Син Сонця — Фаетон

16. Знову оберт розлуки

Посеред зали матово світиться великий трикутний стіл. За столом сидять люди у білих хітонах. Ніхто не головує, бо тут усі рівні.

Чаміно сидить поруч Лашуре. Всі знають, що Чаміно заснував Штаб, але він уже давно тримається так, щоб про це якомога швидше забули.

Микола стоїть перед столом, погляди членів Штабу звернені на нього.

— Акачі, поясни, будь ласка, свій план, — каже літній чоловік з дуже стомленим обличчям. Це він разом з Лашуре керував будівництвом потужної електростанції, яка дала повстанцям невичерпні запаси енергії. Зараз він закладав другу — ще потужнішу…

Микола дуже хвилюється. Якби він стояв перед Безсмертним. — наймогутнішим носієм влади за всю історію Фаетона, — він би, мабуть, так не хвилювався. Влада Безсмертного породжена людським засліпленням, як і влада кожного диктатора. Варто лише зрозуміти, що під черепною коробкою можновладця не більше розуму, ніж у звичайної людини, як він одразу перетворюється для тебе на роздуте власним самолюбством опудало. Він може тебе скарати, навіть знищити, але в тобі, у твоїй душі його влада вже втратила будь-яку силу…

Та є інша влада, що не загине ніколи, доки живуть люди на світі. Перед тією владою ти завжди стоятимеш трохи зніяковілий, пройнятий трепетною повагою. То влада творчої думки, влада діяльного, людинолюбного розуму. І якщо ти визнав її над собою, ніхто тебе не переконає, що ти не повинен стояти перед цією владою у глибокій пошані. Можливо, колись ти протиставиш їй власну думку і власний розум. І якщо в чесному поєдинку думок ти здобудеш перемогу, інші визнають владу твоєї думки. Але не хизуйся тією владою, не пишайся нею, а слухай, слухай і думай!.. І коли наступного разу ти відчуєш, що думка твоя вже не годиться для почесного двобою, бо з'явилась інша, значно сильніша, — не чини їй опору, зумій поступитися власним самолюбством, бо інакше ніхто й ніколи не захоче тебе слухати.

Саме перед такою владою цієї хвилини стояв Микола.

— А чи не занадто цей крок ризикований? — спитав літній член Штабу, який просив його пояснити свій план.

Микола, подолавши хвилювання, стримано й гідно почав викладати все, що він ретельно продумав протягом останніх діб. Їхня маленька держава виправдає своє існування лише тоді, коли житиме не окремо від «першого поверху», населеного сотнями мільйонів біловолосих, а вже сьогодні почне серед них активну роботу. Микола розповів про свою розмову з Ело. Скотарі все ще вважають Безсмертного богом, їхня свідомість затуманена забобонами, що складалися тисячі обертів. Прагнучи вирватися з-під гніту Безсмертного, вони шукають для себе іншого, доброго бога. А раз так, то рано чи пізно люди потраплять у нове рабство. Вони й самі не помітять, як це станеться…

Довго тривала суперечка поміж членами Штабу. Майже всі погодилися, що Акачі має рацію. Але найменша необережність, слабкість з боку людини, яку пошлють по той бік таємних барикад, — і на контрольних пунктах Безсмертного стане ясно, що ніякого виверження не було, що його інсценізували повстанці. Тоді загибель їхньої, поки що беззахисної держави неминуча. Революція помре іще до свого народження. Отже, було про що і подумати, і посперечатись…

Лашуре запропонував такий план. По той бік залишився молодший брат Ело, механік заводу штучного білка Гашо. Він живе далеко — треба пройти дуже багато лабіринтів і переходів, щоб до нього потрапити. Та Ело не раз ходив до свого брата і добре вивчив дорогу. В Гашо є четверо дорослих синів. Ело розповідав, що сам Гашо і всі його сини смертельно ненавидять Безсмертного і не визнають у ньому бога. Мабуть, тут мало значення те, що Гашо нерідко зустрічався з Ечукою-батьком. Було це тоді, коли Микола зійшов тільки на четвертий щабель розуму. Він пригадує біловолосого красеня, — високого, кряжистого дотепника, що завжди несподівано з'являвся в їхньому домі і так само несподівано зникав.

Лашуре вірить, що Ело скоріше загине, ніж видасть ворогові їхню таємницю. А Чаміно, який добре знав Акачі, вірить у його здібності, в його вміння переконувати людей. Нехай Ело проведе свого небожа до механіка Гашо, а там уже Акачі сам вирішить, як йому діяти… Жодна людина з того боку, — навіть Гашо, — не повинна знати про існування держави повстанців.

Уважно вивчивши карту лабіринтів, Штаб доручив Лашуре за допомогою безтемпературного генератора тиску створити таємний вихід на поверхню по той бік їхніх барикад.

Це була подвійна конспірація: якби навіть карникам пощастило відшукати вихід з їхніх лабіринтів, це все одно нічого б не дало.

Одразу ж почалась діяльна підготовка до цієї операції. Про рішення Штабу Микола не мав права повідомляти навіть Лочу.

Він стоїть біля прозорої стіни в кімнаті Лочі. Щасливо усміхаючись, дивиться у фіолетовий сад, по якому Лоча водить своїх біловолосих відвідувачів. Йому теж хочеться ходити разом з ними, заглядати у їхні розширені від подиву зіниці, дослухатися до притишених розмов. Та Лоча сказала, що соромитиметься його…

І все ж таки він вийшов у сад, зупинився осторонь серед гущавини старовинних квітів, щоб Лоча його не бачила.

Вже третій день вона приймає гостей. Лоча переконалася, що всі її побоювання марні. Відвідувачі тримаються з такою побожністю, що не тільки не дозволяють собі до чогось торкнутись, а нвіть бояться дихати. Спершу Лоча впускала по десять осіб, потім по тридцять, а згодом і по сто.

До саду зайшла нова група відвідувачів. Тут були літні скотарі, що важкими кулаками вимісили не одне покоління товстобоких дагу, були юнаки і юнки.

Як змінився вигляд цих людей! Микола добре пам'ятає перше знайомство з біловолосими. Грубі сорочки, схожі на мішки з прорізаними дірками, куди можна встромити голову й руки, були єдиним одягом, в якому ходили жінки, чоловіки, дівчата. Тоді Миколі здалося, що це вже такий тип людини, і відродити расу зможуть лише нові покоління, які багато десятків обертів житимуть у нових умовах…

Тепер він переконався, що відродження настає дуже швидко. Сотні, навіть тисячі обертів напівтваринного існування не могли вбити в людях того, що вони колись отримали від своїх сильних, волелюбних предків. Усе, що жило в них пригнічене, мов стебельце квітки під каменем, одразу ж налилося свіжими соками, тільки-но той камінь, важкий і ненависний, було відкинуто геть… Квітка воскресла, потяглася вгору, постала перед очима у всій своїй красі. Може, саме тому біловолосі люди виявляли такий інтерес до воскреслих із небуття рослин. Кожен із них, певне, відчував себе спільником по долі з деревами і травами, і розкішними квітами у цьому чарівному саду…

Перед Миколою проходили дівчата, зодягнені так само, як на «другому поверсі». Лише колір одягу був не блакитний, а білий. Він так само міцно облягав дівочу постать, крізь нього ледь помітно просвічувалася шкіра, а біле, ледь закучерявлене волосся вільно спадало на дівочі плечі. Дівчата ступали з такою легкістю і граціозністю, що здавалися захмарними істотами.

Дітей Лоча приймала окремо, та, незважаючи на це, вони пробиралися і з кожною групою. Спершу Лоча дуже за них боялася, потім зрозуміла, що їх найбільше вабило. Походивши разом з дорослими, вони одразу ж лопотіли босими ногами до басейну, стрибали в синювату воду, і вже не було жодної сили, здатної їх звідти вирядити. Над басейном стояв лемент, радісний вереск, високо злітали бризки води, а дорослі, поглядаючи в той бік, обмінювались добрими усмішками.

Микола із своєї барвистої схованки вдивлявся в обличчя людей, що вперше в житті побачили, якою красою була колись оповита їхня планета. І, можливо, саме ота краса почала тоді формування людської душі, змушувала руку людини відтворювати на скелі те, що побачило око й запам'ятав мозок. Та краса породжувала в людях почуття, які, дедалі розвиваючись, створили багату гаму емоцій, найтонших нюансів, трепетну райдугу духовних барв, що сьогодні стали мірилом людського розвитку.

Очі біловолосих захоплено світилися — можливо, зараз поміж них народжувались поети й художники — майбутня гордість оновленого Фаетона.

А Микола слухав пояснення Лочі. Людське захоплення передавалося їй, і вона, мабуть, уперше зрозуміла, яка велика справа творилася цієї хвилини.

— У далеку докрижану епоху це дерево називалося гужа, — розповідає Лоча. — Воно росло на екваторі, де випадало багато дощів і цілий оберт рівно, з однаковою силою, пригрівало сонце. Під його листям люди ховалися від дощу, його плодами тамували голод. У гущавині дерев співали птахи, і люди намагалися перейняти їхню пісню… А ця рослина виліплена людиною із багатьох рослин, які давно загинули. Її вирощували на широких галявинах, добре обробивши ґрунт. Висушували, складали у дерев'яних приміщеннях, а потім готували різні страви. Колись ми виростимо багато таких рослин, і кожен зможе переконатися, які смачні плоди і як швидко вони відновлюють втрачені сили…

— Чому ж Безсмертний не хоче вирощувати їх для людей — запитав літній, згорблений скотар. — Коли б він захотів, планета б зігрілася від його подиху. Всі люди вийшли б на поверхню, щоб жити в отаких садах… Чому він цього не хоче?..

Микола бачив, як Лоча спершу розгубилась, — довгі вії стрепенулись, рука пригладила волосся, — потім рівним спокійним голосом заговорила про Безсмертного. І те, що вона казала, надійно западало в людську свідомість. Не було в державі Безсмертного жодного храму, що міг би зрівнятися красою з храмом природи, створеним зусиллями Лочі. І не було в Безсмертного жодного проповідника, який своєю переконаністю, силою думки, натхненням зумів би позмагатися з Лочею…

Микола думав: «Лочо! Милий вузлику на світлому промені!.. Ти бачиш, як тебе слухають люди? Тепер я знаю, що так буде завтра, і позавтра, і кожного дня… Ти даєш людям зброю проти Безсмертного. Щасти ж тобі, моя кохана!..»

А попереду знову на них чатувала розлука…

Лоча не заплакала. Її біла постать у німому трепеті наблизилась до Миколи, гарячий подих обпалив його щоки, пружні груди припали до його грудей. І вперше за все життя в руках у Лочі червоним промінням спалахнула зірвана квітка. Лоча довго вагалася перед тим, як її зірвати. Але рука не послухалась, кохання виявилося сильнішим, ніж її вагання, і Лоча зірвала найкращу квітку у своєму саду.

Вона це зробила вперше і, може, востаннє. Хай пробачать її люди, хай не судять суворо…

Вона приколола червону квітку до грубого одягу, що мішкувато висів на Миколі. Він був одягнений так само, як скотарі й механіки по той бік таємних барикад. За його спиною висів плащ, який він заховає у вузенькій печері, створеній Лашуре, а сам загубиться серед людей, котрих належало готувати до великих боїв. Микола загубиться не на день, не на два, а принаймні на цілий оберт.

Штаб дозволив Миколі сказати Лочі, куди він рушає, заради якої мети. І Лоча не була б Лочею, якби не зрозуміла, що не можна затримувати коханого. У крижаному коридорі Лоча іще якось трималась. А коли піднялись по сходах на майданчик, вирубаний під самою лядою, плечі її здригнулися, по щоках потекли сльози. Вона, схлипуючи, зашепотіла:

— Пробач, мій любий. Фаетонська жінка не повинна плакати. Але що я можу вдіяти?..

Доторкнувшись губами до її щік, він відчув солонуватий присмак, присмак розлуки, і подумав: це добре, що дружини уміють плакати. Солоний присмак ніколи не зітреться з його губів і завжди нагадуватиме йому про Лочу.

— Прощай, Лочо!.. Я повернусь. Мені ніщо не загрожує. Там є люди, а серед людей не страшно…

Ело й Микола піднялись над планетою. Юпітер кидав холодне проміння, шахо вели їх кудись на північ, вітер боляче шмагав по обличчю гострими крижаними скалками. Нарешті вогниста стрілка на маленькому приладі завертілась, і вони шугнули вниз. Вітер заважав розгрібати снігові кучугури, але посланці розуміли, що він їхній спільник: як тільки вони спустяться у вузеньку печеру, вітер замете сліди, сховає товсту кам'яну ляду від ворожого ока. Ляда виявилась на диво легкою, хоч завтовшки була не менша від людського зросту. Доки Ело спускався у темний отвір, Микола щосили тримав ляду, щоб її не вирвав і не покотив шалений вітер. Нарешті й Микола опинився на темному майданчику, вставив ляду в отвір над головою. Вона щільно прилягала до кам'яних стін.

Освітлюючи дорогу ліхтариками, Ело й Микола почали спускатися вниз. У кишенях посланців лежали жуго — могутня зброя фаетонців. Цією зброєю користувалися тільки прислужники храмів. Біловолосим карникам її не довіряли: боялись, щоб не потрапила до небезпечних рук.

Ішли довго, доки наштовхнулися на круглу, схожу на корок ляду. Плащі й шахо сховали в запасні отвори. Увімкнули інший прилад, єдиний на планеті, що був непідвладний потужним хвилям екранізації, які зараз паралізували шахо контрольних пунктів. Цей прилад належало захопити з собою для зв'язку із Штабом повстанців. Користуватися ним можна лише тоді, коли діятимуть генератори екранізації.

І ось вони потрапили до темних, захаращених камінням володінь Безсмертного, навпомацки вирушили в тяжку, без кінця-краю дорогу. Попереду йшов Ело, який володів несхибним інстинктом орієнтуватися в темряві.

Микола весь час спотикався об якесь ломаччя, що так хрустіло під його ногами, ніби ламалися чиїсь кістки. Ело пояснив, що то й справді кістки біловолосих, які пролежали тут сотні обертів і розсипалися від найменшого дотику. Це було велетенське кладовище мешканців «першого поверху». Сюди боялися зазирати навіть всюдисущі карники, і саме через те Лашуре обрав цей страшний лабіринт для виходу з їхньої таємної печери.

Миколі було моторошно. В його уяві кістяки обростали щкірою, обступали звідусюди, зазирали в очі, питали, навіщо потривожив їхній довічний сон. І, ніби відповідаючи їм, Микола тихо шепотів: «Заради живих, люди!.. Заради живих».

Кладовище скінчилося, почалися заселені печери. У цілковитій темряві десь ворушилися діти, було чути скорботну колискову чи передсмертний стогін тих, кому належало поповнити власними кістками нескінченні лабіринти мертвих.

Микола не знав, скільки вони пройшли, доки попереду блиснув перший промінь світла. Та Ело туди не звертав — там були заводи і ферми, там можна наткнутися на карників…

Миколі здалося, що вони проблукали цілий оберт, поки розшукали завод, на якому працював Гашо.

Трохи погостювавши у брата, Ело зник у печерній темряві — він мав повернутись назад і доповісти Штабові, як влаштувався Акачі. Братові Ело сказав, що, врятувавшись од катастрофи, переселився на іншу ферму. Про державу повстанців він не обмовився й словом…

Для Миколи настало нове, незнайоме життя. Він спав серед своїх двоюрідних братів. На кам'яному помості було так тісно, що доводилося весь час лежати на одному боці, а перевернутись на другий вони могли тільки всі разом, їв саму білковину, розколочену в окропі. Микола схуд, змарнів, але це його не засмучувало. Тепер він був схожий на тих людей, серед яких жив. Від батька він успадкував біляве волосся і справді нічим не вирізнявся з-поміж своїх братів.

З дядьком Гашо та його синами Микола порозумівся одразу. Спершу вони боялися будь-яких балачок, та Микола незабаром переконав їх, що тепер є дні й години, коли можна розмовляти цілком вільно. Не одразу вони в це повірили. Лише спостерігаючи, як у цей час тримався Микола, вони й собі почали обмінюватись думками, що їх раніше доводилось ховати у найглибші куточки душі…

Серед біловолосих була дуже розвинена мова пальців. Микола швидко оволодів нею і міг хоча б коротко перемовлятися зі своїми братами тоді, коли генератори екранізації не діяли.

І Гашо, і його сини полюбили Миколу. Вони просили його розповідати про казкову Землю, про Ечуку-батька, про Атлантиду. Гашо поділяв намір старшого брата створити на Землі незалежний Материк Свободи…

Отже Микола мав тепер аж п'ятеро надійних помічників. Усі вони були люди щирої вдачі, кожен з них мав чимало друзів та вірних побратимів.

Істина, яку Микола знав раніше, постала перед ним в образах живих людей, відчутна, зрима. Немає суспільства, де б усі люди були боягузи, але є суспільства, громадяни яких бояться висловити уголос те, про що потай думають. Кожен окремо щохвилини готовий віддати життя за правду, а всі разом терплять глум і тортури, тупо, безголосо мовчать…

За таких умов диктатором може стати навіть товстобокий дагу, якщо жерці проголосять його богом. І хай навіть кожна окрема людина знає, що дагу — не бог, та коли в безлічі думок не склалася єдина думка, що стала думкою цілого суспільства, дагу все одно лишатиметься богом, йому приноситимуть у жертву дітей і матерів, перед ним схилятимуться голови цілого народу.

Миколі тепер зрозуміло, що основа могутності Єдиного — шахо контролю. Вони б могли уже не діяти (і цілком можливо, що й діють тепер не часто), але в кожній людині поселився отой шахо, він переслідує першу-ліпшу сміливу думку, накидається на неї лютіше, ніж цілий загін карників, і трощить її, мов зажерливий короїд серцевину дерева. Думка одразу вмирає, людина дивиться в обличчя іншої людини порожніми очима, і коли навіть помічає, що в чиїхось очах зблиснула та сама думка, яка нещодавно ворухнулась у її власній голові, — злякано відводить очі і поспішає до своєї тісної комірчини, щоб там, у короткому сні, знайти порятунок від необхідності мислити.

Ізольований розум не мислить і не розвивається — він поволі вгасає, перетворюється на сумне кладовище колишніх думок, що згодом стають мертвими догмами.

І якщо в суспільстві панує думка однієї особи, а всі інші думки хаотично блукають у невідомості, роз'єднані, розвіяні вітром і забуті, — горе такому суспільству!..

Держава Безсмертного була саме таким суспільством. Кожна людина носила під власною черепною коробкою шахо контролю, і не було жодних генераторів, які б допомогли нейтралізувати дію отих диявольських шахо. Тут потрібне було живе втручання живих людей…

І все ж Миколі поталанило, бо він потрапив у середовище, вже підготовлене до самостійного мислення. Незабаром він пересвідчився, що авторитет Гашо серед людей, які жили на площі біля заводу, а також навколо цієї площі у таємних печерах, був майже незаперечний. Микола зрозумів, що Гашо дещо робив і раніше. Мовою пальців, — дуже скупою мовою, — він протягом багатьох обертів намагався пояснити людям, що на них і на їхніх дітях лежить гнітом тяжка кривда.

Незабаром Микола побачив, що відбувається з людьми, які довго мовчали, їм ніби хотілось виговоритися — за себе, за своїх дідів і прадідів, що вмерли в німому мовчанні. В людях прокидалася закладена природою потреба вільно виносити свої роздуми на загальний суд і так само вільно вбирати в себе думки інших.

Генератори екранізації хвиль, як було обумовлено в Штабі, вмикалися один раз на три доби і діяли не менше двох годин. Під впливом Гашо та його друзів чимало людей повірили, що в ці години можна розмовляти цілком вільно. Із кам'яних закапелків і темних печер вони виходили на площу, збиралися невеличкими групами і говорили, говорили… То поки що були розмови, в яких люди ніби промацували одне одного, ніби заново знайомились. Микола розумів, що потрібен час, доки зникне взаємна недовіра, а також недовіра до самої можливості мислити і розмовляти.

Кожного разу в такі години на всіх переходах, що вели на площу, виставлялася сторожа, якій належало повідомляти про наближення карників. Як тільки подавався сигнал небезпеки, люди відразу розходилися, карники в чорних плащах обстежували площу, зазирали в нори й темні печери. Не помітивши чогось недозволеного, вони зникали, а в людях зростала віра: отже правда, що шахо контролю в певні години втрачають свою владу.

Так тривало досить довго. Микола в цей період нічим себе не виявляв, він тільки ходив і слухав. А люди тим часом звикали до годин, які вони називали «часом волі». Вони самі добре знали коли ці години починаються і коли кінчаються, сходилися на площу дружно, мов на спільний обід, і вже не могли уявити своє життя без таких розмов. Для них це стало тепер так само неможливо, як жити без води і їжі, без повітря…

Тоді Микола зробив наступний крок — із найвірніших друзів Гашо створив комітет, який назвали Братством вільних сердець. На голову Братства обрали Гашо. І настав час, коли Микола виклав перед Братством свою програму. Він назвав її своєю лише через те, що не мав права розповідати про державу повстанців.

Члени Братства спершу поставились до програми з недовірою. Шість тисяч обертів володарює Безсмертний, і жодна жива душа за цей час не наважилася підняти голосу проти нього.

Дві тисячі обертів тому спробував повстати проти Безсмертного Син. Але він навіть не встиг закінчити своєї волелюбної проповіді, хоч був не смертною людиною, а богом — кров од крові, плоть від плоті Бога-Отця! Яке ж мають право смертні люди сподіватися на повалення Єдиного Безсмертного?..

Тоді підвівся в кутку вилицюватий Гашо, вищий на цілу голову за кожного, хто був тут присутній. Його розумні, з іскринкою, трохи примружені очі пильно озирали членів Братства, ніби намагалися зрозуміти, чого бояться ці люди — смерті за велику справу чи вікових забобонів? Він добре знав, що ніхто з них не боїться смерті. Та забобони інколи бувають страшніші, ніж сама смерть.

Гашо сказав:

— Брати! Всі ви бачили, як валяться кам'яні печери, що простояли тисячі обертів. Настає такий час, коли дитина підколупне пальцем один камінець, — і те, що здавалося вічним і непорушним, розсипається на дрібні уламки… А народ наш — це не дитина!.. В народу — сотні мільйонів мозолястих пальців. Тільки вони ніби розчепірені, кожен існує окремо, відвикли складатись у спільний кулак. Якщо ж ми всі складемо їх докупи, буде такий могутній кулак, проти якого не встоять ні карники, ні жерці, ні сам Безсмертний!..

Дві години радилися члени Братства. Потім іще не раз по дві години. Воскресала віра у власні сили, народжувалася певність, що Безсмертний може стати смертним, якщо того захочуть звільнені люди.

Коли минула половина оберту, Микола переконався, що їхнє Братство — вже помітна сила. І хоч більшість печерних мешканців ще не до кінця розуміла, чого воно хоче, але люди тягнулися до спільності, до гурту, і ядром цієї спільності було Братство вільних сердець.

Зовні все було спокійно. Скотарі, як і раніше, місили стомленими кулаками товстобоких дагу, їхні діти виловлювали в канавах загусклу білковину, механіки заводів штучного білка в своїх зубатих машинах перемелювали надра планети, виготовляючи із мінералів їжу для тварин і людей. Там, де довго працювали ці машини, створювалися широкі площі, засновувалися нові ферми, а стіни площ одразу ж заселялися: в них у кілька поверхів виникали кам'яні печерки…

Так, зовні все було спокійно. Та це скидалося на спокій великої ріки, поверхня якої скована товстою кригою. Жерці й карники ходили по тій кризі, їм здавалося, що вона вічна і непорушна. А насправді під кригою вирувало своє життя, виникали потужні джерела, поповнюючи могутню течію водою, яка завтра підійме кригу, відірве її од берегів, потрощить і понесе в небуття…

Братство на площах провадило мітинги. На мітингах виступали Микола і Гашо, закликаючи біловолосих готуватися до революції.

Та ось одного разу Миколу запросили на мітинг, що відбувався на сусідній площі. Люди стояли пліч-о-пліч, слухаючи його промову. Було видно тільки їхні голови та гострі вогники очей. Коли скінчився «час волі» й натовп почав рідшати, Микола теж попрямував до переходу, що виводив його додому. Перехід був темний, на кам'яній підлозі ворушилися людські тіла, просуватися вперед доводилося навпомацки.

Раптом чиїсь залізні руки вхопили Миколу за шию, здавили горлянку, а в рота натовкли брудного ганчір'я. Він не міг ані крикнути, ані ворухнутися. Вдарило у вічі яскраве світло. Сильні руки одірвали Миколу від підлоги, підняли в повітря й понесли попід самою стелею широкої вулиці, замощеної великими кам'яними плитами. Трохи отямившись, Микола побачив поруч себе двох здоровенних карників, які, тримаючи його за обидві руки, летіли на своїх чорних плащах. Унизу під ними ходили добре зодягнені люди. Вони байдуже поглядали на кам'яне небо, що висіло над вулицею, а забачивши Миколу з карниками, про щось перемовлялись. У стінах вулиці ховалися багатокімнатні домівки. Там жили родини карників та інших прислужників храму.

Нарешті карники, міцно тримаючи Миколу, опустилися на кам'яні плити, завели його у велике приміщення, де сидів біловолосий чоловік з тупим, самовпевненим обличчям. Карники розповіли про мітинг, на якому виступав Микола. А Микола подумав: «Мабуть, хтось із охорони мітингу виявився зрадником…»

Чоловік, що був, очевидно, їхнім начальником, зневажливо глянув на карників.

— Ви мені товчете про якісь зборища єретиків, я доповідаю храмові, а жерці називають мене йолопом, їхні шахо показують, що все спокійно.

— Ми самі чули, — сказав один із карників. — Він говорив страшні, богохульні слова.

Начальник доповів контрольному пунктові про Миколу. Микола зрозумів, що зараз шахо контролю спрямують на його мозок.

Він давно вже привчив себе думати про революцію тільки в ті години, коли діяли генератори екранізації хвиль. В інший час Микола думав про різні дурниці, про те, як смачно вживати білковину не розведеною в окропі, а у вигляді коржиків; або про те, що в карників дуже красиві плащі; або поринав у сонливе марення, намагаючись уявити, як виглядатимуть надра Фаетона через шість тисяч обертів… Це вміння заганяти думку в найглибші куточки єства прийшло не одразу — воно далося ціною впертого тренування. Тому він не боявся, що шахо контролю виловить із його мозку якісь відомості про підготовку повстання. Та він помітив, що не може не думати про металевий циліндрик, який лежав у нього в кишені. Микола мимоволі опустив туди праву руку, міцно стиснув жуго, ніби заклинаючи його не дражнити своєю наявністю.

Спалахнула стіна горизонтів, на ній з'явився жрець, що своєю зовнішністю намагався наслідувати Єдиного. Так само, як Безсмертний, жрець підняв догори погрозливий перст і гримнув:

— Він думає про власну кишеню! Що там у нього?..

Начальник струснув головою, гостро глянув на карників, і вони одразу ж кинулися до Миколи. Микола попередив їх, дістав із кишені циліндрик і спрямував його на карників.

Мабуть, їм добре була відома вбивча сила тієї зброї, яку завжди носили при собі жерці й чиновники. Карники поточилися назад, відштовхнувши свого начальника, що теж заметушився з кутка в куток, озираючи кімнату божевільними очима.

Микола наказав карникам зняти свої плащі й покласти йому до ніг. Наказ було одразу ж виконано. А жрець на стіні горизонтів усе ще кліпав старечими повіками, чекаючи на відповідь. Відповідь затримувалась, і він похмуро спитав:

— Що там у вас діється? Я приймаю з ваших голів хвилі тваринного жаху! Запам'ятайте: боягузи не мають права бути слугами Єдиного. Вони здатні лише місити товстобоких дагу…

Микола підняв жуго, натиснув кнопку і полоснув невидимим промінням по стіні горизонтів. Порізаний на шматки екран забряжчав уламками об підлогу, карники, забившись у куток, цокотіли від жаху зубами.

Микола один чорний плащ надів на себе, а другий дбайливо згорнув і затиснув під пахвою.

— Ідіть місити дагу, — презирливо посміхаючись, мовив до карників. — Це значно корисніше.

Потім вийшов на вулицю, злетів під стелю й поплив над головами перехожих.

Підлітаючи до своєї площі, він помітив, що за ним женеться ціла зграя карників. Вони нагадували чорних земних птахів, що, вишукуючи жертву, ждуть її смерті, а потім накидаються на неї.

Як і ті птахи, карники летіли на значній відстані, боячись наблизитись до Миколи.

Микола звернув не на свою, а на сусідню площу. Зустрівши знайомого скотаря, він мовою пальців попросив передати Гашо, що ждатиме біля кладовища. Приголомшений скотар безтямно оглядав Миколу, не розуміючи, звідки в нього взялися чорні плащ. Коротко пояснивши, в чому справа, Микола знову випурхнув на вулицю, просто назустріч карникам.

Страшно вбивати людей, Миколі цього не хотілося. Та в нього не було іншого виходу. Довелось натиснути кнопку жуго. З півдесятка карників, що летіли попереду, з відтятими головами або навіть перерізані надвоє, мертво попливли попід кам'яною стелею на рештках своїх плащів. Усі інші одразу поспішили вниз і розбіглися хто куди… А Микола тим часом зник у темних печерах, які вели до кладовища. Він уже не ховався — сміливо увімкнув не більший від гудзика ліхтарик, що добре освітлював дорогу.

Та незабаром ліхтарика довелося сховати. Надто він непокоїв мешканців темних печер. Панічно лементували діти; затуляючи очі долонями, скрикували жінки. Чоловіки обмацували пальцями підлогу, шукаючи гостре каміння. Затискуючи його в руках, вони проводжали чорну Миколину постать такими палючими поглядами, що Микола подумав: ось-ось якийсь камінь полетить йому в голову. Він зрозумів, що та зненависть викликана його плащем, і зняв його.

Біля входу до кладовища Микола сів на камені чекати Гашо…

Цілий оберт Микола прожив далеко від Лочі. Час від часу з дозволу Штабу він перемовлявся з нею за допомогою невеличкого шахо, — єдиного шахо, на який не впливали хвилі екранізації. Він знав, що кожний день Лочі заповнений роботою. Лоча доглядала рослини, висаджувала нові, вирощувала з насіння саджанці. Тисячі людей були її жаданими гостями, кожному з них вона розповідала про свої дерева і квіти, про фіолетові трави, якими позаростали береги струмків. І все ж робота не могла цілком поглинути її неспокійну душу. Десь лишалася порожнина, яку міг заповнити тільки Микола…

Він намацав на грудях невеличку кишеньку, підшиту зісподу. Микола зберігав у ній засушену квітку, яку на прощання подарувала Лоча…

Ось він бачить, як вона оживає, — червона, ніби кров проти яскравого сонця, крилата гарячими пелюстками, помережена тоненькими прожилками, що, здається, пульсують так само, як неспокійна жилка на зап'ясті Лочі. Квітка розростається, стає така велика, що її тичинки схожі на дерева. Лоча стоїть під тичинками-деревами, махає йому білою рукою, кличе до себе. Вона зараз скидається на білого метелика, яких Микола бачив на Землі. Микола стрибає до неї, червоні пелюстки поволі згортаються, і вони з Лочею опиняються під пахучим наметом із пелюсток, крізь які пробивається полудневе сонце.

Біла сукня Лочі одразу ж стає рожевою. Лоча каже:

— Акачі! Це — наш корабель… Ми летимо на Землю. Я дуже хочу її побачити!..

І корабель-квітка, облетівши крижану планету, бере курс на далеку, гарячу Землю… Під ними шаленіють земні океани, блискавиці розтинають небо, тріщать і падають гіллям на землю зелені велетні, а Лоча, розгортаючи запашні пелюстки, дивиться на вирування земних стихій і щасливо вигукує:

— Як тут гарно!.. Як гарно, Акачі! Давай заберемо ці зелені дерева у наші сади…

Вони біжать по гарячому піску. Микола дивиться, як її сліди виповнюються морською водою, сонце нагріває ту воду, вона випаровується на їхніх очах, у заглибинах лишається біла сіль, що з дивовижною точністю відтворює дитячу ногу Лочі. Морські хвилі кидають на пісок рухливі смуги білого мережива, згортають його і знову кидають, а Лоча гукає:

— Земле, Земле!.. Дай мені твого сонця!.. Я розтоплю нашу кригу. Вирощу багато садів…

Лоча поклала руку йому на плече — і він прокинувся… І лише тут Микола зрозумів, що він виявив неприпустиму, просто-таки злочинну! — необачність.

Безрозсудна сміливість — сестра поразки. Так воно сталось і цього разу. Знищивши з півдесятка карників, Микола був певен, що надійно відбив охоту до переслідування. Хіба могли примітивно озброєні карники наражатися на смертельне проміння жуго? А жерці, як відомо, майже ніколи не покидали контрольних пунктів. Район кладовища здавався Миколі цілком безпечним, і саме тому він дозволив собі трохи перепочити.

Тепер Микола опинився перед жуго, що був спрямований просто йому в обличчя. У сяйві ліхтариків він розгледів людину яка тримала в руках лиху зброю. На її грудях іскрилася шестикутна зірка. Микола зрозумів, що для його переслідування жерці викликали карників «другого поверху» — тих, яких боялися навіть радники Єдиного і самі жерці.

Обеззброївши Миколу, вони понесли його на контрольний пункт. Незабаром він стояв перед жерцем, що своєю зовнішністю намагався наслідувати Безсмертного…