Син Сонця — Фаетон

14. Добридень, Лочо!.

Вони стояли скафандр до скафандра, і кожен з них поклав на плечі другого витягнуті руки. Батько дивився в обличчя синові, син дивився на батька. Мужня, зріла молодість і мудра, досвідчена старість мовчки перезиралися між собою, не маючи певності, що коли-небудь їм доведеться побачитися знову.

Рагуші клопотався біля ракети. Алочі привів півтори сотні дітей, вишикував їх на галявині. Діти нетерпляче поводили бистрими оченятами — їм хотілося бігати, стрибати, лазити по деревах. Вони не розуміли, чому Алочі змушує їх стояти непорушно, а оті двоє, кого вони називали батьком і вчителем, чудернацько труться своїми шоломами, наче також затіяли якусь незнайому гру.

Батько сказав:

— Доки літатиме Рагуші, будемо обмінюватись нитками шахо… Хоча б раз на кілька обертів.

— Будемо, тату, — відповів Микола, і знов запанувало мовчання.

Червоногрудий какаду, що кружляв над ними, сів батькові на плече, залопотів крилами і несподівано проголосив:

— Бу-де-мо!.. Бу-де-мо!..

Батько мимоволі усміхнувся.

Рагуші також попрощався з Ечукою і неквапливо пішов до ракети, а Микола покликав до себе Алочі.

Хлопчик ніби розумів значимість цієї хвилини, був по-чоловічому суворий і врочистий.

— Прощай, Алочі. Ти будеш добрий помічник батькові. Правда, Алочі?..

— Я буду його правою рукою, — відповів хлопчик.

Микола зайшов до ракети. Рагуші, натиснувши кнопку, зачинив герметичні люки, увімкнув гравітаційні двигуни. Корабель плавно відірвався від землі, окреслив прощальне коло над колонією Ечуки. Микола бачив, як півтори сотні маленьких рук піднялися над йоржистими голівками і замахали на прощання. Хто їх цьому навчив? Невже й це інстинктивний рух, що передався комусь із земної малечі? Якась дитина підняла руку, а слідом за нею замахала рученятами вся колонія…

Тільки Ечука-батько стояв осторонь у глибокій задумі. Микола добре розумів, про що він зараз думає…

Ракета набирала швидкість. Коли підлітали до Місяця, Рагуші сказав:

— Зараз я покажу тобі супутника Землі.

Вони полетіли над мертвою місячною рівниною. Холодна попеляста поверхня не мала жодної заглибини. Рівнину змінили гори, скелі були гострі, їжакуваті, схожі на кам'яні ножі. Ні на Землі, ні на Фаетоні не можна побачити таких скель: там вітер і вода ретельно обточують їх, поволі затуплюючи гострі шпилі і грані. Тут не було ні води, ні вітру, і скелі зберігали свій первісний вигляд. Від різкої зміни сонячного тепла і космічної холоднечі виникали розколини, скелі іноді обрушувались, але основа, що залишалася стояти, все одно мала загострені грані.

Контраст поміж горами й рівнинами тут на диво разючий — без хвилястих переходів, без плавних ліній…

Колись Микола буде вдячний Рагуші за те, що космонавт показав йому той Місяць, якого земне людство ніколи більше не побачить — на Миколиних очах вірний супутник Землі почне набирати зовсім іншого вигляду. Але це трапиться згодом…

На їхній дорозі неминуче мав зустрітися й Марс, бо це був час протистояння Фаетона і Марса. Рагуші пообіцяв Миколі показати й цю невеселу планету.

Микола весь час думав про зустріч з Лочею, жив напруженим чеканням, тож співрозмовник з нього був нікудишній. Балакучий космонавт пробував утягнути його в розмову, але Микола відповідав односкладовим «так» або ж «ні», і космічний візник дав йому спокій.

Лише тоді, коли підлітали до Марса, Микола трохи пожвавішав. Рагуші виконав обіцянку — він повів корабель низько-низько над планетою й увімкнув стіну великих горизонтів.

Помаранчеві піщані бурі завирували на екрані. Спершу, крім сипучого шаленства пісків, нічого не можна було розгледіти. Потім з'явилась убога рослинність, що вперто боролася з бурею, її всипало піском, а вона ворушила гострим, колючим листям, струшувала з себе пісок, підіймалась над кучугурами, владно підминала їх під себе і знов переможно погойдувала ріденькими кронами.

Та ось на стіні горизонтів виринули дивовижні космічні кораблі. Вони нічим не схожі на корабель Рагуші — їх скоріше можна було назвати літаючими будинками, що не мали стін, а складались із двох сферичних дахів. Прозорий дах припасовано до даху, мов два панцири земних черепах. Величезні споруди цілком вільно плавали над планетою…

Помітивши їх, Рагуші одразу ж вимкнув стіну горизонтів, різко розвернув ракету і повів її геть від Марса.

— Що це означає? — здивовано спитав Микола. — Чому ми від них тікаємо? Хто вони такі?..

— Ми не від них тікаємо, — пояснив Рагуші. — Ми тікаємо самі від себе. За будь-яке спілкування з громадянами Материка Свободи — негайна смерть…

— Значить, це люди з Материка Свободи? Що вони тут роблять?

— Вивчають планету, мій молодий друже… Це їхня експедиція. Невелике літаюче містечко, їх тепер у космосі дуже багато. Особливо над Фаетоном. Закони гравітації вони використали для будівництва космічних міст. Ці міста дуже гнівають утиль-бога. Кілька разів він погрожував їм війною… Як він їх ненавидить!.. Над усе Єдиний боїться, щоб вони колись не прийшли на Землю… Але вони теж уникають сутички з нами…

— Якщо в них є космічні міста, то навіщо їм якась планета? — спитав Микола.

— Це не так, — заперечив космонавт. — Усі життєві ресурси — на планеті. В космосі тільки простір для розселення. Без планети ці міста загинуть…

Проминули один із супутників Фаетона. Всього їх чотири, але кожен із них у багато разів менший від Місяця. Почали повільно входити в атмосферу. Рагуші наказав Миколі зодягнути скафандр і плащ. Подав кишеньковий кліматизатор і шахо.

— Візьми, Акачі. Попрощатись доведеться тут. Незабаром я увійду в зону, яка перебуває під контролем жерців. — Він дістав із кишені крихітну коробочку і теж подав Миколі. — Це твій провідник. Бачиш, світиться стрілка?.. Лети в тому напрямі, куди вона показує: як тільки стрілка почне крутитись, негайно спускайся вниз… Цей прилад виготовив Чаміно для Лочі. Вона передала його мені… Щоб я привіз їй твою відповідь… Прощай!

Корабель Рагуші поплив спершу повільно, а потім блискавично зник з очей, і Микола опинився у цілковитій самотності. Великі зорі горіли яскраво, не блимаючи, і Микола зрозумів, що атмосфера тут дуже розріджена. Значить, він викинувся з корабля ще в космосі.

В чорному небі з'явилися рухливі світлячки, що пливли кудись у безвість. То, мабуть, були космічні міста з Материка Свободи…

Микола полетів туди, куди показувала стрілка приладу. Йому було тепло на серці вже від того, що прилад цей належав Лочі, вона тримала його у своїх руках і так само, як зараз Микола, в безпросвітній холоднечі Фаетона шукала шляху до заповітної кімнати Лашуре.

Микола летів довго-довго. Почали блимати зорі й світити вже не так яскраво. Збагнув, що спустився в густі прошарки атмосфери. Стрілка чомусь стояла нерухомо, і Микола занепокоївся: чи прилад, бува не зіпсувався?.. Тоді йому б довелося летіти на Материк Свободи і там шукати притулку. В жодному з численних міст держави Безсмертного він не мав права з'являтися, бо загинув би Рагуші і навіть Ечука-батько зі своєю земною колонією. А відшукати потайний вхід із крижаними сходами, що вели до затишної кімнати Лашуре, де тепер жила Лоча, без приладу неможливо. Він пам'ятав крижану ляду, але як її знайдеш серед промерзлих до дна фаетонських океанів? Користуватися шахо, щоб викликати на допомогу Чаміно, він також не мав права…

Микола думав про Лочу і думав про Землю. Чому вони не діти Землі — теплої, оповитої шелестінням несходимих лісів, укритої чагарниками і травами, осяяної щедрим сонцем і могутніми блискавицями? Він заздрив Алочі і його смаглявим братам — заздрив, що вони можуть дихати земним повітрям, не ховати свого тіла від сонця і бігати босоніж по росяних травах.

Яке діло ясно-шоколадному Алочі, чия кров тече в його жилах? Він є, він існує, він радіє можливості рухатись, стрибати у прозорі води земних озер і ЖИТИ, ЖИТИ, ЖИТИ!..

Микола глянув на вогнисту стрілку приладу і вжахнувся — вона показувала кудись назад! Отже, він і не помітив, коли вона крутилася. Потім його заспокоїла думка, що прилад діє бездоганно, і він спрямував свій шахо в зворотному напрямі. Тепер летіти стало значно легше — допомагав попутний вітер.

Раптом стрілка завертілась, і Микола аж затіпався від невимовної радості. Він птахом шугнув униз і незабаром опинився на крижаній поверхні океану. Тут він необачно вимкнув шахо, і страшний вітер штурхонув його, звалив, покотив по кризі. Шахо вислизнув з рук, Микола котився все далі й далі, думаючи про одне, — хоча б не загубити дорогої коробочки, яка вела його до Лочі!

Виявилося, що він устиг перевести шахо в положення «за мною». Коли Микола на якусь мить зачепився за примерзлий до криги сніговий наріст, вірний шахо висів над його обличчям. Варто було простягнути руку, щоб знов одержати змогу протистояти яким завгодно вітрам…

Стрілка відхиляється то ліворуч, то праворуч, але чомусь не бажає крутитись. Прилад водить його біля самої ляди — Микола це розуміє. Він кружляє по колу, весь час його звужуючи. Справді ж бо, хай спробують карники Безсмертного знайти кімнату Лашуре без приладу! Це однаково, що просипати крізь розчепірені пальці весь фаетонський сніг…

Та ось, нарешті, стрілка, легенько гойднувшись, зробила оберт і завмерла. Микола, не сходячи з місця, обвів прилад навколо себе. Тільки тепер йому вдалося відшукати одну-єдину точку, де стрілка безперервно крутилась. Обмацавши кригу, Микола помітив ляду. Він знав, що ляда з'єднана з кімнатою Лашуре дуже чутливим звуковим сигналом. Микола кілька разів гупнув ногою в кригу…

Лашуре поспішає за Миколою. Йому б хотілося випередити несподіваного гостя, щоб трохи підготувати Лочу, та Микола біг по крижаній підлозі знайомого коридору, не тямлячи себе від щастя. Лашуре зостався десь позаду…

Микола відчинив двері. У кімнаті, крім біловолосої господині, яка помітно постаріла, нікого не було. Привітавшись, Микола нетерпляче вигукнув:

— Де Лоча?

Розгублена господиня, що, мабуть, не вірила власним очам, тупцювала біля стіни. Обличчя бліде, безкровне. Очевидно, її лякав цей нежданий вихор, що увірвався в житло в образі людини. Поволі отямившись, вона усміхнулася широкою, доброю усмішкою.

— Акачі?.. Невже ти?.. Ми з Лочею тільки-но про тебе говорили.

Шастаючи безтямними очима по кутках кімнати, Микола знову запитав:

— Де ж Лоча?..

Господиня мовчки натиснула якусь кнопку. Крейдяниста стіна із брунатними прожилками, відірвавшись од кутка кімнати, попливла ліворуч, і там, де щойно був звичайнісінький куток, утворився вільний прохід.

Микола стрибнув у той прохід. Ледве встиг помітити, що стіна, — хоч так легко його пропустила, — насправді була дуже товста, як вона знов посунулась на своє місце, відгородивши од нього кімнату Лашуре.

Світ, в якому опинився Микола, був дивовижний, вражаючий. Широкий, добре освітлений простір годилося б назвати великою площею, якби десь височіли стіни. Але тут було небо, саме небо, що блакитно світилося над головою, створюючи враження неосяжності. Горизонт дуже далеко, здавалося, до нього не дійдеш, бо він одступатиме все далі й далі. Дзюркотіли прозорі струмки, шелестіли дерева, які Микола бачив лише на старовинних зображеннях, що дійшли до сучасних фаетонців із глибокої давнини. Фіолетові трави росли на берегах струмків, на деревах погойдувались великі фіолетові плоди, поміж деревами з добре доробленого ґрунту підводились їстівні рослини, що вигодували багато поколінь фаетонців, а потім назавжди зникли.

На горизонті — по всьому видноколу — росли високі, барвисті квіти. Вони перепліталися між собою гнучкими стеблами, ховаючи ту грань, що з'єднувала склепіння з підлогою, створюючи оте враження неосяжності.

Де взявся цей казковий світ? А може, він існував уже тоді, коли Микола вперше відвідав загадкову кімнату Лашуре?..

Він розумів, що це тільки величезна оранжерея, що небо над головою — добре відполірований крейдяник, якому надано сферичної форми, що ота небесна блакить — лише ретельно продумане освітлення, а струмки сюди підведено з якоїсь глибинної річки, що й досі інколи трапляються в надрах Фаетона.

Як могло створитися отаке буйство квітів? Адже все це вмерло, давно вже вмерло — десятки тисяч обертів тому!..

Микола навіть не повірив, що може тут зустріти свою Лочу. Тут живе не вона; тут повинна жити її далека попередниця, яка тільки прибрала її ім'я.

Та ось Микола помітив поміж дерев самотню жіночу постать. Жінка зодягнена в щось мішкувате, голова схована в капюшон, обличчя не видно. В руках вона тримає глибокий кошик, з якого щось набирає совком і підсипає під їстівні рослини.

Микола, нечутно ступаючи, підійшов ближче. Постать йому незнайома. А кошик наповнений звичайнісіньким гноєм дагу, що невеличкими купами лежав поміж дерев. Оті купи й розносила жінка під рослини…

Він сміливіше наблизився до неї, щоб запитати про Лочу. Зачувши його голос, жінка стиха зойкнула, відвернулася, затулила руками обличчя. Потім відкинула капюшон, відкрилося чорне, до болю знайоме волосся. Але обличчям вона все ще боялась обернутись до Миколи, ніби перед нею привид.

— Чаміно, не жартуй, — сказала жінка. — Я знаю, ти можеш загримуватись навіть під Безсмертного… Але отакі жарти… Не треба, Чаміно!

Микола був приголомшений: він упізнав голос Лочі! Це вона розносила гній дагу під їстівні рослини. Як же він цього не зрозумів одразу?

Отака несподівана Лоча — Лоча-трудівниця, з кошиком повним гною — для нього стократ миліша, бо вона робить те, що повинна робити кожна людина, коли хоч трохи шанує планету, на якій живе…

Микола підбіг до Лочі, вхопив за руки, стягнув з них прозорі рукавички і припав гарячими губами до її долонь.

— Лочо, це — я! Це справді я. Мене привіз до тебе Рагуші…

Він помітив тверді горбики на її долонях і одразу ж збагнув, що диво, яке їх оточує, виникло не з казки, — воно створене людськими руками, — руками Чаміно, Лашуре, біловолосої господині і його Лочі.

Вона стрепенулась по-пташиному, ніби збиралася злетіти, в очах промайнув переляк. Лоча не могла вимовити жодного слова, руки її тремтіли, обличчя заціпеніло і стало біле, мов стіна в кімнаті Лашуре. Тільки вії трепетно ворушились, нагадуючи про те, що це не образ Лочі, висічений з білого мармуру, а вона сама — жива, довгождана, вірна йому кожною своєю клітинкою…

— Акачі… — тихо проказала вона. Слово це вихопилось із її грудей, мов приглушений зойк. — Акачі… Дай мені повірити, що це справді ти… Чому ж ти не попередив?

Лоча розгублено обмацувала себе, очі її винувато оглядали власну постать.

— Я не міг попередити, Лочо… Я сам не сподівався, що батько мене відпустить. Він зостався один на весь материк…

— Я перша жінка на Фаетоні, що так негарно зустріла свого чоловіка… Ти пробач мені, Акачі… — Почервонівши, вона хутко зняла з себе робочу накидку з капюшоном й одразу ж перетворилася на ту Лочу, що жила в його земних снах і неземних мріях. Під робочою накидкою на ній був напівпрозорий блакитнуватий одяг, в якому ходять молоді фаетонки. — Ти зачекай, я швиденько переодягнусь… Як велить наш звичай…

Та Миколі було байдуже до традицій. Він підхопив її на руки — легку, зіткану з голубого проміння, налиту гарячою пружністю, мов оті соковиті плоди, що звисали над їхніми головами…

— Не треба, Лочо!..

Він поніс її поміж дерев, стрибаючи через прозорі струмки, що текли у фіолетових травах. Її ніжні руки обхопили його міцну шию, уста гаряче дихали в його засмагле під земним сонцем обличчя, що нарешті позбулось прозорого шолома, і тепер його щока цілком вільно може торкнутись її щоки.

— Добридень, Лочо! — нарешті промовив Микола, і ні йому, ні їй не здалося, що це привітання було сказане з деяким запізненням.

Він поставив її серед квітів. Гарячі, схожі на земне ранкове сонце пелюстки старовинних квітів торкалися блакитних округлостей її грудей, синє листя м'яко черкало об її пружні стегна, фіолетове стебло, мов тоненький поясок, оповило її гнучкий стан — вся її пройнята нетерпінням постать була в барвистих пелюстках квітів, — червоних, синіх, білих, помаранчевих…

Її обличчя залив рум'янець, чорні зіниці великих очей розширилися, вбираючи в себе образ милого, і не тільки губи, а вся вона усміхалась тією усмішкою, яку можна побачити в жінок, що зрештою дочекалися свого заповітного свята.

— Добридень, мій коханий, мій муже! — тихо сказала вона, схиляючи голову на його широкі груди. — Добридень, Акачі…

І Лашуре, й Чаміно розуміли, що зараз не час для ділових розмов з Миколою. Земний фаетонець нічого не бачив, окрім своєї Лочі, вони ні на мить не розлучалися.

Сад виявився тільки частиною великих просторів, відвойованих Чаміно та його прибічниками в кам'яних надр Фаетона. В нескінченних, яскраво освітлених, облицьованих оріхалком і бронзою лабіринтах було стільки дивовижного, що все це здавалося царством чаклунів: десятки металевих дверей, за якими ховається щось невідоме; невеликі матові віконця, що завжди світилися; на площах, вимощених гранітними плитами, дзюркотять водограї; із вузьких ніш, схованих за бронзовими ґратами, щедро надходить свіже повітря; попід стінами жебонять прозорі струмки…

Микола запитував у Лочі, звідки все це взялося і кому належить, та вона клала невагому руку на його щоку і співучим голосом обіцяла:

— Потім, коханий, потім… Чаміно все тобі розкаже.

Вони жили в кімнаті, що прозорою стіною виходила в сад. Прозорість була однобічна — через ту стіну можна бачити лише зсередини назовні. Кімната належала Лочі, в ній було світло і затишно, панувала незвичайна тиша.

Дні і ночі злилися для них у суцільний потік, бо тут не існувало ні ранку, ні вечора. Та коли б вони й існували, як десь на поверхні планети, Лоча й Микола все одно б їх зараз не помітили. У їхній крові звучала та клична сила, що дісталася їм від предків. Вони цілком звірилися на неї, як звіряються всі закохані. Слова не мали значення, думки спочивали — за них думала сама природа. Думала їхньою кров'ю, їхніми серцями…

Та ось Лоча відкинулася, струснула головою, потім занурилась обличчям у подушку. Плечі її тремтіли — вона плакала. Микола підвів Лочу, наблизив її обличчя до своїх очей.

— Чому ти плачеш? — ревниво запитав він.

Його кольнув тяжкий спомин. І хоч вона була чиста, мов джерельний струмок, — він це добре знав, — але ж оті психонасолоди, які добував із її мозку Єдиний, завдавали Миколі тяжких терзань. Там, на Землі, він думав про неї, — тільки про неї, — а не про те, як володарює в її мозку Єдиний.

— Любий мій! — крізь сльози промовила вона. — Я була тільки рабиня. І всі вони там — тільки раби. Титуловані раби! Відтоді, як я побачила тебе, думки мої були з тобою…

Справді ж бо, ти дурень, Миколо! Приниження переживав не ти — приниження відчував Єдиний. Він хотів, щоб вона покохала його, — і через те ладен був прийняти твою подобу. Хіба ж це не приниження для нього?..

— Не треба, Лочо! Нічого того не було. Забудь. Гаразд?..

— Забуду… — очі її довірливо всміхнулися…

Лоча питала в нього про Землю. Земля здавалася їй великим садом. А Микола казав, що та блакитна планета нагадує йому Лочу. В ній стільки гарячої пристрасті, стільки проміння розчинено в її океанах, що Лоча могла б назвати Землю своєю сестрою…

Інколи схоплювались із ліжка, вмикали стіну горизонтів. Безсмертний, як і завжди, закликав грішників відмовитись од плотських радощів. А вони дивились одне на одного і сміялися. Так сміються дерева, кидаючи насіння у вологу землю. Так сміються квіти, віддаючи вітрові пилок із своїх тичинок. Так сміються трави, підважуючи стебельцями важкий камінь, щоб вихопитись на волю.

І коли б їм замість оцих хвилин пообіцяли стільки життя, скільки живе Безсмертний, — вони б так само сміялися… І навіть не почули б отієї обіцянки… Бо в їхньому єстві оживали цілі світи, зіштовхувалися галактики, спалахували нові зорі. Голоси десятків поколінь озивалися до них із власного єства. І не було жодного, який би прозвучав осудливо. Осуджував тільки Безсмертний, бо заздрив їм. Його погрозливий перст висів над планетою, і Єдиний, мабуть, справді вірив, що той перст здатний убити всі пристрасті, всі бажання і слова, залишивши людям тільки ті, що потрібні для величальних молитов…

Стомлені й щасливі, вони блукали у фіолетовому саду. Лоча показувала плодові дерева. Листя дерев було то велике, лапасте (під одним листом можна сховатися від дощу, якби він тут був), то дрібненьке, мов фіолетове пір'я барвистих птахів, що населяють земні тропіки.

Фіолетовий колір був останнім кольором фаетонських рослин перед початком їхнього вимирання. Є свідчення про те, що колись — у неймовірно далеку давнину — рослинність на Фаетоні також була зелена. Потім, коли Фаетон усе далі й далі відходив од Сонця, колір рослинності почав змінюватись.

— А чому планети відходять?.. Чому ми опинилися так далеко від Сонця? — запитала Лоча.

Хай би вона запитала в Чаміно, — він би краще пояснив це загадкове явище. Та якщо вже вона питає в нього, Микола повинен відповісти. Відповів так, як розумів сам, як пояснював йому батько.

— Сонячна система, Лочо, — це велетенський гравітаційний двигун. А вічних двигунів у природі не існує. Гравітаційні можливості небесних тіл також поволі вичерпуються. Це можна простежити лише протягом мільярдів обертів. Невидимі мотузки, що утримують наші планети, ніби весь час розтягуються, видовжуються, робляться тонші й тонші… Це грубо, звичайно. Для прикладу. Розумієш?… Наш Фаетон дуже старий…

Ненароком Микола зачепив плечем лист розкішного дерева, під яким вони стояли. В зіницях Лочі промайнув переляк.

— Обережно, Акачі!.. Так можна зламати. — Вона взяла його за руку, відвела трохи убік. Тим часом Микола розповідав далі.

— Якщо міряти час по-земному, то перші тварини у нас зникли близько семи мільярдів земних обертів тому… О-о, тоді сонця на Фаетоні було скільки завгодно!.. Ненабагато менше, ніж зараз на Землі! В таких умовах могли виникнути й перші людиноподібні істоти… А може, нам теж хтось прищепив свій розум. Люди з далекої планети…

Про Юпітер він промовчав, хоч був певен, що розумне життя на Фаетон прийшло звідти. Посміхнувся, наблизив її руки до свого обличчя і поцілував тонкі, з перламутровими нігтями пальці.

— Де ж ви могли взяти саджанці? Ці дерева можна побачити лише на старовинних зображеннях.

Лоча відповіла так само, як і першого разу:

— Потім, любий… Чаміно все пояснить.

Вона пружно підстрибнула й побігла піщаною стежкою до басейну, в дзеркальній поверхні якого відбивалися дерева і крейдянисте небо, що, завдяки освітленню, скидалося на блакитні небеса молодого Фаетона…

Лоча теж на диво молода — просто дівчина!.. Правда, щось у ній було трохи не таке, як перед розлукою, але оте «щось» лишалося невловимим для ока. Здавалося, час — десять земних обертів — тільки довершив своє ліплення, і тепер перед Миколою постав твір геніального митця-природи в цілком викінченій формі.

Лоча зняла блакитний одяг, піднялась на поміст для стрибків, схожий на невисокий постамент. Вона ніби розуміла, що Микола зараз милувався нею. А йому в цю мить хотілося бути скульптором, щоб колись на отакому постаменті справді з'явилася прекрасна Лоча, відлита із шляхетного оріхалку.

Вона, стоячи на помості, сміялась, гукала:

— Мерщій, Акачі!.. Роздягайся!..

Незабаром вони разом пливли у чистій, ніби підсиненій воді, безтурботно хлюпались, радіючи з веселої гри власних м'язів, та можливості відчувати себе єдиним єством.

Чомусь Микола в цю мить пригадав іншого плавця, що сміливим помахом рук розтинав земну воду, й подумав: він, Алочі, мабуть, відчуватиме колись таку ж саму радість, пливучи зі своєю коханою…