Самоцвіт семи зірок

Розділ VI Підозри

Першою опанувала себе міс Трелоні. Вона з гідністю мовила:

— Дуже добре, місіс Грант, нехай ідуть! Сьогодні ж заплатіть їм місячну платню. Досі вони були дуже добрими слугами, а йдуть від нас із поважної причини. Не слід очікувати надмірної відданості від тих, кого опанував страх. Ті, що залишаються, надалі повинні отримувати подвійну платню, і прошу негайно прислати їх до мене.

Місіс Грант кипіла від обурення: вся її натура економки збунтувалася проти такої великодушності до непокірної прислуги.

— Вони не заслуговують на це, міс, нехай собі йдуть без платні. Ніколи в житті я ще не бачила, щоб до слуг ставилися так гарно, їм тут було, як у короля при дворі. А тільки-но якась біда — відразу тікати! Це просто жахіття, ось що це!

Міс Трелоні лагідно заспокоїла її, й місіс Грант пішла. Невдовзі вона повернулася, аби запитати, чи не бажає хазяйка, щоб вона найняла нових слуг чи принаймні спробувала це зробити.

— Ви ж знаєте, мем, — провадила вона, — коли страх поселився в кімнатах слуг, то позбутися його практично неможливо. Слуги прийдуть, але підуть вони так само швидко — втримати їх неможливо. Вони просто не залишаться, якщо ж примусимо їх відпрацювати місяць перед звільненням, вони влаштують вам таке життя, що ви кожну хвилину будете жаліти про те, що їх залишили.

Коли міс Трелоні заговорила, в її голосі не було ні роздратованості, ні обурення.

— Думаю, місіс Грант, ми ліпше спробуємо обійтися тими, що зосталися. Поки мій дорогий батько хворий, гостей у нас не буде, отже обслуговувати потрібно буде тільки трьох. Якщо тих, хто бажає залишитися, недостатньо, я б найняла лише кількох слуг, щоб допомогти їм у роботі. Припускаю, буде нескладно найняти кількох служниць, можливо, тих, кого ви вже знаєте. І, будь ласка, майте на увазі, ті, кого ви наймете, й ті, хто залишається, повинні отримувати однакову платню. Звичайно, місіс Грант, ви розумієте, що я не вважаю вас прислугою, але правило подвійної зарплатні стосується і вас.

З цими словами вона простягнула свою прегарну руку, а економка поцілувала її. Я не міг не захоплюватися її великодушністю в ставленні до слуг і подумки погодився із зауваженням місіс Грант, яке вона виголосила, покидаючи кімнату:

— Не дивно, що цей будинок схожий на королівський двір, адже господиня його — принцеса!

«Принцеса»! Немов спалах, постав переді мною той епізод, коли я вперше побачив міс Трелоні на балу в Белгрейв-сквер. Королівська фігура! Висока, струнка, гнучка, в сукні з якогось тонкого чорного матеріалу з золотистим відблиском. Її коси вінчала старовинна єгипетська прикраса: мініатюрний кришталевий диск, обрамлений плюмажами із ляпіс-лазурі. На її зап’ясті був широкий браслет античної роботи у вигляді пари розгорнутих крил, зроблених із золота, а пір’їни — з дорогоцінного каміння. Тоді вона мене трохи лякала, й лише на пікніку біля річки я збагнув, наскільки вона добра і ніжна дівчина.

Якийсь час вона сиділа, роблячи якісь нотатки, а потім звеліла погукати слуг, які не покинули роботи. Я вирішив, що їй буде краще поговорити з ними наодинці, й вийшов. Коли я повернувся, в її очах блищали сльози.

По обіді до кабінету ввійшов сержант Доу. Зачинивши обережно двері, він уважно обвів поглядом кімнату, переконався, що ми самі, й підійшов до мене.

— В чому справа? — спитав я. — Ви хочете поговорити зі мною?

— Так, сер! Я можу розраховувати на повну конфіденційність?

— Певна річ, можете. Гадаю, ми обидва хочемо віддати усі сили для блага міс Трелоні та її батька.

Він завагався.

— Звичайно, вам відомо, — урешті сказав він, — що я повинен виконувати свої обов’язки, і гадаю, ви знаєте мене достатньо, щоб не сумніватись в тому, що я це зроблю. Я полісмен, детектив, і мій обов’язок — встановити істину і нікого не прикривати, нікого не боятися. Тож я хочу поговорити з вами наодинці, маючи на оці тільки мій обов’язок перед Скотланд-Ярдом.

— Ну звісно, звісно! — відповів я, і серце моє стрепенулося. — Будьте зі мною повністю відверті, я запевняю вас у конфіденційності цієї розмови.

— Дякую вам, сер. Про те, що я збираюся сказати, не повинен дізнатися ніхто, крім вас. Ні сама міс Трелоні, ні навіть містер Трелоні, коли він одужає.

— Звичайно, якщо така ваша умова! — сказав я трохи жорсткіше.

Відчувши зміну в моєму голосі, він сказав:

— Пробачте мені, сер, але я порушую свій обов’язок, розмовляючи з вами на цю тему. Проте я знаю вас віддавна і відчуваю, що можу вам довіряти. Не вашому слову, сер, — в ньому я впевнений, — а вашій розсудливості!

Я поклонився.

— Продовжуйте! — мовив я.

— Я думав над цією справою, сер, аж поки моя голова не пішла обертом, але не можу розгадати її. Під час кожної спроби нападу ніхто не заходив у дім і тим паче ніхто не виходив. На яку думку це наводить?

— Що хтось був у домі,— посміхаючись, відповів я.

— Саме так думаю і я, — полегшено зітхнув він. — І хто ж це міг бути?

— Хтось чи щось, як я вже казав, — відповів я.

— Припустімо, «хтось», містере Росс! Той кіт, хоча і міг подряпати чи вкусити, ніколи б не витягнув старого джентльмена з ліжка і не зміг зняти з його руки браслет із ключиком. Такі речі пасують хіба до книжок, в яких детективи-аматори підганяють факти під свої теорії, але в Скотланд-Ярді ще не всі — повні ідіоти, тож ми виявляємо, що винуватцями злочинів є люди, а не речі.

— Нехай це будуть люди, сержанте.

— Ми говорили про «когось», сер.

— Правильно! Хай буде хтось!

— Вас не здивувало, сер, що у кожному з трьох випадків, коли були скоєні напади чи то спроби, першою завжди була присутня одна особа, яка й піднімала тривогу?

— Дайте згадати! Міс Трелоні, здається, підняла тривогу в першому випадку. Другого разу я і сам був присутній, хоча й міцно заснув, як і сиділка Кеннеді. Коли я прокинувся, в кімнаті було кілька людей, серед них і ви. Припускаю, що того разу перед вами знову була міс Трелоні. Під час останньої спроби був присутній я, коли міс Трелоні знепритомніла. Я виніс її з кімнати і повернувся. Я був першим, хто повернувся, і, здається, ви були одразу ж за мною.

Трохи подумавши, сержант Доу відповів:

— Вона була присутня або була першою в кімнаті в усіх випадках, а поранень завдали в першому і в другому випадках!

Це було слушне зауваження.

— Ви маєте на увазі,— сказав я, — що міс Трелоні була якось пов’язана з нападом?

— Не можу стверджувати цього, але все ж таки припускаю.

Сержант Доу був чоловіком мужнім і не боявся робити висновки на основі фактів.

Якусь хвилю ми мовчали. Підозри закралися в мої думки. Я не сумнівався в міс Трелоні, але боявся, що її можуть зрозуміти неправильно. Тут була якась таємниця, і якщо не знайти до неї розгадки, на когось упаде підозра. Якщо виявиться, що за смертю містера Трелоні стоїть чиясь особиста вигода, то невинність підозрюваного важко буде відстояти. Що ж, подумав я, на цьому етапі не варто сперечатися з детективом — його потрібно вислухати, а як настане пора захисту, застосувати увесь мій адвокатський досвід.

— Проте ви, понад усякий сумнів, виконаєте свій обов’язок, у цьому я переконаний, — промовив я. — І яку ж стратегію ви обрали?

— Я ще не вирішив, сер. Розумієте, навіть тепер мені не до душі ця підозра. Якби мені сказали, що в тій справі замішана ця добра юна леді, то я не повірив би, але зараз я зобов’язаний йти за своїми висновками. Я добре знаю, що часто здається, ніби винними визнають найбільш непідходящих людей. Я нізащо в світі не образив би цю юну леді, тим більше тоді, коли на неї впала така болісна ноша. І можете бути певні, що я не скажу ні слова, яке наштовхнуло б когось на таке звинувачення. Тому я розмовляю з вами наодинці, як чоловік із чоловіком. Ви майстер у доказах, це ваша професія. Моя професія обмежується лише підозрами, те, що ми називаємо нашими власними доказами, — не що інше, як ex parte (непідтверджені) свідчення. Ви знаєте міс Трелоні ліпше, ніж я, і хоч я спостерігаю за кімнатою хворого і можу ходити скрізь у цьому домі, у мене немає змоги дізнатися про фінансове становище юної леді та інші речі, які можуть бути ключем до її дій. Якби я сам про це спробував дізнатись, це б одразу викликало у неї підозри. Перш ніж почати цю розмову, я в міру своїх можливостей все це обдумав і щиро вибачаюсь, сер, якщо я дозволив собі забагато.

— В жодному разі, Доу, — сказав я сердечно, бо відвага, чесність і розсудливість цього чоловіка викликали в мене повагу. — Я радий, що ви були зі мною настільки відверті. Ми обоє хочемо дізнатися правду, а вся ця історія настільки загадкова і химерна, що потрібно об’єднати наші зусилля, аби знайти істину.

Сержант згідливо кивнув.

— Тому я вважаю, — сказав він, — що потрібно поступово збирати докази про підозрювану особу. Тоді ми дійдемо певних висновків чи принаймні відкинемо всі інші варіанти, і…

Відчинилися двері, й до кімнати увійшла міс Трелоні.

— О, пробачте! — сказала вона. — Я не знала, що ви тут.

Я підвівся.

— Ми вже йдемо, — мовив я. — Заходьте, прошу вас.

Поки вона вагалася, до кімнати заглянула місіс Грант.

— Прибув доктор Вінчестер, міс, і хоче вас бачити, — повідомила вона.

Ми з міс Трелоні подалися до лікаря. Оглянувши хворого, він заявив, що очевидних змін немає, а проте він хотів би залишитися в будинку на ніч. Міс Трелоні зраділа і попросила місіс Грант приготувати для нього кімнату. Коли ми лишилися самі, лікар сказав:

— Я вирішив перебути ніч у цьому домі, тому що хотів поговорити з вами. Це конфіденційна розмова, тож, гадаю, краще ми зробимо це за сигарами по вечері, коли міс Трелоні наглядатиме за батьком.

Ми з міс Трелоні домовилися, що будемо по черзі вартувати коло хворого. Наше чергування припадало на ранкову пору, й мене це непокоїло, бо я зрозумів, що детектив буде провадити таємне спостереження і буде особливо пильний в цей час.

День минув без подій. Міс Трелоні трохи поспала і по обіді пішла відвідати сиділку. Коло неї була місіс Грант, а в коридорі вартував сержант Доу. Ми з доктором Вінчестером пили каву в бібліотеці. Коли ми запалили сигари, він спокійно почав:

— Що ж, тепер можна й поговорити. Ми, певна річ, зв’язані обітницею мовчання щодо всіх подій?

— Саме так! — підтвердив я, і серце моє стрепенулося на згадку про ранкову розмову з сержантом.

Він кивнув.

— Від усього цього з глузду можна з’їхати. Що більше я про все це думаю, то більше гублюся в цих двох версіях.

— Яких версіях?

Перш ніж відповісти, він якусь мить пронизливо на мене дивився. Погляд його міг би збити мене з пантелику, якби я був особисто зацікавлений у цій справі, але зараз я був правником: з одного боку, amicus curiae (друг закону), з другого — представник оборони. Думка про ті дві версії була досить втішна, щоб заспокоїти мою тривогу.

Лікар заговорив, спочатку його обличчя загадково посміхалося, проте згодом воно посуворішало.

— Дві версії: факт і фантазія! Перша містить усю суть справи: напади, спроби пограбування і вбивств, остовпіння, організована каталепсія, яка вказує або на кримінальний гіпнотизм чи сугестію, або на якийсь спосіб отруєння, не відомий нашій токсикології. У другій версії маємо якийсь вплив, не описаний у жодній відомій мені книзі — якщо не брати до уваги романів. Як ото Гамлет казав:

Спершу поговоримо про факт. Міс Трелоні у себе вдома, в будинку багато різних слуг, що виключає можливість організованої спроби з їхнього боку. Містер Трелоні багатий, освічений, розумний. Його дочка — єдина дитина, наскільки мені відомо, — молода прекрасна і розумна дівчина, вона живе в сусідній кімнаті. Здається, немає найменших причин очікувати нападу, і все ж таки напад відбувається, брутальний і безжалісний, скоєний посеред ночі. Його швидко виявляють, нападника чи нападників сполохали до того, як вони скінчили свою роботу. Та слідів після них немає, не відомо, хто це зробив, — є лише жертва і випадкові свідки!

Наступної ночі — схожа спроба, хоча в кімнаті й поза нею чатує офіцер-детектив, досвідчена сиділка, вірний друг і власна дочка жертви. Сиділку охоплює каталепсія, ви засинаєте глибоким сном. Навіть детектива настільки поглинає ступор, що він стріляє зі свого пістолета в кімнаті хворого і навіть не може сказати, в що він стріляв.

Здається, в усій цій справі фактом є тільки ваш респіратор. Ви не втратили голови, як це сталося з іншими. Це свідчить про те, що засіб, який викликає остовпіння, не має гіпнотичної дії. Але знову ж таки є факт, який цьому суперечить. Міс Трелоні, яка перебувала в кімнаті довше, ніж ви всі, адже вона увесь час заходила і виходила, була там на своєму чергуванні,— здається, зовсім не піддалася тому впливу. Це мало б свідчити про те, що той «вплив» діє не на всіх — хіба припустити, що вона до нього пристосувалася. Можна припустити, що це впливають пахощі отих старожитностей, але тоді ми постаємо перед фактом, що містер Трелоні, який найдовше перебував у кімнаті — по суті, прожив тут півжиття — попав під найсильніший вплив. Що ж це за вплив, який міг викликати такі суперечливі ефекти? Ні! Що більше я думаю про цю дилему, то більше вона збиває мене з пантелику!

Припустімо, що фізичний напад на містера Трелоні був скоєний кимось із мешканців будинку, тим, хто не попав під підозру, — але як тоді бути з каталепсією? Не так просто ввести когось у цей стан, та й просто неможливо. Центром усієї справи є міс Трелоні, яка, вочевидь, не піддається жодному впливу. Вона проходить крізь усе неушкодженою, якщо не брати до уваги одного легкого зомління. Оце і є найдивніше!

Я слухав його, і мене огортав смуток. Хоч докази його й не були такі прямі, як підозри детектива, все ж таки вони вирізняли міс Трелоні з-поміж інших учасників цієї історії. Тож я вирішив, що краще буде мовчати. В таких випадках мовчання — справді золото, в душі я радів, що ця форма розмови не вимагає від мене жодної відповіді — принаймні зараз. Доктор Вінчестер, здається, і не очікував її — я зрадів, відчувши це, хоча і сам не знав чому. Він на мить замовк, обхопивши підборіддя рукою, вдивляючись у простір і насупивши брови. Сигара зависла в його пальцях, напевне, він про неї забув. Рівним голосом, немовби підхоплюючи думку на закінченому місці, він підсумував свої роздуми:

— Іншим кутом дилеми є зовсім інакша справа, і, беручись до неї, ми повинні облишити все, що має стосунок до науки чи попереднього досвіду. Зізнаюсь, вона мене захоплює, я навіть питаю себе, чи не потрапив під той згубний вплив, чи не надихався тих пахощів…

Звісно, якщо наркотик у вигляді випарів, то він може діяти з накопичувальними наслідками. Що ж там може діяти з таким ефектом? Знаю, кімната сповнена запахом мумії, та й не дивно, там стільки реліквій із гробниць, згадайте мумію тварини, на яку нападав Сильвіо… До речі, завтра я принесу мумію кота і подивлюсь, як реагуватиме на неї Сильвіо.

Але повернімось до суті справи. Саме такі запахи з’являються у мумій від наявності речовин, винайдених єгипетськими жерцями, а вони були освіченими людьми і вченими свого часу. Протягом століть шляхом дослідів вони виявили, що деякі речовини зупиняють природний процес розпаду. З таким результатом можуть діяти тільки сильні засоби, і, можливо, ми маємо зараз справу з рідкісними субстанціями чи їх комбінацією, властивості та вплив яких не зрозумілі в нашому більш пізньому і прозаїчному столітті. Єдине, в чому я твердо переконаний, це те, що гіршу атмосферу для спальні хворого неможливо уявити, і я захоплююся сміливістю сера Джеймса Фрере, який відмовився лікувати хворого в таких умовах.

Й ті інструкції для дочки від містера Трелоні, й та, як ви казали мені, дбайливість, із якою він захистив свої побажання через повіреного, показують, що в нього були якісь підозри. Може навіть здатися, що він очікував якихось подій… Як цікаво було б дізнатись хоч що-небудь про це! В його паперах, напевне, є хоча б якийсь натяк… Вирішити це завдання буде непросто, але можливо. Він не завжди перебуватиме в такому стані, тож почнеться розслідування. В таких випадках повинно бути проведене докладне обстеження кожної дрібнички… По суті, виявляться численні спроби вбивства. Оскільки очевидних доказів немає, потрібно буде знайти мотив…

Він замовк. В останніх його словах вчувалася безнадія. Тепер я був переконаний, що потрібно з’ясувати, чи були у нього якісь конкретні підозри, й ніби підкоряючись якомусь наказу, я запитав:

— Ви когось підозрюєте?

Він здавався більше наляканим, ніж здивованим.

— Когось підозрюю? Це вже як вам завгодно. Я підозрюю наявність якогось впливу, але наразі мої підозри цим і обмежуються. Згодом, як будуть підстави, я зможу підозрювати, але зараз…

Він раптово замовк і поглянув на двері: почувся слабкий звук, і ручка повернулась. Мені здалося, що моє серце зупинилося: я одразу ж згадав, як вранці нам із детективом перешкоджали розмовляти. Двері відчинилися, й до кімнати увійшла міс Трелоні. Побачивши нас, вона відступила назад і зашарілася.

— О, пробачте мені, я не знала, що ви зайняті! — нарешті сказала вона. — Я шукала вас, докторе Вінчестер, щоб запитати, чи можу я піти сьогодні спокійно спати, знаючи, що ви тут. Я почуваюся такою втомленою і виснаженою, що сьогодні з мене зиску не буде.

— Лягайте спати негайно і гарно виспіться! — сердечно відказав лікар. — На Бога, вам це справді потрібно! Я дуже радий, що ви самі це запропонували, бо, побачивши вас увечері, я вже був подумав, що ви будете моїм наступним пацієнтом.

Вона з полегшенням зітхнула, і втома, здається, зникла з її обличчя.

— Ви ж залишитеся коло мого батька разом із доктором Вінчестером сьогодні? — запитала вона мене. — Я так за нього переживаю, що кожна секунда приносить нові страхи. Але я справді виснажена і без нормального сну, мабуть, збожеволію. Сьогодні я спатиму в іншій кімнаті. Боюсь, якщо я залишатимусь так близько до батькової кімнати, кожен звук перетвориться для мене на тортури. Але обов’язково розбудіть мене, якщо будуть підстави. Я буду в спальні поруч із будуаром біля холу. Може, засну на кілька годин. Добраніч!

Коли я зачинив за нею двері й повернувся за маленький столик, де ми сиділи, доктор Вінчестер сказав:

— Бідолашна дівчина страшенно виснажена. Я радий, що вона відпочине. Її нервова система на межі зриву. Ви помітили, як вона розхвилювалася і як почервоніла, коли увійшла і заскочила нас за розмовою? За звичайних умов це не схвилювало б її!

Я вже збирався стати на її захист, розказавши про те, що її прихід був повторенням такої ж ситуації з детективом, проте пригадав, що та розмова була настільки приватною, що навіть згадка про неї могла б викликати надмірну цікавість, тому я промовчав.

Ми підвелися, щоб піти до кімнати хворого. Коли ми вийшли в тьмяно освітлений коридор, я знову подумав про те, як дивно, що вона двічі перебила наші розмови, коли вони торкалися цієї теми.