Спадкоємець

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

…Чоловік був старий, але будинок здавався старішим.

Дім стояв на пагорбку, самотній, але не занедбаний; багато років його порогу не переступали ні хазяїн, ані слуга, і околишні жителі побоювалися зарослої стежки, що підповзала під важкі вхідні двері. Будинок був самотній — але жодна порошина не сміла торкнутися розсохлих мостин, широкої стільниці обіднього столу чи клавіш відкритого клавесина; з темних портретів презирливо дивилися один на одного манірні, холодні обличчя.

На круглому столику стояв свічник без свічок; перед столиком в глибоке крісло з ногами вгруз старий чоловік. Він був навіть самотніший, ніж це міг уявити собі давній пихатий дім.

На круглій стільниці, поцяткованій напівстертими символами, лежала золота річ на довгому ланцюжку — медальйон, тонка пластинка з вибагливим отвором.

На краю золотої пластинки бурою плямою жила іржа.

Старий чоловік мовчав.

Дім не смів порушувати його роздумів. Дім хотів скоритися йому й служити вірно та віддано.

Чоловік не бажав, щоб йому служили.

Перед ним на столі лежала іржава золота пластинка.

Знову.

…Покоївка Далла здавалася розгубленою і засмученою: так, пан Солль удома… Він повернувся вчора ввечері… Ні, він не виходив зі спальні. Він не поснідав, пані… А… чи добре пройшло… свято?

Торія мовчки кивнула. Егерт удома, виходить, все можна виправити. Егерт не розбився, не впав з коня, не став жертвою нічних бурлак і не втратив розум, як подумалося їй однієї з чорних хвилин чекання. Егерт удома, й зараз вона побачить його.

Сонна та похмура Алана зійшла сходами до дитячої кімнати слідом за нянькою. Луар стояв біля дверей, дивився в підлогу й намагався відірвати ґудзика від власної шкіряної рукавички.

— Не насуплюйся, Денеку, — вона навіть посміхнулася, настільки велике було її полегшення. — Нема чого тупцювати, ти маєш час дати собі раду, перш ніж… перш ніж батько покличе тебе.

Голос її звучав упевнено й рівно. На Луара її слова завжди справляли магічну дію — навіть зараз він трохи розслабився, підняв кутики губів і нарешті перестав мучити рукавичку:

— Так…

Торія провела його очима. Їй самій насилу вдалося стримати себе, щоб не кинутися до Егерта негайно; чоловікові не слід бачити, який відбиток залишили дві безсонні ночі, горе й страх — а головне, як важко вже другу добу втримувати на обличчі маску спокою та впевненості.

Вона вмилася й переодяглась; будь-які звичні, хай і найдрібніші дії здавалося їй болісним виконанням неприємної повинності. Мимоволі всіляко відтягала зустріч із чоловіком — але кожна хвилина зволікання коштувала їй нової сивої волосинки.

Кілька разів їй здавалося, що Егерт нечутно відчинив двері та стоїть тепер на порозі; якийсь час вона вдавала, що не бачить його, потім рвучко озиралася — але двері були зачинені, й важкі портьєри над ними не гойдались. Солль не міг не знати, що дружина й діти повернулися; Торія вигадувала й не могла уявити собі причини, з якої Егерт ні словом, ані звуком не відреагував на їхній приїзд. Дім мовчав — чи то налякано, чи в жалобі; навіть куховарка, здавалося, боялась зайвий раз гримнути посудом.

Можливо, змучений нічними блуканнями, Егерт заснув? Торії не хотілося його будити — вона просто посиділа б поруч, зайвий раз переконалася б, що небо ще не звалилося на землю, що Солль нікуди не зник — ось він, живий, а виходить, усе можна виправити…

Вона постояла перед дзеркалом, дивлячись у свої ясні, спокійні — а насправді розпачливі й хворі очі. Згадала зимовий день, сніг на могилі Першого Віщуна, свою холодну руку в руці Егерта-юнака… Згадала гарячу задушливу ніч при світлі каміна, в якому тлів жар, потім першу посмішку Луара, потім чомусь широку калюжу на лісовій дорозі — у ній Алана втопила пряжку від черевика. Калюжа здавалася синьо-зеленою від неба та стебел, по її поверхні плавав павук-невдаха, що зачепився за гілочку…

Торія звела підборіддя, випросталася, повела плечима — і рушила до чоловікової кімнати.

Вона постукала тихо, щоб не збудити Егерта, якщо він спить. Але він не спав; по тривалій паузі з-за дверей долинуло його приглушене «так».

Торія штовхнула двері й увійшли.

Егерт не обернувся до неї. Він стояв біля низького триногого столика, на якому безладною купою було накидано книги, уривки паперів, пояс із гаманцем, кинджальні піхви, носові хустки, шпагу, рукавички, бронзову статуетку, письмовий прилад, уламок шпори, зім’яту сорочку — звичайні предмети впереміш із дивними, все це Торія встигла розгледіти мимоволі, мимохідь, у марних пошуках Егертових очей.

Солль стояв спиною, згорблений, з опущеною головою. Йому не потрібно було озиратися, щоб упізнати Торію — але коли вже впізнав, то мав би озирнутися.

Вона стояла біля дверей. Слів не було; Егерт мовчав, і руки його бездумно перебирали перламутрові ґудзики кинутої на стіл сорочки. Вона дивилася в його спину, текли безформні, важкі, неповороткі хвилини, і на Торію повільно сходило чорне усвідомлення катастрофи.

Тоді вона набрала в груди повітря. Байдуже, що сказати — аби тільки почути свій голос. Аби тільки розірвати тишу. Чому вона мовчить, зараз вона озветься, мара згине, в цього очужілого чоловіка знову вселиться душа Егерта Солля…

Торія мовчала. Мовчання оселилося у всьому домі — густа й грузьке, як смола.

Солль ворухнувся. Напружені плечі опустилися ще нижче; повільно, через силу, він повернувся — не прямо до Торії, а якось скуто, боком.

Вона побачила половину його обличчя і вжахнулася. Знайомий їй Егерт був на десять років молодший.

Він зім’яв сорочку. Потримав у руках; обережно поклав на стіл, накрив нею руків’я шпаги:

— Ти…

Голос був хрипкий і чужий. Очі дивилися повз Торію і болісно мружилися, дрібно смикалася щока.

Раптовий напад жалощів допоміг їй вийти із заціпеніння. Вона зробила крок уперед:

— Егерте… Що б там… Я…

Її простягнена рука зависла в повітрі. Солль відсахнувся, як від прокаженої; бронзова статуетка скотилася зі столу й гримнула об підлогу.

Тепер Солль дивився прямо на Торію. Вона забула опустити простягнену руку й позадкувала, ніби її збиралися вдарити.

— Ти… — сказав він повільно й роздільно. — Він… дотягся. ВІН.

Вона мовчала. Її очі здавалися непроникло чорними — самі зіниці.

Солль криво посміхнувся:

— Він… зачав… твого сина, Тор. Там, у підвалі…

Губи Торії ворухнулися. З них не злетіло ні звуку, але Егерт розчув і знову так само посміхнувся:

— Він… подивися на… Твій син.

Йому забракло мужності, щоб вимовити прокляте ім’я Фагірри але ще страшніше виявилося вимовити вголос ім’я Луара.

Торії здалося, що наглухо замкнені підвали її свідомості, куди вона боялася навідатися, щоб не збожеволіти, що ці поховані завулки пам’яті переповнилися раптом і ось-ось зірвуть греблю. Вона силоміць змусила себе не розуміти, про що говорить Егерт, і повільно задкувала, заточувалась у складках килима, задкувала, поки не прихилилася спиною до дверей.

Солль перевів подих:

— Я… не хотів. Я… пробач.

Його обличчя судомно пересмикнулося.

З натугою стримуючи натиск пам’яті, що рвалася назовні, як і раніше примушуючи себе не розуміти й не вірити, Торія повернулася, відчинила важкі двері та вийшла геть. Їй здавалося, що вона знепритомніла, впала на килим і лежить зараз біля чоловікових ніг — насправді ж вона спускалася сходами, сліпо намацуючи рукою поруччя та безпорадно озираючись, намагаючись піймати серед загуслої чорноти маленьку круглу цяточку світла.

Покоївка сахнулася від неї, ніби від примари. Внизу, під сходами стояв Луар — одягнений умитий Луар, який розраховував, що батько його ось-ось покличе… Торія зупинилася, вчепилась у поруччя, гладенькі дерев’яні щаблі ладні були вислизнути в неї з-під ніг.

…Щаблі. Склизькі кам’яні щаблі, витерті до дір ногами катів і жертв… Льох під будівлею суду, огидна тінь на вологій стіні, нудотний запах паленого м’яса…

Луар налякався. Вона не бачила його переляку; взяла обімлілого, покірного юнака за плечі, зняла зі стіни свічник і уважно глянула в біле винувате обличчя.

…Вона купала його в дубових ночвах, рожеве рученя хапало дерев’яного човника й тягло до рота — на радість єдиному зубові… На воді дробилося сонце — порваними відблисками, колами… А над водою раз у раз здіймалися стопи — гладенькі та пласкі; вони ще не зробили й кроку, ці ніжні стопи з дрібними кульками пальчиків… А в ночвах була темна тріщина, крізь яку от-от мала витекти вода…

— Мамо, — пошепки покликав Луар.

Вона отямилася. Простягла руку й взяла його за підборіддя:

— Ні… Ні.

Кивнула занімілому синові, повернулася й пішла, ведучи рукою по стіні. Покоївка присіла, забилася в кут.

Напевне, вперше в житті мені було нудно виходити на поміст.

Гезина підозріливо косувала; Муха поглядав здивовано: чого це я провалюю сцену за сценою, перетворюючи веселі фарси на сірі вульгарні сценки? Флобастер супився, скрипів зубами — але мовчав.

Самого Флобастера давно вже не засмучувала невдала імпровізація в гостях у Соллів; він перестав хвилюватися тої самої миті, коли з’ясувалося, що дозвіл бургомістра залишається в силі й ніхто нас із міста не вижене. Всі інші переживання видавалися Флобастерові примхами — «з жиру», й тільки пам’ять про мій недавній подвиг утримувала його від спокуси «повернути мене на землю».

Довершив справу дощ — він розігнав публіку так швидко, як не зміг би зробити цього навіть найнудніший спектакль. У полотняному запиналі візка виявилася діра; дощ капав Мусі за комір, коли той намагався залатати продерте накриття.

— Сьогодні ти грала, як ніколи, — повідомила Гезина. — Всім дуже сподобалося.

Муха криво посміхнувся; я сиділа на своїй скрині, з натугою жувала чорний окраєць і думала про тепле літо, повний капелюх монет і сміх Егерта Солля.

Удруге в Луаровому житті батько поїхав, не прощаючись. Мати замкнулася в своїй кімнаті, й за три дні він бачив її двічі.

Вперше до нього в кімнату постукала перелякана покоївка Далла:

— Пане Луаре… Ваша матінка…

Він відчув, як ціпеніє обличчя:

— Що?!

Далла схлипнула й перевела подих:

— Кличе… Бажає… Бажає покликати… вас…

Він кинувся до материної кімнати, щосили сподіваючись на диво, на з’ясування, на те, що дивні та страшні події останніх днів ще можна повернути назад.

Мати спиралася рукою на письмовий стіл; волосся її було зачесане гладенько, надто гладенько, неприродно охайно, а біле обличчя здавалася мертвотно-спокійним:

— Луаре… Підійди.

Він раптово ослаб, однак наблизився та став перед нею. Уважно, напружено, примружено, ніби вона була короткозорою, мати розглядала його обличчя — і Луарові зненацька стало моторошно.

— Ні, — кволо проказала мати. — Ні, хлопчику… Ні… Йди.

Не сміючи ні про що запитувати, він повернувся до себе, замкнувся, застромив голову під подушку та розридався — без сліз.

Приходили гінці з університету — покоївка розгублено повідомила їм, що пані Торія хвора й не може їх прийняти. Пан ректор надіслав слугу, щоб спеціально довідатися — чи не потрібні пані Торії послуги найкращого лікаря? Аптекаря? Знахаря, врешті-решт?

Луар проспав цілий день, цілу ніч і половину наступного дня. Йому хотілося втекти від яви — і він втікав. У забуття.

Надвечір у двері його кімнати застукали; він хрипко повідомив Даллі, що не голодний і знову не вечерятиме. У відповідь почулося кволе:

— Денеку…

Він підхопився, розкидаючи подушки; заметався, накинув халат, відчинив матері.

Обличчя її, страшно змарніле, але ще й досі гарне, було тепер не просто спокійне — байдуже, як у дерев’яної ляльки. Луар з жахом подумав, що, якби зараз Торія опустила руку у вогонь, на цьому обличчі не ворухнулася б ані єдина жилка.

— Мамо…

Крижаною рукою вона взяла його за підборіддя й розвернула до світла. Очі її свердлили наскрізь; Луарові здалося, що його хочуть не просто вивчити — розітнути. Він знову налякався — невідомо чого, але шлунок його підстрибнув до горла:

— Мамо!

Очі її трохи ожили, ледь потеплішали:

— Ні… Ні, ні… Ні.

Вона вийшла, волочачи ноги, немов стара. Луар остовпів, ухопився за щоки й тихенько заскиглив.

Минув ще день; батько не повернувся, й Луар майже перестав на нього чекати. Блаженне забуття скінчилося — тепер він бачив сни. Уві сні він кидав камінь у зігнуту постать, укриту порваним плащем — і влучав у обличчя батькові, той дивився докірливо, і кров здавалася неприродно червоною, ніби кавуновий сік… Уві сні він фехтував з батьком, але шпага в руках супротивника перетворювалася чомусь на різку, ту трикляту різку з далекого дитинства…

Потім він вийшов, тому що сидіти в замкненій кімнаті стало нестерпно. Спустився в порожню їдальню, поторкав руків’я власної шпаги на стіні, постояв під портретами батька й матері…

…Художник був вгодований і самовпевнений; Луарові дозволялося сидіти в нього за спиною під час сеансів, і одного разу він вибрав момент і застромив руку в фарбу — прохолодну, з гострим запахом, м’яку, ніби каша, напевне, смачну… Він надовго запам’ятав своє розчарування — довелося довго відпльовуватися, фарба виявилась жахливо бридкою та прилипла до язика. Живописець зводив очі до неба, покоївки посміювалися, нянька суворо вичитала Луарові й навіть хотіла наляпати по дупці…

Він здригнувся, відчув погляд. Мати стояла на сходах, на самім вершечку, дивилася напружено та пильно — начебто поставила важливе запитання й чекала на відповідь. Дві свічки у важкому канделябрі кидали жовтий відблиск на запалу щоку.

Луар мовчав. Чомусь хотілося заховатись.

Материні губи ворухнулися майже безгучно:

— Підійди.

Він рушив сходами нагору — напевне, з таким відчуттям сходять на ешафот.

Торія стояла, пряма, як шпага, і дивилася на сина, що наближався до неї. Переляканий, винуватий, жалібний погляд; Торія підняла перед собою свічник, піднесла два жовті язички до самого Луарового обличя:

— Н-ні…

Але слово вмерло, так і не народжене. Болісне дізнання, що руйнувало її душу всі ці дні, прийшло нарешті до ясного, єдино можливого висновку.

Вона похитнулася, мало не обпалила сина вогниками свічок. Луар відсахнувся:

— Мамо?

Завіса, котра так багато років захищала її очі від убивчого відкриття, тепер сповзала — клаптями, як розірвана тканина. На неї жалібно дивився молодий Фагірра — кат Фагірра, який не замучив її відразу. Він відтяг катування, він продовжив катування на багато років, він зробив катуванням усе її життя.

Перед очима Торії злилися два схожі обличчя — батька й сина. Вона вищирилася, ніби відьма, вдарила канделябром, поціляючи в ненависну катову пику.

Луар відсахнувся, скрикнув від болю. Свічки, задиміли, покотилися сходами; Луар притискав долоню до розбитого обличчя, з-під закривавлених пальців із жахом дивилися очі побитого цуценяти:

— Мамо! Мамо!!!

— Проклинаю, — прохрипіла Торія, і з заборонених глибин пам’яті спливла посмішка Фагірри, посмішка, підсвічена вогнем. — Проклинаю… До кінця… З очей… Навіки… Виродок… Проклинаю!!!

У дитячій кімнаті тонко, ридма заплакала Алана.

Муха посперечався з хазяїном харчевні, що зніме з полиці, відкоркує та вип’є пляшку вина без допомоги рук. Знайшлися і скептики, й глядачі; у Мушин капелюх полетіли мідяки — у разі невдачі «банк» діставався трактирникові.

Я сиділа в куті, жувала нестерпно костисту рибу та байдуже дивилася, як укладають спір. Цей трюк значно старший за самого Муху, дивно, що його тут не знають; Муха вивчився цього недавно — зате оволодів досконало, я не боялася, що він програє.

Риб’яча голова, яка сиротою стирчала на обгризеному кістяку, сліпо витріщалася на мене з тарілки, що поступово порожніла; Муха заклав руки назад, і хазяїн зв’язав їх. Відвідувачі перекидалися прогнозами — не надто збуджено, але й не зовсім байдуже:

— Вип’є.

— Випити і я можу, а як відкоркує?

— Вип’є-вип’є, на дурняк як завгодно вип’єш…

— Агов, малий, у мене такий ось хлопак, як ти, то якби я його в трактирі застав — весь пасок об сідниці подер би…

Посміхаючись незалежно та гордовито, Муха підступив до шафки з пляшками. Зубами смикнув ручку — відчинив; миттєво вибрав найпузатішу, найповажнішу з вигляду пляшку — трактирник застережливо закричав:

— Тільки не цю! Це для тебе вже занадто, фігляре!

Глядачі почали нарікати — трактирник скрипнув зубами, але змушений був замовкнути.

Крик хазяїна остаточно переконав Муху в правильності вибору. Він вдоволено гмикнув, подався вперед і губами схопив коротке товсте горлечко. Глядачі схвально загули.

З деяким запізненням я згадала раптом, що Фантін давно пішов спати, Флобастер взагалі не з’являвся в харчевні, у Баріана болить зуб, а Гезина вечеряє в місті в нового знайомого — а це значить, що тягти додому п’яного Муху доведеться мені самій.

Вживати заходів було вже пізно — Муха витяг пляшку на порожній стіл посеред харчевні, а глядачі підбадьорювали його солоними жартами. Я понуро дивилася, як маленький мерзотник воює з пробкою: зігнутий у три погибелі, він затис пляшку між коліньми та спритно орудував штопором, якого взяв у зуби; на місці Флобастера я б використала це Мушине вміння у веселенькій репризі між фарсами. Втім, тоді й вина не вистачить, і кому потрібен Муха, п’яний, як колода?

Пробка нарешті вилетіла, глядачі зааплодували, а Муха виплюнув штопор. Тепер залишалося найцікавіше; горлечко до половини зникло в Мушиній горлянці, він задер голову, з видимим зусиллям перекидаючи пляшку — глядачі завмерли. Далі його худе горло заходилося ритмічно, з черевним звуком заковтувати шляхетний напій; у такт цьому непристойному «огм, огм» у каламутній пляшці забулькали пухирці, а по гострому підборіддю умільця заструменіли цівочки — щоправда, досить тоненькі.

У харчевні запанувала тиша, яку порушували тільки Мушині голосні ковтки; я похмуро прикидала відстань від трактиру до постоялого дворика, який прихистив наші візки цієї ночі. Ваги в Мусі… не так багато, але мені вистачить, я тендітна дівиця, а не каменяр, не звикла тягати на спині п’яних хлопчаків…

Хазяїн тихенько охнув; Муха крекнув і обережно, перебільшено обережно поставив пляшку на стіл. Зуби він розтис не без натуги; глядачі подалися вперед, хтось особливо запальний підхопив пляшку та перекинув догори дном. На підлогу впала одна-єдина крапля.

Уся харчевня загаласувала, завовтузилася, заляпала в долоні, зареготала; Муха акуратно вигріб із капелюха зароблені грошики, сховав, підморгнув юрбі й рушив до мене.

За два кроки до столика ноги його роз’їхалися, обличчя розпливлося в безглуздій посмішці — і він звалився на мене цілковито безвладним міхом.

Ось воно, подумала я крізь зуби (а крізь зуби теж, виявляється, можна думати). З відразою відсунула тарілку з риб’ячим кістяком і підхопила Муху під пахви.

Усі бачили, як і куди Муха ховав грошики; із сусіднього столика вже пострілював злодійкуватими очицями спритний зморщений дідок. Жменька мідяків — пожива не бозна-яка, але наші з Мухою життя коштували значно дешевше, тому я зібралася з духом, схопила Муху за комір і поволокла до дверей.

Знову йшов дощ, бридкий, липкий, невтомний уже протягом кількох днів. Муха то безтурботно, по-дитячому сопів, то починав бурмотіти, вихиляти ногами та кволо пручатися. Я мовчала, берегла силу; на щастя, вулиця нам дісталася цього разу не найгірша, подекуди погойдувалися засвічені ліхтарі.

Ми насилу здолали половину шляху. Муха сміявся, просив відірвати йому голову, тицяв невпевненим пальцем у ліхтарні стовпи:

— Чого… лізе на живіт. На живіт мені лізе, ме-рзотник…

Я складала слова, які скажу йому завтра, й ці думки мене трохи підтримували. Очі мої не відривалися від розбитої бруківки, я намагалася не втрапити в особливо глибоку калюжу — а тому сталося так, що п’яний Муха перший побачив людину, яка лежала на землі:

— О… Тут уже всі сплять…

Я стисла зуби й волокла його далі; цей другий п’яниця лежав горілиць, з розкинутими руками, начебто зібрався злітати. Задерте догори обличчя здавалося вкритим шаром борошна. Я мигцем глянула на нього й раптово спохмурніла — бідолаха нагадав мені Луара Солля. У всякому разі, такий само молодий — трішки старший за Муху.

Що за невдалий вечір, подумала я. Завтра відберу в Мухи половину виграних грошиків — я їх заробила, пес його роздери. Іншим разом за все золото світу не тягатиму на собі малих негідників…

Людина біля паркана спробувала поворухнутися й застогнала. Вперше напився, подумала я з відразою. Убийте, не зрозумію цього задоволення — платити за вино, щоб за свої ж грошики потім мучитися… От Мусі поки що добре. Весело Мусі — побачимо, що він завтра скаже, щеня…

Ми поминули п’яницю. До нашого прихистку було вже недалечко, аж раптом я зупинилася та мало не випустила Муху, який ображено гикнув. Дощ не вщухав, навколо тьмяного ліхтаря майоріли, ніби комашня, густі краплі, що летіли згори.

— Стривай, — я прихилила Муху до стіни. Він миттю сповз на бруківку — у болото, проте щаслива п’яна посмішка на його писку так і залишилася.

Я дала йому спокій і підбігла до юнака, що лежав біля паркана.

Він не намагався підвестися, зате поруч сидів навпочіпки шарпак років десяти й зосереджено нишпорив у пошуках гаманця. «Варта!» — гаркнула я страшним голосом, злодюжка розчинився в мокрій темряві, а я запізніло подумала про безліч дорослих його побратимів, які ходять неподалік.

Хлопець лежав з незручно повернутою головою. У тьмяному світлі ліхтаря я довго вдивлялася в його обличчя; навіть на чималій відстані мій ніс морщило від густого винного перегару.

Швидше малий кишеньковий злодій, що втік, виявиться вельможним князем, аніж спадкоємець родини Соллів опиниться в калюжі посеред міста. Швидше Флобастер купить мені ферму, ніж я витрачу на цього п’яницю ще секунду дорогоцінного часу. Швидше Гезина напише філософський трактат…

Я заскреготіла зубами, міцно схопила його під пахви — Світле Небо, що за день сьогодні! — і підтягла ближче до світла. Ноги його безвольно проїхалися по мулистій калюжі — мені привиділося, що я знайшла й тягну величезну сонну рибину.

Хлопець не пручався. Тільки коли жовта пляма світла впала йому на обличчя, воно зморщилося, начебто від нестерпно яскравого сонця.

Я стояла над ним з опущеними руками. Ребра мої здіймалися й опадали, як весла каторжанської галери.

Ну, а тепер що робити?! Бігти до пана Егерта? «Мерщій, мерщій, пане Соллю, бо сама я ніяк не потягну вашого синочка, що як звалився під тином, так і лежить…» А може, просто до бургомістра? До начальника варти, нехай пошлють сюди патруль, хай патруль донесе пана Луара до рідної домівки…

Мене пересмикнуло. На світі існують не тільки дрібні кишенькові злодюжки та великі грабіжники. На світі існують величезні стражники, які ні про що не бажають розмовляти, й навряд чи їх підкупиш жалюгідними мідяками — Мушиним виграшем…

Світле Небо, таж іще Муха!!! Лежить під своєю стіною та осяйно посміхається… А хай вам всячина! Хай вам грець обом.

Луар поворухнувся й підвів опухлі повіки. Небо, в цього хлопця були ясні сірі очі — тепер вони дивилися сліпо, каламутно, стражденно. Від цього погляду я трохи охолола — як не дивно, тільки зараз мені спало на думку замислитися: а що ж таке сталося в родині Соллів, що після раптового дивного від’їзду батька син виявився в настільки немислимому, жалюгідному стані?!

— І що мені робити? — запитала я стомлено. Луар не відповів, очі його закотилися.

Баріан не спав — мучився від зубного болю. У теплій хустці, намотаній навколо обличчя, він зовсім не схожий був на героя-коханця — швидше на змучену сільську молодицю.

— У-ум… — простогнав бідолаха, хапаючи за комір мого супутника, якого точніше було б назвати ношею. — Нал-лизався, негідник, от би…

Очі його полізли з орбіт, тому що п’яниця в мене на руках виявився в півтора рази вищим і важчим за звичного Муху.

Я не мала сили бодай щось йому розтлумачувати. Змокла до нитки, викачана в болоті, з язиком, намозоленим безперервними прокльонами. Муха лежав за десять кроків позаду — не в змозі тягти обох одночасно, я волокла їх методом естафети, по черзі.

Розбуджений нашою метушнею, з’явився Флобастер. Веселого Муху було завантажено до візка — відсипатися; і Баріан, і Флобастер стурбовано хитали головами, розглядаючи землисте обличчя юного Солля. Після діловитого обміну досвідом — а обоє мали чималий досвід невдалої пиятики — Флобастер потяг майже мертвого Луара на заднє подвір’я, «щоб усе зайве геть». Баріан, постогнуючи та тримаючись за щоку, повідомив мені, що до ранку однаково нічого не вдієш — приведемо хлопця до тями, а там нехай сам вирішує, що матінці казатиме…

Я промовчала. Щодо матінки й особливо батечка непутящого Луара в мене сиділа в голові здоровенна скалка.

Після бузувірської Флобастерової операції Луар трохи ожив, хоча на ногах не тримався все одно; його вклали на Баріанове ліжко, бо той однаково не спав і збирався завтра йти до цирульника — рвати зуба…

Я провела ніч без сну й на самоті — Гезина, що ділила зі мною візок, так і не повернулася після вечері з новим другом.

Важчим за все здавалося те, що вона не могла пригадати. Захищаючись від божевілля, розум її зробив усе можливе, щоб знищити пам’ять про ті дні — інакше вона не могла б жити, не могла б дати життя проклятому синові…

Сидячи перед запаленою свічкою, вона з ранку до вечора змотувала нескінченні вовняні нитки в клубки, що дивом збереглися на дні старої скрині. Вона змотувала їх із клубка на клубок, як божевільна павучиха; вона дивилася в полум’я свічки й намагалася пригадати.

Найкраще запам’ятався жар. Дивне відчуття очужілості: це не вона, страшне відбувається не з нею, вона лише спостерігач… Вона, здається, так і не змогла повірити до кінця у весь цей жах — навіть коли палили тіло розпеченими щипцями, коли…

Провал у пам’яті. Рятівний провал.

Запитували її про що-небудь? Швидше за все, ні. Ні про що не запитували, просто чекали зізнання… Зізнання в якійсь немислимій провині, і вона щоразу зізнавалася — але кати не вгамовувались, начебто бажали чогось іще. Провал у пам’яті…

Клубок випав із онімілих пальців і м’яко, безгучно побіг по килиму.

Муха проспав до полудня, і через те не було кому витріщатися на Луара та запитувати, клацаючи язиком, а що таке трапилося й звідки тут маленький Солль?

Флобастер тримався блискуче — збоку можна було подумати, що наша трупа раз у раз дає притулок п’яним нащадкам шляхетних родів. Баріан помчав до цирульника, Фантіну було нецікаво, а Гезині я зрозуміло пояснила, що, коли вона посміє поставити бодай одне запитання, я власноруч повидираю всі її біляві патли до волосинки. Вона набурмосилася — але, зрештою, після романтичного побачення їй було не до сварок.

Луар сидів у візку Флобастера — блідий до синяви, схудлий, схожий на хвору дворнягу; Флобастер мало не силоміць влив у нього півсклянки вина. Від будь-якої їжі юний Солль, звісно, відмовився; Флобастер з розумінням кивав і обгортав його пледом — але Флобастер не дурень. Він, як і я, чудово розумів, що хлопець мучиться не самим тільки похміллям.

Нарешті довелося таки запитати: а що, добродії Соллі не хвилюватимуться? Не кинуться розшукувати не знати куди зниклого сина?

Реакція Луара на це безневинне, мимохідь кинуте запитання підтвердила найгірші побоювання. Хлопця перекосило, як від болю; він відвернувся до стіни й пробурмотів щось зовсім невиразне.

Ми з Флобастером перезирнулися. Він відразу спохопився — адже за кілька годин спектакль — і поквапився давати розпорядження. Ми з Луаром залишилися самі.

Луар сидів до мене боком, з ніяково підібганими ногами, скорчений, і дивився в одну точку. Йому було нестерпно важко й соромно, можливо, мені варто було дати йому спокій і піти — але я чомусь не йшла.

Неправдою буде сказати, що не жила в мене всередині звичайна підла цікавість. Так, мені було цікаво, як випадковому глядачеві, котрому нема чого робити, — але стримувало й мучило мене зовсім інше.

Я була винна перед ним. Знову винна; це почуття, що встигло притлумитися за кілька минулих днів, тепер повернулося й посилилось, аби шматувати моє серце своєю невизначеністю: винна — але в чому?!

Луар мовчав. На обличчі його темніли помітні при денному світлі синці, а нігті брудних рук були обгризені до м’яса. Я напружила пам’ять — не було в нього такої звички. Ніколи, навіть через неуважність вихований юнак не гризтиме нігтів…

Не можу сказати, щоб у житті я когось так уже жаліла — але цієї миті щось у мені боляче стислося. Надто вже раптову катастрофу пережив цей благополучний хлопчик, щасливий татусів синок… Мені схотілося напоїти його гарячим. Умити. Вкутати. Сказати, нарешті, якусь підбадьорливу дурницю…

Напевне, щось таке відбилося в мене на обличчі — тому що він скоса глянув на мене й схлипнув. Хто-хто, а я чудово знаю — скривджений зберігає гордощі, поки навколо байдужі. Варто просочитися хоча б краплині співчуття, розуміння, жалощів — і стримати сльози стає майже неможливо…

Луар судомно зітхнув, знову глянув на мене — і я зрозуміла, що його зараз прорве. На хвилину мені навіть стало лячно — все-таки є речі, яких краще не знати…

Але він уже не міг зупинитися. Слова текли з нього навпіл зі слізьми.

Вислуховувати чужі сповіді мені доводилася й раніше; обличчя в мене таке, чи що — але мало не всі дівчиська в притулку рано чи пізно мусили поплакати в мене на грудях. Однак їхні сумні долі були немудрі, всі схожі одна на одну — історія ж, розказана Луаром, змусила волосся ворушитися на моїй голові.

Я ладна була не повірити. Можна було якось напружитися та уявити собі пана Егерта Солля з перекошеним обличчям, який без єдиного слова виїжджає в ніч, — і я була свідком чогось такого… Але пані Торія, що б’є власного сина?! Пані Торія, котра проклинає обожнюваного Луара як «вилупка» й «виродка» та виганяє його з дому, б’ючи свічником по обличчю?

Він замовк. З жахом я усвідомила раптом, що після всього сказаного цей хлопець перестав бути мені випадковим знайомим. Школи не слід підбирати бездомних цуценят, щоб погодувати, приголубити, а потім вигнати із чистим сумлінням: жив на вулиці й далі житиме на вулиці, хіба щось змінилося?

О Небо, в нього що, справді більше нікого нема? Ні бабусі, ні дідуся, ні тітки, зрештою? Що це за недобрі жарти долі — вчора я була для нього те саме, що служниця, а сьогодні він плаче переді мною, мучиться, соромиться, але плаче?

Я сіла з ним поруч. Обійняла його міцно — як колись у притулку, втішаючи чергову дурепу; він дрібно тремтів, він був брудний і жалюгідний — але я відчула, як його плечі трішки розслаблюються під моїми руками.

Не пам’ятаю, що я йому казала. Розрада мусить бути безглуздою — тоді вона особливо ефективна.

Він затих і схлипував дедалі рідше. Я шепотіла щось на кшталт того, що «все буде гаразд», гладила його вологе волосся, дихала у вухо, а сама все думала: от халепа. Маєш новий клопіт; тепер він або помириться з родичами та зненавидить мене за ці свої сльози — або не помириться, і тоді зовсім зле, хоч бери його в трупу героєм-коханцем…

А своїх сліз він все одно мені не пробачить.

О Небо, я молодша за нього десь на рік — але старша років на сто…

Я обережно відсторонила його; він мовчки влігся на Флобастерову скриню. Я підмостила йому під голову якесь ганчір’я, пробурмотіла останні слова розради, переконалася, що він впав у напівсонне забуття й вилізла назовні. Флобастер сидів неподалік на вузькому поліні — стеріг, значить. Оберігав нашу інтимну розмову від випадкових вух, що заблукали.

Коротко й без подробиць я ввела його в курс справи. Він довго погойдувався з п’яти на носок, з носка на п’яту, свистів, витягаючи губи трубочкою, та чухав потилицю.

— Виходить, вона його й спадщини позбавила? — поцікавився він нарешті.

Я знизала плечима. Схоже, спадщина турбувала малого недосвідченого Солля в найостаннішу чергу.

— От би дізнатися в нотаріуса, — бурмотів тим часом Флобастер. — Переписувача підкупити, чи що… Викликала пані Солль нотаріуса, чи ні?

Я тихо розлютилася. От же в якому напрямку працюють голови у деяких людей; я, виходить, метелик на кшталт Луара, про спадщину й не подумала, мені нещасної родини шкода…

— А полковник-бо куди подівся? — заклопотано поцікавився Флобастер.

Я знизала плечима. Єдиним місцем, яке згадувалося при мені в Соллів, було місто Каваррен.

— Ну гаразд, — підбив підсумок Флобастер. — Нехай поживе днів зо два, нічого, потерпимо… А потім нехай у варту наймається, чи що… А зараз давай-но, ось-ось публіка збереться, а Муха, щеня, з перепою…

Я стомлено дивилася в його спину, що віддалялась.

Перед світанком Торії схотілося вмерти.

Таке бажання навідувало її не один раз — але щоразу непевно якось, істерично; тепер думка про смерть постала чітко, строго й без прикрас — велична, навіть поважна думка. Вона сіла на зім’ятій за ніч постелі й широко, заспокоєно посміхнулася.

У потаємному куточку столу була шухлядка з зіллям; пузата пляшечка з темного скла спочивала на ваті серед бездомних розсипаних пігулок — Торія давно забула, від яких саме хвороб прописував їх добросердий університетський лікар. Рідина зберігалася для вгамування зубного болю; надзвичайно дорога й рідкісна, вона справді виявилася чудодійною — зовсім недавно Торія рятувала від жахливих страждань ласунку-покоївку… Аптекар, що склав зілля, знався на травах; вручаючи Торії пляшечку, він десять разів повторював своє застереження: не більше п’яти крапель! Якщо вам здасться, що ви помилилися в рахунку — порахуйте наново, хай краще пропаде дещиця ліків, аніж він, аптекар, виявиться винним у отруєнні…

Торія кволо посміхнулася. Найбільше на світі аптекарі бояться «отруєнь»; будемо ж сподіватися, що ім’я нашого добряги не спливе у зв’язку з передчасною кончиною пані Торії Солль…

Вона впустила пляшечку; за темним склом важко гойднулася хвиля густої грузької рідини. О Небо, більш як половина…

Темна вода на дні ставка. Глинисте дно; здіймаючи у воді струмені сірої глини, тупотять маленькі босі ноги. Тепле болото прочавлюється між рожевими пальцями; тільки ноги, вище колін — сонячні відблиски на поверхні ставка та іноді — мокрий поділ дитячого платтячка…

На дні повно вузлуватого коріння. Так легко наступити на гостре, поранити, скаламутити й без того каламутну воду твоєю, дівчинко, кров’ю…

Вона здригнулася. Простягла руку, щоб зупинити — і тоді тільки отямилася. Марення. Немає ніякого ставка; те було влітку, коли сміявся Егерт…

Немає ставка. Є Алана, про яку вона навіть не згадала всі ці дні. Її дівчинка. Її дочка.

Вона вдяглася — за звичкою безгучно, хоч і не було кого будити. Взяла свічку та вийшла в досвітній півморок сонного будинку.

Нянька сопла в першій кімнаті від входу; нечутно ступаючи, Торія обігнула ковдру, що здіймалася, відсунула важку портьєру й занурилася в теплий запах дитячої кімнати.

Ліжечко стояло під вікном, яке вже сіріло; Торія затулила свічку долонею, подивилася на темнокосу голівку, що втонула в подушці, — і поруч ще одну, порцелянову, лялькову, з витріщеними безсонними очима.

Там, у її кімнаті, залишилося половина флакона… Будь проклята її слабкість.

Торія зітхнула з протяглим схлипуванням. Алана здригнулася; вона ще не прокинулась, але підвелася на лікті, розтулила рота, готуючись заплакати. Розплющила здивовані очі:

— Мамо?!

Торія закусила губу, присіла на ліжечко. Схопила дочку в обійми, стисла, щосили вдихаючи її запах, запах волосся й сорочки, долонь, шкіри, ліктів і пахв, відчуваючи губами щіточки вій і смужки брів. Лялька гримнула об підлогу; Алана придушено скрикнула, на мить відсторонилася, Торія побачила перелякані, повні сліз очі:

— Ненько… А тато… А… Луар повернувся, так?

Нянька стояла в дверях. Поділ її сорочки колихався над самою підлогою.

Гезина посварилася з Флобастером — той небезпідставно вважав, що її нова дружба, яка переросла в палке кохання, заважає роботі. Справді, Гезина взяла звичку повертатися перед самим спектаклем і по виставі відразу зникати. Таке не влаштовувало Флобастера, який нервувався, навіть лютився, втрачаючи якусь часточку влади; таке не влаштовувало й мене, бо кому ж до вподоби виконувати чужу роботу та морочитися з костюмами для двох?

Скандал вийшов голосний — Гезина, видно, неабияк посміливішала в обіймах свого городянина й тому не побоялася пригрозитися, що, мовляв, взагалі залишить трупу, вийде заміж і начхати їй на всіх нас. Флобастер, від такого нахабства на якусь мить втратив мову, однак наступної миті став м’якший за цукрову вату й солодким голоском запропонував Гезині забиратися негайно. Чудова білявка цінувала себе високо й вірила в таку само високу оцінку всіх навколо, тому легкість, із якою Флобастер погодився її відпустити, викликала в неї шок. Грізні обіцянки змінилися схлипуванням, далі ревним плачем, а ще далі — істерикою; безжальний Флобастер не допустив ні дещиці полегкості — Гезині було найжорстокіше вказано її місце. Для користі справи, звісно.

Притихла героїня старанно відіграла виставу, допомогла мені зібрати костюми — і вже ввечері, ховаючи очі, з’явилася до Флобастера з найнижчим проханням: тільки на ніч… Востаннє…

Флобастер зачекав, скільки треба — о, майстер паузи, мучитель глядацьких душ! — і таки дозволив.

До ранку наш із Гезиною візок перейшов виключно в моє користування — тому сталося так, що пізньої ночі ми виявились наодинці з Луаром Соллем. Полотняний вхід було старанно зашнуровано від крижаного вітру зими, що підступала; на скриньці з-під гриму обпливала свічка.

Протягом усієї першої половини нашої розмови, довгої та марної, похмурий Луар намагався вивідати, наскільки він устиг принизитися напередодні. Чарівно посміхаючись, я намагалася відвернути його від цього самовбивчого розслідування — куди там! Із тупим заповзяттям ката для самого себе він повертався до болісного запитання, аж поки зрештою з нервовим смішком поцікавився: що, може, він і сльозу пустив?!

Від такого його припущення я спершу сторопіла, а по тому й обурилася: сльози? Пан Луар, видно, досі ще не отямився, інакше звідки б узятися такому дивному запитанню? Не було ніяких сліз, та й не могло бути…

Він насторожено намагався зрозуміти, брешу я чи ні; нарешті повірив, стомлено зітхнув і розслабився.

Сіро-блакитні очі його здавалися темними в тьмяному світлі єдиного язичка полум’я. Зовсім хворі очі — сухі. Змарніле обличчя не те щоб змужніло — підтяглося, чи що, зосередилось, напружилося, ніби йому було конче потрібно відповісти важливому співрозмовникові — та ось тільки запитання забулося… Руки з обгризеними нігтями лежали на колінах; на тильному боці правої долоні червоніло припухле півколо — слід істерично стиснутих зубів. Він ще не встиг спіймати мій погляд, як відразу інтуїтивно забрав руку.

Він вислухав мене уважно. Помовчав, дивлячись у полум’я свічки. Облизнув сухі губи:

— Так… Я… думав. Але… чи смію я?

Я обурилася вже по-справжньому. Що значить — смію?! Це рідний батько, ви ж із ним і словом не перемовилися, нічого не з’ясували, і якщо пані Солль, можливо, не зовсім здорова — тим більше важливо зустрітися з паном Егертом і…

Посеред моєї палкої тиради він опустив голову. Стомлено похитав шапкою поплутаного волосся. Пані Торія… Він чомусь упевнений, що вона здорова. Тут не можна говорити про… душевний розлад… Звичайно, у це легше повірити, але…

Він знову похитав важкою головою. Зовні рвонув вітер, і полум’я свічки заколивалося.

— Я навіть не знаю, де він, — безпорадно промовив Луар.

Мені схотілося закотити очі, але я стрималася. Звичайно, пан Егерт у Каваррені, в родовому гнізді — де ж іще?!

Він прояснів. Кутики губів ледь помітно піднялися — в теперішньому його стані це мало б означати вдячну посмішку:

— Виходить, ви вважаєте…

Дивовижний хлопчик. Виплакався на моїх грудях (тс-с! Сліз, взагалі, ніяких не було!) і все-таки й далі величає мене на «ви».

Я енергійно закивала. Луар мусить вирушити в Каваррен і поговорити з батьком відверто. Й чим скоріше, тим легше буде обом.

Луар вагався. Йому, виявляється, вся справа уявилася так, що своїм раптовим диким від’їздом батько відрізав саму думку про можливу зустріч — у всякому разі, доти, поки сам він, Егерт, не благоволить повернутися та пояснити що до чого. Намагаючись зрушити з місця Луарові поняття про дозволене й недозволене, я спітніла, як ломова коняка.

Справу довершила намальована мною картина — ось пан Егерт сидить у родовому замку (або що там у нього в Каваррені), упустив голову на руки, тяжко страждає, бажає побачити сина, але не зважується першим зробити крок назустріч, боїться образи й нерозуміння, мучиться самотністю та несміливо сподівається — от-от зариплять двері й на порозі стане…

Луарові щоки вкрилися рум’янцем — уперше за всі ці дні. Він ожив на очах, слідом за мною повірив кожному моєму слову, подумки пережив зустріч із батьком і повернення в родину — і, спостерігаючи за його метаморфозою, я з якимось смутком подумала, що, можливо, зараз спокутувала бодай частку своєї незрозумілої провини… А можливо, й збільшила її — хтозна чим обернеться для хлопчика ця раптова надія…

Хлопчик же не мав ні часу, ні сили на такі складні міркування. Враз заспокоївся, посвітлішав, і від цього нового, впевненого Луара струмувала така вдячність, що я з деяким подивом побачила його руку на своєму коліні:

— Танталь… Ви… Ти… Просто… Життя. Ти повертаєш життя… Ти… просто прекрасна. Ти прекрасна. Ви прекрасні.

І, дивлячись у його сяючі очі, я зрозуміла, що він не покривив душею ані на волосинку. Цієї секунди перед ним сиділо божество — стомлене божество зі слідами недбало стертого гриму на запалих щоках.

— Танталь… — він посміхнувся, вперше за багато днів по-справжньому посміхнувся. — Можна… я…

Він подався вперед; десь на половині цього руху рішучість полишила його, але відступати було пізно, і тоді, дивуючись сам собі, він метушливо тицьнув губами мені в скроню.

Відразу й пожалкував про це. Напевне, дитячий поцілунок здався йому крайнім ступенем розпусти — він почервонів так, що в світлі самотнього вогника обличчя його зробилося брунатним.

Я прихилилася спиною до перегородки. Шкіра моя пам’ятала дотик дряпучих, запечених вуст; просто переді мною сидів хлопець, безневинний, як перша травичка, і болісно соромився свого вдячного пориву. Здавалося б, життя його повне куди тяжчих запитань і проблем — але ось він вовтузиться, ніби їжак на їжачисі, через таку дрібницю, що так близько сидить дівчина…

Мені стало сумно й смішно водночас. Майже не думаючи, що роблю, я спіймала його руку та притисла до своїх грудей — міцно, ніби в чомусь присягалася.

Він заціпенів; напевне, йому було б легше, якби я застромила його руку просто в палаючу грубку. Долоня була холодна, як риб’ячий плавець; мені зробилося шкода бідолашного хлопчика.

— Та нічого в цьому нема, — сказала я стомлено, випускаючи його руку. — Так… Звичайна річ. Усі люди обідають, їдять картоплю і шпинат, але нікому ж не спадає на думку червоніти й тремтіти: сьогодні я вперше поїм… Скуштую буряка… Цікаво, який він на смак…

Він, здається не зрозумів. Я не витримала й посміхнулася:

— Ну… Все дуже просто, Луаре. Значно простіше, ніж здається незайманцям. Хочеш спробувати?

Він дивився на мене величезними очима. Ще бракувало тільки, щоб він вважав мене публічною дівкою.

— Гаразд, — пробурмотіла я, відводячи погляд. — Не слухай мене… Забудь, що я сказала. Тобі треба виспатися… Завтра в дорогу…

— Так, — відгукнувся він ледь чутно.

— Гезина повернеться тільки вранці… Тож спи спокійно.

— Так…

— Ну ось… Уночі буде зовсім холодно, Флобастер, скнара, все обіцяє переїхати на заїжджий двір, щоб у теплі… А я дам тобі гарну ковдру. І ось іще, теплий плащ…

Схиляючись над скринею, я ховала за діловитим тоном раптову незручність, а Луар стояв у мене за спиною та розмірено, глухо повторював своє «так». Нарешті замовк.

Обережно, боячись налякати невідомо що, я випросталася й озирнулася.

Він не зводив з мене очей. Напружених, запитливих, навіть переляканих — але аж ніяк не хтивих. Що-що, а хіть я чую за версту.

— Танталь…

Тільки тепер я розгледіла, що його трусить. Він дрібно нервово тремтів. Добряче я його роздражнила.

— Танталь…

Я зітхнула. Підбадьорливо посміхнулася; взяла його за мертву холодну руку та дмухнула на свічку.

На мить відчиняючись і пропускаючи всередину білу хмару пари, важкі двері поквапно зачинялися; у придорожньому трактирі ставало не те щоб багатолюдно — але пожвавлення дедалі наростало, бо з кожною хмарою пари з’являвся новий відвідувач.

Завсідники радісно вітали старих знайомих, випадкові подорожани сторожко озиралися навсібіч — однак перш за все кожен, хто входив, поспішав до каміна, щоб жадібно простягти змерзлі руки до вогню.

Луар сидів, насолоджуючись теплом; неподалік хрумтіла дровами кам’яна грубка, булькали казани та наспівував під ніс задоволений життям кухар. Луар їв — неквапно й граціозно, ніби у власній їдальні; з іншого кінця довгого столу за ним спостерігала похмура баба з роздвоєним підборіддям.

Він мчав уже п’ять днів поспіль, зупиняючись тільки на ніч; можливо, мчав би й уночі, однак нещасна кобила, чистокровна прикраса стайні Соллів, не могла зрівнятися витривалістю з одержимим надією Луаром. Кінь мав потребу в їжі та відпочинку, кінь не зносив морозу — а на шляху молодого Солля наздогнав мороз, несподіваний для цієї пори. Дороги спорожніли, вовки збилися в зграї, а лісові розбійники потяглися до житла; тільки божевільні подорожують в таку лиху годину — та Луар не почувався божевільним.

Уперше за багато днів він знав, чого хоче. Якщо виїхати завтра до світанку та добряче напружитися, то до вечора, можливо…

Він опустив запалені повіки. Перед очима відразу виникла дорога — замерзла, з жмутами іржавої трави на узбіччі, зі зграями вороння, що кружляли в повітрі, ніби пластівці кіптяви; щоразу, засинаючи на твердому готельному матраці, він знову трясся в сідлі та розглядав похилені дороговкази…

Іноді він згадував те, що залишилося за спиною — звичайно, не матір. Матір згадувати було над силу, на це бракувало мужності; він згадував візок на вітрі, будиночок на колесах і з полотняними стінами, оплилу свічку, блискучі чорні очі, уривки дивного сну… Та розмова була, вона подарувала ревну надію, а сама майже стерлася в пам’яті. Розмова була — але ось чи не наснилось усе, що сталося далі?

…Навпроти пиячила компанія з трьох міцних патлатих бороданів. Баба з роздвоєним підборіддям знехотя цідила щось із кухля; Луар повів плечима, бо тільки зараз відчув якусь гидливість і незручність у цьому задимленому, галасливому, незвичного місці.

Завтра, сказав він собі. Більше жодної ночівлі… Завтра він побачить батька. Завтра ввечері… Уже завтра.

Нечутно підійшов трактирник — довідатися, чи не потрібна юнакові кімната на ніч. Луар виклав названу трактирником суму — і тут тільки помітив, що гаманець спорожнів, подзвякували на дні лише дві мідні монетки. Нічого, сказав собі Луар. Завтра…

Трактирник вклонився; Луар сховав гаманець і стомлено опустив голову на руки. Спати… Цікаво, а якщо все, що наснилося тієї ночі, було правдою, то чому він такий байдужий? Така дрібниця по всьому, що з ним сталося… Перша ніч, проведена з жінкою… Але ж так не повинно бути. Може, він, Луар, не такий, як решта чоловіків?

Іншим разом така думка викликала б у нього жах — тепер же він просто дивився, як треться об ноги відвідувачів облізла руда кішка, і стомлено думав, що ось зараз зійде на другий поверх і спатиме, спатиме…

— Хлопче!

Він здригнувся. Просто перед ним сиділа баба з роздвоєним підборіддям.

— Хлопче… Що ж ти… Він же з тебе вдвічі здер!

Луар дивився, не розуміючи.

— Удвічі більше здер, ніж звичайно… Тайша, трактирник…

Обдурив тебе, як маленького, а ти й не писнув…

Луар похитав головою і спробував посміхнутися. Слова старої здавалися йому далекими, як місяць, і зверненими до когось іншого.

— Ет… — баба зморщилася, ніби за чимось жалкуючи, оглянула Луара уважним, співчутливим поглядом. Озирнулася. Прошипіла крізь зуби:

— Ти… Бородатих бачиш? Вони тебе… примітили. Солодка здобич ти, хлопче: одежинка гарна і заплатив, не торгуючись… Багатий, знацця. Ти ось завтра поїдеш, а вони тебе в лісочку якраз і зустрінуть… Коня, гаманець, ганчірки — все собі заберуть… Старший у них, Совою прозивають, той вовків підгодовувати полюбляє… Голенького до дерева прив’яжуть — прийми, мовляв, даруночок, Матінко-Вовчице… Тобі, хлопче, не можна самому їхати, обозу великого дочекайся… Тільки який обоз у холоднечу таку…

Луар слухав якось очужіло; всередині клубочилися складні почуття, головним із яких було глухе роздратування. Завтра він мусить бути в Каваррені; завтра в нього зустріч із батьком, що вона плете, які розбійники, який обоз…

Він підвів голову. Ті, навпроти, скоса поблискували нахабними, глузливими, холодними поглядами.

Тоді поверх роздратування його залляла лють. Ці ситі, озвіріли від безкарності провінційні розбійники сміють ставати на його шляху до батька — саме зараз, коли до Каваррена залишився день шляху! І він повинен вичікувати й ховатися — він, нащадок Егерта Солля, героя облоги?!

Гримнув стільцем, підвівся. Щось застережливе прорипіла баба; Луар рушив через обідню залу, на ходу витягаючи з-за пояса спорожнілий гаманець.

Бородані здивовано примовкли; Луар підійшов упритул, зупинився перед тим, який видавався особливо дужим та нахабним з вигляду, втупився, не кліпаючи, в круглі, коричневі в цяточку очі:

— Ти — Сова?

Бородань втратив мову. За сусідніми столиками теж замовкли.

— Я запитую, — холодно процідив Луар, — ти — Сова?!

— Е… Ти того… — один з товаришів окатого хотів, очевидно, відповісти, але не знайшов потрібних слів.

— Ну? — озвався нарешті Сова.

Луар ляпнув по столі перед ним тоненьким гаманцем із двома мідними монетками:

— На. Жери. Тільки… — він подався вперед, уперся в стіл кісточками пальців, — тільки одного разу мій батько…

Перед очима в нього казна-звідки виник спогад дитинства — облога, мати веде його геть від чогось хвилюючого й страшного, куди так і біжить голодний лютий люд, і чути барабанний дріб, і над низьким дахом тремтять натягнуті, як струни, чорні мотузки… Вішають, вішають…

У очах Луара стемніло, а коли пітьма нарешті розійшлася, Сова сидів перед ним насуплений і похмурий, незвично білими здавалися обличчя його супутників.

— Я сказав, — зронив Луар. Відвернувся, в цілковитій тиші піднявся в свою кімнату, впав на ліжко й проспав до півнів.

Ніхто його не переслідував.

Я ледве відчепилася від цієї дурепи — служниці Далли. Луар навідріз відмовився показуватися вдома — незважаючи на всі Даллині завіряння, що «коли не хочете, пані й не побачить». Проте йому потрібні були кінь, гроші, дорожній одяг; мені довелося почати переговори з Даллою, а їй конче хотілося знати, що ж сталося в родині Соллів. О Небо, якби я могла відповісти!

Луар не зволив хоч якось більш-менш тепло попрощатися. Мені хотілося закусити губу та вліпити йому по писку — і це після всього, що було вночі!

Я не знала, радіти мені, чи проклинати випадок, який закинув такого шляхетного незайманця, домашнього хлопчика Луара Солля в мою постіль на твердій скрині. До цієї ночі життя моє було якщо не розмірене, то якоюсь мірою впорядковане, а любовний досвід якщо й не багатий, то, принаймні, красномовний; я щиро вважала, що персонажі фарсів, які наставляють одне одному роги, поводяться так виключно з волі автора, тільки щоб розсмішити публіку, а неземна любов до могили — така сама вигадка, як усі ці Рози, Оллалі та єдинороги. Гезина щоразу закочувала очі, розповідаючи про свої любовні пригоди — але ж на те вона Гезина, тобто дурепа, якої ще пошукати!

Луар виїхав відразу, щойно був готовий; він цілком чемно подякував мені за дах і за співчуття — та й годі! Здається, він погано пам’ятав усе, що відбувалося вночі; він був одержимий моєю ж ідеєю — побачити батька, а все інше в цьому світі ділилося на таке, що сприяло або перешкоджало цьому заходу. Я провела його кварталів зо два — і що далі тривали ці проводини, то більше з помічника перетворювалася на перешкоду.

Мені хотілося погладити його по щоці. У мене навіть долоня змокла — так хотілося погладити його, але, дивлячись на враз очужіле, зосереджене обличчя, я чудово розуміла всю дурість цього бажання.

Там, у візку, він був зовсім інший. О Небо, як я злякалася, коли вперше потрапила в це нестерпне становище! Ми раптом помінялися ролями — боязкою ученицею зробилася великодосвідчена я, а незайманець, спершу розгублений, якоїсь миті набув упевненості, сили — і, підкоряючись голосу крові, закинув мене в такий світ, про який я уявлення не мала, не вірила, що таке буває… Начебто ішла собі та йшла людина перевіреним, давно знайомим містком — і раптом дошки разскочилися в неї під ногами й вона звалилася в теплу воду, котра, як відомо, нічого спільного не має з сухим деревом містка…

Чому? Чому саме він?! Мені траплялося кокетувати з найдосвідченішими звабниками, найтоншими знавцями жіночої душі й тіла — і на догоду їм я старанно зображала те саме, що тепер найскандальнішим чином трапилося зі мною вперше…

Луар нічого не зрозумів. Він вирішив, що так і треба; десь там у глибинах свідомості в нього віддрукувалися мої ж дурнуваті слова про «все просто», «картоплю і шпинат». Від думки, що таке потаємне для мене дійство Луарові, можливо, здалося «шпинатом», мені хотілося гризти лікті.

Страждаючи, лютуючи, я ішла поруч із його стременом; нарешті він насупився і сказав, що тепер поїде швидко. До Каваррена неблизький шлях…

Отут я вперше подумала про холоди, які підступають, про вовків, про нічних грабіжників… І що, коли я бачу його востаннє?

— Прощавай, — сказав він. — Дякую… Гадаю, все буде, як ти сказала.

— Повертайся швидше, — сказала я, дивлячись на мідну зірочку, прикрасу вуздечки.

— Так, — сказав він і пришпорив коня. Міг би й не пришпорювати, — до Каваррена неблизький шлях… А запасного коня нема…

Я так і застигла стовпом посеред вулиці.

За неповний тиждень виснажливої гонки благородна тварина під Луаром вже ледве дихала; вона стала схожа на жалюгідну шкапу; постійно підганяючи та пришпорюючи, Луар вголос умовляв кобилу потерпіти — незабаром, незабаром уже відпочинок і скільки завгодно смачної їжі, сьогодні ввечері, ну ж бо…

Сонце схилилося до обрію раніше, ніж він очікував; нестерпно червоний захід обіцяв назавтра холод і вітер. У повній самоті Луар заглибився в ліс — і на перехресті двох вузьких доріг зустрівся з веселою кавалькадою.

Вершників було четверо; всі трішки напідпитку, і не марно вирушили в такий далекий світ, бо до того їх змусила подія — народження в місті Каваррені дитини, яка доводилася племінником усім чотирьом. Вони мандрували цілий день, як і Луар, розраховували потрапити в Каваррен ще до смерку; Луар застав новоспечених дядечків у той самий момент, коли один із них, сухорлявий і горлатий веселун, переконав інших довіритися йому та вирушити «коротким шляхом».

Луарові зраділи та покликали з собою; сонце сіло за обрій, відразу стало нестерпно холодно — однак розпашіле від вина товариство не сумувало, кваплячись слідом за сухорлявим проводирем. Луар їхав збоку: йому дуже сподобалася думка про коротший шлях. Що коротше, то краще.

Незабаром ліс перетворився на ріденький гайок, проводир радісно підняв руки — й четверо дядечків, а з ними й Луар, виїхали на берег широкої річки; лід матово поблискував під бузковим сутінковим небом. Мосту не було.

Дядечки скупчилися над кручею; проводир плутано пояснював, що так вони зрізують половину шляху — до мосту, мовляв, ще не одна година їзди… Вершники спішилися, за вуздечку звели коней до води — і тут серед дядечків зчинилася сварка.

Лід здавався міцним біля берега та оманливо-цукровим на середині річки; хтось найсміливіший пройшов крижаним краєчком туди-сюди — й авторитетно заявив худорлявому веселунові, що той дурень і скотина, бо такий лід не витримає не те що вершника — пішохода. Який, гнила жабо, «короткий шлях» — зараз доведеться берегом пертися до мосту, а он уже смеркає, і замість святкової вечері потрапимо вовкам на обід…

Дядечки пересварились, а далі ще й побилися. Про Луара забули; не сходячи з сідла, він понуро дивився на темну смужку того, протилежного берега; йому здавалося, що впізнає місця. Там, далі, має бути пагорбок: якщо на нього зійти, видно вежі Каваррена…

Його знову охопило роздратування — як тоді в трактирі. Якісь дурні лайливі людці, смужка замерзлої води…

Там батько. Рукою дістати можна.

— Агов, хлопче!!

Кобилі не хотілося йти на лід — але породистим коням властива слухняність. Дзвякнули підкови, ковзнули; кінь дико заіржав, настільки ж дико закричав хтось із дядечків — а протилежний берег рвонувся й стрибками помчав назустріч Луарові.

Щось надсадно тріскотіло; Луар не бачив тріщин, які зміїлися на кризі, він пришпорював і гнав, кінь мчав уперед, бо відразу зрозумів, що в швидкості — порятунок. Далі тріск і гуркіт раптово обірвалися, посипався іній з якихось потривожених гілок, і Луар не озирнувся на річку, розбиту, як дзеркало.

Каваррен стало видно за півгодини.

У двері тихенько пошкреблися:

— Пані…

Вона з натугою відірвала щоку від стільниці. Останнім часом її раз у раз морив сон — часом у найневідповіднішій для цього позі; щойно їй снилася брудна собачка з уривком мотузки на шиї, треба було схопити за мотузку — але вузлик вислизав…

У щілину прочинених дверей боязко зазирнула покоївка Далла:

— Пані… Він… Поїхав…

Егерт поїхав, подумала Торія. Поїхав давно, багато років тому. Як шкода.

— Він… Пан Луар…

Торію пересмикнуло. Залишки сну відлетіли геть; вона рвучко скинула переповненою болем головою, спробувала пригадати: чи наказувала вона не вимовляти цього імені? Чи тільки збиралася наказати?

— Він… Узяв коня зі стайні, грошей із шухляди… Взяв дорожній плащ… І він, пані, поїхав до Каваррена…

Каваррен. Провесна. Юний Егерт — юний, безтурботний, жорстокий, як вода… Він справді був такий? Її Егерт?

— Він, пані, хоче зустрітися… З батьком хоче зустрітися…

Торію залила нова хвиля болю. Зустрітися з батьком…

Обличчя Фагірри. Пекучий жар. Дотики холодних долонь… Було? Не було? їй здавалося, що вона згадує — але то марення…

— Його батько… — промовила вона хрипко.

Вона хотіла сказати, що Луарового батька багато років тому поховали з кліщами в грудях, поховали за цвинтарною огорожею… Потім вона зрозуміла, що не варто завдавати пересохлій горлянці такої каторжної праці — вимовляти все це вголос…

— Гаразд, — сказала вона безбарвно.

Далла метушливо присіла, двері зачинилися.

Біля міських воріт його зупинили. Він назвав себе; за якийсь час ворота відчинилися, і два стражники шанобливо привітали Луара, адже Каваррен — рідне місто прославленої родини, хай же юний нащадок увійде…

Юний нащадок не пам’ятав, де серед хитросплетіння вуличок шукати дідівський дім; місто було занурене в пітьму, яку тільки ледь пробивало тьмяне світло вузьких вікон, та рідко розставлених ліхтарів, а ще — смолоскипів у руках патруля…

Патруль провів Луара до самих воріт. Високий дім Соллів сяяв вогнями, як іменинний пиріг.

Луар довго стояв на вулиці, а поруч переступала з ноги на ногу змучена кобила. Нечасті перехожі здивовано поглядали на непорушних людину й коня, що похропував у темряві; він намагався викликати в пам’яті картинку, придуману Танталь, яка спонукала до подорожі, — ось батько його сидить біля столу, впустив голову на руки; батько чекає, коли на порозі стане…

З дому глухо долинав багатоголосий гамір. Усі ці освітлені вікна, чужі голоси в Соллевім домі не в’язалися з вистражданою картинкою, тепер вона здавалася нісенітницею, в яку й повірити неможливо; Луар уперше з жахом подумав, що батька його нема в Каваррені, що в домі веселяться чужі незнайомі люди, а де батько — невідомо, й невідомо, чи живий він…

Йому схотілося заплакати — але очі залишалися сухими, хоча тут, у темряві, не було кого боятися чи соромитися. Насилу зрушили з місця закляклі ноги, він штовхнув ворота й увійшов.

Над парадовим входом темним полотнищем полоскався родовий прапор. Із прибудови вискочив хтось — здається, конюх; Луарові не довелося нічого пояснювати — багатостраждального коня повели, і при цьому завірили, що «пан Солль зачекався, усі вже зібралися». Лакей розчинив двері; Луар похитнувся, ступаючи в м’яке тепло, повне знайомих з дитинства запахів і вогких, розіп’ятих на вішаках плащів…

Слуга допоміг йому роздягтися, й на привітному обличчі в нього потроху проступили страх і замішання; Луар побачив себе у великому, до підлоги, дзеркалі — обвітрене лице, чорні запечені губи, гарячковий блиск збуджених очей; він побачив себе й зрозумів, чому зніяковів слуга.

У півмороку плавали язички свічок. Луар зійшов сходами, які пам’ятали перші кроки його батька та похорон його діда. У обличчя вдарив хмільний, незлагоджений гамір, Луарові схотілося назад — але він рухався слідом за слугою, і на мить йому здалося, що він фігурка в дзиґарях на вежі, що поспішає своїм жолобком услід за іншою фігуркою, тому не може ні відступити, ні зупинитися…

Він опинився у великій обідній залі; зі стін дивилися похмурі обличчя предків, у двох камінах скажено палахкотів вогонь, а просто від входу тягся неймовірно довгий стіл, оточений витрішкуватими очима, ефесами, масними губами, блискучими еполетами, червоними напруженими шиями, руками, які завзято жестикулювали, мундирами — кількома десятками незнайомих галасливих людей. Збіговисько пило та реготало, вихвалялося та сперечалося — далеко, в темному серпанку, десь ніби на краю свідомості, на чільному місці за столом сидів нерухомий, ніби виточений з кості чоловік. Сидів і дивився в скатертину.

По столі тяглася довга доріжка запалених свічок; вогники тріпотіли від безгучного сміху й безгучних слів. О Небо, розгублено подумав Луар. Навіщо все? Навіщо я прийшов… Де я? Навіщо?

Далі в голові немов лопнула перетинка і відразу туди полилися пронизливі голоси:

— …Та кому іншому розказуй — за старих часів! Он у мене вепри, так це ж грім небесний… Твоїх поросяток дюжину зіб’є…

— …І пам’ятати тут нема чого… Побачимо, як бої почнуться…

— …І тут він викочує діжку пороху…

— …Слава полку, честь полку, гордість полку…

Цієї миті батько здригнувся й підвів голову.

Гойднулися язички свічок.

Вони дивилися один одному в очі — через стіл, над головами гостей; усі Луарові надії на мить ожили, щоб відразу й згинути остаточно. Він ще ловив погляд чужої літньої людини, що сиділа на тому кінці столу — та біле, ніби кістяне батькове обличчя раптом виявилася поруч, заколихалися вогники в бронзових блюдечках свічника, і Луар відсахнувся, ніби очікуючи нового удару.

Батько дивився на нього тим поглядом, яким так лякала мати, — напружено вивчав, пронизував наскрізь, так, що хотілося затулити обличчя руками.

Він відступив, мало не збив слугу з тацею; зала нахилилася, наче зібралася прилягти на бік, і цієї самої миті Луара жорстко схопили за плече:

— Що з тобою?

Зашелестіла відсунута портьєра. Знову вдарило в обличчя тепле застояне повітря, ніби зі старої домашньої скрині; перед очима в Луара виникли вузькі мармурові щаблі з мідним пруттям поруччя, далі посмуговані тріщинами мостини, по тому глибокий, грузький, немов болото, ворсистий килим.

За спиною безгучно причинилися двері. Шум бенкету безнадійно віддалився — так віддаляється гуркіт прибою від потопельника, який спочив на темному й тихому дні.

Луар підвів голову; зі стін люто витріщалися породисті вепри, виткані та вишиті на стародавніх гобеленах. З портрета в масивній рамі дивилися двоє незнайомих облич — жінки та хлопчика.

Батько стояв у нього за спиною. Луар бачив нерухому тінь на ворсистому килимі; далі тінь укоротилася й розпливлася — батько переставив світильник.

Жалібно дзвякала шибка під ударами холодного вітру. Луар згадав свій шалений поспіх — і здивувався. Крижаний вітер у обличчя… Заїжджі двори… Ось він і приїхав. Ось.

Напевне, слід було озирнутися — але він стояв із опущеною головою, а перед очима невпинно мчала нав’язлива стрічка дороги, пучки сухої трави, голі стовбури, голі поля, нескінченні, ніби намальовані на боках розкрученого барабана…

— Як… мама? — запитали в нього з-за спини.

Луарові схотілося кричати. Замість цього він підійшов до м’якого крісла, скорчився, опустився на його краєчок.

— Вона… здорова?!

Луар сидів, плямуючи дорогий килим мокрими дорожніми чобітьми. Тепер він відчув, як гуде спина, як горить обвітрене до м’яса обличчя, як саднять чорні губи. Перед очима в нього безупинно стрибала дорога.

— Синку…

У голосі батька почулося щось таке, що змусило Луара вийти з болісного заціпеніння. Він знову підвів голову.

Батько стояв посеред кімнати, і ліва рука його мимоволі терла праву; Луарові чомусь здалося, що батькові хочеться стерти з долоні слід від дотику до його, синового плеча.

— Синку… — повторив батько глухо. Луарові примарилася похмура усмішка.

— Вона здорова, — сказав Луар. — Вона…

Він раптом побачив себе збоку, зовсім відстороненим холодним поглядом — чоловічок, скорчений на краєчку м’якого крісла; так само холодно, очужіло він слухав слова, які насилу зривалися з його ж таки запечених губів.

Батько мовчав. Очі його на блідому кістяному обличчі дедалі більшали, поки Луар не побачив у чорній зіниці власне відображення.

Тоді він замовк.

Батько випростався. Погойдуючись, як п’яний, пройшовся по кімнаті, зупинився перед столом, схилив голову до плеча й зосереджено застромив палець у вогник свічки.

— Торія, — промовив він пошепки. — Торія…

Полум’я облизувало його палець із двох боків, щоб потім зійтися в єдиний вогник і кинутися до стелі.

— Торія, — полум’я нерухомою червоною крапкою стояло в Егертових очах.

— Тату, — прошепотів Луар.

— Пробач її, — батько накрив свічку долонею, вогник тріснув і згас. — Ти пробачив?

Луар здивовано мовчав. Він не замислювався над тим, чи гідний він когось пробачати.

— Вона… Я винен… Їй… — батько тер долоні, розмазуючи кіптяву, — ще болячіше… Хоча важко уявити… але… Ніж мені.

— А мені? — здивувався Луар.

У великій обідній залі голосно завели незлагоджену пісню.

— Вибач, — видихнув батько. Луар дивився тепер у його широку спину, з-за плеча визирав кучерявий хлопчик із портрета. — Вибач. Але… Їй… Нестерпно бачити тебе. Ти… що не день… дедалі більше стаєш схожий на батька.

Застільна пісня перервалася молодецьким реготом. Під вікном хрипко протрубив ріжок, здалека озвався інший — патруль об’їжджав вулиці спокійного міста.

Кучерявий хлопчик з портрета посміхався лукаво й безтурботно.

— На кого? — тихо запитав Луар.

Егерт застогнав крізь зуби й озирнувся. Луар зустрівся з ним поглядом — і мимоволі сахнувся.

— На свого батька… На Фагірру, служителя ордену Лаша, який… катував твою матір.

Внизу важко ляснули двері. Гості так і не дочекалися господаря та роз’їжджалися, не жалкуючи про це; заіржав чийсь кінь, хтось вилаяв лакея, і знову сміх, п’яна похвальба…

Луар дивився, як розпростуються ворсинки килима на місці, де мить тому стояв Егерт Солль.

Він зрозумів відразу й відразу повірив. За плечима в нього вже були божевільні очі матері, холодна п’яна ніч і скажена гонка за надією, яка вислизала.

Ворсинки розрівнялися, як розрівнюється трава. Як зелена лука, де безліч бабок, де блукають унизу червоні з чорним жучки, де так приємно лежати на спині з розкинутими руками, дивитись у хмари…

…І він лежав на спині з розкинутими руками, а поруч, за стіною трави бавились його батьки. Зелене волоття стелилося, пригиналось до землі, щоб потім повільно розрівнятися.

Чорне волосся матері спліталося зі стеблами, з довгим гострим листям, із жовтими, як ґудзики, квітками; батько сміявся, ловив її зап’ястя, перекидав її в зелену суміш трав, і падаючи сам, сплітав зі стеблами вже своє, біляве, як у Луара, волосся…

Луар бездумно посміхався й дивився, як біля самого обличчя злітають по нескінченній невидимій спіралі два червоно-чорні, немов оксамитові метелики.

Батько й мати кружляли в щільній, майже відчутній хмарі; маленькому Луарові здавалося, що ця хмара пахне, що в неї дурманний запах пилку… Він лежав і дивився в блакитне небо, прикрашене схиленою стеблинкою та жовто-зеленою гусінню на її вершечку. Йому уявлялося, що гусінь — пряжка на небесній сукні…

А потім крізь стіну трав простяглися дві руки — одна тонка, біла, з прозорими ниточками жилок, інша тверда, дужа, засмагла; одна рука лягла Луарові на чоло, інша діловито почухала його за вухом.

Батько й мати, виявляється, тримали в зубах по травинці. Не кажучи ні слова, Луар зірвав пухнасту мітелочку й теж застромив до рота…

Хмара накрила і його теж. Начебто ковдрою…

Вони лежали в траві, і за подушку Луарові слугувало материне плече, а за ложе — батькова спина.

Нескінченна пісня коників і чиєсь порося, що заблукало на краю галявини…

І небо.

…Луар підвів очі. Замість хмар була висока склепінчаста стеля. На стелі знову лежали тіні — його та батька…

Батька. Світ невиліковний, світ схибився остаточно — і ствердився в цьому протиприродному стані.

Щоб не схибнутися вслід за ним, Луар знову поглянув на себе збоку. І подумав, що добре було б умерти. Впасти обличчям у килим…

Але той самий відсторонений холодний розум підказав йому, що він не вмре. Від цього не вмирають.

— Як ти дізнався? — почув він власний мертвий голос. Голос збоку.

Його співрозмовник мовчав. До речі, подумав відсторонений Луар. Як мені його тепер кликати? Просто Егерт? Пан Егерт?

— Я схожий на нього? Так? Я схожий?

— Я винен, — глухо проказав той, хто був Луаровим батьком. — Але… Я бачити тебе не можу, хлопчику мій. Пробач, Денеку… Я не можу.

З настанням холодів ми перебралися на заїжджий двір — у кімнатки під самим дахом, де рипів просто під маленьким віконцем флюгер сусіднього будинку, стогнали розсохлі мостини й соковито перелаювалися покоївка з куховаркою. Місцевий конюх першого ж вечора поліз Гезині під спідницю; Флобастер відпровадив його на заднє подвір’я, і присутній при з’ясуванні стосунків Муха з задоволенням повідомив, що «тепер надовго».

Конюх справді надовго зник з наших очей, але конюх — це лише конюх.

Мені було тяжче. На мене накинув оком власник готелю.

Невисокий, сухоребрий, з гострими, як у коника, коліньми, лисуватий і хитроокий господар проігнорував принади пишногрудої Гезини; я дедалі частіше ловила на собі лукавий, гострий погляд його маленьких чорних очей. Флобастер спохмурнів, але поки мовчав; я знала, що ми винні хазяїнові, він поступився на півціни в сплаті за кімнати, отже, вважає, що має право чекати від нас подяки.

Я намагалася потрапляти йому на очі якомога рідше; ледь побачу тонку постать у кінці коридору, як згорблюся та починаю накульгувати. Дарма; розвідка в особі Мухи приносила найневтішніші відомості: він про мене запитував. Його цікавило, коли я йду та коли повертаюся, і двічі поспіль — нечувана річ! — він зволив подивитися спектаклі, які ми давали посеред великого брукованого подвір’я.

Сповнена чорних думок, я цілими днями невтомно блукала холодними вулицями.

Скільки днів знадобиться Луарові, щоб дістатися до Каваррена? За моїми розрахунками, розмова з паном Егертом уже відбулася… Якщо, звичайно, юнакові вдалося дістатися туди неушкодженим і якщо пан Егерт справді там…

Про інші можливості та ймовірності я намагалася не думати. Я блукала вулицями, довго крутилася біля міських воріт і жалкувала про єдине: ми не домовилися про зустріч. Як Луар мене знайде?! Якщо, звичайно, припустити, що йому схочеться мене шукати…

Власник заїжджого двору невдовзі зрозумів, що я зумисне його уникаю; якось ранком Флобастер покликав мене для бесіди й був при цьому темніший за хмару. Напередодні хазяїн із ним довго по-дружньому розмовляв; Флобастер скрипів зубами та відводив очі, коли сухо повідомив мені, що, перш ніж кривдити приємну й гідну людину, треба, принаймні, познайомитися з нею ближче.

У кімнаті на мене чекав подарунок — паперова троянда й тарілка пиріжків; Гезина з безневинним виглядом повідомила, що зо два пиріжки вона вже з’їла — я ж не ображуся?

Я покрутила в пальцях паперову троянду. З гущавини шорстких, ніби накрохмалених пелюстків гидко тхнуло ароматичною олією; Гезина закотила очі.

…Хазяїн сидів у глибокому кріслі посеред обідньої зали; повз нього не могла прослизнути й миша — якби, звичайно, на думку їй спало вийти парадовими дверима. На щастя, крізь мереживне поруччя кручених сходів я вчасно розгледіла маленьку тінь — а тому зійшла назад і, не слухаючи протестів враженої Гезини, вилізла крізь вікно на сусідній дах.

Чорний кіт, який вдихав аромати з кухонного димаря, подивився на мене, як на божевільну. Я незграбно спустилася на землю, дивом не поламала при цьому руки-ноги, щільніше загорнулася в плащ і рушила світ за очі.

Над містом звивалися вибагливі дими; я змерзла і зайшла до якоїсь крамниці та довго прицінювалась до витончених коминкових щипців. Нарешті крамар поступився та погодився на мою ціну; я розчаровано зітхнула, знизала плечима та вийшла геть.

Проглянуло кволеньке сонечко; по замерзлій бруківці лунко цокали копита. З кінських ніздрів валувала пара. Я ішла та думала про Флобастера.

Він врятував мене з катівні, що її іменували притулком для збіднілих дівиць шляхетного стану — врятував цілком безкорисливо, він же тоді не знав, що, коли я вийду на поміст, то принесу чималий дохід йому і трупі! Він ніколи ні до чого мене не примушував, завжди дозволяв залишатися собою, навіть на ту єдину божевільну ніч я погодилася сама, з цікавості… Його єдиного не одурили мої надсадні стогони — він поцінував мою акторську майстерність, та й годі. Він знав філософію «картоплі» та «шпинату»; він бачив мене наскрізь, він знав про мене все — до того самого моменту, як у житті моєму з’явився Луар Солль.

Навряд чи Флобастер стане мною торгувати. Нас багато чого пов’язує… І все-таки йому не варто було давати надію власникові готелю. Я ж розумію, він йому дав надію… Навіщо?!

Я сповільнила крок, і в очах моїх захололи сльози. Замість того, щоб заступитися… Через гроші? Через цю трикляту знижку?

Мені здалося, що мене зрадили. На бруківці застигли перетворені на лід помиї; я не підводила голови й тому спершу побачила лише високі дорожні чоботи.

Потім ніби щось штовхнуло мене в потилицю, я підвела червоні очі — просто переді мною неквапно йшов Луар Солль, і обвітрене обличчя його було незворушне, як у людини, котра здійснює щоденну обридлу прогулянку.

— Луаре!!!

Він озирнувся — без подиву, начебто його раз у раз гукають на вулиці. Брови над запалими очима ледь ворухнулися:

— А… Танталь…

Я ладна була заприсягтися, що він насилу згадав моє ім’я.

Втім, тої миті мені було не до гордощів; я ледве стрималася, щоб не схопити його за рукав:

— Здрастуй…

Він кивнув у відповідь. Здавалося, він постійно складає та ділить подумки багатозначні числа.

Ми пішли поруч; він очевидячки не збирався підлаштовувати свій широкий крок до мого, й мені доводилося майже бігти.

— Луаре…

Він трохи повернув голову, і в кутиках його рота мені привиділася подоба усмішки. Дивно, але горло моє стиснулося від єдиної думки, що добре було б торкнутися його та піти з ним і жити в одному домі, й вічно спати в одному ліжку… Чому — не можна?

Він відвернувся. Ні, це була не посмішка — просто губи стягло запеченою шкіркою.

— Луаре… Ти…

Треба було запитати, чи був він у Каваррені й чи говорив із батьком, але слова не йшли з язика. Не можна так навпростець запитувати… Він же розуміє, чого я чекаю, якої відповіді…

Він не розумів. Він жив у своєму світі, відділеному від мене прозорою стіною — від мене й від тієї ночі у візку, в полотняному будиночку, на осінньому вітрі…

На мить я похолола від марновірного жаху — а чи ж Луар це? Чи не примара загиблого на великій дорозі хлопчика, така вже доросла, байдужа примара?

— Вибач, — озвався він так само очужіло. — Я не про те.

Я так здивувалася, що на мить навіть відстала:

— Не до… не про що?

— Потім, Танталь.

Він пішов швидше; це було все одно, що наказ іти геть. Сама не розуміючи, що роблю, я бігла поруч, ніби на прив’язі; нарешті зупинилася й гукнула йому в спину:

— «Смоляний бичок»! Постоялий двір «Смоляний бичок»!

Він не озирнувся.

Якийсь час я висіла між небом і землею, вибираючи, чи вдаритися в плач, чи віддатися на знак помсти хазяїнові заїзду, чи ще щось вчинити; Луарова постать маячіла попереду, він ішов усе далі й далі — я стисла зуби й вирішила відкласти істерику на потім.

Він вочевидь не блукав без діла — він ішов до якоїсь добре відомої йому мети; його ноги були майже вдвічі довші за мої — зате я володіла впертістю, яка Луарові й не снилася.

Я пішла слідом. Куди й подівся холод; спина моя змокла, щоки мої пашіли, з рота рівномірно виривалася пара — хто мене не знав, певне, вирішив би, що перед ним перетворений на дівчину вогнедишний дракон. Я не відривала погляду від Луарової спини й водночас мусила дивитися під ноги, щоб не послизнутися на замерзлих нечистотах; волочачи за собою захеканий, спітнілий хвіст, Луар дійшов до міських воріт, звернув з широкої дороги та рушив уздовж стіни.

Ніколи раніше я не бувала тут. Під стіною звивалася стежинка, вузька, але впевнена й добре втоптана; незабаром попереду з’явилася якась подоба залізної огорожі, і я зрозуміла, що потрапила на цвинтар.

Луар зупинився, оглядаючись; я згадала про те, що треба сховатися, прослизнула за виступ міської стіни. Втім, Луар все одно мене не помітив би — йому було «не до того».

З похилого будиночка виповз сторож; ще віддаля Луар подзвякав йому гаманцем із монетами, і очиці дідка враз помолодшали.

— Я шукаю могилу, — сказав Луар.

Я насторожилася.

Дідок уклонився до землі:

— Аякже… На те й приставлені… Кого шукаєте, юначе?

— Батька, — кинув Луар.

Я втислася в стіну щокою. Егерт… О Небо, Егерт… Що ж це, о Небо, що з ним сталося… За що…

— О, — протягнув дідок з повагою. — Ви нетутешній, знацця… Кликали вашого панотця як?

Я охопила плечі руками. Бідолашний Луар… Тепер усе зрозуміло. Ці порожні запалі очі…

Гойдалося на вітрі поплутане вербове гілля — цілі ковтуни голих жовтих гілочок. З-під тонкого шару снігу пробивалася бура, ніби зваляна вовна, трава.

— Е-е… — знову протяг дідок. — Кликали як… Вашого панотця…

— Фагірра. Фар Фагірра.

Мені здалося, що мої вуха підло брешуть. Дідкові, очевидно, здалося те саме:

— Е… — промимрив він злякано. — Як?!

— Фагірра, — безсторонньо повторив Луар. — Служитель ордену Лаша. Ви знаєте.

Дідок сахнувся назад; я звіддаля бачила, як тремтять його руки:

— Він… той?

Луар витяг із гаманця нову монету. Дідок відступив ще далі:

— Знацця… Той самий… Фагірра?

Ім’я далося йому з натугою — як грізний, заборонений до проголошення проклін.

— Так, сказав Луар уже роздратовано. Де він похований?

— За огорожею, — відгукнувся дідок глухо. І додав щось — я не розчула.

Луар дзвякнув гаманцем:

— Покажи.

Кілька секунд дідок вагався; потім зіщулився, взяв простягнену монетку й боком, ніби павук, побрів геть від огорожі.

Луар пішов за ним.

Бурмочучи та озираючись, сторож брів попереду. Заціпеніння, що володіло Луаром кілька останніх днів, потроху змінилося невиразним занепокоєнням — а може, очікуванням; він не розбирався в своїх почуттях і не давав їм назв, а просто йшов слідом за сторожем, слухаючи, як із кожним кроком ухкає болем важка голова.

Сторож боявся — а може, робив вигляд, що боїться; не доходячи до горбка, що ледь виступав над землею, він трохи присів на своїх коротких старечих ногах:

— Там… За огорожею його… закопали, і каменем привалили… Як годиться… Тільки ж, коли облога була, тут порозгрібали… Камінь відкотили… До катапульти, чи що…

Луар кивнув. Над місцем упокоєння його батька колихалася бура, ледь присипана снігом трава.

Сторож пішов. Луар рушив поміж зігнутих голих стовбурів до самотньої, занедбаної могили.

Голі дерева — вічна похоронна процесія — здригалися під поривами вітру та сплескували безпорадними гілками. Маленький горбочок зустрів Луара сухим шелестінням мертвої трави. У траві лежав скорчений дубовий листок — ніби пригорща; в пригорщі пересипався під вітром дрібний колючий сніг.

Луар у знемозі опустив плечі. Ось… Варто було б покласти на могилу подарунок — хліб чи хоч квітку… Тільки ж я нічого не приніс. Я не знаю, чого тобі треба. Чого тобі треба від мене… Я прийшов, бачиш?!

Нічого не відбулося. Ніхто не встав із могили; у сухій пригорщі дубового листка так само шелестів сніг, і так само хиталося голе віття над схиленою Луаровою головою.

Він подумав, що треба стати на коліна — так мусить поводитися син, який уперше в житті прийшов на занедбану батькову могилу…

І тоді йому стало зле.

Начебто холодний вітер цвинтаря ввірвався раптом усередину його, Луарових, грудей — шалено застукотіло серце й оніміло обличчя. Він злякався, схопився за горло; він похитнувся й ледве встояв на ногах — а перед очима звідкілясь взялися кольорові прапори, величезна строката площа далеко внизу, край сірої тканини, що ковзає по стертих щаблях, димний ґнотик згаслої свічки, потім божевільні очі матері, яка проклинає, потім зеленаве татуювання на зап’ясті вузької чоловічої руки, потім бійцівський вепр із чимось схожим на глузливу посмішку на рилі, здохла змія на дні пересохлого струмка, залізне пруття, схоже на зсуканих у мотузку здохлих змій, синє небо, кольорові прапори…

Він хапав ротом повітря. Коліна його підігнулися.

У пригорщі дубового листка лежала золота пластинка з вибагливо прорізаним отвором; яскраво поблискував сплутаним клубком ланцюжок. Медальйон, знайомий з дитинства.

Ніби підкоряючись наказу, Луар простяг тремтячу руку.

Рука його зустріла сніг. Порожній сніг; складний візерунок мерехтливої снігової крупи.