Право на пиво

В’ячеслав Астров-Чубенко Поєдинок

Я прокинувся удосвіта. У голові мутнілося, а в очах — темніло. Перше, що я побачив, це недопиту пляшку пива, підвішену на тоненькій ниточці до увімкненої люстри. Телевізор невдоволено шипів, нічого не показуючи, «відик» ледь не матюкався, японською вимагаючи вставити нову касету, а на всіяному крихтами і пляшками святковому столі мирно паслися кішки, доїдаючи найсмачніше.

Я спробував підвестися і почув дзеленчання: у своїй парадній «трійці» я спав, привалений порожніми пляшками. Одна моя нога (не пам’ятаю яка) сильно затерпла, я спав на чиїйсь руці (бідна чиясь рука). Добре, що ми не розстилали білосніжного простирадла. Воно валялося на підлозі під тахтою.

Я поволі підвівся, струшуючи спочатку головою, потім ногою, що затерпла. Краєм ока я помітив, що одна половина розсувного святкового столу ледь тримається: його опора сильно підкосилася. Один поштовх лапою котячою — і вона звалиться до бісів собачих. Але секунду опісля це одкровення вже вилетіло з моєї голови. Під столом хтось мирно сопів, уткнувшись в диванну подушечку. Хтось дуже знайомий… Хто? Убийте, не пам’ятаю. Він був виряджений у костюм чарівника. А в кріслі поряд із тахтою, ніжно обіймаючи бутель самогону, хропів якийсь козак. Він мені теж когось дуже нагадував.

Оскільки до пива на люстрі мені зараз було не добратися, я вирішив спробувати пошукати кухню, де є, звісно, холодильник, а в ньому щось придатне, щоб похмелитися.

Підлога в залі теж була вельми живописною. Порожні пляшки і склянки, клапті паперу, фрагменти пюре, торта й іншої їжі, а також хроплячі тіла лицарів, магів, козаків, якихось дівчат, політиків (в тому значенні політиків, що вони були одягнені в колись акуратні костюми). То що тут було, врешті-решт!? І взагалі, де я? Не пам’ятаю…

Похитуючись, але намагаючись не потривожити цей хаос, я пробрався до виходу. В коридорі спіткнувся об когось ще, але він цього навіть не помітив. Підходячи до кухні, я відчув якусь підозрілу свіжість, І лише ступивши босою ногою на легкий' сніжок, що присипав кухню, усвідомив, що тут навстіж відчинено теплозвуконепроникне євровікно. Відшукавши холодильник (насилу, але відшукавши!), я зміг там знайти єдине, придатне мені зараз — бутель огіркового розсолу. Осушивши мало не половину посудини, я взявся старанно міркувати (про вікно я вже забув). То що ж тут усе-таки було? Так, треба б умитися. Де тут ванна?

Я вже порівняно швидко знайшов ванну кімнату і одночасно почав смутно усвідомлювати, що це начебто моя квартира. І начебто як на Землі. У ванні я знайшов повний басейн води, що прихопилася тонкою скориночкою льоду, і застиглий в ньому рушник (не інакше, як хтось колись збирався купатися). Нічого не відчуваючи, я хлюпнув в обличчя студеної води з ополонки біля крану, а потім і зовсім занурив в басейн голову, пробивши нею тонку крижину.

І тут я почув страшенний гуркіт, що долетів з кімнати, напевно спрацював «механізм» легкого поштовху котячою лапою по викривленій опорі столу. За ним пролунав приглушений стогін і лаконічний літературний мат. Цієї миті мене немов осяяло, моєї амнезії як не було. Я пригадав усе. Ну, майже все.

Таке буває раз на рік. Море гостей, бенкет, музика, відик, маскарад, астрономічні спостереження через ручну трубку підпросторового порталу, парашутні стрибки у вікно, яке потім забувають закрити, навіть єдиноборство в «невагомості» під зав’язку (ось звідки пляшка, підвішена до люстри)… Загалом, щорічний кваліфікаційний захід Конфедерації Рівноваги — Поєдинок Категорій, який закінчився традиційно — всі надудлилися вщент.

Козак у кріслі — головний представник чорних, координатор Суспензії, маг Громовурр. По підлозі розстелився колектив театру бойових дій — і білі, і чорні, — а також окремо запрошені гості-політики — сильні, як вони про себе думають, світу цього… того. Не важливо, загалом. Ну, а той знайомий чарівник під столом, на якого цей стіл тільки-но звалився, — генсек Ліги Світла, маг Спектран. І їм усім сьогодні на роботу.

А ніжку столу, здається, я вчора викривив. Щоб не проспати.

От голова!

Проте хто ж переміг? Я почав реанімувати пам’ять, оглядаючи в дзеркало свою пом’яту фізіономію. Так, Афганістан… Ірак… Корея… курячий грип… ракета не злетіла… аквапарк… ліки… пиво… О!

О! О! О! Вигук «О!» поступово набував все чіткіших контурів: О! О! О! «Оболонь»! «Оболонь».

Я повернувся в свою вітальню. Страшний гуркіт столу, що рухнув, породив ще більший розгардіяш, але так нікого і не розбудив. Побурчали маги з політиками незадоволено крізь сон — і знову децибелове хропіння. Локальна невагомість, настройка вектора гравітації, і я зависаю біля люстри, поряд із рятівною пляшкою оболоньського пива.

Мені вартувало відомих зусиль волі відірватися від напою.

Ну ось, тепер все стало на свої місця — я пригадав головне. Відповідальний Централь-Арбітр Конфедерації до ваших послуг! Я, тобто. Маг. Формально, сірий. І, схоже, у хлопців, які хропуть унизу, знову нічия. І знову вони після пробудження не зможуть чи не захочуть пригадати цей факт, згадуючи тільки приємне. Для себе. І прибіжать до мене на розборки.

А це означає, що через рік знову відбудеться Поєдинок. П’ять мільярдів дев’ятсот шістдесят другий. Набридли.

Сьогодні ж продовжу контракт із «Оболонню».