Син Сонця — Фаетон

5. Чи була така планета?

Ремонт «воронка» одразу ж завершився, як тільки слідчий, задоволено потерши долонею об долоню, проголосив:

— Отже, заарештований Нечипорук, ми з вами й дісталися берега. Хе-хе! Славно попрацювали. Даю вам три дні на відпочинок. Потім почнете знайомитися з обвинувальним висновком. Його зараз передруковують.

Миколу здивувало оте вдоволення, котре він помітив у виразі обличчя слідчого. Так, мабуть, потирає руки досвідчений романіст, дописавши останню сторінку свого твору. І чомусь Миколі здалося, що він ось-ось почує знайомі слова:

— Я імель візіт Петербург. Я іст ґрос учоний. Мєня прінімаль русіше імператор…

Досі Миколі не спадало на думку, що лиха писанина, котрою займався слідчий, здатна викликати своєрідне натхнення.

Ганс Вольф, виварюючи в казані черепи туземців, мабуть, з таким самим виразом обличчя потирав волохаті руки. Адже вони до біса схожі — слідчий і «ґрос учоний»!

Дивна річ: вперше за кілька місяців у Миколи з'явилося відчуття затишку. Його вже не гнітила тюремна камера. Він лежав на нижніх нарах. Троє інших нар були порожні. І лишень тепер Нечипорук подумав, що вони порожні не випадково: його готують на особливо небезпечного державного злочинця. Справа у слідчого, як видно, клеїться — саме тому він аж сяє від радості.

Миколі не хотілося псувати собі настрій лихими передчуттями. Зрештою, він уже звик до думки, що таборів йому не обминути. Досвід підказував: якщо КДБ арештовує, то доводить справу до кінця.

Звідки ж ота полегкість, яку він сьогодні відчуває? Микола заплющив очі. Уява виткала з простору усміхнене дівоче обличчя. Воно наближалося, здобуваючи все чіткіші обриси. За мить відчув на своїй щоці дотик дівочих вуст:

— Рідний мій, любий… Я твоя волосинка.

Тепер він був певен: у КДБ немає жодних підстав для арешту Оксани. Може, саме це й породжувало відчуття затишку.

З Оксаною вони познайомилися в одній із київських бібліотек. Микола закінчував будівельний інститут, Оксана вчилася на філологічному факультеті. Спорідненість їхніх інтересів виявилася майже одразу. Можливо, саме через те при бібліотеці створився гурток шанувальників наукової фантастики. Але Оксані не подобалась така назва їхнього гуртка.

— Ні, його слід назвати інакше. Бо це надто банально, — гарячкувала дівчина.

— А саме? — перепитала завідувачка бібліотеки.

— Клуб космоісториків!

Літня жінка стомлено посміхнулася.

— Клуб?.. Тоді доведеться питати дозволу в начальства. Доки нам дозволять, всі члени клубу отримають інститутські дипломи й роз'їдуться за призначеннями… Між собою називайте, як хочете. А я у своїх звітах називатиму так, як нам рекомендує районний відділ культури.

Микола був заповзятим аматором астрономії. Особливо його цікавили малі планети. Одного разу вони з Оксаною поїхали в Лісники, де на високій горі, над заплавою річки Віти була споруджена університетська обсерваторія. Марко, давній Миколин приятель, дозволив їм помилуватися небесними світилами, спійманими дзеркалом телескопа. Микола допитувався в Марка:

— Коли ж ти мені покажеш Цереру?

— Тоді, коли вона з'явиться в небі, — посміхався Марко. — Не раніше.

Додому вони поверталися надвечір. До зупинки автобуса слід було йти через заплаву Віти. Микола підвів дівчину до дубів-велетнів, які шуміли своїм листям іще за часів Ярослава Мудрого, їхні стовбури на рівні людського зросту перевершували в діаметрі два метри. Мабуть, вони проклюнулися із жолудів іще до того, як князь Володимир охрестив киян. Але Оксана була заклопотана чимось іншим. Микола ще раніше помічав: занурившись у якусь проблему, Оксана мовби відключалась від зовнішнього світу. Але зараз її неуважність його трохи образила. Адже ж оці дуби — справжнє диво! Вони єднають їх, сучасників, з далекими предками.

— Навіщо тобі Церера? — з нотками занепокоєння в голосі запитала вона. — Я вже втретє чую від тебе про оту Цереру.

Микола збагнув: Оксана вбачає в захопленні Церерою щось, пов'язане з його минулим. І неминуче інтимного характеру. Це його розсмішило й розчулило. Він пригорнув дівчину й палко зацілував.

Саме тут, під тисячолітніми дубами, й сталося те, про що він думав зі святістю та внутрішнім трепетом. На автобус вони спізнилися, до Києва дійшли пішки.

— Якби не твоя Церера… — напівжартома згадувала потім Оксана. — Ти мене заінтригував нею. Малих планет тисячі. Чим вона тебе привабила?

— Бо вона найбільша. І це, до речі, також космоісторія.

Відтоді минуло понад рік. Микола закінчив будівельний, отримав диплом інженера з відзнакою. Як він радів, коли його призначили на будівництво атомної електростанції! Креслення вивчив так, що вони стояли перед його внутрішнім зором, мов на екрані. Якось він зосередив увагу на деталі, що викликала підозру в її надійності. А потім далі, глибше. З цього й почалося…

…На четвертий день щойно пофарбований «воронок» привіз Миколу до слідчого.

— Як вам відпочивалося?..

Слідчий виглядав іменинником. А до Миколи звертався так, наче вони були найближчими родичами.

— Вигляд у вас чудовий, — продовжував блазнювати гебіст. Та вже за мить промовив доволі поважно, майже урочисто: — Вам належить ознайомитися з обвинувальним висновком. Починайте.

Лише тепер Микола помітив п'ять грубезних томів на тумбочці, що стояла в кутку кабінету. Раніше їх тут не було.

Слідчий наблизився до тумбочки, взяв верхній том і поклав на столі перед Миколою.

— Будь ласка. Часом вас не обмежую. Закінчите перший том — отримаєте другий.

— Невже все це?..

Микола не закінчив свого запитання, але слідчий його зрозумів.

— Так, так. Справа вельми поважна. Ми ледве убгали її в п'ять томів.

Микола спантеличено гортав перший том своєї карної справи. Його вразила ретельність, з якою були підшиті креслення, висновки експертів, свідчення знайомих і майже незнайомих людей. Якщо не зміст справи, то саме оця ретельність і державна поважність справляли враження несхибності слідства. А це що?..

Пізнав почерк Оксани. Поволі збагнув, що то було не свідчення — то був її щоденник. Микола ледве утримався, щоб не відважити слідчому ляпаса. Яке паскудство!..

Та поволі вгамувався. Зрештою, ставитися до них як до джентльменів — безглуздо. Вони — моральні асенізатори держави. Але й таке порівняння здатне їх облагородити. Краще не шукати жодних порівнянь.

Микола почав читати. Про те, що Оксана вела щоденник, він не знав. Читати те, що Оксана призначала тільки для себе, не для когось іншого, було неприємно, але обставини склалися так, що він змушений був це робити.

5 квітня. Мені здається, що цієї весни я потрапила в якийсь зачарований світ… Ходжу по місту, придивляюсь до людей і намагаюся зрозуміти, про що вони думають. Здебільшого думки їхні зайняті практичними потребами. Вони підхоплюють людину, крутять у своєму вирі — і як важко буває піднятися над цим шумовинням, над самим собою, щоб осягнути світ у всій його складності, з його минулим і майбутнім!..

Життя кидає нам стільки запитань, що ми не встигаємо обговорювати. От, скажімо, питання про походження людини…

На початку двадцятого століття в науці панував погляд, що людство з'явилося на Землі кілька десятків тисячоліть тому. Великий американський астроном Симон Ньюкомб писав: «Мабуть, уже мільйони років Земля рухається по своїй орбіті. Люди ж населяють її, треба гадати, ненабагато довше 10 000 років».

Протягом останнього півстоліття ми відсовували свою появу все далі й далі у глибину віків. Робилося це поступово: спершу на кілька десятків тисячоліть, потім на цілу сотню…

Усе пояснювалось поважними причинами: якщо людина існує дуже давно, чому ж так пізно почала виникати цивілізація? Які чинники стояли їй на перешкоді? Скільки тисячоліть мусило тривати наше дитинство?.. Адже тут повинні існувати свої закономірності.

А нещодавно доведено, що людина була вже людиною (не мавпою!) близько двох мільйонів років тому! І вона вже тоді володіла кам'яною зброєю, користувалася вогнем…

О, матусю моя рідна! Як про це сказати?.. Мені здається, що я жила вічно. Так, так!.. Я прожила всі оті два мільйони років і завжди була людиною…

Це відкриття упало, мов серед літа сніг на голову. Ні, не впало — воно вибухнуло!.. Воно у вересні 1962 року зібрало всіх палеонтологів до Риму — на світовий конгрес. І всі вони змушені були погодитись: людина, знайдена доктором Льюїсом Ліком в Африці, жила один мільйон сімсот п'ятдесят тисяч років тому! І її кам'яна зброя, і обпалені на вогнищі кістки тварин — усе це мало такий самий вік… Палеонтологи змушували відомих фізиків десятки разів перевіряти свої атомні хронометри. Але кожен шматочок речовини, взятий окремо, на різних калієво-аргонних хронометрах показував те ж саме число: 1 750 000…

Тепер ми знаємо свій вік: нам не десятки тисяч, а мільйони років! Як же тут не повірити у Біловолосого?..

6 квітня. Вийшовши із собору, ми блукали по Володимирській гірці. Микола справді одержимий! Я дивилася на бруньки, що ось-ось викинуть перші листочки, а він нічого не помічав. Наштовхувався на людей, розгублено вибачався… А може, я й люблю його саме за цю прекрасну одержимість?..

Почав говорити ось про що. Ще й досі вражає дивовижна непослідовність у виникненні наук Як могло статися, що найпершою наукою земного людства виявилась найважча, найзагадковіша з усіх — астрономія? Дехто пояснює це практичними потребами. А хіба в розвитку фізики менша потреба?..

Єгипетські жерці були широко обізнані в астрономії. Так само добре знали цю науку жерці майя. Календар майя починається близько дванадцяти тисяч років тому. І хоч це може видатися неймовірним, але вчені визнають, що їхній календар був точніший від сучасного. Вони знали будову сонячної системи, вміли передбачати сонячні затемнення.

Микола звернув мою увагу на разючі факти: виявляється, єгипетський календар і календар майя починаються з того ж самого року. І це майже дванадцять тисячоліть тому!.. А піраміди в Мексиці є ніби зліпком з єгипетських пірамід!..

Є ще багато фактів, які свідчать, що і єгиптяни, і майя, незважаючи на те, що їх розмежовує океан, мали колись спільну батьківщину — Атлантиду. Їхній календар починається однією датою через те, що на нових землях (після загибелі Атлантиди) вони почали нове літочислення. Час загибелі Атлантиди, визначений Платоном, майже точно відповідає цій даті… Але Атлантида — це не космоісторична тема: тут може впоратися звичайна історія. Про Атлантиду написано тисячі книжок, зібрано безліч доказів, але й досі чомусь атланти перебувають поза межами історії. Дивно, дуже дивно!..

...Я справді перетворююсь на Миколиного секретаря. Тільки встигай записувати! Як він уміє захоплюватись і захоплювати інших! Незабаром його лекція у нашому гуртку. Він дуже хвилюється…

А стенограму я опрацюю і збережу — вона для мене дуже дорога.

Присутніх — сто вісімнадцять осіб. Головує Віктор Кривда.

Віктор. Товариші! Ми вже з вами говорили, що на землі знайдено чимало слідів, які наштовхують на думку: в далекі доісторичні часи нашу планету відвідували люди з космосу. Малюнок із Валь Камоніка, старовинне зображення космонавта в Сахарі, японські статуетки… Це дозволяє зробити припущення, що космічні гості були схожі на нас, але не могли вільно дихати в земній атмосфері, їм потрібен був скафандр…

До відомих уже фактів слід додати Баальбекську каменоломню і загадкову терасу. Тераса будувалась із величезних кам'яних брусів, що були ретельно обтесані. Каменоломня, де вирубували ці бруски, містилася внизу. Отже, їх доводилось підіймати нагору. Ще й досі в каменоломні лишилися бруси, яких не встигли відділити від скель. Але справа в тім, що кожен із цих брусів важить… по півтори тисячі тонні Ми ще не маємо знарядь, які б могли переносити такі велетенські вантажі. Це однаково, що перенести на Володимирську гірку сучасний дніпровський теплохід разом з пасажирами…

Або, скажімо, залізний стовп в Індії. Склад заліза досі не розгадано. Ніхто не пам'ятає, коли цей стовп з'явився. Він не іржавіє. Вчені кажуть: то, мабуть, порошкова металургія далекої старовини. Та хіба ж це відповідь? Адже до порошкової металургії ми підходимо тільки сьогодні, коли в нас уже є космічні кораблі. Звідки взялися на землі велетенські преси, які в доісторичні часи із металевих порошків могли виготовляти отакі споруди? І якщо ми маємо одне таке диво, то це ще не означає, що їх не могло бути значно більше… Адже ж потопи таки були!..

Виникає запитання: звідки приходили ці люди? Яку роль відіграли вони в розвиткові земної цивілізації? Лекцію на цю тему підготував Микола Нечипорук. Надаю йому слово.

Микола. Мені здається, що на це запитання відповідають нам атланти. Відповідають малюнками своїх богів — людей у скафандрах. Я гадаю, що малюнок у печерах Валь Камоніка також належить атлантам або їхнім найближчим нащадкам.

Дехто заперечує, що то були скафандри: це, мовляв, обрядовий одяг. Хай навіть так. Та хіба обряди виникають не із життя? Як же сталося, що обрядовий одяг доісторичних людей нагадує одяг космонавтів? Пояснити це випадковістю неможливо…

Випадково могли виникнути кілька малюнків. Але ж у фресках Анрі Лотта знайшла своє відображення ціла епоха! Вчені назвали її Епохою Круглоголових. Ця епоха охоплює кілька тисячоліть.

Виникає запитання: звідки прийшли до нас ці розумні «боги»? Чи були вони тимчасовими гостями, чи, може, наша Земля протягом століть була їхньою колонією?..

Якби вони були тільки гостями, то про серйозну передачу знань земним людям не могло бути й мови. Крім того, випадкові гості не могли залишити на Землі стільки слідів, що ми й досі знаходимо їх на всіх континентах. Адже ж минули сотні тисячоліть! А коли так, то нумо вдамось до найбільш фантастичного припущення: наша планета в дуже віддалені епохи (до численних катастроф, які винищували людство) була колонією невідомого нам розумного світу.

Таке припущення викликає безліч нових запитань. Чому космічні колоністи покинули Землю? Куди вони зникли? Звідки прилітали — із якоїсь сусідньої планети чи, може, з іншої сонячної системи?..

Якщо це не гості, а колоністи, якщо вони бували на Землі не десятками, а тисячами осіб, якщо космічні люди мали тут добре обжиті поселення, — то їх, мабуть, слід вважати нашими близькими сусідами.

У такому разі яка ж із планет нашої Сонячної системи могла бути їхньою батьківщиною?..

Голоси. Марс!.. Венера…

Микола. Гаразд, хай буде так… Тоді чому ж ми ще й досі не можемо налагодити з ними зв'язку? Невже їм не цікаво знати, як на Землі проросли зерна розуму, котрі вони колись посіяли? Хіба є такий сівач, який відмовиться оглянути сходи на ниві, засіяній власними руками?..

Ні, друзі, їх чекати марно! Вони ніколи більше до нас не прилетять — сівачі давним-давно загинули. Може прилетіти хтось інший. Але не вони…

Голос. Невже всі загинули?..

Микола. Так, усі… Бо загинув цілий розумний світ. Загинула планета, яка була колись нашою сусідкою. Від неї зостався тільки дрібний космічний пил та безліч малих і великих уламків…

Голос. Як же вона називалась?

Микола. Давайте запитаємо у Платона. Цей старогрецький філософ жив дві з половиною тисячі років тому. Йому поталанило залишити значно більше цікавих свідчень, ніж будь-кому іншому. Предки Платона були філософами і поетами. Вони збирали перекази про минуле і передавали своїм синам. Так до Платона дійшли розповіді про Атлантиду, які ще й досі мають виняткове значення. Є в нього також цікаві свідчення про катастрофи, які пережило людство.

Зосередимо увагу на походженні одного міфу. Очевидно, цей міф бере свій початок на Атлантиці, бо його однаково переказували і в Греції, і в Єгипті. Предки старовинних греків, як свідчить Платон, колись воювали з атлантами і багато чого запозичили з їхньої культури.

Попередник Платона, філософ Солон, відвідав єгипетське місто Саїс. Там він розмовляв з жерцями, які зберігали у своєму храмі чимало переказів про старовину.

Ось що сказав Солонові старий жрець: «Багато катастроф пережило людство. У вас, еллінів, також передається міф, нібито колись Фаетон, син Сонця, запустив колісницю свого батька, але, не маючи сил спрямувати її по шляху, якого тримався батько, спалив усе на Землі і загинув сам, знищений блискавицями…»

Розмова між Солоном і єгипетськими жерцями відбувалась близько трьох тисячоліть тому. Але вдумайтесь у глибинний зміст цього міфу. Син Сонця… Які ж у Сонця є діти? Сьогодні їх дев'ять. Дев'ять планет. Та ось питання: чи завжди було їх дев'ять? Чи ніколи не було десятої?.. А яка ж у батька колісниця?.. Сьогодні ми знаємо всі її властивості. Сонце живиться ядерною енергією. Мільярди років їздить на цій колісниці Сонце-батько, але ще не спалив жодної планети. Батько нею користується розумно, обережно, зігріваючи своїх дітей лагідним промінням, запліднюючи їх новим життям. Та ось його нерозумний син Фаетон вирішив і собі запустити таку ж саму колісницю. Мабуть, позаздрив батькові. Виявивши злочинну необережність, він загинув сам і спалив усе на Землі…

Зверніть увагу: не просто загинув, а був знищений блискавицями! Ця метафора дуже добре малює вибух. Ядерний вибух…

Чи міг скорботний «бог» у скафандрі з більшою образністю й точністю розказати землянам про ту страшну катастрофу, яка сталася на його рідній планеті? Він мусив розмовляти з земними людьми тією мовою, яку вони здатні були зрозуміти, — мовою образів, мовою міфу…

А може, ми надто осучаснюємо цей міф, укладаючи в нього власні поняття? Може, він не має жодного стосунку до космосу? Може, це просто звичайна казка, вільний політ фантазії наших предків і через те не варто надавати цій розповіді поважного значення? І чому ми раптом вирішили, що Фаетон — це якась планета?.. Можливо, це був легковажний герой старовини, якого міфологія зробила сином Сонця? То чому ж тоді жрець пов'язує смерть Фаетона з катастрофами, які переживало людство? Чому він посилається на цей міф як на доказ того, що катастрофи — не вигадки далеких попередників, а трагічні факти земної історії?

Ні, друзі, це не ми вигадали для Фаетона космічну біографію.

Послухайте, що далі каже Солонові старий єгипетський жрець, і зверніть увагу на те, як «сучасно» звучать його слова: «Це, звичайно, розповідається як міф, але під ним ховається та істина, що світила, які рухаються в небі, ухиляються зі свого шляху і через довгі відтинки часу винищується все живе на Землі від сильного вогню… Кожного разу, як тільки вкорениться письмо та інші засоби, необхідні людям, знов через певне число років, ніби пошесть, падає небесний потік і залишає в живих тільки неписьменних і невчених…»

Тут треба відмежувати коментарі жерця від самого міфу. Нам важко уявити, щоб десятки Фаетонів зривалися зі своїх орбіт і падали на Землю. Фаетон, який виявив злочинну легковажність, був, звичайно, один. Це була десята планета, якої зараз немає. Вона, за свідченням академіка Фесенкова, «розірвалась як бомба».

От бачите! Доісторична старовина каже: «Знищений блискавицями». А сучасна наука порівнює загибель Фаетона з вибухом бомби.

Чи є тут істотна різниця?!

Про який же «небесний потік» розповідає жрець? Що ж то була за «пошесть», яка винищувала людство? Така «пошесть» справді час від часу траплялася, бо цього разу йдеться про великі уламки загиблої планети…

Отже, ми здобули відповідь: планета, яка загинула, називалася Фаетон.

Звичайно, вона дістала цю назву значно пізніше — на підставі міфу про легковажного сина Сонця…

А по суті, вчені використали для неї стару назву, — ту, що прийшла з легенд…

Голос. Хіба можна в легендах вбачати історичні факти?

Микола. Ми дуже довго не довіряли Біблії, яка розповідає про світові потопи. А сьогодні геологи змушені визнати: світові потопи справді були…

Голоси. Де це сказано?..

— Треба стежити за науковими журналами.

Микола. Так, сьогодні наука приймає світові потопи як доведені факти. Хіба це не міняє погляду на історію земного людства? Чому ж ми не хочемо заглянути в той світ, який земні народи називають допотопним? Хіба це не наша власна історія?..

Після потопів нічого, окрім легенд, не могло залишитись. Отже, не слід відкидати міфи — їх треба розумно дослідити. Так само, як ті нечисленні знахідки, про які згадував Віктор…

Голос. А може, і сама планета — це тільки міф?

Микола. Ні, товариші!.. Така планета справді була!.. Ще Йоганн Кеплер у 1596 році…

Позначка олівцем. Чи не дуже я скорочую стенограму?.. Треба обережніше!.. На сьогодні досить — незабаром прийде Микола…