Володимир Даніхнов За хвилину до світанку

1. Інтелігент

— Привіт, — посміхнулася йому дівчинка-підліток, довірливо простягаючи праву руку. На зап’ясті дівчини Едик помітив сліди майже свіжих порізів і поспішно відвернувся, вдаючи, що чистить гвинтівку.

— Привіт! — наполегливо повторила дівчинка і обережно потягнула його за рукав.

Едик зацьковано подивився на неї, просячи Бога лише про те, щоб ніхто цієї миті не зайшов до кімнати.

Дівчинка була досить милою — ясні, без темних вкраплень, блакитні очі, довге, густе, золотаве волосся, витончений, трошки кирпатий носик — вона дуже нагадувала його власну дочку.

Дуже сильно…

Якщо не зважати на хворобливо-бліду шкіру і суворе чорне вбрання, заляпане, кров’ю — перед ним стояло звичайне тринадцятирічне дівчатко.

— Іди звідси, — самими губами прошепотів Едик.

Йому раптом здалося, що недалік скрипнула мостина.

— У мене проблема, — серйозно сказала дівчинка. — Я знайшла свою косметичку, але не можу нафарбуватися.

— Чому? — машинально запитав Едик.

— Я не бачу себе в дзеркалі, — відповіла дівчинка і відвернулася. Едику здалося, що вона зараз заплаче.

Він простягнув руку і погладив дівчину по голові.

— Заспокойся, — прошепотів Едик. — Незабаром це минеться.

— Справді? — тихо запитало дівчисько, сандаликом длубаючись у розтрощеному паркеті. — Я… я нічого не пам’ятаю… Час так швидко летить, що я просто не встигаю нічого запам’ятати. Я дурна, так?

При нагадуванні про час Едик швидко глянув на зап’ястя.

Годинник показував 0:35 ДЗ.

Остання цифра блимнула і перетворилася на четвірку.

— Я дурна? — знову запитала дівчинка, допитливо вдивляючись у обличчя Едика.

Тепер скрипіння почулося цілком чітко.

— Іди геть! — прошипів Едик. Дівчисько здригнулося, кинуло на нього розгублений погляд і поспішило до коридору, поступово розчиняючись у пітьмі.

Двері відчинилися, до кімнати увійшов Рой. У нього був втомлений, трохи відсторонений вигляд.

— Як прохід? — запитав він, сідаючи на розхитаний стілець.

— Усе тихо, — відповів Едик, знову беручись за гвинтівку.

— Я чув якийсь галас, — задумливо промовив Рой.

Едик здригнувся.

— Здалось, — промовив він якомога байдужіше.

— Напевно, — охоче погодився Рой. — Тут завжди хто-небудь виє або репетує як навіжений. З глузду з’їхати можна!

— Як хлопці? — запитав Едик.

— Усе ще розважаються, — позіхнув Рой. — Поквап їх, а я почергую.


Хлопці методично били худенького, інтелігентного чоловіка. Той раз у раз поправляв розбиті окуляри, що з’їжджали на ніс, болісно мружився, коли йому потрапляли між ніг чи по голові, і зрідка робив слабкі спроби піднятися — тоді доводилося попрацювати прикладові. Він нічим не був схожий на ту дівчинку-підлітка, хіба що кольором шкіри.

Коли до кімнати увійшов Едик, чоловік повернувся до нього і докірливо захитав головою:

— Ну навіщо ж так, молоді люди? Адже я тільки хотів дізнатись… Хотів узнати, що тут відбувається…

Ібрагім втоптав обличчя інтелігента в підлогу важким десантним чоботом і якийсь час задумливо спостерігав, як той мукає щось безглуздо-нерозбірливе. Сергій нервово засміявся, лагідно погладжуючи мертву сталь свого карабіна.

— Досить! — наказав Едик. Ібрагім негайно прибрав ногу з лиця блідошкірого.

— Де ви його впіймали? — запитав Едик Сергія.

Сергій гигикнув, оголивши жовті, знівечені карієсом зуби:

— Сам прийшов. З південного коридору. Напевно, у якійсь підсобці ховався.

— Запитував, як вибратися звідси, — незворушно додав Ібрагім.

Едик повернувся до нещасного, той тер добряче постраждале перенісся.

— Як тебе звуть? — запитав він.

Блідошкірий злегка вклонився:

— Здрастуйте. Мене зовуть… — обличчя його раптом стало схвильованим. Він набурмосився, немовби міркуючи і, нарешті, тихо вимовив:

— Я… я не пам’ятаю.

— Ти знаєш, де ти перебуваєш? — поцікавився Едик.

— Саме це я хотів запитати у ваших товаришів, — розгублено сказав інтелігент. Знову спробував піднятися, і знову Ібрагим поклав його на підлогу.

— Ти знаєш, що ти нелюдь? — запитав Едик, вмощуючись навпочіпки.

Блідошкірий недовірливо посміхнувся:

— Ви жартуєте?

— Ні, — серйозно відповів Едик. — Пиво!

Сергій з готовністю витяг з ящика в кутку дві пляшки. Едик узяв одну, задоволено подивився на етикетку.

— Чудове пиво, — посміхнувся він. — Світле, з легкою гірчинкою, мій улюблений сорт. Ти любиш пиво? — це вже до блідошкірого.

— Я не п’ю, — сумніваючись, відповів той.

Едик незворушно відкоркував пляшку, зробив кілька ковтків, потім хлюпнув трохи пінної рідини на ногу інтелігентові.

Той закричав нелюдським голосом, в корчах хапаючись за ногу і намагаючись втримати сповзаючу лахміттями шкіру.

— Вампіри, — похитав головою Едик, — удень ви — зовсім невинні створіння, не пам’ятаєте минулого, не нападаєте на людей… І ще вас дуже складно вбити — принаймні, звичайною зброєю. Адже ви невмирущі тварюки, приятелю! Однак, слава Богу, ви зовсім не переносите алкоголь. У будь-яких кількостях. Але пиво найкорисніше — якщо правильно його застосовувати, воно примушує вас говорити.

— Я нічого не пам’ятаю! — застогнав вампір, розмазуючи сльози, що котилися по щоках. Окуляри упали і тепер він підсліпувато мружився та крутив навсебіч головою, намагаючись роздивитися кривдників.

Сергій криво посміхнувся і затих, з сумнівом поглядаючи на Едика.

— Ти все згадаєш, — сказав той. — Подивись на годинник. Він на стіні, ліворуч від тебе.

Вампір повернувся (останній шматок шкіри відвалився від коліна й засичав, пропалюючи паркет наскрізь) і прошепотів:

— Я… я не бачу.

— 0:14 ДЗ, — охоче допоміг йому Едик. — Колись дуже давно час міряли інакше. Добу ділили на двадцять чотири години. Тепер годинник показує час, що залишився ДЗ — до заходу, або ДС — до світанку. Однак, навіть зараз легше вижити, якщо не дивитися на годинника. Ти мене розумієш?

— Де ми?.. — промурмотів вампір.

— Це Труба, — сказав Едик. — Коли ваша братія захопила владу на усій планеті, люди навчилися будувати міста під пластиковими укриттями — банями. Найближчі з них з’єднані Трубами — довгими тунелями із пластику. Так вже вийшло, що тиждень тому в одному такому тунелі зазнала краху монорейка. Труба не витримала — розкололася, й у щілину, що утворилася, заюшили вампіри. Нас надіслали усунути пошкодження. І заодно — усунути вас.

— Це мерзотно… — видихнув вампір. — Це… це настільки мерзотно…

Едик знову приклався до пляшки:

— Холодненьке, — сказав він, витираючи губи. — Правда, потішно, що для нас алкоголь — ледь не основа життя, а для вас — вірна смерть?

— Ви — вилупки! — з ненавистю видихнув вампір.

— Потішно, — повторив Едик. — Коли тебе били, ти мовчав. Що змінилося?

— Ісус сказав: «Підстав другу щоку…» — зашепотів вампір. — Але він нічого не говорив про те, щоб пройти повз ближніх… котрих б’ють по щоках… А ви збираєтеся вбити… вбити ні в чому не винних…

— Ти — християнин? — зацікавився Едик.

— Я… — обличчя інтелігента раптом прийняло осмислений вираз. — Я… Мене звати… Я називаюся Герман…

Годинник ледве чутно пискнув: 0:00 ДЗ.

10:43 ДС.

Сергій виплюснув вміст другої пляшки в обличчя вампірові.

— Добре пиво, — сказав Ібрагім, коли крики нелюдя стихли. — Не занадто слабке, щоб дати вампірові шанс, і не занадто міцне, щоб він мучився.


2. Монорейка

Едик дізнався про трагедію у Трубі три дні тому. Тоді йому подзвонив сам полковник Тетеря.

— Співчуваю, — ніяково промурмотів він. — Едику, я знаю, що у цьому поїзді була Інга. Я… я зрозумію, якщо ти відмовишся брати участь в операції…

— Я згоден, — відповів він сухо.

Вагон монорейки врізався у стіну Труби й прорвав її по усій висоті, вивалившись наполовину назовні. У чорний отвір, облямований розплавленим пластиком і горілими дротами упереміш з ізоляцією, було видно зірки.

— Крізь баню на них дивитися веселіше, — сказав чомусь Рой, потираючи перенісся. — Вони… вони якісь яскравіші…

Едик кивнув, хоча ніколи не любив дивитися на зірки. Вони не створювали йому проблем, це залишалося прерогативою людей.

Сергій тим часом вовтузився з біошукачєм, длубався у кожному закутку вагона, перевертав сидіння, заглядав під купи понівечених тіл. Робив він свою роботу не кваплячись, але все одно було помітно, що нервує.

Занадто багато життів забрала ця клята аварія.

Ібрагіму, схоже, було однаково. Він, немов тінь, ішов за Сергієм з гвинтівкою напоготові й іноді допомагав відтягувати трупи.

Едик сидів на ящику з пивом, у якому не вистачало приблизно половини вмісту, і курив, пускаючи димові кільця у стінний провал.

— Як там? — крикнув він Сергію.

— Глухо! — відгукнувся той. — Живих не залишилося. Якщо й були — вони вже нелюди.

Серце на мить завмерло, немов сумніваючись, чи варто йому стукати далі, а потім застукало, як скажене.

Адже він розумів, що все марно. Тому й відтягував час. Вони могли з’явитися на місці катастрофи ще удень.

— Що ти скажеш? — запитав Едик у Роя.

Той знизав плечима:

— Погано. Технікам тут копирсатися тиждень. До того ж ще треба забезпечити постійне прикриття… Назовні навіть руку страшно висунути — вмить відітнуть.

Едик кивнув і вистрілив у пітьму — мутно-сіра голова промайнула у щілині поміж вагоном та стіною і вибухнула гейзером липкої коричнюватої рідини.

— По пляшці? — запитав Едик, дістаючи з ящика «Оболонь».

— Стратегічні запаси пропиваємо? — спробував віджартуватись Рой.

Едик серйозно кивнув:

— Ти поки телеграфуй до центру. Розкажи, так, мовляв, і так, робота чекає серйозна. Живих нікого не залишилося.

Швидка тінь лише на мить блимнула, розрізавши вагон на дві частини і зникла, розчинилася в інших тінях, неживих і нерухомих.

Рой цього не помітив, він захоплено тицяв у клавіші радіотелефону, намагаючись зв’язатися з містом.

— Краще скажи… — прошепотів Едик піднімаючись, — щоб вони заварили вихід і сюди не сунулися…

Рой завмер із трубкою у руці.

Вигляду нього був досить жалюгідний.

Тіней стало вже набагато більше, і він їх побачив.


Люди, які щойно суцільним килимом устеляли підлогу вагону, піднімалися на ноги і з надзвичайною спритністю атакували їх.

Майже відразу не пощастило Сергієві — хлопчину миттєво накрила купа одноманітно блідих тіл із надзвичайно живими очима.

Ібрагім ще якийсь час відстрілювався, а коли зрозумів, що шансів нема, запхав дуло пістолета до рота і вистрілив.

Його схопили за ноги й відтягли до глибини вагона. Едику примарилось, що він чує плямкання. Хоча навряд чи — відстань була занадто велика.

Едик з Роєм стояли спиною до спини поруч із ящиком і вицілювали сірі тіні, що кружляли навколо у божевільному танку, але жодного разу не влучили — вампіри не збиралися лізти напролом, наче у якому-небудь стародавньому фільмі жахів.

— Гей! — крикнув хтось із блідошкірих. — Здавайтеся по-доброму! Ваш друг уже з нами!

Спочатку було тихо…

— Хлопці, це чудово! — крикнув Сергій, який, утім, не спішив виходити на світло. — Забудьте про те, що вам говорили раніше! Все це туфта! Я… я ніколи не почував себе так добре, так легко, так вільно… адже ви так само можете зробитися невмирущими, хлопці!

Куля верескливо ковзнула по металу і «пішла» кудись у морок. Рой тремтячою рукою вставив у гвинтівку новий магазин.

— Хлопці, ми легко можемо повернути цю кулю! — весело промовив Сергій. — Але ми хочемо дати вам шанс! Едику, Рою, нащо повторювати долю Ібрагіма? Ідіть до нас…

— Я хочу бачити свою дочку, — тихо, дуже тихо вимовив Едик.

Але вампіри його почули.


3. Інга

Це сталося тиждень тому.

Пізніше він скаже товаришам, що відчув щось лиховісне, моторошно неправильне, коли ключ сухо клацнув у замку, і двері з легким скрипом відчинилися.

Насправді було не так. Того вечора йому було добре, надзвичайно добре, такого не траплялося вже кілька років по смерті дружини. Сьогодні на роботі він раптом зрозумів, що у житті ще не все втрачено. У нього є сім’я і чудова донька.

Едик увійшов до вітальні, стягнув з ніг черевики і тільки тоді крикнув:

— Інго! Я вдома!

Квартира озвалася тишею і клацанням стародавнього годинника. Однак, це не було тишею порожньої кімнати. Едик відчував, що у квартирі хтось є.

Він замовк, прислухався, розгублено погладжуючи праву кишеню штанів, у якій тримав годинника, подарованого дружиною у день весілля. Нечутно крокуючи, пройшов по коридору, зазирнув до зали. Пішов далі, до ванної кімнати.

На підлозі перед міцними дубовими дверима валялася грубенька книжечка у дешевій обкладинці зі шкірозамінника — альбом з фотографіями.

І тільки зараз Едик відчув, що сталося щось моторошно неправильне, лиховісне…

Рухаючись автоматично, він підняв фотоальбом з підлоги і постукав у двері ванни.

— Облиш мене… — тихо відповіла Інга.

— Донечко, мила… — прошепотів він. — Відкрий…

— Не намагайся виламати двері, — сказала вона. — У мене твій ніж, батьку…

— Я… — почав було Едик, але замовк, не в змозі вимовити хоч що-небудь.

— Я знала, що у тебе є альбом, у якому зберігаються ваші з матір’ю фотографії, — прошепотіла Інга. — Я бачила ці фотографії — весілля, моє народження, ваші щасливі посмішки… Господи, як я тоді любила тебе, тату… за те, що після матері в тебе не було жодної жінки… за те, що ти продовжував кохати її… Я і не підозрювала, що є ще один альбом.

— Але…

— Чому ти не сказав мені, від чого вона померла? — запитала Інга.

Едик безсило прихилився холодним чолом до одвірка.

— Відкрий першу сторінку альбома, татку.

Він не відкрив її — він і так чудово знав, що там буде.

Сирий каземат, решітка з товстих залізних прутів, бліда дівчина у синьому, вицвілому вечірньому платті. І лише очі — яскраво зелені, без чорних цяток, що, взагалі, не характерно для вампірів.

— Лера дуже боялася смерті, — тихо сказав Едик. — Тому вона сама підставила шию під укус. Бог свідок, я не хотів цього…

— Перегорни сторінку, тату…

Тут були дві великі некольорові фотографії, знімав близький друг Едика, Рой. Він же проявляв плівку й друкував знімки. Едик нізащо не наважився б довірити це приватній фотомайстерні.

Підвал. Зв’язана по руках і ногах дівчина, яка нерухомо лежить на брудній підлозі. Поруч — упаковка пива. Улюбленого пива Едика — «Оболоні».

На іншій фотографії диспозиція ледве змінилася. У кадрі з’явився Едик з пляшкою напоготові.

— Я завжди вважала тебе простим менеджером пивоварної компанії, — тихенько засміялася Інга. — Але звідки у простого менеджера візьмуться такі пристрасті? І знання — навички професійного вбивці.

Він змовчав.

— Ще раз перегорни сторінку… — знову попрохала Інга.

— Досить! — владно наказав Едик і кинув фотоальбом на підлогу. — Вона сама зробила свій вибір, Інго.

— Вона хотіла жити, тату…

— Вона хотіла вкусити тебе!

— Яка тепер різниця… прощавай, батьку…

І тоді Едик урізався плечем у двері, з м’ясом вириваючи клямку з одвірка.

Того дня йому вдалося врятувати доччине життя.

Вона ввійшла у коло світла обережною котячою ходою, готова при найменшій небезпеці вдатися до втечі.

— Привіт, Інго, — привітався Едик.

— Здрастуй, татку, — посміхнулася дівчинка, оголивши гострі, білі зуби.

— Ти все-таки наклала на себе руки, — тихо вимовив Едик.

— Ні, тату, відтепер я набагато живіша від тебе, — майже ласкаво відповіла дівчина, погладжуючи невидимі порізи на лівому зап’ясті. — І зараз… зараз ніч, і я тебе пам’ятаю. Правда, чудово?

— Живіша від мене? — він раптом болісно засміявся, зриваючись на хрипкий кашель. — Адже у тебе відтепер ніколи не буде дітей, Інго…

— У тебе були… — посміхнулася вона. — Ти був щасливий?

— Так, — кивнув Едик.

Вона промовчала, продовжуючи з розумінням посміхатися.

— Едику, збоку трохи вампірів повзе, — прошепотів Рой. — Скажи своєму дівчиськові, щоб вони забиралися, інакше ніяких переговорів не буде…

— Пробач, Рою, — сказав Едик.

Хлопець, немов німий клоун, підстрибнув на місці і почав завалюватися навзнак — у його грудях зяяла величезна кривава рана.

Гвинтівка була гарячою, пахло розпеченим металом і смаленою плоттю — Рой відкинув зброю.

Інга насупилась і подивилася на нього.

— Я хочу, щоб це зробила ти, — попросив Едик.

Його дочка охоче оголила ікла.


Світ змінився майже миттєво.

Залишилося тільки два відчуття: легкий, майже непомітний голод і спокій.

Майже світовий спокій, який, кажуть, зазвичай спадає на відомих філософів, котрі все життя тільки те і робили, що шукали сенс життя.

Його ж спокій, утім, був пов’язаний трохи з іншим — Едик знав, що відтепер ніколи не вмре.

І саме це найбільше злякало його людське «Я», що не встигло ще повністю розчинитися у новій сутності.

Едик зробив крок назад, з жахом дивлячись на сірі обличчя, яка з’являлися з темряви — Сергій, його дочка, дядечко, дуже схожий на недавнього інтелігента… Усі вони бадьоро посміхалися Едику.

— Ну як, тату? — запитала Інга.

— Це чудово, — повторив Едик слова доньки, спостерігаючи, як знебарвлюється його шкіра.

Він подивився в очі своєї дівчинки і не побачив відображення.

— І це жахливо, — сказав Едик хрипко — його зв’язки мінялися, у горлі щипало — організм перебудовувався остаточно.

Інга завмерла здивована:

— Але чому?

— Адже я пішов на це лише для того, щоб страждати, — тихо відповів Едик, вдихаючи хвилюючий аромат крові Роя. — Щоб зрозуміти, як страждала вона… моя… Лерочка… А це… це занадто добре.

Погляд Едика впав на так і не відкорковану пляшку пива «Оболонь».

— Моє улюблене, — сказав він, піднімаючи крижану пляшку.

Вампіри відсахнулися, тільки Інга залишилася на місці з жахом спостерігала за батьком.

На диво смачне й живе пиво змило в стравохід пилюку сьогоднішнього дня і приємною прохолодою шубовснуло у шлунок, який іще не був проти таких напоїв.

За пивом у шлунок полилася шипляча, немов погашена оцтом сода, кров, розплавлені, начебто пластилінові, зуби і залишки пива.

На якусь мить Едик відчув себе вільним, вільним від усього цього проклятого світу.

А потім навіть відчуття розчинилися в напої, звареному з хмелю й солоду.


4. Фінал

— Татку… Я люблю тебе, татусю…

Тихо, так тихо, що чутно, як б’ється серце. Чи то годинник? Так немає ж, він електронний…

— Тату, не мовчи… Будь ласка, батьку…

Він розплющив очі і подивився вгору.

Та ж сама сіра Труба, той таки сморід горілого і плавлений пластик. А він сподівався, що все це наснилося…

Над ним схилилося лице доньки. Вона плакала.

— Що зі мною? — прохрипів Едик, відчуваючи жахливий біль у горлі. — Чому я… вижив?

Вона не відповіла, лише продовжувала тихенько плакати, не відводячи від нього своїх великих сірих очей.

Він простягнув руку і легенько змахнув з її щоки сльози.

— Яка ти гарна, — прошепотів Едик. — Моя донечка…

Інга кивнула, розгублено посміхаючись. Потім подивилася на його годинник і прошепотіла:

— Він розбився, тату… І показує зараз одну хвилину до світанку. Коли я тебе вкусила, залишалося всього кілька хвилин до сходу сонця. Тому не вистачило часу… на повну трансформацію… а зараз розвиднілося і… і ти залишився людиною, батьку.

Едик кивнув, немов і не сумнівався у тому.

— Тоді чому ти мене дотепер пам’ятаєш? — запитав він тихо.

— Я не знаю… — прошепотіла вона.

— У тебе колір шкіри став темнішим… — сказав він. — Але однаково дуже блідий… треба буде з’їздити на південь, там в них чудові солярії…

— Добре, батьку, — промовила вона. І додала ледве чутно: — Пробач мені, тату.

Інга допомогла Едику підвестися, і вони разом покрокували по Трубі повз вампірів, які здивовано кліпали очами, і розгублено посміхалися одне одному.

Вони мали лише один день, щоб повернутися до міста.

Але вони вірили, що встигнуть до заходу.


Загрузка...