Самоцвіт семи зірок

Розділ I Нічна зустріч

Все здавалося настільки реальним, я й припустити не міг, що це могло статися раніше. Проте кожна подія була чимось передбачуваним, а не новим витком у логічній послідовності подій. Так жартує з нами пам’ять — добре це чи погано, приємно чи болісно, радісно чи сумно. Тим-то й життя наше кисло-солодке, а те, що сталося колись, обертається вічністю.

І знову легкий човен перестав стрімголов линути сонною водою і, зблиснувши краплями на веслах, заплив у прохолодну тінь під плакучими вербами. І я стояв у хисткому човні, а вона сиділа, розгортаючи пальцями в’юнке вербове галуззя, що хльоскало її по обличчі. І знову вода під прозорим плетивом зелені здавалася золотаво-брунатною, а трав’янистий берег набув смарагдової барви. І знову сиділи ми в затінку, а мрійні звуки природи переносили нас у той чарівний і облудний світ, де так легко забути про цей паділ сліз із усіма його бентежними клопотами та ще більш бентежними втіхами.

І в тому блаженному усамітненні, відкинувши всі умовності педантичного і строгого виховання, дівчина знову розповіла мені про те, яка самотність спіткала її в новому житті, як пригнічує всіх у домі велич її батька. Не було ні співчуття, ні довіри, навіть обличчя її батька було таке далеке, як ото здавалося тепер їх давнє сільське життя. І поклав я їй до ніг мою чоловічу мудрість і досвід — моє власне «я» у цьому разі не мало слова, воно лиш підкорилося владному велінню моєї душі. Отак тривало й тривало те сновидіння, в якому ожили і зіллялися минулі дні, що міняються і все ж таки залишаються такими самими, — як ото душа музиканта, вкладена у фугу. І в сні пам’ять раз у раз завмирала.

Здається, справжнього спочинку не буде ніколи. Навіть у раю змій здіймає голову поміж важкого гілля дерева пізнання. Тиша ночі без сновидінь порушується гуркотом снігового обвалу, або шипінням наглої повені, або дзвоном паровоза, який мчить сонним американським містечком, або далеким виляском лопатей на морі… Що б це не було, воно порушує гармонію раю. Зелене шатро над нами, помережане алмазними цятками світла, здається, здригається від ненастанного ляскоту лопатей, а невтомний паровоз, схоже, ніколи не зупиниться…

Аж раптом Брама Сну відчинилася, мій слух прокинувся і насторожився, дошукуючись джерела тривожних звуків. Причина була буденна — до когось грюкали у двері й безнастанно дзвонили.

Я доволі непогано пристосувався до сторонніх звуків у своєму помешканні на Джермін-стріт: мене зазвичай не турбував галас моїх сусідів. Але цей шум був надто вже наполегливим і владним, щоб його ігнорувати, за ним стояло якесь напруження, а може, й потреба. Я поглянув на годинник: була тільки третя ночі, навколо зеленкуватих жалюзі, які затемняли мою кімнату, з’явився блідо-сірий контур. Стало зрозуміло, що стукали і дзвонили в двері нашого будинку.

Я накинув халат і спустився вниз.

Відчинивши двері, я побачив ошатно вбраного грума: одною рукою він завзято тиснув на електричний дзвінок, а другою безперервно гримав кільцем, що висіло на дверях. Навпроти дверей стояла вишукана карета, коні дихали тяжко, як після швидкої їзди. Неподалік зупинився поліцейський із запаленим ліхтарем на поясі, його увагу привернув шум.

— Вибачте, сер, що турбую, — сказав слуга, дістаючи з кишені листа, — проте я отримав терміновий наказ стукати і дзвонити, аж поки хтось не з’явиться. Дозвольте запитати, чи тут живе містер Малкольм Росс?

— Я — Малкольм Росс.

— Тоді для вас і цей лист, і карета, сер!

З дивною цікавістю я взяв листа, якого він мені простягнув. Звісно, як адвокату мені час від часу траплялись дивні ситуації, в тому числі й несподівані виклики, але такого ще не було. Я відступив у вестибюль, причинив двері й увімкнув світло. Лист був написаний незнайомим жіночим почерком.

Біль і захват боролися в мені, коли я читав, але найголовнішою була єдина думка: вона в біді — й покликала мене… мене! Мій сон про неї все-таки мав якусь причину.

— Чекайте! — гукнув я візникові.— Буду за хвилину!

І кинувся нагору.

За кілька хвилин ми вже щодуху мчали вулицею. Був базарний ранок, і коли ми дістались Пікадиллі, нас затримали сільські вози, проте решта дороги була вільною, і ми проїхали її швидко. Я попросив грума сісти до мене в карету і розказати, що сталося. Він умостився поруч зі мною і незграбно поклав капелюха на коліна.

— Міс Трелоні, сер, звеліла запрягти карету, і коли ми вже були готові, дала мені листа і сказала Моргану — кучеру, сер, — летіти. Вона сказала, щоб я не гаяв ні секунди і стукав, аж поки хтось вийде.

— Та знаю, знаю… ви мені казали! Але я хочу знати, чому вона послала по мене. Що сталося в домі?

— Та я й сам точно не знаю, сер, здається, господаря знайшли непритомним у його кімнаті, серед закривавлених простирадл і з раною в голові. Його неможливо було розбудити. Знайшла його міс Трелоні.

— Як вийшло, що вона побачила його о такій порі? Адже це сталося пізно вночі?

— Я не знаю, сер, я нічогісінько не знаю про деталі.

Побачивши, що він більше нічого не може розказати, я зупинив карету і випустив його, а потім знову все обдумав наодинці. Можна було ще багато про що розпитати його, та я відчував, що краще дізнатися про все від міс Трелоні, а не від її слуг.

Ми промчали мостом Лицарів, звернули на Кенсингтон-Пеліс-роуд і незабаром зупинились навпроти великого будинку, розташованого ближче до Ноттинг-Холу, ніж до Кенсингтонського кінця проспекту. Це був гарний дім, причому не лише завдяки його розмірам, а й архітектурі. Навіть у тьмяному ранковому світлі, яке начебто применшує речі, він здавався великим.

Міс Трелоні зустріла мене в холі. В її поведінці не відчувалося й тіні несміливості чи сорому — вона поводилася шляхетно й упевнено, що було ще більш незвичним, зважаючи на її схвильованість і надзвичайну блідість. У великій залі було кілька слуг, чоловіки зібрались біля вхідних дверей, а жінки тулилися по віддалених кутках і проходах. Із міс Трелоні розмовляв старший офіцер поліції, двоє чоловіків ув одностроях і один у цивільному стояли поруч. Вона імпульсивно схопила мою руку, в її очах засвітилось полегшення. Її привітання було простим:

— Я знала, що ви прийдете!

Потиск руки може сказати багато, навіть якщо в нього не вклали особливого значення. Якось воно так вийшло, що рука міс Трелоні розчинилась у моїй. І навіть не тому, що рука була маленькою — вона була зграбною і гнучкою, з довгими ніжними пальцями, незвичайна і прекрасна рука, — то було підсвідоме підкорення. Проте тієї миті я не міг збагнути причини трепету, який охопив мене, відповідь прийшла пізніше.

Вона обернулася.

— Це містер Малкольм Росс, — мовила вона до старшого офіцера.

Офіцер віддав честь і відповів:

— Я знаю містера Малкольма Росса, міс. Можливо, він пригадає, я мав честь працювати з ним над справою фальшивомонетників у Брикстоні.

Спершу я не впізнав його — міс Трелоні поглинула всю мою увагу.

— Звичайно, старший офіцере Долан, я добре все пам’ятаю! — промовив я, потискаючи йому руку.

Я не міг не помітити, що наше знайомство, здається, заспокоїло міс Трелоні. Мою увагу привернула якась тривожність у її поведінці, я відчув, що їй хочеться поговорити зі мною без свідків. Тому я сказав офіцеру:

— Мабуть, буде краще, якщо ми з міс Трелоні побудемо якийсь час наодинці. Ви, певно ж, уже почули все, що вона знає, а я краще зрозумію ситуацію, якщо зможу поставити кілька запитань. І якщо не заперечуєте, потім ми обговоримо з вами цю справу.

— Я радо усіма силами допоможу вам, сер, — відповів він щиро.

Ми увійшли до гарно вмебльованої кімнати з краєвидом на сад, що ріс за домом. Я зачинив двері, й вона сказала:

— Я пізніше подякую вам за доброту і підтримку в біді. Але зараз ви зможете допомогти мені лише тоді, коли ознайомитеся з фактами.

— Продовжуйте, — мовив я. — Розкажіть усе, що знаєте, не оминаючи жодної деталі, якою б дрібною вона вам зараз не здавалась.

— Мене розбудив якийсь звук, не знаю, що це було, — почала вона. — Знаю лише, що він проник у мій сон, бо я одразу ж прокинулася, тривожно прислухаючись до звуків у батьковій кімнаті. Наші спальні розташовані поруч, і перш ніж заснути, я часто чую, як він ходить. Він працює до пізньої ночі, тож прокидаючись уночі або і вдосвіта, я чую, що він не спить. Якось я спробувала переконати його не засиджуватися допізна — це не на користь його здоров’ю, — проте більше ніколи не ризикнула по-вторити це. Ви ж знаєте, яким суворим і холодним він може бути, — принаймні пам’ятаєте, що я про нього розповідала. Мені значно легше з ним, коли він розлючений, та коли зовні він спокійний, а насправді вишкіряється і видно його зуби, то я почуваюся… ну, я й сама не знаю як! Минулої ночі я тихенько встала і прокралася до дверей, бо й справді боялася його потурбувати. Не було чутно жодних рухів чи криків, тільки якесь дивне човгання і повільне тяжке дихання. Ох! Це було жахливо, чекати в темряві й тиші, боятися — боятися невідомо чого!

Врешті я зібрала свою сміливість, тихесенько обернула клямку і прочинила двері. Всередині було темно: я бачила лише контури вікон. Але в пітьмі звук дихання ставав іще чіткішим і страшнішим. Я прислухалася, а воно тривало, проте не було чутно інших звуків. Я різко відчинила двері: мені було страшно відхиляти їх повільно, ніби я відчувала, що за ними могло зачаїтися щось жахливе, готове ви-скочити і кинутися на мене! Тоді я ввімкнула світло й увійшла до кімнати. Спершу я подивилась на ліжко. Простирадла були зім’яті, посеред ліжка була величезна червона пляма, яка розповзлась аж до країв, — від цього моє серце завмерло. З іншого кін-ця кімнати долинуло харчання, і мої очі звернулись туди. Там на правому боці, підігнувши руку під себе, лежав непритомний батько. Кривавий слід тягнувся крізь кімнату до ліжка. Коли я нахилилася, щоб оглянути його, він лежав у калюжі крові, а вона була така червона, страшна… Місце, де він лежав, було якраз навпроти великого сейфа. Батько був у піжамі: лівий рукав подертий і оголяв руку, простягнуту до сейфа. Вона була… о, вона була вкрита кривавими плямами, а тіло на зап’ясті навколо золотого браслета було ви-рване або вирізане чимось. Я не знала про той браслет, він мене вразив.

Вона замовкла на якусь мить, і я, бажаючи допомогти їй, сказав:

— Це не повинно було здивувати вас. Зараз брас-лети носять чоловіки, про яких таке навіть не подумаєш. Я бачив чоловіка, якого засудили до смерті, а на руці його був золотий браслет.

Здається, пауза принесла їй деяке полегшення, і вже спокійніше вона сказала:

— Я боялася, що він помре від утрати крові, тож подзвонила, а потім покликала на допомогу. За кілька хвилин — хоча мені вони здалися неймовірно довгими — нагору прибігло декілька слуг, потім ще і ще, усі вони були з витріщеними очима, розпатлані й у піжамах.

Ми перенесли батька на диван, а домоправителька, місіс Грант, яка серед нас усіх здавалася найбільш розважливою, почала шукати причину кровотечі. Через декілька секунд стало очевидно, що кров цебенить із руки. Там була глибока рана, не рівна, як ото від ножа, а з подертими краями, і здається, була ушкоджена вена. Місіс Грант перев’язала рану хусткою, і кровотеча відразу припинилась. Тоді я вже прийшла до тями й послала одного слугу по лікаря, а іншого в поліцію. Коли вони пішли, я відчула, що, попри всю прислугу, була в будинку зовсім сама й що нічого не знаю про батька. І тоді мені страшенно захотілося, щоб поруч була людина, яка могла б допомогти. І я подумала про вас і вашу щиру обіцянку в човні під вербою. Я звеліла слузі негайно приготувати карету, поспіхом написала листа і послала по вас.

Вона замовкла. Тієї миті я не хотів нічого казати про свої почуття. Я поглянув на неї; гадаю, вона зрозуміла, бо на мить глянула на мене й знову опустила очі, а щоки її зачервонілись, як півонії. З очевидним зусиллям вона продовжила свою розповідь:

— Лікар прибув швидко. Грум застав його, коли той відчиняв двері свого будинку, сюди він просто-таки прибіг. Він наклав справжній джгут на ушкоджену батькову руку і повернувся додому по інструменти. Насмілюся припустити, що він зараз повернеться. Тоді прийшов поліцейський і послав повідомлення у відділок, дуже швидко з’явився старший офіцер. Тоді прибули ви.

Запала довга пауза, і я наважився на мить взяти її за руку. Не промовивши більше і слова, ми відчинили двері й приєднались до старшого офіцера у холі. Він поспішив до нас, кажучи на ходу:

— Я оглядаю все особисто, й повідомлення уже відправлено у Скотланд-Ярд. Бачите, містере Росс, у цьому випадку дуже багато дивного, і я подумав, що добре було б залучити найкращого спеціаліста з відділу кримінальних розслідувань. Тому в записці я написав, щоб негайно прислали містера Доу. Ви пригадуєте його, сер, він займався справою про отруєння того американця у Гокстоні.

— Авжеж, — сказав я, — добре пам’ятаю: у цій та інших справах, адже я кілька разів скористався його майстерністю і проникливістю. Він найрозсудливіший з усіх, кого я знаю. Коли я працював у захисті й вірив, що мій підопічний був невинний, я був радий, що він виступав проти нас!

— О, це велика похвала, сер! — промовив офіцер з удячністю. — Я радий, що ви схвалюєте мій вибір і що я вчинив правильно, пославши по нього.

Я щиро відповів:

— Краще і бути не могло. Не сумніваюся, що разом ми докопаємося до фактів — і до того, що за ними стоїть!

Ми піднялися в кімнату містера Трелоні й побачили все таким, як описала його дочка.

В двері задзвонили, а за хвилину зайшов молодий чоловік з орлиними рисами, гострими сірими очима і широким чолом, яке буває у мислителів. В руці у нього була чорна валізка, яку він одразу ж відкрив. Міс Трелоні відрекомендувала нас одного одному:

— Доктор Вінчестер, містер Росс, старший офіцер Долан.

Ми обмінялися поклонами, й лікар узявся до роботи. Ми нетерпляче дивились, як він обробляв рану. Не відриваючись від роботи, він звертав увагу офіцера на деякі особливості рани, а той одразу ж занотовував кожен факт у свій записник.

— Погляньте! Декілька паралельних ран починаються з лівого боку п’ясті й у деяких місцях загрожують радіальній артерії. Ось ці маленькі ранки, глибокі, з нерівними краями, здається, від удару тупим знаряддям. А цю завдали якимось гострим клином: тіло немовби пошматоване від бічного натиску.

Повернувшись до міс Трелоні, він раптом сказав:

— Як ви вважаєте, ми можемо зняти цей браслет? В цім немає нагальної потреби, адже він зсунеться вниз і зможе вільно висіти, проте це було б добре для подальшого комфорту пацієнта.

Бідолашна дівчина спалахнула і відповіла приглушеним голосом:

— Не знаю, я… я тільки недавно переїхала жити до батька і так мало знайома з його життям чи поглядами, що боюся, не зможу нічого вирішити в цій ситуації.

Глянувши на неї проникливим поглядом, лікар лагідно сказав:

— Пробачте мені, я не знав. Зараз нема потреби його знімати, а то я зробив би це під власну відповідальність. Згодом, якщо виникне така потреба, ми легко зможемо розпиляти його терпугом. Звісно, ваш батько мав якусь причину, щоб його носити. Дивіться! До браслета прикріплений крихітний ключ…

Він замовк і нахилився нижче, а потім узяв у мене свічку і освітив браслет. Попросивши мене знову потримати свічку, він дістав із кишені збільшувальне скло і почав оглядати прикрасу. Після докладного обстеження він підвівся і передав скло Долану, кажучи:

— Краще огляньте його самі. Це незвичайний браслет: потрійні сталеві кільця вкриті золотом — бачите, тут воно протерлося. Напевне, його не можна зняти так просто і потрібно буде щось більше, ніж звичайний напилок, щоб це зробити.

Офіцер нахилився, а потім став на коліна біля дивана, так як це зробив лікар. Якусь хвилю він досліджував браслет, повільно обертаючи його, щоб не проґавити жодної деталі. Тоді підвівся і подав збільшувальне скло мені.

— Коли оглянете його самі,— сказав він, — дозвольте і леді поглянути, якщо вона захоче! — і почав докладно записувати щось в блокнот.

Я вніс невелику зміну в його пропозицію. Я передав скельце міс Трелоні, кажучи:

— Чи не краще вам першою оглянути браслет?

Вона відступила, заперечно піднявши руку, й випалила:

— О ні! Батько показав би його, якби захотів, щоб я його бачила.

І додала, ніби пом’якшуючи свої слова:

— Ви, звісно, повинні його оглянути, ви повинні дослідити і обдумати все, і я справді… справді вам вдячна…

Міс Трелоні відвернулась, я бачив, як вона тихо плакала. Навіть у такій біді та сум’ятті їй було справді прикро, що вона знала про батька зовсім мало і це незнання випливло у такий час і стало зрозуміле стільком незнайомим людям. А те, що всі вони чоловіки, не применшувало прикрості, хоч у цьому й було деяке полегшення. Намагаючись зрозуміти її почуття, я не міг не думати, що її, мабуть, втішало хоча б те, що в цей час на неї не були спрямовані жіночі погляди, а вони проникливіші, ніж погляди чоловіків.

Я підвівся, закінчивши огляд, який підтвердив висновки лікаря, котрий знову зайняв своє місце поруч із диваном і далі опікувався пораненим. Офіцер Долан сказав мені пошепки:

— Гадаю, нам пощастило з лікарем!

Я кивнув і вже збирався зробити якийсь комплімент його спостережливості, аж тут у двері тихо постукали.