Спадкоємець

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Ясного й сонячного, по-весняному теплого дня Флобастер оголосив, що завтра — завтра! — ми залишаємо місто, вирушаємо в дорогу.

Фантін зрадів, мов дитина. Баріан усе знав заздалегідь, Муха вдоволено потяг носом, а Гезина загадково посміхнулася. Тільки я стояла з дерев’яним обличчям, ніби сільська наречена, якій уже на весіллі показали нарешті нареченого.

Увечері всі разом вирушили в трактир — пити й розважатися, тішитися весною та мріяти про майбутні мандрівки. Я сиділа в кутку, цідила кисле вино й дивилася в стіл.

Трактир був ще повен, коли Флобастер залізною рукою відіслав усіх спати — світанок не чекатиме, ворота відчиняють на зорі, дорога не дослухатиметься до скарг сонних ледарів, дорога любить лише тих, хто виступає в путь затемна…

Я йшла за всіма. Флобастер теж трохи відстав — і тоді я гукнула:

— Майстре Фло!

Напевне, він чекав від мене витівки — озирнувся нервово, навіть трохи метушливо:

— Га?

— Я не поїду, — сказала я.

Цілий вечір я болісно складала цю коротку фразу. Цілий вечір боялася уявити, яким стане обличчя Флобастера; однак у завулку було темно — тому я так його й не побачила.

Довго тяглася пауза; голоси, сміх Гезини, хрипкуватий басок Мухи віддалялися вулицею.

— Він покине тебе, — спокійно сказав Флобастер. — Він покине тебе й забуде. Ти наймешся служницею в яку-небудь крамницю, все життя митимеш запльовану підлогу та вислуховуватимеш лайку. А коли ситий хазяїн почне затискати тебе десь у коморі, ти згадуватимеш свого шляхетного лицаря, ковтаючи сльози…

Мені стало холодно. Він говорив безсторонньо й водночас переконано — як пророк.

— І можливо, тоді ти згадаєш мене. І скажеш своїй мокрій солом’яній подушці, що старий, виходить, був правий… І кинешся навздогін — але тільки марно, Танталь. Тому що таке не пробачається. Ніколи.

Він перевів подих. Я стояла ні жива ні мертва.

— Знаєш, — він посміхнувся, — двадцять років тому я сам міг стати крамарем і мати цілий виводком дітлахів… Але талант не ганчірка, щоб міняти його на чиїсь випадкові пестощі. Знайшлася добра людина, котра пояснила мені це… І я йому дякуватиму до могили. Розумієш?

Я мовчала. Від втяг повітря крізь стиснуті зуби:

— А тепер скажи, що ти пожартувала, й закінчимо цю розмову.

Десь у темряві над нашими головами порипував флюгер. Пронизливо закричав гулящий кіт, відповів іншій, гримнула віконниця, на горланя хлюпнули помиї навпіл із прокльонами — і знову тиша, яку порушував тепер звук струмочків, які стікали з даху.

Мені хотілося провалитися крізь землю. Тому що відповідь мою було визначено. Тому що ще слід перевірити, чи зможу я жити без сцени й без трупи, — але ось без Луара мені не прожити. А Флобастер цього не зрозуміє. Я в його очах… Не хочеться й думати, ким я постаю в його очах. Краще мені було ще в притулку вмерти від скарлатини.

Котячий концерт відновився на сусідньому даху. Флобастер голосно дихав у темряві.

— Я не поїду, — сказала я ледь чутно.

Флюгер на даху видав несамовиту руладу. — Як знаєш, — відгукнувся Флобастер глухо. — Прощавай.

Повернувся і зник у темряві.

Луар стояв посеред площі, й весняний вітер погойдував його, як деревце.

Він почувався людиною, котра нарешті одужала після довгої хвороби; дорога пригадувалася невиразно — був чад, нестяма, потім крижана вода — і відразу чомусь площа з наглухо забитою Вежею Лаша, зі страченою лялькою перед будинком суду й цим самим будинком, у підвалах якого він був зачатий…

Він з подивом зрозумів, що радий поверненню. Більше того, вся подорож у гонитві за медальйоном здавалося тепер казкою, розказаною на ніч.

Ця думка змусила його здригнутися. Він застромив руку за пазуху — слава Небу, медальйон на місці, і добре було б просто зараз покласти його на долоню та вкотре жадібно розглянути до дрібниць… Але не можна. Луар чомусь панічно боявся підставити Амулет під випадкові сторонні погляди.

Він з жалем відпустив золоту пластинку, що висіла тепер у нього на грудях. Щільніше загорнув плаща; втім, площа жила своїм повсякденним життям, нітрохи не цікавлячись Луаровими таємницями. Площа торгувала та прогулювалася; чотири ліврейні лакеї натужно сопли, тягнучи без жодного смаку оздоблений паланкін, і пухка рука з затягнутого мереживом віконця вітально помахали квіткарці, яка зашарілася. Біля підніжжя Вежі блукав божевільний старий у розмаяному вітром лахмітті; двоє цікавих, видно, сільських, роздивлялася його, як дивину. Поряд торговець із лотком закликав покупців, спритно підкидаючи в повітря круглі булочки з маком; хитрий вуличний хлопчисько підхопив умільця під лікоть, спіймав булочку, яка ляпнула на бруківку, і, ретируючись, врізався на бігу в голубину зграю, що спокійно снідала. Голуби злетіли в небо, ляскаючи крильми та обсипаючи площу послідом; городяни морщилися, зчищаючи з одягу свіжі пташині мітки. Луар похмуро всміхнувся.

До радості повернення домішувалася якась дивна досада — за плечима довгий шлях, і ось він повернувся та опинився на самім його початку. Знову в тому самому місці — як стрілка годинника. Як пацюк, що біжить по ободу дерев’яного колеса…

Тепер він стояв перед Університетом; хтось із студентів упізнав його і привітався — марно, бо Луар його не помітив. Погляд його не відривався від вікон бібліотеки, двох великих вітражних вікон, одне з яких було трохи прочинене.

Не тямлячи, що робить, він знову застромив руку за пазуху. Йому здалося, що медальйон пульсує в долоні, хоча, швидше за все, це пульсувала в жилах власна Луарова кров.

Неможливо без кінця грати з собою в хованки. Неможливо не думати про жінку… Про ту, котра так часто розчиняла зсередини ці вітражні бібліотечні вікна та сміялася, махала рукою хлопчикові, що сидів на плечах у батька… Так, взагалі, на плечах зовсім чужої людини, по тому скривдженої долею — ображеної в найкращих своїх почуттях…

Луар криво посміхнувся — нічого не вдієш. Важко втримати за пазухою гарячий жар…

Рука, що стискала медальйон, сіпнулася, як від опіку. Гарячий жар за пазухою — спаде ж таке на думку. Палаючий жар на золотому ланцюжку.

…У готелі він замкнувся на ключ, завісив вікно, витяг Амулет і поклав його на стіл — посеред потертої оксамитової скатертини. Пластинка лежала сумирно, тьмяно поблискуючи золотими гранями; Луар повільно, зі смаком вивчав тонкощі вибагливого отвору, намагаючись не помічати при цьому бурих плям іржі, що розповзлися по тьмяній золотій поверхні.

Річ умирає. Так сказав старий, котрий умів пускати по воді стрибучі камінчики. Саме так — «річ, яка вмирає. Разом із нами. Разом зі світом»…

Забагато божевільних старих, подумав Луар. Той, що блукає навколо Вежі у драному одязі служителя Лаша, теж любить пророкувати кінець світу. Чого тільки не почуєш від божевільного старця… Але іржаве золото? Луар звик вважати, що золото не іржавіє.

Він накрив медальйон долонею. Уявив його у всіх подробицях чистим, без єдиної цятки… Відняв руку. Іржа не зникла — здається, її стало більше.

Тоді біля ріки, в чаду й нестямі, було сказано щось, що самого Луара потім дивувало. Щось схоже на «Я — Віщун»… Якщо це правда, якщо він справді так сказав — що ж, тоді він найбезумніший за всіх божевільних старих у цьому божевільному світі.

Золотий ланцюжок лежав на витертому зеленому оксамиті, як тьмяний струмочок у траві. З кожною хвилиною Луара опановувало більше занепокоєння: Амулет надто довго був без нього, а йому необхідно було постійно відчувати медальйон на своїх грудях.

Невиразний страх зник, щойно Амулет повернувся на своє місце. Луар криво посміхнувся; невідомо, хто тут чий хазяїн. Нічого не знаючи про властивості золотої пластинки, він підозрював тільки, що медальйон набагато сильніший за свого нового пана; втім, Луар скромно сподівався коли-небудь стати з ним нарівні.

У когось запитати. Накопичилося так багато запитань — але божевільний зберігач, який шпурляється святинями, не завважив за потрібне бодай щось пояснити. Тепер Луар виявився з медальйоном сам-на-сам, і єдина людина, котра може йому допомогти — декан Луаян… Його дід, який присвятив довге життя грубій мудрій книзі.

Батьків кабінет приносив Торії забуття.

Днями вона просиджувала за величезним столом, дивлячись перед собою, ні про що не думаючи. Кожен, хто проходив у такі години повз двері її кабінету, мимоволі знижував голос і ставав навшпиньки — чи то був зелений студент, чи й сам пан ректор. Тихше, пані Торія працює.

Вона справді працювала — часто залишалася на ніч, гнула спину над книгами, старанно робила виписки, готуючись до лекцій, яким так і не судилося відбутись. Вона точно знала, що їй буде страшно зійти на кафедру та глянути всім їм у вічі…

Вона не уточнювала, хто такі «всі вони». Всі вони знають, що вона зреклася сина; може, їм відомо, чому вона це зробила. Тому дівчиську-комедіантці, що бозна-як опинилося на її шляху, напевне, відомо все… Втім її, Торію, раніше не дуже турбувала чужа думка. Їй вистачає власного судді, який з певного часу вгніздився в душі.

Кабінет недоступний для суєти й осуду. У кабінет не проникають сторонні думки; Торія запевнила себе, що тут можна думати тільки про великі історичні події, про бої та царства, про магів і полководців… І ще про батька, декана Луаяна.

Вона робила довгі обходи, вишукуючи в кабінеті все те, до чого батько колись доторкався. Вона зібрала в бібліотеці всі його рукописи та годинами дивилася на сторінки, не бачила слів, милувалася тільки почерком. Цілі розділи з книги «Про магів» самі собою засіли в її пам’яті з точністю до коми.

Вона побудувала навколо себе нетривкий, зате цілком непрониклий світ; не спокій, але якась ілюзія спокою — і все це завалилося, коли одного з днів у кабінет зазирнув збуджений служник.

— Пані моя! — вигукнув він радісно. — Ой добре як, і пан Луар до нас завітав, у бібліотеці він, самі можете…

І відсахнувся, коли побачив, як змінилося її обличчя.

Дерев’яним голосом вона подякувала. Замкнула за служником двері; розгорнула першу книгу, що трапилася, сіла за роботу — але з такою натугою вибудуваний захист обсипався, рука з пером дрібно здригалась, очі дивилися сліпо, а у вухах лунали позмінно вкрадливий сміх Фагірри та дзвінкий вигук того дівчиська: «Я свого сина не зрікалася!»

Вона підвелася так, що мало не перекинула крісло. Вчепилася долонями в краєчок батькового столу, неначе просила допомоги та захисту; не дочекалася ні того, ані іншого, відімкнула двері, вийшла.

Хтось сахнувся з дороги й потім злякано привітався — уже з-за спини. Вона крокувала коридорами, обличчя її було незворушне, а в душі зіштовхнулися і зчепились клубком сум’яття, сором, боягузливе бажання втекти, легкодухий страх перед докорами — і якесь почуття, якого вона довго не могла розпізнати, а коли розпізнала, то не повірила.

Вона хотіла його бачити. Вона повинна була його бачити, тому що довгими безсонними ночами їй не раз спадала думка про його смерть. У маренні вона майже бажала цієї смерті — і тепер раділа, що її чорні помисли не нашкодили йому, що він принаймні живий…

Вона підійшла до дверей бібліотеки. Відступила, повернулася; кам’яні обличчя з барельєфів дивилися в простір такими само, як у неї, відсутніми очима. Вклонився зустрічний студент; забарився, наче бажаючи про щось запитати — і відразу ж поквапливо пішов геть. Порожньо. Нікого немає.

Двері відчинялися без рипіння.

Їй здалося, що бібліотека порожня; під вікном вилизував шерсть сухорлявий кіт-мишолов. Він скосив на Торію жовтаве око та повернувся до свого заняття.

Вона відчула миттєве полегшення — і тоді за найближчим високим стелажем хтось поворухнувся й зітхнув.

Вона придушила бажання втекти. Постояла, повільно, як по тонкій кризі, зробила один крок, другий.

Він сидів біля підніжжя драбини — на підлозі. Книги громадилися перед ним купкою; Торія бачила тільки простягнуту ногу з потертою підошвою чобота, опущені плечі та біляве волосся, що звисало на обличчя.

Торія майже нечутно скрикнула. Егерт. Він сидів, як сидів звичайно Егерт — та сама поза, ті самі біляві пасма…

Подих її збився. Той, що сидів на підлозі, відчув присутність іншої людини, підвів голову.

З-під білявого волосся в обличчя Торії глянув відстороненими прозорими очима молодий Фагірра.

Посипалися з полиці книги. З криком — як і раніше, німим — вона прорвалася крізь стелажі, які заступили дорогу; затуляючи рота рукою, вийшла з Університету, майже бігцем поквапилася додому. Із прокушеної долоні капала кров.

Того ж дня пані Торія Солль в поспіху зібрала Алану та няньку, яка нічого не розуміла, і відбула в заміський дім.

Над помостом жителів півдня пузирилося вилиняле накриття. Глядачі стояли підковою, час від часу вибухав надривний сміх; я затесалася в саму гущу натовпу та приречено дивилася одну п’єсу за іншою.

Хаар передавав куті меду. Щомиті бажаючи догодити найневибагливішому глядачеві, він ішов часом на цілковиту вульгарність; у одному з фарсів на сцену виносили справжнє лайно на лопаті — а після діалогу, що складався суцільно з міцних слівець, перекидали цю пахучу купу на лису голову придуркуватого коміка.

Юрба реготала від пуза. Тут і там сновигали кишенькові злодюжки, так що вузлик із пожитками доводилося міцно притискати до грудей. Вуха мої горіли від сорому — чи то за себе, чи за Хаара, чи за лисого коміка; це ненадовго, казала я собі. Незабаром повернеться Луар…

Грошей у мене майже зовсім не лишилося. Відверто кажучи, краще б мені було найнятися в трактир служницею. Ніхто не згадає, що після від’їзду Флобастера я виявилася ні з чим; ніхто не згадає, що в трупу Хаара мене занесло не від гарного життя… Скажуть — перекинулася. Сам Хаар вирішить — перекинулася-таки… Та що там Хаар, і до чого тут пересуди. Сама я в це повірю, ось у чому лихо. «Перекинулася»…

Подвійне зрадництво. Уже краще служницею в трактир…

Але думка про трактир викликала в мені якийсь містичний страх. Відразу пригадувалися слова Флобастера — «все життя митимеш запльовану підлогу та вислуховуватимеш лайку»…

Мене пересмикнуло, як від холоду. Юрба навколо значно порідшала — фарс змінився якоюсь драмою, до знемоги нудною; Хаар не вміє ставити драми, ось чому він їх так не любить…

Потім я зрозуміла, що мене помітили. За завісою — у тому самому місці, де зазвичай буває дірочка — відчувався якийсь рух; мені здалося, що бачу навіть, як у дірці кліпає око. Дивилися крізь фанерне дерево посеред сцени, та й самі персонажі в перервах між репліками кидали на мене косі ревниві погляди. Той самий замурзаний лайном комік, баба з несподівано дзвінким дитячим голоском, герой-коханець із круглим, як барабан, обличчям і масним поглядом, героїня, гарна панянка з примхливо накопиленими губками…

Мої майбутні супутники. З ними жити під одним дахом, з ними ділити хліб і вино, гроші, лайку…

У жителів півдня дуже велика трупа. З десятеро, не менше. Навряд чи вони зрадіють приблудній чужинці, конкурентці…

Вистава скінчилася. Задзвеніла, наповнюючись, тарілка; я мимоволі витягла шию, підраховуючи чужий дохід. Не тарілка, а ціла миска для вмивання, і дощенту наповнена — ми звичайно стільки не збирали. Хаар знає, як догодити публіці. Публіка дурна.

Глядачі потяглися геть — і мені схотілося піти. Я вже зробила кілька кроків, коли чіпка, як пазуриста лапа, рука Хаара схопила мене за плече:

— А, люб’язний талант… Розквітлий талант знайшов нарешті, де пустити корінці… Так, люба? Чи ти просто гуляєш?

Довгий рот його посміхався, а очі залишалися серйозними — чіпкими й млосними водночас. Підборіддя, ретельно виголене бритвою, вкрите було чорними крапками, які нічим не зведеш. Від Хаара тхнуло пудрою і дорогим одеколоном; припущення про те, що я «гуляю», було сущим лицемірством — йому давно вже донесли, що трупа Флобастера полишила місто.

— Як тобі спектакль? — у голосі його почулися зверхні нотки. Наче він радів за мене — аякже, нарешті сподобилася побачити справжнє мистецтво…

Я не знайшла в собі сили, щоб похвалити видовище — а лаяти побоялася.

— Пан Хаар не збирається в дорогу? — відповіла запитанням на запитання. Він гмикнув:

— Тебе це турбує? Не хвилюйся, трупа Хаара не відчуває в дорозі ні злигоднів, ані нестатків… Втім, я маю намір пробути тут ще кілька тижнів.

Він звично говорив «я», а не «ми». Він постійно насолоджувався власною тут присутністю; я з ніжністю згадала Флобастера — а тиран же був… Скнара… Свавільний який…

Хаар співчутливо ляпнув долонею по моєму вузлику з пожитками. Міцно взяв мене за лікоть.

— Ходімо, дитинко, — промовив таким тоном, яким звичайно говорять продавцеві: загорніть мені ЦЕ.

І я пішла.

Нова трупа зустріла мене саме так, як я того заслуговувала.

Відразу згадався притулок: криві посмішки через плече, пересуди півголосом, постійне бажання штовхнути або вщипнути — хоча б словом чи промовистим поглядом. Усі ці люди належали Хаару, як маріонетки, але, на відміну від маріонеток, ще й гризлися між собою за право належати йому більше.

Першої ночі, лежачи без сну на відведеному мені тоненькому матраці, я ще намагалася уявити, якими дорогами тягнуться зараз наші візки, що робить Флобастер, як говорять про моє зречення Баріан і Муха… Думати про це було тяжко, і я заплющила очі та почала згадувати Луара.

Він повернеться, і тоді я скажу йому правду. Я скажу, що більше нас нічого не розділяє — і мені начхати, навіть, якщо його прокляла мати та позбавив спадщини батько. Заради нього я пішла на нечуване зрадництво — чи не значить це, що я жити без нього не можу?!

І ще. Я попрошу його роздобути для мене цю книгу — «Про магів». Я не встигла прочитати ні про Першого Віщуна, ні про божевільного Лаша — а тепер мене чомусь здавалося, що це дуже важливо, що обов’язково потрібно прочитати й запам’ятати…

Настав сірий ранок, і хазяйновитий Хаар узявся давати раду своєму новому придбанню, тобто мені; задля цього він вирішив поновити якийсь старий фарс, що вже вийшов із вжитку.

Мій новий власник був свято переконаний, що нема нічого смішнішого, ніж задирання кому-небудь спідниць на сцені, копняків та обсипання борошном — все одно кого, аби лишень густіше обсипали. Я ніяк не могла усвідомити змісту своєї ролі; Хаар дратувався, називав мене тупою коровою, клацав пальцями та вимагав повторити все спочатку. Трупа вискаляла зуби.

Після третього чи й четвертого повторення я перестала лютувати й нервуватися — мені стало байдуже. Хай-но тільки повернеться Луар…

Хаар ніби відчув зміну мого настрою і оголосив кінець репетиції, підбадьорливо поплескав мене по хрестці та заявив, що, хоча здібності маю слабенькі, але акторку з мене він таки зробить.

Я змовчала.

Баба, яка відала в трупі господарством, витягла звідкілясь купу брудного ганчір’я та звеліла його випрати; поки я тягала воду, перевертала в ночвах задубіле полотно та виловлювала з дна мило, що весь час вислизало, героїня з примхливими губками і її круглолиця товаришка сиділи поруч на лаві, лузали горіхи та раз у раз пирскали, перешіптуючись і поглядаючи на мене.

Я стерпіла.

Увечері була вистава — мене послали збирати гроші в тарілку. Я жадібно вдивлялася в обличчя людей, які оточували поміст, — раптом, думала я, Луар повернувся та шукає мене… Але й публіка була, як у Хаарових фарсах, щоката, вислоноса, дурнувата й вульгарна… Втім, я, швидше за все, перебільшила. Швидше за все, у той момент мені здавалася дурною і вульгарною будь-яка людина, котра не була Луаром…

Час зупинився. Мені здавалося, що слідом за кожною ніччю приходить той самий довгий сірий день.

Після двох чи трьох репетицій Хаар вирішив, що годі мене дарма годувати — настав час виходити на публіку й заробляти гроші. У нього була кошмарна звичка спостерігати за спектаклем крізь завісу — і просто по ходу вистави пошепки висловлювати зауваження, серед яких найкрасномовнішим була та ж таки «тупа безмозка корова». Після вистави Хаар зазвичай збирав трупу, щоб принизити одних і похвалити інших; відразу по тому зчинялася гризня, бо ображені вчіплялися в горлянки похваленим, обвинувачували їх у інтригах. До певного часу я спостерігала за цим звіринцем ніби збоку; до часу, тому що одного чудового дня Хаар вирішив похвалити й мене.

Варто було хазяїнові вийти, як я дізналася про себе багато цікавих речей. Я, виявляється, нездара й сука, щосили намагалася «підлізти під Хаара», а тому опинилася в найкращій на світі трупі — однак я до всього ще й дурепа, бо ніяк не второпаю, що потрапити в трупу — не значить в ній утриматися… Ноги в мене криві, але це вже справи не стосується.

Тільки абсурдність усього, що відбувалося, допомогла мені вислухати всю цю тираду з несподіваною холоднокровністю. Я поцікавилася, чи все сказано, і отримала у відповідь презирливе мовчання. Тоді я розтулила рота й вивергнула на адресу своїх нових товаришок витончену різницьку лайку — хтозна звідки вона взялася в моєму словниковому запасі і як мій язик примудрився виговорити її до кінця.

Примхлива героїня, її кругловида повірниця й заодно баба, яка трапилася неподалік, перемінилися в обличчях; я презирливо оглянула спорожніле поле бою і вийшла — горда та не переможена.

Уночі в моєму матрацику виявилася товста крива шпилька.

Я завела дружбу з покоївкою «Мідних врат» — вона щодня доповідала мені про всіх новоприбулих; Луар, міркувала я, повернеться до знайомого готелю, це все одно що додому, ми пережили там стільки щасливих ночей… Дні йшли за днями, я купувала покоївці медяники й до дірок зачитала книгу, куди постояльці вписували свої імена. Луара серед них не було.

Одного разу я бачила звіддаля Торію Солль — виснажена й постаріла, вона якимось дивом зберегла свою красу; тепер це була краса небіжчиці, покладеної в труну. Вона йшла до свого університету, й спина її здавалася неприродно прямою, начебто в кам’яному корсеті. Мене вона, на щастя, не помітила — а я ж стояла зовсім поруч. Я простоювала перед Університетом весь вільний час. Я чекала на Луара.

І я дочекалася його.

Він вийшов з Університету слідом за зграйкою студентів; ноги мої приросли до бруківки. Я стільки разів уявляла собі нашу зустріч, що майже перестала вірити в неї.

Він ішов просто на мене, недбало помахуючи книгою в опущеній руці. Він знову подорослішав, змужнів, чи що; обличчя було чисте й безстороннє, з твердими складками в кутиках рота — різкими, літніми складками, яких раніше не було… Ішов упевнено, начебто повторюючи давно знайомий шлях. Він не був схожий на людину, котра щойно повернулася з мандрів, — швидше на вільного слухача, який прослухав чергову університетську лекцію. Очі його звернені були всередину — він не бачив ні вулиці, ні перехожих; не побачив і мене, коли я перепинила йому дорогу:

— Здрастуй!!!

Якийсь час він намагався згадати, хто перед ним. Кивнув без особливої радості:

— Так… Здоров.

Тоді я не втрималася та обійняла його. Обійняла, тицьнулася носом у вухо, вдихнула ледь чутний запах, який відразу розбудив у моїй пам’яті темну кімнату з прогорілим каміном і таємничою місцевістю на закинутому Луаровому обличчі…

Він обережно вивільнився. Зітхнув:

— Вибач. Але я дуже зайнятий.

— Я теж, — сказала я серйозно. — У мене весілля на носі. Я виходжу за тебе заміж.

Він не поцінував мого жарту:

— Пробач… Потім.

Він пішов далі — а я побігла поруч, як собачка:

— Луаре… Ти знаєш, я ж пішла з трупи… Щоб дочекатися тебе. Коли ти приїхав?

Він думав про своє. Пробурмотів неуважно:

— Не має значення.

Я вповільнила крок; потім кинулась наздоганяти:

— Не має значення?!

Він глянув на мене вже з досадою:

— Є речі… важливіші. Не відволікай мене, будь ласка.

Квартал пройшли в мовчанні — він ішов, я дріботіла, пристосовуючись до його широких кроків, і ще не хотіла вірити. Знову. Все це вже було одного разу… Він повернувся з Каваррена суворий і відчужений — але тоді ми ще не були чоловіком і дружиною. Тоді нас поєднувала тільки божевільна ніч у візку на вітрі — а тепер заради нього я відмовилася від усього, що в мене було.

— Луаре… Я тобі більше не потрібна?

Він поморщився:

— Не зараз.

«Він покине тебе й забуде».

Тонка весняна травичка пробивалася між кругляків бруківки. Я залишилася сама.

Він сидів біля крайки прибою, і жадібні соковиті бризки іноді долітали до самих його чобіт. Він сидів з опущеними плечима, незрушно вдивлявся в тонку лінію, де темно-синє переходило в білясто-блакитне.

За його спиною стояла гора, яка була колись вулканом; тепер уже цього ніхто не пам’ятав, це була холодна сумирна гора, порізана часом і сточена вітром; однак він, якби напружився, то ще зумів би згадати, як воно — бути розжареною лавою та стікати оцим пологим схилом, що поріс ялівцем.

Перед ним лежало море — дуже велика гірка чаша. Нічого, він пив і дещо гіркіше — за все його життя солодкими були якісь краплі. Якісь форелі у світлій річці, якісь мурашині бої на гарячому білому піску, чиїсь руки на очах, чиїсь губи… А далі пам’ять відмовляла, хоча він знав, що її можна примусити. Примусово можна згадати все, що завгодно — тільки навіщо?

Ось одного разу він був розжареним червоним потоком, і живе дерево тріскотіло від його дотику, перетворюючись на попіл… Потім він знову став людиною і пив вино в портовому шинку… Вина можна випити й зараз. А лавою вже не бути ніколи — але от лихо, не хочеться ні того, ні іншого. Тільки сидіти біля моря, дивитися на білі гребені, що котяться до обрію, і думати ні про що.

Все життя його нагороджували нізащо й нізащо карали… Від нього чекали не того, що виходило потім. Після давніх потрясінь його життя текли, переливаючись одне в інше, без несподіванок, точнісінько так, як доглянута дорога… Життів було, здається, кілька, він збився з ліку ще з першого разу.

А тепер, можливо, настає кінець. Його дорога зімкнулася в кільце — недарма ці спалахи, осяяння, спогади майже столітньої давнини, недарма в тому загнобленому хлопчикові йому привиділося власне відображення…

Тепер той, інший, хлопчик зі схожим ім’ям стоїть на споконвічному колі — й сам того не відає… до часу. Незабаром йому все відкриється — і тоді, можливо, він обере свій шлях, коло змінить форму, світ зміниться — або загине…

Ох, як набридли ці патетичні фрази. Загибель світу… Тоді він не зможе ось так сидіти й дивитися на море — але він і без того не зможе, не все ж йому милуватися світом, не безсмертний же він, справді…

Він відчув неприємний холодок під серцем. А хто знає? А раптом?

Море хлюпнуло особливо сильно — і він побачив на каменях біля своїх ніг розпластану драглисту медузу, слизьку грудку з фіолетовими квадратами на спині — начебто віконцями…

Що за дика думка про безсмертя. Так, він зажився — але що з того? Він же, як-не-як, не цілком звичайна людина… Мічений, можна сказати… Таврований…

Нова хвиля не дотяглася до медузи — обсипала віялом бризок.

Коло, подумав він з дивним почуттям. Коло замикається… Тільки я вже не той. Просто страшно подумати, до чого я став не той…

Медузу гойдало хвилею — шматочок каламутного льоду на залитій сонцем гальці.

Дивна річ… Сам він теж ніколи не очікував від себе того, що виходило потім. Якось саме виходило, слово честі…

Він ступив уперед. Нахилився, взяв холодне, драглисте голими руками. Дочекався хвилі, що підступила; опустив медузу У воду, розтис пальці:

— Іди додому.

Чергове посольство застало Егерта за келихом криваво-червоного вина.

Солль чудово пам’ятав людину, яка простягла йому запечатаний пакет. Ветеран варти, наставник молодих, колишній служака з маленьким рубцем над правою бровою; і за кращих часів він був стриманий — а тепер суворе обличчя його здавалося похмурим.

«Полковникові Соллю радостей і перемог». Кілька звичайних парадних рядків Егерт пропустив, не замислюючись. Потім погляд його спіткнувся, і ретельно виведені літери розпливлися.

«За цим повідомляю сумну звістку… Капітана Яста, на плечі якого по раптовому вашому від’їзді покладено було обов’язки командувача гарнізону, вже нема серед живих…»

Егерт заплющив очі. Капітанові Ясту був трохи більше двадцяти — талановитий молодий хлопець… Надія. Майбутнє.

«…із п’ятьох купців вирвався тільки один, котрий, спливаючи кров’ю, і з’явився до бургомістра та зі слізьми молив його про справедливість… Та й кому, як не міському гарнізонові, відповідати за безпеку доріг і селищ? Капітан Яст спалахнув гнівом, зібрав загін і вирушив, щоб покарати знахабнілих розбійників… Сталося, одначе, так, що розбійники покарали капітана Яста, а з ним — доблесть і честь міського гарнізону… Ці лиходії, досі розрізнені, об’єдналися нині в одну шалену зграю… Загін капітана Яста втрапив у засідку й вирізаний до останнього вояка… Оплакуючи загиблих, міська влада звертається до вас, пане Солль, — поверніться, полковнику, і станьте на чолі відданих вам воїнів… Інакше бешкети лиходіїв загрожуватимуть не тільки славі гарнізону, але й безпеці околишніх місць…»

Егерт підвів голову. Весь лист був суцільним докором.

Гонець чекав. Егерт довго розглядав його стомлене похмуре обличчя, насуплені брови та важкі складки в кутиках рота. Гонець знав зміст листа. Гонець теж був суцільним докором.

Егерт зітхнув. Закинув голову, прислухався до себе — ні. Сорому, хвилювання — нема нічого, тільки тупа гіркота. Шкода все-таки Яста… Хоча чим він кращий за інших?!

Гонець і досі чекав — не зважуючись відверто виявити нетерпіння.

— Я пам’ятаю про свій обов’язок, — повільно промовив Егерт. — І з’явлюся в гарнізон так скоро, — він криво посміхнувся, — як дозволять мені… надзвичайно важливі справи.

У дверях голосно гикнув сонний лакей. Літній лейтенант дивився на Егерта впритул, очі його свердлили наскрізь і вимагали відповіді.

Надзвичайно важливі справи, повторив Солль байдуже.

У вікно билася, дзижчала весняна муха.

Візит матері в бібліотеку ненадовго вивів Луара з рівноваги — але тільки ненадовго. Він потроху навчався керувати своїми думками; на деякі з них було накладено заборону; Луар, хоча й не відразу, але навчився їй коритися. Думати належало про важливе; найважливішим був медальйон і пов’язана з ним історія.

Крім книги декана Луаяна, копію якої Луар привласнив, вважаючи, що має на те право, у бібліотеці виявилося ще одне важливе джерело — «Про прорікання», книга стародавнього мага із ім’ям, котре складно було вимовити. На жовтавих сторінках її Луар знайшов імена більшості відомих віщунів із описом їхніх діянь. Усі вони без винятку були магами — більш-менш великими; це ніби малося на увазі саме собою і не жадало додаткових пояснень. Луар, як не намагався, так і не зміг знайти в переліку віщунів свого побратима не-мага; спантеличений, він покусав губи й вирішив відкласти цю невизначеність на потім. Щодо Амулета, то автор важкого тому не пояснив його призначення — він просто згадав кілька разів, що медальйон є необхідною приналежністю Віщуна.

Імені останнього віщуна — Орвіна — у старій книзі взагалі не було; зате про нього багато й тепло писав декан Луаян. Луар пробіг очима розділ про Орвіна, затримався тільки в одному місці — місці його загибелі.

«Свідками загибелі віщуна Орвіна, — писав декан Луаян, виявилися два великі маги того часу — Ларт Легіар і Бальтазарр Ест. Згодом обоє зберігали мовчання про все, що сталося, — тільки з непрямих застережень стало відомо, що Орвін зважився на зухвальство: він спробував використати Амулет для переходу в Переддень Світу, де відбувалася в той момент подія, названа згодом «Зреченням Брамника»… Спроба Орвіна скінчилася трагічно — він загинув і залишив Амулет тому, хто з’явиться на зміну…»

У Луара мороз побіг по спині. Він мимоволі відчув свій зв’язок із темними, невиразними речами та подіями, які лякали, — Переддень Світу… Страшнувато звучить. Але головне — Орвін «спробував використати Амулет для переходу в…›› Яким чином «спробував»? У чому його зухвальство? Що таке «Зречення Брамника»?

Звичним уже рухом він спіймав у долоню Амулет, який спочивав на грудях. Ця річ прийшла з глибини століть, це ниточка, що тягнеться від героїв і магів з гучними іменами до нього, Луара, який поки що — безпорадне щеня…

Він стиснув зуби. Час є; побачимо.

За кілька візитів він перерив усе, що було в бібліотеці про магів і віщунів (не так уже й багато, якщо врахувати, що основна «магічна» література зберігалася в кабінеті декана, куди Луарові було заборонено входити). У роботі Луаяна він переглянув поки лише розділ про Орвіна — тому тільки, що в інших книгах про нього не було ні слова. Потім хазяйновито прихопив дідову спадщину — книгу та рушив додому, щоб замкнутися в кімнаті й без поспіху отримати відповіді на свої запитання.

Дорогою йому зустрілася Танталь. Це було досить невдало — він напружено міркував і боявся втратити з такою натугою знайдену нитку; він ніс у пам’яті прочитане, ніби повна до країв посудина, яку так легко розхлюпати. Звичайно, химерне дівчисько не бажало нічого цього розуміти. Втім, вона незабаром відстала, і це принесло водночас полегшення й невиразне відчуття втрати.

Він дістався до готелю, міцно замкнув двері на засув, сів біля вікна та заходився читати.

«Про Першого Віщуна». Наступний розділ — «Старий Лаш, великий і божевільний».

Луар відчув, як поза спиною в нього ходить холодний протяг. Цупка тканина каптура… Таємниця, що тремтить, ніби полум’я на вітрі. Таємниця… Лаш… Фагірра…

Він заплющив очі. Віддалений спів, глухий, тужливий, ритуальний… Терпкий дух ароматичного диму. Пронизливий звук, журливий і сильний, ніби крик прадавнього чудовиська…

Текст давався важко — заважали постійні посилання на книги, яких він не читав, і спогади людей, про яких він не знав нічого. Декан Луаян ретельно збирав докупи історію тисячолітньої давнини — по шматочках, по черепках, раз у раз обговорюючи можливість помилки: «той-то і той-то говорив, те-то й те-то на сторінці такій-то, але, можливо, там помилка з таких і таких причин».

Правою рукою Луар виміряв товщину тому — і тільки зараз усвідомив, якої праці коштувала деканові ця книга. Якщо кожен розділ давався так само тяжко — тисячі перечитаних фоліантів, чиїсь випадкові записи, чиїсь розповіді…

«…Як бачимо, Лаш був справді могутнім магом; зірка його сяяла тисячу років тому — але то була настільки потужна зірка, що світло її живе й понині. З достатньою часткою імовірності можна стверджувати, що він був близьким соратником, можливо, й іншого легендарного першого Віщуна… Про це свідчать нам настільки шановні дослідники, як…» — Луар пропустив довге та докладне посилання. «…У всякому разі, Перший Віщун і Лаш однозначно були сучасниками та майже однолітками; у другій половині їхнього життя стосунки між ними загострилися, про що можна судити хоча б із…» — Луар потер очі. «…Події життя настільки неоднозначної особистості, як Старець Лаш…» Луар переглянув довгу таблицю з приблизними датами та новими нескінченними згадуваннями незнайомих імен. «Однак основним діянням Старця Лаша стало таке, що послужило згодом підставою для так званого…» — Луарове серце шалено забилося, він затулив сторінку долонею і якийсь час тупо дивився у вікно.

«…підставою для створення так званого Ордену Лаша, або Ордену Священної Примари Лаш. Імовірно, по смерті своїй, що сталася за вкрай темних обставин, Старець, на той час, на жаль, уже божевільний, ще неодноразово з’являвся комусь із учнів у вигляді примари; існує переказ, що саме в цьому вигляді він передав послідовникам якусь таємницю, котру покладено в підвалини Ордену…»

Луара трусило. Щоб стримати тремтіння, він міцно охопив руками плечі; за вікном смеркло, й він поквапно запалив свічки, чомусь наляканий смерканням.

Орден Лаша. Два прокляті слова; для нього, Луара, це повинно означати щось більше, ніж просто назву для зграї фанатиків. Батька його, Фагірру, вела якась могутня ідея — не самогубством же був той дивовижний крок зі руйнуванням могили Чорного Мору… Втім, наскільки Луар міг розуміти, на цей крок Орден штовхнув не Фагірра, друга людина після Магістра, а якраз сам Магістр; можливо, Фагірра був проти… Можливо, злісний людський поголос марно споганив ім’я його батька…

Луар зіщулився. Тут дозволені думки впритул стикалися з недозволеними — адже ув’язнення його матері, обвинувачення та суд над нею ніяк не можна приписати поголосу. Сам він — живе свідчення цього…

Він заборонив собі думати далі, силоміць повернув хід своїх міркувань на колишній шлях. Отже, Орден Лаша… Божевільний Старець Лаш, тисячу років тому знався з Першим Віщуном. Деканові Луаяну не завжди вдається бути безстороннім істориком — його особистість, його ставлення до описуваних подій проступають поміж рядків. Напевне, для вченого це погано…

Луар підсів ближче до світла.

«…свідчення цих шановних істориків дозволяють вважати, що в останні роки свого довгого життя (а Лаш прожив чимало, тому, ймовірно, й залишився в нашій пам’яті як Старець) він впритул підійшов до чогось, що примножило його велич, та позбавило його розуму… За сто років по тому літописець, чиє ім’я не збереглося, писав у своїй «Книзі нескінченних ночей», що за кілька днів до смерті Лаш побував на Початку Світобудови, де говорив із кимось, хто перебуває поза межами… Інакше кажучи, за Дверима Світу стояв хтось, котрий бажав увійти та потребував допомоги Брамника, який відчинив би двері…»

Луар перервав читання. Потер перенісся, намагаючись зібрати докупи клаптики десь і колись почутих розповідей. У нього було невиразне відчуття, що, не цілячись, він влучив просто в центр якоїсь мішені — а тепер стоїть і ворожить, який йому дістанеться приз.

Очі його бігли по рядках — далі, далі; він відчував досаду на Луаяна, який приділяв увагу несуттєвим з погляду Луара подробицям і читача, відволікав, від головного…

«…отже, останній подвиг великого безумця Лаша не відбувся; Той, що очікував біля Дверей, так і не зміг увійти… Втім, «подвиг» Старця найімовірніше виявився б нечуваним злочином, тому що ніхто не знає, навіщо далека цьому світові сила бажала опанувати його… Деякі не цілком зрозумілі натяки містилися в «Заповіті Першого Віщуна», найкоштовнішої з відомих у світі книг… На жаль, на цей момент жодної копії — а їх було не так багато — не збереглося. Ми втратили неоціненне джерело знань… і тепер можемо покладатися тільки на слова людей, що коли-небудь, читали «Заповіт»… Так, зі слів Орвіна Провісника, а також Ларта Легіара, а ще Орлана-Пустельника, відома одна ключова ланка… Одна непохитна закономірність — поява Того, хто стояв за дверима… іменованого також Третьою Силою… викликає відповідь із боку Амулета Віщуна. Золотий Амулет… іржавіє».

Луар невідривно дивився на сторінку, і чіткі, натягнуті, як струни, рядки здригнулися, потім зігнулися, потім затанцювали перед його очима, ніби гадюки. Гадючий клубок…

Рука його давно лежала на медальйоні; заздалегідь знаючи, що він побачить, і заздалегідь не бажаючи вірити цьому, він потяг Амулет з-за коміра та поклав на долоню.

«…бо Той, хто стояв за дверима, іменований також Третьою Силою, приходив не один раз… І хто знає…»

Луар відсунув книгу. Знання, що відкрилося йому, було заважким; він сховав Амулет під сорочку, силоміць змусив себе не думати. Не думати ні про що — бо список заборонених тем нечувано зріс. Принаймні, не зараз. До ранку… Він повинен відпочити. Він повинен…

Похитуючись, він побрів до ліжка. Роздягаючись подув на свічку; у темряві, що запанувала, розплився запах, який нагадав Луару візок, продутий вітрами, м’яке довге волосся на його плечах, руки, губи, сміх… Потім…

Він сіпнувся й сів на ліжку. Немислимо. Саме зараз, коли він довідався про таке… Безодня з чудовиськами на порозі — і раптом це ганебне невситиме бажання. Танталь…

Він крутився до півночі. Потім змучився й заснув.

Тепер я була Хааровою маріонеткою.

Дні чіплялися один за інший; я немов брела бездумно брудним шляхом, і все, що було в моєму житті гідного, залишалося далеко за спиною, а попереду зовсім нічого не було.

Я виходила на поміст, немов лялька; Хаар іноді хвалив мене, іноді сварив, але я й без нього знала, що граю огидно, що схожа на всіх його акторів, що посередня, наче мішок з борошном — і що саме за це нові товариші перестали мене ненавидіти. Лисий комік — той взагалі полюбив мене без тями, дарував цукерки, чомусь уявляючи себе неперевершеним мужчиною, по-батьківськи хапав за всі місця, до яких міг дотягтися. Я відмахувалася від нього, як від мухи; він не помічав мого презирства й не втрачав упевненості, що своєю увагою робить мені честь.

Мені було байдуже. Я розучилась боятися, радіти чи гніватися.

Слова Флобастера висіли переді мною, як доля. «Він залишить тебе й забуде»; перша частина пророцтва збулася з дивною швидкістю.

Мені належало ненавидіти зрадника — але усвідомлення, що я покарана заслужено, надломило мою волю та пригасило всі скільки-небудь сильні почуття; всі, крім сорому та каяття. Мені не варто було втручатися в його долю. Фатальна вистава, яка погубила цілу родину, була цілком на моїй совісті — і не тільки в Луара, але й у Егерта з Торією теж досить причин, щоб зненавидіти мене… Втім, думати про Луара мені просто було над силу.

Не менш боляче було думати про Флобастера — ось кого я зрадила, ось за що й мене зрадили…

Не раз і не два мені хотілося кинутися навздогін. Мені снилося, що я бачу наші три візки посеред чистого поля, біжу, спотикаюся — і не можу добігти, візки повільно спливають за обрій, залишаючи мене в сльозах і розпачі.

Снився й Луар. Як я підбираю його п’яного посеред вулиці — тільки він не п’яний, а мертвий, і я марно силкуюся вдихнути в його груди хоч трішки повітря…

Луар як знаряддя долі. Ця думка вичавлювала з мене жалюгідну, криву посмішку. Так і треба, злодюзі по заслузі; я справді знаходила дивне задоволення від цілковитої та остаточної глибини свого падіння. Так мені й треба.

Невідомо, до чого я дійшла б у своєму самокатуванні; трапилося, однак, що після чергової вистави Хаар не похвалив мене й не насварив, а підняв у посмішці кінчики свого довгого рота, обійняв за талію та дихнув просто у вухо запахом одеколону:

— Ну що… Дозріла, га?

Серце моє впало. Жорстока доля вишукала резерв, щоб збільшити мої нещастя; очевидно, у спокуту моєї всесвітньої провини випадало витерпіти й це.

Чорні, пронизливі Хаарові очі насолодилися моїм сум’яттям; тверда напахчена рука зверхньо взяла мене за підборіддя:

— Гарна… Простакувата, але по-своєму гарна, з перчиком… Ходімо.

Його зовсім не турбувало, що свідками цього запрошення-наказу виявилася ціла трупа, що героїня почервоніла, як томат, її повірниця на мить затримала подих, комік звів очі до неба, громило-герой зареготав, а баба пожувала щелепами. Очевидно, так у них було заведено.

Важко пояснити, про що я думала, коли, конвойована Хааром, ішла з ним через подвір’я великого будинку, де він наймав кімнату. Голову мою було наче натоптано ватою, і такими само ватяними зробилися ноги, а думки здавалися виродками без голови й хвоста, не думки, а клаптики: завтра, можливо, і ця… трупа виїде з міста… або Хаар, або… Згадувати й ковтати сльози… Ти штовхнув мене на це, Луаре. Нехай нам усім буде гірше… Тобі ж буде гірше… Ти сам винен.

Думка про те, що в такий спосіб я помщуся зрадникові, не викликала радості. Хаар щільно замкнув двері на засув, пройшовся кімнатою, запрошуючи мене поцінувати її зручність і багатство; повалився на ліжко, не скидаючи чобіт:

— Ну-бо… Повернися отак…

Авторитетний жест смаглявої руки пояснив мені, як саме варто повернутися. Він звик вертіти людьми, наче ляльками, подумала я, повертаючись, як на торгах.

Хаар покивав, задоволений. Клацнув язиком:

— Так, замазура… Будеш розумницею — подарую тобі нову сукню, безрукавку та плаща… Що ти хочеш, щоб я тобі подарував?

Я тупо мовчала, і це було погано. Він насупився:

— Язичок проковтнула? Гаразд… Подарую тобі все по черзі, яку ганчірку першою знімеш, такий і подарунок буде… Давай-но.

У мене всередині все скорчилося від сорому; я жалібно подумала: якою б жахливою не була моя провина, розплата за неї все-таки надто жорстока. Луаре, ти бачиш?!

Пальці мої вже копирсалися в застібці плаща. Не забруднити, подумала я кволо та кинула плащ на спинку крісла.

— Добре, — сказав Хаар, облизуючи вузькі губи. — Плащик. Отримаєш. Що далі?

Невже Флобастер не зуміє мені пробачити?! Зуміє, але не схоче. Як не схотіла б я на його місці… Добре було б повернутися назад, до того моменту, коли там, у завулку, він просив мене сказати, що я пожартувала…

Втім, усе повторилося б знову, тому що… Жити без Луара можна, але надто вже тужливо. Нестерпно.

Я розпустила шнурівку безрукавки. Кинула на крісло поверх плаща. Хаар вдоволено замружився:

— Так… Ну-ну…

Швидше б усе скінчилося, подумала я стомлено. Заповзти б у якусь шпарину, заплющити очі та про все забути. І не бачити перед собою цієї гарної, самовдоволеної пики. І не пам’ятати тих Флобастерових слів…

Я стягла через голову сукню, розшнурувала корсет; нижня спідниця розпласталася на підлозі, як здохлий метелик. Я підняла її, мимоволі обтрусила, акуратно склала на кріслі. У самій тонкій сорочці було холодно — втім, дрож, який мене бив, мав зовсім інше походження.

…Нас було п’ятеро — п’ятеро дівчисьок із притулку, які не почули заборон і втекли на виставу мандрівної трупи. Гезина в ту пору була ще цибатим підлітком на маленьких ролях, Мухи не було взагалі, Фантін здавався у два рази тоншим, і ліричні сцени у парі з Баріаном грала Дора — пишнотіла, звабна панянка; за кілька місяців по тому вона пішла фавориткою до багатого аристократа, у замку якого ми жили тиждень… Але тоді, того дня, я нічого цього не знала — просто купалася у своєму захваті з роззявленими ротом і широко розплющеними очима, й забула про все на світі, захоплюючись і знемагаючи від заздрощів до цих людей, які здавалися мені особливими, винятковими, мало не магами… Це життя здавалося таким вільним, таким яскравим, ця справа — такою дивовижною і прекрасною, а цей поміст — чарівним… Після вистави, хоча було вже пізно й товаришки мої, боячись викриття, квапили мене назад у притулок, я пробралася в головний візок і серед спітнілих напіводягнених акторів знайшла Флобастера.

Я стала перед ним на коліна; я плакала та благала, обіцяла виконувати найтяжчу, найбруднішу роботу — хай тільки візьме він мене з собою, я не можу повертатися до притулку…

Він знизував плечима — навіщо, до чого, самі ледве годуємося, а що, коли попечителям притулку це не сподобається й вони вишлють погоню… На будь-якій землі свої закони — і не бідним мандрівним акторам порушувати їх. Що ти, дівчинко…

Мої товаришки пішли, так і не дочекалися мене; поквапливість не допомогла їм — нашу відсутність виявили, всі в один голос вказали на мене, як на призвідницю, та так воно й було, якщо по правді… Нас жорстоко висміяли за пристрасть до низьких видовищ, яким в першу чергу є балаган; я ковтала сльози від такої несправедливості, навіть намагалася заперечувати — за що мене висміяли ще зліше, помучили всю винну п’ятірку довгим судовим розглядом та засудили до публічного побиття.

Не знаю, як би я це витерпіла — але, на щастя, покаранню не судилося звершитися.

Дотепер невідомо, чому Флобастер змінив своє рішення й чим він купив опікунку притулку. Грішми? Навряд чи. Він пробув у її кабінеті цілий вечір — а глибокої ночі ця пані з вічно підгорнутими губами з’явилась у спальню, підняла всіх на ноги і звеліла мені збиратися. Тоді, ще не вірячи своєму щастю, я вже знала, що ось воно прийшло, моє справжнє життя…

…Хаар лежав на ліжку, не скидаючи чобіт. Я стояла перед ним у самій сорочці; від сито мружився, ніби кіт, до якого щодня додому приходить покірлива мишка.

…А що робити?! Мишка сама полізла в мишоловку, тепер це її світ, і можна пристосуватися та вижити… Або куди? На вулицю? У служниці? Мити запльовану підлогу?

Хаар оголив усмішкою свої білі зуби:

— Ну ж бо… У тебе вже повно подаруночків, і останнім буде тонка сорочка… З ніжного полотна… такого ніжного, як твоя шкірка. Ну-бо!

Я стисла зуби, і на мить його обличчя зникло з очей, відгороджене від мене ковзким полотном. По тому я знову побачила його задоволений розтягнутий рот, і сорочка була вже в мене в руках.

Він із хрускотом потягся. Носком однієї ноги зачепив за п’яту іншу, ліниво стяг чобота, потім другого; розстебнув на грудях куртку й сорочку, оголив по-звіриному волохаті груди. Не кваплячись, гордовито поплескав себе по причинному місцю — мені здалося, що в штанях у нього ворушиться неабияких розмірів гадюка. Поманив мене пальцем:

— Утю-тю…

Зарипіли мостини під моїми босими ногами. Я не відчувала холоду; Хаар важко дихав, і в його великому носі з горбочком тріпотіли чорні волосинки:

— Ай, гарна дівчинка… Будеш слухняною — будеш щасливою, усе в тебе буде, як сир у маслі… Ходи, — його пальці ледь тремтіли, він розщібав пряжку шкіряного паска з бляхами.

Я опинилася поруч із ліжком; пахнучи одеколоном, він упіймав мене за безвольно звислу руку, й долоня його виявилася гарячою, мов праска:

— Будеш щасливою… Вір мені…

Я слухняно вляглася — і цієї самої миті в мене розгулялася пам’ять.

Очманіла від моєї безсоромної покірливості пам’ять ревла, ніби спійманий звір. Пам’ять підсовувала мені картину за картиною — Луарові очі, Луарове волосся, хрипкуватий спросоння голос: «Коли мені було п’ять років, я впав у діжку з дощовою водою…» Теплі долоні на моїх стегнах. Луар, мій владний син, мій ніжний мучитель… Цнотливий, немов дощова вода… Ось я лежу потилицею на розслабленій худій руці, я боюся не те що поворухнутися — зітхнути, все моє тіло затерпло до непритомності, а Луар ніяк не прокидається, і я скошую око, щоб розгледіти його обличчя…

Наді мною нависло масне пещене обличчя Хаара з сизим підборіддям.

Я заволала, ніби різана.

Вислизнула з-під його рук, плутаючись у простирадлі, яке перекрутилося, схопила в оберемок свій одяг і вдарилася об двері, немов комашка об скло ліхтаря. Біль від забитого місця змусив мене згадати про засув; обламуючи нігті, я вирвалася з кімнати й кинулась бігти. Дебела господиня, що сиділа в передпокої, захлинулася й задихнулась. Імовірно, коридорами її поважного дому не щодня бігають голісінькі дівчиська з круглими божевільними очима.

Бургомістр здавався настільки ж втішенним, як і стурбованим; він відразу запросив Луара сісти й засипав запитаннями про здоров’я його панотця та матінки. Луар був готовий до цього й відповів без зупинки: його панотець перебуває в доброму здоров’ї, а матінка ще не зовсім одужала після хвороби, яка її вразила, хоча все вочевидь іде до видужання. Лікарі, — тут Луар значно покивав, — лікарі прописали їй відокремлений спосіб життя, і пані Торія у всьому йде за їхніми порадами.

Бургомістр трохи заспокоївся та по декількох незначних фразах обережно поцікавився, чи ж скоро полковник Солль зможе повернутися до обов’язків командувача гарнізоном. Луар і до цього був готовий — його батько повернеться, щойно це дозволять йому важливі справи з благоустрою родового маєтку. У ці два слова — «родовий маєток» — Луар примудрився вкласти наполегливе нагадування про давність роду Соллів, аристократичну пиху й традиційне багатство; бургомістр наново перейнявся повагою та доброзичливо запитав, а які, власне, справи привели молодого Солля в кабінет скромного чиновника.

Луар зібрався, ніби кішка перед стрибком; зовні це могло здатися природним бажанням парубка чемно дочекатися, поки старший за віком і чином влаштується зручніше та буде готовий вислухати його.

— Ваше сіятельство, звичайно, пам’ятає, яку роль відіграв мій батько у викритті злочинів Ордену Лаша, — почав Луар по нетривалій паузі. Бургомістр здивовано кивнув.

— Ваш сіятельство знає, що мати моя, пані Торія Солль, займається деякими науковими дослідженнями… Вона вивчає історію, продовжуючи справу свого батька, мого діда, декана Луаяна, — Луар знову зробив багатозначну паузу. Ім’я декана — теж зброя, такими іменами так просто не розкидаються. — Останнім часом дослідження її вимагають деяких документів… Які перебувають у віданні вашого сіятельства, — передбачаючи здивоване запитання бургомістра, Луар подався вперед. — Так, ідеться про… Річ у тім, що моя мати веде відокремлений спосіб життя й не може сама… — Луар розлютився на себе за метушливість, яка все-таки прорвалася. Добре ж тримався — так ні, залепетів, заметався, як школяр… Уперше в житті доводиться так довго й складно брехати. Втім, хіба є інший шлях?

Зусиллям волі він змусив себе спокійно посміхнутися:

— Так, на жаль, моя мати не має можливості звернутися до вас особисто. Виконуючи її доручення, я звертаюся до вашого сіятельства з проханням: для вивчення важливих історичних документів допустити мене у Вежу Лаша.

Бургомістр, як видно, заздалегідь готував для пані Торії Солль ввічливу згоду; він уже розтяг губи в посмішці — однак останні Луарові слова змусили його відкинутися на спинку крісла з витріщеними очами.

У мовчанні минула хвилина, друга; Луар чекав, спостерігаючи, як на обличчі бургомістра змінюється розгубленість обуренням і навпаки.

— Кгм, — озвався нарешті бургомістр. — Гадаю, пані Торія Солль… М-м… Парубче, ви, їй-право… Ваша матінка, звичайно, спорядила вас листом, написаним власноручно?

— Листом? — Луар підвів брови.

Бургомістр з досадою поморщився:

— Документом, який свідчить, що вона доручає вам… і так далі.

Луар ображено закліпав:

— Однак… Я ніколи не носив із собою записок, котрі засвідчують, що я не брехун.

Знову запала мовчанка. Співрозмовники дивилися один на одного поверх неосяжного, заваленого паперами столу.

— Це неможливо, — вдавано зітхнув бургомістр. — Ви ж знаєте, що у Вежу Лаша багато років не допускалася жодна людина. Ні ви, ні я, ніхто інший… Там зберігаються чаклунські пристрої, котрі можуть бути небезпечні. Там зберігаються папери, не призначені для людських очей… Зрештою, там можуть бути залишки Мору!

Луар приплющив очі:

— Мору не буває трішки. Мор приходить або ні, двадцять років тому мій дід декан Луаян вигнав Мор і поплатився за це життям…

Цього разу бургомістр не перейнявся вдячністю. Його брови були суворо насуплені:

— Парубче… ви просите про неможливе. На жаль, я змушений передати пані Торії свою відмову…

— Вона засмутиться, — сказав Луар замислено.

Бургомістр обурено труснув обвислими щоками:

— Дивно… якщо вона не розуміє… Там, у цій Вежі, може зберігатися… і майже напевне зберігається… те, що приносить лихо… Не може бути, щоб дитина…

Потік Луарових думок раптом зробив виверт, немов річка, що налетіла на гору. Щось у тоні бургомістра, щось на дні його напружених очей змусило його думати з подвоєною швидкістю.

Він боїться! Він справді боїться, і не міфічних чаклунських пристроїв чи лиховісних предметів, він боїться чогось конкретного, що обіцяє неприємності не містові й не людству, а особисто йому, вислощокому бургомістрові, непоганому, загалом, дядькові та правителеві… Луар зрозумів, що в його розпорядженні хвилина, і за цей час він повинен здогадатися — або програти.

— Наука… — повільно почав він, розраховуючи виграти час, — Не існує для зла… Історія… лише описує події… якими вони були або уявлялися…

Бургомістр зайорзав. Рука його потяглася до дзвіночка — час аудієнції збіг.

Вежа Лаша. Орден Лаша. Двадцять років тому бургомістр був трохи старший за теперішнього Луара, і він пережив Мор… Він знає про Орден не з чужих слів, можливо, він знався з кимось, хто носив каптур… Ці люди були скрізь. Їх боялися та поважали… Вони…

— Пане бургомістре! — голос Луара різонув по вухах його самого, бургомістр сіпнувся, бо не почув звичного «сіятельства», і рука з дзвіночком ослабла. — На жаль, причина, з якої ви так дбаєте про недоторканність Вежі, не цілком поважна.

Бургомістр сполотнів. Брови його остаточно зійшлися на переніссі, загрожуючи завісити очі:

— Ви забуваєтеся! Ви…

— Деякі родини в місті можуть похвалитися кревними зв’язками зі служителями Ордену, — Луар кинув фразу, як кидають камінь у звірине лігвище — або порожньо, або вискочить і з’їсть.

Наступну секунду бургомістр сидів непорушно, з викоченими, налитими кров’ю очима; далі відкинувся назад і задихнувся, захекався, хапаючи ротом повітря, і Луар зрозумів, що переміг.

— Ваша таємниця — це лише ваша таємниця, — сказав він м’яко. — І вона в безпеці… Звичайно, у Вежі повинні зберігатися списки служителів. Але я не дізнаюся з них нічого нового… Хоча, звичайно, — він затнувся, вирішуючи, чи варто дратувати бургомістра ще й порадою, — звичайно, простіше було б спалити їх, щоб чиє-небудь нескромне око…

— Ваш батько знає? — хрипко запитав бургомістр.

Луар подумав, що непогано було б також подбати про власну безпеку.

— Звичайно, — він вдав здивування. — Він знає, і в його очах це не злочин… Ви ж не можете відповідати за всіх своїх родичів… — він перечекав, далі знизав плечима: — Хоча, звичайно, більшість городян… Ненависть до Ордену така сильна, що…

Бургомістр стиснув зуби. Глянув Луарові у вічі:

— Ви маєте намір шантажувати мене, юначе?

Луар закліпав:

— Ваше сіятельство… Ви ж знаєте, наша родина… Стільки теплих почуттів… Повірте, я ніколи б не насмілився говорити так зухвало… і такі неприємні речі. Однак ідеться про відвідування Вежі… Вкрай важливе для нас — і зовсім безпечне для вас. Більше того, — Луара потішило раптове осяяння, — я міг би вилучити документи, які ганьблять… Прошу пробачення, кидають тінь на вашу родину… Якщо вони там є. І принести їх вам як плату за послугу… Точніше, на знак вдячності.

Бургомістр іще супився — але тепер Луар не сумнівався в його відповіді.

— Будь проклятий мій тесть, — промовив бургомістр глухо. — Через цього фанатика… Втім, — він глянув на Луара, — не думайте, що це знання вам допоможе, ви ніколи не зможете нічого мені нав’язати…

Луар підвівся і вклонився.

— Дозвіл ви отримаєте в канцелярії, — провадив бургомістр крізь зуби. — 3 вами піде лейтенант варти, який чекатиме на вас біля виходу… — він роздратовано посопів, — і муляр, щоб розламати стіну, а по тому знову закласти отвір. Жодна людина не повинна знати… Втім, і так зрозуміло… — він раптом посміхнувся так, що показав нерівні зуби, — а не боїтеся, юначе, що вас замурують просто там, у вежі?

Луар посміхнувся у відповідь:

— Ви тонко жартуєте, ваше сіятельство… Уявляю, як сміялася б моя мати!

Бургомістр погасив свою усмішку. Дзвякнув, викликаючи слугу; глухо відповів на Луарів уклін:

— Ідіть… Сподіваюся, що Священна Примара потягне вас живцем.

Флобастерове пророцтво збувалося швидко й невідворотно. Тепер я мусила дбати про себе сама, і єдиний можливий шлях вів у трактирні служниці, «мити запльовану підлогу».

При мені не було ні монетки. Моя скринька з убогими пожитками дісталася Хааровій зграї — гадаю, на втіху. Мені й помислити було страшно про повернення хоч на кілька хвилин. Трохи потішила та думка, що Хаар, мабуть, у свою чергу, був трагічно вражений моєю втечею.

Першу бездомну ніч я провела біля багаття перед міськими ворітьми; втім, стражники пильно стежили, щоб теплом їхнього вогню користувалися лише «подорожани», і ніяк не «бурлаки». Я мусила зі світанком полишити місто — або шукати собі іншого пристановища. З’являтися біля воріт вдруге було просто небезпечно.

День минув у блуканнях вулицями; воду я пила з публічних джерел, а от їсти хотілося нестерпно. Надвечір набрела на харчевню «Вгамуйся» і зголосилася за тарілку каші перемити весь посуд, накопичений за вечір.

Засинаючи на брудній соломі, я відчувала, як з’їдена каша метається в змученому голодом животі. Я була майже не голодна та майже щаслива.

Серед ночі мені наснився незнайомий чоловік, схожий на Луара. У його обличчі не було нічого страшного — але я злякалася перш, ніж розгледіла в напівтемряві застряглі в його грудях сталеві кліщі.

— Не для всіх, — сказав він глухо. — Для деяких… Для одного.

Я прокинулася, тремтячи. Довго лежала з розплющеними очима та благала небо, щоб наступний мій сон був про матір, про стару бібліотеку, або про сцену й Флобастера, а найкраще — про Луара…

І мені був сон про Луара.

Луар стояв по коліно в багатті, і в грудях його стирчали сталеві кліщі.

Важкий молот було обгорнено мішковиною, але удари об камінь все одно розносилися по нічній площі, лякаючи весняних котів і сполохуючи спокій околишніх жителів. Лейтенант варти нервувався; Луар стояв віддалік, загорнутий у плащ, байдуже дивився в темні небеса, ніби те, що відбувалося, його не обходило.

Муляр пихкав, раз у раз потираючи ліве плече; кладка піддавалася неохоче — надійна добротна кладка. Божевільний старий у драній хламиді Лаша лежав обіч просто на вогкій бруківці; він обхопив голову руками й тихенько скиглив.

Люди, які прийшли до Вежі, відчинили її ворота й заходилися ламати кладку, справили на нещасного старого велике враження — він кинувся до офіцера, щось невиразно пояснюючи, вигукуючи незрозумілі слова та намагаючись схопити його за руку. Офіцер гидливо відсторонився, тоді старий кинувся до муляра та мовчки вкусив його за плече.

Далі все відбулося миттєво — глухий удар, старий, підвиваючи, відлетів відразу на кілька кроків, офіцер рушив на нього, погрожуючи зброєю та брудно лаючись. Старий відповз убік, але не пішов; Луар дивився на нього без співчуття, але з цікавістю. Рука його лежала на грудях, і пальці відчували отвір медальйона.

Він знає, а вони — ні. Бургомістр піклується про своє добре ім’я — а тим часом біля Дверей Світобудови, про існування яких бургомістр навіть не підозрює, стоїть хтось, бажає увійти. Бажає з’явитися в гості до бургомістра, до тисяч бургомістрів у тисячах міст і щось вчинити не просто з бургомістрами — зі світом…

Він, Луар, знає щось, у порівнянні з чим сама таємниця його народження — лише дрібна кумедна деталь. Якби йому сказали це місяць тому — він побився б із тим, хто сказав це. А тепер він мовчить і дивиться в нічне небо, намагаючись зрозуміти, чим же все-таки гарний цей світ і чому він донині встояв…

— Е-е, — прохрипів муляр, дбайливо погладжуючи постраждале плече. — Може, годі?

Луар озирнувся. З десяток каменів провалилися всередину, стіна зяяла чорним провалом, як чийсь щербатий рот.

— Парубче, досить? — поцікавився лейтенант. Цей лейтенант побоювався Солля-безумця, зневажав як порушника основ і водночас намагався поважати — як сина свого найвищого начальника.

Луар підійшов до пролому. Кремезний чолов’яга не протиснувся б у нерівну чорну діру, але худорлявому Луарові це було цілком до снаги.

— Годі, — озвався він байдуже. — Не вовтузитися ж тут до ранку.

Муляр ображено засопів, погладжуючи вкушене плече. Божевільний старий став рачки — офіцер так глянув на нього, що той знову відповз, бурмочучи свої скарги.

— Я дам вам тільки один смолоскип, — звернувся лейтенант до Луара. — У ваших інтересах встигнути повернутися, поки він догорить.

Луар знизав плечима:

— Як знаєте… Але стільки праці заради одного смолоскипа?

Лейтенант не вдостоїв його відповіді; муляр намагався триматися подалі від ним же продовбаної діри, й Луар невдовзі мав зрозуміти, чому.

Запах. Він стояв тут довгі роки, такий густий, що в ньому можна було плавати, як у розтопленій смолі. Він був запахом тління та смерті, затхлої вогкості, яка тут осіла навіки, диму та ще чогось, схожого на терпкий дух парфумів. Лейтенант відсахнувся й нажахано втупився в Луара — чекав, імовірно, що той навіжений відразу й відмовиться від своєї примхи.

— Еге, — сказав Луар байдуже. — Мабуть, і горіти не буде, — і застромив у пролом запалений смолоскип.

Освітилися цвілі стіни, стеля, поросла вапняними бурульками, коридор, довгий, ніби кишка. Смолоскип притух — але все-таки не згас цілком, і Луар вдоволено кивнув.

Перший крок виявився важким — але ні лейтенант, ні муляр, ані навіть божевільний старий не змогли б помітити його вагання. Луар опанував себе не легко, але швидко; навіть у декана Луаяна не було такої можливості — дізнатися про таємницю Ордену з перших рук. Але ж Луара цікавлять не тільки Священна Примара, Перший Віщун та іржа на медальйоні; у сина Фагірри є шанс дізнатися, що становило сенс життя його батька та що означала його смерть. Можливо, пітьма в провалі — не розрита могила, а спадковий маєток, рідна домівка?

Він похмуро всміхнувся, зігнувся в три погибелі та зі смолоскипом напереваги пірнув у пролом.

Святая святих.

Закриваючи обличчя рукавом, він брів у густих шарах застояного повітря, обходячи гнилі калюжі та плями цвілі. Коридори двоїлися, троїлися, круглі щаблі лягали віялом, запрошуючи зійти ними; він рухався як заведений, не боячись заблукати чи не знайти дороги назад — боявся тільки зупинитися, тому що дуже скоро почало здаватися, що хтось невидимий скрадається за ним назирці.

Не він вибирав дорогу — дорога вибирала його сама, і він майже не здивувався, коли опинився перед масивними бронзовими дверима, геть позеленілими. Засув на дверях було зламано, й Луар не мав причин, які виправдали б його небажання ввійти.

Він увійшов.

Світло смолоскипа відразу перестало сягати стелі та стін; повів майже свіжого, живого повітря дозволив відірвати руку від грудей і судомно зітхнути. І тої ж миті він захлинувся, бо величезний темний простір навколо раптом освітився вогнями.

Він відчув себе чи то викинутим у зоряні небеса, чи оточеним полчищем ворогів, кожен із яких тримав у руці по смолоскипу. Він метнувся — вогні метнулися теж, і тоді, стримуючи страх, він зрозумів їхню природу.

Яскраві вогники, гострі, ніби голки, тьмяні вогники, зовсім дрібні вогні в темній порожнечі, недосяжно далекі, ледь помітні, як пил. Усі вони були відображеннями його смолоскипа; він пройшов кілька десятків кроків, і лицем до лиця зустрівся з собою — похмурим хлопцем із запалими щоками та смолоскипом, який чадів у руці, — тьмяним відображенням у величезному, курному, затягнутому павутинням дзеркалі.

Дзеркальна зала. Чорний простір без меж, який дробиться та продовжується в сотнях запилюжених граней. Пливли в просторі вогники; якийсь час Луар стояв, погойдуючи смолоскипом і вдихаючи запах старих парфумів, тут особливо сильний. Це серце Вежі… Він шкірою відчував, що потрапив у саме її серце — але йому потрібен мозок. Смолоскип незабаром догорить, час іти…

Вікна в коридорі були замуровані зсередини. Подекуди траплялися поруйновані заглиблення в сінах — імовірно, розкриті схованки. У глибині однієї з них сидів кістяк, і залишки каптура падали на кістяне чоло. Луар відхитнувся, наткнувся на погляд порожніх очниць. Сторож? Бранець? Жертва Мору?

Наступні двері були відчинені; Луарові залишалося тільки підчепити їх носком чобота, з зусиллям розчинити.

Знову запах, і знову інший. Вогкість і пахощі; посеред кімнати величезний стіл, і все навколо завалено паперами — слизькими, позеленілими, зім’ятими, як опале листя. Ніхто не пам’ятає вже, ким саме вчинено розгром — чи то озвірілими городянами, які тут господарювали, чи самі служителі попатрали власний архів… У всякому разі, бургомістр може спати спокійно — на цих гнилих клаптиках, що ними встелено підлогу з такими само гнилими рештками килима, ніхто й ніколи не прочитає імені його непутящого тестя.

Смолоскип затріщав, ніби попереджуючи. Часу лишалося обмаль.

Обережно ступаючи по сміттю, Луар обійшов навколо столу. Підняв смолоскип вище, оглянув гладенькі, без єдиної щілини кам’яні стіни.

— Мені потрібно, — сказав він хрипко, звертаючись чи то до столу, чи до власної тіні, яка безладно металася. — Я його син і маю право… Я єдиний спадкоємець.

Тиша. Жахливий запах, чадний смолоскип і шкаралупа з мертвих паперів.

Кінчиками пальців він доторкнувся до стіни, обережно провів, начебто почухуючи кам’яний тулуб Вежі. Підняв руку вище; провів знову — навмання, без надії.

Щось клацнуло, і звук був ніби удар батога. Луар відскочив, послизнувся, ледь втримався на ногах. У гладенькій стіні з’явилася одна щілина, далі ще одна, потім жолобок, потім квадратні дверцята, які без рипіння гойднулися вбік.

Луар зрозумів, що тремтить.

Підійти до схованки виявилося ще складніше, ніж ступнути в пролом назустріч запаху й темряві. Але тепер у його страху не було свідків — і тому Луар дозволив собі покусати до крові без того запечені губи.

Схованки ніхто не торкався. Вона перечекала Мор, пережила крах ордену Лаша і, поза сумнівом, пережила б ще багато подій — якби син Фагірри не з’явився, щоб отримати спадщину Ордену.

Схованку було обсмолено зсередини. Луар подумки подякував тому, хто це зробив, за передбачливість, тому що архів виявився неторкнутим ані цвіллю, ані гнилизною, ані водою; Луар застромив смолоскип у кільце на дверях, тремтячими руками витяг вміст схованки, сів на підлогу та поклав дорогоцінні папери собі на коліна.

Світле Небо… Повні списки служителів Ордену, з коротеньким досьє на кожного — Магістр, якщо тільки це був Магістр, відзначався ретельністю та педантизмом. Можливо, частина цих відомостей дозволяла підтримувати в Ордені залізну дисципліну… Скільки людей у місті й околицях віддали б праву руку за можливість кинути все це у вогонь?

Уривки якихось повідомлень — імовірно, найважливіших, якщо вони вдостоїлися зберігання в архіві… Величезний грубий аркуш із золотим кутиком — «Перелік найстрашніших злочинів проти Священної Примари Лаш»… Луар присвиснув — першим у списку значилося «незаконне присвоєння магічного дару, вчинене особою, що таким даром не володіє…»

Далі. Косий нерозбірливий почерк: «…саме ця людина, наближена до особи, що цікавить нас, виявилася надзвичайно легкою в керуванні… Він боягуз і боїться сили, він нещасний і тягнеться до м’якості… Досягти бажаного… Його ім’я — Егерт Солль».

У Луара пересохло в роті. Він швидко глянув у кінець аркуша — розгонистий підпис, у якому легко вгадувалися літери «Ф», «А», «Р»…

Могила під снігом. Вітер у голому вітті. Повідомлення, або донос… Усе, що залишилося йому від батька. Від справжнього батька.

Але Егерт Солль — боягуз?! Ах, так… То були часи, коли діяло закляття… Його батько… Названий батько… як його називати?! Був заклятий… Покараний за щось, за вбивство на дуелі…

Луар безсило опустив руки; на коліна йому ліг несподіваний тягар. Книга? Книга серед архівних паперів?

Він витяг її зі спільної пачки. Палітурка здавалася обгорілою — так, книга вочевидь побувала у вогні, і сталося це не двадцять років тому, а, можливо, всі сто… Скільки ж років цьому мотлохові…

Він з натугою розліпив аркуші та відкрив першу сторінку. Вогонь знищив половину її — але пожалів заголовок, намальований ретельно та хитромудро.

«Заповіт Першого Віщуна».

Смолоскип затріщав.

…Декане, декане, ви чуєте?! Ви бачите, декане Луаян? Дідусю, поглянь, ти ж казав, що ЦЬОГО більше нема!

Смолоскип затріщав знову, застерігаючи востаннє: у темряві ти не знайдеш дороги назад…

Луар заметався.

Книгу — під сорочку, під пасок… Він вистраждав цю книгу, він не залишить її в розкритій схованці на поживу цвілі… І архів він теж забере з собою. Він повинен встигнути…

Незабаром стало ясно, що весь архів на собі не винести. Там, біля підніжжя Вежі, чекають свідки — підозріливий лейтенант, приставлений бургомістром у шпигуни, похмурий муляр і, до речі, божевільний старий, і хто знає, де межа його божевіллю… Луар вирішив, що забере найважливіше, решту покине.

Найважливішим виявилися списки служителів. «Перелік злочинів» — геть… Стос повідомлень, старих і нових, безжально зім’ятий, втиснути в халяви — краї стирчать, доведеться викинути половину…

Смолоскип згас раніше, ніж він устиг дістатися до виходу — однак завбачливий лейтенант, не бажаючи псувати стосунки ні з бургомістром, ані з паном Егертом, ні тим більше з пані Торією Солль, встановив у проломі свічку.

За тиждень я вистежила його.

Він наймав кімнату неподалік від площі й назовні виходив рідко — я примудрилася побачити його лише двічі, хоч і провела в підворітті навпроти кілька довгих днів.

У харчевні «Вгамуйся» мене підгодовували за деяку брудну роботу; напевно, не тільки в одязі моєму, але і в очах вгадувалися бездомность і невпевненість, тому що одного разу мене зупинив червоно-білий патруль і з пристрастям поцікавився, чи не волоцюжка я. На щастя, я зуміла обуритися настільки жваво й вірогідно, що стражники дали мені спокій. Я забилася в якусь шпару й довго переживала свій страх; із волоцюгами в місті не церемонилися, тут будь-який жебрак мав більш-менш жалюгідний прихисток — тільки я ще опиралася долі та не поспішала найматися в служниці.

Втім, час грав проти мене; випадок зі стражниками змусив серйозно замислитися про майбутнє. Воно, це майбутнє, уявлялося в трьох радісних картинах: по-перше, я могла послухатися Флобастерової поради та знайти роботу в якійсь харчевні; цей шлях був, між іншим, не такий уже й поганий, тому що старанна служниця рано чи пізно заробить собі на нову сорочку, черевики та сукню зі шлярками, тоді вже можна спробувати щастя й влаштуватися покоївкою до пристойної родини, а там вийти заміж за лакея — і жити собі до старості в спокої та достатку. По-друге, наближалося літо — а влітку в селах жнива, і скрізь потрібні молоді здорові руки, хай і не надто вправні, зате швидкі від голоду та ладні працювати від зорі до зорі. А потім, восени, в селах гуляють на весіллях — знову ж таки, молода робітниця, якщо не косоока та не кульгава, має шанс отримати в чоловіки життєрадісного сільського хлопця…

Я перевела подих. Третій шлях був найсумнівніший, він майже напевне вів у нікуди, бо пов’язаний був із болем і приниженням — називалося це «боротьбою за Луара».

Багато разів я сперечалася сама з собою, доводила собі ж, що мій коханий і гадки не мав мене ображати — він не проганяв мене й не відштовхував, він не сказав мені єдиного брутального слова… Докази відкидалися з порогу й знову ж мною самою: він не гнав мене — він просто мене не помітив. Краще б він розщедрився на ляпас — це, принаймні, коштувало б йому якихось зусиль… Щоразу подібна суперечка закінчувалася прокльоном і спробою забуття самого Луарового імені — однак минало кілька годин, і бесіда з собою починалася знову.

Я згадувала по хвилинах наші з ним дні та ночі — а їх, виявляється, було не так уже й багато. Я перебирала слова, сказані нами одне одному, як скнара перебирає дорогоцінне каміння в своїй скриньці. Я поновила в своїй пам’яті сцену, свідком якої ніколи не була — як мати б’є Луара та з прокльоном вигонить із дому. І кожного разу ця сцена бачилася мені по-новому, але кожного разу я відчувала однакове каяття.

Нарешті я почала думати про Торію Солль. Про страшну незбагненну жінку, яка обожнювала свого чоловіка та сина й відразу втратила обох. І це після таких страшних випробувань у молоді літа — здавалося, доля могла б і пожаліти… Не бити двічі по тому самому місцю…

Я згадувала, як захиталася Торія, коли почула від мене, що я, мовляв, сина не зрікалася. Цікаво, що б сказала я за двадцять років по тому, якби довідалася, що наш із Луаром хлопчик — насправді поріддя, скажімо, Хаарове?

Мене пересмикнуло. Ні, цього пихатого багатенького блазня ніяк не можна порівняти з Фагіррою… І потім, мене ж не катували. Мене не приводили в підземелля, де розжарюються на вогнищі гаки, мене не приковували ланцюгами до лави, з мене не зривали одяг…

Багата уява підвела мене — я замружилася, обхопила голову руками, намагаючись не думати про страшне. Ні, Торія Солль — це Торія Солль… Стережися засуджувати її. Я остережуся, Небо свідок…

Егерт. Ось хто втратив сина, й зовсім безнадійно. І начебто не було всіх дев’ятнадцяти років, коли він любив Луара, ростив Луара, ризикував заради нього життям… Там, на стіні, під час Облоги… Що ж, усі ці роки виявилися неправдою?

А чим, скажіть, винна його дружина? Що не вмерла під катуваннями, що не викинула плід? Що дожила до того дня, коли випадкове недоумкувате дівчисько відкрило йому, Егерту, очі на Луарове походження?

Усі винні. А більше за всіх винен Луар — що народився, тварюка, не задушився пуповиною, не здох у дитинстві, не вмер від кору, не розбився й не втонув… Оплакали б, поховали разом із таємницею — і жили б собі далі, у любові та злагоді, зі світлими спогадами…

Я скрипнула зубами. Схоже, доведеться пробачити дурневі. Він же навіжений, за себе не відповідає, я сама схибилася б…

А можливо, вже й схибилась. У здоровому глузді я від Флобастера не пішла б навіть за королівський трон…

Втім, усі сльози вже виплакано; якщо я не збираюся заміж за лакея та не поспішаю ставати червонощокою хуторянкою, якщо остаточно вирішила поборотися з долею за цього хлопця… Або з хлопцем — проти долі… Або навіть одна проти всіх… Побачимо. У всякому разі, висиджувати нема чого.

Підкоряючись власному наказові, я ривком підвелася з підгнилої діжки, покинутої кимось посеред прохідного двору. Обсмикала спідницю; рішуче рушила вперед — і тільки за два квартали зміркувала, куди йду.

А йшла я до славного міста Каваррена, про яке навіть не знала, де воно. Поспішала на зустріч із паном Егертом Соллем.

Господарка, що здала кімнату в найм молодому вільному слухачеві з університету, не могла надивуватися на старанність юнака: той щодня відвідував лекції, а одного разу провів у бібліотеці цілу ніч; відразу по тому характер його занять різко змінився — тепер він замкнувся в себе та цілісінькими днями просиджував над книжками, перериваючись тільки, щоб з’їсти приготований господинею обід.

Луар справді витратив багато довгих годин на опанування викраденого з Вежі багатства; «Заповіт Першого Віщуна» вразив його своєю незрозумілістю, зашифрованістю й водночас грандіозним розмахом — вцілілі у вогні тексти змушували думати про велетня, що складає ребус із просторів і часів, а заодно вже й із людських династій і поколінь. Луар читав, і волосся ворушилися в нього на голові — таким прадавнім жахом віяло від обгорілих сторінок: «І вода загусне, як чорна кров… З неба здерли шкіру… Гідні заздрощів поліна у вогні… І буде їй слугою та намісником».

Цілі розділи писалися, очевидно, рунами — Луар не розумів ані літери. Зустрічалися малюнки — здебільшого так понівечені вогнем, що тварин, зображених там, неможливо було впізнати. Це була справжня чаклунська книга — Луар намагався читати її тільки вдень, при сонячному світлі, й ніколи — при свічках.

Список служителів Священної Примари Лаш виявився куди прозаїчнішим і приніс значно більше користі.

Фар Фагірра значився першим серед так званих втаємничених; коротке досьє повідало Луарові, що батько його в минулому був учителем фехтування та мав у передмісті цілу низку родичів: матір, брата, двох сестер і двох племінників. Луар здригнувся від думки, що, можливо, його тітки та двоюрідні брати вціліли й можуть йому зустрітися…

Третьою особою Ордену після Магістра й Фагірри був якийсь Каара, «хранитель святині». Проти його імені стояла одна тільки позначка «вірний до божевілля». Цікаво, подумав Луар, кому саме вірний — самому Магістрові? Ордену? Цій самій «святині»? Що за людина, все досьє на яку складається зі слова «вірний»? А чи був, до речі, так само «вірний» Фагірра, чи Магістр побоювався його, як можливого узурпатора? Що за стосунки пов’язували старого главу Ордену і властолюбця Фагірру?

Луар дочитав список до кінця й не полінувався взяти чистий аркуш та акуратно виписати в стовпчик імена, можливі орієнтири: як і де шукати. Двадцять років — це не двісті. Хтось та вцілів.

Він скінчив зі списком, серйозно взявся до таємних повідомлень — і відразу ж спітнів, згорбився, зчавив у кулаці медальйон.

Ім’я декана Луаяна. Багаторазово повторюване ім’я вільного слухача Солля; у ті далекі роки щонайменше двоє студентів служили шпигунами Ордену Лаша. Орден цікавився деканом — точніше, якоюсь «золотою річчю», що зберігається в його кабінеті. Орден хотів будь-що-будь заволодіти «річчю», і для цього знайдено було вільного слухача Солля, юнака, наближеного до родини декана — і в той же час такого, що перебував у полоні непереборного страху… То були часи, коли діяло закляття.

Луар витяг медальйон з-під сорочки. Іржі стало більше; Луар заплющив очі та притулився щокою до золотої пластинки.

Що вони знали? Навіщо їм потрібен був Амулет Віщуна — їм, котрі вже тоді зважилися влаштувати «закінчення часів» і прикликали для цього Чорний Мор?

Луар здригнувся. Там, у підвалі, його батько катував його матір, щоб отримати медальйон. Невідомо, що було б, якби Торія Солль не витримала катувань і віддала Амулет Фагіррі. Але вона не віддала.

Мама… Йому схотілося підхопитися, перекинути стілець, бігти до неї, плакати біля її ніг, бурмотіти — «я знаю», чекати на щось — на прощення? Начебто на ньому, синові, провина того — ката?

Зусиллям волі він придушив свій порив. Вона не віддала медальйона Фагіррі — але «золота річ» все одно потрапила до нього, нехай і в наступному поколінні. Боротися з долею безглуздо — потрібно вчасно зрозуміти, чого хоче доля, та підсобити їй…

Луар марно спробував зішкребти нігтем нову цятку іржі на золотій пластинці. Зітхнув. Сховав медальйон за пазуху, зібрав аркуші. Господарці повідомив, що йде на вечірку з друзями, й добра жінка від душі пораділа за свого юного мешканця.

— Ні, — здивовано сказала молода жінка. — Таке ім’я… Десь чула… Але тут нема таких.

За її спідницю ховалося сором’язливе маля з лукавими чорними очицями. Кошлатий пес біля воріт не гарчав, а тільки вищирявся — однак ланцюг натягся, мов струна.

Жінка раптом спохмурніла — згадала, мабуть, хто такий цей Фагірра, про якого так запросто запитує незнайомий хлопець. Сухо кивнула Луарові та пішла в дім, ведучи за руку маля, що впиралося.

— Не згадував би, — похмуро порадив чоловік, що точив брусом вузьку лопату. — Не поминав би вголос, лихо накличеш…

— Та тут вони жили! — кругла, як сито, баба вибралася з льоху, потираючи поперек. — Там… — вона махнула рукою кудись за паркан. — Ти, — це чоловікові, — малий був… Сусіди всі від Мору й померли… І ці померли — матінка їхня, одна заміжня дочка з дітьми й одна незаміжня, та парубійко молоденький був, зовсім шмаркач… Одного дня й померли, а цей, у плащі, потім прийшов і сам закопав…

— Та що ви мелете, — неприязно відгукнувся чоловік. — Він же, — кивнув на Луара, — про Фагірру запитує… По-вашому, хто в плащі, той і Фагірра відразу? А може, священна примара Лаш?

— Дякую, — Луар повернувся й пішов, потилицею відчуваючи напружені погляди.

Коли проминав площу біля міських воріт, згадав, як зовсім недавно знайшов тут три візки, зіставлені докупи, і в одній з них була Танталь… І як він подав їй руку, а вона впала на нього, як замерзлий водоспад, і як потім, у готелі «Мідні врата», цей водоспад перекинувся на полум’я…

Божевільний старий у плащі служителя Лаша сидів під горбатим мостом, непорушно дивився у цвілу воду каналу. Не вірячи в удачу, не слухаючись розуму, а просто підкоряючись невиразному інтуїтивному спонуканню, Луар зупинився поруч і тихо покликав:

— Служителю Каара…

Він не був готовий до того, що сталося.

Старий сіпнувся, по тілі його пробігла судома; повільно, по волосині, він обертався до наляканого Луара — і заплилі очі його розширилися, як від болю:

— Ти… Нарешті…

Луар позадкував. «Відданий до божевілля»… Яке точне визначення. До божевілля.

— Ти… — прохрипів старий, і на чолі його Луарові привидівся шрам, слід давнього удару каменем. — Ти… Повернувся…

Луар злякалося вже по-справжньому — тільки диво й немислиме зусилля волі втримали його від ганебної втечі.

— Фагірро, — заплакав старий. — Не всі… Лише деякі… Незабаром… Уже… Доверши.

— Так, — сказав Луар, відчуваючи, як по спині продирає начебто крижана лапа. — Я… незабаром.

— Клянуся! — старий підкинув руку вгору. — Він… без пам’яті, ти правий… Він не гідний… Гідний не кожен… Каара гідний… Ти правий, Фагірро, ти знову правий… Доверши ж!

— Що? — прошепотів Луар майже проти власної волі.

Старий раптом посміхнувся — і посмішка, що оголила беззубі плямисті ясна, була жахлива — така немічна, така щира й водночас улеслива. — Ти задумав… Правильно, Фар. Не всі… Але Каара гідний, так?

— Так! — вигукнув Луар, повернувся та бігцем кинувся геть.

Того вечора він довго стояв перед дзеркалом, із двох боків освітлюючи своє обличчя двома довгими свічами.

Він хотів побачити в ньому те, що побачив старий. Він хотів знати, який вигляд мав Фагірра.

Стара нянька, чиїм турботам довірено було маленьку Алану, багато днів підряд не знаходила собі місця.

Заміський будинок Соллів, великий і зручний, пустував без слуг; з мешканців у ньому залишилися тільки сама пані Торія та дівчинка з нянькою. Господарство занепадало; нянька збивалася з ніг, намагаючись усюди встигнути, готувала й прибирала, годувала коней, чистила стійла — й одночасно намагалася наглядати за вихованкою, котра що не день дедалі більше відбивалася від рук.

Маленький затишний світ Алани розвалився остаточно. Вона втратила батьків і брата, а тепер втратила ще й дім — тому що звичний побут її доглянутого дитинства відрізнявся від нинішнього, як морський берег від малярійного болота. Вона стала похмурою та примхливою, понурою, ніби звіря, і дедалі частіше відповідала на няньчині турботи відвертою брутальністю — добра жінка не зважувалася її покарати, тому що останніми днями Алана втратили й матір.

Пані Торія Солль замкнулася в своїй кімнаті й не бажала нікого бачити. Нянька годинами простоювала під дверима, благаючи пані з’їсти хоч яблуко, хоч скибочку м’яса, — сама згадка про їжу викликала в Торії відразу. Вона не оголошувала про голодування — просто не могла їсти, тільки жадібно пила принесену нянькою воду. Коли стара жінка побачила її крізь щілину в прочинених дверях, довго потім журилася та плакала — Торія постарілась років на двадцять, шкіра її щільно облягала кістки, а на змарнілому, блідому до синяви обличчі гарячково блищали збуджені, нездорові очі.

Одного разу — це сталося ввечері, коли нянька на кухні годувала Алану вже охололою кашею, — пані спустилася до них. Невпевненими кроками пройшла повз помертвілу жінку, мовчки підхопила на руки Алану та безтямно притисла до себе — так, що очі дівчинки розширилися від болю. Торія трусила її стискала, істерично цілувала, плутаючись пальцями в розпатланому волоссі, постогнувала та промовляла ледь чутно: «Маленький… Хлопчику мій… Малесенький… Синку…» Потім до Алани дійшов весь жах того, що відбувалося, вона затріпалася від переляку, закричала на все горло, заплакала так, що сльозинки розлетілися віялом; Торія начебто протверезіла від цього лементу, безвольно опустила руки, дозволяючи дівчинці вислизнути на підлогу, повернулася й мовчки пішла геть.

Цілу ніч стара жінка й маленька, тремтяча Алана скиглили та плакали, тісно пригортаючись одна до одної.