Син Сонця — Фаетон

1. Допит

Було вже ясно: це повторюватиметься доти, доки він врешті-решт заговорить. Щоправда, Микола час від часу кидав слідчому якесь розпечене слово. Таке розпечене, що воно пропікало вуста й зболено виривалося з них — виривалося мимоволі. Від того заарештованому робилося прикро, він похмуро починав себе картати: знов забракло витримки.

Тоді до закутого в залізо вікна його камери під'їздив старий, давно списаний на брухт «воронок» (мабуть, іще беріївський), і починав деренчливо торохтіти. Ніби ненавмисне — просто тюремна адміністрація комусь доручила полагодити машину. І цей «хтось» підводив її до зодягненого в «намордник»[1] вікна, яке містилося на рівні асфальту — так підводив, що вихлопні гази майже повністю опинялися в камері. Шибку також вибили нібито ненавмисне.

Спершу було тяжко дихати — пекло в легенях. Але згодом наставало полегшення. Оманливе полегшення. Так з'являється несподіване відчуття тепла — в мить, коли людина, бредучи серед степової хурделиці, знеможено присідає в сніг, щоб ніколи не встати.

На третій день у Миколи почалися галюцинації.

До кабінету слідчого його вносили майже непритомного. Мов гумову ляльку, садовили в кутку на пригвинченому до підлоги стільці — і слідчий починав приводити Миколу до тями.

— Оцей документ… Прошу, будьте уважні! Та ви не хворий, не прикидайтеся. Ось довідка від лікаря… Скільки примірників ви надрукували?

Від цього запитання у Миколи загорілися нігті на руках. Друкував не він — друкувала Оксана. Слідчий, мабуть, здогадується про це. Отже, мовчати більше не можна: хай чорна блискавка б'є в нього — не в неї.

— Ви перетворили мою камеру на газову душогубку, — намагаючись виглядати спокійним, мовив Микола.

— Не розумію, про що ви кажете.

— Про машину, яку підводять вихлопною трубою впритул до мого вікна. Коли вона починає торохтіти… А шибку хтось вибив.

Зловтіха, що промайнула в очах слідчого, потвердила: усе він знає. Та й кому ж знати, як не йому?

— Мабуть, просто ремонтують машину. Справа звичайна. Гаразд, я перевірю… Скільки ви надрукували оцих летючок?

— Тридцять.

— Та-ак!.. Де ж ви їх розповсюдили?

— У сквері. Навпроти університету. Під пам'ятником Шевченкові.

На квадратному обличчі слідчого завмерла якась неприродна посмішка: нарешті Нечипорук заговорив! Посмішка зробила обличчя схожим на маску. То було втілення Зла — таке втілення, про яке одразу можна сказати: це явище не земне, а космічне. Миколі навіть здалося, що в слідчого є хвіст — він, мабуть, ретельно прив'язаний до ноги і схований під штаниною.

— Звідки ви взяли, що атомівка загрожує Києву? — запитав слідчий.

Микола подумав: «Так просто в нього виходить. До банальності просто — атомівка! Щось схоже на запальничку. Обиватель швидко до всього звикає.»

— Мій обов'язок — технічний нагляд. Це мій фах і моя посада.

— Треба доповідати по начальству. А ви вийшли з летючками на вулицю.

— В самому проекті атомної електростанції замало гарантій. Якась помилка або недбалість — і тоді… Уявляєте, що може статися?..

Ні, слідчий не уявляв — це було поза межами його компетенції. Розподіл обов'язків і, відповідно, знань — характерна ознака двадцятого століття. Знає той, кому належить знати — хтось компетентний. Ця облудна віра оберігала людську душу від почуття відповідальності.

— Текст летючок, — наполягав слідчий, — зумисне антирадянський. З метою підриву радянської влади.

— Нічого антирадянського там немає. Навпаки — я хочу попередити катастрофу.

Слідчий глузливо усміхнувся. Миколі здалося: череп слідчого раптом поменшав, а вилиці зробилися ширшими. Квадрат перетворився на трикутник.

— Катастрофу? Яку катастрофу?

— Атомну.

— Вам не здається, що ви забагато на себе берете? Ви всього лишень рядовий інженер. Над вами не бракує людей старших, з більшим авторитетом. До речі, технічний бік справи — це не наша компетенція.

— Скажіть, ви — органи безпеки чи небезпеки?..

Слідчий проковтнув цей ризикований дотеп цілком незворушно.

— Бажаєте ознайомитися з висновками експертів?..

Микола мовчав. Він зважував: що ліпше для Оксани? Якщо слідчий дізнається, що летючки друкувала вона — її також заарештують.

Проте знати — мало. Треба довести.

— Ви знов почали гратися в мовчанку.

Микола тим часом думав: десь він бачив оце квадратне обличчя. Але де ж саме?..

Отруєний випускними газами мозок час від часу ніби хтось вимикав — як вимикають освітлення. І тоді з ядучого мороку напливали рухливі силуети — незнайомі людські обличчя й голоси, примарні дерева і птахи.

Три доби його не викликали до слідчого. Майже над самим вухом торохтів беріївський «воронок» — вихлопні гази стікали в камеру важко, мовби це була якась тягуча рідина.

У камері для чотирьох в'язнів його тримали одного. Микола вже знав: політичних тримають окремо. В цьому була своя перевага: можна видертися на верхні нари — там не так загазовано. То був його порятунок.

Де ж він бачив це квадратне обличчя? Де, де?..

А може, в якомусь попередньому житті? Що ми знаємо про власну підсвідомість? На те вона і є підсвідомість, що її неможливо проаналізувати за допомогою ratio. Несподіваний ген може вигулькнути із глибоких тисячоліть — і тоді до твого мозку зашкребеться така інформація, про існування якої земне людство навіть не здогадується. Саме це й сталося з нашим смертельно вимученим героєм. То було якесь інше бачення — поза межами звичайних людських можливостей.

Тепер Микола знав, що він — Максимко, син кріпака із Катеринославської губернії. Належить він капітанові «Отважного» Миронову. Це він і зробив Максимка юнгою. Матроси дуже любили свого капітана. Полюбив його і Миколка-Максимко…

Незабаром хлопець здружився з мічманом Скрябіним. Мічман жартома називав його Великим Провидцем.

Якось мічман сказав:

— Ось що, Провидцю. Коли нікого поблизу немає, можеш звати мене просто Володею. В мене брат такий, як ти.

Спершу Миколка соромився так називати мічмана. Та поволі звик.

Фрегат виходив за рубіж Великого Бар'єрного Рифу. Австралійський материк височів на горизонті лише своїми горами, що здалеку скидалися на смужку синіх, непрозорих хмар. На коралових островах, які тулились один до одного, рослинність була не така пишна, як на материку, але й тут усе зеленіло. Нещадне тропічне сонце стояло просто над головою, на судні обпікало навіть дерево, а до залізних предметів не можна було доторкнутись.

Коли підходили до Брісбена, Микола став мимовільним свідком розмови поміж Скрябіним і графом Курбським — бундючним, випещеним лейтенантом, якого ненавиділи матроси.

— Хто ваші секунданти? — запитав Курбський.

— Будемо битися без секундантів, — спокійно відповів Скрябін.

«Дуель, дуель!» — сполохано закалатало Миколчине серце. Він пригадав, що саме послужило причиною дуелі. Курбський жорстоко побив матроса, і Володимир відважив за це графові доброго ляпаса. Тоді Миколка й гадки не мав, що ця сварка може закінчитись дуеллю.

Судно зупинилося на рейді. До берега не підійти — надто мілко. Капітан, якого Миколка називав просто Федором Івановичем, дозволив матросам зійти на берег. Шлюпка з офіцерами відійшла першою. Миколка стурбовано стежив за нею — там сиділи Скрябін і Курбський.

Коли юнга опинився на березі, було вже пізно — ні мічмана, ні графа не було й близько. Миколка бігав вулицями міста, що здавалося йому великим селом. Візники куріли пилюкою, біля чинбарського заводу він шубовснув у смердючу калюжу, і тепер уся шкіра щеміла від їдкого розчину.

Хлопець зрозумів, що шукати офіцерів у місті — марна річ. Вибіг за околицю. Перед очима розляглася хвиляста рівнина, далі височіли гори. Добре наїжджена дорога вела в негустий гай. І Миколка побіг тією дорогою…