Син Сонця — Фаетон

18…І Арешт фаетонський

Чи коли-небудь історики розкажуть до кінця про погрозливий перст і його гіпнотичну властивість?..

Уже він зморщився й висох, мов кострубатий сук на трухлявому дереві, вже за ним ні певності, ні сили; вже й сам володар підіймає свій перст без віри в те, що він здатний когось налякати; вже дихають жаданою волею нові історичні вітри… Та мозок людини без захисної плівки фанатизму почуває себе незатишно. Йому боязко залишатися сам на сам із цілим Всесвітом. Були колись руки, з яких він одержував гладенькі, нешкарубкі істини. Вони вкладалися в клітини мозку без болю й напруги. А вітер, — новий, незвичайний вітер, — зірвавши ту плівку, заглянув до кожної клітини, вимів звідти старий мотлох, і мозок на деякий час виявився незаселений. Заходьте, нові істини, вмирайте і знову народжуйтесь, але ніколи не будьте ляльковими — такими, які виготовляються із пап'є-маше…

Тут і виникає найбільша трудність: нові істини ще не навчилися ходити. Вони ледве звільнилися від пелюшок, їм ще треба зміцніти і трохи підрости.

Тим часом знову підводиться погрозливий перст. І нікого це не дивує. Навпаки: ніби ждали, ніби потай благали, щоб він з'явився. Бо важко лишатися з відкритим для думання мозком. Значно легше сховатися під захисною плівкою. Ні вітер не обпікає твого мозку, ні зорі не колють його своїм промінням. А Всесвіт стає вузенький і затишний — може вміститися в стінах твоєї домівки.

Навіщо тобі його неосяжність? Що ти з нею робитимеш? Неосяжність не надкусиш, не вмістиш у шлунку і навіть не пошиєш із неї штанів.

Щойно народжені істини немічно пересуваються на кривих, рахітичних ніжках. Зате лялькові істини… О, які вони живучі! І значно зручніші для вживання. Їх легко вийняти й замінити такими ж ляльковими — з пап'є-маше…

І висить погрозливий перст — сухий, скарлючений, але все ще могутній. Його могутність — у твоїх власних лінощах. Коли він помре, — бо нічого немає вічного! — ти намалюєш ікону, повісиш її на покутті. Так затишно в хаті, коли висить над тобою погрозливий перст!..

Микола не міг про це не думати, стоячи перед жрецем: і жрець, і його сухорлявий палець були напрочуд іконописні. Постать жерця нагадувала Єдиного Безсмертного.

Пригадалися шукачі «доброго» бога. Їхній мозок усе ще опирався, їм страшно було опинитися перед необхідністю мислити, розуміти, знати. І тут Микола збагнув, що найбільша людська відвага полягає не в тому, щоб сміливо рушати на смерть — на це здатні навіть звичайнісінькі фанатики, чий мозок засмічений догмами й забобонами. Найбільша людська відвага полягає в умінні сміливо мислити, відкидаючи будь-які обмеження, що виникають на шляху думки.

Так, відважний не той, хто не боїться смерті, — це примітивна відвага. По-справжньому відважний лише той, хто не боїться залишити свій мозок сам на сам із таємницями Всесвіту і не шукає захисної плівки, не чекає, доки «божественні» руки вкладуть у його мозок зручні для вжитку, заспокійливі істини. Відважний розум розлущує усі без винятку істини, ніби горіхи, щоб заглянути, яким зерном вони наповнені — живим, здатним до проростання, чи немічним, кволим, змертвілим…

Микола думав про це тому, що якось треба було відвернути власну уяву від знайомих образів і картин. Жодне знайоме обличчя не повинно з'явитись у його пам'яті! Що ж до бунтівливого напряму своїх думок… Ні, Микола цього не боявся!

Карники «другого поверху» — вуха і руки Єдиного, — вважаючи своє завдання виконаним, пішли з контрольного пункту. Жрець сидів у кріслі, що стояло на високому помості, оточеному внизу прислужниками храму. Вони пильно стежили за Миколою, хоч руки в нього були перехоплені за спиною сталевими браслетами. І десь там, за спиною, містився екран, якого Микола не міг бачити. Але він добре знав, що на екран проектуються його думки.

Потрібне було неймовірне напруження волі, залізна дисципліна думки, щоб сховати у глибинах мозку все, що належало революції. Микола добре знав принципи, на яких засновані шахо контролю. У мисленні беруть участь не всі мозкові клітини одразу. Переважна частина клітин перебуває у спокійному стані. Вони, мов солдати резерву, чекають своєї черги. Включені у мислення клітини активно випромінюють енергію, що потрапляє у чутливі вловлювачі шахо. Електронний мозок шахо контролю блискавично аналізує імпульси, точно відтворює картину мислення, передаючи її в зоровому та словесному зображенні. Бо людина, як відомо, мислить зоровими і мовними категоріями…

Мовного відтворення своїх думок Микола не чув — їх чув тільки жрець. Не бачив він і зорового зображення, що виникало на екрані за його спиною.

— Хто ти є, раб божий? Звідки прийшов у наші лабіринти?..

Микола приготувався до цього запитання. З першої секунди, коли він опинився в руках карників, у ньому почали жити, весь час обростаючи подробицями, картини його нової, вигаданої біографії. Від початку й до кінця біографія була такою, що його мусили негайно стратити.

Миколу не лякала власна загибель, саме цього він і домагався, але він прагнув загинути так, щоб не виказати жодної таємниці. І це було найважче!..

Так, він прибув з Материка Свободи. Ні, його ніхто не посилав — він з власної волі перелетів океан, спустився в лабіринти, щоб відшукати сестру. Близько трьох обертів тому, вбивши карника, він заволодів його плащем і втік на Материк Свободи. Він ненавидить Єдиного Безсмертного та його жерців. Дуже любить сестру. Сестра залишилася тут, у лабіринтах, а він хотів забрати її на Материк Свободи. Та скільки не блукав по лабіринтах, сестри не знайшов. Йому розказали про страшну катастрофу, яка спіткала біловолосих — вогненна лава затопила цілі райони, поглинувши дуже багато людей. Мабуть, тоді загинула і його сестра.

Карників він знищив без жалю, бо вважає їх зрадниками. Які в нього наміри? Звісно які: повернутись на Материк Свободи… Микола відчував екран потилицею, він був певен, що там виникають саме ті картини, які підтверджують його слова.

…Крижана пустеля океану і самотня постать людини, що бореться з ураганом. Фантастичні споруди Материка Свободи. Вони, очевидно, проступають на екрані розпливчасто, ніби крізь туман, бо Микола погано їх собі уявляє. Розпечена лава, заливаючи лабіринти, живцем ковтає людей… Серед них — його рідна сестра. І тут сталося непередбачене. Миколі важко було уявити обличчя неіснуючої сестри. Натомість промайнуло рідне обличчя Лочі. Промайнуло на якусь мільйонну долю секунди. І одразу ж ніби хтось висмикнув опору, на якій ґрунтувалася його воля — вслід за Лочею з'явився Чаміно… Потім Лашуре…

— Досить! — вигукнув жрець. — Ми добре знаємо дітей радника, який помер у Палаці Єдиного. Знаємо також інженера Лашуре. Тепер нам зрозуміло, куди вони зникли. Вони втекли на Материк Свободи. І цей прибув сюди не заради сестри… Скупати його в промінні Єдиного. Найвищу дозу!.. Потім повторити сеанс. Подумати тільки: Господиня Бороди… Яка чорна невдячність!..

Миколу заштовхнули в темну кімнату. Одразу ж він утратив відчуття власної ваги. Тіло його повисло в повітрі поміж стелею і підлогою. Він розумів, що зараз шахо контролю не стежить за його думками — тут діє зовсім інше проміння. Микола чув колись про його властивості. Воно вбивало здатність людської психіки до опору. Воно катувало так, як не вміли катувати найжорстокіші садисти.

Кілька секунд психічної незалежності були використані на мобілізацію зусиль мозку.

Це добре, що жрець вважає Чаміно, Лочу і Лашуре втікачами. Якби на цьому закінчилось!.. У Миколі вони не впізнали сина біловолосого радника. Це також добре. Тепер головне — витримати, витримати!.. Не дати промінню Єдиного вбити психіку. Хай вихлюпується з мозку вся зненависть до Безсмертного, хай потьмарить усі інші почуття і думки. Для цього не треба штучної правди — це правда кожної клітини Миколиного єства. І нехай вона виступить у всій своїй одвертості. Микола виштовхне на екран найстрашніші картини: як він тягнеться руками до горлянки Єдиного, як душить його, молотить кулаками по ненависному черепу, виламує штучні суглоби, видирає злочинний мозок… Жерці не зможуть довго терпіти такого дикого богохульства — вони його просто вб'ють! І тоді — кінець тортурам, настане велике щастя небуття…

Тортури почалися через кілька секунд. Свідомість відзначала, як поволі кам'яніють руки і ноги, тулуб і голова. Здавалося, між стелею і підлогою плавала не людина, а статуя, наділена відчуттям власного скам'яніння.

У звичайній катівні можна пекти залізом, заганяти під нігті голки, виламувати руки. І все одно при цьому страждають лише окремі нерви. Вони посилають сигнали до мозку, попереджаючи про катастрофу десь на околицях людського організму. А тут провадилась атака проти всієї нервової системи одразу. Не лишалося жодного нерва, який би не відчував себе в кам'яних лещатах, що стискалися все щільніше, завдаючи неймовірного болю.

Зникло відчуття часу. Минали тисячі обертів. Помирали і народжувались нові світила. Тільки не вмирав страшний, пекельний біль, ніби замість крові по жилах текло розтоплене залізо…

Через скільки тисяч обертів настало раптове полегшення? Хто жив тепер на світі, хто помер? Хто його катуватиме знову? Що пам'ятав Микола, що він назавжди забув?

Жерці звикли до того, що після купання у хвилях Єдиного з полоненого мозку можна вичерпувати необхідні відомості так само легко, як білковину із казана.

Микола знову потрапив під проміння шахо. Та раптом він помітив: обличчя жерця, який стежив за екраном, зблідло, в очах з явився смертельний жах… А Микола, заплющивши очі, душив, душив кам'яними руками холодну горлянку Безсмертного…

Жрець одразу ж вимкнув шахо. Йому ще ніколи не доводилось бачити такого богохульства! А ще страшніше те, що на екран дивилися його прислужники… Чи не стане відомо в Палаці Безсмертного, чим вони тут потішаються?..

І знову — темна кімната, хвилі Єдиного, затиснуті в кам'яних лещатах нерви і тисячі обертів нелюдських страждань…

Але що це?.. Звідки це взялося?.. Теплий дощик лагідно обмиває Миколине тіло. Крізь дощову сітку заспокійливо світить сонце. На небосхилі синіють ліси, біля ніг тихенько хлюпають морські хвилі…

Після нестерпних мук звичайна картина вражає тишею і красою. Напівзмертвілі від страшного волання нерви починають оживати. Він лежить на теплому піску біля моря, вітрець легенькими піщинками обмацує його безсиле тіло, серце калатає все частіше, вгорі пливуть пухнасті хмарки…

Як він потрапив на Землю? Хто його сюди переніс?.. Невже катувальники дозволили йому знепритомніти? О ні, цього не може бути! Непритомність — це втеча. І все ж таки в це доводиться повірити, бо над Миколою пролунали знайомі голоси.

— Сеанс треба повторити, — сказав перший.

— А може, досить? — невпевнено запитав другий.

Так ось у чому справа! Вони навіяли чарівні картини Землі лише для того, щоб гостріше сприймалися нові катування. Не можна дозволяти нервам звикати до пекельного болю — нерви здатні втрачати чутливість. Примітивна хитрість садистів!.. Але чиї ж вони — оці голоси? Ні, це розмовляють не жерці. У голосах є щось рідне, сердечне…

— Він дуже любить Землю, — сказав перший голос, схожий на голос Чаміно. — Земля — це найкращі ліки для його нервів.

— Гаразд, повторимо сеанс, — сказав другий голос, що скидався на голос Лашуре.

І знов перед Миколиними очима попливли земні картини. Знов тихий теплий дощ подзвонював об його шолом. Земля насувалась на нього всіма багатствами своїх барв, колисала його в зелених долонях, струшувала на груди пелюстки запашних квітів, вистеляла берегові стежки зеленим мохом і золотим піском. Сходило й заходило сонце, щохвилини міняло свої відтінки море. А десь близько, дуже близько звучав голос Лочі:

— Чаміно, пусти мене до нього. Я більше не можу!

— Потерпи, Лочо, — відповідав голос Чаміно. — Ще кілька днів.

Тяжкі, мовби й справді скам'янілі повіки розімкнулись, і Микола помітив крейдяні стіни з брунатними прожилками. Це була добре знайома кімната Лашуре. Біля нього сидів Чаміно…

— Чаміно! — тихо прошепотів Микола. — Лочо… Як я опинився тут?

Але Чаміно мовчав. Він тільки лукаво всміхався… Нічого певного не могла сказати й Лоча. Їй було відомо лише одне: Чаміно й Лашуре принесли його непритомного, тяжко хворого. Разом з ними прийшов дядько Гашо. Та про те, як його визволили, не сказали навіть їй…

— Спи, любий. Спи, — поцілувала його Лоча. — Тепер тобі ніщо не загрожує. Треба спати. У тебе обпечений кожен нерв…

Чаміно щось мовив Лочі, — мовив самим тільки поглядом, — і вона покірно вийшла.

— Лочо! — потягнувся до неї Микола. Чаміно поклав руку на його плече.

— Не поспішай, друже. Купання у хвилях Єдиного робить людину калікою. Але на всяку дію існує протидія. Я покажу тобі нитку мого батька. Ту, що ти просив. Це допоможе…

Микола навіть не помітив, як його повіки знову зімкнулися. Ні, це був не сон. І не марення. То були великі мандри…