Право на пиво

Віталій Копил Цей незайманий світ

Я вивів корабель на орбіту в точно визначений час і зробив кілька обертів, щоб роззирнутися.

Патруля не було. Почасти це втішало. Минулого разу мені явно пощастило — реакція патрульного була трохи гіршою від моєї, і я встиг вискочити у гіперпростір. Якби сталося інакше, то навіть одного пострілу з його квазіентропійного прискорювача було б досить, аби я досяг нірвани у Великій Порожнечі. Слава Будді.

З іншого боку відсутність патруля наводила на думку про відсутність об’єкта охорони, що, безумовно, ускладнило б моє завдання. Я кинув оком на оглядовий екран. Два поділених океаном континенти мали цілком мирний вигляд, що підтверджувалося й звітом бортового нейрокомп’ютера: ефір чистий (тільки білий шум та розряди), ніяких слідів цивілізації в атмосфері, океані, на поверхні та під нею. Планета починала мені подобатися, і я зважився посадити корабель.

Своєму II я довіряю безмежно. Проте він тільки машина, він має право помилятися, а я — ні. Ризик для мене передусім — нездатність передбачити вплив усіх чинників. Ви здатні передбачити усі чинники? От і я не здатний, тому завжди готовий до несподіванок…

Я вибрав траєкторію входу в атмосферу максимально наближену до метеоритної — чомусь здавалося, що крупні метеорити тут — явище звичне. Точку посадки вибрав у океані. Певна річ, це була звичайна пересторога: зенітні лазери не змогли б пробити моє силове поле, а присутність генераторів антиматерії мій II засік би ще на орбіті з субелементарного фону. Але безпека — передусім.

Компенсатори перевантаження працювали бездоганно, я навіть не відчув, як корабель ударився об воду. Автоматично визначався курс — до північного континенту. Ефект корабля силового поля захисту притягнув безліч морських мешканців. Навкруг корабля закружляли шалені вихори від цілеспрямованого руху малих і великих тіл — ближче до джерела. Я виключив захист.

Недалеко від узбережжя, коли глибина та нескінченні коралові рифи позбавили важкий корабель маневру, я відпустив його на дно, щоб прямувати далі гравітаком. Я вихопився над поверхнею океану й, подолавши звуковий бар’єр, на невеликій висоті помчав углиб континенту. Вже за годину я прибув на місце.

Люк за плечима з тихим шипінням зачинився. Я стояв на невеликій височині. Мрячило. По хмарному небу перебігали невиразні тіні. Повітря було сповнене звуками: дзижчання, шелест, потріскування. Сотні метеликів та бабок, не зважаючи на погоду, кружляли у чудернацькому танку. У болоті величезні звірі ловили своїх менш успішних дрібних побратимів. З-поза лісу лунало страшенне виття. Ліс навіть здалеку вражав розмірами дерев. Мені здалося, що я бачу кипариси, та легка імла заважала розгледіти їх краще.

Якщо я правильно розрахував координати, пошуки не мали бути занадто довгими. Години дві, максимум три. Я перевірив набої обох бластерів, зробив прив’язку системи навігації до корабля й гравітака, встановив хронометр на зворотний відлік і рушив. Піша прогулянка трохи не відповідала системі безпеки, але зараз мені захотілося романтики — відчути себе первісним мисливцем чи навіть розвідником. Зрештою, нейрошолом передавав відбиток з моєї сітчатки до II, і я завжди міг сподіватися на вогневу підтримки гравітака.

На жаль, той-таки шолом дуже звужував поле огляду, а мембранний респіратор перешкоджав диханню, тому я пізно зауважив птахоподібне страховисько, що на величезних шкірястих крилах спікірувало звідкілясь збоку. Сильний удар у плече збив мене на землю. Я встиг згрупуватися й уже через секунду після падіння одним пострілом знешкодив цього демона. Видовище було варте уваги, але я більше не мав часу на романтичні пригоди, тому увімкнув панорамний відеосенсор, що передавав безпосередньо до мого зорового центру картинку навіть того, що відбувалося за спиною, та пішов далі до лісу. Десь там була річка. Глибока стародавня річка, яка широкими і розлогими звивами текла до океану, але не впадала у нього, — величезні болота повністю вбирали її, до останньої краплі.

Я дістався до річки без пригод, лише раз у лісі мені довелося поступитися дорогою істоті розміром з гіпопотама, але подібній на жабу. В лісі справді росло кілька кипарисів, ну, майже кипарисів. Я пішов берегом проти течії сам не дуже розуміючи, що сподіваюся відшукати. Зрозуміло, що не побачив ніякого промислового устаткування, жодних труб або насосних станцій. Власне, я знав, що нічого цього тут не буде — просто мені хотілося нарешті сісти на цю планету. Мабуть, десь у глибині підсвідомості просто було бажання прогулятися берегом цієї річки та обдумати свої дії надалі…

Я побачив її на піщаній мілині. Вона лежала на блакитному піску жовто-оранжевим пузом догори. Та це ж… Повільно, ще не вірячи в удачу, підійшов до неї та підняв. Не зважаючи на численні рівці та подряпини, текст можна було розрізнити. Ось «О», «В», іще «О». Далі вгадувалася «L»…

Я подивився на річку. Мільйони тонн чистої, свіжої води. Без домішок та радіоактивного мулу. Мільйони тонн. Так, Вони завжди говорили правду. Вони не приховували. Вони кричали про це — їх ніхто не чув. Вони писали на кожній бляшанці, що беруть воду з Юрського горизонту. І Вони вже триста років беруть воду з Юрського горизонту. Є тільки один нюанс: Вони беруть воду просто з Юрського горизонту, безпосередньо у Юрському періоді.

Я сховав порожню бляшанку з-під «Оболонь — преміум» у кишеню та викликав свій хронокорабель. Шукати місце безпосереднього забору води не було жодної потреби. Пора повертатися.

Я кинув останній погляд на ліс, жалкуючи, що в моїй сучасності немає такої розкішної папороті, бронтозвірів, фантастичних метеликів — усього того, чим сповнений такий молодий світ.

Вже сидячи у кабіні корабля, я ще раз роздивився бляшанку. Мою увагу привернули грифони. Як символ єдності. Так, символ єдності води, хмелю та солоду… Грифони — здається, їх ще називали собаками Зевса. Я відкинувся на бильце крісла та беззвучно засміявся. Здається, я здогадався, де Вони беруть хміль…