Самоцвіт семи зірок

Розділ XI Гробниця цариці

Надії містера Трелоні були не менші, ніж мої власні. Він не такий непостійний, як я, не так піддається сумнівам і розпачу, йому властива цілеспрямованість, яка перетворює надію у віру. Деколи я боявся, що могли існувати два такі камені або що пригоди ван Гайна були вигадками багатого на фантазію мандрівника, але містер Трелоні ніколи не сумнівався у своїй вірі.

З нами сталося чимало пригод, які відривали нас від роздумів про справжність чи несправжність тієї історії. Єгипет — небезпечна країна для чужинців, надто ж громадян Англії, але містер Трелоні — безстрашний чоловік, і деколи мені здавалося, що і я не боягуз. Ми зібрали групу арабів, яких знали з попередніх мандрівок і яким могли довіряти. Нас було досить багато, щоб захиститися від грабіжників, і ми взяли з собою великий багаж. Отримавши згоду і пасивну підтримку посадовців, які досі дружньо ставились до Британії,— мабуть, зайве казати, що найважливішу роль тут зіграло багатство містера Трелоні,— ми вирушили у мандрівку через пустелю.

Після довгих блукань ми нарешті дісталися долини, яку описував ван Гайн. Вона була оточена крутими скелями, звужувалась й центрі й розширювалась на схід і на захід. Ми зупинилися перед скелею і побачили вхід у гробницю й ті ієрогліфічні фігури, які, очевидячки, були вирізьблені, щоб його приховати.

Але для нас ті знаки не були загадкою — ми прочитали те, що фіванські жерці написали майже п’ять тисяч років тому. Ієрогліфи на скелі сповіщали:

«Сюди боги приходять не за кожним покликом. Безіменна образила їх і відтоді назавжди буде самотня. Не наближайся, бо їхня помста спопелить тебе!»

Напевне, колись це попередження мало надзвичайну силу — слово «назавжди» позначалося ієрогліфом, який означав «мільйони років». Цей символ повторювався дев’ять разів, у трьох групах по три, а після кожної групи стояли знаки верхнього світу, нижнього світу і неба, щоб через прокляття всіх богів для цієї душі не могло бути відродження ні в світі сонячного світла, ні в світі мертвих, ні в царстві богів.

Ні містер Трелоні, ні я не наважувались розповісти нашим людям про значення написів. Хоч вони і не вірили в релігію, з якої прийшло прокляття, та були настільки забобонні, що кинули б усе й утекли, якби знали, про що йдеться.

Але нас оберігало їхнє незнання і наша обережність. Ми розмістили табір поблизу, але все-таки за виступом скелі, щоб напис не був постійно перед їхніми очима, бо навіть традиційна назва самого місця — Долина Мага — лякала їх. Ми зробили драбину і вилізли на скелю. Плита, що правила за двері, була закріплена кількома камінцями.

Ми повалили її всередину і зайшли в гробницю вдвох із містером Трелоні.

З кожним кроком нас охоплював невимовний подив і захват. Це була одна з найвеличніших і найкрасивіших гробниць, які ми бачили. Витонченість скульптури і фарбування, досконалість роботи свідчили, що склеп готували ще за життя тої, для кого він був призначений. Лінії ієрогліфічних малюнків були точні, кольори — яскраві, усе в цій високій сухій печері збереглося дуже добре.

Передусім упадало в око те, що написи на скелі належали жерцям, а внутрішнє опорядження здійснив архітектор. Перша печера була вхідною камерою. В кінці її стояв кам’яний портик. Його підтримували масивні семигранні колони — такого ми не зустрічали в жодній іншій гробниці. На архітраві був вирізьблений човен місяця, в якому стояла Хатор з головою корови, диском і плюмажами, а також собакоголовий Хапі, бог півночі. Човен провадив на північ Гарпократ у вигляді Полярної зірки, оточений сузір’ями Дракона і Ковша. В останньому сузір’ї зорі були більші, у світлі смолоскипів вони аж горіли золотом.

Поминувши портик, ми виявили верхню і нижню камери поховання. Нагробний обеліск унизу на західній стіні був настільки незвичайний, що ми докладно дослідили його ще навіть до того, як розпочати пошуки мумії, яка і була метою наших мандрів.

Цей обеліск був великою пластиною з ляпіс-лазурі, повністю вкритий ієрогліфічними фігурами невеликих розмірів і незрівнянної краси. Після гравірування вони були наповнені якимось надзвичайно делікатним яскраво-червоним цементом. Там було написано:

«Тера, правителька Єгипту, дочка Антефа, володаря півночі й півдня», «дочка сонця», «цариця діадем».

Потім описувалася історія її життя і правління.

Були там зображені й царські клейноди — корони Верхнього і Нижнього Єгипту. Для нас обох було новиною побачити Хедже і Дешер — білу і червону корони Верхнього і Нижнього Єгипту — на обеліску правительки, адже існувало правило, що у Стародавньому Єгипті ці корони мав право надівати лише фараон, хоча їх можна побачити і на богині. Пізніше ми знайшли цьому пояснення, про яке я розкажу зараз докладніше.

Вже сам цей напис був незвичний, і ви собі навіть не уявляєте, яке враження він справив на нас. Ми перші прочитали послання тієї, котра боролася проти давніх богів і заявила, що зможе підкорити їх, кинувши виклик жерцям.

Стіни верхньої камери, колодязя і камера саркофага були густо вкриті написами, всі вони були зафарбовані синьо-зеленим пігментом.

Ми спустилися в колодязь за допомогою спеціального спорядження, — то була шахта завглибшки сімдесят футів, наприкінці хідник ішов угору і провадив до камери саркофага. Всередині ми знайшли великий саркофаг із жовтого каменю. Але описувати його нема потреби, ви бачили його в кімнаті містера Трелоні. Віко лежало на землі й мало саме такий вигляд, як описав його ван Гайн.

Не варто й казати, які схвильовані ми були, коли зазирнули в саркофаг. Так, у мумії справді була відірвана рука, але обламане зап’ястя було вкрите засохлою кров’ю! Враження було таке, ніби мертве тіло спливало кров’ю. Кров стікала вниз і поплямувала похоронні шати. Все, про що писав ван Гайн, було правдою, — тепер ми не мали сумнівів у тому, що та семипала рука задушила арабів і без сліду зникла.

Правителька Тера походила з Одинадцятої, чи Фіванської, Династії єгипетських фараонів, які правили з 2900 до 2500 року до нашої ери. Вона була єдиною дочкою фараона Антефа, надзвичайно освіченою й талановитою. Фараон помер, коли вона була ще геть молодою, й це підштовхнуло до активних дій жерців, які завдяки багатству і знанням здобули неймовірну владу над Єгиптом, особливо над Верхнім Єгиптом. Вже тоді вони були готові до втілення зухвалого і добре продуманого плану — забрати владу у фараона, але Антеф передбачив це і забезпечив своїй дочці підтримку армії. Він також навчив її керувати державою і навіть посвятив у таємниці самих жерців. Він використав прихильників одного культу проти іншого; кожен сподівався на виграш для себе шляхом впливу на фараона чи на якісь блага через вплив на його дочку.

Значна частина цієї історії була змальована ієрогліфами, й ми зробили висновок, що деякі з них принцеса зробила сама. На обеліску вона не без причини була названа «покровителькою мистецтва». Але фараон пішов далі — він навчив свою дочку магії, яка давала їй владу над сном і волею. Це була справжня чорна магія, на відміну від храмової, яка була нешкідливим різновидом білої магії й була призначена швидше для того, щоб вразити, ніж уплинути. Вона була здібною ученицею і перевершила своїх учителів. Вона пізнала таємниці природи і якось навіть сама лягла в могилу — її забинтували, поклали в саркофаг і залишили так на цілий місяць. Жерці казали, що справжня принцеса Тера померла під час експерименту і її замінили іншою дівчиною, але вона довела, що вони помиляються. Все це було розказано за допомогою прегарних малюнків.

В камері саркофага були малюнки й написи, які свідчили, що вона здобула перемогу над сном. В одному місці вона була зображена в чоловічому одязі, в білій і червоній коронах. На наступному малюнку на ній був жіночий одяг, але корони Верхнього і Нижнього Єгипту ще були на ній, а скинутий чоловічий одяг лежав біля її ніг. На кожному малюнку, в якому виражалась надія, мета чи відродження, додавався символ півночі; а в багатьох місцях — завжди при зображенні важливих подій минулого, теперішнього чи майбутнього — було сузір’я Ковша.

Найчастіше зустрічалося твердження про те, що цариця Тера мала владу підкоряти богів. На рубіні у вигляді скарабея вона викарбувала заклинання, які підкоряли їй усіх богів як верхнього, так і нижнього світів.

В цьому написі було чітко сказано, що правителька знала про ненависть жерців і що після її смерті вони намагатимуться знищити її ім’я. Мушу сказати, що за єгипетською міфологією, це була жахлива помста, адже по смерті ніхто не може бути представлений богам без імені й за нього не можна молитися. Тому вона вирішила воскреснути в північнім краю під сузір’ям Ковша. Для цього її рука повинна була залишатися зовні сповитого тіла й тримати Самоцвіт Семи Зірок, щоб усюди, де було повітря, вона могла пересуватися за своєю Ка!

Обдумавши це, ми з містером Трелоні погодилися, що за бажанням її тіло могло перетворюватись на астральне, розпадатися на частки і знову збиратися докупи. Потім ішов уривок тексту з посиланням на скриньку, в якій були всі боги, воля і сон, два останні були виражені символами. Згадувалось, що коробка мала сім сторін. Тому ми не дуже здивувалися, коли знайшли семигранну скриньку, яку ви також бачили в кімнаті містера Трелоні. Під пов’язками на нижньому боці лівої ноги був зображений ієрогліфічний символ великої води, а на правій нозі — символ землі. Ми вирішили, що ці символи говорять про те, що її тіло безсмертне і здатне пересуватися на власний розсуд, що воно керує як землею, так і водою, повітрям і вогнем — останній символізувався блиском Самоцвіту, а ще кременем і кресалом, які лежали біля пов’язок на мумії.

Коли ми вийняли скриньку із саркофага, то помітили на її боках дивні виступи, які ви вже бачили; в той час ми не знали, що вони означають. У саркофазі було кілька амулетів, але не надто цінних і важливих. Ми подумали, що коштовності містяться під покривалами чи в тій химерній скриньці. Проте відчинити її ми не змогли, бо покришка була так припасована, що її неможливо було зняти, тож ми вирішили, що вона якимось чином прикріплена зсередини.

Розповідаю все це, щоб ви зрозуміли, з чим вам згодом доведеться зустрітися. Ви повинні повністю відкинути здоровий глузд. З цією мумією й з усім, що з нею пов’язане, відбувалися такі дивні речі, що їх неможливо узгодити нашими знаннями.

Ми залишались у Долині Мага, поки не скопіювали всі малюнки й написи на стінах, стелі й підлозі. Ми забрали з собою обеліск із ієрогліфами, саркофаг і мумію, кам’яну скриню з алебастровими глеками, столики з червоного залізняку, алебастру, оніксу і сердоліку, подушку зі слонової кістки, оповиту золотою змією, а також дерев’яні човни з гребцями, фігурки й амулети-символи.

Ідучи геть, ми зняли драбини і закопали їх на деякій відстані в піску під скелею, яку позначили, щоб при потребі їх можна було знову знайти. Потім ми вирушили в тяжку подорож назад до Нілу. У нас був міцний віз і достатньо людей, але просування вперед здавалося повільним, адже було необхідно доправити наші скарби в безпечне місце. Ночі були неспокійні: ми боялися нападу грабіжників, та ще дужче боялися своїх супутників: то були хижі, безпринципні люди. Ми вийняли мумію з саркофага і поклали її до ящика. Першої ж ночі були дві спроби вкрасти речі з воза, а вранці двох людей знайшли мертвими.

Другої ночі налетів шалений піщаний буревій —.один із тих жахливих пустельних самумів, які змушують відчути себе безпомічними. Деякі з наших бедуїнів втекли перед буревієм в надії знайти прихисток, а ми загорнулися в бурнуси і вирішили перечекати бурю. Вранці, коли буревій ущух, ми витягнули з піщаних заметів наші речі. Ящик, у якому лежала мумія, був розбитий, але самої мумії ніде не було. Ми обшукали все, перекопали всі замети, але намарно. Ми не знали, що робити, бо Трелоні твердо вирішив привезти цю мумію додому. Почекали днину, сподіваючись, що бедуїни-втікачі повернуться; ми сліпо вірили, що вони якось дістали мумію з ящика і повернуть її. Вночі, саме перед світанком, містер Трелоні розбудив мене і прошепотів на вухо:

— Ми повинні повернутись у гробницю. Не виказуйте жодних вагань, коли я завтра вранці видаватиму накази! Якщо ви будете питати, куди ми йдемо, це викличе підозру і зруйнує наші плани.

— Добре! — відповів я. — А нащо нам туди йти?

Його відповідь просто-таки вразила мене.

— Ми знайдемо мумію там! Я певен цього!

Потім, щоб уникнути вагань чи заперечень, додав:

— Зачекайте і побачите! — і знову заліз під ковдру.

Араби були здивовані, коли ми повернули назад; деякі з них були незадоволені. Виникло чимало суперечок, і декілька бедуїнів утекли. Ми знову вирушили на схід із меншим супроводом. Спершу шейх не цікавився конкретним місцем призначення, але коли стало очевидно, що ми прямуємо в Долину Мага, він також занепокоївся. Його неспокій зростав, аж перед входом у долину він відмовився йти далі — сказав, що дочекається нашого повернення, якщо ми вирішимо піти самі. Він чекатиме три дні і піде, якщо ми не повернемося вчасно. Ніякі гроші не могли змусити його змінити своє рішення. Тільки одне зробив він для нас: викопав драбини і відніс їх до скелі, а потім отаборився біля входу в долину.

Ми знову піднялися в гробницю. Було видно, що за час нашої відсутності там хтось побував, тому що кам’яна плита, яка затуляла вхід, лежала всередині, а з верхівки скелі звисала линва. Всередині ще одна линва спускалася в колодязь мумії. Ми глянули один на одного, але не сказали і слова. Закріпили свого мотузка, й містер Трелоні спустився першим, а я одразу за ним. Коли ми стояли на дні шахти, в мене промайнула думка, що ми можемо опинитися в пастці: якщо хтось переріже нашого мотузка, то ми будемо поховані живцем. Думка була жахлива, але було вже пізно щось робити і я промовчав. Ми обоє мали смолоскипи, тому було достатньо світла, коли ми проходили через коридор і увійшли в камеру, де стояв саркофаг. Перше, що впадало в око, була пустка: гробниця здавалася порожньою без великого саркофага, без скрині з алебастровими глеками, без столиків, на яких стояли речі та їжа для небіжчиці, без фігурок рабів.

А на тому місці, де стояв великий саркофаг, лежала мумія цариці Тери! Поруч із нею валялися трупи трьох арабів, які покинули нашу групу. Їхні обличчя почорніли, руки і шиї були замурзані кров’ю, яка струменіла з рота, носа і очей.

У кожного на горлі були сліди від руки з сімома пальцями.

Ми з Трелоні підійшли ближче й аж заклякли з жаху.

На грудях царської мумії лежала рука з сімома пальцями, а на зап’ясті видніла нерівна червона лінія, де загусли краплини крові.