Право на пиво

Юлія Остапенко Мавчина милість

— Та немає там ніяких мавок!

— А я кажу, є!

— Ти їх бачив, чи як?

— Не бачив, а правду кажу, що є!

Сперечалися завсідники корчми завзято, поблискували очима та гримали кухлями по стільниці. П’яненький дядько, який сидів біля гадзинського столу, підпираючи щетинувату щоку кулаком, сонно і зацікавлено моргав. Інколи щока зісковзала з кулака, дядько здригався, і на мить його хмільний погляд прояснявся — тоді він, здається, прислухався до суперечки з особливою увагою.

— Якщо ні, то куди народ зникає? Хто б не пішов — як у воду впав! Що ж іще, як не мавки?

— Та хто ж його знає! Може, лісовик а чи василіск — усе один чорт!

— Так відкіля тобі лісовик на оболоні? Оболонь — це ж парафія мавок та русалок з водяниками.

— Ну, тоді русалки чи водяники. Що ти затявся — мавки та мавки?

— Та всі ж знають! І чого б це туди люд занадився, якби не мавки? З водяником, хіба, під місяцем воркотіти?

П’януватий дядько з розумінням реготнув і знову його щока ковзнула з кулака. Сперечальники на мить замовкли, перезирнулися, потім продовжили суперечку.

— Як тебе послухати, то всі мужики тільки і мріють, щоб з мавкою кущі пом’яти.

— А ти начебто не мрієш.

— Тьху на тебе! Нащо вона мені здалася?

— Тебе мавка навіть близько не підпустить. Вони знаєш які… Їй треба, щоб любий був.

— Багато ти знаєш!

— А знаю!

— Та звідки, якщо з оболоні не повернувся ніхто?!

— Що, справді не повертаються? — нарешті втрутився Лаврін. П’яненький дядько ображено вирячився, начебто щиро вірив, що вистава триває для нього одного. Сперечальники ж, навпаки, зацікавлено обернулися до відвідувача, який досі мовчав.

— Так, — упевнено сказав старший з корчмарів і виразно стукнув кухлем об стіл. — Жоден. Хто пішов убік оболоні — не чули про них більше. Один чоловік ніби повернувся, та й той, кажуть, з глузду з’їхав.

— Щира правда, — жваво додав корчмар. — Мавка ж, як причарує, сонну хворобу напускає. Прокинеться зранку хлопець — а пам’ять геть відбило. Що сталося, як трапилось? Про корчму нашу не згадає, це вже точно. Ну і про інше теж, бо підуть розмови… А мавки — вони ж… потаємні, — він підморгнув Лавріну.

— Звідки ж відомо, що мавки люблять чоловіків, якщо ніхто потім нічого не пам’ятає? — запитав Лаврін.

Запала мовчанка, бо на це питання відповіді ніхто не знав. П’януватий дядько, нічого не розуміючи, перелякано переводив погляд з одного на другого, а тоді на третього.

— У корінь дивитеся, вельмишановний пане, — з повагою сказав корчмар. — Певно, учений будете?

— Літописець, — анітрохи не хизуючись, відповів Лаврін. — Ходжу по світу, збираю казки та легенди.

— А правда-матінка вас не цікавить?

— Правда — її кожний по-своєму бачить.

— Істинно говорите, — кивнув корчмар. — А я вам от що скажу: даремно говорити не стануть. Хоча отут дехто, — гострий корчмарський лікоть врізав у худі ребра молодшого товариша, від чого той охнув, захлинувся пивом і погрозив побратимові кулаком, — наклеп зводить. Тільки бувають люди, які навіть проти чар нечистих устояти можуть. Вірити їм, чи не вірити… але хіба перевіриш?

— І перевіриш! — загаласував раптом п’януватий дядько, жваво підхоплюючись із насидженого місця. — Ще й як перевіриш! Ось я піду і подивлюся! На мавок ваших! І всю правду скажу… як є!

— Скажеш, — посміхнувся корчмар. — На оболоні пикою в твань — хлямс! Так і скажеш.

— Не варто, вельмишановний пане. Щоб там не було, а справді з оболоні ніхто майже не повернувся, — похитав головою старший сперечальник. — А той, хто повернувся, з глузду з’їхав. Все бігав та кричав: «Милість мавчина, мавчина милість!», аж поки його До дурки не забрали. Місцеві жителі не ходять туди. Мавки — не мавки, а згубне місце.

— Піду, — вперся дядько.

Лаврін дивився на нього з сумішшю зацікавлення і жалю, бо справедливості слів корчмаря заперечувати не міг — упаде бідолаха обличчям у трясовину, й справді задихнеться. Але дядько не на жарт розійшовся — підхопився, став шукати капелюха, хоча надворі вже сутеніло.

— Пивця хоч ковтни на доріжку, — зітхнув корчмар, підсовуючи кухоль ближче. — Добре в мене пиво… Їй’бо! Не раз, бувало, п’ють-п’ють та ще й добавки просять…

Дядько на мить зупинилася, потім затято махнув рукою:

— Часу нема, корчмарю! Мавка на мене чекає!

— Ну то йди, — перекинувшись поглядом із приятелями, мовив корчмар. І щойно двеpi рипнули на петлях, повернувся до Лавріна: — Може, ви пивця бажаєте?

— Дякую, не п’ю, — твердо відповів той.

— Зобов’яжете, — причепився корчмар, — сам варив, усю душу вкладав. На тисячу верст навкруги такого пива не знайти! Хоч скуштуйте!

— Не п’ю, — зовсім уже холодно повторив Лаврін. — Молока випив би.

Лаврін звик до такого прийому: як же ж це — щоб здоровий чоловік та не пив? Але ясність розуму і твердість руки — гарантія його працездатності. У глибині душі Лаврін підозрював, що своєю появою в народних переказах мавки та інша поганьська братія завдячують саме тим записувачам і оповідачам, які у корчмі зайвого хильнули…

Посидів він ще, теплого молока попив, і вже зовсім темно стало, коли двері навстіж розчинилися, і в корчму ввалився той самий дядько — тільки тепер розшарпаний, розчервонілий, комір розв’язаний, а очі божевільні.

— Корчмарю! — заволав він з порога. — Корчма-арю! Пива!!!

Повторювати не довелося. Заметушилися, забігали. Підсунули лаву, але мужик не присів — вихопив із протягнених рук повний кухоль, випив одним духом.

— Чудове пиво в тебе… чудове! — промовив він і, похитуючись, почалапав назад.

— Агов, пане! — крикнув йому вслід корчмар. — То що, був ти на оболоні? Мавку бачив?

Мужик зупинився в дверях, обернувся через плече, так, що видно було лише одне хитре око, хихотнув. І — зник за дверима.

Усі красномовно помовчали. Лаврін чухав потилицю.

— Отакої…

Лаврін кинув погляд за вікно. Пітьма почала розвіюватись — десь там, за оболонню, сходив місяць.

— А що, далеко до оболоні? — запитав нарешті.

— На захід зо дві версти.

Лаврін промовчав. Спокуса була сильною. Принаймні він на власні очі бачив, що з оболоні таки дійсно повертаються. Хоча, де свідчення, що той п’яничка до неї добрався? Може, весь цей час пролежав десь під корчмою.

Лаврін підвівся навмисне рішуче, щоб самому не передумати.

— Пивця, — відразу запропонував корчмар. Лаврін відмахнувся.

— А нічка сьогодні місячна, — багатозначно проговорив старший з корчмаревих гостей.

— Бачу, — сказав Лаврін і вийшов.

Нічка видалася не тільки місячною, але і дуже прохолодною. Йшло до осені, жвавий вітерець гнав по небу дрібні чубаті хмари, гнув верхівки дерев. А ще — тягнув із заходу тухлуватий запах боліт. Зараз оце тільки з мавками знайомитися…

Дорога на захід була широка і безлюдна. Лаврін крокував швидко, щось насвистуючи. Навколо ані душі, навіть звірі нічні сиділи тихо — ще не настала їхня пора. Кроки Лавріна шаруділи по сухій землі.

Пройшовши кроків двісті, Лаврін зупинився і закурив люльку. Повернути назад було ще не пізно. Втім, траплялося йому і не в таких місцях ночами гуляти. Коли про ходячих мерців збирався написати, довелося переночувати на цвинтарі, біля свіжих могил. І правда, ходили там, репетували дурними голосами, усе, як в народі кажуть. Тільки потім виявилося, що це місцеві селяни, перепивши на чийомусь весіллі від загальної юрби. А був би тоді Лаврін п’яним — мабуть, і справді написав: істинно, бачив ходячих мерців.

Він викурив люльку, потім ще одну. Місяць піднявся вище. Посвітлішало. Десь у лісі обізвався пугач. Ну, годі, вирішив Лаврін і пішов далі.

Оболонь. Гостро пахло болотистою вологою. Над недалекою річкою стояв низький, сивий туман. Лаврін спробував землю перед собою, потупав чоботом, боячись загрузнути. Начебто твердо. Місяць, раптом вигулькнувши з-за лісу, повис над оболонню, облив, немов холодною водою Лаврінові рішучість і вагання. Лаврін зіщулився і тієї ж миті почув тихе, низьке завивання.

«Вона», — подумав Лаврін. Завивання повторилося — повільно, тужливо, немовби запитально, не сказати що зовсім вже неприємно — ніби сумну колискову вела невидима жінка, колискову без слів. Тільки дитинча нечисте і колискова бісівська.

Лаврін звернув погляд у бік пісні і тоді побачив її. Побачив — і не пошкодував, що поперся вночі на оболонь.

Мавка стояла в осоці, як є гола, у траві по стегна. Довге, перевите водоростями волосся обліплювало мокре тіло, утім, не дуже це саме тіло вкриваючи. Груди налиті, талія — тоненька, ніби голочка, сама дівка струнка як тополя, личко — ясне сонечко, від посмішки серце пече. Дивовижжя, словом.

Мавка увірвала спів і посміхнулася заклично: — А хто оце заблукав на моїй Оболоні, га-а-а?

«Зараз гребінець попросить, волосся чесати, — перелякано пригадав перекази Лаврін. — Треба їй гребінець віддати. Дам — і тікати. Усе, бачив. Легенду напишу. Або навіть цілу повість! Зараз попросить і…»

— А йди-но до мене, славний парубче, — посміюючись, сказала мавка і простягнула до Лавріна білі руки, — Славний парубок розгубився — гребінець дівку явно не цікавив.

— Та це… — як усі літописці, Лаврін, особливо у відповідальні моменти, був дещо недорікуватий. — Та я ж…

— А йди-но до мене і потіш дівчинку, — проспівала мавка і рушила ближче. Лаврін тікав би, але ноги наче в землю вросли, а мороз шкіру здирав живцем. Мавка пливла до нього над осокою, здається, не торкаючись ногами грішної землі, і була гарна, і так посміхалася Лавріну, що йому майже перехотілося тікати від неї за тридев’ять земель, хоча він знав, що треба.

— Згинь, — прошипів він. — Цур тобі, нечиста, згинь… пішла… хочеш гребінець?

— У-у, — проспівала мавка. — Ой, розв’яжи зав’язочки на штанцях та покажи ж мені свій гребінець, люби-ий…

Білі руки торкнулися лаврінових плечей, і пропасти б отут літописцю Лаврінові навіки, якби мавка раптом не змінилася на красивому обличчі і не відскочила назад, якось незграбно для нечистої сили.

— Ай! — заверещала вона — верещати, виявляється, уміла не гірше, ніж вити. — Це що?!

— Де? — розважливо запитав Лаврін, отямлюючись.

— Ти! Ти хто такий?!

— Я?.. Лаврін-літописець… легенди збираю… прийшов глянути на мавку…

— Я питаю — ти хто такий?! Чиїх рук творіння?!

— Божих, — зовсім уже розгубився Лаврін.

— Брешеш! — зойкнула мавка. — Не людина ти! Людського духу від тебе не чую! Кажи, хто такий!

— Як не людина?! — сторопів літописець. — А хто ж я, по-твоєму?!

— Звідки мені знати? Може, погань якась!

— Сама ти погань! — образився Лаврін. — Чого ти мене боїшся, ти ж сама від чорта?

— А раптом ти опир якийсь! Ай! Не підходь! — мавка шмигнула назад в осоку і присіла, тільки злякані очі блищали серед трави. Лавріну стало ніяково — невід чим налякав дівчину.

— Та живий я, — заспокійливо сказав він.

— Як це живий, коли духу людського немає? Не буду я любитися з поганню!

— Що значить — духу людського немає?

— А немає! Усі хлопці, які до мене приходять, однаково пахнуть. Пряно так, духмяно, хмільно… А ти ні! Ти невідомо як пахнеш. Не підходь!

— Та я ж… — Лаврін ледь не плакав. Гарна ж дівка як маківка, і гребінець не просила, і любити хотіла — бач, запах їй не сподобався! Панночка яка!

Хоча… щось кольнуло Лавріна зсередини — так завжди бувало, коли спадала особливо гарна думка.

— Чекай! — ойкнув він. — Дух, кажеш, людський та від всіх однаковий? Пряний та хмільний?

— Кисло-солодкий, — жалісно уточнила мавка з осоки.

— Та це ж пиво! — ляснув себе по чолу Лаврін. — Вони ж усі надудлюються для сміливості, перш ніж до мавок тягтися! А ти, бідолахо, мабуть далі своєї оболоні ніде і не бувала?

— Не бувала, — сором’язливо підтвердила мавка.

Лаврін запитав, зітхнувши:

— Ну а якби запахло від мене людським духом, узяла б мій гребінець?

Мавка зовсім збентежилася, навіть оченятка опустила — блищати перестали. Мовила тихенько:

— Узяла б… тільки ти ж погань… цур тобі…

— Сама погань, — радісно повторив Лаврін. — Чекай на мене, дівчино, незабаром повернуся.

І, насвистуючи, бадьоро попрошкував до корчми.

— Сто дев’яносто п’ять, сто дев’яносто шість, сто дев’яносто сім, — підвів риску Федот-корчмар. — Трьох монет для рівного рахунку не вистачає.

— І то непогано, — сказав Ясько-бровар, любовно згрібаючи свою частку до гамана. — Прибутковий видався місяць. Хоч і народу було мало.

— Це правда. А все пиво твоє, Яську. Ой добре пиво…

— Не тільки воно, не тільки, — посміхаючись, відповів той. — Мавці подякуй — пили б вони, якби не вона…

— А хто його знає, — корчмар знизав плечима. — Може, і пили б, а може, і не пили. Як тут вгадаєш…

— Ніяк не вгадаєш, — зітхнув Ясько і, заспокоюючись, потрусив гаманом з монетами. — Звук який приємний…

— Авжеж… — посміхнувся Федот, і тут до корчми мало що не влетів літописець. Очі у нього блищали так, як звичайно блищать очі в тих, хто вертається до корчми з оболоні.

— Пива! — гарикнув він.

— О, господи! — сплеснув руками Федот. — Дозріли, вельмишановний пане? А ми вже і не сподівалися! Ну то як, бачили мавку?

— Пива! — загрозливо повторив літописець, і Ясько посунув йому повний кухоль. Лаврін видудлив залпом, змахнув із вуст піну.

— Дивовижне пиво, — промурмотав він, думаючи, здається, про щось своє, — чудове пиво… гех, мавка… подумати тільки…

— Ще? — послужливо довідався Ясько.

— Ще!

Було потім «ще» і «ще», разів зо три.

— Досить, — раптово протверезів літописець. — Скільки з мене?

— Три монетки, лише три, вельмишановний пане.

— Шкуродери. Дорога ти, мавчина милість… — пробурмотів той, відраховуючи необхідне. Його вже похитувало — з незвички, певно. До дверей він якось дістався, ну а далі — тільки молитися за нього.

— Сто дев’яносто вісім, сто дев’яносто дев’ять, двісті, — задоволено перерахував Федот і кинув одну монету Яськові. — Лови.

— А чого одна тільки?..

— Про Ксеньку не забудь.

— А-а…

— От тобі й «а-а». Йди краще гроші сховай, а то знову зоп’яну загубиш.

— Та коли це я зоп’яну гроші губив?

— Минулої весни. Забув уже?

Корчма була порожня, кишеня — повна, а корчмар із броварником — задоволені над міру. Тому коли за чверть години в закриті на ніч двері наполегливо постукали, не відповіли лайкою, а люб’язно відчинили.

— Заходь, Ксеню, обігрійся, — радо сказав Федот. — Я вже турбуватися почав.

Дівка дивовижної краси заскочила в хату, тремтячи від холоду, клацала зубами, бо була ледь прикрита якоюсь незавидною лахманиною, яку тут же кинула на підлогу.

— Холодно! — поскаржилася. — Дайте хоч сором прикрити, іроди! А ви теж молодці — двох підряд посилати!

— Ось, Оксаночко, тримай, — підоспілий Ясько, посміхаючись, накинув на дівочі плечі кожуха. Дівчина підбігла до вогню, всілася на лаву, підібрала під себе босі ноги і взялася енергійно витрушувати водорості з розпущеного волосся.

— Що, замучив тебе літописець? — співчутливо запитав Федот.

— Яке там? — фиркнула Ксенька. — Я чекала, чекала, в осоці сиділа, змерзла як цуцик. А він приперся п’янісінький — і пикою у твань. Лежить спить! Ну, я його на спину перевернула, щоб не задихнувся, та й додому.

— Добра душа, — реготнув Ясько.

— Воно й на краще — прокинеться, вирішить, що я хворобу сонну на нього напустила.

— Як завжди…

— А ти не смійся, Яську, налий краще дівчинці, — суворо сказав Федот. — Працює, неборака, не покладаючи… нічого не покладаючи. І все на холоді, поки ми з тобою пивцем відігріваємося.

— Що хочете робіть, а більше не піду, — стукаючи зубами і кутаючись у кожух, сказала мавка. У теплі гарненьке дівоче личко розрум’янилося, і за утопленицю її тепер можна було прийняти хіба що з сильного перепою, як воно, утім, найчастіше і трапляється. — Осінь надворі! Вас би змусити голими на оболоні ночами сидіти.

— І не треба, вистачить уже, — примирливо сказав Федот.

— Багато хоч цей пива взяв?

— Якраз для рівного рахунку вистачило. Оце тобі…

— Ну і куди мені це покласти накажеш? У твій кожух, чи що? Завтра віддаси…

Тут приспів Ясько з пивом. Усі троє лунко цокнулись кухлями.

— Ну, за вдалий місяць! — проголосив Федот.

— За Ксеньку! — підтримав Ясько.

— І за оболонь! — реготнула Ксенька у відповідь, і вони випили дружно, галасливо і весело.

Потім посиділи, помовчали, насолоджуючись моментом і життям загалом. І в цій милостивій тиші майже урочисто пролунав голос Федота:

— До речі, а назви для Яськового пива ми так і не придумали…

— За оболонню думати не було коли. Ось дай-но відпочину, — пообіцяла «мавка».

І вони знову дружно розсміялись.

Було далеко за північ. Десь на холодній оболоні додивлявся свої казкові сни дивак-літописень, який колись… колись давно-давно… не дозволяв собі ані кухля пива…