Самоцвіт семи зірок

Розділ VII Втрата мандрівника

Тієї ночі все йшло добре. Знаючи, що міс Трелоні не чергуватиме, ми з доктором Вінчестером подвоїли пильність. Сиділка й місіс Грант були коло хворого, а ми заглядали до кімнати кожні чверть години. Пацієнт перебував у трансі всю ніч. Він виглядав здоровим, дихав легко, як дитина, але жодного разу не поворухнувся. Ми з лікарем наділи респіратори, але ніч була парка і в них було душно.

Від півночі до третьої години я не раз мав те неприємне відчуття, до якого вже звик за останні кілька ночей, але досвіток, який цідився крізь жалюзі, приніс неймовірне полегшення.

Я так прислухався уночі, що вуха мої просто-таки боліли. Кожен подих сиділки чи шелест її сукні, кожен крок поліцейського насторожували мене — напевне, всі в будинку відчували те саме, час від часу нагорі лунали неспокійні кроки, а внизу раз у раз відчиняли вікна. Проте з приходом світанку все припинилося, і весь будинок відпочивав. Доктор Вінчестер пішов додому, а сиділка Доріс замінила місіс Грант. Мені здалося, він був трохи розчарований, що протягом його довгого нічного чергування не сталося нічого надприродного.

О восьмій годині прийшла міс Трелоні. Сон пішов їй на користь. Вона просто-таки світилась і була такою, якою я вперше побачив її на балу, а потім на пікніку. На її блідих щоках з’явився натяк на рум’янець. Вона відразу ж підійшла до батька і почала поправляти його подушку.

Я і сам був стомлений після свого чергування, тож пішов спати.

Відіспавшись, я вже хотів був піти на Джермін-стріт, аж побачив біля дверей у хол якогось надокучливого чоловіка. Зі слуг тоді чергував Морис, його раніше вважали диваком, а тепер зробили дворецьким. Незнайомець говорив доволі голосно, тож зрозуміти його нарікання було нескладно. Слуга поводився ввічливо, але не пускав незнайомця.

— Це все дуже добре, — казав той, — але я мушу побачити містера Трелоні! Для чого мені ваше «не можна», коли я кажу вам, що повинен. Ви знай не пускаєте мене! Я прийшов о дев’ятій, ви сказали, що він іще не прокинувся, що він хворіє і його не можна хвилювати. Я прийшов о дванадцятій, і ви знову кажете, що він досі не встав. Тоді я запитав, чи прокинувся хтось із родини, й ви сказали, що міс Трелоні ще не вставала. Тепер я знову прийшов сюди о третій, і ви мені кажете, що він досі в ліжку і ще не прокинувся. Де міс Трелоні? «Вона зайнята і її не можна турбувати!» Отож, хтось повинен її потурбувати! Я тут з особливою справою стосовно містера Трелоні, і я прибув з таких місць, де слуги завжди починають з «ні». Цього разу «ні» для мене замало! Я вже три роки це слухаю, чекаючи за дверима будинків і шатер, де всередину дістатися складніше, ніж у могилу. Кажу вам, з мене досить. Коли я приходжу до людини, для якої працював, а двері для мене зачинені, то це мене дратує. Хіба містер Трелоні залишив розпорядження не впускати мене, коли я прийду?

Він замовк і схвильовано втер чоло. Слуга відповів дуже шанобливо:

— Мені дуже шкода, сер, якщо, виконуючи свій обов’язок, я вас образив. Але я маю накази і повинен їм підкорятися. Якщо ви побажаєте залишити якесь повідомлення, я обов’язково передам його міс Трелоні, а якщо ви залишите свою адресу, то міс Трелоні, якщо побажає, зможе з вами зв’язатися.

— Друже, — відказав незнайомець, — до вас особисто я нічого не маю, і мені шкода, якщо я вразив ваші почуття. Але я мушу бути справедливий, навіть якщо я злий. А в моєму становищі розізлився б кожний. Час не може чекати. Не можна втрачати ні години, ні хвилини! І все-таки я стовбичу тут, оббиваючи поріг уже шість годин і знаючи, що ваш господар буде в сотню разів лютіший, ніж я, коли почує, скільки часу було витрачено намарне. Його розбудили б тисячу разів, щоб ми змогли поговорити з ним тепер, поки ще не пізно. О Боже! Це просто жахливо — змарнувати всю роботу в останній момент, коли ти вже біля дверей і тебе не пускає лакей! Чи є в цьому домі хтось зі здоровим глуздом чи хоча б авторитетом, якщо бракує глузду? Я дуже швидко зможу переконати його, що вашого хазяїна потрібно розбудити, навіть якщо він дуже міцно спить…

У щирості цього чоловіка неможливо було сумніватися, як і в терміновості чи важливості справи, принаймні з його погляду.

— Морисе, — сказав я, — вам слід було б повідомити міс Трелоні, що цей джентльмен хоче особисто її бачити. Якщо вона зайнята, попросіть місіс Грант сповістити їй.

— Дуже добре, сер! — відповів той з полегшенням і поспішив зникнути.

Я провів незнайомця у маленьку вітальню. По дорозі він запитав мене:

— Ви секретар?

— Ні, я друг міс Трелоні. Мене звати Росс.

— Дуже вдячний вам, містере Росс, за вашу доброту! — сказав він. — Мене звати Корбек. Я дав би вам свою візитку, але там, звідки я приїхав, ними не користуються. Навіть якби ті візитки в мене були, то напевне пропали б минулої ночі…

Він замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве. Ми помовчали. Я розглядав Корбека: то був невисокий кремезний чоловік, дуже смаглявий; може, колись він і був схильний до повноти, але зараз геть усох. Шкіра його обвисла, шия була помережана шрамами і зморшками. Містер Корбек мав масивну голову з темною каштановою чуприною, гарне високе чоло. Його квадратна форма вказувала на логічність мислення, а припухлості під очима — на схильність до мов. У нього був короткий широкий ніс, який говорить про енергійність, а масивна щелепа свідчила про велику рішучість.

Міс Трелоні прийшла дуже швидко. Побачивши її, містер Корбек здивувався. Проте коли вона заговорила, він уже не міг відвести від неї очей, і я подумав: у чому ж причина його подиву? Міс Трелоні почала з вибачень, які повністю заспокоїли його роздратовані почуття:

— Звісно, якби мій батько почувався добре і я не чергувала в кімнаті хворого, вас не змусили б чекати. Тепер розкажіть, будь ласка, що це за така термінова справа?

Він поглянув на мене і завагався, але міс Трелоні одразу ж сказала:

— Перед містером Россом ви можете говорити все, що хочете сказати мені. Я йому повністю довіряю, і він допомагає мені в моїй біді. Гадаю, вам не відомо, в якому стані мій батько. Вже три дні він не прокидається і не виказує жодних ознак свідомості. Я дуже за нього потерпаю. На жаль, я зовсім нічого не знаю про батька і про його життя. Я переїхала жити до нього лише рік тому і гадки не маю про його справи. Я навіть не знаю, хто ви і яка у вас до нього справа… — вона казала це з легкою усмішкою, дуже офіційною і в той же час надзвичайно ввічливою.

Він пильно дивився на неї секунд мабуть, п’ятнадцять, тоді одразу ж заговорив так, ніби прийняв рішення і до нього повернулась його певність.

— Мене звати Юджин Корбек. Я магістр гуманітарних наук, доктор юриспруденції і магістр хірургії в Кембриджі; доктор літератури в Оксфорді; доктор природничих наук і доктор філології у Лондонському університеті; доктор філософії в Берліні; доктор східних мов у Парижі. Я маю ще деякі інші ступені, титули тощо, але не варто вас ними хвилювати. Замолоду я захопився єгиптологією. Напевне, мене вкусив якийсь отруйний скарабей, бо потім я це тяжко переживав. Я розшукував гробниці і якось умудрявся з цього жити і вивчав такі речі, які не вичитаєш у книжках. Я був майже на дні, коли зустрів вашого батька, який проводив якісь власні дослідження. Він був справжнім покровителем: божевільний єгиптолог не міг би і мріяти про кращого шефа!

Міс Трелоні аж зашарілася, почувши похвалу своєму батькові. Проте я не міг не помітити, що містер Корбек таки витрачає час намарне. Я вирішив, що, розмовляючи, він хоче вивчити обстановку й побачити, чи можна довіритися двом незнайомцям. І помітив, що з плином розмови його певність зростала.

— Ми з вашим батьком кілька разів їздили в експедиції до Єгипту, і я завжди був у захваті, що працюю для нього. Значну частину своїх скарбів — а я скажу вам, у нього є деякі рідкісні речі — він дістав з моєю допомогою. Ваш батько, міс Трелоні, володіє унікальними знаннями. Якщо він вирішує, що хоче знайти певну річ, то об’їде весь світ, поки не отримає її. Саме в таких пошуках я зараз і був.

Він замовк, наче йому затулили рота. Ми чекали. Він продовжив розповідь із якоюсь новою для нього обережністю, ніби бажаючи випередити будь-які наші питання:

— Мені не дозволено розводитися про своє доручення. Я зобов’язаний зберігати повну секретність.

Він замовк, і на його обличчі з’явилося збентеження. Раптом він сказав:

— Ви певні, міс Трелоні, що ваш батько справді не в змозі зустрітись зі мною сьогодні?

У відповідь на її обличчі відбився подив. Але одразу ж зник. Вона встала, кажучи голосом, у якому відчувалась одночасно і гідність, і ввічливість:

— Ходімо, й ви самі побачите!

Й попрямувала до батькової кімнати.

Містер Корбек увійшов у кімнату хворого так, ніби добре її знав. За поведінкою людей можна безпомилково визначити, чи потрапили вони в нову для себе обстановку. Навіть палко бажаючи побачити свого друга, він окинув швидким поглядом кімнату, немов для нього вона була знайомим місцем. Потім усю його увагу привернуло ліжко. Я уважно спостерігав за ним, бо відчував, що від цього чоловіка залежить вирішення тої дивної справи, в яку ми всі вплутані.

Коли містер Корбек глянув на свого друга, на його виду проступив безмежний жаль. Сон не пом’якшив обличчя містера Трелоні, але це ще більше підкреслювало його безсилля. Для нас це видовище вже стало звичним, та зараз, у присутності містера Корбека, ми знову це відчули. Обличчя його спохмурніло: зник весь жаль, а на його місці з’явився жорсткий і невблаганний погляд, який не передбачав нічого хорошого для того, хто став причиною цієї величної поразки. На зміну лютому погляду прийшла рішучість, вулканічна енергія цього чоловіка націлилася на якусь певну мету. Він озирнувся на нас, його погляд впав на доглядальницю, і він звів брови. Вона помітила цей погляд і допитливо втупилася в міс Трелоні, а та кивнула. Сиділка тихо вийшла з кімнати, зачинивши по собі двері. Містер Корбек подивився спершу на мене, тоді, згадавши про ввічливість, звернувся до міс Трелоні:

— Розкажіть мені, як це сталося!

Міс Трелоні дала мені знак, і я розказав усе, що знав. Здавалось, протягом усього цього часу він і не поворухнувся, але його обличчя стало твердим і владним. Коли я згадав про візит містера Марвіна, його погляд просвітлів. Помітивши його інтерес до справи, я зупинився докладніше на деталях розмови, і він сказав:

— Чудово! Тепер я знаю, що повинен робити!

— Що ви маєте на увазі? — запитав я.

Його відповідь підтвердила мої побоювання.

— Трелоні знає, що робить. В усьому, що він робив, була певна мета, і ми не повинні втручатися. Він очікував на це і захистив себе зусібіч.

— Не зусібіч! — енергійно заперечив я, — Десь було слабке місце, а то він не лежав би тут у такому стані!

Його незворушність мене здивувала. Я очікував, що він відчує серйозний аргумент у моїх словах, але вони його не зачепили — посмішка промайнула на його смаглявому обличчі, коли він відповідав мені:

— Це ще не кінець! Трелоні недаремно себе захистив: певне, чекав на це.

— Ви знаєте, на що він чекав? — запитала міс Трелоні.

Відповідь прийшла відразу:

— Ні! Я не знаю. Але припускаю…

Він раптом замовк.

— Що припускаєте?

На його обличчі знову з’явився твердий і владний вираз, та голос звучав м’яко і ввічливо:

— Повірте, я зробив би все, щоб полегшити вашу турботу. Але тут інший обов’язок.

— Який?

— Мовчати! — відрубав він.

Кілька хвилин стояла тиша. Першою мовчанку порушила міс Трелоні. Я побачив, як надія зблиснула в її очах, та вона опанувала себе.

— Що це за термінова справа, задля якої ви хотіли мене бачити, знаючи, що батько… не в змозі зустрітися з вами?

Містер Корбек аж здригнувся від подиву, який заступив його залізну незворушність, і ця зміна була схожа на пантоміму, та потім комічність замінилася трагічною серйозністю.

— Боже ж ти мій! — вигукнув він і люто вдарив кулаком по спинці стільця.

Його брови насупилися.

— Я зовсім забув! — провадив він. — Яка втрата! І саме зараз! Якраз у момент успіху! Він лежить тут безпомічний, а я повинен тримати язик за зубами!

— В чому справа? О, прошу, скажіть нам! — вигукнула бідолашна дівчина. — Я так переживаю за свого сердешного батька! Невже якась нова біда? Те, що ви кажете, знову мене тривожить!

Він підвівся на повний зріст.

— На жаль, не можу, не смію щось вам сказати. Це його таємниця, — він показав на ліжко. — І все ж… і все ж таки я прийшов за його порадою, настановою, його підтримкою. А він лежить тут безпомічний… А час летить! І скоро може бути запізно!

— Що таке? Що таке? — з тривогою запитала міс Трелоні.— О, говоріть! Скажіть що-небудь! Ця тривога, цей жах і таємничість мене вбивають!

З великим зусиллям містер Корбек узяв себе в руки.

— Я не можу розповісти вам деталі, але в мене була велика втрата. Моя місія, на яку я витратив три роки, була успішною. Я знайшов усе, що шукав, і безпечно привіз сюди. Для вашого батька то були неоціненні скарби. Прокинувшись уранці, я побачив, що їх украли. Вкрали у якийсь дивний спосіб. Жодна душа в Лондоні не знала, що я прибуваю. Ніхто не знав, що було у моїй пошарпаній валізці. В моїй кімнаті були одні двері, які я замкнув на ключ і на засув. Кімната на п’ятому поверсі, тож вікном залізти було неможливо. Крім того, я зачинив вікно на защіпку. Вранці виявилося, що до засувів ніхто й не доторкнувся… і все ж валіза була порожня! Лампи зникли!.. Ну от, проговорився! Я їздив до Єгипту за дорученням містера Трелоні — треба було розшукати набір стародавніх світильників. І я знайшов їх. Привіз. А тепер!..

Він одвернувся. Навіть його залізна натура не витримала зворушення. Міс Трелоні підійшла і поклала йому долоню на плече. Я з подивом глянув на неї. Вона випросталася, її очі сяяли, кожен її нерв і кожна клітина випромінювали енергію. Коли вона заговорила, її голос був рішучий і впевнений.

— Ми повинні діяти! Потрібно знайти ті світильники. Містере Росс, ви адвокат. У нас є один із найкращих лондонських детективів. Потрібно розпочинати пошуки!

Її ентузіазм запалив містера Корбека.

— Добре! — сказав він, імпульсивно вхопивши її за руку. — Ви гідна дочка свого батька! — І коли я вже рушив до дверей, аби привести сержанта Доу: — Хвилинку, містере Росс! Ви маєте зрозуміти: детектив не повинен знати, що світильники були об’єктами довгих пошуків. Я мушу описати йому ті лампи, надто ж одну з них, бо вона зроблена із золота, і я боюся, що, не маючи гадки про її історичну цінність, злодій може переплавити її. Я б радо заплатив у десять, у сотню, в тисячу разів більше, ніж коштує саме золото, аби лиш його не знищили. Я розкажу йому тільки те, що потрібно. Тому прошу, дозвольте мені відповідати на всі його запитання.

Ми обоє ствердно кивнули. А я сказав:

— До речі, якщо буде потрібно тримати справу в таємниці, то варто було б запросити приватного детектива. Якщо справа дійде до Скотланд-Ярду, то секрет зберегти буде неможливо. Я розпитаю сержанта Доу про це. Якщо я промовчу, то це буде означати, що він береться до цієї справи.

Містер Корбек одразу відповів:

— Головне — таємниця. Боюся, світильники вже знищили.

На моє превелике здивування міс Трелоні негайно відповіла тихим, але рішучим голосом:

— Жодного з них не знищать!

Містер Корбек здивовано усміхнувся.

— Святі небеса, звідки ж вам про це знати? — запитав він.

Її відповідь була ще менш зрозумілою:

— Не знаю, звідки мені це відомо, але я знаю це. Я відчуваю це в собі, це ніби певність, яка була зі мною все життя!