Самоцвіт семи зірок

Розділ V Додаткові інструкції

Вийшовши зі своєї кімнати о пів на дванадцяту, я побачив, що у палаті хворого все гаразд. Нова доглядальниця, строга, акуратна й уважна, сиділа в кріслі коло ліжка. Трохи оддалік, між ліжком і сейфом, сидів доктор Вінчестер у респіраторі, який затуляв рота й носа, він мав у ньому дивний і майже кумедний вигляд. Стоячи в дверях і роздивляючись їх, я почув тихий шум і, обернувшись, побачив нового детектива: він кивнув, приклав палець до губ і тихо відійшов. Поки що жодного спостерігача не зморив сон.

Я сів на стілець у коридорі поруч із дверима. Наразі я не бачив потреби ризикувати і знову потрапити під вплив того прикрого запаху. Певна річ, мої думки крутилися довкола головних подій минулого дня і ночі, та я вже не губився у сум’ятті думок, як це було попередньої ночі. Відчуття реальності не покидало мене, я відчував себе справжнім охоронцем.

Здавалося, минуло небагато часу, аж двері відчинилися і з кімнати вийшов доктор Вінчестер. Він зняв респіратор, вивернув його й обережно понюхав.

— Я вже йду, — сказав він, — і повернуся рано-вранці, якщо, звісно, по мене не пошлють раніше. Але сьогодні все, здається, добре.

Потім з’явився сержант Доу, він тихо увійшов до кімнати і зайняв місце, яке звільнив лікар. Я був у коридорі, але що кілька хвилин зазирав до кімнати. Це була радше формальність, адже кімната була настільки темною, що важко було щось розгледіти. Десь опівночі міс Трелоні вийшла зі свого покою. Перш ніж зайти до батька, вона завітала до кімнати, де перебувала сиділка Кеннеді. За декілька хвилин вона вийшла і, здається, повеселіла.

Респіратор був у неї в руці, та, надіваючи його, вона поцікавилась, чи не сталося чогось, поки вона спала. Я відповів пошепки (сьогодні ввечері в будинку ніхто не говорив голосно), що все гаразд. Тоді вона одягнула свій респіратор, а я свій, і ми увійшли до кімнати. Детектив і доглядальниця підвелися, й ми сіли на їхні місця. Сержант Доу вийшов останнім і зачинив по собі двері, як ми й домовилися.

Якусь часину я сидів спокійно, та серце моє калатало. В кімнаті стояв напівморок. Бліде світло від лампи відбивалося білим колом на високій стелі, та навіть воно лише підкреслювало чорноту тіней, і вони ніби почали жити власним життям. Спати мені не хотілося, і щоразу, як я підходив, щоб поглянути на пацієнта, видно було, що міс Трелоні теж була насторожі. Кожні чверть години один чи другий полісмен заглядав через прохилені двері, й щоразу ми обоє бурмотіли крізь маски: «Все гаразд».

Минали години, темрява знай густішала. Світло на стелі вже здавалося не таким яскравим, зелений край абажура на лампі став більш схожим на маорійський нефрит, ніж на смарагд. Нічні звуки і сяєво зір у вікні лише посилювали похмурість і таємничість тієї темряви, що стояла у кімнаті.

О другій годині ночі на мене навалилося дивне відчуття. З рухів міс Трелоні я втямив, що вона також відчула щось нове. Другий детектив щойно зазирнув досередини, і протягом наступних п’ятнадцяти хвилин ми були наодинці з непритомним пацієнтом. Моє серце шалено закалатало, мене охопив якийсь невиразний страх — здавалося, якась нова істота увійшла до кімнати, і поруч відчувалась присутність якоїсь потужної особистості.

Щось торкнулось моєї ноги. Я опустив руку і зрозумів, що це був Сильвіо. Він загарчав і морснув мене по руці пазурами. Я відчув кров на руці й, повільно вставши, підійшов до ліжка. Міс Трелоні також стояла і озиралася довкруги. Її очі були шалені, груди підіймались і опускались, ніби їй бракувало повітря. Коли я доторкнувся до неї, вона замахала руками, ніби від чогось відбиваючись. Не можна було втрачати й миті. Я схопив її на руки, кинувся до дверей, відчинив їх навстіж і ступив у коридор із голосним криком:

— Допоможіть! Допоможіть!

В ту ж мить наспіли детективи, місіс Грант і доглядальниця. Одразу ж за ними прибігло кілька слуг. Я передав міс Трелоні домоправительці, кинувся до кімнати і ввімкнув світло. Сержант Доу і сиділка поспішили за мною.

Ми прибігли вчасно: як і раніше, біля великого сейфа, простягнувши вперед забинтовану руку, лежав містер Трелоні. Неподалік збоку валявся Єгипетський ніж у формі листка, який до того лежав серед старожитностей на полиці розбитої шафи. Він стримів у підлозі, де раніше був закривавлений килим. Але в кімнаті нічого не зачепили, не було жодних ознак чогось незвичайного. Поки сиділка і двоє слуг переносили пораненого назад у ліжко, ми з полісменом докладно обшукали приміщення, але нічого не знайшли. Незабаром міс Трелоні повернулася до кімнати. Вона була бліда, але зібрана. Підійшовши до мене, вона тихо сказала:

— Я відчула, що втрачаю свідомість. Не знаю чому, але я так злякалася!

Ще одним струсом для мене став зойк, коли я поклав руку на ліжко, щоб нахилитися й оглянути її батька уважніше:

— Ви поранені. Погляньте! Дивіться! Ваша рука в крові. На простирадлах теж кров!

Через хвилювання я зовсім забув про те, що мене подряпав Сильвіо. Не встиг я й словом обізватися, як міс Трелоні схопила мене за руку і підняла її. Побачивши паралельні лінії подряпин, вона вигукнула:

— Це така ж рана, як і у батька! — і додала: — Ходімо в мою кімнату! Сильвіо там, у кошику.

Ми пішли за нею і побачили Сильвіо, який сидів у своєму лігві й облизував лапи. Детектив сказав:

— Він і справді тут, але чому він облизує лапи?

Міс Трелоні взяла одну з передніх лап кота в долоню, але йому це не сподобалося, і він загарчав. Тут до кімнати ввійшла місіс Грант. Побачивши, що ми дивимось на кота, вона сказала:

— Доглядальниця каже, що Сильвіо весь час лежав на ліжку сиділки Кеннеді. Він прийшов туди, тільки-но ви зайшли в кімнату хазяїна. Вона каже, що Кеннеді стогне і бурмоче уві сні, ніби їй приснилося страхіття. Гадаю, потрібно викликати лікаря Вінчестера.

— Пошліть по нього негайно! — зажадала міс Трелоні, й ми повернулись у кімнату хворого.

Якусь хвилю міс Трелоні стояла, дивлячись на батька і нахмуривши брови. Тоді, обернувшись до мене, промовила:

— Вам не здається, що ми повинні скликати медичний консиліум? Певна річ, я повністю довіряю доктору Вінчестеру, він, здається, володіє надзвичайно гострим розумом. Та він молодий, а є люди, які присвятили себе цій галузі науки. Така людина матиме більше знань і досвіду. Ох, я вже не знаю, що й робити. Все це так жахливо!

Тут вона не витримала і заплакала, а я почав її втішати.

Доктор Вінчестер прибув швидко. Перш за все він оглянув пацієнта, але, виявивши, що той не отримав нових поранень, відвідав сиділку Кеннеді. В його очах з’явилася надія, коли він її побачив. Взявши рушник, він опустив його кінець у холодну воду і побризкав їй на обличчя. Шкіра порожевіла, і жінка поворухнулася. Він сказав новій сиділці, яку звали сестра Доріс:

— З нею все гаразд. Вона прокинеться найпізніше за кілька годин. Їй паморочитиметься в голові, вона буде схвильована, і в неї може бути навіть істерика. Гадаю, ви знаєте, як її доглядати.

— Так, сер! — стримано відповіла сестра Доріс, і ми повернулися в кімнату містера Трелоні.

Тільки-но ми увійшли, місіс Грант і сиділка вийшли, й у кімнаті залишились тільки доктор Вінчестер, міс Трелоні і я. Коли зачинилися двері, доктор Вінчестер запитав мене, що сталося. Я детально все розповів. Лікар почав розпитувати мене, хто був при цьому присутній і в якому порядку кожен із нас заходив до кімнати. Він питав і про інші речі, але вони були зовсім неважливі або ж я просто їх не пам’ятаю. Коли розмова вичерпалася, він рішуче мовив:

— Гадаю, міс Трелоні, нам необхідно зібрати медичний консиліум!

— Я згодна, — відказала вона. — Кого ви запропонуєте?

— Може, виберете самі? — запитав він. — Ваш батько вже консультувався з кимось?

— Мені про це не відомо. Але маю надію, що ви оберете того, хто, на вашу думку, найкращий. Мій батько повинен отримати всю можливу допомогу, і я буду вдячна за ваш вибір. Хто найкраще розуміється на таких випадках?

— Є декілька фахівців, але всі вони розкидані по світу. Бачите, фахівцями з мозку народжуються, а не стають, хоча й навчатися їм треба довгенько. Найдосвідченішим дослідником на сьогоднішній день є японець Чіуні, але він скоріше хірург-експериментатор, ніж практик. Крім нього, є ще Цамерфест з Упсали, Фенелон із Паризького університету і Морфесі з Неаполя. Є і в нас такі лікарі — Морисон з Абердин і Ричардсон із Бірмінгему. Але найперший — Фрере з Королівського коледжу, він найкраще поєднує теорію і практику. У нього немає уподобань — це стверджують усі, й у нього величезний досвід. Я віддав би перевагу Фрере.

— Тоді,— рішуче промовила міс Трелоні,— давайте запросимо доктора Фрере і зробимо це якнайшвидше! До речі, він «доктор» чи «містер»?

З його плечей, здавалось, упав тягар, і він заговорив із полегшенням, значно веселіше, ніж до цього.

— Його звати сер Джеймс Фрере. Я піду до нього і попрошу негайно прибути сюди, — і обернувся до мене: — Дозвольте краще перебинтувати вашу руку.

— Це дрібниці,— заперечив я.

— Але руку слід оглянути. Подряпина тварини може виявитися небезпечною, та й узагалі нічого безпечного немає.

Я скорився, і він почав перев’язувати мою руку. За допомогою збільшувального скла він дослідив кілька паралельних ран і порівняв їх зі слідами кігтів Сильвіо на шматку чернетки, яку він вийняв із кишенькового записника.

— Шкода, що Сильвіо з’являється не тоді, коли він потрібен, — зауважив доктор Вінчестер.

Ранок тягнувся повільно. До десятої години сиділка Кеннеді настільки одужала, що вже могла сидіти і розбірливо говорити. Але думки її плуталися, і вона не могла згадати про те, що сталося минулої ночі. Здається, вона й не була певна, що тоді скоїлося, й це її не хвилювало.

Була вже майже одинадцята година, коли повернувся доктор Вінчестер разом із сером Джеймсом Фрере. Мені стало ніяково, коли я побачив їх у холі; я знав, що міс Трелоні доведеться ще одному незнайомцю розповідати про свою необізнаність із батьковими справами.

Сер Джеймс Фрере був людиною, яка привертала увагу і викликала пошану. Здавалось, йому досить лише поглянути пронизливими очима, рішуче стиснути губи чи насупити кудлаті брови, аби примусити негайно й охоче виконати всі його бажання. Та коли ми ближче познайомилися з ним, вся ця таємничість розвіялася.

Вони довго були в кімнаті містера Трелоні, навіть погукали до себе нову доглядальницю, а потім обоє зайшли до кімнати, де була сиділка Кеннеді. Згодом доктор Вінчестер розповів мені, що сиділка Кеннеді дала повні й вичерпні відповіді на всі запитання доктора Фрере щодо стану її пацієнта аж до того моменту, коли вона знепритомніла. Після цього лікарі перейшли в кабінет, де почали так голосно і бурхливо сперечатись, що мені аж незручно стало. А міс Трелоні була на межі нервового зриву. Бідолашна дівчина! Для неї це був час трагічних переживань, і її внутрішні сили практично вичерпались.

Врешті-решт вони вийшли: сер Джеймс попереду, з похмурим обличчям, непроникним як у сфінкса, доктор Вінчестер — одразу ж за ним, обличчя його було бліде. У мене виникла думка, що незадовго до цього воно було червоне. Сер Джеймс попросив міс Трелоні пройти в кабінет і запропонував мені увійти також. Коли ми зайшли, сер Джеймс обернувся до мене і сказав:

— Доктор Вінчестер пояснив мені, що ви друг міс Трелоні та знаєте досить багато про цю справу. Напевне, ваша присутність принесе нам користь. Я вже знаю вас як проникливого юриста, містере Росс, хоча й не мав честі зустрічатися з вами раніше. Доктор Вінчестер запевняє мене, що вас цікавлять деякі факти, пов’язані з цією подією, тож доречно було б ознайомити вас з усіма її аспектами. Що ж до мене, то я вірю лише в наукові таємниці, а ця радше схожа на спробу замаху чи пограбування. Все, що я можу тут сказати: перед наступною спробою злочинцям не завадили б кілька елементарних уроків анатомії, бо здається, вони в цьому зовсім не тямлять. Якщо їхня мета — пограбування, то очевидно, що вони попрацювали на диво неефективно. Ну, та це вже не моя справа.

Тут він дістав табакерку і, нюхнувши велику щіпку тютюну, повів далі:

— А тепер про пацієнта. Якщо не брати до уваги його хворобу, то зараз можна сказати лише те, що в містера Трелоні сильно виражений приступ каталепсії. Ми нічого не можемо вдіяти, лише підтримувати його сили. Загалом я схвалюю спосіб лікування доктора Вінчестера і певен, що тільки-но виникне якась незначна зміна, він зможе з нею добре впоратися. Це цікавий випадок, дуже цікавий, тож якщо виникне щось нове чи аномальне, буду радий приїхати в будь-який час. Є тільки одна річ, до якої я хочу привернути вашу увагу, і я звертаюся саме до вас, міс Трелоні, бо це на вашій відповідальності. Доктор Вінчестер поінформував мене, що у цій справі ви дієте не на власний розсуд: вас обмежують інструкції, які дав містер Трелоні. Я наполегливо рекомендую перенести пацієнта в іншу кімнату чи бодай забрати зі спальні всі ці мумії. Ще б пак! Достатньо помістити будь-кого в отакі умови, оточити його такою колекцією жахів і примусити вдихати запахи, які вони виділяють… Ви вже маєте докази того, як діють такі отруйні аромати. Ця сиділка — Кеннеді,— здається, так ви казали, лікарю, — ще не вийшла зі стану каталепсії, а ви, містере Росс, як мені казали, вже трохи відчули схожий вплив.

Знайте, — тут його брови насупилися ще більше, а губи стиснулись, — якби орудував я, то наполіг би, щоб пацієнта помістили в інше оточення, або облишив би цей випадок. Доктор Вінчестер вже знає, що я ще раз надам консультації тільки після виконання цієї умови. Але я вірю, що ви як добра дочка стежитиме за здоров’ям і розумом вашого батька, а не потуратимете його примхам. Радий оголосити вам, що ще не прийшов той день, коли Британський музей поміняється функціями зі шпиталем Святого Томаса. Гарного дня, міс Трелоні. Я щиро сподіваюсь, що скоро побачу вашого батька при доброму здоров’ї. Пам’ятайте, якщо ви виконаєте мої умови, то я до ваших послуг у будь-який час дня чи ночі. Гарного ранку, містере Росс. Сподіваюся, незабаром ви зможете мені відзвітувати, докторе Вінчестер.

Коли він пішов, ми стояли мовчки, поки не затих стукіт коліс його карети. Першим заговорив доктор Вінчестер:

— Гадаю, буде коректно сказати, що з погляду медицини він має рацію. Зізнаюсь, я був готовий накинутись на нього, коли він поставив свою умову, але в той же час він правий щодо лікування. Він не розуміє, що у цьому особливому випадку є щось дивне, й не зможе збагнути, як ми зв’язані інструкціями містера Трелоні. Звісно…

Тут його перебила міс Трелоні:

— Докторе Вінчестер, ви також хочете кинути цю справу чи бажаєте продовжити її на вже відомих вам умовах?

— Кинути! Міс Трелоні, я ніколи не облишу цієї справи, поки у вашому батькові жеврітиме життя!

— Отже, — сказала вона, — якщо сер Джеймс Фрере представляє фахівців, то вони мені більше не потрібні. Він знає про стан мого батька не більше, ніж ви, і якби був такий зацікавлений, як ви, то не наполягав би на такій дрібниці. Але я, певна річ, потерпаю за бідного батька, тож якщо зможу виконати умови сера Джеймса Фрере, обов’язково це зроблю. Сьогодні я попрошу містера Марвіна прийти сюди і проконсультувати мене щодо меж батькових побажань. Якщо він вважатиме, що я можу вільно діяти на власний розсуд, я не вагатимусь і зроблю це.

Незабаром доктор Вінчестер покинув нас.

Міс Трелоні сіла писати до містера Марвіна листа, в якому розповіла про стан справ, попросила відвідати її і принести з собою всі папери, які могли б пролити бодай якесь світло на цю справу. Вона послала листа каретою, яка повинна була привезти повіреного, і ми, набравшись терпіння, чекали на його приїзд.

Шлях від Кенсингтон-Пеліс-Гарденс до Лінкольн-Інн-Філдс недовгий, але він здається нескінченним, коли чекаєш на того, хто ним їде. Проте всі речі підвладні Часу, й уже за годину містер Марвін був із нами.

Він розумів нетерплячість міс Трелоні й, дізнавшись про хворобу її батька, сказав:

— Ми можемо поговорити про побажання вашого батька, тільки-но ви захочете цього.

— Як вам завгодно, — відповіла вона.

— То, може, поговоримо зараз? — він поглянув на мене і пробурмотів: — Щоправда, ми не самі.

— Я запросила сюди містера Росса, щоб він допомагав мені,— відповіла вона. — Зараз він уже знає так багато, що я хочу, аби він дізнався ще більше.

Повірений трохи зніяковів — ті, що знали його тільки в суді, навряд чи в це повірили б, — та з деяким ваганням відказав:

— Але ж батько ваш хотів, щоб це залишалося таємницею…

На її блідих щоках виступив легкий рум’янець.

— Містере Марвін, ви справді гадаєте, що це стосується теперішніх обставин? Мій батько ніколи не розповідав мені про свої справи, і зараз я можу дізнатися про його побажання лише через незнайомого джентльмена, про котрого ніколи навіть не чула, поки не отримала батькового листа. Містер Росс — мій новий друг, але я йому повністю довіряю і хочу, щоб він був присутній. Звісно, — додала вона, — якщо це не заборонено батьком. О! Пробачте, містере Марвін, якщо я нечемна з вами, але я потрапила в таку халепу і так переживаю, що не можу повністю взяти себе в руки.

Вона заплющила очі, а ми з адвокатом поглянули один на одного і чекали, намагаючись здаватися незворушними. Врешті вона оговталася і вже спокійніше сказала:

— Прошу! Прошу вас, не думайте, що я невдячна за вашу доброту і за те, що ви прибули сюди так швидко. Я справді вам вдячна і цілком довіряю вашому рішенню. Якщо вважаєте, що так буде найкраще, ми залишимось наодинці.

Я підвівся, але містер Марвін заперечно махнув рукою. Він, вочевидь, був задоволений її ставленням, бо як заговорив, то в голосі його й поведінці відчувалася сердечність:

— Аж ніяк! Аж ніяк! Ваш батько не зробив ніяких застережень, а я піду вам назустріч, і взагалі, так, напевне, буде краще. Судячи з того, що ви розказали про хворобу містера Трелоні та інші події, потрібно, щоб із самого початку стало зрозуміло, що на випадок трагічного розвитку подій ви мусите керуватися інструкціями вашого батька. Адже, зрозумійте мене, його інструкції обов’язкові для всіх. Вони настільки жорсткі, що він уповноважив мене стежити за виконанням його вимог. Прошу, повірте раз і назавжди, що батько ваш повинен перебувати у своїй кімнаті й за жодних умов нічого не можна переставляти у ній чи з неї виносити. Ось він залишив мені список речей, які заборонено чіпати.

Міс Трелоні мовчала. Вона мала зажурений вигляд, і, вважаючи, що знаю цьому причину, я запитав:

— Ми можемо побачити список?

Обличчя міс Трелоні негайно посвітліло, але одразу ж посмутніло, коли озвався адвокат, — а він, очевидячки, був готовий до такого запитання:

— Тільки тоді, коли я буду змушений скористатися своєю владою повіреного. Я приніс цей документ із собою. Ви побачите, містере Росс, — сказав він із тою діловою переконливістю, яку я помітив уже раніше в його професійній роботі,— як чітко довіритель викладає свої вимоги, не залишаючи місця для жодних маневрів. Документ викладений його власними словами, за винятком певних правових формальностей, і я запевняю вас, що нечасто бачив надійніші папери. Навіть я особисто не маю повноважень допустити найменше відхилення від інструкцій без очевидного порушення довіри. А це, звісно ж, неможливо.

Мабуть, останні слова він додав, щоб уникнути закликів до його співчуття. Проте йому не сподобалась позірна різкість, тож він докинув:

— Я справді маю надію, міс Трелоні, що ви розумієте моє щире і безсумнівне бажання зробити все, що в моїх силах і в межах моїх повноважень, аби полегшити вашу біду. Але ваш батько керувався у всіх своїх діях якоюсь власною метою, котрою він зі мною не поділився. Наскільки я розумію, в його настановах немає жодного непродуманого слова. Хоч яку ідею він мав на оці, та це була ідея всього життя, яку він вивчав з усіх можливих боків і був готовий захищати кожен її пункт. Боюсь, я вас засмутив, і мені через це дуже прикро, бо бачу, що ви вже і так забагато витерпіли. Але у мене немає вибору. Якщо ви колись захочете про щось порадитись, я обіцяю прибути негайно в будь-який час дня чи ночі. Ось моя приватна адреса, а ось адреса мого клубу, де мене зазвичай можна знайти вечорами.

Він вирвав аркуш із записника і передав міс Трелоні. Вона подякувала. Він потиснув нам обом руки і пішов собі. Насилу зачинились за ним двері в холі, як увійшла місіс Грант. Вона була така засмучена, що міс Трелоні встала зі смертельно блідим обличчям і запитала:

— Що сталося, місіс Грант? Знову якісь проблеми?

— Мені дуже жаль, міс, але усі слуги, крім двох, повідомили мене, що хочуть покинути наш дім. Вони обміркували цю справу між собою, і дворецький говорив від імені усіх. Вони кажуть, що готові відмовитися від своєї платні і навіть заплатити за те, що йдуть без попередження, аби лиш піти сьогодні.

— Яку причину вони наводять?

— Жодної, міс. Кажуть, що їм дуже шкода, але сказати їм більше нічого. Я запитала Джейн, старшу покоївку, міс, вона тримається окремо і залишається працювати, — то вона сказала мені по секрету, що слуги втовкмачили в свої дурні голови, ніби в будинку є привиди!

Ми мали б посміятися, але нам було не до сміху. Я не міг дивитися на обличчя міс Трелоні та сміятися: на ньому відбився біль, який був підтвердженням нав’язливої думки. Тієї миті мені здалося, ніби і в моїй свідомості зародилася глибока темна підозра, в якій я сам собі не зважився б зізнатися.