Син Сонця — Фаетон

11. Трохи космоісторії…

Така планета справді була!

Ще Йоганн Кеплер у 1596 році звернув увагу на те, що в сонячній системі є істотна прогалина: не вистачає планети, яка має перебувати між орбітами Марса і Юпітера.

В 1766 році Тіціус (а трохи згодом, але цілком самостійно Боде) розробив дуже просте правило, з якого випливало, що середні відстані планет від Сонця перебувають у залежності від послідовного ряду чисел: 0,3,6,12,24… Якщо до кожного з них додати по 4, ми одержимо приблизно те, що шукаємо: 4,7,10,16,28 і т. д. Відстань від Землі до Сонця (10), яка становить 149,5 млн. кілометрів, була прийнята за астрономічну одиницю — міру довжини в космічному просторі.

В 1781 році, користуючись цим правилом, В. Гершель відкрив нову планету — Уран. Відтоді правило Тіціуса — Боде було взято на озброєння астрономії.

Але вчених щораз більше й більше вражала загадка: чому немає на своєму місці планети, яку двісті років тому шукав Кеплер і яка, згідно з правилом Тіціуса — Боде, мала бути віддаленою од Сонця на 2,8 астрономічної одиниці? Або ця планета надто маленька, і її не можна було помітити в тодішні телескопи, або правило не є правилом.

Небо розбили на квадрати, обсерваторії всього світу націлили на нього свої телескопи. Почалися вперті пошуки. Але й це не допомогло: планета зникла. Між Юпітером і Марсом зяяла та ж порожнеча, що не піддавалась поясненню.

Та ось, коли астрономи дістали в своє розпорядження потужніші телескопи, 1 січня 1801 року в Палермо директор обсерваторії Піацці помітив у нічному небі маленьке світило. Воно не втішило його. Про те, що це нова планета, не могло бути й мови — надто мізерні були його розміри. І все ж світило помітно рухалось, отже, до зірок не належало. Гадаючи, що це комета, Піацці спостерігав її півтора місяця. Але через хворобу припинив ці спостереження, і загадкова гостя сховалася від людських очей.

Рівно через рік — 1 січня 1802 року німецький астроном Ольберс, якого заздалегідь попередив Піацці, спираючись на обчислення тоді ще молодого Гауса, знову розшукав її у нічному небі. І дивна річ — це невеличке світило, назване Церерою, перебувало в тому самому місці, де, згідно з правилом Тіціуса — Боде, мала бути загибла планета: велика піввісь Церери дорівнювала 2,8 астрономічної одиниці. Порожнеча заповнилась, і здавалося, гармонію в будові Сонячної системи відновлено.

Але вчених непокоїла думка: що ж це за небесне тіло? Своїми розмірами воно аж ніяк не схоже на всі відомі планети. Виявилося, що Церера в чотири рази менша за Місяць і в шість із чимось разів менша за Ганімеда — одного з відкритих Галілеєм супутників Юпітера. Ні, радість передчасна: Цереру не можна піднести до класу планет. Пошуки не припинялись.

Найупертіший серед своїх колег, Ольберс знову взявся до роботи. Але все, що він відкривав протягом наступних п'яти років, його незмінно розчаровувало. Найближчі сусідки Церери — Паллада, Веста й відкрита Гардінгом Юнона — виявилися ще менші, ніж вона. Небесного тіла, яке можна було б назвати планетою в повному розумінні цього слова, не було й близько. І не могло бути — його б відкрив іще Кеплер…

Проте Ольберс не припиняв спостережень за орбітами відкритих ним небесних тіл, які дістали назву малих планет. Незабаром він був нагороджений за свою наполегливість. Ольберс помітив, що орбіти малих планет перетинаються в одній точці — в тому ж місці, де мала перебувати гадана планета. Точка перетину цілком відповідала правилу Тіціуса — Боде.

Відкриття не могло не вразити Ольберса. Лишався єдиний можливий висновок: планету було розірвано якимись невідомими силами, а «малі планети» — її осколки. Рухаючись по своїх штучних орбітах, що створилися внаслідок вибуху, осколки незмінно повертаються до місця загибелі планети, як скорботні сини приходять на могилу матері.

Це була дуже смілива гіпотеза. Вона ґрунтувалася не стільки на доказах, скільки на інтуїції: тоді ще ніхто не знав, якої форми були малі планети — кулястої чи осколочної?

Протягом цілого століття астрономи вважали висновок Ольберса надто фантастичним, їм здавалося неймовірним, що в природі існують титанічні сили, здатні вчинити подібні руйнування. А інтуїція… Ні, вона не може бути достатнім аргументом!..

Удосконалювались телескопи, збільшувалося число відкриттів малих планет.

Декому з астрономів ще й досі важко повернутись до висновку Ольберса, але більшість змушена погодитись: малі планети — це тільки уламки, що лишилися після велетенської катастрофи. Не погодитись неможливо: через сто років після відкриття Церери зрештою вдалося відповісти на питання, яке всіх хвилювало, — про геометричну форму малих планет: вони мали яскраво виражену осколочну форму!..

Тепер налічується понад 3500 малих планет. Це, звичайно, тільки те, що дозволяють побачити найпотужніші телескопи. Розміри малих планет сягають від одного до кількох сотень кілометрів у поперечнику. Найбільша серед них Церера…

Довелося відмовитись від назви «малі планети», бо з планетами їх ріднить тільки хімічна структура, спільна для всіх небесних тіл. Вони дістали назву астероїдів (що відповідає слову «планетоїди»). Крім астероїдів, на їхніх складних і плутаних шляхах розсіяна безліч найдрібніших осколків і планетного пилу, загальна маса яких значно перевершує масу самих астероїдів.

Картина стала зрозумілою: відбувся титанічної сили вибух, спрямований з глибин самої планети. Академік В. Г. Фесенков каже: «планета розірвалась, як бомба…»

Але навіть після такого висновку вчені все ще не наванжувались припустити, що на ній могло існувати органічне життя. Намагаючись створити її модель, учені брали за основу ту кількість речовини, яка блукає в Сонячній системі сьогодні. На підставі гравітаційних досліджень встановлено, що загальна маса астероїдів і планетного пилу дорівнює 0,1 маси Землі. Отже, на думку вчених, Фаетон був не більший від Марса, він мав дуже розріджену атмосферу, незначну кількість води. Звідси випливає висновок, що активно розвивати свій органічний світ ця планета не могла. Такі погляди висловили радянські дослідники І. П. Путилін та С. В. Орлов. Приблизно за таким же методом була створена модель Фаетона і в Гарвардському університеті.

Проте звернімо увагу ось на що: чи маємо ми право брати сучасну кількість розпорошеної речовини, щоб створити вірогідну модель Фаетона?.. Нам відомо: щодоби випадає на Землю кілька десятків тонн метеоритної речовини. Якщо взяти до уваги не лише метеорити, а й космічний пил, то, за підрахунками деяких астрофізиків, Земля щодня збагачується на 100 тисяч тонн! Зрозумійте, друзі: щодня! А що ж сказати про мільйони років? Ні, це вже не той «небесний потік», який, за свідченням єгипетських жерців, колись винищував земне людство. Це дрібнота, якої сучасні люди навіть не помічають. Бо сьогодні від загиблої планети в Космосі лишилися незначні рештки.

Кратер Чабб (Канада), створений метеоритним вибухом, нам здається велетенським: він має 3,6 кілометра завширшки. І вже зовсім неймовірним здається кратер Нгоро-Нгоро у Центральній Африці: він має у поперечнику аж 19 кілометрів! А нещодавно академік В. Г. Фесенков розповів про метеоритний кратер в Африці, який за площею дорівнює Кримському півострову. Академік вважає, що кратер створився досить давно внаслідок падіння астероїда. Та чи можемо ми уявити, як би себе почувала Земля, якби десь у Тихому океані впав уламок Фаетона, що своїми розмірами наближається до Вести, Юнони або навіть Церери?..

Голоси. Це була б катастрофа!.. Всесвітній потоп!..

Микола. Правильно. Навіть вулканічні поштовхи створюють хвилі цунамі в кілька десятків метрів заввишки. А такий циклопічний вибух міг би потрясти всю планетну кулю, розбудити сотні вулканів, створити хвилі з півкілометра заввишки. Від них можна було б сховатися хіба що на вершинах гір. Якщо, звичайно, ті гори не перетворилися б на вулкани…

Старовинні перекази свідчать, що наша планета була колись об'єктом таких титанічних падінь. Хай велетні падали не часто (може, раз на кілька тисячоліть), але вони винищували всі попередні досягнення людства. Ось як, за свідченням Платона, єгипетський жрець малює ці катастрофи:

«…Ви (елліни) пам'ятаєте тільки про один земний потоп, а їх іще до того було декілька… Коли боги заливають землю водою, від неї рятуються лише мешканці гір, пастухи і волопаси, а люди, що живуть у містах, потоками води викидаються в море…»

В іншому місці Платон знов повертається до цієї розмови. Він створює таку реалістичну картину потопів, що її нездатні поставити під сумнів навіть скептики:

«Якщо й зберігалася від цих катастроф деяка кількість людей, то це були неписьменні горці… Оскільки вони і діти їхні протягом багатьох поколінь жили, не маючи найнеобхіднішого, то, спрямовуючи всі свої помисли на ті предмети, в яких відчували потребу, про них, власне, й передавали відомості нащадкам, забуваючи те, що було в предків і що в старовину колись відбувалось, бо дослідження старовини почали з'являтись у містах лише тоді, коли виявилося, що хоч деякі з людей мають уже якоюсь мірою необхідне для життя…»

Справді ж бо, дослідженням старовини можна займатися лише тоді, коли «хоч деякі з людей» можуть не думати про щоденну боротьбу за власне існування.

Як бачите, друзі, раніше велетенських падінь було значно більше, ніж у пізніші епохи. Можливо, останнє падіння сталося дванадцять тисяч років тому, і саме воно спричинилось до загибелі Атлантиди.

Загибель прабатьківщини майя (а їхні літописи свідчать, що це був материк в Атлантичному океані) у старовинній книзі «Чилам-Балам» описується так: «Земля почала здригатись. І впав вогненний дощ, і впала зола, і впали скелі та дерева, і ось одним ударом нахлинули води. І в одну мить велике винищення закінчилось…»

Ми вже з'ясували, що гігантські космічні падіння поєднувалися з величезною вулканічною активністю.

Отже й тут ми маємо досить вірогідну картину катастрофи…

Голос. Я ознайомився з цікавою гіпотезою про загибель Атлантиди. Її автор гадає, що дванадцять тисяч років тому відбулося зближення Місяця з Землею. Це викликало світовий потоп і посилення вулканічної діяльності.

Микола. Тут цікаво лише те, що автор шукає пояснень катастрофи у космосі. Раніше всі причини земних катаклізмів шукали тільки на Землі. Ніби Земля здатна існувати незалежно від Всесвіту!.. Але винуватцем загибелі Атлантиди був не Місяць. Ця планетка виконує дуже тяжку роботу — створює на Землі припливи і відливи. Між світовим океаном і земною корою утворюється величезне тертя. Тертя змушує Місяць відходити все далі й далі від Землі. Підраховано, що цей процес триває вже багато мільйонів років.

Отже, про таке зближення не може бути й мови… Але звернімо увагу на величезну океанську западину Монако. Земна кора тут в кілька разів тонша, ніж в інших місцях. Западина міститься приблизно там, де, за свідченням Платона і літописів майя, мала перебувати Атлантида… Правда, таких западин в океанах багато, і не всім треба приписувати астероїдне походження. Та хіба ж не зрозуміло, що більшість уламків Фаетона випала в океани? Адже площа океанів значно перевершує площу земної суші…

Я дуже прошу не забувати цього свідчення сивої давнини: Фаетон загинув сам і завдав багато лиха Землі. Так оповідають про його загибель жерці із міста Саїс…

Ми чомусь не довіряємо старовинним переказам. А які ж є підстави для цієї недовіри?..

Звичайна логіка підказує, що астероїдна речовина протягом сотень тисячоліть повинна була поступово розпорошуватись і таких нищівних падінь ставало дедалі менше й менше. Це пояснює, чому земна людина, яка кілька мільйонів років тому була вже людиною, а не мавпою, дістала змогу розвинути свою цивілізацію лише в останні тисячоліття. Як тільки припинилось винищення людства, розвиток цивілізації почав набирати величезних прискорень…

Раніше, коли вчені гадали, що людство з'явилося на Землі кілька десятків тисячоліть тому, можна було нехтувати старовинними свідченнями про катастрофи. Бо й без них усе складалося дуже добре: на оволодіння засобами праці людина витратила десятки тисячоліть, а цивілізація почала розвиватися п'ять-шість тисяч років тому. Отже, шлях від людиноподібної мавпи до цивілізованої людини нібито весь час ішов по висхідній лінії, не зазнаючи помітних провалів. В такій історичній схемі не лишалося місця не тільки для багатьох попередніх катастроф, а навіть для останньої, яка знищила могутню цивілізацію Атлантиди.

Сьогодні нам відомо, що вже кілька мільйонів років тому в розпорядженні людини перебували засоби мисливства і вогонь. Незважаючи на ці відкриття, історична схема за останні півстоліття майже не зазнала уточнень. Чомусь вважається нормальним, що ми, розтягуючи дитинство людського розуму майже до безмежності, ніяк цього не обґрунтовуємо і не пояснюємо. А вже навіть на початку нашого століття така історична схема викликала заперечення. Можна згадати хоча б того ж таки В. Брюсова: він був великий знавець різних культур і розумів, що їхня спільність не може бути випадковістю…

Хіба ж оця інерція не є мимовільним узаконенням недовіри до людського розуму? Хіба розумній істоті потрібно кілька мільйонів років, щоб пройти шлях від кам'яної до бронзової сокири? Де ж тут логіка? Півстоліття тому ми погоджувалися, що для цього досить десятка тисячоліть. Сьогодні ж, пересвідчившись, що це були не тисячі, а мільйони років, з легкістю погодились: потрібні були мільйони… Невже між тисячами і мільйонами немає істотної різниці?

Ні, друзі! Людина не повинна принижувати власний розум. А це означає, що ми не маємо жодного права відкидати старовинні свідчення про катастрофи, бо лише вони здатні пояснити неймовірно складний шлях людства до його сучасних здобутків…

Голос. Скажи, Миколо, чи зараз може повторитись подібна катастрофа?..

Микола. Зараз уламки Фаетона не становлять помітної загрози. По-перше, великих уламків лишилося дуже мало. Їх можна полічити на пальцях. Усі вони здобули стійкі орбіти. По-друге, наша космонавтика вже сьогодні здатна відвернути небезпеку. Досить послати назустріч одну-дві ракети з потужними водневими бомбами — і велетень розлетиться на дрібну порохняву. Але повернімось до спроби виліпити модель Фаетона. Нам здається, що той, хто бере за основу для цієї моделі сучасну масу астероїдної та пилової речовини, робить велику помилку. Хіба ж не ясно, що могутній сусіда Фаетона Юпітер досить помітно «збагатився» за рахунок планети-самовбивці? Якщо й досі на Землю щодоби випадає 100 тисяч тонн фаетонської речовини, то скільки ж її випало протягом сотень тисячоліть на Юпітер? Адже ж він більший від Землі у 1340 разів! Цілком зрозуміло, що його гравітаційні можливості теж незрівнянно більші.

Падали уламки Фаетона також на інші планети. Немало їх зникло і в розпечених надрах Сонця…

Коли врахувати всі ці аргументи, то стане ясно, що Фаетон був не менший від Землі, а може, навіть значно більший. Це вже саме собою вирішує питання про атмосферу і воду. І води, і атмосфери там було цілком досить, щоб могло зародитись органічне життя. А чи досить було сонячного тепла?..

Є переконлива теорія Джона Дарвіна (син Ч. Дарвіна) про еволюцію систем небесних тіл. На підставі цієї математичної теорії планети протягом мільярдів років поволі відходять од Сонця…

Джон Дарвін, обґрунтовуючи свою теорію, ще не знав, що вона колись допоможе внести деякі уточнення у вчення його батька. Але про це згодом…

Голос. Чому ж у метеоритах не знаходять слідів органічного життя?

Микола. Правильно… Не знаходили аж до останнього часу. Так само, як не знаходили води. А зараз воду знайдено у великій кількості.

Зрозуміло, ми ніколи не матимемо в руках крижаного метеорита: він просто не долетить до земної поверхні. Але в деяких метеоритах виявлено воду, що входить до складу мінералів. Вона становить близько 9 процентів ваги цих метеоритів. Досить розжарити мінерал — і він віддасть нам космічну воду. Отже, якби Сіхоте-Алінський метеорит, що важив 100 тонн, був такою мінеральною губкою, ми б мали у своєму розпорядженні близько 9 тонн космічної води. Цілком досить для невеликого плавального басейну!..

Голос. Хіба всі метеорити — залишки Фаетона?.. Хіба вони не прилітають з інших куточків галактики?..

Микола. Ні, не прилітають… Ось що каже академік В. Г. Фесенков, висловлюючи думку більшості астрономів світу: «Метеорити належать до Сонячної системи. Вони ніколи не могли бути захоплені із міжзоряного простору, й виникли від розпаду планети, яка створилася раніше між орбітами Марса і Юпітера».

Те ж саме можна сказати про космічний пил, який ми бачимо у смузі астероїдів.

Пилові хмари за межами Сонячної системи — це вже інші утворення. Вони дуже далеко від нас. Вони йдуть своїми шляхами, які не перетинаються із шляхом нашої планетної системи…

Тепер про сліди органічного життя в метеоритах. 9 травня 1961 року у литовському місті Клайпеді в квартиру до робітника А. Золотова через вікно влетів камінь завбільшки з кулак. Це був метеорит, але метеорит незвичайний — так званий вугільний хондрит. Чи треба доводити, що вугілля створюється лише за умов широко розвиненого органічного життя?..

Тривають суперечки про знахідку в метеоритах п'яти типів водоростей. Американські вчені запевняють, що таких водоростей на Землі немає. Якщо це буде доведено, тоді стане цілком ясно: в океанах Фаетона було життя…

Голос. Коли ж загинув Фаетон?

Микола. На це відповідають атомні хронометри. Вони показують вік мінералів від початку їхнього застигання. Зрозуміло, що застигання планети відбувається нерівномірно: поверхневі шари застигають раніше, а глибинні — значно пізніше. Але переважна маса планети перебуває в розпеченому стані.

Американець Ф. Панет у 1950 році за допомогою атомного методу дослідив вік 51-го метеорита. Деякі з них показали, що від початку їхнього застигання минуло близько 7 мільярдів років. Це означає, що Фаетон був удвоє старший від Землі! Адже ж на Землі поки що не знайдено мінералів, які мали б більше, ніж 3,5 мільярда років. Крім того, хіба ми можемо бути певні, що 7 мільярдів — це остаточна межа? А може, колись падали іще старші метеорити?..

Що ж до моменту загибелі, то тут є такі міркування. Зрозуміло, що під час вибуху мусила розлетітись у космічний простір не тільки планетна кора — в космос вихлюпнулася глибинна розтоплена маса. В холоднечі космосу ці бризки гарячої речовини повинні були одразу ж застигнути. Отже, чим молодший метеорит, тим більше він наближає момент катастрофи до наших часів. Наймолодший метеорит Ф. Панета показав вік 75 мільйонів років. А зараз наші вчені мають у своєму розпорядженні метеорит, який перетворився із розтопленої маси на тверду лише 19 мільйонів років тому. Зрозуміло, що катастрофа на Фаетоні не могла статися раніше, ніж застиг цей шматочок речовини. Та це не означає, що вона не могла статися пізніше. Може, колись упаде на Землю іще молодший метеорит…

Голос. Уже є відомості про метеорит, вік якого становить близько 1600000 років. Він молодший, ніж земна людина. Я потім покажу статтю Л. Г. Кваші…

Микола. Спасибі! От бачите… Значить, катастрофа сталася за людської пам'яті. Це пояснює походження міфу про загибель Фаетона…

Є ще одна цікава деталь. Йдеться про супутники Марса. Вони крихітні: діаметр Фобоса — 8 кілометрів, Деймоса — 15. Обидва вони перебувають у площині екватора — в тій площині, яка найзручніша для запуску штучних супутників. Вони обертаються дуже близько до екватора: Фобос, наприклад, перебуває на відстані 9 тисяч кілометрів. Це відстань від Москви до Тихого океану!.. Він оббігає Марс лише за сім годин — тобто втроє швидше, ніж планета встигає обернутись навколо своєї осі. Це не вкладається ні в які закономірності Сонячної системи. Рухатися так швидко здатні тільки штучні супутники…

Визнати супутники Марса природними тілами не може навіть такий непоквапний на висновки астрофізик, як академік В. І. Фесенков. Не роблячи передчасних висновків, Фесенков обрахував, що супутники Марса через деякий час повинні впасти на його поверхню.

А природні супутники, навпаки, мають нахил віддалятись од планет!..

Саме так складається еволюція планетних систем…

Тепер прошу звернути увагу ось на що. Робота палеонтологів відсуває появу людини в глибину геологічної історії Землі, а дослідження метеоритів присувають фаетонську катастрофу все ближче до часів, які пам'ятає історія. Ножиці між цією катастрофою і появою земної людини щороку змикаються…

Якщо під цим кутом зору оглянути зображення космічних «богів», то стає зрозуміло, що це були фаетонці…

Голос. Чому загинув Фаетон? Деякі вчені гадають, що він наблизився до Юпітера й був розірваний його припливними силами.

Микола. А хто ж міг зіштовхнути його зі своєї орбіти? Не могло ж це трапитись без видимих причин… Крім того, не слід забувати, що точка перетину орбіт найбільших астероїдів міститься саме там, де за розрахунками Ольберса, Гауса, Тіціуса і Боде мусила перебувати загибла планета. Отже, і вибух Фаетона стався на його власній орбіті, що цілком відповідає законам небесної механіки. У цьому разі Юпітер не міг бути винуватцем катастрофи.

Правда, дехто намагається спростувати висновок Ольберса тим, що орбіти дрібніших астероїдів, які почали відкривати після його смерті, не перетинаються у спільній точці. Ніби мало того, що перетинаються орбіти найбільших уламків! Адже катастрофа сталася не вчора. За тисячі років припливні сили планет і Сонця могли змінити попередні орбіти багатьох астероїдів. І цілком логічно, що найстійкішими виявились орбіти найбільших уламків — таких, як Церера, Паллада, Веста і Юнона… Як бачите, астрономічний діагноз Ольберса, лікаря за фахом, виявився безсумнівний…

Ні, товариші! Поки що ніхто не зміг краще пояснити причини загибелі Фаетона, ніж старовинний міф про нерозумного сина Сонця. Вражає мудрою багатозначністю напис на метеориті, який впав на Верхньому Рейні 1492 року. Прикувавши метеорит ланцюгами до стін церкви, прихожани викарбували на ньому слова: «Багато людей знають про цей камінь багато чого, кожен знає що-небудь, але ніхто не знає достатньо». На жаль, і до наших днів ці слова лишаються справедливими.

Ми знали б значно більше, якби у IV столітті темний натовп, яким керували християнські монахи, не спалив найбагатшу скарбницю старовинних знань — Александрійську бібліотеку. В ній було зібрано 700 000 найцінніших літописів. Усі вони загинули. До речі, разом з бібліотекою загинула й перша жінка-астроном Гіпатія: її вбили за «чаклунство»…

Давайте ж, друзі, не будемо нехтувати хоч тими крихтами старовинних знань, які дійшли до нас через Платона. Треба гадати, вони якоюсь мірою відбивають те, що загинуло. Адже Платон, як і його попередники, вчився у Єгипті. Тоді ще Александрійська бібліотека не була спалена.

Виникає запитання: чи могли фаетонці бути байдужі до того, як розвивається живий світ на інших планетах? Хіба вони не були зацікавлені в тім, щоб створити собі земних помічників, які здатні жити без скафандрів?..

Людиноподібна мавпа в такі помічники не годилася, — вона лише за конституцією організму була схожа на людину, але її мозок мало чим відрізнявся од мозку тварин. Самі ж фаетонці не мали надії пристосуватися до земної атмосфери — чим складніший організм, тим важче він перебудовується в чужих стихіях. І тут прийшла на допомогу фізіологічна схожість організмів…

Голос. Так ось у чому полягають твої уточнення Дарвіна!.. Ти ведеш до того, що людину все ж таки створив Бог…

Микола. Не Бог, а фаетонська людина. З погляду селекції тут немає нічого неймовірного. А моральний фактор… Хіба фаетонці погрішили перед природою, запліднивши молодшу планету власним розумом? Хіба це злочин — створювати нові розумні світи? Злочин полягає у їхньому знищенні!..

У виникненні наук є логічна послідовність. Тож не випадково, мабуть, у наш космічний вік селекція не відстає від астрофізики і космонавтики. Те ж саме слід сказати про генетику. Ми уже зараз готові до селекційних дослідів на далеких планетах.

Не випадково також саме в наші дні з'явилися досліди італійського професора Даніеле Петруччі. Коли б не заборона Ватикану, людський плід, створений ним у лабораторних умовах, міг би розвинутись у справжню дитину. І хто знає, можливо, земне людство з лабораторії «тата Карло», як жартома називають Петруччі, одержало б новий геніальний розум?

Спробуймо уявити таке. Прилетівши на якусь планету, ми раптом з'ясували, що там є людиноподібні істоти на рівні мавпи. Атмосфера цієї планети для земної людини виявилась отруйною, отже, про переселення туди мільйонів земних істот не може бути й мови. Там можуть існувати лише невеликі поселення, що виконують наукові або промислові функції. Але варто лише зайнятись селекційною роботою в лабораторіях на зразок лабораторії Даніеле Петруччі — і буде створено розумне покоління інопланетян, якому поступово ми зможемо передати весь земний досвід. Невже б ми відмовились від цієї людинотворчої місії? Що нас могло б стримати? Твердження, що на створення розумної істоти має право лише Бог? А хіба ми, земні люди, в цьому разі не були б такими ж самими «богами»?..

Садівники прищеплюють паросток культурного дерева на корінець дички. Коли виростає яблуня, ми забуваємо про те, що десь у грунті ворушиться не її власне коріння, а коріння дикої попередниці. Мабуть, забуває про це і сама яблуня, котра на власному корінні не могла б тут прожити й року…

Так само можна прищепити і людський розум, бо людина не є щось надприродне — вона входить своїм корінням в органічну природу Всесвіту. І це буде не хтось інший — це будемо ми, земляни, що дістали змогу жити й розвиватися в умовах іншої планети…

Отже, фаетонці, на мою думку, просто не могли не вчинити такого прищеплення. Якщо так поставитись до нашого минулого, то ми справді є нащадками «богів»…

Коди ж ми доживемо до епохи, яка пошле свої зорельоти на планети інших сонячних систем, тоді творчий метод «тата Карло», помножений на генетику, нам ще більше згодиться. Він дозволить кільком ученим заснувати цілий розумний світ. Задля такої місії можна й не повертатись на Землю. А повернутись буде неможливо, на це не вистачить одного життя…

Відомо, що грецька міфологія приписує богам риси, пристрасті і звички земних людей. Земні люди, на думку древніх греків, походять безпосередньо від богів. Цікаво, що в Платона є записи старовинних переказів про створення земної людини. Платон сам розуміє їхню надзвичайну старовинність — перекази пройшли через безліч земних катастроф. Розуміючи це, він каже: «Нам лишається тільки довіритись тим, котрі раніше від нас про це говорили як особам, що, мабуть, справді знали своїх предків». Особи, які називали себе нащадками богів, так передавали заповідь їхнього творця:

«Вам належить розпочати створення живих істот, наслідуючи при цьому дії, за допомогою яких моя творча сила дала вам існування… Ви самі вже закінчуйте створення живих істот і вирощуйте їх, подаючи їжу…»

Давайте вдумаємось у кожне слово цієї надзвичайної заповіді. Хіба вона не звучить, як заклик людинотворця до продовження селекційної роботи на Землі? Хіба не міг сказати ці слова останній фаетонець, який після загибелі своєї далекої батьківщини був і сам приречений на загибель?.. Хіба десь в Асканії-Нові, створюючи таврійського зеброконя, ми не виконуємо ту ж саму заповідь?..

Дописано олівцем. Миколо! Любий мій!.. Мабуть, це сказав Ечука-батько — твій Біловолосий бог… Він так піклувався про долю своїх землян, що просто не міг цього не сказати… До речі, хто вона, твоя Лоча? Здається, я починаю ревнувати…

Земна Оксана, якій дуже хочеться бути фаетонською Лочею…