Право на пиво

Олександр Шебанов Пілот із Оболоні

Ви хочете почути мою історію? Зрозуміло, саме тому я тут, чи не так?.. Маленьке прохання — будь ласка, вимкніть це світло. Воно дуже мерехтить. Не можете? Тоді зробіть його хоча б не таким яскравим… Дякую.

Давайте я розпочну з початку. Ну, в усякому разі, мені здається, що це він. Я і Макс були пілотами компанії «Трансстаранлімітед». Та ще собі робота, але… Пробачте, відволікаюсь. Ми пілотували вантажний корабель під назвою «Орхідея». Зрозуміло, не зовсім відповідна назва, з квітами він не мав нічого спільного, але ж не найгірший варіант. Я пілотував і… Вибачте, вже повертаюся до суті. Взагалі, ми були найняті, щоб перевозити вантаж із однієї прикордонної планети. Уклали дуже вигідний контракт. Власне, це мав бути наш перший рейс. Планета називалася «Оболонь» — це слово відтепер я пам’ятатиму вічно! Вона знаменита своїм пивом, яке поставляється у всі закутки, освоєні людством. Якби ви бували на ній… Не доводилось? Ну, не так уже й багато втратили, як на мій погляд. Населення — щось близько десяти мільйонів чоловік, зайняте, в основному, виробництвом саме цього пива. Вікові традиції якості й усе таке… Це не реклама, просто хотів… Вибачте…

Так ось, про що я? Ми мали забрати вантаж. Зрозуміло, це були контейнери з пивом «Оболонь» — за назвою планети, так собі гадаю.

Ми навантажились по саму зав’язку і очікували тільки на команду диспетчера, щоб закрити шлюз і стартувати. Власне, команда мала надійти з хвилини на хвилину. Макс сидів і дегустував пиво. Скільки його пам’ятаю з попередніх контрактів, він завжди казав, що необхідно ретельно оглянути вантаж, який везеш. Ось Макс його і «оглядав». Я в ті часи пива зовсім не пив, тому просто сидів і дивився в наш багатофункціональний дисплей. Однак, там не було нічого особливого. Охорона байдикувала і пила пиво, яке мала охороняти. А нам що? На подібний випадок компанією були заплановані деякі витрати, а я сам… Трохи терпіння, я вже майже приступив до найголовнішого.

Охоронців було двоє. А нащо більше? Оболонь — позаштатна планетка, на таких ніколи й нічого не відбувається. Власне кажучи, це захист швидше від дітлахів, які мріють утекти з планети на першому-ліпшому кораблі. Звісно, два — це замало. Але ж компанії все одно — тільки б зекономити трохи грошей. Проте, я її розумію і не виню… Вибачте, не хотів даремно гаяти ваш час.

Так ось, коли один із охоронців упав, я подумав, що він просто нализався в зюзю. Видно, його приятель теж так подумав, бо, сміючись, підійшов до напарника. Кажу вам, я навіть уявити такого не міг: монітор дуже точно передав, як голова охоронця-веселуна розірвалася. Я не фахівець, але про плазмову зброю чув. Хоча, брехати не буду, у дії до цього не бачив. І краще не треба, якщо відверто — я її і так упізнав. Складно було б не впізнати, коли смажений мозок хлопця розкидало по всьому трапу… А потім просто по залишках бідолахи до корабля вбіг якийсь чоловік.

Я одразу викликав контрольну вежу і сказав, що «Орхідея» зазнала нападу. На будь-якій іншій планеті диспетчери одразу викликають охорону, яка штурмом кораблі визволяє. В окраїнних світах такий випадок — найкращий привід розвіяти нудьгу в контрольній вежі, що накопичилась там у чеканні хоч якого-небудь міжпланетного човна. Але це був знаменитий пивний світ… Вибачте, але, на мій погляд, це важливо!..

Так ось, коли ввімкнувся екран, я навіть встиг помітити пляшку «Оболоні», яку миттєво прибрала з поля зору чиясь рука. Точно — не диспетчера. Як би там не було, але контролери сприйняли мої слова як жарт. Здається, поза камерою навіть зі сміхом почали сперечатися, скільки я вже встиг випити. Та самі можете це все перевірити, вам не важко — я знаю.

Отже, диспетчер, дивлячись на мою кислу фізіономію, зайшовся таким сміхом, що впав зі стільця. Просто взяв і впав. Але мені було не до сміху. Макс так різко поставив банку з пивом, що воно залило половину клавіатури. Між іншим, я його не звинувачую. Не кожного дня тобі в лице наставляють плазмовий пістолет, з якого буквально кілька хвилин тому вбили двох людей. Особисто мені було б психологічно простіше, якби погрожував чоловік бандитського вигляду, а то якийсь дідусь…

Але ми все одно точно виконали всі його накази… Чому? А що тут незрозумілого? Хто б не погрожував, а зброя — вона зброя і є. І байдуже, хто натисне на гачок — громило чи миршавий дідусь — результат той самий.

Отже, коли диспетчер виліз з-під пульту в зону видимості камери, ми бадьоро доповіли, що з жартами покінчено, а потім помітили, що давно пора стартувати. Все ще посміхаючись, цей п’яниця дав дозвіл на виліт, яким ми негайно скористалися. Ну, а що б ви вчинили на нашому місці?.. Пробачте, не збирався випробовувати ваше терпіння.

Так ось, як тільки вийшли за межі атмосфери, дідок розкрив свої карти. Ну, це такий давній вислів. До чого ж ви… Ой, пробачте. Отже… Ну, вибачте, я хвилююсь, все ж не кожного дня говориш з… Так, зараз… До діла…

Наші кораблі мандрують від зірки до зірки за допомогою гіперпростору. Ну, я не фізик… Ви краще маєте знати… Чому краще? Ну, я так гадаю… Ну, якщо відверто, пілотом я став по блату — батько відвалив… Так, розумію, не цікавить…

Ось, цей дідуган, виявляється, якийсь видатний професор. У нього якась невиліковна хвороба відкрилась… Він за тиждень мав померти… Та звідки я знаю, яка саме? Ось тому він і захопив перший-ліпший корабель із гіпердрайвом. Мовляв, він зробив надзвичайно важливе для людства відкриття, а його ніхто не розуміє і не хоче допомогти. Ось він і вирішив все зробити сам… Не второпаю, як він спромігся дістатися з центру у цю глушину… Певно, від Оболоні було найближче… Пробачте, трохи забіг наперед… Добре, постараюся припинити вибачатися і… Кажу-кажу вже…

Професор цей відкрив якусь незвичайну область у тому самому гіперпросторі… Ну, таку область, де відбувається щось дивне. Не уявляю, з чого професор це взяв, але він запевняв, що в цій області живе сам Господь… Ну, Бог… Чули, так? Пробачте…

Отже, під дулом плазмового пістолета ми здійснили цей злощасний стрибок і домчали до тієї області. Усього за тиждень. Так, я знаю, що вантажник не призначений до таких далеких стрибків… Сам не знаю, як вистачило енергії… Тим більше, Макс цілий політ пив, але все одно допомагав вести корабель — розраховував курс. Тільки між нами — ніколи не бачив такої кривої траєкторії. Навіть комп відмовився його запам’ятати, Максу довелося вводити його вручну. Як би там не було, нам усе вдалося…

Як це виглядало? Та не можу я так «докладно» розповісти. Ні, я бачив, бачив. Але… Словами не висловити. Взагалі, все таке світле. Якось легше на душі стало. Ми з професором увійшли туди… Як не сказав? Ну, там ворота якісь. Ось дідок запевняв, що за ними — Бог. І ми удвох… Ні, Макс просто був не в змозі йти — він переборщив із «Оболонню», на ногах не тримався. А нести його до Бога нам здалося… Я теж гадав, що не важливо, але ж ви самі…

Саме так, ми знайшли цього… Ну, не знаю, як описати Бога. А ви хіба самі не знаєте? Давно, кажете, було? Смішно… Ну так ось.

Дідок, значить, підійшов до цього Бога… Ну, не знаю, може і є інший. Ви у що вірите? Більше не буду…

Розмова? Пам’ятаю, звісно. Ну не до деталей — зарозумно якось вони розмовляли, але своїми словами…

Дідок, задихаючись, запитує: «Боже?». Ну, може, це було не запитання. Можливо, здивування, не можу сказати точніше.

— Допустимо. Ну і чого ж тобі від мене треба, — відповів… ну, я не буду називати його Богом, яка різниця? Отже, Бог відповів.

— Я прожив довге життя, але і досі у мене залишилися запитання. Мені б хотілося пізнати істину, — промовив професор. Ну, я розумію, що шибанутий. Але усе-таки кудись же він нас завів…

— Істину? І що ж ти під цим розумієш?

— Ну, дай мені відповіді на запитання.

— З якої це радості я мушу на них відповідати?

— Ну, ти ж — всемогутній!

— Варто декілька тисяч років тому зробити одну маленьку помилку — і ось маєш подарунок. І що ж у тебе за запитання?

— Навіщо ми живемо? Що буде після смерті? Чи є душа? — задихаючись, з останніх сил професор ставив запитання у такому дусі хвилин десять.

— Ось, значить, як… Замість того, щоб думати самому — просто взяти, прийти й отримати готові відповіді… Як же ви мені набридли. Нікчемні потвори, які пишаються своїм розумом, називають себе вінцем природи, а самі не спроможні розв’язати найпростіші…

Ось після цих слів ноги у професора підігнулися, і він упав, знепритомнівши. Більше до тями він так і не прийшов, між іншим… А Бог тим часом звернувся до мене й спитав, що потрібно мені.

А що мені може бути потрібно? Тут така справа вийшла — курс розраховував Макс. Машина його не зберегла, а сам Макс не те що курсу, як звуть його пригадати не міг… Зовсім спився. Отже, без професора дорогу назад було не знайти. А той уже майже труп. От я Богу чесно й відповів: повернутися додому. Ну не просити ж цього кілера до тями приводити, правильно?

Що зробив Бог? Я перед вами, невже складно збагнути? Зрозуміло, це він підказав дорогу, інакше ми б не знайшли. Ну, телепортнув нас на корабель і визначив курс. Точно вам кажу — так і було! Ну так, я п’яний. А ви після такого що б робили? Неділя польоту на автопілоті і згадки про розмову… Ми з Максом уже майже повністю спустошили один контейнер «Оболоні». Хіба ви не знаєте, навіщо я тут? Дивно. Ну я ж вам усе розповів. Чого я хочу? Я… Та, розумієте, треба набратись зухвалості. Пиво допомагає, звісно. Навіщо, по-вашому, я його стільки пив? Не знаєте? Готувався! Будь ласка, беріть усе — корабель, пиво, якщо бажаєте, візьміть душу професора, пане Сата… Мефі.. Пане дияволе… Тільки поверніть нас назад, на планету Оболонь!!!