Право на пиво

Владислав Каланжов Право на пиво

Я прокинувся раніше, ніж звичайно. Навіть уві сні мене не полишало відчуття тривоги і нервовості. Сьогодні ми з Рілітом повинні з’явитися до Штаб-квартири Міжгалактичної Співдружності, а з власного досвіду я знав: нічого хорошого цей візит не обіцяє.

З моменту утворення Співдружності, а це майже тисяча років тому, Голова і Вища Палата організації тільки й займалися розробкою військових операцій з приєднання до Співдружності нових планет-держав. Нам же, військовим льотчикам, яких жителі Співдружності прозвали зоряними катами, доводилося впроваджувати у життя найбожевільніші рішення влади. На жаль, чиновники з Вищої Палати займалися виключно теоретичною роботою. Усі брудні процедури звалювалися на плечі простих хлопців. Наприклад, таких, як я.

Зруйнувавши слизьку оболонку кокону, я поплентався у ванну кімнату. Як же стомлювала мене ця щоденна процедура! Я заздрив представникам інших біологічних видів, що населяють простір Співдружності. Вони ніжилися в розкішних постелях, і весь ранковий туалет полягав, як правило, у чищенні кісткових виростів у ротовій порожнині, які звуться зубами. Звичайно ж, навіть найкращі ліжка не зрівняються затишком з нашими захисними коконами, та, на жаль, шкіра, що виробляє таку кількість слизу, потребує ретельного догляду.

Колись, на світанку об’єднання сусідніх галактик, тодішній Союзний Уряд запровадив закон про «розпорядок дня», намагаючись таким чином зв’язати представників різних форм життя у щось цілісне, створити новий народ. Але, оскільки через об’єктивні причини цей закон не виконувався, Уряд затвердив директиву «Про рівнозначність фізіології усіх громадянин Співдружності». Спочатку це вигадливе розпорядження здавалося юридичною формальністю — не більше. Та незабаром міжпланетна і міжгалактична міграція призвели до повного змішання живих істот у Всесвіті. От тоді і почався безлад. Наприклад, велісігли з Напто-5 сімдесят відсотків часу сплять. Тому вони завжди мають проблеми з працевлаштуванням. Ніхто не хоче бачити у своєму штаті співробітника, який безперервно спить. А шалколоїди із сузір’я Самоцвіту настільки малі, що залишаються невидимими для більшості повноправних громадян Співдружності. Не минути праведного суду, якщо, необережно ступивши, знищив колонію мікроскопічних шалколоїдів. Але найбільше турбот доставляли альтрамти, які населяли периферійні планети міжгалактичного об’єднання. Під час шлюбних ігор вони так огидно пахли, що членам Вищої палати довелося виділити спеціальні ділянки для розмноження цих незвичайних істот…

Я прийняв душ, змазав неофітовим гелем зелену шкіру і якусь мить розглядав своє відображення у кристалічному дзеркалі. Я належу до рідкісного виду сцефодів, корінної раси матінки Наєри. Колись ми були єдиними розумними жителями цієї системи, але зі вступом до Співдружності наша планета геть змінилася. На рідну Наєру прибувало все більше молодих інородців-фахівців, які одержували тут роботу. Мої ж земляки, зачарувавшись рекламою космотуристичних компаній, поспішали побачити інші світи.

Тепер, прилітаючи на Наєру, я відчуваю, як мене досліджують зацікавлені погляди нинішніх жителів моєї Батьківщини. А колись тут нікого не дивувала зелена людина із трикутною головою і величезними фасетними очима. Так з аборигенів ми перетворилися на гостей своєї рідної планети. Що вдієш — часи змінюються, а, отже, змінюється і Всесвіт.

Не бажаючи піддаватися смуткові, я підморгнув своєму двійникові, який вирячувався на мене з дзеркальної поверхні. «Життя не така вже й погана штуковина», подумав я і посміхнувся безгубим ротом.

Ледь завершивши ранковий ритуал, я вже приймав гостя. До мене зайшов Ріліт. Удвох ми складали бойовий дует винищувача «Лиходій».

— Здоров, друже, — прогарчав Ріліт кострубатою міжгалактичною і попрямував на кухню.

Я привітно помахав трипалою кінцівкою і подріботів услід.

— Сирого м’яса не знайдеться? — Ріліт із надією подивився на мене.

Мій напарник належав до унікального виду розумних котячих з планети Фелія і мав вигляд плямистого леопарда. У процесі еволюції лапи фелійців набули здатність виконувати хапальні рухи, а їхня хода стала прямовисною. Правда, голосові зв’язки так і не здолали високих звуків, тому, реагуючи на щось неприємне, Ріліт ніколи не ліз за словом у кишеню, обмежуючись первісним риком. Але п’ятирічний досвід роботи не минув дарма. Ми непогано розумілися, звичайно, наскільки це можливо між леопардом, який ходить на задніх лапах, і земноводним-переростком.

— Ні, Ріліте, — я безпомічно розвів руками. — Чесно кажучи, я не знав, що ти надумаєш мене відвідати. Але, сподіваюся, не відмовишся від овочевого рагу?

Ріліт зневажливо скривився і пішов до вітальні.

— Поквапся, — гарикнув він. — На нас чекають у Штабі.

— Що вони надумали? — я вирішив відкласти сніданок і теж залишив кухню. — Невже знову проти Стейса вводять санкції?

— Не знаю, — знизав плечима Ріліт. — Аби тільки не змусили знову гасити черговий заколот.

— Точно.

— Ти готовий? — Ріліт, поза сумнівом, також хвилювався перед майбутньою зустріччю, про що свідчила ця буйна поквапливість.

Я кивнув. Хоча ми пропрацювали у парі не один рік, Ріліт міг тільки здогадуватися про стан моєї готовності. Для нас, холоднокровних громадян Співдружності, була видана спеціальна директива, що дозволяє не носити одягу. З цього приводу точилися довгі дебати у Вищій Палаті. Традиціоналісти стверджували, що спільне проживання вимагає певних жертв, але запрошені на засідання вчені запевнили законодавців, що прохання сцефодів продиктоване зовсім не примхою, а життєвою необхідністю. Зрештою, супротивники реформи поступилися. Пізніше дехто з них зізнавався, що головним фактором при голосуванні стала доповідь біологів, які доводили відсутність явних статевих ознак в анатомії сцефодів. Члени Вищої Палати зітхнули з полегшенням: ніхто не дорікне їм у посяганні на цноту.

— То ти готовий чи ні? — ошкірився Ріліт.

Я простояв кілька секунд із заплющеними очима. Температура мого тіла залежала від навколишнього середовища, але корегувалася і нейро-розумово. Я спробував розслабитися, потім, запобігаючи стресу від зустрічі з Головою, мобілізував свій організм — адже сцефоди погано переносять перевантаження і контакт з іншими формами розумного життя.

— Усе гаразд, — вимовив я, розплющивши очі.

— Ніяк не можу звикнути до твоєї медитації, — нервував Ріліт. — Добре було б, якби ваші тендітні тіла працювали, як у нас, ссавців. Постійна температура і жодних проблем! Ех ви… відсталі ланки еволюції…

— І хто це патякає про еволюцію? Кіт, який ледве навчився говорити! — між нами часто виникають жартівливі сварки, які ніколи не переростають у лайку й взаємні приниження.

— Добре, — поступився Ріліт. — Поквапимося. Сам знаєш про сто п’ятнадцяту директиву — запізнення на зустріч із членом Вищої Палати загрожує каторгою…

— Але сто сімнадцята директива передбачає штраф у випадку явки раніше за призначений час, — нагадав у свою чергу я.

— Краще вже позбутися місячного окладу, ніж кілька років гнути спину на алмазних копальнях.

— Теж правильно.

Ми увійшли до телепортаційної камери.

— Сподіваюся, робота не буде марудною — я налаштував телепорт на Штаб-квартиру і натиснув «пуск».

Після відкриття гіпер- і гіпопростору військові відомства Співдружності засекретили всю інформацію про розробки. Сотні років населення міжгалактичного братства дивувалося швидкостям, з якими наші космічні кораблі долали нечувані відстані. І лише витік інформації ні Штабу дозволив цивільному населенню одержати достатні знання про багатопространність простору і насолодитися усіма принадами телепортаційної камери, яка стала єдиним пристроєм, що увійшов у користування усіх громадян.

Кілька років тому я розжився на таку камеру. Вона складалася з двох кабін: вихідної і вхідної. Вихідна служила своєрідними дверима, що відкривали доступ в усі заклади, які мають телепортаційні камери. Завдяки вхідній кабіні, я завжди мав можливість повернутися додому.

Внутрішнє хвилювання наростало. Взагалі я хлопець міцний і побував не в одній колотнечі. Щоправда, усі попередні завдання ми з Рі літом отримували від нашого безпосереднього командира Сот’о. Але сьогодні нас хотів бачити особисто Голова Вищої Палати Співдружності Громонган Раф. Зовсім не знаючи, як поводитися з першою особою міжгалактичної спілки, я намагався пригадати всі директиви, що стосуються спілкування з представниками влади. Так і не знайшовши в коморах свого мозку потрібних знань, звернувся за допомогою до Ріліта.

— Директива двісті двадцять сім, — озвався напарник. — При зустрічі з членом Вищої Палати варто мовчати доти, доки до тебе не звернуться з запитанням.

— Спасибі, друже.

Схоже, Ріліт непогано підготувався до побачення з Головою.

Кілька сотень років тому уряд вирішив прийняти Конституцію, але населення неосяжної держави було настільки різноманітним, що хоч створюй окремі кодекси для кожного з народів Співдружності. Тоді й народилася ідея про директиви, що містять керівні вказівки з поводження громадян ледь не в усіх життєвих випадках. Вивчати всі директиви не було сенсу, але знання основних положень вважалося обов’язковим.

Металеві стулки вихідної кабіни плавно роз’їхалися, і ми одразу опинилися в кабінеті, де вже був наш командир Сот’о — чистокровний пунтанець. Хоча представники цього виду були невисокі на зріст (удвічі нижчі від сцефодів), вони відрізнялися великою працездатністю і мали справді неймовірну спроможність пролазити на керівні посади.

— А ось і мої хлопці, — сказав наш командир.

Ріліт і я вклонилися.

— Здоровенькі були, добродії, — ці слова належали восьминогоподібній істоті, яка развалилася у кріслі. Перед нами був Голова Співдружності Громонгаг Раф класною персоною.

Ми знову вклонилися.

— Відразу перейдемо до справи, — Голова залишив сидіння і, плавно перебираючи мацаками, попростував до нас. — Генерал Сот’о запевнив мене, що ви найкращі у нашому флоті і, переглянувши ваші особисті справи, не маю підстав сумніватися у цьому.

Я не поспішав висловлювати вдячність, оскільки причина нашого виклику до Голови поки що залишалася незрозумілою.

— Кілька років тому наші розвідники відкрили нову планету, — продовжував Громонган Раф. — Нічого особливо, окрім того, що вона, на відміну від більшості планет Співдружності, особливо багата на воду.

Я не одразу збагнув, яку планету мав на увазі Голова: наші патрулі ледь не щодня відкривають нові планети. Але при згадці про воду, зрозумів, що йдеться про ДО-741 — невелике космічне тіло, розташоване десь на задвірках Всесвіту.

— Отже, — голос Громонгана Рафа посуворішав. — Торік одностайним рішенням Вищої Палати цю планету було приєднано до Співдружності. Ми вирішили, що несправедливо позбавляти тубільців усіх досягнень нашої цивілізації. Самі знаєте формулювання п’ятої директиви, відповідно до якої неприпустима перевага одного виду розумних істот над іншим. Але існує і двадцять перша директива, що зобов’язує уряд планети, приєднаної до Співдружності, привести своє законодавство у відповідність до юриспруденції Співдружності…

Оскільки цього так і не сталося, ми не маємо права вступати з місцевими жителями у контакт.

Я ледь стримався від запитання.

Зрештою, я служив у військовому флоті і прекрасно був поінформований про розвідку ДО-741. Ця планета, іменована місцевими жителями «Земля», у порівнянні зі Співдружністю була, м’яко кажучи, відсталою.

Офіційна термінологія передбачає визначення «планета, що розвивається». Але це суті не змінює. Наскільки мені було відомо, космічні досягнення ДО-741 вичерпувалися польотами на орбіту. І, звичайно, вони не мали жодної можливості відвідати засідання Вищої Палати та дізнатися про приєднання своєї планети до Міжгалактичної Співдружності.

— Ми чекали, — зі смутком зітхнув Голова. — Але марно Невиконання вимог Вищої Палати, як вам відомо, вважається злочином.

Вища Палата дійшла висновку про необхідність ліквідації населення цієї планети.

Якийсь час усі мовчали.

— Я, звичайно, не збираюся заперечувати рішення вельмишановної Вищої Палати, — я порушив мовчанку. — Але навряд чи тубільцям відомо про однобічне рішення… Я чув, що далі свого природного супутника вони не літали. Вони просто фізично не здатні виконувати наші вимоги…

— Ви забуваєте дев’яносто дев’яту директиву, шановний, — урвав мене Громонган Раф. — Незнання законів не звільняє від відповідальності.

Помовчавши, Голова додав:

— Все уже вирішено, хлопці. Справа за вами!

Ми підлітали до приреченої планети. Я зі смутком розглядав поверхню цього чудового космічного тіла.

— Що б там не казали, але красиво! — не втримався я.

— Що? — дзявкнув Ріліт, не зводячи ока з навігаційних приладів.

— Красиво, чорт забирай!

— Як місцеві жителі називають цю брилу? — Ріліт також прикипів до ілюмінатора.

— Земля.

— Диваки, — Ріліт раптом видав кілька гавкаючих звуків. У розумінні фелійцев так звучав сміх.

— Що ж тут смішного? — здивувався я.

— Це ж треба! Планету, що складається на сімдесят відсотків з води, назвати Землею! Диваки, м’яко кажучи… Гаразд, приготуймося до атаки.

Космічні бої давно не ведуться лазерами чи магічними випромінюваннями. По-перше, це коштує недешево, а по-друге, малоефективно. От уже майже сто років для ліквідації населення бунтівних планет застосовувалися отруйні гази «Фаркс». Учені синдикату створили величезну кількість штамів, що діють на окремі біологічні види. Усі гази, що є власністю синдикату, мають свої кодові номери і призначені для боротьби з виокремленими расами. Нам залишалося тільки вийти на геостаціонарну орбіту і розкрити кілька капсул з «Фарксом 22» — газом, що діє винятково на людей. За кілька тижнів він заполонить усю атмосферу, жоден протигазовий апарат не врятує від цієї напасті. А коли з населенням Землі буде покінчено, ми нейтралізуємо «Фаркс 22» спеціальним антидотом. Усе просто, як Галактика.

Чиновники Співдружності називали цю зброю «гуманним убивцею», оскільки флора і фауна анітрохи не страждали, а вже через місяць після застосування протиотрути планета могла заселятися нашими громадянами.

— Послухай, Ріліте, — у мене з’явилася божевільна ідея. — А якщо ми спустимося на поверхню цієї милої планетки?

— Ні в якому разі! Ти ж знаєш, Фсане, що порушення прямих інструкцій — директива триста дев’ята. За це передбачений трибунал!

— Але є ще і директива триста сьома — обов’язкова розвідка місцевості, — знайшовся із відповіддю я, направляючи «Лиходія» ближче до поверхні планети.

Ми приземлились на дах невисокого будинку. Ріліт нарахував дев’ять поверхів.

— Настав час познайомитися з землянами! — посміхнувся я, залишаючи кабіну.

Ріліт щось пробурчав, але також вибрався на дах.

Ми спустилися металевими сходами вниз і увійшли в невеличке приміщення.

— Дивіться, — переді мною з’явилась людина, судячи з зовнішності, самець. — Зелений чоловічок і ягуар у комбінезоні!

— Леопард, — машинально виправив Ріліт.

Поки людина приходила до тями, я озирнувся.

У приміщенні, крім нас і представника Homo Sapiens, який остовпів від несподіванки, було ще п’ятеро істот. Усі вони також належали до людської раси, і всі, як один, стискали в руках скляні пляшки з невідомою рідиною.

— Хлопці, а ви звідкіля? — запитав височенний Ноmо з довгим чорним волоссям.

Він обійшов навколо нас, здивовано оглядаючи наші тіла з усіх боків. Потім повільно надпив із пляшки і повторив запитання.

— Міжгалактична Співдружність, — відповів я.

З дивану піднялася людина середнього зросту. Округлення на грудях свідчили, що це самиця. Як там вона зветься у людей? А… жінка!

— О, це фініш! — вимовила вона і наважилася доторкнутися до моєї руки. — Клас! Треба цих красенів запросити до нашої кафедри фізіології!

Ріліту набрид цей спектакль. Він пройшов до потертого дивану і безцеремонно гепнувся на нього. Люди були вражені. Напевне, місцеві родичі Ріліта не піднялись на таку високу сходинку еволюції, як представники планети Фелія.

— Чого ж це ви, любі мої, не надіслали свого представника на засідання Вищої Палати? — поцікавився Ріліт. — Тепер вам — кінець!

Люди стояли мовчки і дружно прикладалися до пляшок.

— Він уміє розмовляти! — константував один із Ноmо. Він підійшов до білої шафи і витяг із неї нову пляшку. Я встиг помітити, що усередині цієї шафи, яка слугувала чимось на зразок охолоджувача, було ще близько десятка подібних пляшок.

— Я запитую вас, — гарчав Ріліт. — Чому ви ніяк не відреагували на рішення Вищої Палати щодо приєднання вашої планети до Співдружності?

— Тобто, це треба відзначити? — запитанням на запитання відповіла кошлата людина. — Це ми зараз! Вітько, пива!

— Як ви не розумієте! — Ріліт схоже перетворився на дипломата. — Вам залишилося жити всього дві-три години!

— Ну, слава Богу! — радісно зітхнула коротко обстрижена людина, яку товариш назвав Вітьком. — Іспиту з економіки, схоже, вдасться уникнути!

— Це теж варто відзначити! — стояв на своєму кошлатий. — До того ж у нас гості! Не годиться. Як же без пива, га?

За хвилину Вітько витяг цілий пакунок пластикових пляшок.

— Що це? — поцікавився я.

— Пиво! — із захватом відповів Вітько. — Найкраще із того, що було винайдено на цій планеті!

Кошлатий тим часом витяг кілька металевих банок жовтого кольору. На них красувалося те ж зображення, що і на пластикових пляшках, а також надпис «Оболонь».

— А що таке «Оболонь»? — запитав я.

— Пиво!

— А що таке пиво? — я не зрозумів.

— Я ж кажу: найкраще, що було винайдено на цій планеті!

— У чому різниця? — гаркнув Ріліт.

— «Оболонь» — це назва пива, а пиво — це… найкраще, що… — замнувся Вітько.

— Ти не гарчи, — прикрикнула на Ріліта жінка. — Це одне й те ж саме!

— Не кричи на інопланетян! — заступився кошлатий. — Тим більше, що «Оболонь» — не просто пиво, а пи-и-иво.

Усі чомусь почали сміятись.

Шок від зустрічі з представниками іншої галактики минув швидко, і зараз люди намагалися всіляко задобрити нас. Звичайно, перспектива знищення власної планети порадує не кожного.

— Тримай, гуманоїде! — молода жінка простягла мені відкорковану пляшку пива.

Я прийняв пляшку і відразу відчув прохолоду та неясне бажання випити цей екзотичний напій.

— Я гадаю, варто було б познайомитися, — запропонував Вітько. — Не кожного дня до нашого гурту навідуються хлопці з інших світів!

Ми відрекомендувалися. Люди — теж. Їхні імена виявилися короткими і простими: Вітько, Стає, Данило, Ольга, Макс та Лариса. Усі вони були студентами, а дев’ятиповерховий будинок, на дах якого ми посадили «Лиходія», виявився гуртожитком. Мені відразу згадалися роки, проведені у студентському містечку Вапранс. Це був гарний час, дні вічної молодості…

— Увага! — Лариса підняла руку, закликаючи до тиші. — Високий гість з Міжгалактичної Співдружності, командир корабля «Лиходій» Фсан стає першим інопланетянином, який куштує пиво «Оболонь»!

Люди дружно заплескали у долоні.

— Цю історичну подію треба увічнити! — Стає приніс якусь чорну скриньку. — Скажіть «сир», містере гуманоїде.

Мене оточили інші студенти. Щось клацнуло.

— Фотографію ми вам надішлемо електронною поштою. Тільки емейл не забудьте залишити, — сказав Стає, а його товариші захихотіли. Здається, це був жарт.

— Ну, за зустріч! — Олег підніс свою пляшку до моєї. Пролунав приглушений дзенькіт.

— Фсан! — до мене підійшов Ріліт. — Згадай двісті сімдесят дев’яту директиву! На недосліджених планетах заборонено вживати місцеві продукти…

— А як же директива номер двісті дев’яносто? Виявляти повагу до побуту, культури і кухні інопланетних рас?

Сказавши це, я підніс пляшку до рота.

Багато громадян Співдружності перейшли на харчування продукцією генної інженерії. Ріліт і я у цьому відношенні залишалися старомодними.

Але пиво перевернуло всі мої уявлення, пов’язані з досягненням цивілізації цього провінційного світу.

— Пива ягуару! — кричав Вітько.

— Я — леопард! — роздратовано гарикнув Ріліт, однак від пива не відмовився.

Ми випили за знайомство. Потім за дружбу між галактиками. Потім за успіх на іспиті з економіки. Наступний тост був за жінок. Після цього ми взялися до нової упаковки і відсвяткували перемогу київського «Динамо». Я уяви не мав, що воно таке, але не міг не розділити радість своїх нових друзів.

Ріліт охоче розповідав про планети, на яких ми встигли побувати за службовим обов’язком, як завжди, не шкодуючи фантазії. Я спорожняв одну пляшку за другою і запрошував Вітька погостювати кілька тижнів у мене. Вітько був би радий, але якийсь злопам’ятний професор Морощук не любив студентів, які пропускають лекції.

Дяка Богові, пива було вдосталь! Щойно його запаси добігали кінця, як меткі земляни кидали жереб, і хтось із них залишав кімнату. Невдовзі повертався навантаженим пивом.

Мені дуже подобалися ці хлопці! Якщо всі жителі Землі схожі на них, у цієї планети прекрасне майбутнє! Особливо мені сподобався Вітько. Це був справжній шанувальник пива зі стажем. Я не приховував захвату, спостерігаючи, як хоробро він відкорковує пляшки своїм перснем. Це було щось!

— Найважливіше в нашому світі — це жінки й удача, — поділився він із мною своєю філософією.

— А як же пиво? — здивувався я.

Вітько посміхнувся і зробив величезний ковток.

— У тому-то і вся суть, мій інопланетний друже, — сказав він. — Знайди лишень «Оболонь», і ти станеш улюбленцем фортуни, а від жінок не буде проходу. Вічна істина.

— Послухай, Вітьку, а ти не зміг би подарувати мені цю штуковину? — я вказав на перстень.

— Запросто. Якщо він тобі підійде за розміром.

Я натягнув перстень на свій палець і відразу вирішив випробувати його. Пролунав приємний «ч-чпок!». Кришка відскочила, а з надр пляшки викотилася піна. Я поспішив припасти до горлечка.

— Чудово! — прокоментував Вітько.

Ми віддавалися веселощам до самого вечора. Але нас, мабуть уже зачекалися у Штабі. Треба було повертатися.

Ми попрощалися з землянами. Ріліт попросив дати нам у дорогу ще по пляшці «Оболоні». Хлопці витлумачили це прохання по-своєму і ґрунтовно завалили наш зореліт цим напоєм.

— Пива ніколи не буває забагато! — заявив при цьому Вітько.

Залишаючи цю чудову планету, я відчував великий жаль.

Але в нашій кабіні було досить пива, щоб не сумувати у дорозі.

— Як ви посміли ослухатися? — голос Громонгана лунав, наче грім. — Кілька фірм уже виграло тендер на облаштування ДО-741, а ви отут повертаєтеся і заявляєте, що не виконали завдання! Смію вам зауважити, джентльмени, що ви порушили десяток директив…

Голова нервово ходив із кутка в куток. Раптом він зупинився і зміряв поглядом генерала Сот’о.

— І це, по-вашому, кращі з кращих? — з сарказмом запитав він.

— Авжеж, — кивнув генерал. — Вважаю, була вагома причина, коли ці хлопці не знищили землян.

— Я чекаю на пояснення, — Голова обернувся до нас. Його мацаки, прикрашені численними присосками, нервово посіпувалися. Громонган Раф був явно не в гуморі.

— Наші дії ґрунтувалися на директиві двісті дев’яносто дев’ять, — повідомив я. — При виявленні об’єктів, що становлять інтерес і цінність для Співдружності, негайно доправити такі до Штаб-квартири…

— Он воно як? І що ж ви знайшли?

Я мовчки дістав дві пляшки пива. За допомогою подарованого Вітьком персня я відкоркував їх і простягнув Голові Уряду та генералові. Ріліт те ж саме проробив ще з кількома пляшками для нас.

— Що це? — Громонган Раф обхопив мацаком пляшку і наблизив її до своїх очей.

— Пиво! Краще з усього того, що коли-небудь винайдено на ДО-741, — відповів я і зробив велетенський ковток.

Громонган Раф трохи збентежився, але, побачив з яким задоволенням ми з Рілітом смакуємо напій, теж приклався до пляшки.

За мить пляшка у щупальцях Голови спорожніла.

— Генерале, — звернувся Громонган Раф до нашого командира. — Наказую вам представити цих двох льотчиків до звання Героїв Міжгалактичної Співдружності.

— За які заслуги? — сторопів Сот’о.

— За зміцнення дружніх стосунків між Співдружністю і планетою ДО-741, — урочисто оголосив Голова. — Як там її називають тубільці?

— Земля, — підказав Ріліт.

— От-от, — кивнув Громонган Раф. — А ви маєте щось проти?

— Звичайно, ні, — знизав плечима командир. — Тільки…

— Що?

— Я хотів поцікавитися у хлопців. Чи не знайдеться у вас іще пляшки?

Так пиво «Оболонь» врятувало свою планету від знищення.

Ми з Рілітом стали героями, наші портрети висіли всюди. Ніколи не думав, що слава і визнання можуть бути такими обтяжливими… Я більше звик до скромного життя.

Між Співдружністю і Землею встановилися дружні стосунки, і я часто гостював у своїх друзів. Потім Ріліт запросив усю нашу чесну компанію до себе на віллу, і ми провели незабутній тиждень, насолоджуючись спілкуванням і пивом, звичайно.

А у збірці Директив, яких однаково дотримуються на двохстах планетах, з’явилося доповнення.

Нова Директива вказувала: «Кожна планета, що виробляє пиво, має право на не залежність!»