Самоцвіт семи зірок

Розділ IX Брак знань

Містер Корбек аж не тямився на радощах. Він брав світильники до рук і розглядав із такою ніжністю, наче був у них закоханий. Від захвату і хвилювання він муркотів, ніби кіт.

— Ви цілком певні, що ці світильники саме ті, які належали вам і які були вкрадені? — запитав сержант Доу.

Містер Корбек обурився.

— Певний! Звичайно, певний. Іншого такого набору світильників у світі немає!

— Наскільки вам відомо!

Слова детектива були досить м’які, але його манери дратували, тож я був певен, що він робить це навмисне.

— Певна річ, — провадив сержант, — такі самі можуть бути в Британському музеї… Знаєте, містере Корбек, під сонцем немає нічого нового, навіть у Єгипті. Ці можуть бути оригіналами, а ваші — копіями. Чи є якісь особливі ознаки, за якими ви впізнаєте, що вони ваші?

Цього разу містер Корбек справді розлютився. Він геть забув про свою стриманість.

— Впізнати! Їхні копії! Британський музей! Дурниці! Можливо, такий набір і є в Скотланд-Ярді, щоб навчати полісменів-ідіотів єгиптології! Чи я їх упізнаю? Я ніс їх на собі в пустелі три місяці й не спав ночами, охороняючи їх! Я розглядав їх через збільшувальне скло, годину по годині, до болю в очах, аж вивчив кожен горбик, кожну ямку чи подряпину! Погляньте ж бо на них! — він поставив світильники на шафі.— Ви коли-небудь бачили набір світильників таких форм? Ви коли-небудь бачили такий досконалий набір — навіть у Скотланд-Ярді, навіть на Боу-стріт? Погляньте! По одному на кожній — сім форм Хатору. Погляньте на цю фігуру Ка, принцеси Двох Єгиптів, яка стоїть між Ра та Озирісом в човні смерті, з оком сну, яке схиляється перед нею, а Хармочис сходить на півночі. Ви знайдете таке в Британському музеї чи на Боу-стріт? Чи може, ваше навчання у музеї Гізи, чи Фіцвільямі, Парижі, Лейдені чи Берліні підказало вам, що такий епізод часто зустрічається в ієрогліфах і що це тільки копія? Напевне, ви зможете розказати мені, що означає ця фігура Пта-Секер-Озиріса, яка тримає тету і скіпетр папірусу? Чи ви бачили її коли-небудь до того, навіть у Британському музеї, в Гізі чи Скотланд-Ярді?

Раптом він затнувся.

— Але, здається, найбільший дурень тут я… — озвався він уже зовсім іншим тоном. — Перепрошую за грубість. Я зовсім ошалів од припущення, що не знаю цих світильників. Ви не ображаєтеся?

Детектив усміхнувся.

— На Бога, сер, тільки не я. Правду від людей можна дізнатися, коли вони лютують. А я зберігаю спокій — це моя професія! Знаєте, за останні дві хвилини ви розповіли мені про ці світильники набагато більше, ніж раніш…

Містер Корбек щось невдоволено пробурмотів. А потім обернувся до мене і сказав своїм звичним голосом:

— А тепер розкажіть, як ви повернули їх назад?

Я був такий здивований, що, не подумавши, бовкнув:

— Ми не повертали їх назад!

Мандрівник зареготався.

— Святі небеса, що ви хочете цим сказати? — запитав він. — Ви не повертали їх назад! Чого ж вони тоді лежать перед нашими очима? Коли ми увійшли, то ви їх розглядали.

До мене вже повернувся здоровий глузд.

— В цьому й справа, — сказав я. — Ми випадково наткнулися на них!

Містер Корбек відступив назад і суворо поглянув на міс Трелоні й на мене.

— Ви хочете сказати, що ніхто їх сюди не приносив й що ви знайшли їх у шухляді?

— Припускаю, хтось їх сюди приніс, самі вони сюди б не потрапили. Але хто, коли і як воно сталося, ніхто з нас не знає. Ми повинні влаштувати розслідування і дізнатися, чи знає про це хтось зі слуг.

Ми знову замовкли. Першим озвався детектив.

— Нехай йому дідько! — буркнув він замислено. — Прошу пробачення, міс! — і замовк, ніби води в рота набрав.

Ми викликали слуг, але жоден із них не зміг пролляти світло на цю справу. Містер Корбек обгорнув світильники ватою і поклав їх до бляшанки, яку занесли до кімнати детективів, а там її чатував озброєний револьвером поліцай. Наступного дня ми придбали невеликий сейф і помістили світильники туди. Він відмикався двома різними ключами. Один із них зберігався у мене, другий я поклав до своєї шухляди в банку.

Десь за годину після того, як ми знайшли світильники, прибув доктор Вінчестер. Він мав при собі великий пакунок; коли його розгорнули, виявилось, що в ньому була мумія кота. З дозволу міс Трелоні погукали Сильвіо, та він на ту мумію й уваги не звернув. Відтак лікар поніс його до кімнати містера Трелоні, а ми пішли за ним слідом. Доктор Вінчестер був збуджений, міс Трелоні хвилювалася. Детектив поводився стримано, а містер Корбек страшенно зацікавився тим експериментом.

Тільки-но доктор Вінчестер увійшов до кімнати, Сильвіо почав нявкати, а тоді вислизнув із рук, підбіг до старої мумії кота і почав шматувати її пазурами. Міс Трелоні насилу вдалося забрати його; опинившись за межами кімнати, він одразу заспокоївся. Коли вона повернулася, посунула ціла лавина коментарів.

— Так я і думав! — від лікаря.

— Що це може означати? — від міс Трелоні.

— Дуже дивна річ! — від містера Корбека.

— Дивно, але це нічого не доводить! — від детектива.

— Я утримаюсь від коментарів! — від мене, бо мені здалося, що варто було щось сказати.

І за спільною згодою ми відклали цю тему на потім.

Увечері я занотовував події минулого дня, аж почувся тихий стукіт у двері. То був сержант Доу.

— Присядьте, сержанте, — сказав я. — В чому справа?

— Сер, я хотів поговорити з вами про ті світильники… Ви знаєте, що з тієї кімнати, де вони були знайдені, двері ведуть прямісінько до покою, де минулої ночі спала міс Трелоні?

— Так.

— Вночі десь у цій частині будинку відчиняли і зачиняли вікно. Я це чув і зробив обхід, але нічого не зауважив.

— Так, я знаю! — сказав я. — Я й сам чув, як вікно відчинялось.

— Вам не здається це дивним, сер?

— Дивним! — сказав я. — Дивним! Це найдивніша річ, яка зі мною коли-небудь траплялась. Все настільки дивно, що так і чекаєш на те, що буде далі. А що ви маєте на увазі?

Детектив помовчав, а тоді рішуче мовив:

— Бачите, я не з тих, хто вірить у магію! Я вірю фактам і врешті-решт вони не підводять — завжди виявляється, що на все є причина і мотив. Цей новий джентльмен каже, що ті предмети були вкрадені з його кімнати в готелі. Судячи з деяких речей, які він сказав, світильники насправді належали містеру Трелоні. Його дочка тієї ночі спить у кімнаті на першому поверсі. Вночі було чутно, як відчинялося вікно. Й от ми знаходимо вкрадені речі в кімнаті, яка розташована поруч із тією, в якій вона спала!

Він зупинився. Мені було прикро, та я мусив поглянути правді у вічі. Цього вимагали почуття, котрі плекав я до міс Трелоні, а то була дуже глибока любов і відданість.

— І який висновок? — запитав я вдавано байдужим тоном.

Детектив відповів із холодною зухвалістю переконаності:

— Висновком для мене є те, що крадіжки взагалі не було. Хтось приніс речі до будинку, і їх передали через вікно на першому поверсі. Їх поклали до шафи, причому так, щоб їх знайшли, коли буде потрібно!

Чомусь я відчув полегшення — це припущення було занадто абсурдне. Проте я не хотів виявляти своїх почуттів і відповів якомога серйозніше:

— І хто ж, за вашим припущенням, приніс їх сюди?

— Це питання залишається для мене відкритим. Можливо, й містер Корбек, адже було б надто ризиковано довіритись третій особі.

— Тоді цілком логічним продовженням ваших висновків є те, що містер Корбек брехун і шахрай, що він у змові з міс Трелоні, щоб обманути когось у цій справі зі світильниками.

— Це надто різкі слова, містере Росс, для них іще зарано. А я повинен іти за вказівками свого розуму. Можливо, в цьому замішана якась інша сторона. Справді, якби не одна деталь, то я і не подумав би підозрювати міс Трелоні. Але щодо Корбека я певен. Речі не могли забрати без його дозволу. Хоч як там воно було, а він брехун! Гадаю, не варто було б залишати його в домі, де так багато коштовних речей та оздоб, але ми з напарником будемо наглядати за ним. Він зараз у моїй кімнаті, охороняє світильники, але Джоні Райт також там. Звісно, містере Росс, все це також лише між мною та вами.

— Саме так! Ви можете покластися на моє мовчання, — сказав я, і він пішов, щоб пильно спостерігати за єгиптологом.

Того дня, здавалося, мене знову переслідували прикрощі, бо незабаром до мене прийшов лікар Вінчестер, який збирався додому після нічного візиту до пацієнта. Він сів на запропоноване крісло й одразу почав:

— Дивна вся ця справа. Міс Трелоні тільки-но розповіла мені про викрадені світильники і про те, як їх знайшли в шафці Наполеона. Здавалось, іще одне ускладнення у цій справі, та для мене воно стало полегшею. Я вже вичерпав усі можливі людські та природні пояснення справи і починаю звертатися до надлюдських і надприродних. Тут відбуваються такі дива, що, гадаю, незабаром ми дізнаємося їхню розгадку. Цікаво, чи міг би я отримати кілька відповідей від містера Корбека, не ускладнюючи ситуації і не створюючи нам незручностей? Він багато знає про Єгипет і все, що з ним пов’язане. Може, він не відмовився б перекласти декілька ієрогліфів, як ви вважаєте?

Трохи обдумавши справу, я заговорив. Нам була потрібна уся можлива допомога. Щодо мене, то я повністю довіряв обом чоловікам і будь-яке порівняння думок чи взаємна допомога могли б принести результати і навряд чи могли б зашкодити.

— Безперечно, я попрошу його. Він схожий на досвідченого єгиптолога і здається мені хорошою людиною й ентузіастом. До речі, треба бути обережнішим із тією інформацією, яку ви отримаєте від нього.

— Без сумніву! — відповів лікар. — Крім вас, я ні з ким не обговорюватиму цього. Ми повинні пам’ятати, що містерові Трелоні може не сподобатися те, що пхали носа до його справ.

— Послухайте — сказав я, — зачекайте тут хвильку, а я попрошу його прийти і викурити з нами люльку. Тоді ми зможемо все обговорити.

Він мовчки погодився, і я погукав містера Корбека. Гадаю, детективи були задоволені тим, що він пішов. По дорозі в кімнату він сказав:

— Мені не хочеться залишати світильники там, наодинці з людьми, які повинні їх охороняти. Вони надто коштовні, щоб залишити їх із поліцією!

З цього було видно, що підозра не обмежувалася сержантом Доу.

Містер Корбек і доктор Вінчестер одразу ж встановили дружні стосунки. Мандрівник підтвердив бажання надати зі своєї сторони всю можливу допомогу, якщо вона стосувалась того, про що він міг вільно говорити. Це прозвучало не надто переконливо, але доктор Вінчестер одразу перейшов до справи:

— Я хотів би, щоб ви переклали для мене деякі ієрогліфи.

— Певна річ, із превеликим задоволенням, наскільки зможу. Бо мушу вам сказати, що ієрогліфічне письмо ще не до кінця опановане, хоча ми наближаємось до цього! Що це за напис?

— Їх два, — відповів той. — Один я принесу сюди.

Він вийшов і повернувся за хвилину з мумією кота, яку він того вечора познайомив із Сильвіо. Вчений взяв її і після короткого обстеження сказав:

— Тут немає нічого особливого. Це звертання до Басти, Володарки Бубастісу, з проханням принести багаті хліби і молоко на поля Елізії. Всередині може бути щось більше, і якщо вам цікаво її розгорнути, я зроблю все, що зможу. Проте, гадаю, там немає нічого особливого. Зі способу обгортання видно, що вона походить із Дельти, належить до пізнього періоду, коли така муміфікація була справою дешевою. Який інший напис хотіли ви прочитати?

— Напис на котячій мумії в кімнаті містера Трелоні.

Обличчя містера Корбека спохмурніло.

— Hi! — сказав він. — Цього я не можу зробити! Зважаючи на всі події, я просто зобов’язаний зберігати мовчання про речі в кімнаті містера Трелоні.

Доктор Вінчестер і я одночасно заговорили. Я сказав лише:

— Шах і мат! — із цього лікар міг зрозуміти, що я здогадався про його намір.

Доктор Вінчестер пробурмотів:

— Просто зобов’язані зберігати мовчання?

Містер Корбек одразу відповів на виклик:

— Зрозумійте мене правильно! Я не пов’язаний конкретною клятвою, але моя честь зобов’язує мене мовчати — з поваги до тієї довіри, якою обдарував мене містер Трелоні. Гадаю, він поставив перед собою конкретну мету, й мені не слід забігати поперед нього в цьому ділі. Може, ви знаєте, може, й ні, але містер Трелоні — великий учений. Останні роки він поставив перед собою якусь дуже важливу мету і не шкодував задля досягнення її ні зусиль, ні коштів. Гадаю, він на шляху до відкриття, яке поставить його до лав найвидатніших дослідників нашого часу. А зараз, коли кожна хвилина може принести йому успіх, він лежить непорушний!

Він замовк від надміру емоцій. За деякий час він заспокоївся і провадив далі:

— Знову ж таки, зрозумійте мене правильно щодо іншого питання. Я сказав, що містер Трелоні довірився мені, але я зовсім не збираюся переконувати вас у тому, що знаю всі його плани. Мені відомий той історичний період, який він вивчав, конкретна історична особа, життя якої він досліджував, та більше я нічого не знаю. Я переконаний, що саме з цією історичною особою пов’язані його плани, та сказати не можу нічого. Прошу пам’ятати, джентльмени, що я добровільно прийняв позицію безумовної довіри. Я поважаю це і проситиму кожного з моїх друзів робити те ж саме.

Він говорив із надзвичайною гідністю, і з кожною хвилиною у нас із доктором Вінчестером зростала повага до нього.

— Я й так сказав забагато, — провадив містер Корбек, — і знаю, що навіть дрібний натяк на суть справи може загрожувати успіху його роботи. Але я переконаний, що ви обоє бажаєте допомогти йому… і його дочці! — сказав він, дивлячись мені просто у вічі.— Він настільки безпомічний і причина цього настільки таємнича, що я не можу не думати, що це якимось чином є наслідком його власної роботи. Певне і те, що він очікував якоїсь невдачі. Я хочу зробити все, що зможу. Я прибув до Англії, переповнений радості від думки, що виконав місію, яку він мені довірив. Я дістав речі, які, за його словами, були останніми предметами його пошуків, і я був певен, що тепер він зможе розпочати експеримент, про який так часто мені натякав. Це просто жахливо, що саме в цей час із ним трапилося таке лихо. Докторе Вінчестер, ви розумний і сміливий лікар. Хіба ж ви не можете віднайти якогось способу, щоб розбудити хворого з його неприродного ступору?

Запала пауза, відповідь була повільною і обдуманою:

— Звичного способу, наскільки мені відомо, немає. Можливо, є якийсь незвичний, але немає сенсу намагатися його відшукати, хіба що за однієї умови.

— Якої ж?

— Знання! Я не маю найменшої гадки про Єгипет, його мову, письмо, історію, секрети, ліки, отрути, окультні сили… Ця хвороба чи цей стан, у якому перебуває містер Трелоні, якимось чином пов'язаний з Єгиптом. Я одразу це запідозрив, потім ця підозра переросла у впевненість, хоча й без підтверджень. Те, що ви сьогодні розповіли, підтверджує мій здогад і змушує вірити, що потрібно мати доказ. Гадаю, вам відомо не все, що сталося відтоді, як відбувся напад… Тепер я вважаю, що ми повинні вам довіритись. Якщо містер Росс не заперечує, я попросив би його розповісти. Він більш управний у викладенні фактів, ніж я. Він може говорити коротко і розповість якнайкоротше про те, що сам бачив і чув, а також викладе свідчення інших осіб. Коли ви знатимете все, то, сподіваюся, зумієте оцінити, що краще допоможе містеру Трелоні втілити його таємні бажання — ваше мовчання чи ваші слова.

Я ствердно кивнув. Містер Корбек підскочив і з характерною для нього імпульсивністю потиснув руку кожному з нас.

— Домовились! — сказав він. — Я усвідомлюю всю честь вашої довіри і зі свого боку обіцяю, якщо побачу, що мій обов’язок перед волею містера Трелоні і його власні інтереси дозволять моїм вустам розповісти про його справи, то я говоритиму зовсім вільно.

Я детально розповів про все, що сталося відтоді, як мене збудив стукіт у мої двері на Джермін-стріт. Я не сказав лише про свої почуття до міс Трелоні, а також про свої розмови з сержантом Доу, які самі по собі були приватними і в будь-якому разі вимагали мовчання. Затамувавши подих, містер Корбек слідкував за моїми словами. Деколи він підводився і збуджено крокував по кімнаті, а потім знову сідав. Деколи йому хотілося щось сказати, але він стримувався. Гадаю, розповідь допомогла й мені скласти власну думку, бо коли я говорив, усе вимальовувалося набагато чіткіше. Більш і менш важливі події вишикувалися у правильному порядку. Вся історія набула чіткості, невідома була тільки її причина — тепер вона здавалася ще таємничішою, ніж раніше. Виокремлені факти, сумніви, підозри, припущення створили переконливу цілісність, у цьому й була перевага тієї розповіді.

Очевидно було, що вона переконала містера Корбека. Він не почав нічого пояснювати чи уникати, але одразу перейшов до справи і заговорив безстрашно, як справжній мужчина:

— Це все вирішує! Тут діє якась сила, котра потребує особливої уваги. Якщо ми будемо й далі блукати в темряві, то лише станемо перешкодою один для одного і зруйнуємо той результат, якого кожен із нас міг би досягнути поодинці. Мені здається, що перш за все ми повинні розбудити містера Трелоні з неприродного сну. А те, що його можна розбудити, зрозуміло — адже доглядальниця отямилася від каталептичного трансу, хоча цей сон може завдати і великої шкоди! Проте ми повинні ризикнути. Днем більше, днем менше — загалом це нічого не змінить. Зараз уже пізно, а завтра перед нами постане завдання, яке вимагатиме свіжих сил. Ви, лікарю, хочете спати, припускаю, у вас є й інші справи на завтра. Щодо вас, містере Росс, то як я розумію, сьогодні вночі ви чергуватимете в кімнаті хворого. Я дістану книжку, яка допоможе вам збути цей час. Піду пошукаю її в бібліотеці. Я взнав, де вона, коли востаннє був тут, і не думаю, що містер Трелоні користувався нею після того. Він давним-давно вичитав у ній усе, що було для нього цікаве. Але вам вона необхідна чи принаймні допоможе у тому, щоб зрозуміти деякі речі, про які я розкажу пізніше. Ви зможете розповісти доктору Вінчестеру про все, що здатне йому допомогти. Бо, як я розумію, незабаром у кожного з нас буде своє завдання і своя місія в цій справі. Вам не потрібно читати всю книжку, а тільки те, що стосується нашої справи. Прочитайте передмову і два-три розділи, які я вам покажу.

Він сердечно потиснув руку доктору Вінчестеру і попрямував у бібліотеку. Поки його не було, я поринув у роздуми. Світ довкола здавався мені безмежно великим. Єдине місце, яке мене цікавило, було схоже на крихітну цятку в пустелі. Довкола неї були тільки темрява і небезпека, яка загрожувала зусібіч.

А в центрі нашої маленької оази була прегарна молода істота, задля якої варто жити і вмерти!..

Містер Корбек повернувся з книжкою, він одразу знайшов її там, де бачив три роки тому. Вклавши у неї кілька паперових закладок, він позначив місця, які я повинен був прочитати, і віддав її в мої руки зі словами:

— Це те, що здивувало містера Трелоні, здивувало мене, коли я прочитав її, тож і для вас воно буде цікаве.

Біля дверей він зупинився і промовив:

— Хочу забрати назад свої слова про детектива. Він хороша людина. Те, що ви розказали про нього, виставляє його в новому світлі. А найкращим доказом цьому є те, що я зможу спокійно заснути і залишити світильники під його наглядом!

Коли він пішов, я взяв книжку, надів респіратора і рушив до кімнати хворого.