Самоцвіт семи зірок

Розділ XII Чарівна скринька

Отямившись від подиву, ми взяли мумію й підняли у горішню камеру. Я поліз першим, щоб прийняти її зверху. Глянувши вниз, я побачив, як містер Трелоні узяв ту руку і сховав її за пазуху. Мертвих арабів залишили на тому ж місці. За допомогою мотузків ми спустили мумію додолу, а потім понесли до виходу з долини, де повинен був чекати наш ескорт. На наше превелике здивування, ми побачили, що араби вирушають. Коли ми висловили шейху своє невдоволення, він відповів, що повністю виконав нашу домовленість: він чекав на нас три дні, як і було домовлено. Я думав, він збрехав, щоб приховати свій справжній намір, а коли ми з Трелоні порівнювали наші записи, я дізнався, що він мав таку саму підозру. Лише діставшись Каїра, ми виявили, що шейх мав рацію. Коли ми вдруге увійшли в камеру мумії, було 3 листопада 1884 року — у нас була причина запам’ятати цю дату.

В тій гробниці ми згаяли три дні нашого життя. Хіба ж не дивно, що зараз вона спочиває поруч із нами, а ми відчуваємо вплив якоїсь невидимої сили? Чи буде щось дивне в тому, якщо вона в призначений час вона піде з нами в могилу? Якщо взагалі для нас знайдеться могила — для тих, хто сам пограбував мертву!..

Містер Корбек помовчав, а потім провадив далі:

— Ми без проблем дісталися Каїра, а звідти Александрії, де повинні були сісти на корабель до Марселя, а звідти їхати поїздом до Лондона. Але людина планує, а Бог вирішує.

В Александрії на Трелоні чекала телеграма зі звісткою про те, що місіс Трелоні померла, народивши дівчинку.

Приголомшений чоловік поспішно виїхав «Східним експресом», а я самостійно повинен був доправити скарб. Лондона я дістався безпечно, здавалося, нашій подорожі сприяла удача. Похорон давно закінчився. Дитину віддали годувальниці, а містер Трелоні відійшов від горя і почати збирати докупи уламки свого життя. Він дуже посивів, а риси його рішучого обличчя посуворішали. Відтоді як він отримав телеграму в судновій конторі Александрії, я вже ніколи не бачив щасливої усмішки на його обличчі.

Робота — найкращі ліки, тож він із головою поринув у неї. Дивна трагедія його втрати і подарунку — народження дитини після смерті дружини — сталася тоді, коли ми були в камері мумії. Здавалося, це якимось чином пов’язано з його єгипетськими дослідженнями, а особливо з таємницями цариці. Він дуже мало розповідав мені про свою дочку, але було очевидно, що через неї в його свідомості боролись дві сили. Я бачив, що він любив її — і все-таки не міг забути, що її народження коштувало життя її матері. Також було щось, через що стискалось його батьківське серце, але він не казав мені, що це. Якось під час відпочинку він розповів про причину свого мовчання. «Вона не схожа на матір, але і рисами, і кольором обличчя неймовірно нагадує зображення цариці Тери».

Він сказав, що відіслав її до людей, котрі потурбуються про неї краще, ніж він сам. Я часто говорив із ним про доньку, але він не дуже розводився на цю тему. Якось він сказав мені: «Існують причини, через які я не повинен говорити більше, ніж потрібно. Одного дня ви дізнаєтесь — і зрозумієте!» Я поважав його стриманість, тож більше ні про що не розпитував. Вперше я побачив її у вашій присутності.

Коли скарби, які ми… е-е-е… взяли з гробниці, привезли сюди, містер Трелоні сам розмістив їх. Мумію він поклав у великий залізний саркофаг у холі. Вона була виготовлена для Фіванського Верховного Жерця Уні та вкрита закликами до стародавніх богів Єгипту. Решту речей із гробниці він розмістив у власній кімнаті. Серед них, із причин, відомих йому одному, він помістив і руку мумії. Гадаю, він вважає її найдорожчим скарбом і вище від неї цінує тільки рубін, який називає Самоцвітом Семи Зірок і який зберігає у тому великому сейфі, замкненому й обладнаному різноманітними захисними засобами.

Напевне, все це здається вам нудним, але я повинен був це пояснити, щоб ви зрозуміли те, що сталося в минулому. Спливло багато часу після мого повернення з мумією цариці Тери, перш ніж містер Трелоні знову заговорив зі мною на цю тему. Він декілька разів був у Єгипті, деколи зі мною, деколи сам, але увесь цей час, майже шістнадцять років, жодного разу не згадував про цю справу.

Якось рано-вранці він поспіхом послав по мене — я тоді працював над рукописами в Британському музеї і жив на Гарт-стріт. Коли я прийшов, він увесь тремтів від хвилювання. Я не бачив його в такому запалі відтоді, як він отримав звістку про смерть дружини. Він одразу ж повів мене в свою кімнату. Жалюзі були опущені, а штори запнуті, й жоден промінчик світла не проникав усередину. Звичне світло в кімнаті було вимкнене, але в одному кінці кімнати було багато потужних електричних ламп. Невеликий столик із червоного залізняку, на якому стояла семигранна шкатулка, був висунутий на середину кімнати. Скринька немовби аж світилася зсередини. «Що ви про це думаєте?» — запитав містер Трелоні.— «Скринька схожа на коштовний камінь, — відповів я. — Її можна навіть назвати „чарівною скринькою мага“, вона здається майже живою». — «А знаєте, чому вам так здається?» — «Напевне, через світло?» — «Певна річ, через світло, — відповів він, — але скоріше через розміщення світла». З цими словами він увімкнув звичне світло в кімнаті й вимкнув потужніші лампи. Ефект був дивовижним: за мить шкатулка втратила увесь свій блиск. «Ви помічаєте щось особливе у розташуванні світильників?» — запитав він. — «Ні!» — «Вони повторюють форму зірок Ковша, як і зірки у рубіні!» Це твердження здалось мені доволі переконливим. Не знаю чому, хіба може через таку велику кількість дивних асоціацій з мумією і всім пов’язаним із нею, але кожне нове відкриття надихало.

Я слухав пояснення Трелоні: «Усі шістнадцять років я безперестанку думаю про ту пригоду і намагаюся знайти ключ до таємниць, з якими ми зіткнулися, але жодного разу не наближався до розгадки. Мені здається, вона прийшла до мене уві сні, бо цієї ночі я прокинувся схвильований. Я вискочив з ліжка з рішучим наміром діяти, ще до того як усвідомив, що саме хочу робити. Тоді раптово все прояснилося. У написах на стінах гробниці були вказівки на сім зірок, які утворюють Ківш, а ще не раз підкреслювалось значення півночі. Такі ж символи повторювались і стосовно „чарівної скриньки“, як ми її назвали. Ми вже помітили ті особливі прозорі місця в камені. Якщо пригадуєте, ієрогліфічні написи розповідали, що самоцвіт походить із серцевини метеорита, з якого й була зроблена скринька. Могло бути, як мені здавалось, що світло семи зірок, падаючи з правого боку, мало якийсь вплив на скриньку чи на те, що всередині неї. Я підняв жалюзі й визирнув у вікно: Ківш був високо в небі, а всі його зірки і Полярна зоря висіли прямісінько навпроти вікна. Я підсунув стіл зі скринькою на світло і пересував її, поки напівпрозорі місця не повторили малюнок зірок у небі. Раптом скринька замерехтіла. Я чекав і чекав, але небо захмарилося, і світіння згасло. Тому я дістав шнури і лампи — ви ж знаєте, як часто я використовую їх у експериментах — і спробував, як впливатиме на скриньку електричне світло.

В мене пішло трохи часу на те, щоб розмістити правильно лампи, та щойно я це зробив, вся скринька засяяла. Проте просунутися далі мені не вдавалося. Було очевидно, що чогось бракує. Раптом я зрозумів, що як світло діє з таким ефектом, то в гробниці мало б бути якесь джерело світла, адже в печеру не досягало зоряне сяйво. І тоді все стало ясно. Я поставив чарівну скриньку на столик із червоного залізняка (на його поверхні була вирізана виямка для неї) і зразу помітив, що дивні виступи, акуратно вирізані в камені, відповідають зіркам у сузір’ї — значить, вони призначені для світильників. „Еврика! — викрикнув я. — Все, що нам тепер потрібно, це світильники!“»

Я спробував розмістити електричні лампи на виступи чи хоча б поруч із ними. Але камінь не світився. В мені зростала впевненість, що для цього існують особливі світильники. Якби ми їх знайшли, то ще більше наблизились би до розв’язання таємниці. «Але що зі світильниками? — запитав я. — Де вони? Як їх нам знайти? І як упізнати їх, коли знайдемо? А що…» — Він швидко мене перебив: «Не все одразу! — зауважив він спокійно. — Де ці світильники? Я скажу вам: у гробниці!» — «В гробниці! — повторив я ошелешено. — Ми з вами самі обшукали це місце вздовж і впоперек, але там не було і сліду світильників». Поки я говорив, він розмотав якісь великі сувої паперу, котрі приніс зі своєї кімнати, розстелив їх на великому столі і притиснув краї книжками. Я одразу їх упізнав: це були точні копії наших перших рукописів з написами із гробниці. Коли ми все підготували, він повернувся до мене і повільно сказав: «Пам’ятаєте, як, досліджуючи поховання, ми дивувалися відсутності однієї деталі, яку зазвичай знаходять у таких місцях?» — «Так! Там не було сердаба!»

— Мабуть, я поясню вам значення сердаба, — помовчавши, сказав містер Корбек, — це різновид ніші в стіні гробниці. Ті, що були досліджені до цього часу, не містять жодних написів, лише зображення мертвих, для яких була призначена гробниця.

Потім він повів свою розповідь далі:

— Побачивши, що я вловлюю його думку, Трелоні заговорив із відтінком свого давнього ентузіазму: «Я зробив висновок, що сердаб повинен бути, але потаємний. Ми не подумали про це раніше. Слід було здогадатися, що творець такої гробниці — жінка, яка відзначалася неабияким чуттям краси і досконалості,— не знехтувала б цією архітектурною деталлю — вона любила доводити свою роботу до кінця. Там є сердаб; відчинивши його, ми знайдемо світильники. Я хочу попросити вас знову поїхати в Єгипет, відшукати гробницю, знайти сердаб і привезти світильники!» — «А якщо я не знайду там сердаба, або в ньому не буде світильників?» — Він похмуро усміхнувся і відказав: «Тоді вам доведеться потрудитися, щоб їх знайти!» — «Добре!» — сказав я. Він указав на один із сувоїв. — «Ось написи з південної і східної частин верхньої камери, я знову переглядав записи і в сімох місцях за цим кутом знайшов символи сузір’я, яке ми називаємо Ковшем і яке цариця Тера вважала визначальним для свого народження і долі. Я докладно їх вивчив і помітив, що всі вони являють собою групу зірок. Всі зображення астрологічно правильні і вказують на одне місце в стіні, де повинен бути сердаб!» — «Браво!» — вигукнув я. Здавалося, він був задоволений і подовжував: «Коли будете в гробниці, дослідіть це місце. Напевне, там є якась пружина або механізм, які відчинять схованку. Нема сенсу вгадувати, що це: ви зможете краще з’ясувати, коли будете на місці».

Наступного тижня я вирушив у Єгипет й ніде не зупинявся, поки знову не опинився у гробниці. Я знайшов декого з наших старих провідників, тож підтримка була мені забезпечена. Стан країни дуже змінився за шістнадцять років: більше не було потреби в охороні чи озброєних людях. Я сам заліз на скелю. Це було нескладно, бо в цьому кліматі драбини добре збереглися. Було помітно, що за минулі роки в гробниці побували відвідувачі, і моє серце здригнулось від думки, що хтось із них міг випадково знайти потаємну схованку. Було б справді гірко виявити, що мене випередили і що вся моя мандрівка була даремна.

Мої неприємні передчуття підтвердились, коли я запалив смолоскипи і пройшов уздовж семигранних колон до верхньої камери гробниці. І побачив відкритий сердаб: він був порожній.

А під ним лежав мрець в арабському вбранні; він зчорнів і геть висох. Я дослідив стіни, щоб перевірити, чи здогадка Трелоні була правильна, і виявив, що в усіх зображеннях зірок Ківш указує на місце по ліву руку, тобто на південь від сердаба, де була викарбувана золота зоря.

Я натиснув на неї — і вона піддалася. Потім я натиснув двома руками на сім зірок, щось клацнуло, і до сердаба метнулася якась залізна лялька. Вона була схожа на похмурого сторожа, якого, за словами арабського історика Ібн Абд Алокіна, будівничий пірамід фараон Саурід Ібн Салук помістив у Західну піраміду, щоб той охороняв його скарби: «Мармурова постать зі списом в руці та змією навколо голови. Коли хтось наближався, змія кусала його і знову поверталася на місце».

Я добре розумів, що така фігура стояла тут не для краси і мати з нею справу — теж не жарти. Підтвердженням цьому був мертвий араб біля моїх ніг. Тому я знову дослідив стіну вздовж і побачив на ній сліди від удару молотом. То ось що сталося: розкрадач гробниць спробував знайти сердаб, і лялька вбила його.

Взявши якусь палицю, я відійшов назад і натиснув на зірку. Сердаб відчинився, лялька вискочила з нього, вдарила списом, тоді піднялася і зникла.

Я вирішив, що тепер зможу безпечно натиснути на сім зірок, що і зробив. Знову камінь відкотився назад, «скарбничий» метнувся і зник у своїй засідці.

Я декілька разів повторив обидва експерименти: завжди з однаковим результатом. Мені хотілося дослідити механізм фігури, та без інструментів це було неможливо.

Вам, мабуть, не відомо, що майже завжди вхід у сердаб дуже вузький, часом і руки не просунеш. Про цей сердаб я взнав дві речі. По-перше, світильники, якщо вони взагалі там були, не могли бути великого розміру; по-друге, вони якимось чином повинні бути пов’язані з Хатор. Її символ — яструб у квадраті, верхній правий кут якого утворює менший квадрат, — був вирізаний на внутрішньому боці стіни і зафарбований у яскраво-червоний колір, як і написи на обеліску. Хатор — це богиня, яка у єгипетській міфології відповідає грецькій Венері, адже вона уособлює красу і задоволення. Щоправда, у єгиптян кожен бог має багато форм, і в багатьох Хатор має стосунок до відродження. Якщо існує сім форм чи то втілень богині, то чому б їм не відповідати сімом світильникам! В існуванні світильників я був певен.

Перший розкрадач гробниць знайшов свою смерть, другий викрав світильники. Перша спроба була скоєна багато років тому, це підтверджував стан тіла. Коли сталася друга, я не мав і гадки. Можливо, це було зовсім давно, а можливо, й недавно. Що ж! То тяжчими будуть мої пошуки, але шукати все одно потрібно!

Це було майже три роки тому, увесь цей час я, ніби герой «Тисячі й однієї ночі», шукав старовинні світильники — не для того щоб обміняти їх на нові, а для того, щоб купити. Я не насмілювався казати, що саме розшукую, чи навіть пробувати описати, бо це зруйнувало б мої плани.

Про ті розчарування, які я пережив, можна було б написати цілу книжку, але я не здавався. Аж місяців зо два потому один старий гендляр у Мосулі показав мені один зі світильників, які я шукав. Не знаю, як мені вдалося стримати свої почуття, та я добре знав, як треба торгуватися. Я захотів побачити увесь його товар, і врешті він виставив усі сім світильників. На кожному з них була характерна позначка і символ однієї з форм Хатор. Гадаю, я страшенно вразив його, коли майже дочиста скупив його крамницю. Врешті він аж плакав, кажучи, що я його розорив, бо тепер він не мав чим торгувати. Він рвав би на собі чуприну, якби дізнався, яку суму я був готовий заплатити за світильники, які, мабуть, сам він цінував невисоко.

Поспішаючи додому, я спродав більшу частину його товару. Щоб не викликати підозри, я не наважився подарувати їх чи навіть «загубити». Мій багаж був надто цінний, щоб ризикувати. Я приїхав до Лондона, маючи з собою лише світильники, декілька дрібничок і сувої папірусу.

Тепер, містере Росс, ви знаєте все, що знаю я, і вам вирішувати, що з цієї історії розповісти міс Трелоні.

Коли містер Корбек закінчив, дзвінкий молодий голос позаду нас промовив:

— Міс Трелоні? А вона тут!

Ми вражено озирнулися. Біля дверей стояла міс Трелоні.