Самоцвіт семи зірок

Розділ VIII Знайдені світильники

Сержант Доу спершу трохи сумнівався, але врешті-решт погодився дати приватну консультацію у справі, яку йому могли б запропонувати. Він додав, що я повинен пам’ятати: він погодився лише на консультацію, бо якщо дійде до конкретних дій, йому доведеться звернутися до начальства. Отак домовившись, я пішов погукати міс Трелоні й містера Корбека. Ми вийшли з кімнати, а сиділка Кеннеді зайняла своє місце біля ліжка.

Я не міг не захоплюватися тою обережною і холоднокровною точністю, з якою містер Корбек розповідав про свою справу. Він, здавалось, нічого не втаїв і все ж таки дуже скупо змалював украдені світильники.

Не надто наголошуючи на таємничості справи, він, здавалося б, дивився на неї як на звичайну готельну крадіжку. «Справді,— подумав я, — цей чоловік опанував мистецтво східних базарів і за допомогою західного інтелекту перевершив своїх учителів!» Він чітко виклав усе детективу, який після коротких роздумів запитав:

— Тигель чи терези? Ось у чому заковика.

— Що це означає? — насторожившись, запитав містер Корбек.

— Старий вираз злодіїв із Бірмінгему. Мені здавалося, що зараз кожен знає цей вислів. За давнини у Брумі було багато дрібних ювелірних крамничок, тож їхні власники скуповували коштовні метали чи не в кожного перехожого. Якщо клієнт хотів переплавити крадене золото, то ціну визначав ювелір, якщо ж ні, то золото оплачувалося за стандартними цінами. Так воно й зараз. Коли ми шукаємо вкрадені годинники, то часто перевіряємо ці майстерні, та в них годі що-небудь знайти. Тут багато залежатиме від того, чи злодій хороша людина, — так вони називають того, хто знає свою справу. Першокласний шахрай знатиме, що сама річ варта більше, ніж метал, з якого вона зроблена, тож продасть її тому, хто зможе перепродати її за кордон, в Америку чи у Францію, наприклад. До речі, хтось крім вас міг би ідентифікувати ті світильники?

— Крім мене — ніхто!

— Чи існують інші світильники, схожі на них?

— Мені про такі не відомо, — відповів містер Корбек, — хоча можуть існувати інші, напрочуд схожі на них.

Детектив помовчав, а потім знову запитав:

— Чи змогла б якась інша досвідчена людина оцінити художню вартість цих світильників?

— Безперечно! Будь-хто з головою на в’язах з першого погляду помітив би, що це цінні речі.

Обличчя детектива посвітліло.

— Тоді ще є шанс. Якщо двері й вікна були зачинені, то ці речі не були випадково вкрадені покоївкою чи коридорним, які проходили повз. Хто б не стояв за цією справою, він був чітко на неї націлений і не збирається розлучатися зі своєю здобиччю, не отримавши за неї доброї ціни. Тому не треба піднімати тривоги. Нема необхідності повідомляти Скотланд-Ярд, ми можемо працювати над справою приватно.

Після паузи містер Корбек тихо запитав:

— Гадаю, ви не ризикнете припустити, як здійснили крадіжку?

Поліцейський усміхнувся.

— Дуже просто, сер. Всі ці загадкові злочини врешті виявляються простими. Злочинець знає свою роботу і завжди очікує нагоди. Ба більше, йому з досвіду відомо, що це за нагода і як вона виникає. Жертва просто обережна: вона не знає всіх трюків і пасток, що їх для неї підготували. Коли ми дізнаємось про справу все, ви будете дивуватися, що не помітили способу, в який це вчинили!

Це, здається, трохи роздратувало містера Корбека, й він гарячково заговорив:

— Послухайте, мій добрий друже, в цій справі нічого простого немає. Вікно було зачинене, камін закритий. В кімнаті тільки одні двері, які я замкнув на ключ і на засув. Кватирки там немає. Я жодного разу не виходив з кімнати вночі. Перш ніж лягти спати, я оглянув речі, а коли прокинувся, оглянув їх іще раз.

Міс Трелоні заспокійливо поклала руку йому на плече і тихо сказала:

— Не переживайте даремно. Я впевнена, що вони знайдуться.

Сержант Доу повернувся до неї так різко, що я знову пригадав його підозри.

— Дозвольте спитати, міс, на чому ґрунтується така думка?

Відповідь вразила мене.

— Не можу пояснити, звідки я це знаю. Але я в цьому впевнена!

Детектив мовчки дивився на неї декілька секунд, а потім кинув на мене швидкий погляд.

Потім він іще трохи розпитав містера Корбека про його пересування, про готель, розташування кімнат тощо. Далі сержант пішов, а містер Корбек почав знову казати про те, що все треба тримати в таємниці, а то злодій знищить світильники. Зрештою він попрощався й пішов, пообіцявши прийти увечері.

Решту дня ми збули в кімнаті містера Трелоні — розглядали його колекцію старожитностей. Цей дім був справжнім складом: зала, сходові майданчики, кабінет і навіть будуар були заставлені античними речами, від яких у будь-якого колекціонера загорілися б очі.

Міс Трелоні з самого початку супроводжувала мене. Дослідивши кілька шаф із вишуканими амулетами, вона цілком наївно зауважила:

— Ви, мабуть, не повірите, але останнім часом я рідко дивилася на них. Зацікавилася лише тоді, як захворів батько. Але зараз вони захоплюють мене дедалі дужче. Дивно, що раніше я не відчувала потягу до колекціонування. Я сприймала ці експонати, ніби вони були там завжди. Те саме і з родинними портретами: вони сприймаються родиною як щось звичне.

Ми ходили коридорами, заходили до кімнат. Там було стільки старожитностей, що ми вирішили: всі їх відразу не оглянеш, це треба робити поступово, день за днем. У вітальні була якась залізна рама з квітковим орнаментом, яку, за словами Маргарет, батько використовував, щоб піднімати важкі кам’яні віка з саркофагів. Вона була неважка, і з її допомогою ми попіднімали віка й розглядали ієрогліфи, які були вирізьблені в саркофагах. Маргарет багато дізналася про них від батька. У неї був такий гострий розум, така проникливість і пам’ять, що її знанням, либонь, позаздрило б чимало вчених.

А водночас усе це було таким наївним і несвідомим, таким дівочим і простим! Їй була властива така свіжість у поглядах і ідеях, і вона так мало думала про себе, що в її присутності я на деякий час забув про всі проблеми й знову почувався юнаком…

Найцікавішими були три саркофаги, які стояли в кімнаті містера Трелоні. З них два були з темного каменю: один із порфіру, а другий — із чогось схожого на залізну руду. Всі були вкриті якимись ієрогліфами, та один із них був із якоїсь жовтувато-коричневої речовини з відтінком мексиканського оніксу. Уся верхня частина була вкрита сотнями, якщо не тисячами дрібних ієрогліфів. Ззаду, спереду, з боків, на краях, внизу — всюди були ці витончені малюнки синього кольору, які вирізнялися на жовтому камені. Саркофаг був дуже довгий, близько дев’яти футів і, напевне, ярд завширшки. Боки були вигнуті, навіть кути були заокруглені.

— Бач, — сказав я, — цей саркофаг, мабуть, зробили для велетня!

— Або для велетки! — зауважила Маргарет.

Той саркофаг стояв біля вікна і відрізнявся одною деталлю: всі інші домовини зсередини мали просту форму, в жодному не було опуклостей чи нерівної поверхні. Можливо, їх використовували як ванни, і справді, вони багато в чому нагадували мармурові римські ванни, які я колись бачив.

Всередині цього саркофага була опуклість у формі людської фігури. Я запитав Маргарет, чи може вона це якось пояснити. У відповідь вона сказала:

— Батько ніколи не хотів про це говорити. Ця деталь одразу привернула мою увагу, та коли я запитала його про це, він сказав: «Колись я розповім тобі все про це, маленька, — якщо доживу! Але не зараз! Якось я дізнаюся про все, і тоді ми детально про це поговоримо. Ти побачиш, що це надзвичайно цікава історія!» Якось після цього я запитала батька: «Чи вже відома історія саркофага, батьку?» Він похитав головою, похмуро поглянув на мене і сказав: «Ще ні, маленька, але буде — якщо я доживу, якщо доживу!» Повторення цієї фрази налякало мене, і я більше ніколи не наважувалась питати його про це.

Чомусь її розповідь розхвилювала мене: мені здалося, що це трохи прохилило завісу над таємницею останніх подій. Досі ми нічого не знали про містера Трелоні й ті випробування, які випали йому, а тепер воно прибрало якихось певніших обрисів.

Тут ми мали справу з двома моментами нашої головоломки. Перший — це те, що саме з цим capкофагом містер Трелоні пов’язував сумніви щодо власного життя. Другий — з цим у нього була пов’язане очікування, про яке він не обмовився навіть дочці. Знову ж таки потрібно мати на увазі, що цей саркофаг зсередини відрізнявся від усіх інших. Що означала та химерна опуклість? Я нічого не сказав міс Трелоні, але вирішив, що використаю найпершу можливість для докладнішого обстеження тієї домовини.

Одразу ж поруч із саркофагом стояв низький столик із зеленого каменю із червоними прожилками, схожого на червоний залізняк. Ніжки були зроблені у формі лап шакала, і довкола кожної лапи звивалася змія з широко роззявленою пащею, майстерно виготовлена зі щирого золота. На столику стояла дуже гарна кам’яна скринька незвичайної форми. Вона була схожа на маленьку труну, якщо не брати до уваги того, що довші сторони замість бути зрізаними по квадрату, як верхня чи горизонтальна частини, зводилися в одну точку. Таким чином виходив неправильний семигранник, у якому на кожному з двох боків були дві площини, один кінець, торець, верх і низ.

Такого каменя я раніше ніколи не бачив. Він мав колір смарагду, але, певна річ, без його блиску, проте був сяйливий, твердий, а його поверхня була мов у самоцвіту. Вгорі колір світлішав — перехід був настільки м’яким, що майже не відчувався — і зверху ставав ніжно-жовтим, кольором тонкої китайської порцеляни. Він був несхожий ні на що з того, що я бачив раніше, і жоден камінь чи самоцвіт не був до нього подібний.

Майже повністю він був укритий дрібними ієрогліфами, наповненими таким самим синьо-зеленим цементом, як і на саркофазі. Завдовжки він мав близько двох із половиною футів, завширшки — наполовину менше, заввишки майже фут. Порожні місця йшли од верху аж до загостреного кінця. Вони здавались прозорішими, ніж решта каменя. Я спробував віко, але воно було міцно закріплене. Воно було так щільно припасоване, що скриня здавалася суцільним шматком каменю. На боках і краях були якісь дивні виступи, в них зяяли порожнини химерних форм, укриті ієрогліфічними фігурами, майстерно вирізьбленими і наповненими тим-таки синьо-зеленим цементом.

З іншого боку великого саркофага стояв іще один маленький столик з алебастру, вишукано оздоблений символічними фігурами богів і знаками зодіаку. На цьому столику стояла шкатулка близько квадратного фута завбільшки, виготовлена з пластин гірського кришталю, оправлених у каркас із червоного золота, оздоблених синьо-зеленими ієрогліфами. Цей витвір мистецтва загалом мав доволі сучасний вигляд.

Проте якщо шкатулка здавалась новою, то те, що було в ній, — аж ніяк. Всередині, на подушці з золотої тканини, тонкої як шовк і з особливим відтінком старого золота, лежала рука мумії. Вона вражала своєю довершеністю — то була жіноча рука, гнучка і довга, з тонкими довгими пальцями. Бальзамування практично не змінило її прекрасної форми, здавалося, навіть зап’ясток зберіг свою гнучкість. Смаглява шкіра мала насичений кремовий відтінок, схожий на бляклу слонову кістку. Найцікавішою деталлю цієї руки було те, що вона мала аж сім пальців — два середні і два вказівні. Верхня частина зап’ястя була нерівна, ніби обламана і заплямована якоюсь червоно-коричневою речовиною. На подушці поруч із рукою лежав невеликий скарабей, майстерно виготовлений зі смарагду.

— Це ще одна батькова таємниця. Коли я запитала його про неї, він сказав, що це, мабуть, найцінніша річ, яка в нього є, окрім однієї. Коли я поцікавилася, що це за річ, він заборонив мені розпитувати його про все, що цього стосується. «Я розкажу тобі все, — сказав він, — і про це також у свій час — якщо доживу!»

«Якщо доживу!» — знову ця фраза. Здається, ці три речі: саркофаг, скриня і рука, — становлять якусь таємницю!

Потім міс Трелоні вийшла у якихось домашніх справах. Я оглянув інші старожитності в кімнаті, та коли її не було поруч, вони, здавалося, втратили для мене свою привабливість. Згодом мене погукали до будуару, й міс Трелоні запитала, де краще поселити містера Корбека: поруч із кімнатою містера Трелоні чи подалі від неї. Я зробив висновок, що краще подалі, а як зайде потреба, то його завжди можна буде переселити ближче.

Коли місіс Грант пішла, я запитав міс Трелоні, як сталося, що умеблювання будуару так відрізнялося від обстановки інших кімнат.

— Батькова передбачливість! — відповіла вона. — Коли я вперше сюди приїхала, він подумав, що мене можуть налякати всі ці домовини й мумії. Тому дві кімнати опорядили сучасними меблями. Бачите, вони такі гарні… Ця шафка належала Наполеону.

— Виходить, у цій кімнаті немає нічого Єгипетського? — спитав я, радше щоб виявити цікавість до її слів, ніж до чогось іншого, бо, судячи з меблів, це і так було видно. — Яка гарненька шафка! Можна глянути на неї?

— Звісно! Прошу! — відповіла вона з посмішкою.

Я підійшов ближче. Шафа була виготовлена з тюльпанового дерева, інкрустована візерунками і вкрита позолоченою бронзою. Я спробував відчинити шухляду, аж усередині щось покотилося й почувся дзенькіт металу.

— Ого! — сказав я. — Там щось є.

— Там нема нічого, — відповіла вона. — Може, служниця поставила щось та забула. Ану відчиніть!

Я потягнув шухляду, і ми з міс Трелоні аж відступили з подиву: там лежало кілька старовинних єгипетських світильників.

Нагнувшись над ними, ми почали їх розглядати. Серце моє калатало, міс Трелоні теж була схвильована.

Цієї миті у двері задзвонили, й незабаром увійшов містер Корбек, а за ним сержант Доу. Двері будуару були прохилені, тож містер Корбек зайшов до кімнати; до нього приєднався детектив.

— Радійте зі мною, моя дорога міс Трелоні, прибув мій багаж і там усе на місці! — Потім його обличчя спохмурніло. — Окрім світильників. Світильники в тисячу разів дорожчі, ніж усе інше…

Тут він замовк, вражений дивною блідістю її обличчя, а потім угледів ті світильники. І скрикнув од подиву.

— Мої світильники! Мої світильники! З ними все гаразд! Все гаразд! Але як вони сюди потрапили?

Ми всі мовчали. Детектив глибоко вдихнув. Я глянув на нього, і, впіймавши мій погляд, він зиркнув на міс Трелоні, яка стояла до нього спиною. В очах його була підозра.