Син Сонця — Фаетон

Епілог

Микола дивився в себе, а бачив цілий Всесвіт. Його просторовий безмір, його живі й мертві планети, його боріння поміж силами Світла й Темряви — все це відкривалося не від споглядання зовнішнього, а від занурення у внутрішнє, глибинне. Так політв'язень Нечипорук навчився жити в монотонному цокотінні швацьких машин, серед кількох десятків постатей, що, зігнувшись, строчили, строчили, строчили. З-під їхніх рук вервечками виповзали з'єднані попарно, схожі на мертвих камбал, брезентові рукавиці — сто пар за зміну на кожного. Сто лівих рукавиць і сто правих.

Дні повзли отакими ж пласкими, сірими вервечками — їх можна сплющити, перев'язати мотузками, як оті брезентові рукавиці. І вони так само будуть схожі між собою — неможливо розрізнити. Потім вляжуться у твоїй півсвідомості мертвими пачками — тепер це вже сірі, безрадісні роки. Відміряний тобі безглуздим вироком табірний строк. Микола наближався до його завершення — збігав сьомий рік моторошної неволі. Відтак йому залишиться п'ять років заслання — може, холодна Якутія, а може, вітровий Казахстан. І все ж там буде легше — в заслання до нього обіцяла приїхати Оксана. Його мила фаетонка, кохана Лоча…

Їм дозволили одружитися на другий рік після Миколиного арешту, бо інакше вони не мали права на побачення. Оксана приїздила з рюкзаком за плечима, що був наповнений такими делікатесами, про які він і не знав на волі. Лише першого разу вони отримали три доби для свого побачення. В наступні роки — по дві доби чи навіть по одній. Одна доба гіркого щастя на цілий рік розлуки! Вона, ця їхня розлука, справді нагадувала долання космічних відстаней — серед мороку й холоднечі, серед неволі для тіла й безборонних злетів фантазії. Права рукавиця, ліва рукавиця. Права, ліва. А з глибин Космосу хтось кидав променеву нитку, з якої випліталися дивні образи — сон чи дійсність? Пам'ять якогось чіпкого гена чи просто довільне фантазування? Було це чи не було?..

Під час побачень Микола їв дуже мало — то була для нього занадто поживна страва, організм відвик її приймати. Чорна ікра, харч мільйонерів, не була з'їдена й наполовину — дістанеться днювальному, що годуватиме нею табірних придурків. Докоряв Оксані, що марно витрачається на непотрібні речі, а їй було приємно слухати оті докори.

Ночами вони не спали й хвилини — Оксана вимагала продовження розповіді про Фаетон. Для неї то була не казка, навіть не фантастика — вона відчувала, що десь там, у глибинах Миколиних клітин, ховається щось неосяжне і незбагненне. Аж тепер вона зрозуміла у всій повноті мудрість вислову Сковороди:

«Людина — живе віддзеркалення Всесвіту в мікрокосмі». Отже, людина також є цілий Всесвіт — треба лишень навчитися бачити його в собі.

Оксані було приємно думати так про Миколу — цілий Всесвіт! Про себе вона цього не думала — досить того, що вона — Лоча. Вжилася в цей образ, мов справді народилася на Фаетоні. Буденне життя здавалося їй тимчасовим відхиленням від її космічної біографії.

Та прийшов день, коли космічне звалилося в земний побут з такою силою, як звалюється Ніагарський водоспад у тихі води беззахисного озера. І люди почувалися так, як риби під водоспадом — їх кидало, било об скелі, вилучало із звичної стихії, не давало дихати, думати, жити. Геть-чисто все втратило земні властивості — відлякував звичайний огірок, кленове листя, квітка на міському газоні. Земний досвід одразу ж перестав людям служити — вони тепер нічого не знали ні про себе, ні про речі, які їх оточували. Смерть могла ховатися в порошинці, що впала тобі за комір, або в склянці води, яку ти націдив із кухонного крана.

Микола їй казав, що це має статися — чорнобильська катастрофа запрограмована іще в будівельному проекті. Проте Оксана й до цих його слів звикла ставитися як до художнього вимислу. Тепер вона розуміла: клубок, з якого снувалася Фаетонська нитка, заліг у лозняку на болючому березі Прип'яті. Саме цю нитку спіймав Микола. Вона пекла йому мозок, бо Фаетон таки справді був…

Дух фаетонського Ташуки прийшов на Землю. Оксані здавалося, що Земля також розпалася на дві половини — царство Єдиного Безсмертного і Материк Свободи. Це її гнітило, породжувало лихі перечуття.

Вона питала:

— А Людина-Протез… З кого ти його взяв?

Микола затуляв їй рота долонею й показував на стелю — він знав, що концтабірна кімната для побачень має дуже чутливі вуха.

Чергове побачення було коротке, двогодинне — вони розмовляли через стіл. Праворуч і ліворуч від них сиділи наглядачі, що намагалися не проґавити жодного їхнього слова.

— Розмовляйте російською мовою, — роздратовано вимагав літній, розгодований прапорщик. — Ми вас не розуміємо.

— Це не наш клопіт, — спокійно зауважив Микола, не кваплячись переходити на російську. — У мене побачення не з вами, а з дружиною.

Тим часом Оксана розповідала про те, чого вона ще не знала на їхньому дводенному побаченні півроку тому. Говорила таким тоном, наче йшлося про щось веселе, приємне. На її обличчі не можна було помітити й тіні осуду чи невдоволення.

— Коли ми всі марширували по Хрещатику… Особливо школярки виглядали гарненько. Чудо — не діти… Ну от розумієш?.. Наш головний жрець посадив свого Конопляника на літак і вигнав геть. До Криму, здається… Може, то і є Бог-Син? О ні, Конопляник на цю посаду не годиться… Та й не тільки головний…

— Бориспільський аеропорт був закритий для всіх біловолосих. Навіть для їхніх дітей. А жерці тим часом тікали з Фаетона…

— Ви користуєтесь умовностями. Це заборонено. Кінчайте! — гаркнув розгодований прапорщик.

Але час, відведений на побачення, уже й так скінчився. В таких побаченнях вони не мали права навіть доторкнутись одне до одного. Лише очі їхні надолужували те, що було заборонено для рук — очі їхні не відпускали одне одного, вони тепер нестимуть у собі кожну рисочку, кожен рух. І навіть звуки їхніх голосів зробляться приступні для очей. Тільки це втішатиме до наступного побачення — цього разу вже в засланні.

Коли залізні двері ковтнули Оксану, Микола надовго залишився сам на сам з її останніми словами. Те, що поза концтаборами знали майже всі, до політв'язнів приходило лише через побачення. Тут наглядачі були безсилі. Отже ясно: щоб не сталося паніки серед киян, одразу ж після катастрофи їх вигнали на першотравневу демонстрацію. Навіть школярів. А Конопляник… Хто ж не знає, що в Першого є син — наркоман. Це його називають Конопляником…[7]

Вже сутеніло, коли Нечипорук повертався з побачення до казарми. Накотилася думка: треба писати прокуророві — вимагати реабілітації. Адже ж сталося саме те, від чого він застерігав.

Тим часом на вечірньому небі з'явився вогнистий слід — знову десь упав метеорит. Здавалося, на блакитній спині Матері-Землі засвітилася кривава смуга від космічного батога.

Космос день при дні хльоскає Землю своїми полум'яними батогами, щоб нагадати: ось і ти, блакитна небого, отримала в дарунок від Зоряного Батька полум'яну колісницю, якою колись пишався твій старший брат Фаетон. Чи зумієш їздити на ній?

Думай, думай, Земле! Тобі на роздуми лишилося так мало обертів довкола Батька.

Ця думка витіснила бажання писати прокуророві — писати треба так, щоб почуло людство.

Київ — Нью-Йорк. 1962 — 1989