Спадкоємець

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Ранок він провів на самоті, як, втім, і попередній вечір, і ранок перед тим. Пиятики в будинку Соллів поступово зійшли нанівець; для жителів Каваррена не лишилося таємницею його дивне небажання виконати свій військовий обов’язок, з’явитися на заклик і очолити гарнізон у боротьбі з розбійниками, про яких вже й у Каваррені говорили, — які вони нечувано жорстокі та знахабнілі. Місто, як і колись, жило чутками. Але й чутки не вічні, хтось уже втратив інтерес, хтось знизав плечима, а хтось і прямо оголосив Егерта Солля зрадником і боягузом…

Він посміхнувся. Городяни могли припустити, що їх, городян, думка мало турбує Солля — але в них забракло б уяви зрозуміти, до якої міри йому начхати на всі їхні пересуди. Він сидів біля вікна та байдуже дивився, як пузиряться під дощем калюжі, як блукають подвір’ям пси та час від часу гримлять по бруку карети з чванливими гербами.

У двері нерішуче постукали; сумний лакей простромив у щілину свого круглого, схожого на ґудзичок носа:

— Пане… Там… Запитують…

Егерт кволо відмахнувся. Відвідувачі не цікавили його.

Лакей пішов — однак за хвилину повернувся знову, трохи збуджений:

— Пане… Вона говорить… що це важливо… Що вона…

— Хто — вона? — Егерт здивувався. Візит дами до нього справді був дивиною.

Лакей пом’явся. Тихенько зітхнув:

— Дівчисько, мій пане. Таке… дівчисько, одним словом.

Егерт подумав, розглядаючи дощ. Погода здавалася мало підходящою для візитів, і він розсудив, що, можливо, таємнича відвідувачка справді дуже хоче його бачити.

— Проси, — кинув він лакеєві.

Той знову зам’явся:

— Та вона… Мокра, пане мій, замурзана, килим забруднить…

— І ти не в змозі позбавити мене візитів замазур? — запитав Егерт холодно.

Лакей заметушився:

— То… гнати, чи як?…

Егерт зітхнув і підвівся.

Дівчина чекала біля дверей; вона справді була схожа на викупаного в болоті їжака. Чорне волосся злиплося і висіло бурульками, від підошов драних черевиків натекла вже ціла калюжа, й тому Егерт упізнав її не відразу, а тільки тоді, коли зробила крок йому назустріч і хрипкувато, застуджено пробурмотіла:

— Пане Солль… Я приїхала, щоб… Луар.

Цього імені вона могла б і не вимовляти. Він і так чудово пам’ятав осіннє свято з мандрівним театром, запальну комедіантку, що викликала загальний сміх, і свого сина в сірому плащі служителя Лаша. Дівчина на ім’я Танталь пов’язувалася в його пам’яті з шоком, жахом і болем відкриття — а тому він і зараз поморщився, як від болю:

— Що — Луар?

Вона закліпала, раз у раз судомно ковтаючи. Здається, його байдужість і ворожість виявилися для неї несподіваним ударом — і зараз вона щосили шукала слова, щоб задобрити його:

— Луар… Я хочу поговорити з вами. Пане Солль, я винна, але так вийшло, що я все знаю…

За плечем у Солля нашорошив вуха цікавий лакей. Солль придушив у собі легкодухе бажання відіслати його.

— Що — все? — запитав він зумисне голосно, щоб довести й собі, й лакеєві, наскільки байдужі йому геть усі таємниці. Втім, у глибині душі він був упевнений, що дівчиськові відомо щось зовсім інше, дрібне, незначне.

Вона перевела подих. Скоса глянула на лакея; попросила тихо й жалібно:

— Нахиліться… Я скажу…

Він знизав плечима, нахилив голову — і тоді, дівчинка наблизила свої сині від холоду губи до його вуха, прошепотіла ледь чутно:

— У нього медальйон… Він ходив на могилу… Але він не винен. Він був у Вежі Лаша… Він стане як Фагірра. Не можна… Чому ви його покинули?!

Лакей нічого не розчув і скривджено засопів. Егерт забув випростатися, і тому збуджені очі дівчиська виявилися зовсім поруч із його очами. Благальні, мокрі, перелякані власною зухвалістю очі:

— Пане Солль… Я, звичайно, не маю права… Але більше ж нема кому вам це сказати… Пробачте…

Він із зусиллям розігнув відразу занімілу спину. Важко пішов до себе; біля сходів озирнувся:

— Ти, напевне, хочеш їсти?

Вона мовчала, дивилася зацьковано й не знала, чого від нього очікувати.

Він через силу посміхнувся:

— Гаразд… Тебе нагодують. Потім поговоримо.

Вона поквапливо кивнула, але він побачив, що дівчина хоче ще щось сказати й не зважується.

— Ну? — запитав він через плече.

Вона переривчасто зітхнула:

— Якщо можна… Я хотіла б… помитися.

Весь шлях до Каваррена зайняв, за її словами, «багато днів» — як багато, вона сказати не могла, збилася з ліку десь на середині шляху. Вона добряче змінилася з того часу, як Егерт бачив її востаннє, — схудла, подорослішала та розгубила половину своїх веселощів. Втім, гаряча ванна та добрий обід вдихнули в неї життя. Кутиком ока Егерт помітив, як вона, встаючи з-за столу, прилаштувала серветку на зігнутий лікоть статуї, що прикрашала їдальню, і бронзовий пастушок став схожим на трактирного слугу.

Егерт привів її в кабінет і дав можливість роздивитися вепрів на гобеленах, жінку в хлопчиком на парадному портреті; потім вона сіла в крісло, в те саме, де кілька місяців тому сидів Луар. Егерт придушив у собі гіркий спогад.

Вона заговорила, спочатку з натугою, переборюючи ніяковість, а далі все швидше, розкутіше, причому, голос її дивним чином змінювався залежно від того, хто саме був на цей момент героєм розповіді. Егерт відчув, як спину йому обсипало морозом, — у вустах ледь знайомого дівчиська виразно звучали Луарові інтонації. Вона говорила, звично керуючи увагою слухача, по черзі влазячи в шкуру всіх численних персонажів, — а він дивився в її мерехтливі чорні очі й думав, що в ній прослизає щось від Торії — зовсім юної, котра ще не пережила смерті нареченого, одухотвореної своєю наукою та своїм коханням… Звичайно, Танталь ні обличчям, ні вдачею нітрохи не була схожа на Торію. Але ось цей блиск у очах…

Він дозволив собі розслабитися. Зовсім трішки. Розпустити броньований панцир, який відрізував його від світу, подумати про молоду Торію, про родимки на її шиї, про першу шлюбну ніч суворого та цнотливого Луара…

Яке щастя, що всі ці місяці хлопчик був не сам.

Я розповіла йому все. Тобто я, звичайно, розповіла йому все, що вважала за потрібне, що, на мою думку, він повинен був знати про Луара. Деякі подробиці, звичайно, пропустила — і відразу попалася, тому що Егерт Солль не був дурнем.

Він підвівся, відійшов до вікна. Дивлячись у його широку спину, я знову відчула запаморочення від думки, що він прийняв мене, розмовляє майже як із рівнею, що я сиджу в його кріслі, грію ноги в його килимі, що ми з ним розмовляємо сам-на-сам — але ж він завжди уявлявся мені чимось недосяжним, як статуя на високому постаменті…

Я приплющила повіки. Мандрівки гарні, коли ти легенько підстрибуєш у візку, коли з тобою друзі й завжди можна сподіватися на ситу вечерю; інша річ — пішки та самотою, та нинішніми неспокійними шляхами, та впроголодь, та коли ночуєш попідтинню…

Я посміхнулася. Добрі сільські хлопці давали мені грошей за «пшак». Я підходила до першого-ліпшого та пропонувала «пшакнути» за мідну монетку; той довго мучився — але цікавість брала гору, і я показувала нескладний трюк, якого навчив мене Флобастер, маленьку виставу з надуванням щік, ворушінням вухами та кумедним «пшаком» у кінці… Такий ось немудрий цирк.

Дітлахи й молодь, жадібні до видовищ, приводили друзів, часом я збирала цілу пригорщу монет — але траплялося й так, що на околиці наздоганяв здоровенний парубок і віднімав усе — й те, що заробила, й те, що було раніше, часом навіть хліб…

Посмішка моя згасла. Я не стрималася та зітхнула — Солль озирнувся від вікна, за яким так само лилася вода. Ми зустрілися поглядами, і я зрозуміла: все, про що я змовчала, ясне для нього, як білий день.

— Так, — сказала я голосно, намагаючись власним зухвальством притлумити свої ж невпевненість і страх. — Так. Я ось його люблю. Ну то й що?

Він сприйняв моє зізнання зовсім несподівано. Криво посміхнувся:

— А я, виходить, не люблю. Мати не любить.

Я заметалася, не знаючи, що відповісти; він знову відвернувся:

— Мені тут останнім часом взялися дорікати… То обов’язку військового не виконую, то сина зрікся… Тобто не сина, а… Але все одно негоже. Покинув напризволяще… Так?

Я встала. Підійшла до нього, стала навколішки:

— Так. Ось убийте мене, виженіть… Я ж усе розумію. І про пані Торію, і про вас… І взагалі це не моя справа. Але Луар не винен. Ну за що ж… Він же не винен, що народився… І якщо з ним тепер щось трапиться… Ви будете винні. А тепер можете бити мене… І вигонити…

Він довго дивився на мене згори вниз. Потім нахилився, схопив твердими пальцями під пахви — у мене навіть дух перехопило. Підвів з колін і підняв над підлогою, немов кошеня; обличчя моє виявилося врівень із його обличчям. Так минуло кілька довгих хвилин, протягом яких я намагалася не дихати.

— Добре, — він зітхнув і поставив мене на підлогу, — тобі потрібна була мужність, щоб сказати мені все це. Тепер я теж… виявлю мужність. Сядь…

Підкоряючись його жестові, я повернулася назад у крісло. Він пройшовся по кімнаті, прислухаючись до якихось своїх думок. Зупинився напроти мене; я зайорзала й звелася.

— Та сиди ти… — він легенько штовхнув мене в плече. Постояв, роздумуючи; зітхнув:

— Коли Торії Солль було трішки за двадцять… Вона, юна наречена, приїхала до Каваррена з нареченим… Це був не я. Це був студент на ім’я Дінар Дарран.

Він помовчав, спостерігаючи за моєю реакцією. Звичайно, я здивувалася, але вважала, що непристойно виказувати це. Він, схоже, залишився задоволений моєю витримкою, гмикнув і вів далі:

— Вони прибули до Каваррена в якійсь справі, пов’язаній із науковими дослідженнями… На лихо, тут трапився я, перший боєць і перший коханець у місті, і, звичайно, краса Торії не залишила мене байдужим… Я повівся кепсько, і розлючений студент Дінар викликав мене на дуель… Я вбив його, — Солль знову пройшовся по кімнаті, скоса спостерігаючи за моєю реакцією на таке зізнання. Я сиділа ні жива ні мертва — щось говорило мені, що ніхто інший не вдостоювався раніше настільки відвертої Егертової сповіді. Мені навіть стало страшно — честь це, чи покарання?

— Я вбив його, — повторив Егерт, дивлячись у стелю. — Він, бідолаха, й фехтувати майже не вмів… Тим би справа й скінчилося — але ось трапилося так, що того самого дня в Каваррені виявився дехто, й він став свідком дуелі… І мене було звинувачено в зумисному вбивстві. Правильно звинувачено, між іншим, — він мимоволі зіщулився. — І дехто викликав на дуель мене…

Солль замовк. Я дивилася, як він згадує, ні — переживає заново те, очевидно, страшне, що трапилося потім.

— Він закляв мене, — промовив Солль глухо. — Зовні це нагадувало шрам на щоці, — він із зусиллям провів пальцем від скроні до підборіддя, залишив на шкірі червону смугу. — Отакий шрам… І закляття боягузтва. Я став нестерпно, болісно боязкий, я втратив себе, мене зжерло це боягузливе чудовисько, я боявся темряви, висоти, болю, крові… Боявся ганьби — але саме ганьба стала переслідувати мене по п’ятах, тому що боягузів прийнято нехтувати, — він перевів подих.

— Пане Егерт, — прошепотіла я, — може, не треба?

Він зрозумів, що я хотіла сказати. Похмуро посміхнувся:

— Треба, Танталь… Я хочу, щоб ти зрозуміла…

Нарешті він сів, заклав ногу на ногу, склав долоні на коліні:

— Так… Мені довелося залишити колишнє життя і втекти з міста. Я пережив і біль, і бруд, і сором, поки доля не привела мене в місто, де деканом університету був пан Луаян, а Торія — Торія! — виявилася його дочкою… Я хотів знову втікати — але декан не пустив мене. Він заронив у мою душу надію — зустрітися з тим, хто закляв мене, й вимолити пробачення…

Дощ за вікном перестав бути зливою, перетворився на дрібну, надокучливу мжичку, що заліпила скло. Егерт замовк, і я вже була вирішила, що більше він нічого й не розповість.

Він раптом посміхнувся:

— Виходить, Луар тепер — справжній чоловік? І ти гідно поцінувала його?

Я здригнулася від несподіванки й втратила над собою контроль. Мої вуха, шию, обличчя залило теплим і болісно червоним. Я потупилась, нахилила голову, марно силкуючись сховатися від Егертового погляду.

Його рука лягла мені на потилицю:

— Ну… А мене ж навіщо соромитися?

Я завмерла, не сміючи підвести голову й ненароком скинути його долоню; він зітхнув, обережно поляскав мене по потилиці, відійшов до вікна.

Він говорив і говорив; перед моїми очима виникали та розпливалися примарні картини чужого жорстокого життя. Я бачила двадцятилітнього Егерта Солля, що вперше сходить на ґанок величного Університету, бачила гордовите обличчя молодої Торії, котра замкнулася в своєму горі… Забагато болю. Ці двоє пройшли довгий і болісний шлях і стали щасливі — ніби для того, щоб дати можливість Орденові Лаша знищити це щастя. «Закінчення Часів», розрита могила, Чорний Мор, що з’явився на заклик божевільного Ордену… Несподівано сплив спогад про мого блідого прищуватого дядечка, постійно чимось пригніченого, який тонким і надривним голосом сперечається з моєю матір’ю… Тоді ще живий… І відразу — мурашки по шкірі, тому що, слухаючи Егерта, я начебто на власні очі побачила декана Луаяна, мага, який зупинив Мор ціною власного життя.

Егерт затнувся. Спохмурнів, кусаючи губи. Рвучко обернувся до мене:

— Фагірра. Ту людину звали Фагірра; він намагався примусити мене до зради… Я ж був боягузом, я не міг протистояти насильству… Після того, як задум Ордену провалився, у всьому звинуватили Луаяна, буцімто він викликав мор чаклунством… І Торію. Її схопили…

Я здригнулася. Темниця й катівня. І та людина, рідний батько Луара: «Де ж він? Де Амулет?»

— Амулет? — перепитала я мимоволі. Солль, здається, не почув:

— …А свідком обвинувачення був я… Точніше, мій страх. Я повинен був сказати те, чого чекав від мене Фагірра… Тому, що мій страх був сильніший за мене. Він зробив мене рабом… Фагірра знав, — він знову сів, зчепив пальці. Стомлено зітхнув:

— Ось… Коли вона ввійшла до зали суду…

Я замружилася. Кожен крок — біль у скаліченому катуванням тілі… І юрба, густа, як кисіль, щільна юрба, сповнені ненависті погляди… Гул, ревіння — і мертва тиша… І поміст, на який сходять свідки… Суддя за довгим столом і ослін для приреченої жінки…

Солль перевів подих:

— Вона теж знала. Вона знала, що я скажу — «так». Так, поважний пане суддя, і ви добрі люди, так, Луаян з дочкою викликали Мор, так, я був поруч і все бачив… Так. Так. Вона сама дозволила мені. Так.

У очах його промайнув якийсь похмурий, моторошний вогник. Я затамувала подих.

— Не знаю, як… — глухо вимовив Егерт, — але я сказав «ні». Ні, брехня, ні, не було…

Він відкинувся на спинку. Потер долонями обличчя:

— …І цієї миті закляття спало з мене, Танталь. І шрам зник… І все стало… добре. Тому що… Ці кліщі, в них руків’я заточені… У груди. Тому, що в мене іншої зброї не було, а він мав отруєний стилет… Край. Закопали. Забули…

Він забрав долоні. Його очі були сіро-блакитні з темними обідками — стомлені, хворі очі:

— Ось і все, Танталь. Після народження Луара… Торія довго хворіла. І в неї не було інших дітей — довго, дуже довго, начебто Фагірра, вмираючи, послав їй услід проклін… І ми вже втратили надію, коли народилася Алана. І ось тепер ти знаєш…

Він відвернувся. Сказав, звертаючись до вепра на старому гобелені:

— І в житті моєму було багато щастя… Так багато, що теперішня розплата здається мені майже справедливою. Торія… Вона стала частиною мене, і вона болить у мені… Вона… Як споганена святиня, до якої несила повернутися. Бачиш, як я говорю… Нікому… Чомусь тобі. Ти не знаєш, чому?

Мені схотілося знову стати навколішки.

— Є ще один чоловік, — він бездумно провів пальцем по ікластій веприній морді, — який… якому я міг би… але це було б по-іншому. Він сам усе знає… Адже це він позначив мене шрамом і наклав закляття… Він зламав моє життя… Подарував мені… мене… — він зітхнув. — Але я боюся його. Я ніколи не говорив би з ним так само, як сьогодні з тобою.

— Хто це? — запитала я пошепки.

— Його звуть Блукачем, — зронив Егерт, як мені здалося, неохоче. — Іншого імені ніхто не знає… Він старий… Він не маг, але…

— Наклав закляття?

— Так… Він… ніхто не знає, хто він. Декан Луаян вважав, що він колишній Брамник, який не впустив у світ Того, хто стояв на порозі, Третю Силу… І обпалений цією Силою, відзначений… Ах так, ти ж не знаєш, що це таке… Брамник, Двері… Ти не знаєш. Та і я не знаю до пуття… Але раз на рік, на День Превеликої Радості, він приходить у місто… І ми зустрічаємося з ним в трактирі «У землерийки». І я жодного разу не зважився з ним заговорити… Дивимося один на одного, випиваємо по склянці вина — і він іде, а я залишаюся.

Він заплющив очі, пригадуючи. Ледь підвів кутики губів:

— Він не змінюється останні двадцять років… Увесь той час, що я його знаю. Дивно… Для людини… Втім, хто знає. Він… Такі байдужі очі, в них немов байдужість цілого світу… І повіки без вій. І дивно було б, якби наші, людські справи ще цікавили його… Йому, напевне, все одно… Але в День Превеликої Радості… Він приходить і жодного разу не спізнився.

Ми довго ще просто слухали дощ.

— Амулет, — Егерт потер чоло й зітхнув. — Луар здобув Амулет… Який так хотів здобути Фагірра. Він зберігався у кабінеті декана Луаяна… По його смерті Торія переховала його, щоб я, боягуз, не виказав під катуваннями… І сама… не сказала… йому. Коли підійшла Облога… Ми віддали медальйон. Віддали Блукачеві, тому що він, ми знали, збереже його… Виходить, Луар бачився з Блукачем. Виходить, той віддав йому медальйон. Виходить, Луар — дійсно Віщун…

Ця думка спадала мені й раніше — але тільки вимовлена Егертом уголос, вона остаточно перетворилася з марення на вирок.

— Ну й що тепер? — запитала я пошепки. — Він… Мені здається, він щось замислив. Він вирішив — раз усі повторюють мені, що я син Фагірри, то я таки буду його сином… Що ж тепер, пане Егерт?

Він посміхнувся:

— Дівчинко, я-бо вже точно не маг… І я не вмію повертати час назад. Чого ж ти хочеш?

Я зібралася з духом:

— Я хочу, щоб ви повернулися. Я хочу, щоб ви знайшли Луара… І щоб ви попросили пробачення в пані… у Торії. Їй… зле.

— Та ти нічого не зрозуміла, — сказав він тужливо. — По-твоєму, зрубане дерево достатньо приставити до пенька, щоб воно зацвіло…

І тоді я розлютилася. Здоровий глузд устиг злякано писнути «не треба», але злість уже вдарила мені в обличчя, знову залила його фарбою:

— Ви… Та ви просто… Ви покинули поранену людину. Може, смертельно поранену. Ви носитеся зі своїм болем… А їх ви прирекли… на ще гіршу самотність. І не шукайте, немає вам виправдання… Навіщо ви залишили Торію — і саме тоді, коли повинні б…

— Замовкни, — сказав він холодно, і в голосі його пролунало таке, від чого слова присохли до мого язика. Я справді забула, з ким говорю. Кого повчаю. Упаси Небо зв’язуватися з полковником Соллем.

Я втягла голову в плечі, дивлячись у підлогу й стомлено думаючи, що ось він, кінець моєї місії, котра ганебно провалилася, і тепер має бути дорога назад з «пшаканням», дощем і холодними ночами, а по тому замість Луара мене зустріне молодий Фагірра й мені залишиться тільки мовчки відступити йому з дороги…

За вікном запали сутінки. У півмороку кімнати я бачила тільки нерухомий Егертів силует; так минула, мабуть, ціла година. Він сидів, як камінь, — а я не зважувалася встати й піти.

— А як же твій театр? — раптом запитав він неголосно. — Я його не уявляю… без тебе.

У мене перехопило горло. Я не відповіла.

— Через Луара? — запитав він так само тихо.

Я кивнула, сподіваючись, що в темряві він не розгледить цього руху. Але він розгледів:

— Назавжди?

— Пане Егерт, — прошепотіла я, — я, мабуть, піду. Пробачте… Я піду.

Він підвівся, підійшов до столу й запалив свічу. Спочатку освітилися долоні в павутинні тіней, а далі й обличчя — дивно спокійне, навіть відсторонене; я підхопилася, обсмикуючи спідницю:

— То я піду, так?

— Сядь, — знову зронив він, не обертаючись. Мені стало страшно.

— Танталь, — попросив він, дивлячись у вогонь. — Розкажи тепер про себе.

…Я довго мучилася, намагаючись відбутися баєчками та раз у раз бурмочучи: «Ось і все». Мені забракло духу брехати, сумління заважало; я довго не могла повірити, що все це йому цікаво, — а потім щось усередині мене прорвалося, і я сповна відплатила йому за його відвертість, заново проживаючи й дитинство, і притулок, і зустріч із Флобастером, і зустріч із Луаром… Я розповіла йому про нашу першу ніч у візку, а потім про готель «Мідні врата» — щоб він зрозумів. Цього разу я не змовчала ні про що, розповідаючи й соромітне, й непривабливе, я впивалася власною сповіддю, як впивається подорожанин, який дістався до останнього ще не висохлого колодязя. Я вперше в житті зрозуміла тих дівчисьок із притулку, які так любили плакати й розповідати мені історії свого життя…

— Так, — сказав він, коли я замовкла. — А мені здається, що так мало часу минуло… звідтоді, як я пояснив Луарові, в чому взагалі різниця між чоловіком і жінкою.

Він посміхнувся й довго, вимогливо дивився мені в очі — поки не дочекався, щоб я посміхнулася теж.

— Ти… гарна дівчинка, Танталь. Як шкода… Що все це… Так обернулося. Як шкода…

Десь унизу ляснули двері й почулися голоси. Я мимоволі здригнулася; до кімнати неголосно постукав слуга:

— Пане Егерт… Гінці… Знову добродії стражники, послання…

Посмішка згасла на Егертовому обличчі, і весь він відразу постарівся та згорбився. Відвернувся до темного вікна.

— Пане Егерт, — сказала я так переконливо, як тільки могла, — їдьмо туди, пане Егерт… Їдьмо, самій мені страшно повертатися…

Цей убивчий аргумент спав мені на думку щойно — я зраділа і з притиском повторила:

— Так, страшно… Там же розбійники на дорогах… Пане Егерт…

Слуга простромив у щілину прочинених дверей голову та руку зі свічкою:

— То що, пане? Просити?

Егерт повільно повернувся до мене:

— Танталь… Почекай поки… Вийди.

Коли слуга вів мене звідти, я чула нервові, напружені голоси гінців, які очікували в передпокої. Далі почулися кроки на сходах і бряжчання шпор; потім я опинилася в маленькій кімнаті для гостей, і слуга з поклоном подав мені вечерю.

Над входом до пекарні красувався глиняний коровай із величезним дерев’яним ножем, який стирчав із його надр. Луар дочекався, поки чергові відвідувачі вийдуть із крамниці, а тоді ввійшов сам.

За прилавком стояв хлопчик років дванадцяти; коли він вгледів Луара, то посміхнувся за звичкою, але водночас і щиро:

— Чого бажає пан? Булки, бублики, гарячий хліб…

Луар забарився з відповіддю, вирішуючи, чи не варто купити булку та забратися геть — однак те натхнення, що спонукало його гукнути божевільного старого під мостом, уже ствердилося в своїй владі.

— Я хочу бачити пана Трактана, — сказав Луар хлопчикові. Той зніяковів, оглянув Луара, знизав плечима:

— Тут є тільки пан Актан… Може, ви переплутали ім’я?

— Так, — сказав Луар по нетривалій паузі. — Переплутав.

Хлопчисько пробурмотів вибачення й пірнув у надра крамниці, де містилася пекарня.

— Дідусю! — приглушено долинуло до Луара. — Діду! Там… це тебе… Та не знаю я, хто…

До крамниці ввійшла прискіплива покупачка, очевидно, з постійних; хлопчик заходився обслуговувати її — а за хвилину в отворі дверей постав здоровенний, червоновидий, пухкий, ніби хмара, пекар у білому від борошна фартусі:

— Е… Малий, хто?

Хлопчик кивнув на Луара. Пекар здивовано втупився в обличчя незнайомого юнака:

— Е-е… Перепрошую, парубче… Тісто підійшло, тісто не чекатиме… Чим, власне…

Натхнення м’яко штовхнуло Луара в потилицю:

— Доброго дня, служителю Трактан, — сказав він пошепки й мало не цілу хвилину дивився потім, як гаряча фарба сходить із обличчя пекаря, як це обличчя робиться білим, наче Цукор.

Постійна покупачка пішла з повним кошиком, і хлопчик теж витріщився на діда з подивом і занепокоєнням. Луар чекав; нарешті пекар схопив повітря ротом, ніби спіймана рибина:

— Я…

— Я вам не ворог, — холодно запевнив Луар. — Однак хочу поговорити.

Пекар нервово витер руки об фартух. Потім знову витер, немов бажаючи змити з них щось ганебне й бридке. Спохопився, оглянув крамницю, щось невиразно пробурмотів хлопчиськові й кивнув Луару:

— Так… Е-е… Ходімо…

Вузький темний коридор наповнений був густим апетитним запахом хліба. Над краєм великого цебра підіймалося, мов подушка, біле тісто. Пекар зупинився, не знаючи, очевидно, куди ж іти далі. Знову витер руки об фартух:

— Звідки ви…

— Не має значення, — обірвав його Луар. — Хоча… Подивіться на мене уважніше.

Пекар нервово примружився, наблизив сльозаві очі до самого Луарового обличчя. У коридорі стояли сутінки, тому знову майже хвилина минула, перш ніж пекар здригнувся й відсахнувся. На чолі його намистинками виступив піт; Луар відчував щось подібне до розчарування: виявляється, весь цей час він потай сподівався, що колишній служитель Трактан не впізнає його.

— Ви… хто? — через силу вичавив Трактан.

— Я його син, — повідомив Луар байдуже. — У мене до вас кілька запитань.

Пекар згорбився. Фартух у його руках давно вже перетворився на сіру брудну грудку, яка нервово переходила з долоні в долоню:

— Я… Думав… Що ніколи більше… Я літня людина, у мене родина… У мене діти, онуки… Я давно змінив ім’я… Я думав, що все скінчено… У чому ж моя провина…

— Я вас не звинувачую.

Пекаря пересмикнуло:

— Всі ці роки… Так, я вцілів… Хоч я й ходив із заступом… Туди, до пагорба… Я не відав, що творив… Я думав, що Лаш…

Він затиснув собі рота і з жахом озирнувся; з крамниці долинав привітний голосок хлопчика, який розмовляв із покупцем.

— Хто віддав наказ? — вкрадливо запитав Луар. — Хто віддав наказ розкопувати пагорб? Магістр? Чи Фагірра?

Пекар затрусився всім тілом:

— Не було наказу… Була воля Лаша. Я… мене не допустили до таємниць… Я не був посвяченим… Навіщо вам це потрібно?!

— Але ж загинуло стільки люду, — промовив Луар замислено. Пекар знову озирнувся, благально заломив руки:

— Слухайте-но… Ідіть собі… Я нічого не знаю, я хотів забути… Я не винний, розумієте? Там, у Вежі, теж умирали… І я міг умерти, але Небові було завгодно, щоб я вижив… Мої онуки… не знають… Хто ви такий, щоб приходити сюди й… Хто ви такий, щоб…

Він затнувся. Луар посміхнувся сухо:

— Я його син, пригадуєте?

Пекар скулився, ніби міхур, з якого випустили повітря. Прошепотів благально:

— Ідіть. Я… нічого не знаю.

Луар постояв, розглядаючи враз постаріле, сіре зморшкувате обличчя; потім зітхнув, попрощався і вийшов геть, лише кивнув від дверей здивованому хлопчикові.

Блукаючи вулицями, він не встиг ще дійти додому, коли важке тіло пекаря захиталося в замкненій коморі на короткому сировому ремінці.

П’ять днів я пробула в домі Солля, і за весь цей час він не сказав ні «так», ані «ні». Жодного разу не погодився їхати зі мною в місто, до Луара — і жодного разу не відмовив у моєму наполегливому проханні. Я змучилася.

Солль перебував у якомусь сонному заціпенінні — немов сама оболонка його бездумно дивилася у вікно чи блукала вулицями, а дух витав десь за хмарами, і там, у його надхмар’ї, панувала глуха ватяна тиша, спокій і байдужість. Як там він говорив про Блукача? «Байдужість усього світу». З його неуважних застережень я зрозуміла, що хтось із посланців-стражників — а це було, схоже, далеко не перше таке посольство — у вічі назвав його боягузом, чим добряче потішив. Він так і висловився — «потішив», і після всього, що було мені тепер відомо про нього, я розуміла, що він не красується, не стає в якусь позу.

На шостий день я пішла. Нашкрябала безглузду записку, зав’язала у вузлик якомога більше їжі. Залишатися в цій глухій невизначеності не мала більше ні бажання, ані сили.

Пішла я в препоганому настрої — однак весна, яка розгулялася так, що загрожувала от-от перейти в літо, помалу витиснула з моєї голови всі тяжкі думки. Я ішла, як мураха клумбами — все навколо цвіло й колихалося, обсипаючи пилок, зачинаючи потомство з радісним дзижчанням, з ледь чутним дзвоном запилюючись, і я дихала так глибоко, що запах квітучої землі пронизав мене, здавалося, до самих п’ят.

У першому ж селищі, де я зупинилася перепочити, тільки й розмов було, що про розбійників.

Неподалік спалили якийсь хутір, розграбували хлібні запаси та прирекли жителів на поїдання кропиви до самого нового врожаю. Хто опирався, того повісили й не веліли тиждень знімати — а коли хтось із близьких таки познімав тіла раніше вказаного терміну, повернулися й родичів теж перевішали…

Молодий хлопець із солом’яно-жовтим волоссям сперечався до хрипоти: Сова, мовляв, дурень, що таке витворяє — йому дружити з селянами треба. Так він усіх розлютить врешті-решт, що хуторяни якщо самі не приріжуть — то видадуть варті… Його похмуро обірвали: вкороти язика… Воєвода… Було вже — перебили з десяток разбійничків… Так на місці того села й попіл давно прохолов. А варта далеко, варті начхати, а хоч би й не начхати, так Сову їй все одно не схопити, ліс великий…

Жовчний дідок із ремінцем у волоссі засумнівався: а чи правда, що всі розбійники під Совою ходять? Надто вже багато їх: і там, і тут, та все різні зграї — до чого тут Сова?

Його теж хутко обрубали: усе Сова… Хто ляпає язиком — той потім теліпається на сучку… Це раніше були брати-разбійнички, а тепер… Тепер суворо, і над усіма один хазяїн. Він тобі й влада, і кара, тож стули пельку та мовчи…

Зізнатися, всі ці розмови відбили в мене бажання подорожувати самотою; по недовгих ваганнях я звернулася до власника заїжджого двору: чи не знає він, може, в бік міста вирушає незабаром загін чи обоз? Або, можливо, у нього зупинився хтось із мандрівників, які мають днями продовжити подорож? У відповідь хазяїн тільки похитав головою: не той час… Неспокійно, та й клопоту не бракує, весна… Які тут мандри…

Я занепала духом. Ніч, проведена на рогожі під чиїмось возом, не принесла відпочинку; ранок, однак, видався безтурботно-сонячний, і я зважилася вирушити далі. Не така вже й багата з мене здобич, аби добродії розбійники відривали заради мене свої зади від ведмежих шкур… Чи на чому вони там сидять… Либонь якось минеться…

Так я міркувала, намагаючись себе підбадьорити, коли на безлюдному перехресті мені зустрівся подорожній.

Це був високий старий, що прямував у той самий бік, що і я, — тільки ось вийшов на шлях невідомо звідки. Я стишила ходу, привіталася, як велить звичай; він кивнув у відповідь — і мене вразили його очі. Круглі, прозорі, позбавлені вій — байдужі такі, наче й справді ввібрали «байдужність усього світу»…

Я нагримала на себе подумки — а що, якби Солль розповів мені про вогнедишного дракона? Тоді перший же зустрічний подорожанин з’явився б мені в лусці та в диму?

Старий не поспішав іти далі — стояв і розглядав мене, ніби метелика на шпильці. Я й відчула себе так само затишно, як насаджений на вістря метелик; тоді я розлютилася від небажання здаватися і в свою чергу почала його розглядати.

Дідові було не знати скільки літ. Обличчя його, затягнуте сіткою зморшок, нагадувало дерев’яну маску. Крила довгого носа тріпотіли, нібито він постійно принюхувався, а очі дивились, як могли б дивитися дві крижані кульки. Але найнеймовірніше — на поясі його висіла довга шпага в дорогих піхвах, рідкісна для сільської місцевості шляхетна зброя аристократів; лаючи себе за пусті вигадки, я раптом повірила, холодіючи, що він — не плід моєї фантазії. Що він дійсно може виявитися тим персонажем із розповіді Солля, вершителем Егертової долі, невідомим Блукальцем…

А може, й ні. Може, це звичайнісінький, тільки дуже суворий дід, а йде він до сина в сусіднє село, страждає на подагру та не любить невістки…

Я ледь посміхнулася — це останнє припущення допомогло здолати острах. Щоб закріпити перемогу, я посміхнулася ширше:

— Даруйте, шляхетний пане… Уже якщо нам по дорозі… Не могли б ви провести бідну дівчину — бо самій дуже страшно…

Губи його ледь помітно здригнулися:

— Отут ти помиляєшся. Найстрашніше відбувається, коли людей щонайменше двоє… На самоті — значить, у безпеці.

Я закліпала, намагаючись осягнути його думку; тим часом обличчя його трохи змінилося — і я з подивом зрозуміла, що він посміхається:

— Хоча — що ж… Не думаю, що нам так уже й по дорозі…

І поки я намагалася зрозуміти, згода це чи відмова, він раптом запропонував мені руку — недбалим і водночас лицарським жестом, тож мені нічого не лишалося, як зіпертися на неї — і подумки вилаяти себе за необачність і нахабство.

На один його крок припадало майже два моїх.

Від полів тхнуло гноєм, і звідкілясь долинав запах диму — чи то селяни палили мотлох, чи розбійники гуляли з вогнем по хуторах… Я підстрибувала на нерівній дорозі поруч із дивним незнайомцем, і думки мої підстрибували теж — як віз на розбитих коліях. За один тільки десяток кроків я встигла впевнитися в повній дурості своїх здогадів — маячня, це не він… А коли скоса глянула на очужіле, порізане часом обличчя, вкрилася потом, і ноги стали ватяними: «…ніхто не знає, хто він… Він закляв… закляв…»

О Небо, тільки ще й бракувало мені, що ходити попідручки зі старцями, які накладають закляття! Провину-бо завжди можна знайти… І навіть якщо поруч зі мною крокує просто суворий старий, що йде до сина, страждає на подагру, не любить невістки… Упаси Небо чимось його зачепити або прогнівити. Мало там що…

— Як ти гадаєш… — почав він. Я вже звикла до його мовчання, тому так сіпнулася, що рука моя ледь не зіслизнула з його ліктя. Вуха мої відразу спалахнули: треба ж так бездарно виказати свій страх!

— Як ти гадаєш, — провадив він по нетривалій паузі, ніби нічого й не помітив, — навіщо людині ім’я? Ім’я дається, щоб погукати? Агов, ти, такий-то… Щоб не плутатися, коли хтось на вулиці кричить «Агов»?

Нічого подібного ніколи не спадало мені на думку. Я мовчала, сподіваючись, що відповіді й не потрібно; він зітхнув:

— А коли нема кого кликати? Нема кому кликати… Навіщо ім’я? «Як звуть…» А ось ніхто не зве. Немає імені. Забуте.

Я мовчала, гарячково намагаючись придумати якусь ввічливу відповідь, яка б нічого не означала.

— Кожен собака має ім’я, — правив він своєї, доволі неуважно. — Всі вовки бігають безіменними.

І тут я знайшла, що бовкнути:

— А якщо один вовк захоче покликати іншого? Адже якось він його називає?

Ноги, обурені дурістю моєї голови, спіткнулися тричі поспіль. Мій супутник невиразно гмикнув. І знову запала мовчанка. Ми крокували шляхом, і світ довкола нас був залитий сонцем, а від нагрітої землі підіймалася пара. Піхви шпаги розмірено вдарялися по халяві старого, і я подумала, що озброєним панам більш пристало подорожувати верхи.

Втім, невдовзі з’ясувалося, що як пішохід він куди витриваліший за мене — крокуючи з ним поруч, я спочатку захекалася, потім змокла, далі почала й накульгувати; у боці моєму нещадно кололо — а він ішов собі, розмірено та легко, байдуже оглядаючи красоти, що сяяли навкруг, — лани, які щойно зазеленіли, та віддалені гайки. Я хапала повітря ротом, щосили стримуючи хрипкий подих, боялась і писнути, — а він ішов та йшов, і я десять разів прокляла хвилину, коли зважилася з ним заговорити.

Потім він про щось запитав — що це запитання, я зрозуміла з інтонації, але через шум у вухах не розібрала ні слова. Він не дочекався відповіді, озирнувся до мене — й відразу зупинився, міряючи не здивованим, ні — швидше стомленим поглядом.

У горлянці в мене давно вже пересохло, і тому я спромоглася тільки на жалібну посмішку.

— От і я не знаю, — сказав він, зітхнув і випустив мою руку. Відійшов до узбіччя та сів на сірий, до половини врослий у землю камінь.

Натруджені ноги мої тремтіли; насилу переступаючи, я теж відійшла до узбіччя, сіла трохи віддалік — на свій дорожній вузлик.

— Ти навряд чи його зупиниш, — сказав він так само відсторонено. — Але спробувати варто.

По спині моїй ніби мокра гадюка проповзла. Я скинула на нього оком — і зустрілася з байдужим поглядом прозорих крижин.

— Я не вирішив… — провадив він повільно. — Ти — інша справа… Спробуй.

Ясно-жовтий метелик, що з’явився казна-звідки, покружляв над його гострим коліном і сів на ефес шпаги. Ніби не помічаючи мене, він дивився в небо, й ніздрі його роздувалися та тріпотіли:

— А я не ходжу з попутниками… І мене ніхто не гукне. Навіщо ім’я, коли нема кому кликати…

Він дочекався, поки метелик забереться геть, легко підвівся та рушив далі; я сиділа на своєму вузлику й ошелешено дивився йому вслід.

Він перестав дивуватися своїй удачі. Втім, а чи ж сама тільки удача дозволила йому знайти в занедбаній Вежі єдино потрібну йому кімнату та зовсім випадково виявити схованку? Чи тільки удача підбила його заговорити зі старим божевільним? Чи випадок навів його на житло пекаря, що був свого часу служителем Трактаном? І ось знову — чи удача, що в зовсім іншому місці, на іншій вулиці відшукалася м’ясна крамниця, власника якої кликали саме так, як ще одного Фагірриного сподвижника?

Втім, так звана удача жодного разу не довела справи до кінця. Ні божевільний, ані пекар не змогли пояснити Луарові, навіщо двадцять років тому Орден Лаша викликав із могили спільну погибель, поголовну смерть від Чорного Мору, й навіщо Фагіррі потрібен був Амулет Віщуна. Луар не міг осягнути мотиви Священної Примари — які могли так само бути й мотивами самого Магістра… Або Фагірри, який чомусь палко бажав роздобути медальйон… Або ще когось, про чиє існування Луар нічого не знав.

Над входом до м’ясної крамниці намальовано було похмуру рожеву свиню. Луар з натугою відчинив перекошені двері; у крамниці нікого не було, тільки сочилося кров’ю настромлене на гаки м’ясо та сліпо дивилася з залізного прута відрубана теляча голова.

Змалечку Луар не любив різників і різницьких рядів на ринку; тепер він спіймав себе на байдужості — голова, яка раніше викликала б у нього страх і відразу, тепер здавалася такою самою деталлю обстановки, як порожнє барило в кутку, чи уривок криничного ланцюга під прилавком.

— Хазяїне! — гукнув Луар.

Довго відповіді не було; нарешті в надрах крамниці почулася приглушена лайка, і різник, низькорослий та плечистий, як дубова шафа, зринув з темних дверей за прилавком:

— Чого бажаєте?

Луар мовчки його розглядав. Різникові було років п’ятдесят; його широкі долоні носили сліди важкої роботи, але обличчя зовсім не здавалася тупим і байдужим, якими, на думку Луара, повинні бути обличчя всіх різників. Це було нервове озлоблене обличчя сильної та стражденної людини.

— Ну? — запитав він уже роздратовано.

— Здрастуйте, служителю Ков, — сказав Луар, зітхаючи. — Я — син вашого старого знайомого, що нині, на жаль, мертвий. Я хотів би поговорити з вами про мого батька.

Різник сіпнувся й засопів:

— Ви що, сліпий? Ви не вмієте читати? На дверях моєї крамниці вивіска: «М’ясо»! Я продаю м’ясо, а не ляпаю язиком, тож купуйте грудинку або забирайтеся…

— Сліпий — ви, — холодно кинув Луар. — Подивіться на мене уважно та прикусіть язика, наймиліший, інакше на ваше «М’ясо» посиплються незліченні неприємності.

Різник двома стрибками вилетів із-за прилавка; він виявився на голову нижчим за Луара — але вдвічі ширшим, і кожен кулак його здавався хіба що трохи меншим за ту ж таки Луарову голову:

— Шмаркачу, або ти зараз опинишся на вулиці, або… теж опинишся на вулиці, але тільки з вибитими зубами! Я тобі…

Гарчання обірвалося, різник затнувся. Луар очужіло дивився в його очі, які звузилися, і народжене в них впізнавання сприйняв уже як належне. Ну що робити, коли всі вони його впізнають?!

Різник відхекався. Склеїв тонкі губи в якійсь подобі усмішки, повернувся за прилавок. Запитав звичайним голосом:

— То грудинку? Чи філе?

— Я його син, — сказав Луар стомлено.

— Бачу, — прошипів різник, налягаючи на бурий від засохлої крові прилавок. — Бачу, що не дочка… Тільки я тебе не кликав, шмаркачу. І нема чого мене залякувати — можеш хоч на весь квартал репетувати… Вийди та закричи: старий Ков — служитель Лаша! Кричи, й так усі знають… Хоч посиній, мені не соромно! — він сплюнув на підлогу. — Орден був… стовпом! А став би… троном! Він став би… Якби не цей мерзотник, твій батько. Він… баламут і зрадник. Йому схотілося… влади! Він хотів… як продажну дівку! Владу! А святиня… Йому — тьфу! — він знову плюнув, патетично та злостиво. — Чого ти хочеш? Він… треба було тоді… Та до кінця ж! До кінця вбивати, як треба, а він… Тварюка, вчитель фехтування… Я б сам… А потім що? Потім край, і репетуй хоч на все місто… Мені начхати! — і він плюнув утретє.

— До нього підсилали… убивць? — Луар подався вперед, не відриваючи погляду він налитих кров’ю очей різника. Той важко дихав:

— Убивць… Убивці вбили б… Треба було… Вчитель фехтування, щоб він здох…

— Хто підсилав? — Луар не вірив своїм вухам. — Магістр?

Різник здригнувся, знову загарчав і згріб його за комір:

— Забирайся. Щоб духу твого… Мені не страшно. Нехай хоч сам… з могили підніметься — мені не страшно! Скажу йому… Через нього! Все це через нього! Орден занепав з його провини!

— Навіщо могильник розкопували? — пошепки запитав Луар, вкрадливо заглядаючи в нависле над ним обличчя. — Навіщо Мор закликали, скажеш?

Різник відкинув його. У очах його вперше промайнуло щось схоже на страх:

— Ти… Бестія. Вилупок. Іди, благаю.

— Хто медальйон шукав? — Луар посміхнувся майже лагідно. — Хто з двох — Фагірра, чи все-таки Магістр?

Різник відвернувся. До Луара долинуло приглушене:

— Не знаю… Нічого… Не до мене… Хочеш запитувати — іди к… до Сови. Тепер його так звуть… Служитель Тфім. Розбійник такий, Сова… А я не знаю…

Він озирнувся знову, і Луар з подивом побачив на очах його злі сльози:

— Якби не Фагірра… То я б зараз… Хіба м’ясо… Хіба… Тварю-юка!

Луар знизав плечима і вийшов. Теляча голова дивилася йому вслід — третій мовчазний співрозмовник.

Ярмарок видався кволий і малолюдний; продавали здебільшого лопати й ночви, реміння та упряж, цуценят, обстругані дошки — все це мене нітрохи не цікавило. У продуктових рядах я купила шматок старого сала та окраєць хліба й витратила всі зароблені «пшаканням» грошики. Їжа від Соллевих кухарів скінчилася напередодні, а тому я не шукала затишної місцинки — а просто так, на ходу, встромила зуби спочатку в хліб, а потім і в сало.

І саме тут крізь гомін юрби до мене й долинуло: «О часи… О розпуста… О лихо… Згубний вплив усюди… Хай ланцюговим псом я буду, але зіпсутий погляд хай ніколи…»

Ноги мої приросли до землі, а шматок хліба застряг у гордянці, змусив натужно, з хрипом, задихати. Я впізнала й голос. Ніяка інша трупа не грала «Фарс про рогатого чоловіка» у віршах, і ніякому іншому акторові не повторити цих оксамитових нот, цієї святої впевненості в цноті своєї блудливої жінки…

Мені схотілося повернутися та щодуху втікати, я так і зробила, але за десяток кроків зупинилася. Тільки подивитися, здаля, крадькома, а потім піти. Мене не помітять…

Я брехала собі. Я сама від себе приховувала раптово народжену надію: та невже Флобастерове серце не здригнеться, якщо я впаду перед ним навколішки? Невже Баріан не заступиться? Невже Муха не підтримає?

Я прискорила крок у напрямку маленької площі, куди потроху стікалася юрба, — і вже на ходу мене обпалила думка: таж це мій фарс! Хто ж грає жіночку, невже Гезина?!

І тоді голос Флобастера змінився незнайомим, дзвінким, тонким, як волос, голоском: «Ах, подруженько, який складний візерунок, який чудовий малюнок!»

Я спіткнулася. Потім ще раз. Ця думка, така проста й природна, жодного разу не спадала мені. Я була свято впевнена, що вони бідують і ледь перебиваються без мене… І потай чекають, коли я повернуся…

Слід було повернутися й піти — але юрба вже винесла мене на площу, де стояли три візки — один відкритий і два з бортами. Над сценою колихалося накриття.

Флобастер постарівся — я відразу побачила, що він постарівся, — але тримався, як і раніше, впевнено, як і раніше, блискуче грав, юрба хапалася за животи, хоча він не корчив дурнуватих пик, як Хаарові актори, — він просто міркував про тяжкі часи та вірність своєї дружини, міркував зі зворушливою серйозністю, і обличчя його залишалося строгим, навіть патетичним: «А чи не піти до любої, чи не глянути… Як у товаристві найдостойнішої подруги моя дружина гладдю вишиває…»

А за п’яльцями, величезними, як обідній стіл, вовтузилися двоє — Муха, що встиг витягтися вгору за ці місяці, й дівчисько років п’ятнадцяти, веснянкувате, блакитнооке, з носом-ґудзичком і копицею жорсткого рудого волосся. Дівчисько старалося щосили — я стояла в юрбі, що надривно реготала, і була єдиною глядачкою, котра не сміялася.

Далі Муха викотився з-за п’яльців у перекошеному корсеті та зсунутій спідниці; я напружилася, тому що дівчисько випурхнуло слідом, і тепер був його текст…

Вона пам’ятала свої слова. Вона навіть була талановита — тим учнівським талантом, який спершу треба розгледіти, а вже потім він розів’ється. Вона рухалася, як дерев’яна лялька, але всі ці гострі лікті-плечі-коліна — недолік підлітка. Уже за рік-півтора…

Муха зіскочив з помосту з тарілочкою для грошей. Не помічаючи його, я дивилася на сцену, з якої розкланювалися Флобастер і та, що посіла моє місце; тарілка виявилася перед моїм обличчям, я, спохопилась, відсахнулася — і зустрілась поглядом із круглими, чорними, враженими Мушиними очима.

Геть.

Хтось обурено закричав, хтось сахнувся з дороги, хтось брудно вилаявся та штовхнув мене в спину — я розметала тих, хто заступав дорогу, вирвалася з юрби, судомно стискаючи вузлик і ковтаючи сльози.

Марно я дурила себе. Не треба було вірити… Це ж не дорога, де можна, якщо впустиш рукавичку, потім повернувся по неї. Нічого не можна виправити. Нічого вже не повернеш…

— Дівчинко…

Хтось поклав мені руку на плече. Я обурено скинулася — хлопець, білявий, збентежений сільський хлопець злякано відсахнувся:

— Ти… Ти чого, не плач… Ти, може, їсти хочеш?

Щасливий хлопець — і нещасний водночас. Він думав, що люди плачуть тільки від голоду.

Звали його Міхаром. Він привіз на ярмарок п’ять мішків борошна, але продав тільки два; у нього був віз та запряжена в нього меланхолійна шкапа, і нам було по дорозі. Чи варто говорити, що такий щиросердний парубійко на возі — куди кращий супутник, аніж дивний старий зі шпагою та незрозумілими словесами?

За півгодини я сиділа в соломі, прихилившись спиною до одного з непроданих мішків, слухала, як риплять колеса, гудуть мої стомлені ноги та статечно міркує Міхар.

Міркував він про те та про се — а найбільше про майбутнє одруження. Хлопець він гарний і небідний, єдиний син у родині, інші всі дівки… І час настав — восени неодмінно треба женитися, та тільки нареченої він ще не нагледів, а ті, що їх пропонує мамця, хоча й багаті, однак прісні для серця. Він, Міхар, може собі дозволити взяти без приданого — він-бо один син у родині, інші дівки…

Я дивилася в післяполудневе небо та кволо думала, що це, напевне, доля. Немає мені місця ніде — хіба що на Міхаровому весіллі… Тільки що означали ті слова — «Ти його не зупиниш… Але спробуй»…

— А розбійників ти не боїшся? — запитала я, коли поля скінчились і над головою захиталося гілля.

Міхар зітхнув:

— Це звісно… Сова круто бере… Ну що ж, віддам мішок один… Один мішок я, вважай, так і тримаю — для розбишак… Начебто плата…

Під серцем у мене неприємно дряпнуло. Я випросталася:

— А якщо вони всі мішки схочуть собі забрати?

Міхар здивовано на мене витріщився:

— Та чого ти… Якто — всі… Що ж вони… Так же не можна — всі… Так не буває… Завжди були розбійнички — так по одному мішку, по поросяті там чи по діжці… А все — так не буває…

Я знову прихилилася спиною до мішка, знесилено заплющила очі. Переді мною відразу постав довготелесий байдужий старий при шпазі: «Ти його не зупиниш… Але спробуй»…

Не зупиниш — кого? Або все це — марення і я шукаю загадку на порожньому місці, або…

Гаразд. Нехай він — Блукач. Тоді цей проклятий Амулет Віщуна зберігався в нього, а тепер він у Луара… Тоді він, Блукач, віддав медальйон з доброї волі. Я не можу уявити Луара, який з боєм віднімає Амулет у цього страшнуватого старця, що володіє закляттями… Який проте — не маг. Який не маг — але впізнає мене при зустрічі на дорозі. Який говорить мені, що треба зупинити… Луара?!

«Отут ти помиляєшся… Все найстрашніше трапляється, коли людей щонайменше двоє»…

Луар… Закинуте на подушці обличчя. Він не вдавав цього, це не було вибриком, примхою, грою чи звичкою — він був ніжний зі мною. По-справжньому. Як із коханою людиною…

«…Але спробуй. Спробуй. Спробуй»…

Свист обухом ударив по вухах. Кінь сіпнувся, я підхопилася, за мить змокла, як миша. Міхар поблід, натяг поводи; з-за стовбурів неквапом вибралися на дорогу п’ятеро чоловіків у зумисне розкошланих, хутром назовні, безрукавках:

— Що везеш, шмаркачу? Коням не важко?

— Беріть, хлопці, — пробурмотів Міхар, підштовхуючи з воза крайній мішок. — Беріть, чого там… По-сусідськи…

Я мовчала, притискаючи вузлик до грудей. Обличчя «хлопців» здавалися водночас звичайними та до відрази самовпевненими, як у Хаара. Грабіж був для них не стільки засобом збагачення, скільки миттю відчуття влади. Гарні хлопці.

Перший — очевидно, старший — обурено штовхнув спущений з воза мішок:

— Це що, шмаркачу? Мені на горбі тягти, паскуднику?

Я бачила, як розгубився Міхар. Він, єдиний син у родині, не звик, схоже, до таких звертань; тим часом розбійники оточили віз, переворушили солому, і чиясь брудна холодна рука схопила мене за ногу. Я сіпнулася.

Старший зареготав:

— О… День у засідці стирчали, то хоча б пожива… Он яка курочка, ай-яй-яй…

Я обімліла, стискуючись у грудку.

— Значить, так, — розпорядився старший, звертаючись до Міхара, — виторг — сюди… Випрягай шкапу, мішки складай собі на хребет, нам тягати негоже… Забирай і шкандибай звідси, молокососе, а дівчисько — наше…

Міхар повільно підвівся. Зіскочив з воза; обличчя його стало застиглою маскою, і на мить мені здалося, що він не віддасть мене.

— Як — мішки? — запитав Міхар тремтячим голосом. — Вам один мішок належить, а кінь — мій… Що я без коня, га? Робота ж…

— Чхати нам на твою роботу, — посміхнувся старший, забавляючись розгубленістю хлопця. Дякуй, що цілим відпускаємо… А ти, — він кивнув мені, — вилазь…

Я жалісно посміхнулась, розв’язала свій вузлик:

— Хлопці… Таж у мене нічого нема…

— Усе в тебе є, — вкрадливо заспокоїв один із хлопців, чиє кругле обличчя здавалася ще круглішим через бороду, що стирчала навсібіч. — Усе при тобі, голубко…

Його товариші переморгнулися, потішено загоготіли.

— Один мішок! — голос обуреного Міхара зірвався на писк. — Один, і більше не дам!

Позаду чиїсь руки схопили мене під пахви, сильно смикнули, витягли з воза; я впустила вузлик, щосили закрутила головою, намагаючись знайти в обличчях людей, які мене оточували, хоча б іскорку, хоч проблиск жалю.

Міхар стрибнув на старшого, розмахуючи кулаками; несправедливість так вразила його, що забув, здавалося, про страх — він лаявся та грозився так, начебто ці п’ятеро їхали на возі, а він, хоробрий Міхар, зупинив їх серед лісу, щоб грабувати…

— Ходім-но, — мене волокли геть. Сили, щоб опиратися, не було; паралізована жахом, я покірливо переставляла ноги, поки за моєю спиною лайка Міхара не переросла в розпачливий лемент, а лемент не обірвався тонким: ні-і!

Я обернулася.

Міхара не було видно за рожевим галуззям якогось квітучого дерева. Міхара не було видно, тільки ноги його молотили повітря невисоко над землею — помолотили, посмикалися й зависли без руху.

У очах моїх запала ніч.

Шляху лісом майже не пам’ятаю — долала його в якомусь напівзабутті. Розбійники зупинилися біля джерела, довго й ретельно бризкали на мене водою, давали напитися; потім кругловидий, дивно граючи бровами, підморгнув по черзі всім своїм супутникам і красномовно взявся за пряжку свого паска.

— На сук захотів? — зупинив його старший. — Сові покажемо, як є… Сова скаже «ні» — тоді користуйся без страху… Сова скаже «так» — теж нічого, потім отримаєш, не убуде ж від неї…

— Після Сови не убуде?! — обурився кругловидий. — Та він її в корж сплющить, вони ж мруть після Сови!

Живіт у мене зсудомило.

Старший примружився до кругловидого:

— Тобі що, Сова не до вподоби? Дівок відбиває, га?

Всі четверо його товаришів відвели очі й голосно засопли.

— А Сова б і не дізнався… — буркнув упертий кругловидий. Наче так і було!

— Усе розповім Сові, — сказала я, розмазуючи по обличчі брудну воду. Усе розповім і про тебе, — я тицьнула пальцем у кругловидого, — і про тебе, — і я навмання кивнула на сухорлявого молодого хлопця з косинкою на шиї.

— А про мене — що? — справедливо роздратувався хлопець. — Я — що?

— Поговори, — процідив мені старший, звужуючи очі. — Поговори, то до сосни прив’яжемо, вовки спасибі скажуть… Ніхто не дізнається, чи була дівка…

— Дізнається, — відрізала я з нахабством, яке могло зродитися лише від розпачу. — П’ять язиків — не один язик… Хтось бовкне — з інших голови полетять…

Старший вищирився і з розмаху зацідив мені п’ятірнею по обличчю. Я зігнулася й захлипала, але при цьому встигла помітити, як п’ятеро обмінялися злими, напруженими поглядами.

До дерева не прив’язували, а примотали за руки до кінського хвоста — і стара шкапа з непосильною ношею на спині та я в очікуванні найгіршого багато разів прокляли довгу, тяжку подорож весняним лісом, повним пташиного щебету.

Вже смеркло, коли ми вийшли до схованого в заростях поселення — тимчасового розбійницького табору. До лігвища, одним словом.

Егерт Солль прокинувся серед ночі тому, що на щоці його лежав шрам.

Він підхопився в холодному поту, вчепився руками в обличчя — шраму не бути, він зник ще тоді, двадцять років тому, коли закляття боягузтва було знято…

Але звідки це бридке відчуття, звідки упевненість, що шрам невидимий — але він тут?!

«Ви покинули пораненого… Ви плекаєте свій біль… І не шукайте слів, немає вам виправдання…»

Він криво посміхнувся, і відтягнутий донизу рот його нагадував незажилу рану. Бідолашне дурне дівчисько…

Не біль. Тепер уже не біль. Тепер наймерзенніше, що є в його душі, найогидніше, що підсовує одну сцену насильства за іншою, — вдоволення Фагірриної похоті, катова хіть і хіть десятка служителів Лаша, голих під своїми довгими плащами… Безсоромна, знавісніла, огидна уява…

Він навідліг ударив себе долонею по обличчю. Видіння зникло, та залишилося відчуття власної нікчемності, підсилене гнилим присмаком у роті.

У двері злякано шкрібся слуга:

— Пане Егерт… Пане, що з вами… Що…

— Коня, — вичавив він хрипко. — І запасного… І ще одного запасного… Цієї миті.

За дверима зойкнули.

За хвилину темний дім Соллів освітився десятком вогнів, стривожені коні здивовано полишали стайню, бігали зі смолоскипами сонні слуги, розбуджені гомоном сусіди липли до вікон.

Вранці Каваррен вразила звістка про те, що полковник Солль, до чийого дивного глухого самітництва всі давно звикли, поспіхом серед ночі залишив місто.

У розбійницькому таборі панувало похмуре збудження — вранці загін на чолі з самим Совою зробив наліт на хутір і дещо «роздобув», однак селянин, на чию дочку знайшлося забагато претендентів, збожеволів з відчаю. Вже повалений додолу, він примудрився вколоти Сову ножем — і вцілив у ногу, вище коліна. Селянина відразу й зарізали — однак Сова скульгавів і тому був у кепському настрої.

Все це я зрозуміла з розмов, поки прив’язана до кінського хвоста чекала вирішення своєї долі перед новою міцненькою землянкою, над дахом якої тріпотіло на вітрі зв’язане в пучок пір’я великого птаха. Мабуть, совине, подумала я очужіло.

Не можу сказати напевне, скільки розбійників налічувалось на ту пору в таборі, — мені здалося, що їх тьма, страшенно багато, і що всі вони поглядають на мене жадібно, як змій на горобеня. Втім, їхні погляди вже не викликали в мені колишнього трепету — попереду на мене чекала зустріч із Совою, після якого «вони всі мруть». Воліла б умерти до цієї зустрічі, а не після неї — тільки вирішувала тепер не я.

Я стояла зі спутаними руками, переступала з однієї стомленої ноги на іншу; курені та землянки розташовувалися по колу, а в центрі, там, де в колеса буває вісь, горіло велике багаття, і кашовар — а в розбійників, виявляється, був кашовар — орудував великою ложкою відразу біля трьох казанів, що кипіли над вогнем. Запах, який долинав від тих казанів, змусив мене нервово ковтнути, і я відразу ж здивувалася: чому те, що має от-от зі мною статися, нітрохи не відбило апетиту?

Неподалік стояли два вкопані в землю, гладенько обстругані стовпи, й на прибитій згори поперечині теліпався уривок мотузки. У животі в мене знов закрутило, і я довго стояла зігнута, дивлячись у потоптану траву й ковтаючи сльози.

Вхід у землянку Сови було завішено запиналом. По грубій тканині повзала, пританцьовуючи, жвава весняна муха, раз у раз задоволено потирала лапки. Начебто муха теж була розбійницею і тішилася здобиччю…

Мені схотілося дотягтися до неї та прибити, але цієї миті запинало смикнулося, із землянки вибрався старший із тих, що привели мене, байдуже глянув крізь мене та голосно погукав хлопця, який стояв віддалік начебто на варті. Хлопець вислухав коротке розпорядження, пішов і незабаром повернувся в супроводі кругловидого — того самого, що пропонував товаришам порушити наказ Сови щодо захоплених жінок. Тепер кругле обличчя його здавалося видовженим і блідим, як бурулька.

За короткий час перебування в землянці обличчя «заколотника» витяглося ще більше, а борода стражденно обвисла. Супроводжуваний байдужим хлопцем, він пройшов до двох вкопаних стовпів, і я злякалася, що його відразу й повісять; кругловидий стяг сорочку, став між стовпів, покірно дозволяючи прив’язати себе за руки. Хлопець зняв з пояса нагая, діловито поплював на долоні — і ми з кругловидим обоє отримали урок щодо послуху Сові. Кругловидий при цьому обливався кров’ю та волав, а я дивилася, корчилась і гризла пальці.

Биття ще тривало, коли запинало біля входу в землянку знову відкинулося. Старший з п’ятірки, що зловила мене, мовчки розплутав мотузку на моїх зап’ястях, узяв мене за плече та ввіпхнув усередину.

Один крок у темряву розтягся для мене на тисячу довгих секунд. Ніколи ще я не була так близько до смерті, і серед пошматованих спогадів про дім і матір, притулок і Флобастера знову проступило обличчя Луара — закинуте на подушці обличчя, світ, осяяний сонцем…

У землянці було задушливо й вогко, горів смолоскип, пахло землею, димом і немитим чоловічим тілом. На лежанці, недбало вкритій грубим квітчастим килимом, сидів хтось знову бородатий, насуплений, із круглими, як у сови, очима, темними в півмороку. Зовні волав караний злочинець; я дивилася на Сову, як спійманий у пастку пацюк.

— Ну гаразд, — побурмотів він не мені, а старшому за моєю спиною. — Ну ти того… Йди.

Той без єдиного слова вийшов, щільно засмикнув запинало. Сова схилив голову до плеча, світло смолоскипа впало йому на обличчя, і я побачила, що очі його повні болю.

— Стань сюди, — палець його тицьнув у підлогу поруч із лежанкою, я підійшла на ватяних ногах і довгих кілька хвилин давала змогу себе розглядати.

— Та ти того, — в голосі його почулося щось, схоже на подив. — Та я тебе десь бачив, чи що?

Я мовчала, намагаючись стримати схлипування.

— Так начебто, — він замислено поколупав у носі. — Схоже, тебе… Там ще в мужика роги росли, це ти його, стерво, обманювала…

Він додав дуже брудне й дуже точне визначення моєї поведінки; я не втрималася й таки схлипнула. Пан Сова виявився театралом.

— Що ж ти, — він посміхнувся, — багато хлопців перепсувала, що роги такі нагулялися? Лярва, так?

— Та це ж не по правді, — прошепотіла я благально. — Це театр… Вигадка… Я насправді не така…

Він, очевидно, не дуже мені вірив. Хитро посміхнувся, потягся, схопив мене п’ятірнею — я стисла зуби, щоб не скрикнути від болю. Рука його звикла хапати й душити, тому жест, який повинен був означати пещення, залишив на моїх грудях п’ять пальців-синців.

— А здорово ти його надурила, — сказав він задоволено й зробив рух, щоб підвестися — лежанка зарипіла під його величезним важким тілом і тої ж миті обличчя Сови спотворила болісна гримаса:

— Ах, ти…

І він додав знов-таки точне, але зовсім паскудне слівце.

— Підрізали мене, — він зло ощерився. — Тварюка одна підрізала… А то я б тебе, дівко… Отак би… — він смачно стис у кулак свою могутню волохату руку, уявляючи, що саме і як він би зі мною зробив. З жахом притискаючи долоню до грудей, я згадала обурення кругловидого: «Таж він її в корж сплющить, вони ж мруть після Сови»…

Можна повірити. Так, і мруть теж. Я піднесла подяку тому безвісному бідоласі з його розпачливим ножем — і, начебто відповідаючи на мої думки, Сова замислено поманив мене пальцем.

Я й так стояла просто перед ним — а тепер опинилася впритул, і мені здавалось, що чую, як дедалі швидше та голосніше пульсує кров у його бичачому тілі. Подих Сови зробився частим і хрипким — навіть болісна рана не могла придушити його звіриної, шаленої похоті.

— Лярва, — прошепотів він майже ніжно, — шльондра, он яка спритна…

У його вустах це означало, напевне, «кішечка» або «ластівка». Я затрусилася; лопата-долоня, що лежала на моїй спині, вловила це тремтіння:

— Не бійсь…

Від нього тхнуло потім і кров’ю. Він дихав гаряче, як грубка, і намагався не розщібнути мій одяг, а розірвати. Я кусала губи, відчуваючи, як моя власна тепла кров тече по підборіддю; він перекинувся на лежанку, захоплюючи мене за собою, причавив нестерпно важким тілом, так, що, здається, затріщали ребра. Просто переді мною опинилися його освітлені смолоскипом, вирячені, коричневі в цяточку очі — я замружилася, бажаючи негайної смерті, і, сама не знаючи, що творю, вдарила коліном у темряву над собою.

Жагуче сопіння змінилося приглушеним криком. Сова відкотився геть, даючи мені можливість дихнути — але я не скористалася з цієї можливості. Вчепилась у грубу, як стовбур, шию, налягла на нього згори, постогнуючи та бурмочучи:

— Ну давай же… Я так розпалилася… Так розпеклася…

Коліно моє знову проїхалося по рані — він завив і відірвав мене від своїх широких грудей. Я ображено схлипнула:

— А… А?! Болить, еге ж?

Світло смолоскипа падало на моє обличчя — і в цьому світлі він зміг прочитати на ньому саме лишень жагуче бажання та ще й образу: як же так?

— И-их… — протяг він тужно. — Така дівка… И-их…

…Незабаром весь табір знав, що я рідкісна штучка, що в чоловіка мого роги, як молодий лісочок, і що я закохалася в отамана жагуче та безнадійно. Вражала дитяча довірливість підраненого Сови — він, який звик брати силою всіх підряд зустрінутих жінок, зворушливо зрадів моїй любові, що спалахнула так раптово. Чоловіки — як діти, тужно думала я, сидячи перед розбійницьким багаттям в оточенні волосатих пик. Як сучі діти…

Рана Сови обіцяла затягтися за два-три дні — я не сумнівалася, що на ньому заживе, як на собаці. Втекти з табору було неможливо — вирватися з задушливої землянки вже вважалося великим щастям. Я розповідала Сові напам’ять любовні монологи з трагедій, він, сентиментальний, як більшість катів, проливав солодкі сльози — а я міряла відстань до кинджала за його халявою, уявляла кидок і наступний удар — і відразу похмуро відкидала весь дурнуватий задум. Не зможу я вдарити Сову хоч скільки-небудь серйозно. Нова подряпина нам ні до чого, всі ми пам’ятаємо, що трапилося з бідолахою, котрий подряпав його минулого разу…

декламувала я нудно, а Сова слухав, кулаком підпираючи щоку, і мені хотілося вбити його.

Втім, вимушено платонічна його любов нітрохи не заважала відправленню всіх звичайних розбійницьких потреб — хтось ходив у засідку, щоб повернутися потім зі здобиччю; тих, що повернулися «з діла» порожніми, нещадно сікли за недбальство, а особливим злочином вважалося приховати частину здобичі — на тих, хто це вчинив, чекала петля. У загоні панувала люта й неподільна влада Сови — він спритно наближав одних і нацьковував на інших, чим дивно нагадував мені Хаара. Ніхто не почувався в безпеці, сьогоднішнє багатство могло обернутися назавтра вбогістю, батогами або смертю; я розуміла тепер, чому розбійники такі нещадні до своїх жертв. Кожен із них ходив по вістрі ножа, побоюючись не полону чи страти, а розправи своїх же побратимів і страшної опали владаря-сови.

Сова був із тих хазяїв, які не обмежуються стрижкою овець, а знімають із них відразу три шкури. В ньому було якесь божевільне бажання руйнувати — себе й усе, що навколо. Подумки я порівнювала його з садівником, який обриває цвіт, з рибалкою, що винищує мальків; він не думав про завтрашній день, мені дивно було, що влада його така велика й тримається так довго, — але причиною була воля Сови, теж схиблена, божевільна, воля шаленця, котра поневолила цілий загін.

Сови боялися, його шанували. Особливою доблестю вважалося відшмагати за його наказом свого ж товариша батогами. Раби Сови, розбійники вважали себе володарями стосовно купців, селян і випадкових перехожих — тобто іншого світу; у власних очах ці кошлаті, немиті люди в драних штанях і золотих прикрасах поставали мало не намісниками всесвітнього владики. Я пробула серед них якихось два дні й при цьому сама ледь не втратила розум.

І щодня, щомиті був страх. Щоразу, коли Сова кликав мене в землянку, я прощалася з життям; самовпевнений, як дитина або як звір, він приймав моє панічне тремтіння за жагучий трепет і підбадьорливо попліскував по спині: потерпи, мовляв. Недовго залишилося.

Рана його затягалась. Я мучилася так, як мучаться, напевне, тільки засуджені до страти, що її чомусь відтягують.

Уночі, слухаючи совине ухкання в хащі, я не на жарт переймалася обранням способу самогубства — від думки, що рано чи пізно це чудовисько добереться до мене, хотілося зжити себе зі світу. Я лежала, дивлячись на зірки, що пробивалися крізь дах із ялинових гілок; зірки дивилися на мене, і начхати їм було на мої сльози.

Я плакала, скільки було сили, а потім шепотіла крізь зуби, ледь ворушачи губами. Всі мої молитви починалися зі слова «Луар».

Луаре, просила я нечутно. Ти бачиш… Порятуй мене, Луаре. Самій мені не викрутитися… Невже ти допустиш?! Я вмру через відразу перш ніж він завершить свою кобелячу справу. А якщо виживу — прокляну себе й повішуся на першому сучку… А що, як не стане хоробрості повіситися? Мені страшно, Луаре, я так не хочу вмирати… Але жити для вдоволення Совиної похоті й зовсім неможливо… Луаре, чуєш мене… Луаре…

На третій день Сова вже почувався так добре, що на чолі десятка своїх шибеників вирушив до якогось віддаленого села; поїхав він верхи, й тієї ночі я довго цілувала в морду його змореного коня, тому що шалена їзда лісом роз’ятрила заповітну рану. Сова повернувся зелений від болю, роздратований і лютий, похмуро глянув на мене й відважив ляпаса якомусь хлопцеві, що ненароком трапився йому під руку. Моя смерть відсунулася ще на кілька болісних днів; я неначе отямилася після тривалого заціпеніння і знову в розпачі перебирала всі способи втечі, так що навіть викликала підозру в одного особливо запопадливого вартового — однак той так і не зважився йти з доповіддю до змученого болем отамана.

Залишалося знову скласти руки й нажахано чекати неминучого. Сидячи біля землянки, на осонні, я бездумно водила прутиком по піску, збивала зі шляху величезних, як пацюки, сірих мурах, і перед моїми очима зринали та знову провалювалися в пітьму якісь уривки спогадів.

У напівсні до мене приходив Луар. Палав камін… Тепер я розумію, звідки його ніжність. У ті хвилини я була для нього… Він виріс, купаючись у любові… Егерт і Торія кохали одне одного. Луар цим жив… Світле Небо. Камін… Руді язики вогню. Дотик. Ніжніший від замші… Мати, коханка, дочка, дружина… Ми переплелися, як два корені під землею… І довго пробиратимемося у вологій темряві, поки одного разу ввечері не зіштовхнемо з урвища дві земляні грудки й не побачимо — там, унизу — річку…

Луаре, ти пам’ятаєш, як я лила тобі воду на спину й на потилицю? Ти вмивався… І в мисці я бачила відображення твого усміхненого обличчя. Потім дзюрчали потоки води — відображення губилося… І виникало знову. І з цього обличчя падали краплі — ніби ти був весняною березою… Стікав солодкий березовий сік… Якого я не пила багато років… Вервечка мурах, солодкий сік на білому стовбурі…

Я розплющувала очі — поруч нікого не було, трохи віддалік грівся на сонечку кашовар, підставляв теплу круглого голого живота, і час від часу хтиво почухувався п’ятірнею, мружився від задоволення.

Я знову зіслизала в своє марення; Луар стояв поруч, його присутність було така сама реальна, як сонце, прутик і мурахи. Я здригалась, притомніючи — сонце й мурахи залишалися, а Луара не було й не могло бути. Тільки десь у пам’яті лунав його голос…

Я вкрилася потом, пальцями вчепилася в траву. Голос… О Небо, мені вже й таке ввижається?!

Луарів голос. Зовсім близько, з іншого боку землянки. Я тупо дивилася в свої долоні, забруднені зеленим соком: марення…

— А це вже хто вирішуватиме, — сказав Луар зовсім виразно, — потім побачимо…

Ноги мої відмовилися служити. У землянці роздратовано рикнув Сова, біля входу почулися кроки, і голос, який міг би бути голосом Луара, сказав комусь холодно й глузливо:

— Свідок нам не потрібен. Геть.

Губи мої безгучно затрусилися. Звичайно, той хто говорив, не був Луаром. У голосі Луара ніколи не вмістилося б стільки криги й жовчі водночас.

Не думаючи про те, що, ховаючись за землянкою, нагадую шпигуна, я знову стомлено заплющила очі. Байдуже.

— Ти хто такий, худобино? — гаркнув у землянці Сова. Я мимоволі здригнулася.

Той, кого я прийняла за Луара, щось тихенько відповів, і далі в землянці надовго все стихло.

— Ти-и… — хрипко видихнув нарешті Сова. — Та я-а…

Незнайомець знову зронив ледь чутні кілька слів. І знову довге мовчання; сопіння Сови добре чула навіть я з цього боку землянки.

— Ні, — сказав нарешті Сова, й голос цей був не його голосом. Його ніби вразили до глибини душі, вразили й налякали — що так само дивувало, як, скажімо, вовк, що натяг мереживні панталони.

— Поглянь на мене, — сказав незнайомець голосніше, і в голосі задзвенів метал. — Поглянь на мене, й ти сам усе побачиш. Я прийшов по твою душу, Тфіме.

— Не зви мене цим ім’ям, — злостиво прохрипів Сова. — Ти… Хто б ти не був… Мені варто свиснути, й тебе не те що повісять — підсмажать!

Незнайомець тихо засміявся. Від цього смішку по шкірі моїй продер мороз, та й Сові він, очевидно, не сподобався; приховуючи замішання, він пробурмотів щось невиразно-загрозливе.

— Що ж, поговоримо, — в голосі незнайомця знову почулася глузлива посмішка, і знову по спині в мене пробігли мурашки: який же схожий голос! Який нестерпно схожий!

Сова мовчав і сопів.

— Поговоримо, Тфіме… Служителю Тфіме, — сказав незнайомець холодно й виразно. — Поговоримо про мого батечка-небіжчика… Ти не чув повір’я, що душі батьків, котрі вмерли до народження дитини, потім оселяються в душах синів? Не чув?

По нозі моїй одна за одною сходили вгору двійко сірих діловитих мурах. Тінь від найближчої ялини підповзла до самих моїх п’ят; я сиділа, слухаючи шум у вухах, і подумки повторювала: дякую. Дякую, всевидюще Небо. Мені начхати, хто він тепер — але він прийшов. Дякую…

Голоси в землянці чулися тепер приглушено, виразно лунала тільки брудна лайка, якою Сова за своєю звичкою пересипав найпростіші пропозиції. Я бурмотіла «дякую», завмирала, дослухаючись до болю у вухах — аж поки до ялинової тіні біля моїх ніг додалася ще одна. То була непорушна тінь кругловидого розбійника, того самого, якого сікли за гадану непокору Сові, а по суті, через мене. Звідтоді йому не було за що мене любити — тепер він став переді мною, взявся руками в боки:

— Підслуховуєш, стерво? Отамана підслуховуєш?

Я запізніло потяглася, всім своїм виглядом доводячи, що задрімала й цієї миті була розбуджена дурнем, нахабою.

Збоку за нами зацікавлено спостерігав голопузий кашовар; голоси в землянці стишилися, я підвелась, можливо, ледь поквапливіше, ніж було потрібно. Кругловидий звузив очі до крихітних щілинок:

— Ах ти стерво… Правду про тебе кажуть… Дуже цікавим знаєш що відрубують, га?

Я плюнула йому під ноги. Думки мої металися, як лиси в клітц:і якщо це Луар… То що мені зробити, аби врятувати його?! А що Луара потрібно рятувати, в мене не було ані найменшого сумніву — все одно, що він там наговорить Сові… Сова — звір. Щоб вирішити проблему, йому досить убити людину. Можливо, доля подарувала мені єдине можливе щастя — вмерти разом із Луаром… Але ні. Я мушу придумати що завгодно, спокусити Сову, нарешті, прийняти це випробування й умерти потім — коли Луар буде в безпеці…

Від наївності й патетичності таких думок мене саму й занудило. Кругловидий багатозначно гмикнув, не зводячи з мене очей; неквапно витяг звідкись грудку деревного ґлею, застромив за щоку й так само багатозначно почав жувати. Кашовар із тріском почухав живота, й на брудній шкірі залишилися п’ять червоних смуг.

Від вибуху безпросвітної туги в мене підкосилися ноги.

Запинало в дверях землянки ворухнулося; першим вийшов Сова, і вигляд у нього був якийсь ніби вдавано лютий. Слідом з’явився його гість; першої миті мені стемніло в очах — здалося, що це не Луар. Крізь завісу, що обступила мене, я дивилася, як він іде поруч із кульгавим Совою, не помічаючи мене, йде до вкопаних у землю стовпів — отут я зрозуміла, що це він і що вони хочуть його повісити.

Усе було, як уві сні, коли треба бігти, а ноги не слухаються. Я зі схлипом втягла повітря — і побачила, що до одного зі стовпів прив’язано Луарового коня й що Сова відпускає гостя, дозволяючи вільно виїхати.

Паралізована, я дивилася, як він відв’язує вуздечку, заскакує в сідло, щось промовляє до Сови стиха, кривлячи кутик рота — а той бундючиться, намагаючись залишатися хазяїном у очах своїх людей, але я ж бо розумію: щось тут нечисто, Сова програв у чомусь дуже важливому й тепер обеззброєний…

…І тепер він відіграється на мені.

Я спробувала крикнути — й не змогла. Луар розвертав коня.

Я загарчала, як хворий собака, підхопилася, та ноги мої виявилися затерплими до непритомності — не ноги, а два мішки з піском. Луар ляснув коня по крупу, під копитами завихрився пісок.

І тоді крик мій вирвався назовні — пронизливий і довгий; ніколи в житті я так не кричала. Крик був схожий на обсмолену мотузку, й ця мотузка вдарила Луара в спину.

Бідолашний кінь став дибки. Я сиділа в попелі біля багаття й дивилася, як кінь і вершник повільно повертаються, як Луарів погляд, насторожений і твердий, зупиняється на моєму обличчі.

Як він схуд…

У його очах щось ледь помітно змінилося. Заспокоюючи коня, він обернувся до Сови:

— Хто це?

Сова тужно мовчав.

Він міг би сказати: «Це моя дівка». Але тоді — і я вразилася, коли зрозуміла це — тоді Луар відповів би тим само твердим і жовчним голосом: «Ні, моя». І тоді Сові довелося б зарізати кашовара, кругловидого й усіх інших свідків своєї ганьби…

Сова мовчав. Луар повільно розтяг губи:

— Ти говорив, що вона тобі набридла.

Може, мені й привиділося, але, вражений дипломатичним вивертом Луара, спантеличений Сова навіть зрадів. Махнув рукою:

— Бери.

Кругловидий за моєю спиною видав здавлений крик.

За мить я опинилася в Луаровому сідлі.

Торія марила, і в маренні їй здавалося, що вона вагітна.

Вона носила його в собі — довгих дев’ять місяців. Був день, коли вона вперше відчула в собі іншу істоту; тепер, у маренні, вона металася по дому, притискаючи долоні до плаского, навік спорожнілого лона.

Потім він з’явився зі свого теплого червоного світу в світ інших людей, і вона вражено розглядала візерунки ліній на його долонях і п’ятах, пульсуючу шкірку на тім’ячку й довгі вії над безтямними блакитними очима.

Він був її частиною, він ще довго залишався трішечки нею, вона відчувала на відстані, коли він веселий і коли засмучений; вона завжди намагалася стримати смуток або раптове роздратування, бо тоді й він, вона знала, відразу розплачеться…

Вона блукала домом, прислухаючись до себе, чуючи в собі ненародженого Луара — і не помічала ні хворої няньки, що страждала від задишки, ні доньки, яка забилася в куток і мала цілковито здичавілий вигляд, ні розрухи та запустіння, котрі остаточно вселилися в заміський дім Соллів. Як і раніше, крихти не брала до рота, жила самою тільки водою, втрачала сили та повільно вмирала з голоду.

Фагірра більше не приходив до неї. Їй здавалося, що могила його під її вікном, і, проходячи подвір’ям, вона бурмотіла заспокійливо:

— Лежи…

Вона боялася, що тепер її син ніколи не народиться.

Ноги мої теліпалися, не знаходячи опори, кінська спина ходила ходором, а назустріч мчало яскраво-зелене гілля, сірі та коричневі стовбури, пронизані сонцем, переплетені мереживними тінями на густо-синьому небесному тлі. Пальці мої чіплялися за якусь тверду тканину, за якісь шнурки й ремінці чи то на Луаровому плащі, чи на його куртці; Луарові лікті втримували мене, не дозволяючи сповзти з сідла. Кінь метався то праворуч, то ліворуч, обминаючи кущі; в мене всередині колотилася щаслива каша, думки змішалися від потрясіння, а нутрощі були немилосердно перетрушені. І, дивлячись у ліс, який мчав обабіч нас, я, як ніколи, гостро розуміла, до чого ж прекрасна, яка нескінченна та гостра ця чудова штукенція, іменована людським життям.

Потім кінь вибрався на дорогу й перейшов на рівну, милосердну рись. Луар мовчав.

— Він не добрався до мене, — сказала я зі щасливим смішком. — Його ж підранили, кабана. Хотів, та не добрався, пес недорізаний…

Здалося мені, чи Луарові лікті, які стискали мене, справді трохи розслабилися? Начебто від полегшення?

Він, як і досі, мовчав; я з натугою повернула голову, щоб побачити його обличчя:

— Або я з глузду з’їхала, або ти зробився відразу Віщуном, великим магом і отаманом розбійників?

Він щось підбадьорливо гикнув — не мені, звісно, а коневі. Ліс, у який ми в’їхали тиждень тому із нещасним хлопцем Міхаром, нарешті скінчився, і вздовж дороги розгорнулися зелені поля.

— Луаре, — озвалась я пошепки, знаючи, що за шумом вітру він не почує. — Дякую, що ти прийшов…

Дорога повернула, і післяполудневе сонце разом засліпило мене, вибудувало між мною та світом гарячу білу стіну.

— А я бачила твого батька, Луаре, — прошепотіла я нечутно для самої себе. — Я бачила Егерта.

Він пришпорив коня. Нещасна тварина, що несла подвійну ношу і ніяк не очікувала від хазяїна такої нерозсудливої жорстокості, сіпнулася та перейшла на галоп.

— А-а! — заволала я, чіпляючись за Луара руками, підборіддям і коліньми. — А-а-а!

Кінь теж скривджено заіржав. Луар стис губи й натяг вуздечку, кінь став дибки, перекидаючи мене на мого супутника, даючи можливість зблизька зазирнути в його звужені, розпачливі очі.

До самого вечора ми більше не зронили й слова; ввечері ж, коли нагледіли при дорозі великий та багатий з вигляду заїжджий двір, Луар рішуче завернув у ворота змученого коня, і тієї ночі мені було віддано за все сповна.

Він був уже не юнаком — він став зрілим чоловіком, безтямно-ніжним, він звідкілясь навчився кохати обережно й водночас палко — й навіть медальйон на його оголеній шиї, пластинка, котра постійно плуталася між нами, не заважала мені. Ми мало не рознесли на друзки старе готельне ліжко — але найдорожчими виявилися хвилини, коли, одночасно прокинулись у сірому передранковому світлі, не встигли ще розплющити очей, але обійнялися на дотик.

Під вікном радісно цвірінькала синиця. Гарний знак — птахи співають до світанку…

— Нічого цього скоро не буде, — сказав Луар.

Я почекала. Запитала обережно:

— А що буде?

— Не знаю, — він зітхнув. — Коли б я знав…

Синиця дзенькала, мов дзвіночок. Медальйон сповз із Луарових грудей і лежав тепер на його білому мускулястому плечі; я дивилася на Амулет Віщуна як на свідка нашої любові й не відразу зрозуміла, що бурі плями на золотій пластинці не що інше, як іржа.

— Не дивись, — озвався Луар, не розплющуючи очей. — Мені неприємно, коли ти дивишся.

Я перевела погляд на його обличчя — на моїх очах лагідний нічний Луар знову перетворювався на закуте в крицю чудовисько, що підім’яло під себе навіть Сову.

— Він іржавий? — запитала я пошепки.

Він розплющив очі. Накрив Амулет долонею і сховав під ковдру:

— Так… Іржа — це знак… Той, хто приходить ззовні, з’явився знову.

Синиця за вікном примовкла. Лункими готельними сходами дрібно тупотіли кроки — вгору, вниз…

— Луаре, — сказала я тихо. — Ти — маг?

Він глянув на мене майже перелякано:

— Не знаю…

— А Сова? — запитала я ще тихіше.

Він здивувався:

— Що — Сова? Сова вже точно не маг…

— А хто Сова? — не вгавала я. — Тфім?

Він підвів брови:

— То ти все чула?

Я ввіткнулася обличчям йому в плече. Перед очима моїми за єдину мить промчали всі жахи останніх днів; я схлипнула й заспокоїлася тільки тоді, коли рука його лагідно почухала в мене за вухом:

— Сова… Служитель Тфім. Служитель Ордену Лаша, який був свого часу служкою моєму батькові… Тобто ти розумієш, кому.

— То ти шантажував його! — радісно здогадалась я. Луар поморщився:

— На біса мені його шантажувати… Я думав, що хоч він бодай щось та знає… Навіщо вони звільнили Мор. Хто наказав — Магістр, чи Фагірра?

За дверима голосно перегукувалися покоївки.

— Чому ми весь час у готелях, — запитала я неуважно. — Завжди в готелях… Я хочу, щоб у нас був дім. І діти.

— Вона стоїть на порозі, — глухо зронив Луар. — І чекає, щоб її впустили… Та, що прийшла ззовні.

— То якої ж вона статі, — пробурмотіла я замислено. — Та, що прийшла, чи Той, хто прийшов?

Він глянув на мене похмуро й докірливо. Відвернувся.

— Луаре… — я підвелася на лікті. — Коли ти Віщун, то повинен заглядати в майбутнє! Подивися… А хлопчика… назвемо Егертом.

Він довго мовчав, дивлячись у стелю.

— А навіщо вона прийшла? — запитала я нарешті. — Та, що ззовні?

— Щоб увійти й запанувати, — відгукнувся він глухо.

— То, може, нехай? — припустила я невпевнено. — Навряд чи буде гірше, ніж тепер…

— А Брамник стане їй слугою і намісником, — пробурмотів він.

— Руал Ільмарранен на прізвисько Брамник, — вирекла я несподівано для себе.

Він підскочив, мов ошпарений, сів на ліжку:

— Звідки ти знаєш?

Медальйон погойдувався в нього на грудях. Я не могла відірвати погляду від вибагливо прорізаного отвору посеред пластинки.

— Ти добралася до книжки? — запитав він спокійніше. — Зумисне шукала? Ну-ну…

— Луаре, — сказала я пошепки. — Егерт і Торія кохали одне одного, навіть коли був Чорний Мор… Вони знали, що в них попереду всього кілька днів — і все одно раділи… Може, й ми…

Він устав, не одягаючись, відійшов до вікна. Я нишком оглянула його і з задоволенням переконалася, що мій чоловік має чудову статуру.

— Ти не віриш мені, — сказав він зітхаючи. — Я й сам не завжди вірю… Що над світом дійсно висить… Це. Невідомо що. У всякому разі, Заповіт Першого Віщуна описує прихід зовнішньої Сили як дуже паскудну процедуру: «Плачте всі живі… З неба здерли шкіру»…

Мене пересмикнуло, і я натягла ковдру до підборіддя. Тільки тепер разом із холодком по спині до мене прийшла підозра, що Луар нітрохи не жартує.

— Мені ж треба з кимось поділитися, — промовив він раптом розпачливо. — Я ж не можу постійно бути сам… І носити це в собі… Я не маг… Я не знаю, як провіщати… Я не вмію, і мені нема в кого запитати. І я не знаю, що робити… Я думав, що Фагірра знав. Але всі вони мовчать… Не розуміють, не пам’ятають… Навіть Сова… У нього залишилися якісь Фагіррині речі, десь у схованках… Обіцяв дістати… Але й він не знає, навіщо… І це… — він узяв Амулет у долоню, — навіщо Фагіррі… Навіщо він катував мою матір — щоб здобути це?

Він раптом затулив обличчя руками. Амулет вислизнув з його пальців і знову захитався на ланцюжку:

— Танталь… Піди до неї. Піди, а я не можу… Будь ласка.

Візки стояли на узбіччі з безсило опущеними голоблями. Не вірячи своїм очам, я міцно, до болю вчепилася в Луара. Ні слова не кажучи, він притримав коня.

— Ти?!

Муха сидів на землі, розтираючи кулаком хворі червоні очі. Баріан, який раптово зістарився, не здивувався мені й не зрадів; Гезина судомно стискала руку рудого дівчиська. Фантін розгублено кліпав довгими білястими віями:

— Ти… Здрастуй…

Я знову пробігла поглядом по обличчях. І знову, вже з тужливим передчуттям. Розпороті боки візків, вивернуті скрині, спорожнілі голоблі…

— Вони все забрали, — сказав Фантін. — Коней…

— Флобастер?! — пошепки закричала я.

Баріан відвернувся. З видимим зусиллям вказав на один із візків; я звично підтяглась, видерлася на нього й зазирнула під порване запинало.

Хтось уже склав йому руки. Він лежав на підлозі, з гордовито закинутою головою, не бажаючи й не намагаючись приховувати перерізане горло. Очі його не хотіли заплющуватися — холодно дивилися в чисте небо, яке синіло крізь розірване запинало.

Поруч трапився Луар, і ось він мене й втримав.

Я кричала. Я проклинала Сову, я проклинала й себе за те, що була поруч із убивцею — і не порішила його. Я присягалася Небу, що Сова помре страшною смертю, що я випалю вщент і ліс, і поля, що я помщуся, що я уб’ю всіх, якщо знадобиться, що я все життя вбиватиму, але помщуся… Луар тримав мене ззаду, я звивалася в його руках, захлиналася слізьми та прокльонами, і він не випустив мене доти, поки сама не ослабла та ганчіркою не сповзла на підлогу, до ніг розпростертого Флобастера.

Луар про щось півголосом перемовився з Баріаном; до мене долинало, немов крізь вату: «не треба було… пси… і зв’язали всіх… він один… не знаю… тепер однаково…»

Каламутними безтямними очима я дивилась, як Луарова рука кладе на дошки туго натоптану торбинку:

— Не ображайся, Баріане… Я заборгував. За той спектакль… Ти пам’ятаєш. Найголовніший спектакль у моєму житті. Прийми. Купи коней.

— Звідки в тебе стільки грошей? — вражено запитав хтось; здається, це була Гезина, я не розібрала, мені було байдуже; я думала, про те, що Флобастер не пробачив мені перед смертю. А якщо й пробачив, то я тепер не дізнаюся про це.

Ніколи.