Спадкоємець

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Вода притягала його віддавна. Тепер його поглинуло улюблене заняття; він прихилився до розсохлого поруччя горбатого містка та дивився, як здригається зелена гладінь річки, як кружляють, мало не зіштовхуючись, важкі бабки.

Так було й раніше. У пам’яті його виникла інша, широка річка з такими ось бабками, хлопчиська-рибалки зі своїми саморобними вершами та кістяними гачками…

Ті хлопчиська давно вмерли. Від старості. І змінилися незліченні покоління бабок.

Він посміхнувся. Вперше за довгий час він з’явиться, не чекаючи дня Превеликої Радості. Порушить традицію…

Той, що прийшов ззовні, любить традиції. Приходить, начебто дотримуючись певного ритуалу, й так само мнеться біля Дверей, очікуючи запрошення. Той, що прийшов ззовні…

«І запанує, і… плачте всі, що живуть… І Брамник стане їй слугою і намісником»…

Він поморщився. Забагато мотлоху нагромадилося в пам’яті протягом останніх ста років.

«…А якщо один вовк захоче покликати іншого? Як він його називає?»

Він дивився на своє відображення, темне відображення в повільному струмені. Йому хотілося, щоб його покликали.

Тоді він нахилився над водою, наліг на поруччя ліктями.

— Руале, — пошепки сказали його губи.

Відображення мовчало, вражене звуком власного імені.

— Я розумію… — він знову криво посміхнувся. — Але ти-бо… Навіщо?

Порив вітру затяг воду брижами. Йому здалося, що так уже було одного разу.

Тої ж миті на спину йому ліг чужий погляд, чіпкий і грузький, як смола. Ще не озираючись, він знав уже, що там, позаду, тільки порожній шлях та виструнчені курні стовпи; він знав це і все-таки озирнувся.

Чужий погляд не зник.

Він знову криво посміхнувся й подумав, що й це вже було. Давно-давно…

Тоді він був Брамником. Хто він тепер, чим він так цікавий Тому, хто дивиться, бажаючи ввійти?

«Руале», — прошелестіло по краєчку його свідомості. Відлуння, дотик, луна давнього поклику…

Він чекав і цього — і все-таки здригнувся, миттєво відчув давно забуте — мороз по шкірі.

Усе повторюється.

У моїх грудях стириміла груба голка. Часом я завмирала, забувалася, тупо дивлячись у дорогу, що повзла назустріч, і тоді голка завдавала тільки тупого тягучого болю. Однак варто було допустити необережний рух душі, зайвий спогад — і потривожена голка знову простромляла мене наскрізь; я усвідомлювала втрату десятки разів поспіль, і біль не притуплявся.

Луар мовчав. Назустріч повзла сіра стрічка дороги…

І тупотіла муруга конячка, звична до свого неквапного шляху, до запаху диму та бляшаного грому, до цікавої юрби, до нескінченної зміни декорацій, доріг, палаців, базарів…

Я здригалася, приходячи до тями. Два моїх життя переплелися, поплуталися, як змії в шлюбній грі. Я забувала, хто за моєю спиною — спокійний іронічний Флобастер, чи той, інший, через кого все обірвалося…

Усе обірвалося. Флобастер намагався мене втримати, — можливо, він передчував свій жахливий кінець. Якби я була там, його б не вбили. У всякому разі, спочатку вбили б мене…

Ким він мені був? Ким же він все-таки був?

Над дорогою стояла хмара, схожа на безвладну, мертво повислу руку. З небесної долоні вислизнув і тепер метався попід небом чорний птах.

Що, коли він умер і не пробачив?!

У безлюдному гайку нас догнав незнайомий вершник. Похмурий старигань, зарослий від вуха до вуха твердою, ніби щітка, рідкою борідкою, вимогливо змахнув рукою — я злякалася, але якось кволо, ненатурально. Луар натягнув поводи й спустив мене на землю. Стоячи на ватяних ногах, я дивилася, як він балакає про щось із жилавим старим, як той уривчасто кланяється, розвертає коня та віддаляється…

— Хто це? — запитала я за півгодини їзди.

Луар поморщився, озвався знехотя:

— Це людина Сови… Старий шахрай таки дістав зі своєї схованки те, що мені потрібно… Я призначив зустріч.

Його слова доходили до мене повільно, як повільно досягають берега кола від кинутого в болото каменя.

— Зупини коня, — попросила я пошепки.

У такому проханні не було нічого незвичайного — але голос мій недобре затремтів. Луар притримав коня й уважно на мене глянув; я виплуталась із його рук, незграбно зіслизнула на шлях.

Якийсь час ми дивилися одне на одного — він згори, я знизу, він запитливо, я — затято й злісно:

— То ти, виходить, призначив зустріч? Сові?

Він кивнув, досі не розуміючи. Я з шумом втягла в себе повітря:

— Він убивця. Убивця й кат. А ти…

Мені хотілося вихлюпнути на нього багато чого; від надміру слів і почуттів я затнулась і вмовкла, тільки роззявляючи рота, ніби викинута на берег рибина. Луар стомлено зітхнув, зіскочив з сідла і став поруч:

— Ну-бо, перестань… Заспокойся… Хочеш, давай пройдемо пішки.

— Що ти там робив? — заволала я, коли нарешті опанувала себе. — Що ти робив у розбійницькому лігвищі, ти що — сам розбійник? Вони… ти бачив… Ти…

Я знову замовкла, цього разу через спазм, який здавив горло, через сльози, що навернулися на очі. Луар знизав плечима:

— Не мели дурниць… Мені начхати, хто такий Сова. Він знає дещо мені цікаве, має те, що мені потрібно… А розбійник він чи хто інший — мені байдуже…

— Яка ти сволота, — сказала я тихо. — Ти, виявляється… Який ти мерзотник…

Перш, ніж він встиг усвідомити мої слова, я його вдарила. І ще. Так, що нігті подряпали шкіру й виступила кров. Мені хотілося вбити його в цю хвилину — так захльоснула мене хвиля горя й ненависті. Флобастер на підлозі візка, усмішка Сови, запах немитого тіла, ці пики, насолода необмеженою владою, написана на них… І знову Флобастер у калюжі крові.

У такі хвилини що гірше, то краще. Мені хотілося, щоб і мені перерізали горло; цілий світ уявлявся збіговиськом нікчем і сволоти, й винуватець смерті Флобастера стояв переді мною, кліпаючи очима, що дивно покруглішали. Я вивергала прокльони, я принижувала та відрікалася, я лупила його, плювала йому в обличчя й мало не повірила вже в своїй істериці, що він ще гірший за інших, байдужий покидьок, який зламав мені життя…

— Іди! — волала я, захлинаючись своїм розпачем. — Іди, ти, виродку! Ти всім приносиш нещастя, навіщо ти народився на світ, забирайся!

І не пам’ятаю, що я там ще кричала в його біле застигле обличчя, котре здавалося тієї миті огидною маскою смерті…

Потім виявилося, що я сиджу на дорозі, що якийсь селянин, проїжджаючи возом, сторожко на мене косує, а цокіт копит вдалині давно стих, і давно вляглася сіра пилюга.

На місце розташування міської варти звалилося нещастя, порівнянне хіба що з давньою облогою. Полковник Солль, який зник був без попередження та ніби згинув у далекому Каваррені, начальник варти, повернення якого вже й не чекали, герой і воєначальник, котрого останнім часом згадували тільки півголосом і презирливо, — цей самий пан Солль вломився до штабу, як зголоднілий тхір вламується до беззахисного пташиного гніздечка.

Лейтенант Ваор, оброслий салом і постарілий у очікуванні капітанства, який давно страждав на задишку, а останнім часом примхою долі був поставлений нібито на чолі полку, прибіг з дому в пожмаканому мундирі, на ходу намагаючись витерти з долонь варення — зважаючи на все, вишневе. До його приходу полковник Солль, хижий, сухорлявий, з дивним блиском примружених очей, устиг відіслати на гауптвахту зо двоє бідолах, які трапилися під руку, розтрощити пляшку вина, знайдену в шафці чергового офіцера, і вмоститися в своє власне командирське крісло, яке за час його відсутності трішки розхиталося під вагою лейтенанта Ваора.

Гарячкові, запалені очі свердлили лейтенанта весь час, поки той, розгублений і збентежений, доповідав начальству, яке так раптово повернулося, про становище в місті.

Становище, як виявилось, було нікудишнє: зграю Сови не тільки не знешкодили — бандити нахабніли що не день, і містові вже дався взнаки брак товарів, у тому числі, й першої необхідності. Купці боялися обсиджених розбійниками доріг, околишні селяни не везли на ринок хліба та м’яса, біля дверей ратуші день і ніч простоювали розлютовані посланці розорених хуторів і сіл. Усе життя вони справно платили податки й бажали тепер допомоги та безпеки — а де їх узяти, якщо капітан Яст, уже на що орел був, а й той сконав жахливою смертю в розбійницькій пастці… Найматися у варту ніхто не хоче, молоді хлопці забувають про присягу, кидають зброю та йдуть геть; спробували заїкнутися бургомістрові про збільшення платні — куди там! І так уже стражників поза очі називають боягузами та дармоїдами…

У цьому місці жалібну доповідь лейтенанта Ваора було перервано ударом кулака по столі. Полковник Солль блискав налитими кров’ю очима, брудно лаявся та обіцяв лейтенантові люту смерть, якщо цієї ж миті всіх вільних від постів стражників не буде зібрано, озброєно, щоб негайно виступати.

Лейтенант налякався; Солль додав його страху — похмуро повідомив, що власноруч перевішає дезертирів, коли ті здумають ухилятися від карального походу.

Лейтенант заметався; на його щастя, цієї хвилини гнів полковника Солля звернувся на інше — з’явилися посланці з ратуші. Бургомістр, який почув про повернення Солля, бажав негайно бачити його в себе.

Піднімаючи на ноги казарми та розсилаючи посланців до офіцерів, лейтенант Ваор гірко пожалкував про ті чудові дні, коли полковник Солль спокійно сидів собі в далекому, тихому Каваррені.

Якщо бургомістр і збирався дорікати, то всі докори вмерли в нього на губах, коли він глянув у гарячково блискучі Соллеві очі. Полковника роздирало жадання діяльності; він ще не встиг сісти, як заявив, що загін для винищення розбійницької зграї Сови буде споряджено сьогодні ж, аби він виступив уже завтра. Бургомістр скептично стис губи й похитав головою — однак нічого не сказав.

На широкому, як поле, та порожньому, як лисина, бургомістровому столі лежали поруч три тонкі сталеві ланцюжки. Три уривки криничного ланцюга.

— Недобрі звістки, полковнику, — пробурмотів бургомістр, потираючи шию.

Солль сіпнувся:

— Сова — це моя справа, найшановніший. Можете повірити, що знищення його ватаги — справа кількох днів.

Бургомістр скептично опустив кутики рота:

— Хотілося б… Дуже хотілося б повірити, Егерте… Але я кликав вас не для цього…

Зависла пауза. Полковник Солль, якому жадання діяльності не дозволяло сидіти спокійно, встиг підвестися, двічі пройти туди-сюди кабінетом і нарешті вимогливо втупився в обличчя співрозмовника.

— М-м… — бургомістр масажував тепер скроні. — Пані Торія… Здорова?

Егерт зумів стриматися, і на його обличчі не позначилося нічого. Бургомістр не знав, що попередню ніч він провів на бруку перед власним будинком, вдивляючись у темні вікна, здригаючись від вигляду цілковитого запустіння, не зважуючись переступити поріг…

Вранці служниця Далла, вражена поверненням хазяїна, повідомила йому про заміський відпочинок пані Торії з маленькою дочкою. Егерт стиснув зуби — і змусив себе до часу забути. Спершу Сова, говорив він собі. Це першочергове… Це борг. Спочатку — Сова.

— Цілком, — відгукнувся Егерт безбарвним, як пережований папір, голосом. — Вона цілком здорова.

Бургомістр обережно поторкав пучкою припухле повіко:

— Власне… Сова. Так, Сова… Але, Егерте, Сова все-таки там, за стінами… А тут…

Рука його торкнулася ланцюга, який лежав на столі. Невиразно дзвякнули сталеві кільця.

— Уже десяток жертв, — промовив бургомістр глухо. — Ти скажеш — це справа судді… Так, це його справа. Його люди шукають… Але я хочу, щоб ти знав.

Егерт мовчав, покусуючи губи, намагаючись не думати про свій дім, щасливий дім, занурений нині в темряву. Що він каже… Десяток жертв?

— Діти, — зітхнув бургомістр. — Він вибирає дітей… Від п’яти до дванадцяти літ. І душить криничним ланцюгом… Його бачили… Так, Егерте, суддя шукає того чоловіка, вбивцю, вже бачили… Двоє чи троє городян. Він високий і носить плащ із каптуром. Плащ із широким каптуром, так, Егерте…

Широко розплющені очі Солля втупилися тепер в уривки ланцюгів на порожньому столі. Бургомістр кивнув:

— Так… Це… Ось так. Він душить ланцюгом… Без потреби. Зважаючи на все, в нього своєрідна… пристрасть, чи що… До протиприродних діянь…

Що може бути протиприродніше за смерть від залізних кліщів у прохромлених грудях…

Егерт здригнувся. Плащ. Будь-яка згадка про плащ із каптуром тепер дряпала його іржавими пазурами. Мало там хто носить плащ із каптуром? Чому поруч зі словом «плащ» стоїть ім’я… Яке він пам’ятає, але марно не повторюватиме. Бургомістр правий — це справа судді… Справа Егерта — Сова, розбійник, а цей божевільний убивця…

— Той божевільний старий, — сказав він хрипко. — Він…

Бургомістр зітхнув:

— Його вбили. Після третьої чи четвертої жертви забили камінням, Егерте. Ви знаєте, як швидко поширюються чутки, але розправа наляканих людей — ще швидша… Ніхто не був покараний. Даремно, Егерте… Старого закопали з розколотою головою, а за кілька днів цей жах повторився… Знову дитина з ланцюгом на шиї… Того навіженого в плащі вбили ні за гріш, Егерте, але мені не було його шкода…

— Це справа судді, — повторив Егерт глухо. — Нехай Ансін шукає, в цьому місті традиційно спритні судді…

Бургомістр потримав у руках уривок ланцюга, поклав знову на стіл:

— Егерте, а Луар із матір’ю?

Солля внутрішньо заціпило, як від дотику тих самих іржавих пазурів:

— До чого тут Луар?

Бургомістр знизав плечима:

— Ні до чого… — й відразу, без переходу: — Ти… Ви ж не любите Орден Лаша, чи не так, полковнику?

— Ви знаєте, бургомістре, — відгукнувся Егерт по нетривалій паузі. — Тут усе про мене знають.

Його співрозмовник вагався, начебто вирішуючи, казати Егертові щось важливе, чи все-таки змовчати. Солль чекав, покусуючи губу.

Чекання його виявилося марним. Бургомістр вирішив промовчати й тому з натугою посміхнувся:

— Пробачте, Егерте… Я не хотів нікого скривдити… Виходить, Сові залишилося топтати землю лічені дні, так?

Егерт рішуче підвів голову:

— Так… Я виступаю на світанку. Годі. Це край.

Якщо бургомістр і подумав щось про поквапні рішення та необдумані дії, то повчати полковника Солля все-таки не зважився.

— Удачі, — сказав він серйозно. — Непогано було б… Забагато цього всього. І Сова, й… тут таке… Місто вирує, як казан. Ще трохи — й мені доведеться продавати мантію.

Останні слова були жартом; Егерт чемно посміхнувся, потис подану руку й із тією само гарячковою поквапливістю подався до гарнізону — по душу лейтенанта Ваора.

На площі, неподалік від будівлі суду, мовчки стояла похмура, насторожена юрба. Виснажені, обідрані люди дивилися вслід ошатним городянам, плювали під ноги ліврейним лакеям, сахалися від карет; посланці розорених сіл з’явилися в місті в пошуках допомоги та правосуддя, місто ж виявилося байдужим, глухим…

Луар пустив коня кроком; юрба дивилася на нього тужно й неприязно, він насилу переборов бажання поквапити коня та швидше проїхати повз цих людей.

Він їхав, і під сорочкою в нього погойдувався медальйон. Луар шкірою відчував, як здригається — немовби пульсує — в такт кінському крокові золота гаряча грань.

Луар їхав ніби між двох вогнів — перший палав усередині, й це був Амулет, який знову ожив, вимоглива, болісна річ, яка давно стала начебто органом його тіла, причому, органом хворобливим, який завдає мук; другим джерелом болю було місто, холодне та підозріливе, очевидячки вороже до всіх прибульців і незнайомців, місто з наглухо зачиненими віконницями, спорожнілими крамницями, посиленими нарядами знервованої, злісної варти. Луар, раптом виявився в рідному місті чужинцем, і тепер шкірою відчував косі, сторожкі погляди.

Якоїсь миті йому стало зле, так зле, що він захитався в сідлі. Жабеня в діжці зі смолою… Кішка з панчохою на писку, ганчір’яний м’ячик для безлічі ніг, чию долю вершить всього-на-всього розбещений шибеник, дитина, здатна пожбурити живе жабеня — в смолу…

…Ох, як гнівалася мати. Як вона журилася — йому цілком щиро стало соромно, він щосили хотів виправитися… Мати розповідала батькові, і голос її тремтів: «Звідки? Він же добрий хлопчик… Він же… Звідки це?»

Це було живою мишкою, яку він викрав із мишоловки, прив’язав до ніжки стільця, щоб коминковими щипцями відчавити їй лапу.

Навіщо він це зробив? Може, тому, що напередодні був візит до цирульника, який такими самими щипцями, тільки меншими, вирвав Луарові зуба? Луар тоді подумав, що цирульникові приємно робити іншим боляче, що це його хліб і нагальна потреба… І він позаздрив цирульникові. І він захотів теж спробувати. Мишка…

Якоїсь миті справді було приємно. Страшно й солодко; однак потім він плакав і просив пробачення, він щиро покаявся, навіть хотів, щоб його сікли різками. Але мати тільки відвернулася, пішла й цілий тиждень не говорила з ним, а він карався, присягався, що більше ніколи… Навіть мухи… ні…

І справді — більше ніколи. Навіть мухи. Але те страшне й солодке — запам’ятав, хоча й гнав від себе, як ганебне, бридке…

…Луар важко зліз із сідла. Опустився на кам’яне підніжжя круглої тумби — тієї самої, на якій погойдувався перед входом до будівлі суду іграшковий повішельник.

Амулет під сорочкою був гарячий. Тепер він був справді гарячий, він пік груди, Луар застогнав і простяг руку, щоб витягти медальйон з-за пазухи — але рука так і опустилася, не дотяглася.

Це його ноша. Це його клеймо. Амулет повинен пекти, це кара не знати за що… За ту мишку. Це ж і заохочення — потрібно, щоб біль тіла допоміг йому впоратися з іншим болем, який чомусь став уже зовсім нестерпним…

Тепер йому здавалося, що бути просто наївним хлопчиком, якого ні за що прокляли дорогі люди, що бути цим нещасним хлопчиком легше — є горе і є образа, але жива й надія, що все помилка й усе виправиться…

А тепер він сидить під іграшковою шибеницею, теліпаються над ним ганчір’яні ноги страченої ляльки, коло замкнулося, нема більше ні образи, ні надії, нічого нема, сіре небо й нудота; подушечці для голок не повинно бути боляче…

Він криво посміхнувся. У його няньки була скринька для рукоділля з подушечкою для голок у вигляді веселої пички. Голки встромлялися в рожеві щоки й веселі очі — а рот усе сміявся… І цій ось ганчір’яній ляльці теж не боляче. Їй начхати, що її повісили бозна скільки років тому й не дають упокоїтися…

Втім, здається, вони змінюють ляльку… Нитки розповзаються під дощем і сонцем, ганчірки линяють… А жертва правосуддя повинна мати переконливий вигляд…

О Небо, та перевішайте хоч усіх ляльок на світі. Тільки не встромляйте в мене голки; гаразд, я виродок, гаразд, я приношу нещастя, я з усім згоден, але що ж робити…

Стражник у червоно-білому мундирі, важкий високий стражник навис над схиленим Луаром — і не впізнав у ньому сина пана Солля:

— Ну-бо встань. Тут не можна сидіти.

Луар дивився в похмуре обличчя над собою, і на одну коротку мить очі охоронця здалися йому блакитними голівками шпильок. Дві шпильки, встромлені вістрями в стражникову голову.

— Гаразд, — промовив він байдуже. — Я зараз піду.

Він підвівся — і в очах йому стемніло, тож силоміць змусив себе не впасти, навіть не підніс долоню до обличчя, постояв хвилину, сліпо дивлячись в нікуди й очікуючи, поки темрява перед очима розсіється…

Далі йому ніби стало краще. Він потяг коня за повід, повільно рушив через площу — туди, де обабіч високих сходів застигли у величних позах залізна змія та дерев’яна мавпа.

— Ви куди, парубче? Агов, агов, юначе, а чи маєте ви честь бути студентом? За яким же правом переступаєте поріг, який…

Луар стомлено відсунув з дороги метушливого служника — дідка в запилюженому каптані, того самого, який так любив покрасуватися на круглому університетському балконі, витрушуючи пилюку з шовкових географічних карт або начищаючи до блиску жовтий людський кістяк…

Вражаюче. Старий не впізнав Луара. Ці, з Ордену Лаша, миттю впізнавали — а старий університетський пацюк так помилився. Не впізнав сина Торії, хлопчика, який ріс на твоїх, діду, очах… Видно, Луар таки страшно змінився.

— Це… неподобство! — служник схопив Луара за рукав. — Негайно… геть!

Луар зміряв його важким поглядом — чіпкі пальці старого самі собою розтиснулися.

— Я Луар Солль, — сказав він повільно, з насолодою провертаючи в роті кожен звук свого неправильного, колишнього імені. — Я маю право.

Він ішов коридорами, безпомилково вибираючи шлях, а служник з бурмотінням і посопуванням, скрадався слідом. Зустрічні студенти здивовано заглядали Луарові в обличчя, хтось зводив брови, хтось сахався — якоїсь миті він ніби побачив ті самі коридори п’ятнадцять років тому: новий костюмчик із твердої негнучкої тканини, студенти, величезні, як вежі, здивовано й лагідно поглядають на невпевненого малюка, що вперше з’явився в таємничому місці, де «наука» й де мама «працює»…

Він отямився. Знову став собою, тобто цілком дорослим виродком, і в очах вчених юнаків відбивалася вже не зворушлива симпатія — острах, похмурий острах; та ж я страшний, подумав він вдоволено.

Медальйон здригався на грудях у такт крокам, і з кожним кроком зріла впевненість, що стільки часу витрачено марно, що він шукав не там і не так, але ось нарешті перед ним щось важливе, єдино важливе, потрібно тільки перетерпіти цей пекучий біль золотої пластинки…

Тоді, вперше, він так налякався барельєфів, кам’яних облич великих учених давнини, ці обличчя здалися йому мертвими та суворими водночас… Кам’яні трупи…

Ще він боявся, коли малювали вогонь. Він думав, що намальований вогонь з’явиться й буде пожежа, та, якою лякає нянька…

— Ні! — відчайдушно скрикнув служник. — Без дозволу пані Торії… Не можна!

Луар підвів голову; виявилося, він стоїть перед замкненими дверима, точніше, перед дверима й служником, який їх заслоняє:

— Кабінет декана… це святиня… Ви знаєте, його замкнено… Тільки пані Торія може…

— Декан мій дід, — сказав Луар у склепінну стелю. — Ви гадаєте, він був би проти?

На обличчі служника позначився сумнів — але тільки на мить:

— Тільки з дозволу пані Торії! Тільки в її присутності… І ви все одно не зможете відчинити!

— Тоді чого ви боїтеся? — щиро здивувався Луар.

Служник завагався. Насупився, сховав очі під саме чоло; знехотя відступив:

— Що ж… Сподіваюся, дверей ви не ламатимете, пане Луар?

У останньому слові зібралася вся отрута, на яку лишень був здатен цей відданий університетові старий. Луар підвів брови, впізнаючи й не впізнаючи власне ім’я:

— Чи у вас нема ключів?

— Ключі в пані Торії! — переможно прорік служник. — І навряд чи їй сподобається, коли я розповім про…

Луар із зусиллям повернув бронзову ручку. Важкі двері гойднулися й відійшли — без рипіння, плавно, як уві сні. Служник завмер із роззявленим і потворно перекошеним ротом.

Із кабінету повіяло травами. Пилом, книгами, ще чимось, що складно було впізнати. Луар був упевнений, що відчував цей запах раніше…

Служник і досі ошелешено мовчав.

Тоді Луар переступив поріг і зачинив двері перед його носом.

Озброєний до зубів загін, який очолив полковником Егерт Солль, нагадував оскаженілого лева, що ганяється за шершнем.

Егерт кидав своїх людей стрімголов, рвався вперед, нехтуючи небезпекою, — і щоразу натикався на покинутий табір, охололе багаття, витоптану траву та кістки обгризеної дичини; Сова просочувався крізь роззставлені тенета, немов крізь пальці пісок, а загін Солля був великий і неповороткий, і всякий, хто хоч трохи поцікавився б, міг спокійно дізнатися все про його маневри та підготуватися загодя…

Розлючений Солль намагався зробити союзниками місцевих жителів — їх мало не допитували з пристрастям, і все марно. Вони боялися можливих розбійницьких набігів і тремтіли перед розлютованими стражниками, але ще більший жах охоплював їх від думки про помсту — а Сова мстивий, і не варто сподіватися, що його так швидко зловлять…

За тиждень скінчився провіант; вояки почали нарікати. Егерт усі ці дні майже не сходив із сідла, зчорнів обличчям. Обіцяючи своїм людям почергово то нагороди й почесті, то військовий суд і шибеницю, він таки спромігся підняти зневірений і зголоднілий загін, привести його до більш-менш бойового стану й надихнути на останній кидок — розпачливий і тому непердбачуваний.

…Надвечір передовий дозор знайшов слід Сови — несподівано свіжий, ще теплий; на заході молодому воякові пощастило зловити вартового Сови — одного, а скільки їх усього було?!

Запахло неминучим боєм — і від цього довгоочікуваного запаху ніздрі полковника Солля затріпотіли, як вітрила.

…Вранці місто здригнулося від нової страшної звістки — під вікнами добропорядних городян знайшли маленьку молочарку з криничним ланцюгом на шиї; біла калюжа розтеклася з перекинутого барильця, й на далекому її кінці орудував рожевим язиком злодійкуватий кіт. Всі прикмети свідчили, що дитина загинула щойно; городяни кинулися — одні в жаху по домівках, інші в люті околишніми завулками та підворіттями; казали, хтось устиг побачити в дальньому кінці вулички постать у довгому плащі. Високу худу постать із каптуром на голові…

Чутки розповзлися за якихось дві години. Перелякані матері замикали дітей, і нещасні в’язні понуро визирали на волю крізь шибки. Малолітні служники та рознощики тислися одне до одного, раз у раз нажахано озираючись, їм ніби чувся дзенькіт ланцюга…

Пополудні накотилася нова хвиля чуток, та така, що ненадовго забули й про вбивцю. Вежа Лаша, забита Вежа на площі вивергнула невиразний, утробний стогін, від якого у всіх, хто був поблизу, волосся стало сторч. Якийсь п’яний від ляку сторож повідав цікавим: щоночі, обходячи площу, він не раз уже чув у Вежі звуки та шерехи — немовби там величезні миші метушилися…

Міські ворота зачинилися на годину раніше, ніж звичайно. По всьому місту ляскали віконниці; страх сидів за кожним столом, страх чекав у кожній спальні, а якщо й не страх, то занепокоєння, сум’яття та очікування недоброго…

У кабінеті декана Луаяна цілу ніч горів вогонь. Онук старого мага сидів над купою дивних і страшних книжок, тих особливих книжок, до яких не сміла торкатися навіть деканова донька.

Знаки й символи, яких Луара ніхто не вчив, складалися навіть не в слова — у поняття, не до кінця оформлені, й охоплений страшним дрожем Луар розумів, що дурить себе — це не читання… Навіть коли закрив книгу, все одно чув і відчував присутність цього, і знаки не зникали, якщо навіть замружити очі…

Куртка його лежала на високій спинці крісла. Біла сорочка була розстебнута, і на оголених грудях тьмяно поблискував медальйон. Наближався новий ранок — а, може, третій уже з того часу, як він увійшов сюди; юнак втратив лік годинам і дням, плутався, плив, огорнутий величезним солодким павутинням, не відаючи, павук він при цьому, чи муха…

Кабінет декана дивився на нього десятками очей. Тепер він не міг без жаху думати про людей, що входили в нього, не відаючи про все це, — але хай і не відають, декан був мудрий, всі його таємниці заховані або сплять… Або закуті, як ось цей пацюк у кайданах. Луар не розбурхуватиме дідову пам’ять, йому потрібно щось інше; навіщо йому чужі таємниці, коли він має медальйон…

Пластинка обпекла його новою хвилею болю. Він аж засичав, незграбно встав, обвів поглядом кабінет, потім, похитуючись, ніби п’яний, пройшов у далекий куток.

Круглий столик укрито було грубою курною скатертиною; під нею ледь виднівся, зливаючись, напівстертий візерунок ліній і знаків.

Луар відійшов. Обхопив себе за плечі, довго сидів, скорчений, намагаючись вгамувати тремтіння, згадати щось гарне, наприклад, як ворушиться під снігом жива трава, як мама вчила його танцювати — босоніж на теплому піску… Як вони з мамою…

Вечір пронизував солодким теплом; вони йшли кудись ріденьким сосновим лісочком — і тепер уже несила пригадати, хто за ким погнався перший. Мама раптом виявилася хлопчиськом — таким само, як він, тільки прудкішим, спритнішим, хитрішим; він марно ганявся за нею, реготав і скавулів, намагався схопити за синю спідницю, що розвівалася на бігу… Потім вона озирнулася, підхопила руками пелену, оголила білі литки маленьких тонких ніг, — і стрибнула через кущі, легко й звично, як олениця… У Луара перехопило подих; не зважуючись повторити її стрибок, він кинувся в обхід. Розпашілий від бігу та запалу, він мчав крізь ліс, сосни стояли, підсвічені косими променями, а десь попереду ляскала на вітрі спідниця, синя, як небо… Його мама стрибає краще за всіх…

І він наздогнав її.

Вона стояла, притискаючись щокою до коричнево-червоної луски соснового стовбура, непорушна, як сам той величезний стовбур, неусміхнена, загадкова… І він не схопив її за спідницю. Він обійняв інше дерево, навпроти; хлопчик і жінка довго дивилися одне на одного, й Луар відчував запах смоли, відчував, як липкі краплі приклеюють його щоку до шорсткої щоки дерева… Ні. Вона не була його товаришкою. Вона була незрівнянно кращою.

Дивне, незнайоме почуття з’явилося й пішло, не полишило сліду — але ніжність залишилася. І тоді він заприсягся. Він заприсягся, що захищатиме свою маму до смерті — навіть якщо для цього доведеться стерпіти найстрашніші на світі муки, такі, як у цирульника-зубодера…

А потім на галявинці з рештками сонця обоє побачили чубатенького птаха. Такого строкатого незнайомого птаха… Губи матері ворухнулися: «Одуд».

До пелени її спідниці приклеїлася виделочка — двійко соснових голок…

…Кабінет декана Луаяна мовчав.

Медальйон на грудях у Луара очікував, і чогось також чекав круглий, поцяткованими символами стіл.

Він підвівся й запалив три свічки. Його дід був магом; невже те, що він, Луар, робить зараз, — протиприродне?!

Руки його тремтіли, поки він видлубував свічки з канделябра та встановлював на круглому столі. Краще було б встановити їх, а потім запалити — але розум Луара мовчав, поступаючись місцем чомусь сильнішому, владному й незваному.

Одна зі свічок упала й згасла. Він ретельно встановив її знову — але дим, який струмком виповз із погаслого ґнотика, на мить змусив його замружитися.

О Небо, невже все життя від запаху згаслої свічки…

Туге, сильне, вертке тіло. І шнурки, шнурівка на сукні, шнурівка на корсеті… Босі п’яти, зворушливо ляпають по готельній підлозі… Самотній черевик перед охололим каміном…

Так, був камін. Жовта пляма, яка розпливалася… Побрязкування коцюби об ґрати. Холодна ніч — і сонячний стрижень, волею доль спійманий між рипучим готельним ліжком і трепетним Луаровим тілом. Це все одно, що зловити промінь… І страшно злякати. І страшно поранити… Це — ти? Просте дівчисько? Як?! Незрозуміло…

Руки, ребра, груди, щасливий чи то сміх, чи схлипування…

А тепер іди, виродку, навіщо ти народився…

Три свічки горіли рівно, три язички, три руді тополі з чорними стовбурами…

Він глибоко зітхнув. Три язички здригнулися; однаково зігнулись, потялися один до одного, щоб зійтися в центрі столу, й по спині в Луара великими краплями потік піт.

Майже проти його волі рука торкнулася Амулета й повільно піднесла його до обличчя.

…Був високий старий, що кидав камінчики. Що Луар сказав йому? «Я — Віщун?»

Рука здригнулася востаннє, й Луар зазирнув у отвір на медальйоні. Там палав потрійний вогонь; відблиски його в деталях повторювали форму отвору; вони впали Луарові на обличчя.

Безмовність. По той бік медальйона не було свічок, там…

«Ти?!»

Пластинка впала й зависла на ланцюжку, а слідом за нею повалився на підлогу Луар — безгучно, як ганчір’яна лялька.

Літній дощик поплакав-поплакав і висох. Я стояла на перехресті, і біля ніг у мене лежала калюжа, овальна, як дзеркало в будуарі.

Великий шлях простирався, немов брудний рушник, одним кінцем уперед, до міських стін, що маячіли вдалині, іншим — назад, мені за спину. Неширока заглухла стежка звертала вбік і звивалася полем до віддаленого гайка — зеленого, святкового, вмитого дощем; гайок той радів, що пережив зиму та вступив у літо. Це був той самий гайок, за яким, я знала, ховається заміський маєток Соллів. Той дім на широкому подвір’ї, самою природою пристосованому для мандрівного театру…

Місце мого давнього злочину. Чи правда, що вбивць завжди тягне туди, де пролилася кров їхніх жертв?

Я похмуро всміхнулася. У дзеркальній поверхні калюжі відбилася пелена моєї важкої, намоклої під дощем спідниці; вона колихалася, немов завіса, і над нею відбивалося у воді моє маленьке, замурзане, змарніле обличчя. А ось такий, шановні добродії, вигляд мають молоденькі дурні волоцюжки.

Власне, на що я могла розраховувати? Що я забула в тім домі? Хіба мене зустріне живий Флобастер? Хіба Луар вийде назустріч, Луар-хлопчик, зворушливо серйозний і водночас безтурботний? Не вийде, не скаже: дарма. Ти пожартувала, я нічого не пам’ятаю, забудемо разом…

Носком черевика я провела по рудій, мокрій глині навколо калюжі. Аякже, забудемо… Коли в очі звуть виродком… Коли женуть і проклинають… І чомусь усі підряд — мати, батько… Навіть, здавалося б, людина, від якої нічого такого чекати не доводилося… А що відповіла б я, якби мене запитали отак прямо: навіщо я народилася?

А він син Фагірри і шукає слідів Фагірри. Шукає в найтемніших, сповнених смородом куточках — нумо, нумо його гуртом засуджувати… Цікаво все-таки, якби мій власний батько, якого я, до речі, теж не пам’ятаю, якби він виявився душогубом… Таким, як Сова. Авжеж, цікаво, як би я повелася, коли б раптом мені схотілося зрозуміти його, ката, темну душу…

Я мало не плюнула в калюжу, але останньої миті пожаліла блакитне небо, відбите в ній. Недобре — плювати в небо. Марно, невдячно. Собі на шкоду…

Ноги мої потупцяли ще, а далі звернули з битого шляху та ледь накульгуючи понесли мене тією стежкою, що нею півроку тому волоклися три наші візки під наглядом Флобастера, три візки та проводир — юнак із прямою учнівською посадкою, парубійко, який не знав жінки, закоханий тільки в свого батька, героя облоги…

Голка в моїх грудях ворухнулася знову. Та сама трішки затуплена голка. Напевне, на все життя, подумала я, байдуже проводячи поглядом зайця, що перебіг дорогу…

Важко сказати, що я збиралася побачити в домі Соллів. Якщо не рахувати дитячої гри, що нею я забавляла саму себе: начебто стежка проведе мене за часом, щоб усе повернулося назад і на подвір’ї я знову побачила накриті столи, веселих гостей і метушливі приготування до спектаклю — під керівництвом Флобастера, звісно…

Будинок зринув з-за дерев, які його обступали, і з першого погляду я зрозуміла, що тут не живуть; відчула мало не полегшення, сповільнила крок — і раптом побачила димок, ріденький, млявий димок над одним із димарів кухні.

Слуги? Ймовірно. Напевне, тут живе сторож, який дуріє від нудьги й самотності, він не відмовить у гостинності дівчині, що збилася з дороги… А може, дівчині, яка шукає роботу чи несе звістку комусь із хазяїв, — я ще не придумала, з цим можна було розібратися по ходу справи…

Ворота було причинено, але не замкнено. Мимохідь я подумала, що за нинішніх неспокійних часів сторож мусив би бути обережнішим.

Широке подвір’я, що розбудило в мені тисячу спогадів, виявилося геть запаскудженим помиями, неприбраним сміттям, послідом і кінськими каштанами; я подумки поставила себе на місце пані Торії та відразу з галасом вигнала сторожа.

Будинок мовчав. Парадні двері було забито, проте чорним ходом, здавалося, хтось користувався постійно — до відчинених дверей вела стежина, протоптана давно не метеними сходами. Зсередини запахло їжею; я постукала раз і вдруге, а далі ввійшла — на власний страх і ризик.

Зсередини будинок мав ще гірший вигляд, аніж іззовні; у приміщеннях для слуг панували бруд і павутиння. Дедалі більше дивуючись, я кілька разів несміливо погукала сторожа — аж раптом краєчком ока вловила якийсь рух у темному бічному коридорі.

Не можна сказати, щоб я зовсім уже не злякалася. Відверто кажучи, першим моїм спонуканням було тихенько забратися звідси; я постояла трохи стримала шалений стукіт серця й таки зробила один маленький крок убік та заглянула в шпару — одним оком.

Кімната куховарки (чи покоївки, або чиясь там кімната) носила сліди недбалого прибирання; на підлозі біля ліжка сиділа стиснута в грудку маленька розпатлана дівчинка.

Якийсь час я стояла в замішанні — якщо це волоцюжка, що крадькома проникла в замкнений дім, то що обіцяє мені зустріч із дорослими її побратимами-батьками? Вочевидь вони десь неподалік! Чи це сторож зглянувся над дівчинкою та впустив її потай від хазяїв?

Дівчинка дивилася на мене круглими, сповненими панічного жаху, збудженими очима зацькованого звіряти.

— Не бійся, — сказала я лагідно. — Не бійся, я добра… Не треба боятися.

Вона зі свистом втягла повітря й відповзла глибше під ліжко. Щоб бачити її, мені довелося присісти; вона сіпнулася, втискаючись у стіну, швидко облизуючи губи — і щось у її рухах здалося мені знайомим. Перш ніж здогадатися, я встигла вкритись потом.

Дівчинка тихенько заскімлила — ніби цуценя.

— Алана, — сказала я, не вірячи собі. — Алана?!

Вона притихла, знову напружилась. Очі її дивилися тепер тужно й люто.

— Алано, дівчинко, — прошепотіла я самими губами. — Що з тобою?!

Вона мовчала.

Я кинулася геть.

Я мчала захаращеними коридорами, заглядаючи в порожні курні кімнати; у кухні, що пропахла кислятинням, стояв на столі накритий покришкою горщик з підгорілою кашею. Хтось повинен тут бути, бурмотіла я, стискаючи кулаки; уява моя малювала страшні картини, які спростовували одна одну: маленьку Алану зачарували та тримають заручницею… Мертва Торія, а вона ж умерла, інакше дитина ніколи б не дійшла до такого стану… Лиходій-сторож, божевільний викрадач дітей…

Потім я зупинилася. Важкі кроки, повільні, начебто хтось тяг на плечах важкий міх; ляснули вхідні двері.

Ступаючи нечутно, як кішка, я кинулася слідом. У маленькій комнатці для слуг уже нікого не було; думка про Алану підстьобнула мене; не думаючи, що роблю, я підібрала коминкові кліщі, які валялися в кутку. Якщо це чудовисько посміє торкнутися дівчинки…

У отвір дверей било сонце, і на брудній підлозі лежала ясна, світла смуга. Я вистромила носа назовні, замружилася, звикаючи до денного світла; десь за повіткою хлюпотіла вода, так, ніби полоскалася кепсько випрана білизна: ляп, ляп… Ллється вода, і знову вологе — ляп, ляп…

Я підкралася безгучно.

Кругла, згорблена спина заступала собою бляшані ночви; з-під червоних розпухлих рук летіли додолу мильні бризки. Сонце стрибало, дробилося в спіненій воді, а літня жінка натужно й розмірено ялозила ганчіркою об пральну дошку: ляп… ляп…

Потім вона скрикнула й озирнулася.

Нянька, стара моя знайома, постарілася і вся якось опухла; очі її, безбарвні та сльозаві, раптом широко розплющилися:

— А… Ти… Дівчинко…

За мить вона ридала в мене на грудях, а я, мліючи від жаху, невпевнено гладила м’яку зігнуту спину.

Алана не визнавала нікого. Ковтаючи сльози, нянька скаржилася, що годує дівчинку, як звіря, що дитина тижнями не мита, що вона виривається з її рук і кусається, мов білка, а їй, старій хворій жінці, бракує сили, щоб запхати її в ночви…

Алана слухала няньчині скарги, сидячи на підлозі біля дверей — щоб молена було будь-якої миті підхопитися і втекти. З-під лоба поблискували похмурі, насторожені оченята.

Про Торію нянька говорили тільки пошепки, з якимось здавленим стогоном; нянька з дитинства боялася божевільних, її до смерті лякала пані, що втратила розум. І разом з тим старенька гірко її жаліла, бо пані Торія завжди була добра та шляхетна. Світле Небо, вже краще кінець, аніж такі муки… Наймудріший розум і найчистіше серце — і ось тепер не лишилося нічого, немає більше пані Торії…

Я слухала, й волосся ворушилися в мене на голові. І виповзала з пам’яті та сцена в бібліотеці, її перекошене гнівом обличчя і мій крик: «Я — тварина?! Я свого сина не зрікалася!»

— Колише його, — сказала нянька. — То колише, а то… Купає все… Я їй води притягну — вона й миється, чую, день миється, другий… Потім… Дівонько, я вже не можу далі… І пішла б, та куди ж маленьку… Вона зі мною не піде. А залишити їх… На годину залишу, в село тільки, по хліб… Вертаюся — серце вискакує — як?! А в місто… Дівонько, небо тебе послало, привести б пана Егерта… Поки й він розуму не згубив, хай дитя забере… Хоча б…

Я мовчала, колупаючи ложкою пригорілу кашу. Егерт… Його провина, моя провина… Невже я винна й у цьому?

Луар: «Піди до неї, а я не можу…»

Ось, виходить, Луаре, як я виконала твоє прохання…

Алана за обидві щоки наминала скибку черствого хліба. Сторожко поглядала на мене — чи не хочу відняти?

— Пан Егерт зараз далеко, — промовила я повільно. — Але він прийде… обов’язково.

Нянька зітхнула, похитала головою, ніби хотіла сказати: запізно буде… Алана впоралася зі своєю шкуринкою, підібгала коліна до підборіддя. Якоїсь миті мені болісно схотілося взяти її на руки, пригорнути до себе — однак при першому русі з мого боку дівчинка підхопилася, ладна втікати.

— Так, — стомлено кивнула нянька. — Бідолашне дитя… Вже краще в притулку, аніж… отак.

Що ти знаєш про притулок, подумала я похмуро. Алана завмерла в дверях, неприязно поглядаючи на мене, однак у погляді проблискувала цікавість.

— За що їх покарали, — прошепотіла нянька ледь чутно. — Тільки добро… Вони тільки добро. Вони… Така любов, дівонько… і так покарати. О Небо, Світле Небо… — нянька важко підвелася, покректала та взялася за дужку цебра з водою, щоб підняти його та поставити на грубку.

Ні слова не кажучи, я прийняла важке цебро з її рук.

Біля великого багаття сиділи люди, хтось уставав і йшов у темряву, хтось з’являвся нізвідки; менше багаття було тільки для двох, лише спеціально приставлений хлопчисько час від часу підкидав хмизу. Луар мимохідь подумав, що Сова любить влаштовуватися зручно.

— Більше нема, — говорив Сова і мружився на вогонь. — Знаєш, погнило… Ще було дві криївки, та погнило… Папери.

— Папери дорого коштують, — холодно повідомив Луар. Сова засмучено засопів:

— Золото ось не гниє… А папери що… Батечко твій… того. Теж усе за паперами, за паперами…

Він знову мрійливо примружився; розглядаючи його обличчя, Луар знову марно спробував уявити Сову-юнака, майже хлопчика, відданого, слугу, який обожнює свого пана, та що там — є його рабом…

Луар опустив голову. На колінах у нього лежав згорнутий сірий плащ і невелика просмолена торбинка.

— Усе думаю, — протягнув Сова, — брешеш ти чи не брешеш…

Ця усмішка не раз, імовірно, вгонила в піт і найхоробріших співрозмовників Сови — однак Луар дивився безтрепетно, байдуже:

— Що?

Сова повільно відвів погляд:

— Та от… Що вселяється… Дух батька… В дитину, породжену по його смерті…

Тепер посміхнувся Луар. Сова мигцем глянув на нього — і сполотнів під своєю бородою:

— Ти… Того…

Луар дивився вже без посмішки. Сова подався назад, завовтузився, начебто влаштовуючись зручніше — насправді борючись із бажанням підвестися перед паном. Луар зітхнув і втупився у вогонь.

Сова нічого не розповість про Фагірру. Фагірра — «пан». Про панів такого рангу мовчать, і синам їх віддають шану, й бояться переселення душ…

Він звернув увагу, що рука його стискає за пазухою теплий Амулет. Зітхнув, трохи розслабився, простяг руку; розгладив згорток на колінах.

Це плащ його батька. Це все, що від нього лишилося…

Просмолену торбинку він обіцяв собі відкрити лише в місті. Читати те, що цілком може вважатися заповітом, на очах у Сови та його розбійницької ватаги уявлялося йому дурним і неприродним; тепер, однак, йому здавалося, що неприродним буде баритися й не розкривати зараз, негайно…

Старі нитки поклали край сумнівам — розійшлися під пальцями та оголили краєчок паперової підшивки. Палітурки із щільної тканини, щось на кшталт комірної книги з видертими де-не-де сторінками, з плямами цвілі, з жовтими, дрібно списаними аркушами.

Він забув про Сову й про розбійників, присунувся ближче до вогню; Фагірра писав убористо, щоб більше вмістилося, й недбало — для себе. Не для чужого очка. Не для сина, який за двадцять років по тому каратиметься, розбираючи рядки: «І витрати теж двадцять… Усього за весну тридцять п’ять, чотирнадцять, дев’ять… Другу корову обов’язково. Маляті придане — п’ять в запас… Полагодити… Різникові… Разом у залишку шість… І дітям черевики — два…»

Луар нервово водив долонею по старих аркушах, немов намагався стерти марево, серпанок, що відокремлювало його від тодішніх турбот Фагірри; спершу він вирішив, що йдеться про якісь розрахунки Ордену, — але незабаром зрозумів, що це лише записи дбайливого хазяїна, глави родини, який веде прибутково-видаткову книгу. Хто там у нього жив у передмісті? Мати, сестра з дітьми й ще одна — незаміжня… І брат, молодий хлопець. І ось хто, виявляється, відав їхнім господарством, підраховував усе, щоб їх прогодувати; і ось хто потім прийшов і за один день поховав усіх…

Поруч горів вогонь — та Луара морозило. Навіщо — Мор? Він впустив його своїми руками, віддав наказ — навіщо? Заради однієї великої могили?!

Мружачись, кусаючи губи, він перегортав сторінку за сторінкою; скупі господарські записи перемежовувалися іншими, і це, як зрозумів Луар, було щось подібне до щоденника — випадкові, під настрій, записи на полях сухого документа: «Фанія вчора сікла хлопчиська… за впертість і за брутальність, як каже… На маля шкода дивитися… Якщо ще раз… Так їй і сказав. Піднімати різку на дитину… Навряд чи вона зрозуміла. Але більше вона так не зробить…»

І знову цифри й дати; Луар перегорнув кілька сторінок: «…пристойна зброя, але куди йому до тієї шпаги… Там не баланс, там не заточення — там життя, це жива штука, пропорційна, як звіря… Шпага, схожа на кішку… Я хотів би з нею працювати, але, бачить Лаш…»

Рядок обірвався, вийшов за межі аркуша; відразу під нею починався інший: «Вражає новачків… Ось самовпевненість тут недоречна, наша біла квіточка розумна й хитра… Ні до чого мені бути самовпевненим, переможе той, хто вміє чекати… Я ж маю не настільки переконливий вигляд. І я не вмію так голосно волати…»

Луар сидів, зібраний у грудку, намагаючись поки не пропускати через себе — просто читати: «…І, напевне, гарний хлопець. Я дістану його за дві-три зустрічі… Не хотілося б застосовувати силу. Та бачить Лаш, і не доведеться…»

Десь далеко закричав нічний птах — Луар відчув, як стрепенувся, напружився Сова. Якийсь час було тихо — далі по вухах різонув могутній, відвертий розбійницький посвист.

Табір прийшов у рух; Сова широко й плотолюбно посміхався, бурмочучи під ніс брудні лайки на адресу клишоногих більмастих псів, які нарешті забрели куди треба, отут уже їм зашийки підрівняють, отут їм смолоскипи встромлять… Луар насупився, невдоволений, що йому перешкодили.

Звіддаля гримнуло. Поміж стовбурів заметалися вогні, хтось дико закричав, мабуть, втрапив під кінські копита; Луар неквапно та охайно сховав свою спадщину в сідельну сумку.

Перш ніж затоптали багаття, він устиг побачити, як Сова, задоволений, ніби ситий кіт, стискає в одній руці широкого тесака, а в іншій — потрійний гак на мотузці; далі зчинилася колотнеча з дзенькотом заліза, й Луар при світлі неповного місяця вперше в своєму житті спостерігав справжню битву…

Якщо не брати до уваги Облогу. А її цілком можна не рахувати — що значать люди-мурахи, які метушаться на очах маленького хлопчика, що дивиться на них з високої стіни?

…Тоді він не боявся за батька. Він знав, що його батько переможе…

…А його батько був уже кілька років мертвий. І камінь із його могили придався для катапульти…

А так, виявляється, потрібен Сові, щоб зривати вершників із сідел.

Ще до початку бою всі зрозуміли, що полковник Солль шукає смерті.

Він сам собі в цьому не зізнавався — однак лише божевільний міг кинутися вперед, не чекаючи основного загону, нахабно, по-хлоп’ячому, по-звірячому, трощачи праворуч і ліворуч, не співвідносячи власних сил і сил супротивника; і щастя полковника, що божевільні його дії поплутали плани обох сторін — стражники, які заздалегідь вирішили не виявляти надмірної запопадливості, тепер змушені були ломитися вслід за ним, а розбійники, в свою чергу збентежені небувалим натиском, трохи розгубили запал.

Егерт дуже здивувався б, якби тої миті йому сказали, що він займається розтягнутим у часі самогубством; він, зі свого боку, був переконаний, що виконує обов’язок. З-під копит його коня зметнулися іскри затоптаного багаття; щосили опустив він крицеве лезо на чиюсь голову й тієї ж миті відчув, як у плече йому впинається залізна лапа.

Тіло його діяло, за своєю звичкою, окремо від розуму розум ще не встиг поставити собі запитання: а що це таке, коли руки схопили напружену, як струна, мотузку; він викрутився, немов змія, зіслизнув із сідла, перекотився в темряві під копитами та зірвав з плеча потрійний гак, який відразу шелеснув і зник у траві; на зміну йому з’явилася рука з занесеним тесаком — нога Егерта у важкому ботфорті вдарила ту руку в зап’ястя. З неба дивився незворушний місяць; Егерт знову перекотився, даючи можливість чиємусь короткому мечеві встромитися в землю на тому місці, де він щойно лежав, спробував підвестися, став рачки й ударив головою в чиєсь кругле черево; товстий розбійник виявив нестриманість і закричав, Егерт мигцем обернувся на бій, що лишився за його спиною, і знову відскочив — не дивлячись. Просто перед ним виявилася величезна, широка, як двері, хижо згрупована для кидка постать; він викинув уперед руку зі шпагою, спіймав удар того самого тесака, відвів його вбік і, використовуючи перевагу в довжині своєї зброї, атакував сам. Громило відступив з несподіваною легкістю — і на зміну йому з темряви раптом з’явився хтось, чия зброя була схожа на Егертову шпагу.

Егерт закричав — бойовий клич сповістив його загонові, що проводир живий і суворо спитає з боягузів, що перемога близько й полеглих поховають із почестями; новий супротивник його був моторний і спритний, а Егерт поспішав, бажаючи впоратися з ним швидше та кинутися на допомогу своїм.

Він поспішав і тому раз у раз помилявся; у темряві під ногами плуталося сплетене коріння, Солль спотикався, гарчав від люті й атакував знову. Розбійник, мабуть, навчався фехтування довго та серйозно — він був не просто вправний, він був технічний, однак його мистецтву бракувало розкутості, блиску та вміння імпровізувати, того самого, яким так славився Егерт Солль. Подумки Егерт виправив невдалу комбінацію суперника — і відразу вилаяв себе за недоречні думки. Слід швидше вкласти молодика та шукати в цій каші Сову… Втім, чому він вирішив, що суперник його — молодий?

Він заспокоївся нарешті, підловив руку супротивника в заширокому випаді, захопив його зброю рухом власного клинка, вирвав ворожу шпагу та пожбурив собі під ноги. Тієї ж миті клинок його виявився біля горла супротивника — і він поставив собі запізніле запитання: навіщо? Він же не збирався зачаровувати юнака (якщо це таки юнак) своєю шляхетністю! Які полонені в цій сутичці? Хоча б поранив його, а краще…

— Ну якого біса! — роздратовано вигукнув його обеззброєний супротивник. — Ну якого…

Шпага в Егертовій руці раптом поважчала, немов наливаючись свинцем. Хрипіння та скреготіння заліза відступили кудись, тільки гупала у вухах власна кров та неправдоподібно низько нависав білий переполовинений місяць; юнак стояв перед ним, і не близькість смерті бентежила його, а власний програш, начебто відбувалося все в тренувальній залі…

— Якого біса, — повторив юнак стомлено й злостиво. Пасмо волосся лежало на його змоклому чолі, як жалобна стрічечка.

Егертова рука нарешті не витримала ваги й повільно опустилася.

— Звичайно, полковнику, ви фехтуєте краще, — сказав Луар із ноткою заздрощів. — Мені так ніколи…

Він знизав плечима, нахилився й підняв з-під Егертових ніг свою зброю. Егерт не ворухнувся.

Луар знову знизав плечима, повернувся й рушив у темряву; паралізований Егерт, який відразу розгубив і хоробрість, і волю, дивився, як він скакує в сідло.

Зацокали копита — Егертове вухо вихопило цей не найголосніший звук із нелюдського реву сутички; але й той цокіт незабаром стих.

І відразу по тому втих і бій — розбійники відступили, тільки залишили на полі бою кількох убитих невдах; стражники, які втратили шістьох, не зважилися їх переслідувати — тим більше, що команди на те так і не дочекалися.

Непохитний полковник Солль, який так недавно безтрепетно кидався на оголену крицю, здавався тепер розгубленим і короткозорим. Від колишнього скаженого напору не залишилося й сліду; навіть жест, який означав наказ повертатися в місто, був якось змазаний і кволий.

А жест потрібен був тому, що в ніч великої невдачі полковник Солль чомусь втратив голос.

Світ, у якому жила Торія Солль, дедалі разючіше відрізнявся від світу інших людей. Простір, який оточував її, нагадував око бабки, а в ньому все нескінченно дробилося, розпадалося на фрагменти; час Торії теж порвався — дні йшли не один за одним, а врозбрід, і після ночі наставав відразу вечір, у тканину сьогодення впліталося давно минуле. Приходила мати, що колись замерзла в заметі й залишила п’ятирічну Торію на руках у батька; приходив батько — але рідко й ненадовго, вона дарма просила його залишитися, втішити… Часом у світі Торії панувала тиша, й тоді вона довго відпочивала, дивлячись у вогонь свічки та згадуючи про щось гарне. Але частіше траплялися затьмарення та бурі, й тоді був Фагірра.

Щоразу після його відвідин вона кликала няньку — а баба була персонажем її світу, таким само невиразним і хистким, як і решта, — й вимагала діжки з теплою водою, а потім довго, з хворобливою ретельністю милася.

Їй здавалося, що це можна змити водою. Їй здавалося, що водою можна змити його прокляте насіння; вона мало не до крові вимивала все своє змарніле тіло, кожну родимку, кожен волосок. Знесилена, ледве вибиралася з діжки, й тоді наставало коротке полегшення.

Луар не приходив ніколи. У маренні вона колисала чужих незнайомих дітей з неживими, порцеляновими очима.

Іноді в мареннях її був Дінар — серйозний юнак, перший її наречений, що трагічно загинув від руки Солля. Вона дивувалася — тепер він теж годився їй у сини, він був майже однолітком Луара; обличчя його здавалося затягнутим серпанком — стільки років минуло, вона забула, який він був, точно уявлялися тільки руки з довгими слабкими пальцями, білі кисті, що визирали з чорних манжет…

Дінар обертався на когось незнайомого, молодого й злісного, з вузьким глузливим ротом — цей теж був колись, але Торія вже не пам’ятала його імені. Байдуже дивився Блукач, і на щоці в нього був шрам. Видіння змінювалися, перетікали одне в одне, розбігалися кульками ртуті. Світ Торії Солль пульсував, як вирване з грудей серце: ще є кров і ритм, але життя потроху полишає його…

Але настав день, коли в її світобудову прокралася помилка.

Кілька днів підряд їй ввижалися гучні голоси в порожньому домі; під дверима в неї шепотілися, чути було скрадливі кроки, і чомусь пригадувалося те саме: поміст посеред двору, біле обличчя Егерта, і все колишнє життя вибухає, як вибухнуло колись під час Облоги барило з порохом…

Музична скринька. Переплетення шестірень — і танцюють у отворах ляльки. Танцюють на помості люди — обличчя закриті масками, Торія дивиться, бажаючи зупинити, — адже за мить усе буде зруйновано, все відкриється… Як затримати час, повернути назад, нехай Луарові завжди буде п’ятнадцять, а краще — десять, а краще — п’ять…

Зелені трав’яні плями на колінах замшевих штанців. Ось він, застиглий світ, у якому син не росте. Ніхто ніколи не довідається, чий він… І вона, Торія, не здогадається. І його чобітки завжди будуть якраз, і в прорізи сандалів не вистромляться рожеві пальці, що знову зухвало підросли…

Застиглий світ лопнув, як склянка. Дзвінкий і напористий голос руйнує гармонію. Тому що її видіння не далекі від гармонії, вона звикла жити всередині скляної кулі, схожої водночас на око бабки…

Чужий голос. У її житті оселилося щось дратівливе — дрібне та мульке, ніби камінчик у черевику. Але незмога витрусити гостру скалку; вийти з кімнати значить остаточно розірвати плівку забуття, порушити з такою працею віднайдену рівновагу.

Торія боялася нового болю. Її оманливий спокій швидше нагадував смерть, забальзамований труп — тільки тепер дія бальзаму скінчилася. Її мертвий спокій розкладався сам собою, як і годиться всілякій мертвячині…

А за кілька днів вона почула давно забутий і тому особливо страшний звук.

Сміх. Сміялася дитина.

Ніхто не зупинив Луара, коли пізнього вечора він з’явився в Університет. Чийсь погляд невідступно стежив за ним протягом усього шляху темними коридорами — однак цього разу ніхто не наважився стати між онуком декана Луаяна та забороненим кабінетом.

Він зачинив за собою двері й довго сидів у темряві зі схиленою на руки головою. Він умів заборонити собі думати про людину, яку багато років вважав батьком; він навчився вбивати в собі заборонені думки — але не вмів обірвати невиразної низки образів-запахів-спогадів-доторків…

Негідно чоловіка — жаліти себе. Негідно воїна… і мага, тому що він, здається, маг…

Дощана підлога, вимита до свіжого запаху дерева; розпливаються білі краплі молока. Вечір і солом’яний капелюх, і в капелюсі — круглий згорнутий їжак, голки — начебто насінинки… Та не питиме він твого молока. Відпусти його, от якби тебе спіймали…

…Заширокий випад, надто розмазаний випад нездари… У обідній залі, де зсунуті стільці боязко тислися до широкого столу, навіть там, у цій тренувальній залі, такі випади не пробачалися…

Чому він… той… ніколи не фехтував у присутності матері?! Чоловіки зазвичай пишаються… таким вправним володінням зброєю…

…Фагірра не хотів, щоб сестра била дитину.

Луар підвів голову. У вікно дивився той самий переполовинений місяць — тепер він зробився трохи товщим. Рухаючись над силу, він устав, залишив згорток на кріслі; постояв біля вікна, торкаючись щокою теплої портьєри. Потім запалив три свічки.

Страшно. Напевне, він все-таки неповноцінний чаклун — інакше чому так страшно? Ті маги, про яких він читав, відчували захват від будь-якої магічної процедури — а в нього, Луара, підступає до горла щільна важка грудка. І все-таки він це робить, тому що інакше не може, інакше задихнеться…

А що відчував Фагірра, ховаючи в одній могилі обох сестер, брата, матір і племінників?

…Катувати своєю рукою?

Свічки ледь зігнулися — троє жовтих вогненних ікол. Луар протягливо, зі схлипуванням зітхнув — і витяг з-за пазухи медальйон.

Знову — це. Світле Небо, допоможи мені…

У вічі йому вдарило сонце. Розжарене сонце, розжарені камені, місце, де він ніколи не бував — гори, руді з білим, полудень, тіні короткі й начебто оксамитові — шматочки чорної тканини…

Спекотно. Така задуха… Сонце в зеніті, витрішкувате око посеред синього неба й колодязь далеко, внизу…

На кам’яному майданчику під скелею стояла людина. За її спиною Луар розгледів порожній гарячий дворик і в глибині — будинок. І дивно знайомі обриси чогось над вхідними дверима…

Людина була хлопчиком. Років чотирнадцяти. І біля його ніг — повне крижаної води цебро, поверхня води колихається, мало не вихлюпуючись через край…

— Допоможи мені, — попрохав Луар пошепки. Губи його зсудомило від напруги.

Хлопчик повільно похитав головою: «Не можу»…

— Допоможи мені, — попросив Луар знову. — Ти… Луаян…

Ім’я допомогло йому, і він повторив ще раз, відчуваючи смак кожного звуку:

— Луаян…

Хлопчик опустив очі. У цебрі біля його ніг дробилося сонце: «Не можу»…

— Але чому?! — вигукнув Луар у розпачі. — Хіба я тобі не онук? Хіба я й перед тобою провинився — син Фагірри?!

Небо над хлопчиком раптом лопнуло, як зотліла тканина, і згорнулося трубочками по краях. «Не можу»…

— Чому?!

«Тому що я страж»…

Сонце згасло, зникли скелі й розігріте сонцем подвір’я, Луар відчув запах землі, а на своєму обличчі вологі грудки: «Я страж… Навіки»…

Луар захитався. Йому здалося, що він стоїть на прозорій, немов кришталь, землі й бачить глибоко в надрах дивовижну істоту, складену з незчисленних гнучких суглобів смерть, втілення Чорного Мору — і варту біля входу в темницю, сивого старого, який затуляє долонею обличчя: «Не треба, малий… Не дивися»…

Луар з криком відсахнувся — й земля втратила прозорість, зробилася чорнішою, ніж була, налягла згори, ніби віко скрині.

Медальйон випав і завис на ланцюжку, Луар побачив високо над собою склепінчасту стелю і в знемозі заплющив очі — непритомність…

На жаль, свідомість не полишила його.

По стелі дедалі сміливіше повз світанок; простукотіли в коридорі чиїсь кроки, й на площі тонко завів дитячий голос: «О-о»…

Навіщо все це, подумав Луар, лежачи на підлозі.

Начебто йдеш по вугіллі — й кожен новий крок завдає нового болю.

…Хлопчик, який гнав через струмок крутобоку руду корову, здивовано косував на високого сивого старого, який ішов убрід, хоча поруч був місток.

Старий наблизився, і хлопчик налякався: круглі очі незнайомця відчужено дивилися в далеку далечінь, а губи ворушилися, наче старий розмовляв сам із собою.

Старі люди часто так говорять. А цей був ще й божевільний. Хлопчик відступав, ховаючись за своєю коровою, і даремно, бо незнайомець не звернув на нього жодної уваги.

Він просто не побачив пастушка. Як не побачив містка, як не бачив дороги. Ноги його самі собою міряли нескінченний шлях — а думки полонило інше, і хлопчик, на щастя, ніколи не зміг би дізнатися, що саме…

Старий ішов, дивлячись просто перед собою напруженими зупиненими очима.

Він дуже давно не відчував страху. Нині, здригаючись і дедалі прискорюючи поквапливий крок, він почувався більше людиною, ніж це було раніше. Він старий, і йому нема чого боятися — але він людина, й він боїться…

Тому що одне — дивитися на медальйон, який іржавіє, і очужіло думати про долю світу… Й зовсім інше — відчувати чужий погляд. Очікувальна присутність. Цей знайомий в’їдливий смішок, який роздирає голову зсередини…

(Ти щасливий, Марране).

Так, це одне з моїх імен, подумав він люто. Так, я щасливий… Але щасливим я не був ніколи. І взагалі, я скоро помру. Старий дурень, який теревенить сам із собою…

(Не обдурюй себе, ти схибився значно раніше, коли відмовив мені та відмовився від місії).

Знову смішок. Йому здалося, що, хоча він перейшов уже мало не на біг, однаково не рушає з місця, висить над землею, ніби медуза в товщі води, й тінь від нього, маленька та чорна, приклеїлася до шляху…

Він змусив себе сповільнити крок, стиснув зуби й зупинився зовсім — і побачив струмок віддаля, гречане поле з хмарою бджіл і хлопчика з рудою коровою.

(Ось так, Руале. Минула тільки мить… а ти старий. І ти більше не годишся у Брамники).

Як шкода, подумав він із саркастичною усмішкою.

(І мені шкода, Руале… Ти дурник. Ти знову програв).

Погляд із нізвідки давив, ніби жорно. Старий люто вищирився.

— Я не граю з тобою! — вимовив він чітко й виразно, так що налякав обережного пастушка.

(Усі тут грають. Усяк, хто хоче жити, включається в гру… І правила однакові для всіх. Невдасі боляче. Той, хто програв, сходить із дошки… Ти програв, але я дам тобі шанс).

— Ах ти старий балакучий філософе, — замислено промовив той, кого звали Руалом.

Смішок.

(Так, Руале… Я говоритиму з тобою. Перш, ніж мені відчинять і я увійду).

— Ти не ввійдеш! — кинув він злостиво.

(Увійду. Новий Брамник сильніший за тебе… Він не злякається).

— То й говори з ним, — процідив Руал крізь зуби. На дні його свідомості жевріла надія, що все це — хвороба, гарячкове марення.

Смішок, цього разу майже приязний.

(Я не хочу його сполохати до часу. Він молодий… Мусить дозріти).

— Він дозріє, і ти зіб’єш його ціпком, — похмуро припустив Руал.

(Так. Він відчинить мені Двері).

У обрисах хмар над головою Руала проступила тінь жіночого обличчя. Мить — і знову громадяться безладно брили, які перетікають одна в одну…

— А що, — повільно почав він, — якщо я знайду його — і вб’ю?

Пауза. Полями, що колосилися обабіч шляху, гуляли гнані вітром хвилі.

(Спробуй. Спробуй, Руале. Його багато хто хоче вбити… Він усім заважає. Непогано, якщо він перешкодить і тобі).

Із сіро-білої подушки хмар вирвалося сонце — промені його, подібні до масивних колон, надійно стали праворуч, на полі, та попереду, на дорозі. Круглі, жовті, як воскові свічі, як дужі пальці…

— Мені шкода його, — повільно проказав Руал.

(Тобі просто його не дістати. Ти дужий, але не всесильний).

— Так… Але мені шкода його. Він схожий на мене.

(Він — це ти навпаки. Навіть ім’я).

— Я знаю… Але світу мені теж, виявляється, шкода.

Смішок.

(Ти просто боїшся).

Погляд полишив його. Так раптово й невідомо куди зник, що старий на дорозі почав озиратися, начебто шукав пропажі, та вражено запитував себе: а чи не втратив він, справді, розуму?

Руда корова замислено скубла траву на узбіччі. Підпасок зачаївся у рівчаку та чекав, поки дивний перехожий забереться геть.

Старий ще раз озирнувся — і рушив далі, ледве переставляючи ноги.

Ці жовті квіти не вимагали догляду — вони, як бур’яни, глушили будь-яку траву; Луар знав це, коли ще навесні посадив тут хирлявий жовтенький кущик. Тепер серед дерев лежала руда, немов облисіла шкіра, пляма — і могилу ніби вкрили килимом — жовтий пагорбок серед гаю, хтось, може, зверне увагу. Нехай… Нікому не заборонено саджати квіти будь-де…

Він сидів у траві. Поруч лежав сірий плащ.

Уперше за довгий час він насолоджувався якщо не спокоєм, то хоча б ілюзією спокою; тут були він і його незрозумілий батько, та десяток коників, та довга, як панчоха, зелена гусінь; а віддалік, у цвинтарній огорожі, де спочивали добропорядні городяни, стояла перед чиєюсь могилою гарна дівчина з синьою косинкою на плечах.

Луар струсив мураху, яка залізла в рукав. Від цього недбалого, розслабленого руху під сорочкою гойднувся медальйон.

Строкатий метелик сів на сірий плащ. Гарне видовище — нічне багаття, тільки ось метелики згорають…

Але зараз день, і метеликові нічого не загрожує. Сіра тканина здається йому величезною курною рівниною…

Луар провів пальцями, розгладжуючи складки. Метелик полетів геть, як віднесена вітром обгортка від цукерки…

Власне, він хотів це зробити давно. Там, у кабінеті — не зважився. У кімнатці, що слугувала йому за дім, було серед іншого й дзеркало — але він посоромився надягати реліквію перед дзеркалом, це здавалося вульгарним і кумедним…

Тканина ковзала. Руки зручно ввійшли в рукави — якраз на його зріст, і по ширині пліч якраз; він похитнувся й накинув каптур. Квітучий світ виявився ніби замкненим у рамку — сіро-сталеву рамку з тканини, що прикривала обличчя.

Луар стояв, відчуваючи, як вітер ліниво смикає широкі поли плаща. Як на нього шитий — бачив би Егерт Солль…

Жовті квіти пахли ледь відчутно. Золоті чашечки з коричневими грудочками бджіл, а по краях, там, де жовтий килим зливався із зелено-коричневим покривалом на землі — там могила Фагірри була схожа на медальйон, який іржавіє…

Пластинка опинилася в Луарових руках. Він сам не пам’ятав, коли встиг її витягти. Сонце било в отвір, і Амулет відкидав на Луарову долоню маленьку тінь із плямою в центрі — світлою плямою мудрої форми…

Він відчув миттєве запаморочення. Опустився на коліна; не дивлячись простяг руку — у його долоню немилосердно вп’ялася потривожена бджола.

«Боляче?»

По Луаровому обличчю повільно прокотилася велика крапля поту.

«Не шукай запитань там, де їх нема».

Луар запізніло примружився; у червоній темряві зайнялися та розповзлися плямами три жовті вогні. Пекучий біль у долоні — і присутність співрозмовника, така сама реальна, як сонце та бджоли. Присмак заліза в роті…

«Не запитуй. Відповіді знайдуться самі».

— Але мені треба запитати, — прошепотів Луар, стискаючи Амулет у кулаці й тим самим підхльостуючи біль. — Мені потрібно…

«Усе, що потрібно, в тебе вже є. У тебе є він…»

— Він іржавіє…

«Так. Так. Замов за мене слівце».

Луар похитнувся. Широкий каптур опустився йому на очі, замінив блакитне небо на сіре, провів перед його поглядом нову лінію обрію; посеред цього іншого світу, що виник так раптово, Луар побачив високий будинок із ґанком, і на сходах себе самого в незвичного покрою чепурній куртці, у високому капелюсі без крис і зі шпагою при поясі. Картина різко наблизилася, начебто сам Луар був осіннім листком, кинутим у обличчя юнака на сходах; налітаючи на постать і пролітаючи крізь неї, Луар устиг зрозуміти, що ні, це не він, у тієї людини інше ім’я…

Потім він побачив низьку стелю, і під нею кругловидого старого з набором голок для татуювання та свою власну руку, що лежала перед ним на столі; рукав було закачано до ліктя, рука лежала розслаблено, але очікування болю виказувало себе «гусячою шкірою», і яке щастя, що в підвалі холодно й можна списати свою слабкість на цю крижану, пронизливу вогкість… Старий піднімає брову: заробляти на життя шпагою — шляхетно. Але ти не найманий убивця, синку, ти — вчитель фехтування… І тепер ти належиш до цеху. Тепер ти в повному праві…

Старий перетворився, вкрився раптом сивим волоссям, і голова його стала схожа на видовбаний зсередини місяць; чорні очиці цього нового старого свердлили, як два буравчики — але на дні їх жив острах, і Луар налякався теж, коли зустрівся поглядом із людиною в сірому плащі, білявою та ясноокою, з татуюванням на зап’ясті — знаком привілейованого цеху…

Відповідай мені, безгучно закричав Луар. Навіщо?! Навіщо ти прикликав Мор, навіщо ти шукав Амулет, відповідай мені, ти, що зачав мене в камері катувань, чи ти теж мене зречешся?!

Той, хто стояв перед ним зі сталевими кліщами в пробитих грудях, випромінював скажене бажання жити. Воля його подібна була до залізної хватки — Луар відхитнувся, паралізований натиском цієї волі:

«Я тебе не залишу».

— Тоді відповідай! — і далі безгучно кричав Луар. — Чи й мені проклинати тебе, кого проклинають усі?

Чужий натиск ослаб: «Я не вчинив лихого».

— Ти?! — Луар вискалився.

«Я не вчинив лихого. Ти зрозумієш».

Онімілою щокою він відчув дотик трави. Каптур зіслизнув, відкриваючи його обличчя сонцю — і чужим поглядам…

Втім, поруч нікого й не було.

Тільки віддаля, біля міської стіни, стояли в густій тіні троє чи четверо похмурих чоловіків. Дивилися, звуженими холодними очима на самотню постать у сірому плащі та слухали плутані пояснення цвинтарного сторожа. Та Луар їх не бачив.

За кілька днів я остаточно впевнилася, що незабаром втрачу розум — у свою чергу.

Три істоти, що населяли величезний будинок до мого приходу — дівчинка, жінка та баба — здавалися мені до різної міри схибнутими. Торію Солль я роздивилася крізь замкову шпарку — краще б мені було цього не робити. Я й тоді ще трішки побоювалася Луарової матері; тепер вона вселила в мене справжній жах.

Нянька запевняла, що пані нічого вже не розуміє — але я ж бачила, що моя поява не пройшла для неї непоміченою. Де б я не перебувала та що б не робила — примара Торії Солль спостерігала за мною із замкненої кімнати, я здригалася від найменшого шереху та рвучко озиралася, коли вдавалось кутиком ока вловити будь-яку випадкову тінь.

Перші кілька ночей я проплакала на виділеному мені матраці; ліжко було гарне, за моїми мірками навіть розкішне — і все-таки я не спала ні миті, дослухуючись до шерехів, вдивляючись у темряву, ковтаючи сльози. Невже це кінець?! Кінець гарної, сильної жінки, яка не витримала трагедії, зламалася й тепер тягне за собою ні в чому не винну доньку…

Донька. Алана часом здавалася мені істотою ще незбагненнішою і страшнішою за матір. Перед світанком мені уявлялися всілякі жахи — дівчинка здичавіла та втратила розум, втратила все людське, й тепер її до кінця днів доведеться тримати в хліві на ланцюзі, як того виродка, баченого єдиний раз на ярмарку… То була безформна, ймовірно, молода істота зі звіриним писком і лютими зацькованими очима; власник намету брав мідяка «за перегляд»…

Я кусала себе за пальці. Не може бути; Алана дивиться осмислено. Її можна повернути до світу людей, її потрібно повернути, якщо не можна вже врятувати Торію — то хоча б дитину…

А нянька теж була по-своєму божевільною. Вона схибнулася на своїй відданості; будь-яка інша давно б уже або покинула все — це в найгіршому разі — або відвезла дівчисько в місто й там вирішувала далі, шукала б, зрештою, її рідного батька…

За ці ночі я встигла висловити Егертові Соллю все, що думала про його вчинки. Напевне, якби він з’явився сюди власною персоною — я не побоялася б повторити все це йому в обличчя…

Але він не з’явився.

Дні мої заповнені були роботою; дивно, як до мого приходу стара та хвора жінка робила все це самотужки. Тепер нянька блаженствувала, час від часу дозволяючи собі відпочинок; єдиним, чого вона не довіряла мені робити, були турботи про Торію.

Нянька носила їй на таці воду і їжу; щоразу повна тарілка поверталася майже неторканою. Нянька терла запалені очі: не протягне так довго… Від самого лишень голоду помре…

— Помре ж бо, дівонько, — сказала вона одного разу, підпираючи щоку спухлим кулаком. Я швидко глянула на Алану, що примостилася в кутку; дівчинка здавалася байдужою.

— Помре, — з переривчастим зітханням повторила нянька. — А я… Пробач мені, дурній. Я вже думаю… Не мучитися б їй. Відразу б…

Я з натугою проковтнула клубок. Із глибин порожнього будинку з’явився страх і накрив мене, начебто мокрим рядном.

Вранці я годину провела біля її замкнених дверей; Торія відчувала мою присутність. Ідучи навшпиньки й повертаючись знову, я згадувала осіннє свято в домі Соллів і ту нашу зустріч у бібліотеці: «Я тварина?! Я свого сина не зрікалася!»

І моя провина. Моя теж. Слово — не камінь, кинутий у ставок. Там просто — кола по воді та хмаринка намулу при дні, ну ще двійко рибок сахнеться, немов бризки… Але ніхто не знає, що станеться, якщо кинути слово. У невідому, темну, надломлену душу…

Я вийшла на подвір’я, висмикнула з колоди сокиру та досить влучно цюкнула нею по поліну; деревинка розкололася й лезо сокири загрузло в щілині. Шляхетне знаряддя праці тепер нагадувало в моїх руках кота з панчохою на морді — незграбно намагаючись струснути поліно з сокири, я помітила в затінку розсохлої діжки похмуру пичку Алани.

Дівчинка спіймала мій погляд і пірнула в свій сховок; я впустила сокиру, дісталася до розвішаної білизни та стягла з мотузки широку, квітчасту няньчину хустку.

Фокус був старий — особливим чином прилаштовуєш вбрання і перетворюєш власні розставлені лікті та плечі на довготелесу істоту з маленькою дулею замість голови; я ввійшла в образ, задріботіла назад до стосу дров, причому, дуля здивовано розглядала все навколо, киваючи та поводячи «носом».

— Це со таке, га? — запитала нарешті дуля надтріснутим старечим голоском. — Це со, цурки валяюсся, еге ж?

Крізь щілину в хустці мені видно було розсохлу діжку; Алана не з’являлася.

Дуля стисла «плечима»:

— Не ло-зумі-ію… Валяюсся без ладу, ай-яй-яй…

За діжкою почулося тихеньке хихотіння. Дулю це надихнуло, й вона старанно закивала:

— Ай, па-клі-цу дровожерку… Така га-алодна, по-же-ре ваші дрі-і-вця, х’юм-х’юм-х’юм…

Алана визирнула, забула про обережність; і я вже забула, яка в неї посмішка. Двох передніх зубів бракує — змінюються зуби… Вже…

— Цого смієсся?! — обурилася дуля.

Алана зареготала. Заливчасто й тонко; у мене перехопило горло.

— Чого смієшся? — запитала я своїм голосом, опускаючи руки. — Без дров же залишимося… Як кашу варитимемо?

— Це не по правді, — сказала Алана хрипкувато, але цілком упевнено. — Це спектакля така… Я знаю.

Ось уже багато років Егерт Солль не переживав таких поразок.

Всіх у гарнізоні опанували сором і зневіра; вдови загиблих під час останньої експедиції кляли й Сову, але спершу — Солля. Вцілілі стражники нарікали; докори та обвинувачення висіли в повітрі й не втихав за Соллевою спиною похмурий роздратований шепіт.

Егерт замкнувся в своєму кабінеті — там і їв, і спав, і проводив безсонні ночі над потертою картою. Час від часу до нього прибували з повідомленнями спеціально послані шпигуни — відомості приходили вбогі та недостовірні, розвідники боялися поткнутися надто глибоко та вдовольнялись плітками сільських бабів… Після напружених пошуків нарешті вдалося зловити молодого, нахабного та необережного розбійника — але на шляху до міста він спробував утекти й поранив одного з конвоїрів, за що й був негайно вбитий його розлюченими товаришами. Егертові притягли труп — але не вродилася ще людина, здатна допитувати мерців…

У власних очах Егерт поставав як виснажений, хворий дятел, який із тупою заповзятливістю довбе камінь, довбе день і ніч, розбиває дзьоба — тільки б не зупинитися, не усвідомити повною мірою і власну ганьбу, й увесь жах того, що син його, чужий хлопчик, схрестив із ним шпагу, на боці вбивць…

У місті загинули ще двоє дітей; у звичайних нічних звуках городянам ввижався дзенькіт криничного ланцюга. Егерт горбився над своїм столом, не бажаючи ані чути, ані думати.

Сова… Сова приходив до нього вночі, Сова обіймав за плечі Луара, Сова сміявся та бавився уривком ланцюга; навколо свічки кружляли нічні метелики, величезні й чорні, банькаті, ніби сови…

Зграї сов. Ціле небо вкрили незчисленні сови…

І Егерт сам ставав Совою, в напівмаренні вів свій загін лісами й дорогами, зображеними на карті. Він здобував провіант і запасав воду, він палив багаття на стоянках, ставив вартових і висилав дозорців навсібіч — він перестав бути полковником Соллем і став похмурим розбійником, що спопеляє все навколо жагою до руйнації…

У іншому сні він навчав Луара фехтування. Луар впадав у відчай і кидав шпагу — доводилося втішати, вмовляти, починати знову…

Солль уставав серед ночі, брав зброю і годинами повторював довгі мудрі комбінації, зрізував клинком вогник свічки і повільно, по волосинці, зістругував свічку, поки не лишався на столі плаский, ніби монета, пеньок…

Нічний патруль бачив людину в плащі. Той чоловік не озивався на наказ зупинитися і зникав, начебто провалювався крізь землю; як трофей лейтенант Ваор доставив полковникові Соллю уривок ланцюга. Розмови не втихали, по місту повзли чутки одна страшніша за іншу — а уві сні Егерт вибивав шпагу з рук свого сина…

Із рук сина Фагірри.

Бувало, після нічного сидіння над картою він повертав собі здатність міркувати, припікаючи палець у вогнику свічки, яка обпливла над ранок. Так бувало під час облоги…

Але тоді він захищав дружину й сина.

Міський суддя з’явився на заході сонця — випадково, або з тонкого розрахунку, бо це був найкращий для Егерта час, найспокійніший, найбільш тверезий. Суддя з’явився сам, не чекаючи від полковника запрошення, — і лейтенант Ваор тягся в струнку, бо суддя традиційно вважався найстрашнішою в місті людиною.

Егерт підвівся назустріч, подаючи руку, намагався зміркувати: це зайшов до нього старий приятель, чи офіційна особа. У судді були тверді, холодні пальці.

— Ти безжальний до себе, — суддя опустився в запропоноване крісло. — Нехай наші вороги все життя мають такий вигляд, який зараз у тебе… Невже стратегічні турботи й справді не лишають часу для сну?

— Ще матиму час, аби відіспатися, — відгукнувся Егерт глухо. І додав з усмішкою: — Як, втім, і всі ми…

Суддя кивнув:

— Так, мій друже… Але Сова вирушить на спочинок трохи раніше, за нас — чи не так?

Він раптом посміхнувся — спокійно й відкрито, і в Егерта відлягло від серця.

З міським суддею його пов’язували давні й складні стосунки; під час Облоги людина, яку звали Ансін, була сподвижником Солля, і сподвижником найдорожчим. Егерт був нелюдськи хоробрий, але мужність залишила його, коли постала необхідність показової страти десятка бандитів і мародерів.

У очах городян така розправа була доблестю та проявом влади, мало не подвигом — але Солль вкривався липким потом від самої лише думки, що на його шляху до перемоги доведеться вчитися в тому числі й ремеслу ката, вішати, хоча б і чужими руками.

І тоді Ансін, який був завжди поруч, мовчки взяв цей бруд на себе. Він сам віддав наказ і сам простежив за виконанням — Егертові залишилося тільки стиснути зуби й відмовити в помилуванні. У такий спосіб Солль залишився чистим у власних очах і добрим у очах городян; він чудово розумів, що зробив заради нього Ансін, який став по тому помічником міського судді, а далі й суддею. Він знав, що й Ансін розуміє, чим Егерт йому завдячує — але жодного разу ніхто з них не торкався в розмовах цієї теми. Егерту лишалося тільки думати, а чим, власне, була для його добровільного помічника та давня страта — жертвою? Обов’язком, чи буденною роботою? А може, випробуванням? Могла бути, однак, і приємним лоскотанням нервів… Чи усвідомлював Ансін, що бруднить себе, даючи змогу шляхетному Соллю не забруднити білих шат героя? Може, він сам почувався як герой, що вирвав із рук переможця найсолодший шмат влади?

…Ансін посміхнувся й торкнувся Соллевої руки:

— Ні, Егерте… Я не змушу тебе довго мучитися та думати, навіщо я прийшов… Лихоліття, друже. Гірше, ніж… тоді. Я боюся… що приніс тобі лихі звістки й завдам болю. Ти готовий?

— Я звик до таких процедур, — відгукнувся Егерт по хвилинній мовчанці. — Говори.

Суддя відкинувся на спинку крісла:

— Егерте… По-перше, я твій друг. Знаю, ти так не вважаєш… Не перебивай. Перед тим, як почути головне, просто усвідом, що я твій друг.

Солль відчув, як до горла його піднімається тягуча туга очікування:

— Так… Говори.

Суддя пожував губами. Гмикнув, розтираючи бліду щоку:

— Кгм… Егерте. Ми не знаємо, скільки дітей загинуло насправді… Траплялося, той, хто випадково знайшов тіло, ховав його, щоб відвести підозри від себе… Кілька десятків дітей. І багато колодязів втратили свої ланцюги… Все це ти знаєш.

Егерт кивнув, намагаючись проковтнути щось дряпуче, застрягле в пересохлій горлянці. Суддя зчепив пальці:

— Убивця носить плаща, точнісінько такого, які носили служителі Ордену Лаша… Ти чудово пам’ятаєш.

Егерт знову кивнув. Його трусило.

— Той навіжений старий… Загинув, розплачуючись за чужі гріхи. Після його смерті вбивства тривають…

Егерт мовчав. Пальці судді, довгі та білі, перепліталися складно, як прутики в кошику:

— Так… Скажи мені, Егерте, де зараз Луар?

Солль дивився на складну гру його рук. Рано чи пізно… Все мусило відкритися. Але тільки не зараз. Не Ансін…

— Егерте, — суддя зітхнув. — Я розумію деякі тонкощі… Але мені дуже потрібно знати. Скажи мені, будь ласка.

— Я не знаю, — промовив Солль хрипко. — Я не знаю, де Луар.

«У Сови, — подумав він із жахом. — Але ж він у Сови, Світле Небо…»

Суддя знову зітхнув:

— Ти не хочеш мені сказати?

— Я не знаю, Ансіне, — озвався Егерт, дивлячись у стіл, — я дуже давно з ним не бачився.

Пальці судді перестали грати, зчепились у замок:

— Так… А де Торія, ти знаєш? Вона в заміському будинку з дівчинкою, із прислуги при них тільки нянька, і їхня самота не схожа на безтурботний літній відпочинок… Так, Соллю. З обов’язку служби я знаю більше, ніж тобі хотілося б… Та й не потрібно бути міським суддею, Егерте, щоб помітити, що в твоїй родині сталася трагедія. Щоб не побачити цього, потрібно бути сліпим…

Егерт повільно кивнув. Важко заперечувати очевидні речі… Суддя правий.

— Знаєш, Ансіне, — проказав він повільно, — я був би тобі вдячний… Якби розмову про мою родину ми відклали на потім. Коли я… покінчу з Совою.

Суддя засмучено похитав головою:

— Ні, Егерте. Справа не терпить… Ти знаєш, що твій син регулярно ходить на могилу Фагірри?

Солль повільно підвів очі. Ансін дивився на нього з далекої далечіні, з чорного простору, який дивно стиснувся:

— Так, Егерте. На могилу, що за цвинтарною огорожею, там навіть каменя нема… А він, Луар, посадив там квіти.

Соллеві пальці повільно подорожували сплетінням доріг на потертій карті. Потім стислися в кулак, зіжмакали ліси й поля, струмок і село:

— Я… прокляну його. Святотатство… Я прокляну.

Суддя смикнув ротом:

— Це не все, Соллю. Не так давно твій син відвідав нашого спільного друга бургомістра… Він шантажував його, і я знаю, чим… Він домігся, щоб нещасний відкрив йому вхід у Вежу — здогадуєшся, про яку вежу йдеться? І, відповідно до свідчень очевидців, хлопець провів там понад годину, причому, що він робив усередині — невідомо…

Суддя раптом подався вперед і знову торкнувся кінчиками пальців стиснутої Соллевої руки:

— Стривай… Не треба так… Вислухай до кінця.

Солль кивнув, не підводячи голови. Перед очима в нього стояв переполовинений місяць, чорні тіні гілля, переплетені, немов пальці в судді, цей хлопчик, блідий, як місяць, піднімає шпагу з-під його, Егертових ніг…

А колись він носив хлопчика на руках. Цілими ночами…

Суддя знову відкинувся на спинку крісла:

— Так… Відомо також, що пан Луар Солль відвідував по черзі якихось осіб, про яких я схильний думати, що й вони свого часу носили сірі плащі… Є повідомлення, що Луара бачили в Сови — але цього я стверджувати не буду, це надто серйозно і, швидше за все, плітки…

Солль боявся виказати себе — поглядом чи жестом. Невже Ансін грає? Невже йому відомо про ту сутичку біля затоптаного багаття? Наскільки він щирий зараз?

— Егерте, що сталося у вашій родині? — неголосно запитав суддя.

Чого ж ти мовчиш, сказав Фагірра. Відважний і чесний Соллю… Поясни ж своєму старому другові, що саме сталося у вашій родині. Давай, підводь очі й говори…

— А навіщо тобі, Ансіне? — тихо спитав Егерт.

Виникла нова пауза — а далі кулак судді з гуркотом опустився на стільницю, так, що мало не перекинувся свічник:

— Ви не розумієте, про що я говорю), полковнику?! Чи вдаєте, що не розумієте? Може, принести вам чий-небудь маленький труп з ланцюгом на переломленій шиї?!

Дивно, але від його крику Егерт відчув полегкість; він навіть діловито подумав, що до кінця розмови треба і йому дозволити собі щось подібне — тоді в тих, хто сидить у кордегардії, залишиться в пам’яті, що не «суддя кричав на полковника», а «вони сварилися»…

Суддя перевів подих. Знову потер щоку, попросив майже жалібно:

— Егерте… Не примушуй мене… Ти схожий на хворого, який приховує свою хворобу від лікаря.

Солль закинув голову й розсміявся. Затулив обличчя руками:

— Ансіне… Друже Ансін… Якби ти міг зцілити мене… Якби хто-небудь на світі міг виправити… Присягаюся, я віддав би цій людині всі свої гроші, всю свою славу, все життя до секунди й кров до останньої краплі… Але нічого не можна змінити — й нікому не цікаво, що ж відбулося… Пробач, але я не скажу навіть під катуванням. Запитуй що завгодно інше — я відповім, клянуся…

Суддя похмуро розглядав уперте, майже натхненне Соллеве обличчя. Знову переплів пальці, опустив кутики рота:

— Соллю. Я маю підстави думати, що твій син не сповна розуму. Що саме він через свою душевну хворобу робить ті жахливі злочини, від яких тремтить усе місто.

Егерт устав і відійшов до вікна. Вечоріло, неподалік старий ліхтарник дерся на свою драбину, й Егерту здалося, що він чує його натужне дихання.

Власне, що ж тепер? Якої реакції чекає від нього суддя, якої реакції він чекає сам від себе? Посміхатися й повторювати: «Це неможливо», чи гніватися й кричати: «Ні! Не може бути!» — а може, просто вдавати цілковите нерозуміння, адже це й справді ні на що не схоже…

Що той хлопчисько робив у лігвищі Сови?! Навіщо йому знадобилася ця сутичка… І як він сміє, шмаркач, доглядати могилу того, хто…

— Егерте, — ще раз покликав суддя в нього за спиною.

…який катував його матір? Ката й ґвалтівника… Невже родинний зв’язок, кров, невже це настільки міцні пута, для яких решта не має значення?

…А він сам, Егерт? Що за сила змусила його відштовхнути сина, що був часткою його самого, за якого він без роздумів ладен був віддати життя? Хіба не ті самі кревні пута, тільки розірвані, перекручені, споганені?

— Егерте, — суддя підійшов і зупинився за його спиною. — Вчора його бачили на могилі Фагірри, й він надяг плаща…

— Виходить, він уже в місті? — вирвалося в Солля.

— А ти бачив його поза містом? — жваво поцікавився суддя.

Ліхтарник упорався нарешті з ліхтарем, і по вулиці, яка темніла, розпливлося тьмяне тепле світло. Егерт мовчав.

— Я думаю, він хворий, — сказав суддя м’яко. — Але якщо все, про що я говорю, правда… Я прийшов до тебе, Егерте, бо я твій друг. І я прошу тебе самому заарештувати Луара — інакше його вб’ють, як уже вбили того божевільного старого… Тому що люди не сліпі, — в останніх словах Егерту почувся прихований докір.

— Це не він, — озвався Солль глухо. — Невже не можна встановити за ним стеження… І довести його алібі?!

Суддя зітхнув:

— А за ним… неможливо встежити, Соллю. В твого сина… Виявилися дивні властивості. Він зникає і з’являється, ніби з-під землі… Однак щодня буває в Університеті, в кабінеті декана Луаяна…

Егерт зі стиснутими зубами прийняв цей новий удар. Суддя похитав головою:

— Так… Над Луаром збираються хмари. Місто чекає розплати… За всі ці смерті. Старий був невинний — але все-таки загинув… Гадаю, городяни не проводитимуть дізнання. Дізнання проведу я, а ти — ти заарештуєш Луара. Негайно.

— Сова, — сказав Егерт крізь зуби. — Завтра я виступаю проти Сови.

Рішення прийшло до нього раптово — однак він миттю запевнив себе, що день початку експедиції було обрано заздалегідь і шляху до відступу нема.

Суддя пройшов напівтемним кабінетом. Зупинився, звів брови:

— Якщо за цей час трапиться нове вбивство…

— Це не він! — пошепки вигукнув Егерт. — Сова… Убиває щодня. А Луар… Не вбивця. Ти переконаєшся. Я затримаю його… Коли повернуся.

Суддя вагався.

— Це не він, — повторив Егерт із усією силою переконання, на яку був здатен. — Усе буде, як ти скажеш… Я візьму його, замкну, й ти побачиш… Але не зараз, мені потрібно спершу спіймати Сову… Це мій обов’язок, я мушу, не можу інакше… Ти довго вичікував — зажди ще кілька днів… Не займай! Я сам…

На обличчі судді читався сумнів — однак він якийсь час мовчки вдивлявся в Егертові очі, по тому повільно, через силу кивнув.

По півночі площа перед Вежею порожніла — темні чутки й страшні події в місті протягом останніх місяців розганяли мешканців по домівках, патруль показувався рідко, сторож зі своїм калаталом теж волів триматися подалі — тому Луар спокійно міг підійти непоміченим до наглухо замурованих воріт.

Права рука його мертвою хваткою стискала на шиї медальйон. Дивно покращав його зір у темряві — очі розрізняли посеред темної кладки десяток нових, світліших цеглин — на тому місці, де був пролом, через який колись пропустили його всередину…

Він замружився. Медальйон боляче вп’явся в судомно стиснуту долоню.

…Тому що служіння йому є таємниця…

Йому здалося, що там, за кладкою, перемовляється безліч голосів — і не моторошних нічних, а буденно-пожвавлених, немов на залитій сонцем площі…

Ніколи раніше в нього не було видінь.

…Таємниця — сенс, а решта відкриється згодом…

Тепер йому привиділася кладка — темна від часу й дощів, з нескромною світлою плямою посередині… Зримий доказ безпринципності бургомістра, який…

…Не годиться говорити з неофітами про глибокі таїнства Лаша… Однак чи є на землі служба почесніша?!

І Луар переступив кладку — тому що насправді ворота були вільні й розчинені, і зсередини долинали голоси.

Він крокував освітленими коридорами; люди в сірих каптурах розступалися перед ним, опускаючи голови в шанобливому поклоні. Він кивав у відповідь — і йшов далі, минаючи сходи та переходи, тому що попереду маячів хтось, і не можна було відставати…

Заґратоване вікно доносило звуки й запахи площі; Луар пройшов повз нього, прагнучи не відстати від свого проводиря. Хвилина — і перед обличчям у нього виявилася стіна важкого оксамиту, від густого духу пахощів запаморочилась голова… А наступної миті запахло ще й димом, тому що посеред чорного оксамитового полотнища розповзалася вогненна пляма.

Луар дивився, як жовті язики полум’я проїдають важку тканину; вогонь розходився кільцем, і ширилася кругла діра, в якій стояла, здається, дитина, і була вона в червоному, а в руках тримала чи лійку, чи трубу, з надр якої клубами валував дим пахощів, що куріли…

А потім пролунав звук, від якого Луар здригнувся. Звук нагадував крик прадавнього чудовиська посеред всесвітнього попелища.

Отвір, що палав у оксамитовій стіні, обернувся на отвір у золотій пластинці, й маленький старий у брудній сірій хламиді накивав пальцем на когось, прихованого в затінку: «Не для всіх… Для всіх не буває… Облиш свою іржаву іграшку. Тобі не зупинити…»

Оксамит, охоплений полум’ям, безгучно впав.

…Спадали плащі, зблискували очі з-під навислих каптурів, віддалений, приглушений спів… Гряде, гряде… З неба здерли шкіру. І вода загусне, як чорна кров… І земля закричить розверзнутими ротами могил… Ззовні… Іде ззовні… Благаю, не відчиняй…

Плащі розступилися — маленький сірий старий сидів навпочіпки, і в руках у нього була наполовину випатрана, слизька, витрішкувата рибина.

«Не для всіх, — сказала рибина. — Для обраних… Знову. Все спочатку… Призначено — відчинить».

«Лаш-ш… — засичали плащі. — Лаш-ша… Таємниця, коріться таємниці…»

Одне з дзеркал тріснуло й обсипалося зазубренними скалками; у проламі стояв невисокий, жовтолиций чоловік із занесеним кулаком — а з кулака звисав золотий ланцюжок.

«Істинне все, що є, — крикнув він тонко й глузливо. — Чого нема — хибне… Справжня іржа, але твій засув іржавий також… Ім’я Лаша поросло прокльонами. Могутність…»

Випатрана рибина закотила очі й здохла.

«Хто покладе край? — запитав старий у сірій хламиді, й голос у нього був несподівано низький. — Хто визначить межу могутності? Вона ввійде, щоб служити мені».

Той, жовтолиций у отворі розбитого дзеркала, опустив руку:

«Дурень. Не вона. Ти».

Старий у плащі, до поли якого пристала риб’яча луска, підхопився:

«Один хазяїн! — пророкотів він, і туга хвиля повітря вдарила Луарові в обличчя. — Одна рука над світом… Моя рука, й перша парость нового врожаю…»

«Дурень, сказав жовтолиций, її рука. Не відчиняй».

«Лаш, — зашелестіли плащі. — Лаш-ша… Аш-ша… Таємниця… Могутність… Влада…»

«Я їй хазяїн, — спокійно сказав сірий старий. — Лаш».

«Ні», — відгукнувся жовтолиций.

У Луара скаламутилося в очах; зникла зала й пропали дзеркала, він побачив себе звірям, комахою, крихітною істотою, що дивиться знизу на велетенські темні двері. Замкнений засув нагадував таран для штурму міських воріт…

Потім із тріском розірвалася тканина; Луар зрозумів, що давно вже лежить, і лежить на м’якому; повернув голову й мало не захлинувся криком: під ним були напіврозкладені трупи, ціла гора трупів, тепла гора, схожа на желе…

Власний крик його злився з басовитим криком сірого старого, старий рвав власні патли, що вибилися з-під каптура: «Ні, не так… Не так, не…»

«Так», — сказав жовтолиций. Луар, що втопав у смердючому місиві, схопив у зуби золотий медальйон.

…Тиша й темрява. Він знову лежав — цього разу на твердому, на вологих дошках, і тягло не пахощами й не падлом, а просто вогкістю та запустінням.

— Гра, — сказав Фагірра. — Усе гра… Але не ми граємо. Грають нами, Луаре.

Він стояв поруч — стомлене літнє обличчя з холодними щілинами примружених сіро-блакитних очей, каптур, недбало відкинутий на плечі.

— І не бійся… Спочатку страшно. Але… буде лише інша гра. Для тебе… І не той винен, хто погасив світильник… А той, хто придумав ніч. Не той лиходій, хто відсунув засув — а той, хто поставив Двері… І я не хотів лихого. Могутність… благо. І не суди мене… Зроби… Здійсни…

Луар побачив простягнену йому руку, похитнувся, подав свою — але пальці його схопили повітря.

Ганчір’яне тіло ляльки заялозилося та обшарпалося, але на порцеляновому личку такі злигодні не відбилися ніяк — воно лишалося білим, банькатим і цілковито благополучним. Людям би так, подумала я майже заздро.

— Нова сукня не завадила б, — замислено повідомила я Алані.

Вона засопла, втекла й повернулася з клаптем парчі — хтозна, звідки таке видерла. Втім, це мене нітрохи не засмучувало.

Загорнута в жовту тканину, яка іскрилася, лялька ніби переродилась і мала тепер майже царський вигляд. Я покивала:

— Ну, це принцеса, звісно… А воїн? Тепер потрібен шляхетний воїн, щоб звільняти…

— Звідки? — справедливо запитала Алана. Я почухала підборіддя:

— Знайдеться, звідки… Ти, головне, воїна розшукай.

Вона знову втекла; слухаючи, як стукотять порожніми коридорами її поквапливі ніжки, я пригадала смітники, що їх обнишпорюють дівчиська з притулку заради того, щоб поколисати на колінах вилинялого ведмедика з мішковини…

Алана повернулася з дерев’яним солдатом. Той мав цілком мужній вигляд, але був мало не вдвічі менший за майбутню наречену.

— Нічого, — бадьоро вирішила я, — не в зрості щастя… Ну, тепер дивися. Жила-була принцеса, гарна-прегарна… І її викрав…

Я озирнулася. У кутку кухні валялися ганчірки та лопатка для вугілля.

— Її викрало чудо-овисько! — завила я страшним голосом. Лопатка огорнулася ганчіркою, ніби плащем; Алана відразу налякано притисла долоньки до щік.

— О! — сказала страшна лопатка й потягла принцесу за грубку. Парча забруднилася в попелі — але так і було треба. Викрали ж бо…

— А далі? — запитала Алана, яка вже тремтіла від ляку й захвату одночасно.

— І тоді батько принцеси кинув клич, — я озирнулася в пошуках нових персонажів і наткнулась поглядом на глечик для води. — Він, тобто король, пообіцяв усякому, хто врятує його дочку… По-перше, принцесу за дружину, а по-друге, Великий Золотий Глечик у вічне володіння… Ось він, — я показала Алані посудину, — а більшого скарбу в тім краї не було… І ось відважний воїн…

— Він що, за глечик? — справедливо обурилася Алана. — А принцеса?

— І принцеса, — заспокоїла я. — Насамперед він хотів оженитися… І не боявся чудовиська… Тобто боявся, звичайно, але сміливості в ньому було більше… І ось він вирушив у похід…

Похід відважного воїна тривав майже півгодини. Він мандрував по кухні, зустрічаючи на шляху дедалі нові перешкоди; Алана допомагала йому щосили, й нянька, котра тихенько спостерігала з-за дверей, безгучно схлипувала та втирала сльози. Я боялася, щоб няньчині сантименти не налякали дівчинку — але Алані, на щастя, було не до того.

Нарешті воїн і чудовисько зустрілися; відбулася нечувана битва, внаслідок чого люта вугільна лопатка втратила все своє вбрання та була ув’язнена в печі. Алана сміялася заливчасто, якось навіть похрюкуючи; нянька вкрай зворушилася та сховалась у своїй кімнаті — плакати.

Якийсь час ми з Аланою просто сиділи, умліваючи, пригадували подробиці пережитих воїном пригод; я запропонувала справити весілля солдата й красуні — але Алана наморщила носа та заявила, що це нудно. Я здивувалася — дівчаток зазвичай цікавлять саме весілля, а не батальні сцени… І відразу отямилася — у неї ж був старший брат. І батько — герой Облоги… Вона бачила себе швидше хлопчиськом, звичайно, звідси й перекірлива вдача та хлопчачі звички…

Я захотіла поляпати її по потилиці — й не зважилася. Будь-який необачний рух, єдиний поквапливий крок — і все спочатку, але ж пройдено такий шлях… Злякати зараз Алану — все одно що зіслизнути з самої вершини крижаної гори, куди довго сходиш, обламуючи нігті…

— А тепер ще, — зажадала вона пошепки.

— Про кого? — запитала я охоче.

— Про мого брата, — вона дивилася на мене уважно й сумно. — Як він б’ється… з лихими.

Запала тиша. Перехрестя на битому шляху та згасання вдалині цокоту копит…

— Нема нічого простішого, — посміхнулась я по хвилинній мовчанці. — Лихих, звісно, зібралося сила-силенна, але наш Луар усіх здолає… — у руках у мене знову опинився дерев’яний солдат. — Ось іде Луар шляхом, іде собі та йде… А назустріч йому…

— Ти що, його наречена? — запитала Алана з відразою. — Ти женишся на ньому, так?

Із щілини за грубкою насторожено вистромилися тарганячі вуса.

— Жінки виходять заміж, — виправила я мимохіть. — Женяться чоловіки.

— Однаково, — Алана скривила губки.

Ми помовчали. Я не знала, що робити й що казати; дерев’яний солдат у моїх руках здавався незграбним і марним.

— То що ж далі? — вимогливо примружилась Алана.

— Іде та йде, — проказала я глухо, — а назустріч йому… чарівник.

— Лихий? — відразу припустила Алана.

— Лихий, — я стомлено кивнула. — Добрих чарівників і на світі вже не лишилося… Перетворю-но, каже чарівник, тебе, Луаре, на чудовисько… Зовні як людина, а всередині — як Чорний Мор, безжальний і нещадний… І забудеш ти, Луаре, рідних своїх і друзів… І вони тебе зречуться. І пройдеш ти по землі, як залізна мітла…

— А Луар його — мечем? — перебила мене Алана.

— Ні… Чарівник-бо ще не доказав свого слова. Ось, каже він, що зроблю я з тобою, і ніхто ніколи не полюбить тебе… І ти нікого не полюбиш… Тому що чари мої твердіші за крицю…

— А Луар його — мечем? — гнуло своє кровожерливе дівчисько.

— Ще ні. Ось… Чари мої твердіші за крицю. А розчаклувати тебе неможливо… Тому що люди слабкі. Люди не вміють як слід любити і як слід ненавидіти — зате вони вміють забувати… Назавжди. І люди забудуть тебе, Луаре…

Алана пирхнула:

— Дурень! Луар його як мечем ударить…

— Так, — зітхнула я. — Отут-то він його… Мечем. Той і писнути не встиг…

— А Луар?

— Ліг спати, — я вклала дерев’яного солдата впоперек столу. — Він стомився. Я теж. А ти?

Алана прислухалася до своїх відчуттів.

— І я, — сказала вона невпевнено.

— Тоді ходімо, — я підвелася, простягла їй руку, простежила за її поглядом — і рвучко озирнулася.

Пізно. Тінь виснаженої жінки сахнулася й зникла.