Н.Е.Нормальний Пиво поза законом

Дивна штука — студентська дружба! Майор міліції Іван Іванов їхав на зустріч зі своїм колишнім однокурсником-радіофізиком, сповнений неоднозначних почуттів. З одного боку, він радів цій зустрічі. Ще б пак, він їхав до друга, свого тезки, причому «подвійного», оскільки прізвище у нього було, як той сам казав, «майже російське, але українське» — Іваненко. Вони дружили з першого курсу. І, як часто це буває між чоловіками, почалася дружба з банальної бійки. А причиною бійки став спочатку жартівливий аналіз закінчень їхніх прізвищ, що переріс в аналіз подій трьохсотрічної історії. Згодом якось непомітно замість слів «росіянин» та «українець» стали використовуватися їхні синоніми, що не подобалися обом, а потім… Іванов уже не пам’ятає, як почалася бійка. Але дуже добре запам’яталася сцена примирення. Це було так зворушливо! У нього навіть зараз підступив клубок до горла. Бо тоді він зрозумів, що знайшов справжнього друга назавжди. У будь-який час доби, якщо треба, вони могли звернутися один до одного за допомогою.

Власне, зараз майор Іванов і мав допомогти своєму старому другові. Учора, ледь не опівночі, Іваненко зателефонував і сказав, що треба вирішити одну проблему з даішниками. От «майже однофамілець» і їхав до друга з радісним почуттям своєї потрібності. Іншим почуттям була якась незрозуміла провина перед другом. Вони не бачилися… Скільки ж років минуло? Недавно було двадцять років після закінчення університету. Іванов не зміг прибути на зустріч випускників — служба, «…и опасна и трудна, и на первый взгляд, как будто, не…»— мимоволі зазвучали в голові слова призабутої пісні. Іванов не пам’ятав, як було в оригіналі — чи то «не видна», чи то «не нужна». Не міг він згадати і коли бачився востаннє з Іваненком. Саме це і викликало в ньому почуття провини. Жити в одному місті і не бачитися стільки років. Раніше хоч з днем народження вітали. А зараз? Телефон домашній, телефон робочий, телефон мобільний, автовідповідач на роботі і вдома, факс на роботі і вдома, пейджер, електронна пошта, звичайна пошта. І — тиша!

Попри довгу перерву у стосунках з однокурсником, не було відчуття, як би це сказати, забутості, чи що. Іванов зараз їхав до нього так, начебто вони попрощалися минулого тижня після семінару з політекономії. Чомусь цей предмет особливо запам’ятався.

Можливо, тому, що на початку вісімдесятих, у розквіт застою, на семінарах з політекономії молоді технарі, нітрохи не бентежачись, цікавилися, чи не прийшов час ввести в СРСР двопартійність. Пропонувалася компартія «а» і компартія «б». От нехай вони, мовляв, змагаються, у кого програма краща. Про демократів, лібералів, консерваторів тоді ще не знали.

Спогади молодості перервав мобільник. На екрані світилося «Іванко». Чи то скорочене від «Іваненко», чи то пестливе від «Іван».

— Слухаю, — сказав у рурку Іванов.

— Ти скоро? — пролунало в слухавці.

— Я вже біля під’їзду.

— Піднімайся! Код вхідних дверей 666.

— Здуріти можна…

Іванов не йняв віри, що його друг міг погодитися на три шістки у коді замка. Життя склалося так, що випускник радіофізичного факультету Іван Іваненко став священиком православної церкви. Служив у невеликому храмі у містечку за сорок кілометрів від столиці. А Іванова доля привела в міліцію. З цього приводу друзі теж жартували. Мовляв, служимо. Тільки один служить Богові, а другий… Слова пісні про небезпечну і важку службу знову зазвучали в голові. Наскільки Іванов знав свого друга як щирого християнина, той мав перешкодити клятим шісткам при вході у власне житло, тож зустріч із другом, який завжди любив пофілософствувати, без дискусій не обійдеться, і вже приготував своє перше запитання про «число звіра».

— Закладаємось, що я знаю, яке буде перше твоє запитання? — без звичайних вітань зустрів Івана його старий друг.

— Ну?

— Ти запитаєш, яка проблема виникла з ДАІ.

Від несподіванки Іванов знітився.

— Правильно? Чи ти будеш цікавитися дурницями типу трьох шісток?

— Ну, ти гад… — тільки і видавив із себе Іванов, а собі подумав, що справді забув, що його запросили допомогти вирішити проблему з даішниками. А він захопився спогадами…

— Я не можу бути гадом за визначенням, — спокійно і з гідністю відповів другий Іван. — Я священик. А, відповідаючи на твоє запитання, скажу: Бог шісток не боїться. А я, як його слуга, це сполучення просто ігнорую.

— Ростеш, Іване! Ну, ми теж щось можемо… Не хвилюйся! Допоможемо. О! Вірші. Річ у тім, що для нас ДАІ — не проблема. Тому я і не хвилювався. Навіть зрадів, що можу поспілкуватися зі старим другом.

— От і добре! Давай швиденько продемонструй свої можливості, а потім пива поп’ємо.

— Таж піст, батюшко! — зраділо закричав Іванов, вирішивши, що зміг підловити друга-священика на порушенні.

— Ай-я-яй! — вдавано почав журитися «викритий» порушник. — Як же це я? Забув, що почався різдв’яний піст. Алкоголь хотів ужити. Ганьба!

Потім він підійшов до холодильника і дістав пляшку пива. Ніби з жалем, що не доведеться поласувати улюбленим напоєм, подивився на неї, а потім, різко змінивши інтонацію, промовив:

— Хоча… — і весело подивився на друга.

— Ну! Не тягни! Що «хоча»?

— Читай! — Іваненко підніс до очей Іванова пляшку.

— «Оболонь». Ну?

— Далі читай!

— «Преміум бір»…

— Далі!

— «Хай кволиті продакт»…

— Ну, ти справжній мент. Головне читай! Великими буквами написано!

— Безалкогольне… А-а-а!

— Нарешті! Ти забув анекдоти про міліціонерів? Пиво безалкогольне, тобто не містить алкоголю. Це мені Фляк презентував як священнослужителю. Він зараз працює на «Оболоні». Можна пити й у піст. Був цілий ящик! Ще дві пляшки залишилися. До речі, «Оболонь» позиціонує його як продукт, який можна випити і сісти за кермо. Це ваш брат даішник повинен знати. До речі, повернімося до ваших баранів!

— Я осоромлений. Готовий виконати будь-яке ваше завдання. Що там у тебе?

— У Крим відправився автобус із прочанами. У Криму, щоб ти знав, починалося християнство, яке потім поширилося далі на північ. У Херсонесі збереглися залишки катакомбних церков, які віруючі споруджували під будинками. У Херсонесі були десятки храмів. Коротше, поїхала група пенсіонерів, парафіян мого храму, за свої гроші, а їх не пускають.

— Як це не пускають?

— Ось так! Нарвалися на якогось ідіо… нехорошого даішника, який заявляє, що траса закрита на ремонт, тому їхати не можна.

— Може, і справді ремонт. Я пам’ятаю, там таки збиралися ремонтувати чималий відрізок дороги.

— Ага! Збираються. Але ще не почали, я з’ясовував. Поки почнуть, вони вже назад повернуться. Якщо ти допоможеш, звичайно. Автоінспекція просто перестраховується. А може, пива хоче. Безалкогольного.

— Розберемося! Який автобус? Номер?

— Ось шпаргалка! Тут усе написано.

Іванов дістав записник, відразу перетворився зі студентського товариша на вимогливого майора міліції, набрав номер на мобілці і насупив брови.

— Здравія бажаю! — привітав він когось. — А скажи-но мені, сержанте, що там пенсіонери в автобусі? Не бунтують?

Якийсь час він мовчав, слухаючи пояснення, потім кашлянув і сказав:

— Ясно. Цих пропустити!

Напевно, той, кому призначався наказ, щось заперечував, тому що Іван різко і жорстко запитав:

— Ти українську мову розумієш? Пропу-сти-ти!

Обличчя майора випромінювало самовдоволення. Він весело подивився на друга і потягнувся.

— От і все. А де сім’я?

— Не знаю. Дружина до когось у гості збиралася. А за сином я вже не встигаю стежити. Щодня з якоюсь новою дівчиною.

— Весь у тата?

— Якщо мати на увазі татка зразка двадцятилітньої давності, то так.

— А зараз ти — інший?

— Точно! Не дражни гріхами юності! Почекаємо сім хвилин.

— Чому сім? Щасливе число, так? — ущіпливо запитав Іван.

— Щасливе число, так! — передражнив Іваненко. — Знаєш, якось Альберт Ейнштейн прибив на дверях підкову. Його гості поцікавились: навіщо? «Як? — відповів учений. — Хіба ви не знаєте, що підкова приносить щастя?» — «І ви, великий учений, вірите в це», — здивувалися гості. — «Ні, я не вірю. Але, кажуть, вона приносить щастя, незалежно від того, віриш чи ні».

— До чого це? — здвигнув плечима Іванов.

— Та так. Насправді, я прихильник теорії, що кожний отримує по своїй вірі. У що віриш, те й маєш.

— Так, я пам’ятаю. Ти ще на п’ятому курсі мене в цьому переконував. Слухай! А пам’ятаєш, ти мені давав фантастичне оповідання читати. Там учений потрапляє на якийсь невідомий острів. Аборигени вважають, що земля в центрі, а сонце, місяць і зірки — це невеликі кульки, які кружляють навколо землі. А вчений зробив прилад, подібний до телескопу, щоб довести помилковість їхніх поглядів. І раптом виявив, що прилад підтверджує те, про що говорили аборигени. А мораль сій байці така: світом керують не фізичні закони, а переконання.

— Я теж пам’ятаю. А ти чого згадав?

— Просто я раптом змакітрив, що це ти сам оповідання написав. Так?

— Не даремно, друже, в міліцію потрапив. Через двадцять років до тебе дійшло. Через двадцять років, дивись, і підполковника одержиш.

— Ты, Вань, на грубость нарываешься, все, Вань, обидеть норовишь, — хриплуватим голосом «під Висоцького» продекламував Іванов. — Сам же вчив, що реагувати на життя треба радісно. От і порадів би за друга, який щось зрозумів, а ти насміхаєшся…

— Вибач, Ваню! Твоя правда…

— А ще священик!

— Ну, прости, Іване! — зрозумівши, що друг образився серйозно, Іван підійшов до нього і поклав руку на плече. — Я священик, але я не святий. Ти знаєш, у мене недавно, з півроку тому, випадок був. Проїхав я на червоне світло. Дурниця, звичайно, не дочекався секунди-дві, поки загориться зелене. Поспішав. І, як на зло, ваш брат даішник. Штраф. Слухай, така жаба мене задавила! Так платити не хотілося. І розумію, що сам винен. І формально винен, тому що порушив правила. І порушую принципи, які сам же проповідую, а жаба давить. Навіть хотів тобі дзвонити, щоб ти слово замовив.

— Чому ж не подзвонив?

— Переміг себе. Хоча досада ще довго залишалася. Я ж бо думав, що я шляхетний. А жаба давила. Не святий я, Ваню, даруй мені. Нас характеризують не наші помилки, а те, як ми їх виправляємо. Ти ж добре пам’ятаєш: «Місце зустрічі змінити не можна»?

— Авжеж? Сто разів дивився.

— Коли взяли Ручечника із шубою англійця, і колеги побоювалися, що будуть непотрібні розмови, твій улюблений Жеглов заявив: «Правопорядок в стране характеризуется не наличием воров, а умением властей их обезвреживать». Давай знешкодимо нашого злодія, який хотів украсти наш гарний настрій!

Заграв мобільник. Іваненко взяв рурку:

— Ну що, Миколо Петровичу? От і добре. З Богом!

— Усе нормально?

— Так. Подзвонив старший групи, повідомив, що пропустили. Спасибі тобі!

— Нема за що. Звертайтеся, отець Іван, коли потреба, — Іванов був задоволений, що не осоромився перед товаришем, що тема ментів була зам’ята, і вирішив перевести розмову в іншу площину. — Слухай, а як правильно — отець Іван, чи отче Іван?

— Правильно «отче Іване». Слово «отче» використовується при звертанні. Це кличний відмінок. В українській мові він використовується дотепер, а в російській вийшов з ужитку. От у церкві при звертанні до священика кажуть «отче» і ще при звертанні до Бога — «Боже», а в інших випадках росіяни використовують називний відмінок. А у нас: Іван-Іване, мама-мамо, друг-друже, пан-пане…

— Усе ти знаєш!

— Багато чого забув уже. Закон Гей-Люссака з законом Бойля-Маріотта вже плутаю.

— Слухай, ти на двадцятиріччі випуску був?

— Так. А ти навіть не подзвонив…

— Служба. ДТП. Я навіть забув. Мені староста дзвонив, поздоровив… А багато наших було? Бєлий був? Я знаю, він крутий підприємець… А Монч, знаєш, куди сина учитися направив? На радіофак! Клас! Учиться по тих же книгах, що і батько. А Фляк був?

— Ні. Він саме з «Океном Ельзи» був у турі по Україні.

— Ти ж казав, він на «Оболоні».

— От «Оболонь» і спонсорувала. А він типу представник фірми. Мені Бабич розповідав. Вони дружать. Тобі подобається «Океан Ельзи»?

— Так. Особливо ця: «Ти машина, і я машина…»

— Улюблена пісня даішників?

Іван не відповів, замислився.

— Да-а-а, — задумливо вимовив він по якійсь хвилі. — А я ніяк зрозуміти не можу, як ти став священиком. Учився добре. Фантастикою захоплювався.

— Я і тепер захоплююся.

— А як же православ’я? Не суперечить?

— Ти, Іване, хочеш за сім хвилин осягнути ази православ’я? Це — як курс фізики за ніч перед іспитом.

— Ну-у, я трохи підкований. Читав Євангеліє. Знаю Символ Віри. Знаю, що християн два мільярди. З них православних щось трохи більше десяти відсотків, а католиків — майже половина. Мені, до речі, католицька церква теж більше подобається. Там якось затишніше. Сісти можна, коли у нас стояти треба.

— Гм-м. Ти, все-таки, сказав «у нас».

— А ще мене дратує старий стиль. Що наша церква собі думає? Плутанина! Я зо два роки тому хотів поститися. Пам’ятаєш, ти мене переконував, як це корисно для душі і тіла… Ну і що? Новий рік, усі п’ють, гуляють, веселяться, столи їдлом заставлені, а наші святенники суворо так пальчиком — ніззя! А католики — молодці. Усе по-людськи. Ось ти можеш це пояснити?

— Можу. Католики хочуть, щоб людині було краще, а православні — щоб людина була кращою. Це важча задача. Католицька церква ближча до людей, а православна — до Бога. Тому нас і менше. Хоча, якби було якесь голосування, якийсь православний референдум, проголосував би за перехід на старий стиль, звичайно. А поки що православній людині пропонують вибір: жити за світськими законами чи за церковними. І кожен має право вибору.

— Ні, мене інше цікавить! От дивись! Різдво: коли воно правильно настає — у католиків чи у нас?

— Баню, ну ти ж технар, хоч і колишній! У кожного своя система координат.

— Не те! От дивись! Пам’ятаєш, хтось нам говорив, що на Водохреще, коли воду святять… У цей день, 19 січня, водохресна вода змінює свої фізичні властивості, поляризацію, чи щось у цьому роді. Пам’ятаєш?

— Ну?

— Так от, якщо перейти на старий стиль, то, виходить, що вода буде змінювати свої фізичні властивості не 19-го, а 6-го. А в чому ж тоді буде свято? Чи ти хочеш сказати, що і поляризація почнеться на 13 днів раніше? Це ж нонсенс!

— Я можу тільки повторити те, що говорив раніше, — трохи сумно вимовив священик. — Світом керують не фізичні закони, а переконання.

— Дістав ти! — обурився міліціонер. — Ми ж у реальному світі живемо, а не у фантастичному. Бань, ну ти ж технар, хоч і колишній! Ну? При нагріванні тіло розши-и-ирюється. Молекули в ньому є такі, пам’ятаєш? Коли людина вип’є, молекули спирту потрапляють у кров. Змінюється її біохімія. Кров потрапляє в мозок, людина стає п’яною. Ну? Усе через молекули спирту. До чого тут переконання?

— Та до того, що рішення пити чи не пити — це результат морального вибору, а не фізичного закону.

— Добре, а якщо… — майор замовк.

— Що, якщо?

— Нічого! — Іван Іванов розсердився. — Давай перервемо наш диспут! Давай пиво пити! Ти обіцяв.

— Давай. Тільки слухай, ти ж на машині. Спочатку підкинь мене в одне місце. Тут недалеко, а потім поп’ємо, поговоримо спокійно.

— Ти ж казав, це пиво можна пити за кермом.

— Ну не в прямому ж сенсі.

Сівши в машину, майор, уставив ключ запалювання і рвонув з місця. Було видно, що він ще збуджений.

— У тебе бензин на нулі! — глянувши на панель, несміливо попередив Іваненко.

— То й що? Буду думати, що в мене повний бак. Кожний одержує по своїй вірі! Так?

— Ти ж не віриш.

— Вірю!

— Невже?

— Вірю! Я залив сьогодні повний бак. Просто індикатор поламаний, не показує, — настрій міліціонера покращився.

Обидва Івани приїхали до якоїсь старенької бабусі. Священик про щось поговорив із нею, потім підійшов до друга і попросив:

— Іване, я гроші забув. Хотів допомогти трохи. З’їзди до мене додому! Там у письмовому столі внизу. Усі забери!

Повернувся Іванов чомусь надто веселим.

— Ти так пишаєшся своїм приколом з бензином? — зауваживши його збудження, запитав Іваненко. — І чому так довго? Пів на сьому вже.

— Код замка забув, — пожартував міліціонер. — Поїхали додому?

Усю дорогу Іванов мовчав, тільки насвистував, щось із репертуару «Океану Ельзи», періодично повертаючись до теми «Як же так? Як же так?»

Удома він, немов господар, підійшов до холодильника.

— Давай-но спробуємо твоєї «Оболоні»!

— Давай!

Майор уважно оглянув пляшки, ніби вибираючи, у якій більше пива. Потім одну простягнув хазяїнові.

— Ти наливай мені, а я — тобі! Будемо так послуговуватися. На знак поваги.

Він налив повний кухоль пива і простягнув Іванові. Той зробив те ж саме.

— Будьмо!

— Гей! — підтримав майор. І цокнувся з другом.

— Добре, що ти не цураєшся нашої мови, — надпивши з кухоля й облизавши губи, благодушно сказав Іваненко. — А то кожний вважає своїм обов’язком поприколюваться. Ну, як пиво? Правда, клас? Як справжній «Преміум». Фляк казав, що на заводі це пиво варять як справжнє, а потім за допомогою спеціальної мембрани видаляють з нього спирт. Тож у ньому є все, що має бути в пиві, крім градусів. Хоча…

Він знову пригубив з келиха, ніби пробуючи пиво на вміст алкоголю.

— Що «хоча»? — насторожився Іванов.

— Хоча ефект такий, начебто п’єш звичайне пиво. Сам розслаблюєшся, «життя стає світлішим», дружина привітнішою, діти слухнянішими, друзі, як ось ти, добрішими.

— А я що, злий хіба?

— У тебе спочатку було таке обличчя, ніби ти мені отрути підсипав.

— Не поняв! — закричав міліціонер.

— Тепер я жартую. Просто я згадав, звідки пішов звичай цокатися склянками. Знаєш?

— Не задумувався.

— Правильно, за тебе ж начальство думає… Стоп-стоп-стоп!!! Я жартую. Слухай про звичай! У середні віки, коли було модно підсипати отруту у вино, для того, щоб продемонструвати довіру один до одного, за столом переливали вино з келиха в келих. При цьому келихи вдарялися. Пізніше, коли мода на отруту минула, звичай переливати з келиха в келих, як символ поваги, залишився. Тільки трансформувався в просте цокання.

— Клас! Буду тепер усім розповідати. А пиво і правда діє як звичайне. Може, тут таки є алкоголь? Мені здається, що моє «життя стає світлішим» теж.

— Не бійся, майоре! Менше половини відсотка! Допустимо.

— І даішники не причепляться?

— Перевірено.

— Точно?

— Чого ти прискіпався? «Точно-точно?»

— Та тому, що ти захмелів уже, отче Іване!

— Баран ти, твоє благородіє. Я ж тобі пояснював, що пиво без спирту. Це чисто психологічний стан.

— Невже?!

— Ох, стомив ти мене, старий друже. Може, дійсно, тебе звичайним «Преміумом» почастувати? Тобі ж можна. Хоча, ні. Ти ж за кермом.

Іванов підхопився, поправив піджак і несподівано заявив:

— Поїхали!

— По «Преміум»?

— За премією! Переможцю диспуту… Поїхали! Щось покажу.

— «Ладно, я буду покорным…», — хриплуватим голосом «під Висоцького» погодився Іваненко.

У машині, що летіла зі швидкістю понад сто кілометрів на годину, Іванов знову почав наспівувати «Як же так?»

— Я не зрозумів, що це за гра слів: «Преміум» — премія? — запитав Іваненко.

— Почекай!

Вони саме під’їхали до посту ДАІ.

— Посидь! — скомандував майор і побіг до будки.

За хвилину він повернувся з трубкою.

— Ану дихни!

— Ти згадав, що у тебе в дипломі записано «інженер-дослідник» і вирішив перевірити дію безалкогольного пива? Будь ласка!

Іван смиренно взяв трубку і сильно почав дути.

— Ну, досить-досить! Відмінник… — майор узяв трубку в руки і підніс до очей. — Не поня-яв… А ну ще раз! Ти не сачкуєш?

— Та будь ласка! — Іван, зробив страшні очі, надув щоки і з усієї сили почав знову випускати повітря з легенів.

Трубка колір не змінила.

— Чорт! — крикнув майор.

— Не чортихайся! — осмикнув Іван.

— Блін, невже я пляшки переплутав?

Іванов сам почав дути в трубку.

Трубка колір не змінила.

— Чорт! — знову сказав майор.

— Ізиди! — чи жартуючи, чи серйозно скомандував священик.

Майор не поспішаючи пішов до будки, несучи безбарвну трубку. А коли повернувся, то якось відсторонено сів за кермо і тихенько рушив з місця.

— Що трапилось? — запитав Іваненко. — Ти поводишся неадекватно. Тебе так вразило, що безалкогольне пиво дійсно виявилося безалкогольним? «Оболонь» — фірма чесна. Фляк казав…

— Набрид ти зі своїм Фляком! — різко урвав міліціонер.

— Ва-аню! — голосом, яким мама попереджає дитину, що поставить у куток, промовив священик.

— Вибач! — Іван розслабився. — Річ у тому, що хотілося мені тебе сьогодні покарати. Каюся, отче! Заздрю я тобі. Є в тебе своя філософія. Легко тобі з нею. А я хотів приколотися. Коротше, дістав ти мене, вибач, своїми моральними принципами. Тому… Коли ти послав мене до себе додому за грошима для бабусі…

Іван замовк. Мабуть, вирішував, продовжувати чи приховати якусь свою таємницю.

— Коли ти послав мене до себе додому за грошима для бабусі, — усе ж продовжив він, — я по дорозі заїхав до магазину і купив пляшку «Оболонь-Преміум». Удома я випив твоє безалкогольне, а в порожню пляшку налив свій «Преміум». Там п’ять відсотків спирту. Акуратно закупорив. Коли ми приїхали, я налив його тобі замість безалкогольного, щоб потім довести пріоритет фізичних законів. Трубка повинна була показати, що у твоїй крові є молекули спирту. Нічого не розумію. Трубка справна була.

— Звідки знаєш?

— Перевірив! Дав там одному сержантові дихнуть. Та він тільки в руки її взяв, вона вже посиніла. Як таких у ДАІ тримають?

На сім хвилин запала мовчанка. Потім Іванов зітхнув і сказав:

— Вибач за експерименти! Я ще трошки залишився фізиком.

— Фізик-радіофізик… — Іван був трохи приголомшений витівкою старого друга.

— А ти фантастичні оповідання ще пишеш? — раптом запитав Іванов.

— Так… Раз на п’ятирічку. І тільки за мотивами християнства. А що?

— Ось тобі якраз ідея для оповіданнячка. Зіткнення віри і безвір’я. Що скажеш? Чи пиво, що не підкоряється законам фізики. Чи пиво поза законом. Красиво? Пиши! Якраз у самвидаві проходить конкурс на краще оповідання про пиво. Гонорар на двох.

— Подумаю… Може, краще — «Пиво в законі»?

* * *

Удома Іваненко застав дружину і сина. Побачивши чоловіка, дружина, запитала:

— Їсти будеш?

— Так.

— А пиво?

— Так. А що є?

— Твоє безалкогольне.

Вона пішла до холодильника, відчинила дверцята й заглянула в середину. За хвилину вона гукнула:

— Андрійку! Синку! Я тебе просила татові пива безалкогольного купити.

— Я купив дві пляшки, як ти просила, — долетіло з кімнати.

— І де воно?

— У холодильнику!

Дружина Іваненка тільки стенула плечима:

— Не вір очам своїм…

— Що таке? — поцікавився Іван.

— Пива немає.

— Якого?

— Твого. У холодильнику.

— І де воно, по-твоєму?

— Не знаю. Я сьогодні затрималася. Прибігла додому вже на початку сьомої, узяла детектив Платової. Оксані обіцяла. Вона детективи любить. Дай, думаю, захоплю пива холодного з холодильника. Вона ще безалкогольного не куштувала. Андрія попросила зганяти в магазин купити натомість. Думаю, поки ти прийдеш, воно якраз холодне буде… А зараз його немає.

— Коли, ти кажеш, удома була? На початку сьомої?

— Так.

— Синку! А ти коли за пивом ходив?

— Як тільки мама сказала. Я ж слухняний.

— Молодець! Тепер мені все зрозуміло.

— Що тобі ясно? — запитала дружина. — Ти поясни! А то я боялася, що пиво пропало.

— Не хвилюйся! — спокійно відповів Іван. — Усе гаразд. Просто… Вважай, що воно не підкоряється законам фізики. Це пиво поза законом.

Він пішов у кабінет і взяв слухавку:

— Алло, Іване? Я подумав і вирішив написати оповідання. Сюжет у мене вже є, а назва нехай буде твоя — «Пиво поза законом». Гонорар на трьох: на тебе, мене і Фляка.

На кухню зайшов син Андрій. Він підійшов до холодильника, відчинив дверцята й заглянув у середину. За хвилину він крикнув:

— Що ви чудуєте? Пиво є! Ось дві пляшки на верхній полиці.

Загрузка...