Спадкоємець

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Першою моєю доброю думкою було усвідомлення, що Егерт Солль живий.

Інші думки виявилися поплутаними, як ковтуни, розгубленими та хворими — Фагірра, Солль… Луар, Фагірра… Уривки чиїхось розповідей, сірий каптур, біле обличчя Егерта, гордовита жінка немислимої краси…

Луар провів біля занедбаної могили понад годину; втім, я загубила лік часу. Я тремтіла в своїй криївці під міською стіною, не зважуючись ні підкрастися ближче, ні піти геть. Хтозна, про що думав Луар; я ж думала про розгадку моєї перед ним провини.

Невідома провина стала тепер очевидною. Коли я вдягла Луара в плащ із каптуром — традиційний одяг служителів Лаша, мимоволі спровокувала те, що його впізнали. Егерт Солль побачив у синові ненависного Фагірру, й марно я повторювала собі, що рано чи пізно це сталося б і без мене. Така таємниця — ніби жар за пазухою — але провина тепер на мені, як себе не вмовляй, як не крути, страшне збулося, а я, виходить, стояла за спиною в лихої долі та подавала їй інструменти…

Луар повернувся в місто, але так і не помітив мене — хоч я не дуже й ховалася, просто йшла за ним, ніби прив’язана…

Потім наче хтось ударив мене мішком по голові: Флобастер! Спектакль!

Стомлені ноги мої ступнули ще два кроки й заточилися. Що мені до того, подумала я з кислою посмішкою, що мені до Солля та Фагірри, мертвих батьків і чужих синів? На мене чекає моє повсякденне життя — мостини в широких щілинах, тарілка з монетками, господар заїжджого двору, який одночасно є господарем становища…

Спина Луара розчинилася в ріденькій юрбі.

…За квартал до постоялого двору я зачула недобре.

Два наші візки скособочилися посеред вулиці, перепиняючи проїзд — якийсь торговець із візком сварився, намагаючись протиснутися повз них. Вищиряла зуби невдоволена Пащека; третій візок незграбно вибирався з воріт, і муруга конячка поглядала на мене з докором.

Полотняне укриття відкинувся, й Гезина, розпатлана, розлючена, з криком тицьнула в мене обвинувачуючим пальцем:

— Ось вона! Здоровенькі були!

Муха, який громадився на передку, глянув похмуро — і змовчав.

— Дякуємо красно! — надсаджувалася Гезина, і дзвінкий її голос заповнював вулицю, перекриваючи навіть скарги торговця, який застряг зі своїм візком — Спасибі, Танталь! Через тебе на вулицю викинули, низенький тобі уклін!

До мене потроху доходив зміст усього, що відбувалося. Муха дивився вбік; повний зловтіхи конюх із брязкотом зачинив ворота:

— А ми горді, бачся…

Флобастер, який ішов останнім, плюнув собі під ноги. Підняв на мене крижані, дивно звужені очі:

— У візок. Швидко.

Я мовчки скорилася.

Спектакль зірвався; надвечір відчутно похолоднішало — Гезина тремтіла, загорнута в усі свої костюми відразу, і вбивала мене поглядом, сповненим ненависті. Флобастер послідовно обійшов п’ять заїздів — усі хазяї, ніби змовилися та заламували несусвітню ціну, посилаючись на холоднечу й наплив постояльців. Невдовзі ми зрозуміли, що на сьогодні притулку не знайти.

На мене ніхто не дивився. Навіть Муха мовчав і відводив погляд. Навіть добряга Фантін супився, і його обличчя запеклого лиходія набувало дедалі більш злісного виразу. Вітер цілковито озвірів, і ніяке накриття не рятувало від морозу.

На площі перед міськими ворітьми горіли багаття. Флобастер перемовився з ледачими сонними стражниками, і нам дозволено було тут перечекати до світанку. Три візки поставили поруч, щоб не так продувало; вкрадений із казенного багаття жар жеврів на бляшаній таці, замість грубки.

Усі зібралися в одному візку, наглухо зашпарували запинало. До таці з жаром жадібно тяглися п’ять пар рук — тільки я сиділа в кутку, ховала долоні під пахви, похмура, виклично самотня.

Холодно. Всім холодно, і всі знають, чому. Тільки рештки сумління не дозволяють Флобастерові назвати речі своїми іменами та в присутності всіх повідомити мені, хто я така; Баріан, можливо, й заступився б — якби міг зігрітися. Муха, може, поспівчував би — але холодно, до кісток діймає, а могли б ніжитися в теплі… Ну як із цим впокоритися?!

Усі разом забули, кому зобов’язані дозволом залишитися на зиму в місті. Холодно, і та, що в цьому винна, сидить тут-таки, й ніхто вже не пам’ятає, чим вона, власне, провинилася — винна, та й годі…

Я мовчки сиділа в кутку, прикидаючи, хто не витримає першим. І, звісно, не помилилася.

Жар на таці потроху вкривався сизим; Гезина, в якої зуб на зуб не попадав, почала бурмотіти — спершу безгучно, а далі все голосніше та голосніше:

— Незайманка… Ти ба… Дівка на виданні… Неначе їй уперше… Скарб який… О… Недоторкана красуня в мереживах… Блакитна кров… Під тином тепер… Тепер під тином пишайся, скільки влізе…

Усі мовчали, ніби не чули того. Голос Гезини, срібний досі, тепер трохи захрип і щодалі сміливішав і міцнів:

— Усі собаки, значить… Вона одна герцогиня… А всі собаки, падло… А вона шляхетна… Ось так… Не така, значить… Незаймана… І хто б викаблучувався, питається… А тут кожна сука буде королеву вдавати… Кожна су…

Мій синій від холоду кулак врізався Гезині в підборіддя.

Жар, який уже димів, розсипався по підлозі; щастя, що його встигли затоптати. Моя ліва рука спритно вчепилася в розкішне біляве волосся, а права з насолодою смугувала порцелянове лялькове личко, але тільки якусь мить, бо вже наступної мене відірвали від жертви та відтягли геть.

Гезина ридала, її ніжні романтичні вуста захлиналися словами, від яких зашарівся б і найцинічніший швець. Баріан мовчки притискав мене до скрині; я виривалася — теж мовчки, потай радіючи, що сутичка розігнала кров і дозволила хоч трішки зігрітися.

Рикнув Флобастер; Гезина замовкла, схлипуючи. Муха сидів у кутку, скособочений, ніби хворий горобець. Фантін меланхолійно топтав жар, який і досі димів.

— Ну чого ж ви всі мовчите?! — простогнала крізь сльози Гезина.

Стало тихо — тільки похмурий Фантін скрушно сопів та зрідка схлипувала потерпіла героїня.

— Ранок уже, — хрипко сповістив Муха. — Молочарі кричать… От-от розвидниться…

Баріан, який досі тримав мене, боляче стискав моє зап’ястя.

— Та відпусти врешті-решт, — кинула я злостиво. Він скорився.

Гезина тихенько скиглила; на мене ніхто не дивився, і я з раптовим розпачем подумала, що спокійне життя скінчилося назавжди, я вже не зможу жити серед цих людей так вільно та безтурботно, як раніше. Щось зламалося, край…

Крізь шпари в укритті пробилося каламутне сіре світло. Заскреготіли, відчиняючись, міські ворота. Згорьовано заіржала муруга конячка.

— Коні змерзли, — тихо промовив Муха. — Треба… Їхати…

— Агов, — погукали ззовні, й по борту візка владно застукав метал.

Усі здригнулися та перезирнулись. Я в знемозі заплющила очі — я божевільна… Мені ввижається…

Перед візком стояв Луар Солль; шпага войовничо відстовбурчувала край його плаща:

— Агов… Танталь у вас?

Вони розступилися — похмурий Баріан, розлючений Флобастер, настовбурчений Муха; Гезина щось пробурмотіла вслід. Луар простяг мені руку, я сперлась на неї та зіскочила на землю, та при цьому ледь не звихнула закляклу ногу.

— Ходімо, — сказав він, без подиву розглядаючи моє посиніле від холоду обличчя.

Напевне, слід було запитати, куди, але я не запитала. Мені здавалося, що я нарешті заснула й бачу сон…

А уві сні мені було байдуже, куди саме з ним іти.

Ось уже багато днів він жив, очужіло спостерігаючи збоку за своїми власними вчинками й думками. Цю відстороненість не змогло переломити навіть дивне занепокоєння, що народилося на могилі батька; зараз він холодно спостерігав за юнаком, який ішов вулицями міста поруч зі збентеженою чорнокосою дівчиною.

Оце камені, казав він собі, не відриваючи погляду від обмерзлої бруківки. Місто, камені й лід. Зараз повернути праворуч, готель «Мідні врата»…

Дівчина щось говорила; це Танталь, подумав Луар. Вона навіщось йому потрібна — в готелі він пригадає, навіщо. У дівчини були блискучі очі й кілечка з волосся на скронях — однак Луар ніяк не міг зрозуміти, гарна його супутниця, чи ні.

Вітер погойдував закріплені над дверима декоративні мідні стулки. «Врата» вважалися пристойним готелем; якийсь час Луар з цікавістю вивчав схилену голову ліврейного лакея. Ні, не треба покоївки… Нікого не треба. Сніданок? Потім.

Лакей знову поклонився — напомаджена дерев’яна лялька. Луарові стало смішно; точніше, це відстороненому спостерігачеві стало смішно, юний же пан Луар з непорушним, як лід, обличчям пройшов у винаймані ним покої.

Кручені сходи. Дихання Танталь за спиною.

Спостерігач дивився, як ворушаться її губи. Вона вовтузилася з каміном, посміхалася та чхала; вона знову щось говорила — Луар стяг із себе плащ, куртку, перев’яз зі шпагою, підійшов і сів перед каміном, просто на дощану підлогу.

Роздвоєність тривала — але спостерігач втратив безсторонність; він тупцював у Луаровій душі, не знаходячи собі місця; до світла сірого дня домішалося тепле світло полум’я. Танталь сміялася та простягала до вогню маленькі білі руки; Луар очужіло подумав, що її пальці, схоже, ніколи не знали важкої праці. І дорогоцінних перснів не знали теж…

Вона перестала посміхатися. Дівчина сіла на підлогу, підібгала босі ноги. Її промоклі черевики стояли під коминковими ґратами, над ними клубочилася пара.

Він пригадав давній далекий ранок, довге озеро в оксамитових зелених берегах, і над спокійною водою — пара, запашна літня пара, незабаром зійде сонце…

Вона дивилася на нього без посмішки.

Луар потягся рукою, торкнувся куточка її губів — запечених, як у нього самого. Відтяг кутик донизу — обличчя тепер здавалася скривдженим, трагічним і кумедним водночас.

У каміні з тріском лопнула дерев’яна тріска.

Він раптом перестав бачити Танталь — тому, виявляється, що вона подалася вперед і пригорнулася до нього, сховала обличчя.

Давно-давно був візок, вітер у полотняних стінках і ледь відчутний запах диму — свічку задмухали, Луар запам’ятав її гострий дух, який лоскотав ніздрі. Тоді, у візку, дівчина була сміливіша; тепер відваги її ледь вистачало на боязкий, прохальний дотик.

Вона пахла димом.

Спостерігач, здивований, встиг помітити, як перед очима Луара розпливлася теплою плямою жовта паща каміна; потім спостерігача не стало, тому що безсторонність його втонула в потоці несподіваних, як пожежа, відчуттів.

Йому здавалося, що він бачить, як чорний ґнотик згаслої свічки тягне за собою сиву нитку диму, що далекий хор тягне в сто голосів одну довгу високу ноту, що все його тіло — шнурок, який стягає вузьку сукню Танталь, що його болісно тягне невідома сила й зараз навпіл розірве…

Застрибали по підлозі відірвані ґудзики.

Осторонь від шляху, за поворотом річки, стояв колись млин. Матері за традицією не веліли дітлахам ходити сюди — чому, ніхто не пам’ятав, та й не допитувався. Напівзогнилі палі самі по собі небезпечні, тут так легко покалічитися або втонути…

Під променями шаленого сонця лід біля берегів трохи підтанув. Перехожий вибрав сухіший камінь і сів, стомлено простяг ноги.

Він пам’ятав часи, коли тут весело крутилося мірошницьке колесо, метушились вибілені борошном наймити, суворо порядкував господар. Подорожанин криво посміхнувся, коли на мить усвідомив, який же він немислимо старий.

На долоні в нього лежала золота пластинка з бурою іржавою плямою.

Він не просто старий. За людськими мірками він неможливо старий, і, власне, все це вже не повинне його хвилювати. Іржа на золотому медальйоні як знак прийдешньої катастрофи — все це вже було, він стомився, не бажає повторювати все спочатку.

На сірому льоду сиділа зграя вугільно-чорних ворон. Колись він не помітив би її; зараз — здивувався, бо відчув якесь спонукання щодо цих птахів. Бажання діяти.

Він зосередився; спонукання було — підняти камінь і пожбурити в саму їх гущавину, щоб ворони злетіли вгору, хрипко лаючись, кружляючи та ляскаючи крильми, скидаючи послід…

Амулет Віщуна в нього на долоні. Не кидати ж у ворон неймовірно коштовну річ, котра дає могутність?

Щоправда, могутність Амулета призначена зовсім не йому, блукачеві з великої дороги. Амулет шукає свого Віщуна — ох, як затяглися пошуки, ось уже сім десятиліть… Амулетові часу не бракує. Амулет може чекати століттями, він все одно переживе всіх своїх власників… І його, тимчасового зберігача, теж переживе.

Все-таки розігнати ворон, чи не варто?

Над світом нависла та сама небезпека. Ця тварина, що з’явилася ззовні, знову стоїть на порозі та чекає, щоб її впустили… Сама ввійти не може, бачся. Схибилася на цих Брамниках…

Він зітхнув. Із чиєїсь легкої руки відвідувачку прозвали Третьою Силою; звідтоді, як він, той, що сидить тепер на сухому камені біля річки, став її власником і жертвою — з тих самих пір мав до неї майже родинні почуття. Напевне, так затуркана невістка ненавидить свавільну свекруху…

… Чи знає хтось, крім нього? Чи знає, що станеться, коли її впустити?

Налякані його поглядом ворони полетіли геть — від гріха подалі.

Луар спав. Я ні на мить не стулила повік.

Неможливо було сказати «кохаю». У пам’яті відразу поставали всі ці Рози та Оллалі, принцеси та єдинороги — повторювані безліч разів; слово давно втратило для мене сенс, і я не знала тепер, як мені думати про Луара.

Я лежала потилицею на його розслабленій худій руці. Я боялася не те що поворухнутися — зітхнути; моє тіло затерпло мало не до непритомності, а Луар ніяк не прокидався; я скосила око і хвилину за хвилиною розглядала його спокійне вмиротворене обличчя.

О Небо, скільки років я втратила вдалині від нього. Скількох самозакоханих ловеласів я називала «чоловіками». Як страшно я стала схожа на Гезину…

Він спав. Подекуди в обличчі його проступали риси матері — найдосконалішої красуні; та Луар не був гарний. Протягом останніх тяжких тижнів хлоп’яча чарівність зітерлася з нього, як позолота; доросле обличчя, що виявилося під нею, ніяк не відповідало загальноприйнятим поняттям про красу.

Нібито на зло Егертові, подумала я стомлено. Те саме біляве волосся та сіро-блакитні очі — але обличчя в Луара інше, дивно, що це розкрилося тільки зараз… А може, це останні дні так змінили його?

У нього, виявляється, тверді губи. У нього, який — сама ніжність, який цілує так лагідно й водночас жагуче… Тьху, чи не з п’єси це? Не хочу, не буду, так страшно, що це — сьогоднішнє — може зруйнуватися від фальшивого слова…

Довгі загнуті вії — від матері. А вилиці — чужі. Вилиці — від батька, й підборіддя, і лінія чола…

Я спіймала себе на спробі уявити, який вигляд мав цей жахливий Фагірра, про якого стільки говорено; ото вже був би свекор, так свекор…

Я посміхнулася; ніби у відповідь на мою посмішку, в двері делікатно зашкреблися:

— Чи не бажає молодий пан пообідати?

Котра година? — подумала я в сум’ятті.

Луар поворухнувся. Я з насолодою змінила позу, дозволяючи його руці вислизнути з-під моєї потилиці.

— Чи не бажає молодий пан…

— Бажає, — сказав Луар хрипкувато, але без тіні сну в зненацька владному голосі. — Обід на двох.

Не оглядаючись, він вислизнув з-під запинала й відразу засмикнув його назад; я дивилася, як важко гойдаються оксамитові китиці над моєю головою, і слухала, як він хлюпає водою в порцеляновій мисці. Багаті вони, ці пани-постояльці готелю «Мідні врата»…

— Коли мені було п’ять років, — сказав Луар, коли скінчив нарешті своє хлюпання, — я впав у діжку з дощовою водою… Спекотний день, вода свіжа, але не холодна…

Він замовк.

— Ну? — запитала я, бо пауза затяглася.

Він тихенько дзвякнув пряжкою на поясі. Пробурмотів неуважно:

— Потім захлинувся й почав тонути.

Знову виникла пауза; крізь дірочку в запиналі я дивилася, як Луар натягає чоботи.

— І що? — запитала я знову.

— Нічого, — відгукнувся він трішки роздратовано. — Не втонув же… Як бачиш.

Мені здалося, що замість «як бачиш» він хотів сказати — «на жаль».

Як і я, він украв у долі ці кілька годин. Як і мені, йому важко й боляче було повертався до дійсності. На мить мені здалося, що він — це я і є.

— Луаре, — сказала я, звертаючись до оксамитових китиць, — Луаре… Я все знаю.

Він не здивувався. Він помовчав кілька хвилин; потім відгукнувся навіть із якимось полегшенням:

— Значить… Тим краще. Ні про що не будеш запитувати, так?

Я прикусила язика. Не буду запитувати. Сама дізнаюся.

Очі в покоївки Далли стали круглі, як блюдця. Крижаним тоном я перелічила їй вимоги пана Луара; Далла невпевнено припустила, що, мабуть, їй варто поговорити з пані…

Я гримнула на неї, як гримала, бувало, по ходу дії на Трире-простака. Пан Луар — повнолітній; ніхто не позбавляв його спадщини, не кажучи вже про те, що необхідні речі належать йому й тільки йому…

Ховаючи очі, Далла винесла мені скриньку. Я ні на мить не сумнівалася, що не встигну я відійти, як пані Торія дізнається про все з належними подробицями.

На зворотному шляху я зайшла до зброярської крамниці — найкращої та найбагатшої крамниці під чванливою вивіскою «Незборимий дракон». Відвідувачі — два пишно вбрані аристократи — витріщилися на мене так, начебто перед їхні пихаті очі з’явилася поголена їжачиха. Хазяїн за прилавком насупився та замірився вже мене виштовхати.

— Від пана Луара Солля, — сказала я недбало та виклала на поліровані дошки прилавка маленький кинджал у багато прикрашених піхвах.

Аристократи витягли шиї; кинджал був дуже гарний, він намертво прикував би навіть погляд дилетанта — хазяїн же оглянув інкрустований клинок, перерубав на льоту власну вирвану волосину, тихенько та задоволено крекнув.

— Ціна пана Солля? — вкрадливо поцікавився один із відвідувачів.

Я назвала ціну. Хазяїн напружився:

— Шахруєш, крутійко! Хочеш заробити на хазяїні, так?

Я знизала плечима:

— Вам чудово відома справжня ціна цієї речі… Її зроблено на замовлення зброярами міста Каваррена, славного своїми військовими традиціями… Якщо ви не бажаєте придбати іграшку — що ж…

Я простягла руку, ніби хотіла забрати кинджал; другий відвідувач шепнув щось на вухо першому. Хазяїн піймав його погляд і схопив мене за зап’ястя:

— Гаразд… Гаразд, — рука його потяглася до кинджала, але я моторно накрила його рукавом:

— Гроші, високоповажний пане.

Сварячись і проклинаючи мою жадібність, хазяїн зник у надрах крамниці; на плече мені лягла долоня, обтягнута рукавичкою. О, як добре я вже знала такі дотики — ніби випадкові, але чіпкі, зумисне чуттєві, вони демонстрували переконаність у безкарності: гарненька комедіантка, чому б не помацати…

Перший відвідувач нахилився до самого мого вуха. Від нього тхнуло, як із парфумерної крамниці, де на підлозі лежать із десяток недоглянутих мокрих псів.

— Я б накинув пару монет, крутійко, — запропонував він грайливим шепотком. — Іграшка того варта… — і на підтвердження двозначності своїх слів боляче вщипнув мене за ребро.

— Я продаю кинджал за ціну, призначену паном Луаром, — сказала я голосно й холодно. Відвідувач відсмикнув руку — а хазяїн, що виник у дверях з чималою торбинкою, недобре вищирився:

— Негоже, панове… Торг скінчився, дотримуймося ж шляхетності…

Із твоєю пикою тільки про шляхетність і говорити, подумала я, ретельно, без поспіху перераховуючи гроші. У житті не бачила стільки золотих монет.

Перший відвідувач розлютився — на хазяїна, на мене й на долю; я пішла з гордо піднятою головою, чуючи за спиною негарну базарну лайку.

Я віддала Луарові скриньку й гроші — докинула від себе, що шкода такого гарного кинджала, може, не варто було продавати… Луар дивився неуважно й ніби не чув.

— Є ще одна справа… — пробурмотів він, коли ми добре повечеряли та грілися біля каміна. — Я повинен… Перш, ніж поїду.

Я захлинулася:

— Поїдеш?! Куди?

Він нахилив голову до плеча й довго супився:

— Мені треба… Роздобути одну річ, яка… належить мені. Мою річ. Вона мені… потрібна. Ось.

При слові «потрібна» його голос недобре затремтів. Так затинається п’яниця, випрохуючи в трактирника в борг свою найостаннішу склянку; всі мої заперечення вмерли, хоча поки й не встигли народитися.

Звичайно, на язиці в мене ґронами висіли питання — але я мужньо стримувалася, пам’ятаючи, що Луарова довіра — як чужа кішка. Вона, може, й наблизиться — але тільки якщо сидіти тихо, з байдужим обличчям.

Я з байдужим обличчям дивилася у вогонь. У полум’ї повільно корчилися всі мої радісні надії на те, що ми житимемо з Луаром мирно, довго та щасливо.

— Я незабаром поїду, — сказав Луар, і тепер у його голосі забриніло щось, схоже на виправдання. — Я… мені треба.

Я мовчала.

— У мене є… до тебе прохання, — почав він обережно. — Це важко зробити… Це… тонка річ.

Я ображено гмикнула — мовляв, легких шляхів не шукаємо й на тонкощах знаємося.

— Моя сестра… — він зітхнув. — Вона ж залишилася моєю сестрою, чи не так? Я хочу її бачити… Перш ніж… Їхати.

— Нянька? — запитала я діловито. — Скільки їй потрібно заплатити?

Він скинувся:

— Ти… Не здумай. Вона образиться… Вона… віддана родині, це не за гроші… Треба їй… пояснити…

Я кивнула. Якийсь час ми мовчали, дивлячись у вогонь.

— Луаре, — озвалась я пошепки. — Я поїду з тобою, гаразд?

Його плечі опустилися, ніби придавлені раптовою вагою:

— Ти не розумієш… Я сам. Я мушу сам… знайти.

— То що це за штука?! — скрикнула я, бо разом начхала на всі пристойності. — Що за штукенція така, що її, бачте, потрібно шукати? Навіщо — хіба вона зможе повернути все, як було?!

— Нічого не буває, як було, — сказав він, і мені привиділося, що не Луар сидить поруч, а навчена життям літня людина. — Нічого не буває… Але мені треба. Потрібно. Хочеться… Як хочеться їсти. Пити. Спати… Цілувати тебе…

…Я щасливо увіткнулась носом у його голе худе плече і заснула.

Дівчиськові не сказали, куди й навіщо ми йдемо. Примхлива, з постійно накопиленими губами, з незмінно гидливим виразом на круглому личку, Алана час від часу намагалася висмикнути долоню з няньчиної руки. Пхинькаючи та бурмочучи, вона постійно сахалася вбік — щоб підчепити носком чобітка уламок бурульки, що зірвалася з даху. Вона не бажала слухати м’яких няньчиних умовлянь; готель «Мідні врата» зацікавив її на мить — але тільки на мить.

— Куди це ти мене притягла? — вона скривилася з відразою. — Що тут, вистава буде, так?

У її маленькій голові мій вигляд міцно пов’язався зі словом «вистава».

Посопуючи та спотикаючись, вона зійшла слідом за мною високими сходами. Я стукнула в двері, як ми умовилися, — тричі.

Минуло кілька секунд.

Алана стояла до мене боком; я бачила щоку під теплою хусткою, насуплену брову та випнуті губи.

Двері розчинилися.

Першої миті вона, здається, не впізнала брата.

Наступної миті це вже було щось незрозуміле — воно сміялося і плакало, молотило ногами повітря, намертво вчеплене в Луарову шию. Нянька за моєю спиною протягло схлипнула.

Він крутився з нею по кімнаті. Літали ноги й поли шубки, збилася на вухо хустка, Алана закинула голівку й заливчасто реготала — враз порожевіли її щічки, на яких не зосталося й сліду того похмурого роздратування, яке так відвертало мене від неї вранці.

Я подумала, що за такої значної різниці у віці Луар мав би стати для неї чимось на кшталт третього з батьків; напевне, так воно й було. Можна уявити собі, ким виявився для дівчиська старший брат — дорослий брат! — який одночасно й рівня, й символ незчисленних переваг над тобою, і друг, і наставник, і заступник…

Вони вже сиділи в кутку; Алана зручно влаштувалася в нього на колінах, вчепилася в його комір, поїдала брата закоханими очима і серйозно шепотіла щось про скарб, викопаний сусідськими хлопчиськами з-під бузкового куща, — а він так само серйозно втішав її, запевняючи, що скарб можна зробити новий і сховати його так, що ніхто ніколи не відшукає…

Потім вони пішли гуляти — вдвох; Луар відсторонив няньку й сам допоміг Алані поправити хустку й шубку. Огрядна жінка довго зітхала їм услід; по тому з виразом скорботи на обличчі звернулася до мене:

— Дитинко… Ви, може, знаєте… Та що ж це зробилося з ними, жили ж бо душа в душу… Невже в пана Егерта… Знаєте, як буває… Друга молодість начебто, ну, в народі інакше кажуть… Га?

Я мовчки похитала головою. Позбавте Егерта ваших підозр; втім, Егертові, певне, начхати.

Гульбище затяглося до світанку; останнім часом завжди було так. Кожна нова пиятика виявлялася відчайдушнішою за попередню — а на цій, останній, позначився вже навіть якийсь надрив.

Егерт посміхнувся. Кілька днів тому капітан гуардів цікавився, ніби між іншим, — коли пан Солль збирається відбути?

По всьому Каваррену стогнали дружини: відомо, що пиятика зі старим другом — річ шляхетна й природна, але тридцятий день, раз за разом?! О Небо, не у всіх же таке залізне здоров’я, як у пана Егерта…

Він не п’янів. Він виявив це з роздратуванням і тугою — ніякого полегшення, ніякого розслаблення, тверезий розум і тупий головний біль над ранок…

Дні йшли за днями. Слуги збивалися з ніг, прибираючи в розгромленій обідній залі. П’яні Соллеві співрозмовники випадали з сідел, і стурбовані домашні занадилися посилати по них карети.

Егерт знав, що містом повзуть найнеймовірніші чутки. Серед пліток траплялися прості й вульгарні, як-то: визнаний герой заливає вином численні зради красуні-дружини. Інші байки, навпаки, були складні до неправдоподібності — Солль, буцімто, уклав угоду з лихим чаклуном і отримає казкову могутність, якщо у визначений термін пустить на вітер усе надбання своїх каварренських предків…

Егерт потер скроню. До «на вітер» ще далеко — втім, якщо постаратися…

Слава Небу, він не єдине джерело пліток у спокійному мирному Каваррені. Останнім часом багато говорили про розбійників, про якісь криваві набіги, про неспокій на великих шляхах… Ветерани хапалися за шпагу по десять разів за коротеньку розмову — вояки ж бо, в них не кров — кипляча смола…

Егерт посміхнувся криво, жовчно. Каваррену не доводилося переживати Облоги; Каваррен не знає, як воно: день при дні ділити між голодними рештки крихт, чергувати на стінах, вішати мародерів і щоночі чекати штурму…

Втім, орда приходила раз — чому б їй не прийти знову?

Його кволо дряпнуло занепокоєння. Торія сама… Торія…

Він згорбився над столом і стиснув зуби, щоб перечекати черговий напад — бажання просто зараз, цієї секунди вирушити в дорогу, повернутися до ні в чому не винної, рідної, змученої, змішаної з болотом, найдорожчої людини…

Під вікном пронизливо, надривно заголосила молочарка.

Алана зберігала таємницю аж півдня.

Увечері таки прибігла до материної кімнати, ввіткнулася обличчям їй у пелену й почала жалібно просити, щоб покликала додому Луара — вона, Алана, кликала, але він так і не пішов… Маму напевне послухає, треба покликати, йому ж самому погано…

Торія покликала до себе няньку й тоном, якому позаздрили б навіть крижані тороси, звеліла їй забиратися.

Бідолашна літня жінка розплакалася:

— О Небо… Пані моя… Стільки років… Таж вона… Як рідна… Не знаю, в чому винен цей нещасний хлопчик… Але дівчинка ж бо ні в чому не винна, пані моя… Я знаю… Не щеня ж він — людина… За що ж, пані…

Торія мовчала. Вперше за багато днів вона побачила себе — і свої вчинки — чужими, хоч і вірними та відданими очима. Жорстока мати…

Вона криво посміхнулася і скасувала свій наказ. Повернулася й пішла до себе — пряма, як щогла. Їй ввижалося, що вона торгівка з площі, що в неї на голові лежить ноша, якої не можна впустити чи розхлюпати; не можна навіть повернути голову — а ноша давить, от-от упаде, залишить на килимі безформну мокру пляму…

Вночі їй здалося, що вона згадала.

На крик прибігла Далла — перелякана, в зім’ятій сорочці. Торія стояла посеред кімнати, в судомно стиснутому кулаці здригалася запалена свічка, й розплавлений віск капав на побілілі від зусилля пальці.

…Його руки були без костей. М’які й прохолодні, немов тісто, білі пещені долоні. Цими руками він тяг її вибагливим лабіринтом катувань; вона не знала, що торкнеться її тіла наступної миті — підбадьорливо-лагідна долоня, чи розпечений до червоного сталевий прут, який димить.

У його очах була насолода. Руки…

…Ні, він не торкався її. Всі допити від початку до кінця він просиджував у високому кріслі зі зручними підлокіттями, й лише одного разу відіслав ката…

Торія захлиналася водою з піднесеного Даллою кухля. Він не відсилав ката… Він…

Пам’ять вийшла з ладу. Несамовита пам’ять не бажала впускати розум за ці прокляті двері; Фагірра мертвий, кричала пам’ять — і була права.

Гуркіт інструментів у залізних ночвах. Долоні без кісток на її стегнах…

Несамовито закричала Далла. Кухоль покотився по підлозі, розхлюпуючи воду; на очах покоївки пані Торія Солль сполотніла, як мрець, і впала без тями.

Мандрівний театр — не голка, в місті не може загубитися. На площі перед ринком грають жителі півдня й тільки жителі півдня — хто ж, у такому разі, поставив поміст посеред торговельного кварталу?

А про те, що на просторому дворі готелю «Солом’яний щит» грають лицедії, торочили всі на три квартали зокола; за півквартала я почула скарги прекрасної Рози, яка сумує за передчасно загиблим Оллалем.

Навколо візків стояла юрба; глядачі переступали з ноги на ногу, спльовували лушпиння, хтось байдуже йшов далі, хтось підходив із цікавості — а Флобастер у червоній накидці ката вже показував юрбі відрубану голову Баріана…

Я сповільнила крок. Щось у грудях дивно й болісно стислося, і тільки тепер я з подивом зрозуміла, до чого дорогий мені, цей вигаданий світ на дерев’яному помості, цей незграбний і кумедний маленький світ, у якому я жила, як горіх у шкаралупі, до самої зустрічі з Луаром…

І я вжахнулася, бо усвідомила, як далеко була всі ці кілька днів. Так довго! Майже тиждень без спектаклів — будь-яка риба, витягнута з води, вже здохла б. А я ось стою, проштовхую грудку назад у горлянку й ловлю в прорізах червоної маски очі Флобастера…

Ніхто не сказав мені й слова — наче так і треба.

Мовчки вилізла я на свій візок, переодяглася, начепила накладне погруддя та щосили нарум’янила щоки. Флобастер, який стежив за мною очима на потилиці, дав Мусі знак — той оголосив «Фарс про рогатого чоловіка».

У мене відлягло від серця. Майже зовсім легко — начебто все, як і раніше, нема на світі ніякого Луара, сина Фагірри, й ніколи не було крижаної ночі під крижаними поглядами…

За пристановище трупі слугував тепер «Солом’яний щит». Флобастер перелічив зароблені гроші та вдоволено крекнув.

Я довго вагалася — треба було підійти до нього та повідомити, що я знову йду, що мене не буде до ранку, і те саме завтра, й післязавтра… Іти легко під гарячу руку, після сварки; зараз же, коли все начебто залагодилося, коли всі доброзичливі та великодушні, такий крок треба десять разів прорахувати. Може, сьогодні й зовсім не варто йти…

Розумна думка, ось тільки я не могла подарувати долі ні ночі. Ні години. Ні секунди. Він поїде — адже він твердо вирішив їхати! — і тоді я матиму скільки завгодно часу, щоб плакати й згадувати…

Мої вагання скінчилися легко й просто. Флобастер підійшов до мене перший і запросив на вечерю в сусідньому трактирі.

Я похолола всередині — надто не в’язалася ця вечеря з усією історією наших стосунків. Я воліла б, щоб він крутонув мене за вухо та пригрозив батогом; однак не могла нічого вдіяти й покірно кивнула.

Вечоріло; мокра вдень бруківка затяглася небезпечною крижаною шкоринкою, і я не посміла відсторонитися від запропонованої руки. Лікоть Флобастера в щільному рукаві здавався вдвічі сильнішим за Луарів; ми щасливо уникли падіння, дісталися до найближчої пристойної харчевні та мовчки сіли за вільний столик.

Нижня губа Флобастера була відстовбурчена, ніби крохмальна складка на білизні — це означало, що він рішучий і внутрішньо зібраний. Я спробувала пригадати, коли востаннє ми сиділи з ним ось так, віч-на-віч, — і не пригадала.

Служниця принесла гаряче м’ясо в горщичках і баклажку кислого вина; Флобастер кивнув мені та з котячим воркотінням узявся до трапези. Мені на мить захотілося повірити, що ось ми попоїмо, витремо губи й так само мовчки повернемося назад; звичайно, це була дурнувата думка. Флобастер ніколи не відступає перед задуманим — а сьогодні він задумав щось більше, ніж просто зжерти свою порцію в моїй шанобливій присутності.

І, звичайно, я не помилилася.

Він почекав, поки я обгризу реберце, яке дісталося мені, (справи справами, а їсти мені хотілося жахливо). Помовчав ще, сьорбнув вина. Зморщився. Я терпляче мовчала.

Нарешті, він зсунув брови й ще далі випнув нижню губу:

— Ти… Адже ти не дурепа, Танталь.

Я мовчки погодилася.

Початок не сподобався йому самому. Він знову поморщився, як від кислого:

Тому… Я здивувався. Що тобі в цьому родовитому щеняті?

Я захлинулася вином.

Своєю величезною п’ятірнею він спіймав мою беззахисну руку й міцно притис до столу:

— Ти ж не дурепа… Була досі. Ти ж тоді, пам’ятаєш, клялася мені через своє малолітство, що й заміж не вийдеш, і дурниці ніякої не буде… Ну я, припустимо, вже тоді розумів, що клятви забудуться, як час прийде… Гаразд, Танталь. Можеш не вірити, але я б тебе з чистим серцем відпустив… Якби бачив, що… розумієш. Що це по-людськи… — він відсапався. Нахилився ближче, пропалюючи мене маленькими пильними очима:

— Ось тільки те, що зараз… Дурниці все це, Танталь. Дурощі. Похмілля… Не плутайся з ним. Не знаю, чому — але тільки нічого, крім горя… цей хлопець… ти потрібна мені в трупі!!! — він раптом розлютився, може, тому, що не знаходив потрібних слів. Відпустив мою руку; суворо глянув спідлоба: — Ти потрібна…

Залпом осушив свою склянку. З гуркотом поставив її на стіл. Відвернувся.

Я мовчки дивилася, як сповзають по стінках спорожнілої склянки самотні кислі краплинки.

Із Флобастером складно. У нього собачий нюх. Ось тільки пояснити нічого мені, напевно, не вдасться; почує він то почує, а от зрозуміє по-своєму.

— А я залишуся в трупі, — сказала я без жодного виразу. — Не збираюся… Нікуди…

Він знову подався вперед:

— Слухай-но… Будеш-не будеш… Ми без тебе не пропадемо. Ти — пропадеш.

Я не витримала й пирхнула. Не те щоб презирливо — але він відразу налився кров’ю:

— Шмаркачка… Ти… Та пам’ятаєш…

Він збирався мені докоряти. Хотів нагадати, з якої діри мене витяг і що згодом для мене зробив. Я всім йому зобов’язана, і це правда, тут не посперечаєшся, тут нема чого заперечити. Він хотів присоромити мене, тицьнути носом, розмазати по столі — але затнувся. Замовк; налив собі ще вина й знову залпом випив.

Уже краще б він соромив та докоряв. Ця його шляхетність позбавила мене можливості пручатися.

— Я його кохаю, — пропищала я ледь чутно.

Він звів очі до неба, точніше, до стелі. Для нього «кохання» було тільки сюжетом трагедії… Та й фарсу теж. І я його розуміла, тому що все свідоме життя спокійнісінько прожила з таким самим переконанням.

— Ти ж не дурепа, — повторив він цього разу майже ніжно.

— Я його кохаю, — повторила я вперто.

У глибині його очей спалахнули білі злісні вогники.

Та ж він ревнує, подумала я з подивом. Він заявляє на мене права — той, хто завжди був для мене єдиним чоловіком, наділеним якоюсь владою. Він не зловживав нею — але він нею володів, він і мною володів — хазяїн… Він же батько. Він же й коханець. Є-таки підстави для ревнощів.

Він зрозумів хід моїх думок. Безгучно вилаявся; відвернувся до стіни:

— Ти… Даремно так. Я хотів як краще.

— І що мені робити? — запитала я стомлено.

— Нічого не робити, — він зітхнув. — Не ходи до нього. Годі.

— Не можу, — сказала я винувато. І відразу підскочила — він гримнув кулаком по столі:

— Дурепа! Таки дурепа, як і всі…

Я втягла голову в плечі:

— Він… Скоро поїде. Я…

— Як знаєш, — кинув він сухо. Підвівся, розплатився зі служницею і вийшов.

Я провела його поглядом. Широкі двері зачинилися за широкою спиною, і дивитися вже не було на кого — але я дивилася й далі, поки позаду не кашлянули делікатно:

— Люба Танталь…

Я озирнулася. Поряд стояв довгий, ніби зимова ніч, чорнявий, із сизим підборіддям Хаар — так його кликали, старшого в трупі конкурентів-південців.

Від несподіванки я позбулася мови. Хаар дивився не відриваючись, немов змія; служниця швиденько прибрала зі столу порожній посуд. Ватажок жителів півдня присів, граціозно закинув ногу на ногу.

Він був не старий — мабуть, навіть молодий; з-під коміра куртки пробивалися мережива сорочки, а на пальці поблискував здвоєний золотий перстень — у них, на півдні, це символ багатства.

— Посварилися? — лагідно запитав Хаар. Чуттєві кутики його великого рота, натягнутого, ніби мотузка, ледь помітно піднялися. — І чого б то?

Він навіть не вважав за потрібне збрехати що-небудь, пояснити свою нескромність; мені схотілося відразу бовкнути йому просто у вічі: а тобі що до того? Стежиш?

— Скільки він тобі платить, люба? — довготелесий Хаар очевидячки віддавав перевагу коротким розмовам. — Маленька вбога трупа — не найкраще місце для розквітлого таланту, чи не так? Це все одно, що ніжну квітку засушити в склянці з піском… А навкруг же повно родючого ґрунту.

Які пишні, красномовні звороти, подумала я і твердо вирішила зірвати на Хаарі всю злість, яка в мені накопичилася.

Він ніби прочитав мої думки та примирливо кивнув:

— Втім… Не вважай за образу. Мене не обходять ваші рахунки… Знай тільки, що я накину зо п’ять монет сріблом і оком не змигну. Варто лише тобі захотіти. Ну, не схочеш — справа твоя…

І він разом відкинув стриманість, несподівано білозубо посміхнувся:

— Де мене шукати, ти, певно, пам’ятаєш?

Він галантно вклонився й пішов; я тупо дивилася у двері, які знову зачинилися, спантеличена, розлючена, розгублена — і, проте, улещена. Поважна людина Хаар. Поважна і знаменита. І попри це він спустився до мене з неба. Приємно.

Каварренський цвинтар славився давньою традицією — майже всі пам’ятники зображали стомлених птахів, які сіли на надгробки.

Егерт постояв біля могил батька й матері. Надгробок старого Солля був увінчаний могутнім, трохи згорбленим під тягарем років орлом, а над могилою його дружини опустив голову змучений лелека. Егерт довго струшував сніг із кам’яних плит, із крил, з холодних мармурових спин.

Цвинтар мовчав під тонким простирадлом снігу; Егерт повертався колами, по багато разів проходив повз похилених кам’яних голубів, скулених ластівок і ту маленьку невідому пташину, що сиділа, схилена до гранітних літер — «Знову полечу»…

Раніше могила без пам’ятника була на краю цвинтаря, осторонь. Тепер її зусібіч оточували сусіди — але статуї тут так і не поставили, порожня гладенька плита оточена була сухою травою, що жовтими патлами стирчала з-під снігу.

Егерт зупинився. Напис на камені неможливо було прочитати, якщо не зчистити снігової шкаралупи — однак Егерт чудово пам’ятав, що тут написано. Неважко запам’ятати ім’я безвинно вбитої тобою людини.

«Дінар Дарран» — написано на камені. Його звали Дінар, він був нареченим юної Торії. Егерт Солль убив його на дуелі — а потім жорстоко спокутував цей гріх; Дінар, можливо, пробачив своєму вбивці та дозволив йому бути щасливим із Торією.

Загибель Дінара — довічна Егертова провина; а ось загибель Фагірри була єдино можливою і правильною. Про це вбивство він не жалкував ані миті — але Фагірра не пробачив, певна річ. Дотягся.

Над плитою здійнявся сухий сірий вихор…

…Маленький білястий смерч. Сухо зашелестіла бура трава.

Луар прихилився спиною до стовбура. Сторож ні за які гроші не бажав доглядати могилу — він сам очистив від торішнього листя ледь помітний необгороджений горбочок.

Йому було страшно сюди приходити. А не приходити не міг; тим більше сьогодні — перед від’їздом…

Він не хотів вирушати в ці мандри. Він боявся цього. Він знав, що в кінці шляху на нього вже чекають — і не бажав цієї зустрічі. Йому, зрештою, зовсім не потрібен старий медальйон з дитячих спогадів…

Необхідний. Як повітря. Як світло.

Так п’яниця поспішає до корчми крізь заметіль, ризикуючи залишитися в заметі. Так закоханий, гнаний пристрастю, дереться в спальню по карнизі й не боїться скрутити собі шию. Луар чіплявся за кожен новий день, відкладаючи подорож на післязавтра, — але сила, що гнала його за медальйоном, була встократ сильніша за страх.

Ми лежали в задушливій темряві, розімлілі та щасливі, як два ситі, розпечені на сонці удави. Десь у кутку делікатно шкреблася миша; крізь шпару в запиналі пробивалися тьмяні відблиски прогорілого каміна. Червона іскорка відбивалась у розплющеному Луаровому оці — другого не було видно. Цієї миті Луарове обличчя на подушці уявлялося мені мальовничою місцевістю, країною з долинами та гірськими піками, з пагорбами й безсонним круглим озером. А червоне світло каміна заміняло в цій країні заходове сонце… Напевне, такі думки бувають у стомленій голові тільки за мить до сну.

Він ледь ворухнувся — я побачила, що те єдине око, яке я бачу, дивиться на мене:

— Спатимеш?

— Ні, — відгукнулась я пошепки. Мені не хотілося, щоб на зміну блаженній червоній темряві прийшов звичайний сірий ранок.

Він обережно пригорнув мене:

— Слухай-но… Давно-давно на білому світлі жив чаклун… Маг. Він був сильний і вмів заглядати в майбутнє… За це його кликали Віщуном.

Я ледь посміхнулася. «Одна жінка вміла прати білизну… За це її прозвали пралею».

— Не смійся, — сказав він ображено. Я примирливо притулилася до нього щокою; він зітхнув і продовжив — трішки співуче, як зазвичай розповідають казки:

— Ну от… Ця людина володіла дорогоцінною річчю — Амулетом Віщуна… Це такий медальйон із отвором, і Віщун… Бачив недоступне. Він був могутнім і жив довго… Але зрештою все-таки вмер. А медальйон, тобто Амулет, передав своєму спадкоємцеві… Який теж був магом і теж став віщуном. І звідтоді його — не спадкоємця, а того, старого — почали звати Першим Віщуном… І так було довго. Віщун умирав — Амулет сам знаходив собі нового хазяїна…

— Нюхом? — поцікавилась я.

Луар не засміявся:

— Напевне… Напевне, в Амулета є таки нюх. Він… дуже складна річ, цей Амулет. Своєму хазяїнові він приносить могутність… А самозванця може й убити. Дуже сильна річ. Небезпечна… У книгах описано, як за допомогою медальйона віщуни ходили крізь… Але, може, саме це й вигадка… Отже, минали століття. Один умер — Амулет перейшов до іншого…

Він замовк, і миша, яка принишкла на час його розповіді, знову радісно взялася до роботи.

— А далі? — запитала я.

Він зітхнув:

— Далі… Останній віщун умер… Він був гарною людиною, гідним магом, звали його Орвін… Він умер, точніше, загинув, і Амулет залишився без господаря… І вже багато десятиліть його шукає.

— Кого? — нерозумно запитала я.

— Віщуна, — відгукнувся він приречено.

Ми знову замовкли — надовго, на радість миші.

— А звідки ти все це знаєш? — запитала я не без іронії.

Він підвівся на лікті — і обоє його очей, ледь помітних у темряві, втупилися в моє обличчя:

— Цей медальйон… Довго зберігався в мого діда, декана Луаяна. Він був магом…

— Твій дід — маг?! — тепер я теж сіла на ліжку. Мистецтво вигадувати небилиці до деякої міри навіть почесне — але надто вже незвичне для серйозного хлопчика Луара; тому я дивилася на нього пильніше, ніж дозволяла темрява:

— Твій дід? Маг?

У його голосі почувся подив — він, виходить, думав, що я давно знаю:

— Звісно… Декан Луаян, він був відомий у місті, а в університеті на нього взагалі молилися… Це він зупинив Мор, викликаний братами Лаша… Тільки цього майже ніхто не пам’ятає, — тепер у його голосі почулася гіркота. — Він написав книгу «Про магів», такий здоровенний трактат, життєписи… Я так і не прочитав до кінця. Але я читав про віщунів і Амулет…

— Стривай-стривай, — я обхопила коліна руками, — ти читав книгу, написану чаклуном? Життєписи магів?

Луар постав переді мною зовсім у новому світлі. Я в житті не зустрічала когось, хто зустрічав таку людину, що сама бачила справжнього мага!

— Так, — він знову зітхнув. — Але справа не в тім… Тут дещо цікавіше. Дід зберігав Амулет Віщуна багато років, а після його смерті…

Він затнувся. Помовчав. Сказав сухо, вдавано спокійно:

— По смерті мого діда Амулет перейшов… до моєї матері.

Я підстрибнула, загрузла в перині:

— Ти не жартуєш? Виходить, він зараз у неї?

Він, здається, похитав головою:

— Ні.

Я розчаровано вляглася назад. Підтягла ковдру до підборіддя:

— А де?

— Хотів би я знати, — відгукнувся він з незрозумілим виразом.

— То що, його вкрали?

Він обхопив мене під ковдрою — наче хотів перевести мої думки на інше; слід визнати, це йому почасти вдалося.

— Його не вкрали, — прошепотів він мені в гаряче вухо. — Його віддали… на збереження. Іншій людині. І не запитуй, кому. Сам не знаю до пуття…

Отут його рука виявила безсоромність; і в моєму розмореному тілі виявилася раптом захована пружина, і за кілька хвилин нажахана миша ретирувалася, а з готельної перини полетіли навсібіч пух і пір’я.

Камін цілковито згас.

У чорнильній темряві я слухала його дихання — дихання спокійної, щасливої, дуже стомленої людини. На якусь мить у мені раптом прокинулися гордощі — адже я врятувала його… Тоді… Й зараз теж.

— Луаре, — прошепотіла я.

— Так, — відгукнувся він, солодко засинаючи.

— Даси мені почитати книгу… життєпис магів?

— Звичайно… — він позіхнув у темряві, — бе…ри…

Цілу ніч мені снилися чарівники в довгих, до підлоги, чорних мантіях.

Наступного дня я купила йому яблуко.

Просто так — зайшла на ринок, довго вибирала, ходила вздовж рядів; потім торгувалася, поки не захрипла: йшла, поверталася, стала знаменитістю серед перекупок — через самий лише кураж. А вже по тому, як окинула гордовитим поглядом повернені в мій бік невдоволені обличчя, голови в чіпцях, купила яблуко. І на повен голос заявила: «Це нареченому».

Слуги в «Мідних вратах» давно знали мене й кивали при зустрічі; цього разу в передпокої сидів сам хазяїн. Я привіталася, качаючи яблуко в долонях, і, як звичайно, ступнула до сходів; мене здивовано погукали:

— Агов, панянко!

Я озирнулася. Господар ніяково посміхався:

— Поїхав…

Я не зрозуміла. Яблуко пахло — терпко, запаморочливо, як пахне наприкінці зими гарне осіннє яблуко, що довго дрімало в соломі.

— Пан Луар виїхав. Ви що ж… Не знаєте?

Кручені сходи під моїми ногами здригнулася та прокрутились, як величезне свердло. Я ще сподівалася, що хазяїн, мерзенна пика, знущається, що це такі в нього жарти зі мною, занімілою дівчиною.

— Як? — запитала я ледь чутно. Він перестав посміхатися:

— То він… Не сказав, ось у чому річ. Я думав, вам відомо… А як ні, то що ж…

У очах його світилося розуміння. Огидне вульгарне розуміння.

Я проковтнула приниження, зібрала всі свої сили й запитала так спокійно, як тільки могла:

— Нічого не передав? Ані записок, ні речей? Може, в кімнатах?

Він похитав головою:

— Забрали вже… Новий мешканець оселився, не простоюємо, заклад-бо… відомий, авжеж… Лише години зо дві минуло — і ось тобі, не порожня кімната…

Я стисла зуби:

— Годинки зо дві?

Хазяїн тонко посміхнувся:

— Справді, не так і мало… Але якщо наздогнати…

Я не пам’ятала, як опинилася на вулиці. «Коли наздогнати»… Набридла шляхетному панові чергова дівчинка-іграшка, ось він і позбувся просто й дешево…

Сволота. Яка сволота цей хазяїн, які бридкі в нього думки…

Я раптом зупинилася посеред вулиці. Він поїхав, як і збирався. І я навіть приблизно знаю, куди й навіщо…

Муха чистив коней. Я тицьнула йому яблуко:

— На.

Він здивовано взяв. Швиденько відкусив, поки не відібрали; розплився в посмішці:

— Солодке…

— За все солодке доводиться розплачуватися, — оголосила я злостиво. Він витріщився, намагаючись зрозуміти, чи не схибилась я остаточно.

…Муруга конячка зроду не ходила під сідлом. Я накинула вуздечку; Муха злякано закричав, давлячись яблуком:

— Агов! Ти чого!

Я скочила на голу, слизьку, кощаву кінську спину:

— З дороги! Ну!

— Дурепа! — заволав він, і в очах його промайнув невдаваний жах. — Флобастер уб’є!

Конячка була здивована й розгнівана; я вдарила її п’ятами, щоб раз і назавжди пояснити, хто тут хазяїн. Кобилка злякано заіржала, Муха сахнувся вбік — я вилетіла з дверей стайні з розмаяною навколо кобилячих боків широкою спідницею.

На вулиці оглядалися — ти диви, дівчисько! Верхи, наче хлопець! Без сідла! Ви тільки погляньте! Я лупила кобилку в боки; вершниця з мене була, прямо скажемо, ніяка, але злість і розпач зробили свою справу — я вчепилась у бідолашну тварину, мов той кліщ, який розтискає щелепи тільки по смерті. А до смерті мені було ще далеко — конячка відчула це й вирішила, що в її інтересах підкоритися.

Статечні вершники сахалися, щойно помічали мене на початку кварталу. Якась карета мало не перекинулася. Я вилетіла за міські ворота, ледь не збила з ніг стражника, що ловив собі гав, — вітер відніс назад призначену мені лайку. Прогримів під копитами міст — я мчала широким шляхом, і хтось маячів попереду, але це був не Луар — просто якийсь здивований городянин, який вибрався в передмістя навідати рідних…

Як далеко він устиг заїхати? Скільки перехресть на шляху, скільки разів він міг звернути?!

Муруга конячка — не прудконогий рисак. Біг її дедалі вповільнювався, а на нові безжальні поштовхи вона озивалася тільки сумним докірливим іржанням: за що?! Вона служила трупі довше, ніж служила я, — і така подяка?!

Я озирнулася. Навкруг лежали сіро-сніжні поля в чорних розталих плямах, дорога була порожня, і тільки біля самого узлісся…

Привиділось, чи ні, але я вперіщила кобилку так, що вона ледь не скинула мене зі своєї багатостраждальної спини.

Біля узлісся виднілася постать вершника; ми знову помчали; з-під копит летіли грудки болота й мокрого снігу, і я теліпалася на спині, з кожним кроком конячини відчуваючи дедалі сильніший біль, а обрій не наближався, і людина попереду була так само далеко…

Потім я зрозуміла, що не помилилася. Вершник не був видінням; коли, вихиляючись під моїм побитим озаддям, кобилка добулася до роздоріжжя, він саме вирішував, куди звернути.

— Луаре!!!

Мій голос здався незнайомим мені самій — хрипкий, як у хворої ворони, надсадний, злий. Луар озирнувся, рука його, що потяглася була до шпаги, безсило опустилась:

— Ти?!

Я зіскочила — скоріше гримнулася — з нещасного коня. Підвелася, підвиваючи від болю; підскочила до Луара, схопила його жеребця за вуздечку:

— Ти… Я тобі дівка? Я тобі цяцька куплена, забавка, так? Послинив і виплюнув?

Мені хотілося його вдарити — але він був у сідлі, недосяжно високо, я могла тільки сичати, бризкаючи слиною, у його очі, які страшно розширилися:

— Ти… Щеня. Я тебе… Забирайся! Забирайся геть…

Я проганяла його стиснутими кулаками — о Небо, ніби це він цілу годину переслідував мене на шкапі без сідла розбитим шляхом:

— Забирайся геть! Худобина! На очі мені більше… Геть!

Я випустила його вуздечку, розвернулася, пішла не знати куди, і з кожним кроком стримувати сльози ставало важче; біль у ногах і спині доповнював мої почуття неповторними барвами. Нещасна кобилка дивилася на мене з жахом — у її очах я була чудовиськом, божевільною мучителькою всього живого.

Він спіймав мене на узбіччі. Схопив за плечі, розвернув до себе:

— Ну я ж… Але я ж не можу не їхати! Я ж не вільний над собою… Я ж…

Його благальний погляд мене доконав. Я розревлася так, як не плакала з часів притулку.

Добрих півгодини ми стояли на узбіччі — він обіймав мене, я то виривалася, то кидалася йому на шию; сторонній спостерігач здорово повеселився б — але ніяких спостерігачів не було, тільки спокійний Луарів жеребець та моя кобилка, котра не втекла тільки тому, що ледве трималася на ногах.

Луара трусило. Він гриз губи й повторював, що кохає мене й повернеться; на думці в нього було щось зовсім інше, але я надто змучилася, щоб розгадувати його таємниці. Він повторював, що не вільний над собою, що йому зле, що його тягне, що він мусить; слово «амулет» так і не прозвучало. Нам обом було не до того.

Слово виникло в моїй пошматованій пам’яті, коли перед самим закриттям воріт ми — напівжива конячина і її вкрита синцями вершниця — повернулися в місто.

Без думок і пояснень. Одне тільки дивне слово — «амулет».

Флобастер узявся за батіг.

Я безтрепетно пішла з ним на заднє подвір’я; переляканий Муха гладив по мокрій шиї постраждалу конячину, з низького віконця кухні витріщалася цікава служниця, на помийному барилі бенкетував облізлий кіт. Баріан за щось вичитував Гезині — далеко, на краю моєї свідомості. Металася панічна думка — ні! Флобастер ніколи мене не бив! Але й паніка була якась несправжня, ледача, теж далека й невиразна. Луар поїхав; амулет.

Флобастер так зиркнув на цікаву служницю, що віконце відразу й зачинилося. Потім так само люто глянув на мене — я безстрашно витримала його погляд.

Він здер з мене плаща. Мовчки, зі страшним сопінням, рвонув догори пелену мокрої сукні.

Очі його розширилися. Обличчя залишалося лютим, але очі стали схожі на блюдця, коли він глянув на мої голі ноги.

Я ніяково зігнулася й теж на них глянула.

На задньому подвір’ї було темно — самотній ліхтар та засвічені вікна в сутінках, які дедалі згущалися; в цьому півмороку я побачила на власному тілі чорні, моторошні з вигляду синці. Атож, поскакай з незвички без сідла.

Флобастер мовчав. Я мовчала теж — чекала на покарання.

Він відпустив мене. Сопучи, підняв мого плаща; накинув мені на плечі й пішов, волочачи кінчик батога по розкислому болоту.

Гінці з’явилися на світанку — точніше, гонець, тому що тільки цей хлопець у заляпаному грязюкою червоно-білому мундирі був повноважним представником капітана варти. Інші двоє служили йому проводирями та охоронцями.

Посланців зустрів слуга із сонними червоними очима. Хлопця, що виявився лейтенантом варти, провели просто до пана Солля — або полковника Солля, як його шанобливо іменував червоно-білий юнак.

Розгромлена вітальня справила на лейтенанта сильне враження. Слуга, який супроводив його, хитався від утоми; хтозна, що очікував побачити юнак у кабінеті Солля. Однак назустріч йому підвелася з-за столу цілком твереза, суха, напружена й недобра людина. Посланець зніяковів.

Егерт узяв із його рук листа, запечатаного особистою печаткою капітана варти Яста. Потримав, очікуючи від себе ознак хвилювання; не дочекався, розламав печатку, розкрив.

«Полковникові Соллю радостей і перемог. Нехай дні його…» — Егерт пробіг очима звичайні ввічливі рядки. «Повідомляю панові полковникові, що після раптового його від’їзду гарнізон виявився позбавленим керівництва, і мені нічого не залишалося робити, як тільки прийняти командування на себе…»

Солль байдуже кивнув. Добре. Він все одно готував Яста собі в спадкоємці… Все влаштувалося якнайкраще.

«…Однак вісті, одна зліша за іншу, не дають спати спокійно. Дрібні розбійницькі зграї, що промишляли на околицях, об’єдналися тепер у один міцний загін на чолі з якимось Совою… Лиходії насмілюються нападати вже не просто на самотніх подорожан, але й на цілі каравани; жителі околишніх сіл і хуторів бояться, надсилають послів із чолобитними — однак я не зважуюся почати велику каральну вилазку за вашої відсутності… Справи що не день гірші — благаю, полковнику, прибути в розташування гарнізону та прийняти командування з тим, щоб…»

Молодий посланець нетерпляче переступив з ноги на ногу, дзвякнув шпорою. Егерт підвів очі — юнак дивився в міру шанобливо, в міру очікувально, в міру докірливо.

— Передайте капітанові Ясту, — Егерт зітхнув, добираючи слова, — передайте капітанові, що я прибуду відразу ж… Як тільки мої важливі справи дозволять мені зробити це. Нехай капітан діє на свій страх і ризик — я вірю в його талант полководця, — Солль знову зітхнув, стримуючи мимовільне позіхання.

Вражений посланець дивився на нього розширеними очима.

Колись у дитинстві він тяжко хворів. Йому тоді було років сім, і звідтоді на все життя запам’ятався стан напівмарення, коли здавалося, що під головою не подушка, а мішок з розпеченим камінням.

Потім наставало полегшення — і в мокрій від поту темряві йому ввижалися далекі замки серед моря, зірки на щоглах кораблів, багаторукі риби та птахи з очима, як жарини…

Ця подорож нагадувала Луарові те давнє марення. І ще чомусь уявлялося червоне яблуко, що впало в річку й повільно пливе за течією — напівпритоплене, яскраве, з зухвалим хвостиком над поверхнею води. Часом Луарові здавалося, що його шлях — та сама повільна прозора ріка, і вона несе його, немов яблуко.

Він не противився плинові річки. Спершу подорож із заплющеними очима виявилася навіть приємною — він ні про що не думав і ліниво дивився, як оголюються під сонцем засніжені поля, як повзуть по них тіні хмар, як метушаться на латочках відталої землі охлялі птахи. На душі в нього було спокійно та порожньо — тепер він нічого не вирішував і нічого не хотів. Долю було визначено — давно й остаточно, але ось невідомо ким; Луар встановив для себе, що колись потім він запитає і про це. Не зараз. Зараз він позбавлений своєї волі — і його залежність настільки глибока, що десь змикається з абсолютною волею.

Але дні йшли за днями — і з кожною новою ночівлею, з кожним новим перехрестям його спокій танув.

Напевне, мета ставала дедалі ближча — але з кожною годиною в Луаровій душі посилювалася невідома сверблячка. Це було схоже одночасно на голод і на спрагу, він почувався дитиною, якій показали іграшку — а потім сховали, й тепер він мусить падати на землю, битися в істериці, вимагати, вимагати…

Він поганяв і поганяв коня; жеребець хрипів, вкриваючись милом, та Луарові все одно здавалося, що він їде недостатньо швидко.

Одного разу, під час ночівлі на сіннику в чиємусь дворі, він відчув під пальцями грані золотої пластинки. Начебто ковток води посеред безкраїх розжарених пісків. Ланцюжок холодить шию — нарешті!

Він розплющив очі. Долоні пам’ятали вагу медальйона — але вони були порожні. Тоді його скрутив спазм.

Він качався по сіні. Він волав щось невиразне, збіглися люди зі світлом, крізь гуркіт у вухах він чув плутане: падуча… падуча… кінчається… І він дійсно бився з піною на губах — йому здавалося, що він порожній мішок, у якому застрягло шило. Йому хотілося вивернутися навиворіт.

Над ранок він опам’ятався — але спокій втратив остаточно; його змінив нестримний потяг до медальйона.

Він бачив його в обрисах хмар. Золото ввижалося на дні струмка, будь-який зустрічний здавався узурпатором, незаконним власником святині. Видивляючись золотий ланцюжок, Луар взяв за звичку при зустрічі з кожним перш за все розглядати його шию. Люди сахалися, бурмочучи закляття-обереги — не інакше вовкулака, заміряється встромити ікла…

Довкола нього дедалі щільніше згущався острах. Якби Луар, як дівчина-кокетуха, носив із собою маленьке залізне люстерко, якби мав звичку зрідка в нього дивитися — тоді зрозумів би, звідки ці зацьковані погляди зустрічних і супутників, чому його бояться пустити на нічліг — і все-таки пускають… Жага до медальйона, яка з їдала його зсередини, дедалі виразніше проступала в його холодних, непорушних очах.

Він плакав ночами. Амулет кликав його, як дитина, що заблукала, кличе матір; це перетворилося на катування, на невідступну маячню. Луар нічого навколо не бачив, просто рвався вперед, знаючи, що божевільна мандрівка добігає кінця.

І ще — він зрозумів, що поруч із медальйоном перебуває хтось, із ким неминуче доведеться зустрітися.

Весна настала відразу — тяглася-тяглася гнила відлига, а далі раптом устало вранішнє сонце, і всі зрозуміли, що зими більше нема. Скисла.

Кошлаті мітли розмазували по бруківці гній і глину, і на них, на мітлах, набухали бруньки. Городянки поспішали додати до свого звичного вбрання якусь соковиту весняну деталь, і тому в галантерейників підвищився попит на бантики-пряжки-хусточки. Подекуди в садочках розпустилися кволенькі жовті квіточки, й місцеві закохані висмикували їх із коренем, щоб з превеликим шармом піднести потім своїй любій модисточці або білошвейці.

Збори зросли і в нас, причому попит пішов на трагедії та лірику. Фарси гралися рідше, ніж зазвичай, і це було чудово, тому що я кульгала ще досить довго; публіка плескала, а тим часом наближалося завершення наших зимових гастролей.

Саме собою малося на увазі, що першого ж по-справжньому теплого дня трупа полишить гостинне місто, і тоді життя закрутиться, як і досі, — дорога, вистави, ярмарки, села, багаті та пихаті аристократи в замках, наївні та скупі селяни в хуторах, щедрі базари з безліччю шляхетних злодіїв, вибої на шляху, дощі та сонце… Збираючись вечорами в харчевні, Баріан і Флобастер вирішували, куди б податися, Фантін, розжирілий за зиму, кивав і погоджувався, Гезина мріяла, що добре було б, мовляв, дістатися до узбережжя та побачити море — і тільки я понуро мовчала. Цікаво, чи Луар засмутиться, коли повернеться і не застане мене в місті? І скільки часу займуть ці дивні пошуки «амулета»?

Хтозна коли я потраплю сюди знову. Дороги — вони непередбачувані. Пливе собі скіпка в бурхливому струмку та будує плани на майбутнє…

Тим часом струмки талої води виливалися з підворіть і впадали в каламутні вуличні потоки, а вода в кам’яному міському каналі піднялася під самий горбатий місток. Горобці репетували від щастя, Флобастер дедалі частіше запитливо поглядав на сонце, а Муха вголос рахував дні — так не терпілося вирушити в дорогу.

Щоразу, коли я зустрічала на вулиці студента, нишком розглядала його від черевиків до чорної шапочки з китицями. Слово «амулет» у моїй пам’яті міцно поєдналося зі словом «книга». Книга Луарового діда… Мага, якого звали Луаяном. Тільки тепер до мене дійшло, що хлопця ж і назвали на честь діда, діда любили та поважали, він написав книгу — життєпис магів… А Луар, телепень, не знайшов часу, аби до кінця прочитати її — зате читав про «амулет». І, між іншим, дозволив почитати й мені…

А раз Луар дозволив, міркувала я, то не скористатися його дозволом було б невдячно й нерозумно. Залишалася дрібничка: книга, напевне, зберігалася в Університеті, де ж іще? Не в спальні ж, справді, тримала її пані Торія, сувора спадкоємиця чарівника Луаяна. Оце було б кепсько — у спальню пані Торії мені ніяк не можна було пролізти. А в Університет…

Двійко студентів занадилася на наші вистави. Обоє робили Гезині подарунки — льодяники на паличках, срібні монетки й ті ж таки жовті квіточки з садочків. Я їх мало цікавила — в костюмі баби з «Трире-простака» нікого особливо не спокусиш.

Перший з тієї двійці був міцний селянський хлопець, який утік, очевидно, зі свого хутора назустріч пригодам міського життя та випадково втрапив у обійми професорів. Другий здавався сином пекаря — круглий, біло-рожевий, як пряник, посипаний, до того ж, ластовинням, начебто родзинками. Маючи уявлення про смаки Гезини, я пророкувала перемогу першому та нищівну поразку другому.

Так воно й сталося. Одного з чудових весняних днів Гезина та здоровань вирушили на прогулянку за місто, а веснянкуватий парубійко зостався в самоті, щоб переживати своє горе.

І тоді я вирішила прикрасити йому ці хвилини.

Він страшенно зрадів. Він посміхався та червонів, пропонуючи мені руку; він відразу щиросердно забув про Гезину й, відверто кажучи, йому було байдуже — та акторка, чи ця. Колір волосся не мав значення — аби тільки походжати з нею попід ручки, гордовито поглядати на перехожих та потім вихвалятися перед друзями: бачили, мовляв, цих комедіанток!

Звали його Якон, батько його виявився не пекарем, як я спершу подумала — ні! Батько його був лікарем, мав практику тут, у місті, і виховував сина в суворості. Бідолаха жорстоко страждав — вдома його й досі сікли різками, в Університеті глузували, жінки гидували мати з ним справу, тому доводилося щогодини самостверджуватися.

Як я зрозуміла, частиною цього самоствердження була й дружба з найдужчим студентом Університету (уже й не знаю, чим лікарський син «купив» цього простакуватого бичка), й гонитва за прихильністю комедіанток. Тепер бідолаха не вірив у власний успіх — я впала йому просто в руки, як перестиглий плід, і єдиною перешкодою до нашого зближення виявилася моя примха, природна для акторки: я хотіла побачити Університет зсередини. Якщо не весь, то вже бібліотеку — обов’язково.

Якон стомився пояснювати мені, що так не водиться, появи сторонніх в Університеті не пробачають — я стояла на своєму. Складно? Ну, гаразд, з легшими справами я впораюся й без допомоги закоханих студентів.

Нарешті Якон здався. Не відступатися ж від дивом знайденого щастя, не пасти ж, справді, задніх! Мені було призначено зустріч; темного вечора, коли тільки найстаранніші студенти сидять при свічках за книгою, а легковажні їхні товариші бенкетують у міських винарнях, коли у величезних навчальних приміщеннях порожньо та темно, коли навколо блукає тільки сторож, а в бібліотеці нишпорить лише кіт-мишолов, — о цій самій порі тремтячий спітнілий Якон провів мене повз залізну змію та дерев’яну мавпу, які охороняли вхід.

Голосно дихаючи, він чалапав попереду; вогник свічки, стрибаючи, вихоплював із темряви коридори з нішами, приосадкуваті колони, чиїсь обличчя на кам’яних барельєфах. Пахло пилом; я затремтіла. Запах нагадав мені напівзруйнований будинок моєї бабці, дім, де я росла.

Якон озирнувся:

— Ось… Тут… Тільки п’ять хвилин, зрозуміло? Подивишся — і підемо…

Він теж тремтів — від ляку а, може, від передчуття. Думав, бідолаха, що, коли я вгамую свою цікавість, то постараюся і йому догодити, вдовольнити його хлоп’ячу хіть.

Величезні двері повільно відчинилися. У темряві ледве мріли три високі вікна — за ними ніч була ніби розріджена, в одному висіла навіть дрібна зірочка. Якон сопів у мене над вухом.

Тут накопичувався книжковий пил. Роками, десятиліттями; я схопилася за ріг стелажа, тому що голова моя раптом замакітрилася. Дитинство, мама…

Там теж лежала пилюка — й ніхто її не прибирав. Час від часу частину дорогоцінної бібліотеки пускали на розтоплювання груби; я довгі години сиділа на підлозі, розглядаючи золоті обрізи, шкіряні палітурки, тиснені корінці; особливо мене забавляли замочки — деякі книги защіпалися на ланцюжки, начебто приховану в них мудрість можна було запросто викрасти й кудись понести… Залишити порожні жовті сторінки…

Читати я вивчилася по стародавній абетці — на кожній сторінці там були малюнки, їх можна було теж розглядати годинами. Абетка загинула взимку в печі — і я не плакала, тому що стало на якийсь час тепло… А ще дошкуляли миші. Одного разу я спіймала на вулиці худу блохату кішку — але двоє мисливських псів, чийого родоводу не могли зіпсувати навіть брудні ковтуни під черевом, вигнали мою протеже, дякувати, що не з’їли.

Собаки були вічно голодні. Я теж була вічно голодна; єдиним, чого в моєму дитинстві не бракувало, були гори стародавніх книжок…

Я отямилася. Якон, звичайно, погарячкував, коли виділив мені на перегляд лише п’ять хвилин. Однак у будь-якому разі часу було обмаль — не сидіти ж тут до ранку?

На маленькому столику знайшовся свічник. Я викликала в Якона жах, коли засвітила в ньому дві грубі кручені свічки та заходилась знайомитися з усім, що стояло на полицях.

— Ти що, з глузду з’їхала? — видихнув він. — Стільки світла… Помітять…

— Я в темряві не бачу, — зізналась я.

— Що тобі тут бачити? Це вчені книжки… ти, напевне, й читати не…

Я змовчала. Книг було забагато, а часу замало — я зрозуміла, що без сторонньої допомоги не впораюся. Стороння допомога могла бути єдина — в особі переляканого Якона.

Я озирнулася, додала своєму обличчю захопленого, трішки розгубленого виразу:

— Так… Бачу, що вчені… Ти що ж, — голос мій затремтів від замилування, — всі їх прочитав?

Студіозус зніяковів. Навряд чи він виділявся з-поміж товаришів глибокими та значними знаннями, здобутими старанною працею. Я натисла:

— Ти знаєш… Я завжди мріяла… Зустріти… познайомитися… Учені… вони ж не такі, як усі. Вони… Ось ти, напевне, знаєш, де яка книжка стоїть?

На його обличчі позначилися сумніви. Я заскреготіла зубами: і де взявся такий дурень на мою голову!

Тепер залишалося найскладніше — повідомити йому назву книги й таким чином втаємничити його в свою справу. Хтозна, скільки ще людей услід за мордатим Яконом дізнаються, що така-то й така комедіантка шукає таку-то й таку книжку…

Втім, начхати йому було на мої таємниці. Він рішуче схопив мене за руку:

— Ходімо… Та ходімо ж бо… Годі… Подивилася…

Я вирвалась. Примхливо накопилила губу:

— Не чіпляйся. Не заробив ще.

Він тихенько застогнав. Я задоволено кивнула:

— Отож-бо й воно… А тепер знайди мені, Яконе, книжку декана Луаяна «Про магів».

Здається, я його вразила.

З витріщеними очами він безмовно заглибився в курну книжкову темряву; звідтіля довго чулися його охкання, зітхання та здавлені прокльони — однак, коли він з’явився, книги в його в руках не було:

— Я не знаю… Тут була копія… А оригінал у пані Торії в кабінеті, я не знаю… А копія тут була…

Я зробила крок до нього — він, бідолаха, відсахнувся:

— Слухай, Яконе… Якщо ти мені не знайдеш негайно цієї книги — я зараз сама закричу: «Рятуйте!» А сторожеві скажу, що ти затяг мене сюди, щоб…

— Ні!!! — він так сполотнів, що навіть ластовиння зникло. — Ти… Ти просто…

— Шукай, — кинула я холодно.

Він шукав довго; кіт-мишолов з’явився з темряви, щоб потертися носом об мою спідницю.

Якон з’явився мало не в сльозах:

— Немає… Пані Торія… Вона бере іноді… у кабінет… декана…

— Пішли в кабінет, — сказала я спокійно. Він мало не впав:

— Та ти… Не можна!!! Туди тільки пані Торія… Тільки при ній… Там замкнено, не можна!

Я заскреготіла зубами. Схоже, всі мої старання марні — залишається цьомкнути в щічку лікарського сина, щоб не так сильно, нещасний, засмучувався…

Я підняла свічник над головою — щоб посвітити краще й кинути останній погляд на цю книжкову пишноту…

Вона стояла в мене над головою. Поблискував золотом тиснений корінець. Тільки руку простягни.

Я простягла.

Луаян. «Про магів… Життєписи великих, які…»

— Вона? — запитала я в Якона.

Той проковтнув слину. Зацьковано кивнув.

Книга була важка та незвичайно нова — якихось зо два десятка років… Палітурка ще пахла шкірою.

Світло двох кручених свічок упало на гладенькі сторінки, які ще не встигли пожовкнути. Зміст книги; у мене захопило дух.

Які імена. Їхній звук уже був сповнений магії — Бальтазар Ест… Ларт Легіар… Орлан-пустельник… Руал Ільмарранен на прізвисько Марран, іменований надалі Брамником…

Я чомусь здригнулася. Може, тому, що Руал — це ніби Луар навиворіт. Буває ж таке…

Якон постогнував у мене за спиною. Точніше, вже не постогнував, а скімлив — тонко та безнадійно.

Я перегорнула сторінку назад, до початку книги. Мене трусило дедалі сильніше — ось він, Перший Віщун… Якась немислима давнина… А поруч…

Я тихенько охнула. Поруч — «Старець Лаш, великий і божевільний»…

Долоні мої спітніли. Обережно, щоб, збережи Небо, не пошкодити ні сторінки, я заходилася шукати розділ про великого та божевільного старого. Таких збігів не буває — яке відношення божевільний старий може мати до Священної Примари Лаша, якому поклонявся цілий орден служителів, котрі двадцять років тому наслали на все живе Мор, орден, з якого походив Луарів батько, Фагірра…

Яка це була книга! В кожну сторінку хотілося вчепитися та читати, не відриваючись, — але не можна, немає часу, де розділ про Лаша…

Якон закричав, як заєць. У бібліотеці стало світліше; я не звернула б уваги, але Якон намагався, звиваючись, заступити книгу своєю спиною — заховати від когось, хто став у дверях:

— А… Ні… Це… Вона… сама…

Пес, подумала я злостиво. Начхати мені на сторожа й плювати мені на Якона — я винесу цю книгу, вкраду, вона мені потрібна… Якщо буде треба, я за неї битимуся.

— Ні… Я… Не я… — голосив лікарський син.

Я стисла зуби, вдала на обличчі крижаний вираз і озирнулася.

Тримаючи свічник з такими самими, як у мене, двома крученими свічками, на порозі стояла пані Торія Солль, і гарне обличчя її було маскою люті.

Всю мою рішучість і злість немов накрили мокрим мішком. Напевне, коли пані Торія лупила канделябром по обличчю свого сина, вона мала схожий вираз очей. Таким поглядом убивають.

— Люб’язна комедіантка цікава? — запитала Луарова мати. Вона говорила тихо — і в шелестінні її голосу мені почувся звук, який видає зміїна луска, ковзаючи по каменю. — Люб’язна комедіантка вирішила, що театр її безмежний?

Звичайно, вона мене впізнала. Звичайно, з моїм виглядом у її пам’яті пов’язався моторошний спогад про Луара, каптур Лаша і прозріння Егерта Солля.

— Вона… — прохрипів Якон — і був безжально зметений з дороги. Торія ступнула до мене, і очі її горіли, як два крижані вогні:

— Чого тобі тут треба, мерзотнице?!

Образа, немов ляпас, повернула мені втрачені сили. Я випросталася:

— З якого це дива пані вважає, що має право…

Зіниці її розширилися. Вона побачила на столі за моєю спиною розгорнуте Луаянове творіння.

— Ах ти…

Мене відкинули геть, немов кошеня. Торія захлопнула книгу, язички свічок затанцювали й мало не згасли; з важким томом напереваги, неначе бажаючи мене вдарити, Торія Солль сліпо рушила вперед, загонячи мене в кут між полицями:

— Як. Ти. Посміла.

— Він дозволив мені! — крикнула я з перекошеним люттю обличчям. — Луар дозволив мені, він має право, це і його книга!

Від імені сина вона захиталася, як від ляпаса. Зупинилася; знову рушила на мене:

— Я. Відучу тебе. Забиратися в щілини. Повзуча тварино.

У житті мене ображали по-всякому — я навчилася пропускати образи повз вуха. Але тепер мені стало кривдно до сліз.

— Я — тварина? — скрикнула я крізь ці непрохані, принизливі для мене сльози. — Я свого сина не зрікалася!

Вона схопилась рукою за груди. І відразу ж — другою рукою за стелаж, щоб не впасти. Її погляд безсило ковзнув по мені, як пазурі по склу. Я злякалася.

— Ти… — видихнула вона.

Я схлипнула:

— А що… Він… У чому він винен? Він що, не любив вас, як матір? Він що, не вірив вам? Він що, відповідає за…

Я затнулася. Не можна було цього говорити. Ні.

Мацаючи руками, як сліпа, вона повернулася до мене спиною. Притримуючись за полиці, відійшла до столу — згорблена, схожа на бабу, яка волочить ноги. Взяла свічник і побрела до виходу; забутий Якон плакав у якомусь кутку. Я подумала про нього байдуже, як про чужу річ.

У його кімнаті було незвично, неприродно чисто. Далла прибирає щодня… Та й кому ж м’яти постіль, бруднити підлогу та розкидати де попало речі й книги.

Торія постояла на порозі, не зважуючись увійти. У дитинстві вона так само боялася ввійти до кімнати, де лежала її мертва мати…

Тихо й чисто. Як при небіжчику.

Кімната її мертвого сина.

Вона зачинила двері, так і не переступивши порогу. Луар…

Ім’я обпалило, немов батіг.

Уночі вона прокинулася тому, що посеред кімнати хтось стояв, мовчазний та холодний, як відображення в товщі льоду.

— Іди, — благала вона, натягаючи на голову ковдру, — іди… Що… За що…

Тоді, в підземеллі, вона теж плакала й запитувала, за що. Він пояснював, не жаліючи часу, що за неймовірний злочин має бути покарання… Наслати Мор — жахливий злочин, чи не так? Вона благала — але ж не я… Я не винна… І він пояснював, кивав із розумінням: карають не обов’язково винних. Жертва мусить бути невинною, інакше яка вона жертва?

Так, ще він хотів знати, де медальйон… Дуже хотів знати; Торія сказала б, щоб перервати муки — але від шоку й болю забула…

Посеред кімнати вже нікого не було. Тільки запах горілого м’яса. Огидний запах.

…Руки, прив’язані ременями до дерев’яної лави. Коли він насолодився її стогонами, то послабив ремені, які стягали щиколотки… Зняв зовсім… Вона хотіла вдарити його ногами — але сили не було, вона лише жалюгідно сіпнулася, й тоді руки в рукавичках розвели їй коліна…

У рукавичках? Хіба він був у рукавичках? Вона ж пригадувала огидно-теплий, безкостий дотик голих долонь…

Стояла глуха ніч. Торія встала, запалила світильник, одяглася й сіла біля вікна.

Так і просиділа до світанку.

Хлопчисько з’явився в кабінеті, супроводжуваний дідком-служником.

— Студент Якон? — поцікавилася вона холодно.

Хлопчисько схлипнув. Біляста головешка, розсипи ластовиння на пухкому дитячому личку.

— Більше не студент, — вона покрутила в нього перед носом наказом пана ректора.

Очі його стали великі-великі, жалюгідні й мокрі:

— Пані… Я клянуся… Не треба, пані… За що… Я не хотів…

Вона кивнула служникові; той вивів хлопця за плече. З коридору долинуло нестримне, відчайдушне ридання.

Торія нічого не відчувала. Хіба що крихітне полегшення — тепер про все це можна забути…

Геть з-перед очей.

Річка лежала у вигинах — блакитне з зеленим. Блакитне небо у воді, весняна трава на мокрих слизьких купинах.

Луар стримав коня. Дорога йшла прямо — але в її кінці не було медальйона; зате на пологому бережку осторонь від тракту повільно походжав чоловік — маленька постать то нахилялася, підмітаючи землю полами плаща, то дивно змахувала рукою, присідаючи, начебто в танці. Одна тільки людина на широкому березі — і більше нікого.

У Луара перехопило подих. Божевільний шлях його добіг кінця; тепер він точно знав: ще до заходу сонця Амулет буде в нього в руках. Навіть якщо заради цього доведеться вбити.

Під ногами чвякала вода. Вода проступала крізь шар трави — рудої, напівзогнилої, впереміш із яскраво-зеленою, новонародженою. Луар дивився під ноги — на людину поки що не дивився; всі його сили витрачалися на те, щоб кроки не збилися в поквапливу дрібну рись. Він повинен ступати, як хазяїн.

Запах річки посилився. Чоботи по кісточки провалювалися в розкислий ґрунт; потім Луар ступив на мокрий пісок і тоді тільки підвів голову.

Людина не дивилася на нього. Людина пускала по воді камінчики.

Чоловік ретельно вибирав серед гальки на березі найпласкіший і найкругліший камінь, довго примірявся, затискаючи снаряд між середнім і вказівним пальцями. Потім красиво замахувався, кидав — і камінчик летів по поверхні води, летів нескінченно довго, стрибаючи, як жаба, по бездоганній прямій — а незнайомець уголос рахував його стрибки. Справа ця здавалася в його виконанні урочистою та важливою, ніби коронація. Або як похорон.

Луар стояв і мовчав. Імовірно, так почувається мандрівний лицар, який відшукав у кам’яному лабіринті скарб — і лютого дракона, що стереже його. Байдужого, як усі сторожі.

— Двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім… — метальник камінчиків поморщився — «двадцять сім» здавалося йому невдачею. Він нахилився, розглядаючи, — плаский, ніби монета, камінчик лежав у межах довгої тіні, що падала від Луара.

Незнайомець забарився, і здавалося, що ось зараз він нарешті підведе голову. Луар напружився, готуючись зустрітися з ним поглядом, — але незнайомець відвернувся, так і не підібрав камінчика. Тепер він стояв спиною до юнака, дивився на річку, — високий, худий, прямий ніби ціпок. Луар і досі не розгледів його обличчя.

— Я прийшов по свою річ, — глухо промовив Луар. — У вас є те, що належить мені.

Незнайомець повільно озирнувся.

Він не змінився звідтоді, коли п’ятирічний Луар ковтав сльози за скринею, тому що його улюблену річ, таємну іграшку віддавали в чужі руки — у довгі сухі руки цього старого. І батько, й мати, що були тоді ледь старші за теперішнього Луара, тремтіли під його, незнайомця, поглядом — і тепер Луар почасти зрозумів, чому. Він був нетутешній, цей старий. Хтозна, яка безодня його вивергнула.

— Ти виріс, — повільно озвався старий. — І ти такий схожий на батька.

Кінчики його губ в’їдливо піднялися. Старий мав на увазі зовсім не Егерта Солля; Луар, затрусився, як від ляпаса, згадав про те, що, коли чотирнадцять років тому його змусили привітатися з цим страшним старим — вже тоді вузькі губи в’їдливо вигнулися, а прозорі очі без вій втупилися в Луара, начебто насаджуючи його на рожна. Старий уже тоді все знав. Бачив наскрізь.

— Віддайте мені моє, — сказав Луар так само глухо. — Більше мені нічого не треба.

— Чого вже більше, — посміхнувся старий.

Луар мовчав, міркуючи, чи не відмова це й що в такому випадку робити. Думки його оберталися повільно — але він твердо знав, що йтиме до кінця. Якщо знадобиться, втопить старого в річці слідом за його камінчиками.

Іноді здається, що мені вже все одно, старий підвів обличчя до безупинно мінливого неба. — Я вже все бачив… Тепер прийшов ти. І просиш річ, яка… вмирає. Разом із нами. Разом зі світом. А я ще не вирішив, турбує це мене, чи ні…

Луар дивився на старого, намагаючись розгледіти на прорізаному довгими зморшками обличчі сліди божевілля. Старий спіймав цей погляд і гмикнув:

— Так… хлопчику. Дитя катівського підвалу… Ти — Віщун? Спадкоємець Орвіна?

Він зареготав, жовчно скривив вузького рота. Потім обірвав себе, діловито вибрав камінчик і пустив його по водяній гладіні.

— Віддайте! — несподівано для себе скрикнув Луар. Старий мовчав. Камінчик стрибав і стрибав — десь біля протилежного берега. — Я — Віщун, — сказав Луар. Язик, який вимовив небувале сполучення слів, отерп, онімів.

— Ти справді прийшов по нього? — старий дивився на протилежний берег.

Рука його ковзнула за пазуху. Луар ступив уперед, як п’яний, котрого штовхнули в спину. На твердій долоні старого лежала золота пластинка зі складним вибагливим отвором.

— Він іржавіє, — сказав старий пошепки. — Бачиш, він іржавіє.

Луар не чув. Увесь світ стиснувся до скарбу на старечій долоні.

— Ти… — старий ледь помітно всміхнувся, — ніколи не читав… Заповіту Першого Віщуна. Тобі не зрозуміти…

Луар простяг тремтячу руку.

— А навіщо він тобі потрібен? — легко запитав старий. — Чи справді так потрібен, як ти думаєш, га?

Невловимий рух рукою.

— Ні-і!

Луар захлинувся криком.

Блиснув на сонці золотий ланцюжок; Амулет Віщуна, вистражданий Луаром, почав стрибати по гладкій зеленавій поверхні.

…Вода обпалила — так, ніби він кинувся в багаття. Глинисте дно виповзло з-під ніг, і на мить він побачив водяну гладінь зсередини — світла розгойдана плівка з кульками пухирів. І попереду — маленька золота комета, пластинка, що опускається на дно, тягнучи за собою тонкий хвіст ланцюжка.

Його руки вчепилися в каламутну крижану воду. Він бачив тільки свої руки мертвотного кольору, зелену воду та білий пісок на дні; на мить злякався, що згубив — але медальйон кликав його, тонка пластинка лише до половини втонула в намулі та стояла ребром.

І тоді його простягнуті пальці торкнулися Амулета Віщуна.