душі…

Він сумнівався — і тоді в бій пішов Флобастер. Він, виявляється, пам’ятав багато випадків, коли в героїчних ролях пробували себе князі й барони, герцоги та принци… Пан Луар наділений природною грацією, потрібно лише знайти підходящий сюжет…

І тоді я запропонувала сюжет. Луар закліпав, намагаючись втримати посмішку, що розпливалася на обличчі, ще трохи посумнівався для годиться — й погодився.

Заміський будинок родини Соллів виявився добротним, гарно збудованим, зручно розташованим на березі неширокої річки. Найняті на день слуги коптили м’ясо під відкритим небом — коли Муха вчув цей запах, бідолашний втратив здатність думати про будь-що, крім їжі. Флобастеру довелося стусаном нагадати, що ми поки не заробили й шкоринки, а значить, треба ставити поміст, розвішувати завіси та готуватися до вистави.

Втім, добрий пан Егерт і без Мушиної підказки зміркував, що акторів варто нагодувати. Усміхнена служниця притягла нам два великі кошики — Флобастер дозволив нам поглинути лише половину чудової їжі, тому що «натоптаний живіт — працівнику завада».

Глядачів у нас передбачалося небагато — зі слів Луара я впізнала двох університетських професорів із дружинами, старенького ректора, якусь невиразну компанію городян — очевидно, ветеранів облоги. Гості веселилися, як могли — душею компанії був Солль, і всі пані, як одна, включаючи й служниць, поїдали його піднесеними, захопленими очима.

Я спіймала себе на тому, що не можу дивитися на «пана Блондина», як раніше. Приймаючи від нього монетку, я бачила його красенем, красунчиком, ласим шматочком із чужого столу — тепер переді мною була людина, яка зірвала голос на фортечній вежі, людина, яка підняла замість прапора сорочку свого маленького сина…

Я знову потішилася зі своєї вдалої вигадки. Нехай для Егерта Солля я назавжди залишуся просто кумедним дівчиськом, актрискою, яких багато — все одно я піднесу йому цей подарунок, «Гру про Егерта й Торію»…

Торію, матір Луара, я бачила мигцем — дуже гарна й, по-моєму, дуже зарозуміла жінка. З одного лише погляду, кинутого Соллем на дружину, із упевненістю можна було визначити, що всі пані, котрі їли Егерта очима, приречені на ганебну поразку.

Горлате дівчисько під наглядом няньки виявилося Луаровою сестрою — я зачудувалася від їхньої різниці в літах. Малу звали Аланою, і її страшенно цікавили наші візки, коні, скрині та собака. Вона провела б цілий вечір у нашому товаристві — якби літня нянька не повела її вечеряти, а потім спати.

Двір за кам’яною огорожею виявився ідеальним місцем для помосту. Муха бив молотком, як дятел; ми з Гезиною розбирали костюми, водночас придумуючи вбрання для героїв майбутньої пантоміми. Луар часом зазирав за завісу — на обличчі в нього блукала вдавано байдужа посмішка, за якою ненадійно ховалася цікавість.

Із усіх ролей майбутньої пантоміми він обрав, звичайно, роль свого батька; мені довелося довго пояснювати йому, що так, на жаль, не робиться — шляхетні герої пантоміми приховують обличчя під ще більш шляхетними масками, а залишитися відкритим може тільки лиходій. Нехай він, Луар, обирає — грати під маскою, щоб батьки його навіть не здогадалися, чи ризиковано виступити в ролі злого Фагірри?

Він довго м’явся та мучився — але, як я й припускала, ховатися під маскою не схотів; це ж тільки гра, пояснив він, начебто виправдовуючись. У грі Фагірра не той мерзотник, яким він був у житті — це жарт, має бути кумедно… Всі були задоволені цим його рішенням — крім Фантіна, в якого відібрали хліб.

Потроху гості перекочували з-за столів на подвір’я; ми вклонилися у відповідь на ріденькі оплески й зіграли без перепочинку «Рогатого чоловіка», «Трире-простака» і «Жадібну пастушку».

Мені сотні разів доводилося спостерігати, як байдужа, «дика» публіка перед нашим помостом стає публікою запальною, веселою, «домашньою». Того вечора чудесна метаморфоза виявилася особливо вражаючою.

Навіть старий ректор вплітав у загальний регіт своє деренчливе «хи-хи». Невиразна компанія городян відразу зробилася чарівною та милою; професорські дружини порожевіли, а самі професори здавалися шкідливішими за будь-якого студента. Всі ми працювали охоче — так буває, коли стараєшся не через гроші, а заради самого лишень задоволення. Навіть Гезина здавалася природнішою, ніж зазвичай, а Флобастер взагалі сам себе перевершив.

Егерт Солль сміявся, як божевільний, посміхалася його дружина; Луар прилаштувався в перших рядах, нервово бгаючи поли своєї куртки, та мучився в чеканні пантоміми.

Нарешті Муха оголосив коротку перерву; публіка залишилася на місцях, вона веселилась, попиваючи вино, а за лаштунками розгорнулася гарячкова підготовка до дійства, що мусило стати родзинкою програми.

Гезина й Муха допомогли Луарові вбратися в широкий сірий плащ із каптуром — добре, що такий відшукався в наших скринях. Ніхто не знав напевне, чи схоже Луарове вбрання на одяг служителів священної примари Лаша, але пантоміма є символом, а не дійсною картинкою з життя. Головне, щоб глядач зрозумів, про що йдеться.

Баріан і Гезина надягли дуже дорогі мідні маски, що змагалися красою з обличчями подружжя Солль, але зовсім не були схожі на них. Муха приготував шмат жерсті — для грому й блискавки, вони ж — неодмінна річ у будь-якій героїчній історії. Флобастер і я в обидва вуха нашіптували Луарові сюжет майбутнього дійства — вже всоте, й дитина запам’ятала б.

Сюжет був простий і ефектний: пані Торія кохає пана Егерта, лиходій-Фагірра розлучає закоханих і намагається погубити прекрасну Торію — але хоробрий Егерт відвойовує наречену та бере з нею шлюб…

— І вбиває Фагірру, — шепотів Луар, як сомнамбула. — Дайте Баріану кинджал…

Він то червонів, то блід — мені доводилося постійно нагадувати йому, що це лише гра, жарт, що не треба так хвилюватися… Але він все одно хвилювався. Перший вихід на сцену є перший вихід на сцену.

Флобастер налаштував лютню, пожував губами й дав знак починати.

— «Гра про Егерта й Торію»! — оголосив Муха, і публіка почала перезиратися, загаласувала, повторюючи один одному настільки інтригуючу назву. Пані Торія зашарілася й запитливо глянула на чоловіка — той глузливо закотив очі під лоба.

Я сховалася за завісою таким чином, щоб бачити все, що відбуватиметься на сцені — і в той же час спостерігати за паном Егертом. Флобастер торкнувся струн — і пантоміма почалася.

З перших хвилин стало зрозуміло, що я не даремно підбила Флобастера на таку ризиковану імпровізацію — наш успіх зросте вдесятеро й принесе в майбутньому ще багато вигід і зручностей. Втім, шкурні інтереси залишилися десь на краю моєї уваги, тому що значно цікавіше було побачити, як сприйме пан Егерт призначений йому дарунок.

Баріан і Гезина танцювали повільний танець кохання — річ знайома, без такого танцю не обходиться жодна драматична історія на кшталт тих, що їх ця парочка переграла безліч… Але публіка ж бо цього не знала, для них граціозний балет був юністю Егерта й Торії, не більше й не менше! Оплески почалися вже з другої хвилини дійства.

Я зачаїлася: головне ж іще попереду! Лютня зазвучала лиховісно, й на сцену незграбно вивалився Луар — знаю, пам’ятаю це відчуття, коли ноги підгинаються, долоні пітніють, губи наче ватяні… Але молодий Солль, до його честі, дуже швидко впорався зі страхом першого виходу — і я знову пожалкувала, що цей хлопець ніколи не буде актором. Його, мабуть, будь-яка трупа з руками відірвала б.

Глядачі завмерли; всі вони знали, звичайно, історію Соллів. Їм не треба було пояснювати, хто цей лиходій у плащі з каптуром, чому він такий лютий і куди тягне нещасну героїню (тут, щоправда, стався невеличкий прокол — по-перше, Луар соромився схопити Гезину як треба, а по-друге, він не знав, що з нею робити. Трапилася затримка — «Фагірра» просто волік «Торію» за лаштунки, вона впиралася, а «Егертові» залишалося тільки заламувати руки).

Глядач, однак, був настільки доброзичливий, що на недоліки не зважав. Луарові батьки сиділи, тримаючись за руки, й начхати їм було, що навколо повно люду. Пані Торію тішив не стільки зміст п’єси, скільки поява сина на помості мандрівного театру; пан Егерт, гадаю, ладен був зірватися з місця та приєднатися до персонажів пантоміми. Обоє здавалися веселими й збудженими над міру.

Лютня вибухнула акордом — «Егерт» вихопив кинджал. Луар, як справжній лиходій, спробував заслонитися «Торією» — он уже як звик до ролі! Моторний Баріан спритно всадив зброю Луарові під пахву — той не відразу зрозумів, що вбитий, а коли здогадався, вдав досить талановиті конвульсії. Баріан з Гезиною навіть не встигли станцювати фінальний танець перемоги — глядачі підхопилися з місць, наввипередки висловлюючи свій захват.

Актори розкланялися. Баріан і Гезина скинули маски — але героєм вечора виявився, звичайно, Луар, який перестав нарешті корчити з себе лиходія та полегшено обмахувався краєм каптура. Очевидно, імпровізація виявилася для нього чималим випробуванням; я мимохідь подумала, що він подорослішав, від переживань, чи що…

Коли я відірвала погляд від Луара й знову відшукала Солля-старшого, на Егертовому обличчі ще лежав слід недавньої посмішки. Слід веселощів не встиг вислизнути з кутиків рота — але мені раптом зробилося холодно, аж затремтіла.

Ще сміялися гості, ще розкланювався спітнілий Луар, щось говорила пані Торія; на моїх очах з обличчя Егерта, який чомусь опинився за спинами у всіх, опадали впевненість і щастя — так шматки плоті обпадають із мертвої голови, оголюючи череп. Він дивився на сина, дивився не відриваючись, і я досі ні в чиєму погляді не бачила такого безнадійного, зацькованого, такого всепожираючого жаху. Здавалося, Солль дивиться в обличчя самому Чорному Морові.

Мені стало зле; сміх почав стихати поступово — начебто одну за одною задували свічки. Гості по черзі повертали голови до господаря свята — і слова застрягали в їхніх горлянках. Торія Солль стояла перед чоловіком, стискаючи його руку, зазирала у вічі:

— Егерте… Тобі зле? Що? Егерте, що?

Його губи сіпнулися — він хотів щось відповісти, але замість слів вийшла гримаса. Луар зірвався з помосту, підбіг, підмітаючи землю полами плаща, схопив батька за іншу руку; Егерт — чи то мені здалося — здригнувся, як від дотику розжареного заліза.

Усі говорили разом — співчутливо й підбадьорливо, зумисне весело й насправді стривожено, півголосом; служниця принесла води, але Егерт відсторонив запропоновану склянку. Хтось вигукнув, що від запаморочення помагає келих доброго вина, хтось пропонував підкріпитися. Серед багатьох облич я раз у раз губила біле обличчя пана Егерта — а довкола нього стовпилися всі, й Муха, й Флобастер, і Фантін, і якісь куховарки, й кучери — слуги, схоже, всі його дуже любили. Тільки я стояла осторонь, біля завіси, й рука моя без усякої моєї участі торсала та бгала нещасну тканину. Мені здавалося, що сталося щось дуже погане. Жахливе.

Нарешті Солль звільнився з рук дружини й сина. Юрба трохи розступилася; не оглядаючись і ні на кого не підводячи очей, пан Егерт нетвердою ходою рушив до будинку.

…Він отямився. Дощ навідліг хльоскав по обличчю, кінь ледве тримався на ногах, навколо розстелялися порожні поля з грудками коричневої землі, рябі калюжі під низьким небом, ватяний, безнадійний, осінній світ, але найстрашніше — він не міг зрозуміти, світанок чи захід сонця ховається за глухим нашаруванням хмар.

Він підвів голову, підставляючи дощеві запалі щоки. На хвилину прийшло забуття — він відчував тільки холод крапель, що стікали по шкірі, крижаний дотик вітру та глухий біль у спині; він розчинився в холоді й болі, смакуючи їх, як гурман смакує нову страву. Холод і біль давали право не думати більше ні про що. Ще хвилину. Ще мить спокою.

Потім він згадав, і нещасний кінь нестямно заіржав, гублячи піну та кров із поранених шпорами боків, заіржав і кинувся вперед, не розбираючи дороги та дивуючись із несамовитої поведінки досі доброго хазяїна.

Егерт кричав. Його ніхто не чув, тільки сіре небо та дощ. У нього не було зброї, щоб звести рахунки з життям.

…Луар наступав на мене, зблискуючи очима:

— Це… гра! Це… ти… Я чимось… образив його, я не повинен був…

— Не кажи дурниць, — мати його, пані Торія, здавалася втіленням спокою. — Спектакль тут ні до чого. Батькові сподобався спектакль. У нього просто запаморочилась голова, таке й раніше траплялося, потрібно дати йому час отямитися, а не дратувати голосінням… Опануй себе, Луаре!

Я мовчки захоплювалася нею: не жінка — кремінь. Луар підібгав губи, ще раз докірливо глянув на мене скоса й нарешті дозволив матері відвести його в дім.

На тому свято й скінчився. Гості спробували змити неприємний осад залишками вина. Так їх, п’яненьких, і вклали спати, хвалити Бога, кімнат у домі не бракувало. Нас теж хотіли запросити в дім — але Флобастер чемно відмовився.

Тієї ночі я не спала ні секунди, й тому в мене з’явилося раптом безліч вільного часу — ціла вічність — щоб міркувати на всі лади. Міркувати, в чому ж і як я провинилася перед паном Соллем.

Опівночі з дому вийшла людина, — обличчя в темряві не можна було розгледіти, — невідомий вивів осідланого коня, підхопився верхи й поскакав, щойно переляканий сонний слуга встиг відімкнути ворота. Слідом вийшла жінка та відіслала слугу; вітер розгойдував ліхтар у її руках, вона довго стояла на дорозі, і я дивилася, як танцюють на подвір’ї тьмяні відблиски.

Вона простояла до ранку. Ліхтар догорів, вершник не повернувся; над ранок вперіщив дощ.

Торія збрехала синові — можливо, вперше в житті. Ніколи в Егерта Солля не паморочилась голова.

Ніколи раніше не траплялося такого, щоб чоловік пішов, не зронивши ні слова. З усіма болями й нещастями він ішов до неї — до неї, а не від неї.

Полум’я ліхтаря металося в скляних стінках. Торії здавалось, що ніч прийшла назавжди, скінчився сон про те, що вона жінка, вона щаслива й щасливі її чоловік і діти…

Торії здавалося, що вона мертве дерево на узбіччі.

У будинку спала Алана. Спала стара нянька, спали гості, друзі, такі милі вчора й такі непотрібні тепер. Егерт пішов, після цього в неї не лишилося друзів; навіть на ранок після смерті батька вона не була так раптово, так болісно самотня.

Вона не могла бути під дахом. Вона взагалі не бажала бути.

…Ми виїхали на світанку, і за всю дорогу ніхто не сказав ні слова.

Важко здригалися мокрі полотняні стіни. Флобастер поганяв муругу конячку, вона приречено місила болото, а дощ молотив її по спині, і можна було вже подумати про якийсь сховок — але Флобастер поганяв рішуче та зі злістю, й мені часом хотілося помінятися з конем місцями.

Щоб волочити ноги по розмитій глині. Щоб тягти візок і відчувати батіг. Щоб залагодити ту дивну й жахливу провину перед Луаром і його батьком.

Його вразили спогади? Йому над силу бачити Фагірру, навіть на сцені? Він сміявся, стискав руку дружини, він посміхався, коли актори вийшли на уклін…

Мужня людина. Людина, що зійшла на вежу й повела за собою захисників… Людина, що віддала наказ повісити десяток — так, бандитів, але повісити ж! І раптом така особа…

Свиснув батіг Флобастера. Я здригнулася, наче насправді вдарили мене.

Бий. Далі з’ясуємо, за що…

Порив вітру знову привів його до тями.

Порожнє сіре небо й порожні поля; у світі не лишилося людей — тільки син, його хлопчик, його гордість, його надія, плід найчистішої на світі любові. Обличчя Луара в обрамленні просторого сірого каптура — й інше обличчя, що проступило крізь нього, у такому самому каптурі, інше і — о Небо — ТЕ САМЕ! Стомлений приязний погляд, вузькі губи, сіро-блакитні, як у самого Егерта, очі…

Двадцять років тому він убив цю людину. Він всадив їй у груди не кинджал, як потім стверджував поголос. Ні, він проткнув Фагірру гострим руків’ям залізних кліщів — кліщів ката…

Кінь захитався. Егерт сповз із сідла, ліг на землю, впустив обличчя в крижану калюжу. Дощ танцював на його спині.

…Кліщі ката. Торія в камері катувань. Шрами… не зійшли дотепер, про це знає лише Егерт — та зо дві найвірніші покоївки. Він убив ту людину — і свято вірив, що разом із нею загнав у могилу все найстрашніше, що було в їхньому з Торією житті…

І він же бачив раніше. Бачив — і не бажав розуміти, звідки ті напади глухого занепокоєння, які він гнітив під п’ятою свого безумовно заслуженого щастя…

Майже двадцять років. У точно призначений день. Дев’ятнадцять років і ще трішки…

Скривавлене руків’я стирчало зі спини. Агонія… Наступного дня злочини ордену Лаша розкрилися, городяни почали самосуд… А Фагірру, він чув, так і закопали — із кліщами ката…

Закопали. Його закопали — а він дотягся з могили. Він помстився так, як мстяться лише витончені кати — він…

Перед очима Солля переступали брудні копита змученого коня. Егерт заплющив очі — і даремно, тому що веселе обличчя Луара в обрамленні каптура було вже тут. Тільки з очей сина дивився Фагірра: «Отак ось, Егерте. Я знав, що рано чи пізно ти схочеш опинитися там, де зараз я. Тобі належало дати себе вбити, Соллю. Тобі не варто було противитися неминучому й боротися за життя жінки, яка вже тоді — вже тоді! — несла в собі моє насіння. Ось тобі даруночок із могили — синочок, якого ти любив, як плід… найчистішої на світі любові, хе-хе.

Я попереджав тебе, Соллю, — краще бути моїм другом, ніж ворогом… А тепер пізно. Плач, Соллю… Плач…» Він плакав.