Право на пиво

Юлія Сандлер, Андрій Максименко Нотатки Ніяківського коледжу

— Ой, далебі мені не добре є, — мовив студент Озипринш до мене й фікуса. Братця, мовив достоту навпаки.

Та як упаде повз ліжко! Фікусові все одно, бо він дерево. А я ж таки людина. Тож коли сусіда о п’ять хвилин на першу ранку з’являється, лякаючи ручних мишенят та давлячи ретельно зібраний за півсеместру кістяк мієлозаврус рекс — мало й придушити такого сусіду! Бач, не є йому добре! Пити треба більше… самої води… та менше на власній особі експериментувати. Як от, три дні тому спало йому на думку нюхати клей — мультиків забажалося, тож роздобув десь клей шпалеровий, порох, мало ніздрі не посклеював, ледве відкараскали дурня…

Тож піднявся я, бурмочучи мантру безкрайнього спокою, підтягнув нічну сорочку, аби цей дурник не замастив чимось, склав пальці у знак підсилення фізичних дій…

А воно ж не працює!

Та до дідька, я ж не малюк-першокласник… не злічу, скільки разів уже його підіймати доводилося, з дерев стягував, якось навіть дістав з димаря. Пальці ж самі мусять знати справу, нумо — ще раз!

Та нічогісінько! Нулліус фігіус.

Світло запалити… та що ж воно коїться, справді! Світла нема… Абендабот його забери! Але ж у Самадхі Бра, що його вікно навпроти, — є. У Мішеля Папагаструса є, у Ньянкі… Хіба що хтось дрота відкусив… знайдуться в нас такі, з шляхетних, у кого кров блакитна — їм міді не вистачає… А все’дно, прощавай, мана!

Лише тоді я почав розуміти щось — як замість яскравої вогняної сфери запалив тільки бліде зелене сяйвочко — це не світла немає, це не вистачає енергії. Хтось усю витягнув на себе — та невже ж Озі, він же п’яний, а сп’янілих сила залишає умить…

Ближче схилився — ой, лишенько! Не те, щоб алкоголем — узагалі нічим від мого приятеля не тхнуло, він наче й не дихав — обличчя мав зеленкувате, а з порізаного вказівного пальця на лівиці чорна у пітьмі кров так і капотить…

Відверто кажучи, мусив я негайно викликати чергового містика. Але це ще як подивитись: коли трапиться дядько що треба, то ректорові не доповість, тож Озі самою єпитимією відбудеться. А як з тих… що ото надто вже праведні — тоді не лишень Озі потурять геть, але й мене, та ще й сусідів з обох боків — за мовчазне пособництво. Траплялися вже такі історії.

Тому я залишив Озі самого — нічого йому за кілька хвилин не вдіється, — прослизнув у коридор та проказав слово-запит. Відгук був: «Лузіяда», і що найгірше — за чергового був нині отець Карраско, а той уже праведник з праведників. Тож повернувся до келії — а там Озипринш на підлозі простягнений, непритомний та безпам’ятний. Оце вже втрапило! Та що ж робити — гаразд, скиглити буду потім… а зараз нічого не лишалося мені, як викликати людину надійну, зі своїх, та ще й родича — Пепе Гаруту.

Не надто вже охоче я його викликав, ніяковів добряче — Пепе був на шість років старший за мене, досяг другого кола пізнання, самих офіційних сільф мав три, а скількох ще привабив та звабив! Натуру мав не легку, язика — гострого та ядучого, тож не дивно, що я його побоювався. Коли ще сам таким буду!

Стиха стукнуло у вікно. Я рвучко підняв шибку. Крилатою тінню висів назовні Пепе. Від нього пахло стрімкою водою та альбанською табакою.

— Ну, малий, що в тебе? — пошепки нетерпляче запитав Гарута. — Там Сільфа Ліда, ти дуже не до речі.

— Пепе, вибач… Світлом присягаюся, це не я, Озько щось вчудив, я сам не впораюся.

Пепе скривився, плюнув у Місяць і змахнув шовковистою перетинкою крила, показавши гладенькі п’яти. Мовляв, дурник ти, Гай Ворон! Аж кортить мені твоїми приятелями опікуватись…

Та й зависнув догори ногами, зачепившись за каміння стіни. Втягнув повітря, майнув — і ось уже склав крила, схилився над Озькою.

— Ліда зачекає, — мовив суворо, — де ж ти, малюче, отак ся утрапив?

— Та я хотів якнайкраще, — скиглив спроквола бідолашний Озипринш. — Чи я винен, що воно завжди навпаки…

Він лежав у ліжку, випивши добряче п’ятничної роси з чистотілом, пальця йому було перев’язано, пошептано на руду, і зовні все наче було гаразд, але Пепе не квапився іти. Підібгавши ногу, всівся на підвіконні, грався кінчиком крила, розпитував що й до чого.

— Ну то й що? Як нічого ніколи не виходить добре, — бурмотів Озі. — Але ректору я нізащо не зізнаюся. Скажу, жабу різав у лабораторіумі, от і пальця поранив.

— Від жаб самі бородавки, — безжалісно зазначив Пепе. — А в тебе, до речі, ще дві плями з’явилися.

— Де? — скрикнув Озі. — Гаю, де ті плями, де?

— На руки подивися, — відповів я тремтячим голосом. Бо, навіть опритомнівши, Озі був досі кволий, наче амеба. А, по-друге, у нього на вогкому від поту лобі та на руках усе чіткіше проступали дрібні коричнюваті плямки. Та й шкіра блідла і робилася тонкою, ніби прозорішала просто на очах.

— Ой, горе мені, — Озі заплющив очі. — Ой, помру я!

— Не виключаю, — відповів із сарказмом Гарута. — Якщо гратимеш у мовчанку — далебі помреш. До світання мало часу, а потім що робитимеш?

— Скажу, що хворий, — шепотів Озі.

— На проказу, — їдко зазначив Пепе. Спіймавши на льоту тоненьку самокрутку, він недбало прикурив від пальця. — Коротше кажучи, хлопе, кидай грати в піжмурки, — Гарута трішки посунувся від краю підвіконної прірви. На колінах мав звідкілясь товстий підручник. — Зажмуритись завше встигнеш. Читав звідси?

Озі напіврозплющив одне страдницьке, зі сльозою, око, кивнув.

— Отож маємо… «Ш’яхт падрейха фо ш’яхт…», оцет узяв яблучний?

— Я… яблучний. Ароматизований.

— Дев’ять свічок?

— Від святкового пирога, бо вони маленькі…

— Ну, про муміє я навіть не питатиму…

— Купив у фармації… сказав, що нежить хронічний маю…

— Замкнений простір…

— Та в коморі я…

— Авжеж… От що, дитино Божа, у твоєму віці зазвичай у коморі інше роблять. Якнайстрашніше — то намагаються привид Нефертіті викликати. А ти кого спромігся, га?

Озі тихенько стогнав з переляку.

— Запам’ятай, Гаю, й ніколи так не вчиняй, — Пепе шпурнув книжку геть у куток, там вона розтанула на пару. — Цей телепень десь поцупив підручник магістерських практикумів. Та й викликав — ти уяви лишень! — Темпорофагію!

Я знітився, знизав плечима. Ім’я духа було геть незнайоме. От тобі й Озько, а здається ж — звичайнісінький двієчник.

— Було б тобі ще Вірго Горгонія прикликати. Аби вже кінець кінцем… пневматичним молотком би тебе від підлоги відколупували…

— Та дійде й до Вірго, — відчайдушно прошепотів Озько, — якщо я так… і надалі…

— Якщо ти так і надалі, то краще вже починай просто зараз. Бо, гадаю, надвечір буде тобі років добряче за шістдесят. Горян або довгожителів маєш серед рідних?

Озі пометеляв головою на знак заперечення. Повітря вже по-вранішньому світлішало, й те, що задавалося мені лише тінню на приятелевій скорботній фізіономії, виявилося насправді новоз’явленою борідкою. У борідці швидко пробивалася сивина.

Гарута подивився на мене та на Озьку, й разом рішуче зіскочив з підвіконня. Підійшов до хворого, похитав головою, — я й блимнути не встиг, як Пепе узяв з полиці кухарського ножа й надрізав собі зап’ясток.

— Гей, малечо, — мовив майже з відразою, — ану пий.

Озі наче затявся з несподіванки та переляку. Кров Пепе, трошки блакитнувата у світанковому примарному серпанку, капала на ковдру й всмоктувалася у вовну з тихим шипінням.

— Та не мекай, а пий. Скільки зможеш. Не переливання ж тобі отут робити!

Озипринш зойкнув, коли Пепе притиснув руку до його бородатого обличчя, — страшно, та що поробиш! Я захоплено спостерігав за родичем — отакої! Віддати власну кров тому дурникові! Озі, нарешті, відпав від життєдайної руки старшого, облизнув вуста й затих. Гарута посмоктав поранену жилу, сплюнув за вікно; недбало ворухнувши бровою, затягнув рану.

— Отож, малеча. До вечора самі вже якось мудруйте, я ж шукатиму рішення. Темпорофагія на нашу ласку не здаватиметься, зрозуміло, але гадаю, що десь зо два дні ми в неї виграли. Та й мусить бути зворотній хід. Ну, то я піду — он як уже видко, Карраско зараз зміну здаватиме. Аби ще не подумав, старий бовдур, що я по хлопчаках малих уночі ширяю. Бувайте!

Вислизнув у вікно — тільки й бачили його.

Я заздрісно послідкував за його летом — талант, що й казати! — й озирнувся до Озипринша. Приятель мій, блідий, волохатий, у старечій гречці, тоскно споглядав мене.

— Я ж нічого поганого, — промовив він. — Я тільки не зміг опанувати… Дорослим хотів бути, розумієш, дорослим, не старим…

У ті півгодини, що лишилися до підйому, я вирішив за нас обох, що Озі доведеться піти до занять, хоч би й у такому недолугому вигляді. Хворим прикидатися було надто небезпечно — у лікарні одразу б розпізнали, що то за хвороба така — навіть без глибокого огляду. Отож, треба було вигадати щось світське, для прикриття, і я згадав, на щастя, про Театр Весняний. Там збиралися зусиллями вихованців зіграти «Нотатки Божевільного». Через те Озі мав усім настирливим, починаючи з першокласників, закінчуючи самим паном ректором, казати одне — хочу зіграти Дідугана Поштмейстера, шукаю образ та машкару. Вигадка спрацювала якнайкраще: під час великої перерви сам магістр вільних мистецтв пан Титан Оглоблішвілі зайшов глянути на зігнутого у попереку, оброслого бородою, перестаркуватого Озька. Щось схвально промугикав, кивнув римським носом та пішов, на ходу роблячи якісь нотатки у записнику.

На жаль, кров Пепе Гарути виявилася не настільки мідною, як я уявляв, і як вважав сам Пепе. Надвечір Озі дуже ослаб. У нього тремтіли коліна, голова йшла обертом, очі заливало сльозою. Серце то бухало ковальським молотом, то завмирало. Він геть занепав тілом і духом, коли я привів його до келії та поклав у ліжко. Я сам не мав снаги навіть подумки звернутися до Пепе. У Озьчиному тілі молодість відчайдушно змагалася зі старістю, і я з острахом спостерігав, як шкіра на руках, зібгавшись зморшками, раптом розправляється, а потому знов стає сухою та жмаканою, наче папір. Хвилі сивини котилися по недолугих вусах та бороді, що довшала просто на очах. Край строкатого волосся посувався по чолу дедалі ближче до потилиці — приблизно, як велика годинникова стрілка, повільно, але невпинно. Озі не стогнав і не каявся, лежав собі мовчки горілиць у тихому відчаї. Я теж утратив досить надії, коли Гарута раптом з’явився просто з темного кутка. Він цього разу полишив десь крила, на лобі мав пляму кіптяви, а під пахвою тримав тоненьку інкунабулу з чавунними застібками. Пепе швидко поглянув на Озі та покивав пальцем. Обличчя родича було похмурим.

— Отож… кепські справи. Та дарма. Надія вмирає хіба що у Мартиролозі. А ти дивися сюди, хлопче. Є засіб, та він не надто простий. Був би простий — я б так довго не барився…

Зі стурбованим виглядом Пепе вмостився на підлозі, я — поруч. Наскільки міг розібрати примхливий візерунок ієрогліфів, то книжка мала назву «О-томорі-дзен», але закляття усередині було написано ромною.

— То тільки обкладинка від іншої книжки, задля таємниці. А ось те, що потрібно, дивися…

Пепе засвітив сферу, і я прочитав отаке:

— Нічого собі рецептурка… Якою ж це мовою?

— Усілякими, далебі: щось сп’янишем, щось гельгою… Ромнинські слова трапляються теж… Та це пусте, я вже й складники зібрав, наче до ладу, ось…

Пепе вийняв з-за пазухи мішечка.

— Ось три сиклі кіндзадзи, — він поклав осторонь паперовий пакуночок з дрібним чорним насінням. — Ото борзоподи з пітьми, у їдальні наловив, рівно дев’ятнадцять, — ще один пакуночок, цупкий, у якому щось ворушилося. — Оселедець, чотири грани, тьху, смердить! Не сонця ясного вогонь — означає, що мусимо все скласти разом та вплинути будь-яким штучним світлом, це найпростіше. А от останнє… то вже зовсім незрозуміло.

— Чому так?

— По-перше, через пиво.

— Себто?

Замість відповіді я отримав від Пепе по лобі. Тоді вже второпав: адже, якщо кому з наших заманеться, то вдаються до звичайного спирту. Хто ж такий дурний, що не може його створити, то поцуплює з лабораторіуму, дарма, що небезпечно… А це ж через те, що навчальний заклад із духовидчим нахилом. Який у горілки дух — так, саме лиш блакитне полум’ячко! Щодо пива, то усім відомо, що в ньому живе Барлікорн Велемоцний: пика як цеберко, очі шалені та веселі, вуса руді запінені… Кажуть, здавна був він у нас у шані, та з часом, як став проректором один із Трьох Королів, то вже пригадав достоту давню ворожнечу з Барлікорном. Мовляв, щоб цього гайдамаки тут й на понюх не знати!

Ото спиртом і задовольняємось.

Бо пива ж пальцем не зробиш. Воно потребує живого духу.

— Оце тобі перша загадка, — мовив Гарута, підводячись та розкладаючи складники рецепта на столі, — тож думай, де б його дістати пива…

— Пепе, ти мене не лякай, я сам боюся.

— Але, — вів Гарута далі, — як навіть ми візьмемо десь пива — щодо цього я дуже не певний, — то що ж із ним робитимемо?

— Та це ж ясно: усе змішати, присвітити штучним світлом…

— А потім?

— Ну… пити оте… З пивом…

— От дитина ти, Вороне! Аби все було так просто, як гадаєш, кожен… дурник міг би стати молодим. Чи ти добре розібрав?

— Та що ж саме?

— Останній рядок: «І децу пива «Оболонь»!

Я знову зазирнув у книжку. Справді: оболонь. Дивно… невже справді таке дієслово?

— Може, помилились, коли друкували?

— То рукопис.

— Тим більше…

— Дитино Божа, це ж кастамирське закляття! Вони майстри були на подібне… загадки, примовки…

— Так це ж скільки часу ми витратимо!

— Багато, — похмуро визнав Пепе. — Можливо, все життя. Його, — кивнув у бік Озипринша, — то вже напевно. То ж думай, головонько. Пригадуй.

— Що ж тут пригадаєш, тут треба знати. А ти ж хіба… Ти старший. Розумніший…

— Я вже усіх розпитував. Усі факультети. Ніхто не знає, та й поготів. Зрозуміло…

— Можливо, таки помилка? Забалонь, наприклад?

— Це що за диво?

— Ну, буцімто у балона поклади… у скляну банку таку…

— То вже занадто. Балонів багато може трапитись. Тут щось простіше, я відчуваю. Як ота примовка, що її заборонено вагітним — три слова, але ж ніхто не пам’ятає, які саме…

— Або ж, — я напружив усі розумові здібності, але ж ніколи не був аж надто знавцем мов, — або, скажімо — обо лонь… Себто, об лоно — ну, на живіт виливати, втирати…

— Ще скажи — клістир!

Тут озвався Озипринш тоненьким старечим голосом:

— Хлопці… А я какати хочу… Допоможіть…

Пепе не зважив на те. Похмуро сіпав себе за вуса, вибивав пальцями по столу якийсь дріб — мабуть, розмірковував, де б його дістати пива. Я допоміг Озиприншу звестися на ноги та вивів його, легкого та тремтливого, як пір’їна, до коридору.

Біля сортиру м’явся з ноги на ногу хирлявий юнак, на ім’я Ельдар, прізвисько його було Сирота. Його нещодавно прийняли до коледжу, казали, наче він не тутешній. Чутки ходили, ніби увесь його світ загинув, тільки над Сиротою доля зглянулася. Тож хтось із магістрів його притулив. Особисто я ніяких іншосвітніх прикмет у хлопцеві не вбачав — таке ж хлоп’я, як усі ми тут. Хіба що… та ні, бодай здалося, голова затуркана…

— Здоров був, Гаю. Привіт, Озі… що це з тобою?

— До театру прагне, — відповів я, долаючи у серці млість. — Мусить бути достовірним.

— То й справді…

— Ой, не можу, — пошепки простогнав Озипринш.

— Терпи.

— Там Мондо сидить, — зітхнув Сирота, — я вже п’ять хвилин тут джигую.

— Озьку, мусиш потерпіти. Ще ж Сирота попереду.

Озі тихенько заридав, уткнувшись у моє плече. Болісний вираз у ніжно-карих очах Сироти поступився місцем дивному сумному захопленню:

— Який ти дивовижний хлопець, Озі! Я б так не зумів…

Тут Мондо Кукін, дідька б йому в печінку, нарешті полишив шурхотіти та вовтузитись у сортирі й викотився геть. На нас він не зауважив. Сирота прожогом кинувся до вічка. Я ж притримував бідолаху Озі, відчуваючи плечем крізь грубу сорочку гострі хребці. От же дурник… дорослим бути закортіло… таки помре, як не дістанемо пива… І так раптом захотілося — ну, хоч би ковточок, навіть не зважаючи на Озьчину біду, та ще як навмисне — пахне ячмінним окрайчиком та хмелевою гіркотою…

Та це ж Сирота пташечкою випурхує з сортиру: сам — як ячмінний колосок, дрібні кучерики світлі, наче піна, пичка сяє — бо відлив добряче, тож ладен увесь світ покохати.

Отут я його й схопив за душу.

— Що таке, Сирота, наче від тебе пивом тхне, га?

Він одразу зів’яв.

— І ти до того ж! Відпусти!

— Не відпущу!

— Та облиш, Вороне, ну що тобі…

— Мені? Та пива ж, причому негайно. А ти тут розпахощився! Давай, кажи, де воно в тебе?

— Ябеда клятий! — Сирота пручався, та я тримав його міцно. — Паскуда! Усім пива треба! А де, в дідька, я його візьму? Розпрямили до біса наш Роздол, отакі ж чаклуни собачі, як ти, й розпрямили! А пивом від мене завжди тхне, бо я з усієї родини сам тільки й залишився!

Тут він, як пристало Сироті, розридався гірко й прошепотів крізь сльози:

— Бодай би ти Озипринша пильнував… Йому вже нікуди не треба.

Обох я притягнув до келії. Озі лише трохи пофількав, аби лиш не смерділо, а сам усе прислухався, як Пепе допитує Сироту. «Бо я один із усієї родини лишився…» — «Що за родина?» — «Та Сервесери ж ми, Сервесери з Роздолу, а я Ельдар Другий… і… і останній.» — «Що з того?» — «Та пиво ж наша царина… з дідів-прадідів… а тоді вбито було Пільзнера, й Лагера, й Портера, дядько Стаут скінчив смертю хоробрих… тітонька Брага, племінник малий, Квасик, теж загинув, живий тільки я…»

— Вороне! Чи тебе там присушило?

— Зараз! Озі, ти б хоч ворушився трохи, чи що…

Озі у відповідь лише кректав. Зійшла людина нанівець — зробилася як вісімдесятирічний дідуган: холодні руки тремтять, ноги заплітаються, вуста сині, очі — як у риби. Вніс я його, поклав у ліжко, прикрив ковдрою. Чи є Озипринш, чи нема його — тільки дихає важко.

Засльозеного Сироту Пепе поїв водою та стукав по спині.

— От бачиш, брате Вороне, пиво є, навіть воно поруч. Слухай, спадкоємце, а якби нам трохи? Нам деци вистачить… Заради доброго діла?

Спадкоємець похитав головою.

— Мене газом затруєно… Самий запах лишився, а духу немає. Інакше б магістрові Калібану не дозволили б навіть клопотатися. Але я вивчуся! — знову у очах Сироти скипіли сльози. — Я оте їхнє випрямлення розправлю так, що… Помщуся за всю рідню! Але пиво… хлопці, якщо вам справді треба… навіть не знаю… От якби шановний Пепе допоміг..

— Розправити вигин можна, звісно, — розважливо відповів Гарута. — На деякий час… якщо взагалі сили вистачить. Але чи певний ти, дитино, що пиво там ще залишилося?

— Чи певен! Та ж вони без пива не можуть жити… тобто він не може, вже він сам залишився, ворог клятий…

— Хто такий?

Сирота глибоко зітхнув:

— Історія ця сумна та довга….

І бути б тут Історії другій, або Повісті про Бану Удам, синів Нуйхарії.

Але нічого такого не буде.

Бо Пепе, прислухавшись до тяжких зітхань Озипринша, спохмурнів ще більше і урвав спадкоємця Сервесерів Роздолянських:

— Коротше. Тільки по суті кажи, бо часу немає на балачки.

Я теж показав Сироті кулака й прошепотів: «коротше!»

— Отож, ну… Отож, коротше, — Сирота був поцілений на злеті, тож мучився й не знаходив потрібних слів. — Ну, ото… був собі цар Упик Удам, мав царицю Нуйхарію, усе як слід, та не зрів у неї плід… Та ось прийшов дідуган, з ним див повний казан… Ой. До біса оте… Коротше, диво таке він дав скуштувати цариці, казав — то питво зі святої криниці, котра жінка вип’є, то стане при плоді, як при добрій нагоді. От вона й стала — ще й кухля всього не перехилила, як синів трьох народила. Зростали сини не днями — годинами, пізнавали їх за могутніми спинами, за розкішними шатами та за царськими печатями, і все таке інше, а за вухом кожен мав золоте перо…

Я штиркнув Сироту кулаком попід ребра. Він зойкнув і повів далі:

— Імена ж їхні Комсорг, Профорг та Фізорг… І були вони схильні до лихого діла, через те, що суть їхня була бродило, та отримали вони від чаклуна пророцтво, що мусять піти у мандри, аби не стекти оцтом. От вони й подалися за тридев’ять земель, де вода, й солод, й карамель… А тридев’ятим на схід від їхньої поганої Удамії якраз і був наш Роздол…

— Але ж я одного Фізорга знаю, — стиха мовив Гарута. — От уявіть собі, хлоп’ята, здоровенний такий бугай, і за вухом золоте перо стирчить, файний «Паркер». Фізорг, між іншим, бен Удам…

— То він, він! — скрикнув Сирота.

— Облиш, не дістанеш… Він у п’ятому колі щось таке викладає, технології коловерту, чи що…

— А ти ж казав…

— Та! Він упадав за однією сільфою моєю, теоретик!

— Ти з ним побився, — жахнувся Сирота.

— З якого то доброго дива? — фиркнув Гарута. — Я маю ще диплом отримати, чи ж дарма штани просиджую? Ошуку на нього напустив, велике діло, подумаєш!

— А яке ж ми пиво мали! — гірко, хоч і пошепки, скрикнув Сирота. — Цей Фізорг, дарма що був молодший, — просто сатана! Профорга ми швиденько подолали, зробили так, аби м’якої води упився, він і зомлів… З Комсоргом довелося пововтузитись, спеціальний пивний камінь винайшли для нього, такий, що швидко застигає — тож цього теж знешкодили кінець кінцем. Але Фізорга не подужали. Хитрющий, злісний, наодинці бився, усіх поклав. І ось я тут, а пива нашого… немає й сліду, все ворог привласнив, до крапелиночки!

— Та-ак, — промимрив Пепе, втупивши погляд у щось віддалене, — гадаю… цей один з доброї волі пива нам не наточить.

— Ще б пак! — зголосився Сирота. — Ти б власної крові віддав кому?

— А я й віддав, — спокійно сказав Пепе. — Оцьому дурникові.

Озипринш хрипло застогнав та зацмокав у подушку.

— Пепе, — то я втрутився, — може, вдруге спробуємо?

Гарута похитав головою.

— Гадаю, ні. То зайве. Та ще й приятель твій до вампіризму схильний, чи що… Крові випив з добру кварту, зістарив мене на півроку… ні, більше не дам. Тут інше рішення можливе, без зайвих втрат.

— Яке? — водночас запитали ми з Сиротою.

— Вочевидь, це Сильфа Брю.

— А не пошкодуєш?

— Я вже й так з вами устряг по горло, тільки через тебе, Вороне, зауваж! Але потім якось розрахуємось по-свійському… Та й Брю у персні зараз замкнена, тож нудиться…

З цим він пішов з келії. У сінях негучно щось тріснуло, приємний акорд наче кришталем продзвенів, долинули притишені голоси і якесь вовтузіння. «Та Брю, Брю, я у справі…» — «Завше ти у справі, бридкий!» — «Та світом присягаюся, опісля…» — «Таки бридкий, поганий хлопчисько!» — «Тихше, Брю, благаю…».

Хвилин за п’ять Пепе повернувся, дещо скуйовджений. Знову сів на підвіконня.

— Чекати треба.

— А вона…

— Якщо Фізорг має пиво, вона його дістане. Аби сама не надто спокусилася. Та не було запізно.

Запала тиша. Аби розвіятися, я рахував власне серцебиття, наводив самому собі дурні малі галюцинації: як-от екзамен із профілістики, портрет магістра Якенса у мережаних штанцях, навчальний бій падре Карраско з отцем Антонієм Хризокомовим… Але серце билося навмання, іспит складався на двійку з плюсом, отець Антоній здавався на ласку єзуїта та все таке інше… Від Сирітки пахло вже не хлібом, а дріжджами — він теж нервував. Я чув, як він раз у раз бурмоче: «От вивчуся… буду великим та сильним… тоді за Портера, за Лагера… за всіх…» Пепе з підвіконня перебрався до ліжка Озипринша — кров’ю не напував, але просто узяв постраждалого від Темпорофагії за висохлу руку і так сидів мовчки. Час від часу неуважно робив собі тоненьку самокрутку, тоді запах чорносливу плив по кімнаті, перебиваючи дріжджову хвилю.

Я й сам не розумів, чого ми сподіваємося. Якби навіть сильфа Брю дістала пива — що по тому? Кепські справи — Озі, мабуть, таки помре, почнуть розслідування, а чи багато втіхи у тому, що разом зі мною постраждає родич, та ще цей бідолаха спадкоємець, ох, Озька, Озька…

Тонкий дзвін змусив мене отямитися. Наче хтось сміявся по всіх кутках келії водночас. Веселі блискітки сновигали по столу, по залишках мієлозавруса, спалахнули склянистим блиском у оці Озипринша.

— Брю?

Сільфа знов захихотіла.

— Пиво є?

Щось зашипіло, забурчало. Сирота тицьнув мене під ребра, звівшись у стійку, достоту по-собачому. Звідкілясь з-під темного невидимого склепіння пролився і вдарив у підлогу такий самий майже невидимий у темряві струмінь.

— Келиха! — страшним голосом скрикнув Гарута. — Вона в біса п’яна, зараз все розіллє!

Я кинувся до столу, схопив перше, що втрапило під руку, і то вчасно. Струмінь скінчився за кілька секунд, але я мав повну вмивальну миску чудової рідини. Сирота Ельдар ахнув і повалився обличчям у те, що було розлите на підлозі. Сільфа ще раз пирснула, тренькнуло скло, щось із брязкотом покотилося. Пепе вилаявся і засвітив сферу малої потужності.

— Сюди постав. Деца є, гадаю…

Я кивнув, бо від збудження не міг навіть говорити. Гарута зняв усі персні, браслета та золотий ланцюг Мерлінівського стипендіата, тричі плюнув на ангела-охоронця і розпочав лікування. Щодо загадкової дії — я вирішив за краще навіть не заїкатися про це. Світанок от-от настане. Треба хоча б спробувати…

— Оселедець?

— Що?

— Кажу, оселедець де, бодай ти розпух! Ага, ось є… Ну так. Світло?

— Яке?

— От дав біс помічника… Несонячний вогонь? Ліхтарик маєш?

— А ти хіба ні?

Гарута вишкірився так, що я сахнувся і почав навпомацки шукати ліхтарик у тумбочці. Нічого не траплялося під руку добрих двадцять секунд, тож я відчував, що мене зараз буде проклято навіки, аж ось…

— На… тримай…

— Та вже ж… Помічник чародія з тебе ніякий.

Пепе склав усе докупи, тепер проводив ліхтариком. Розтерті разом оселедець, кіндзадза та борзоподи смерділи невимовно бридко, я навіть пожалів Озипринша, абищо там мало бути у комбінації з пивом… Пепе виміряв у першу-ліпшу склянку приблизно децу пива і… замислився. Я з острахом слідкував за виразом його обличчя. Сумнів — страшне діло! Будь-якої миті Пепе міг усе відкинути, адже шанси були вочевидь занизькі, а з кастамирським закляттям жартувати не варто. Я про такі випадки чув, а зараз міг і побачити на власні очі.

Але Пепе таки зважився на ризик. Я почув, як він стиха промовляє закляття. Бачив його похмурий профіль. Відчував у обрисі вуст та насуплених бровах недобрі передчуття, що гнітили його душу, але… «І децу пива…»

— Оболонь!

Пепе ледве не вронив суміш.

— Що таке?

Ми обоє втупилися у Сервесера-молодшого. У того на обличчі сльози змішалися з пивом; абсолютно щасливий, він простягав до нас долоню, на якій зблиснула зеленим якась маленька штучка. Очі спадкоємця сяяли дивним вогнем.

— Тут знайшов, на підлозі! Наше пиво, — з невимовною ніжністю проказав він. — Наше пиво, «Оболонь», ось знак!

Я узяв шматочок металу — то була кришечка від пляшки. На ній витонченими візерунками було намальовано складний герб із написом довкола: «Оболонь».

— Пепе! — скрикнув я, почуваючись найрозумнішим з людей, — Пепе, адже це не дієслово! Це, власне, є пиво!

Але то було вже зайве — Пепе щосили змагався з Озиприншем. Клятий дідуган, який лежав досі чи не замертво, мабуть, вирішив, що його намагаються отруїти, не чекаючи, доки прийде остання година. Він пручався, як гадюка, пускав слину, кашляв, але ми таки запхнули ліки йому у пельку. Перший ковток пива влили з ложечки.

Що тут почалося!

Озі ламало в корчах, плющило, зав’язувало у неможливі вузли і знову відпускало, але, зрештою, все скінчилося добре. Йому повернуто було юний вік, а разом з тим — невиправну схильність до безглуздих пригод, у чому всі ми невдовзі переконалися, і від чого Озі ще не раз страждав сам.

Я щасливо здихався небезпеки бути звільненим за пособництво, до того ж магістр Оглоблішвілі запросив мене у «Нотатки Божевільного» — художником по машкарах.

Сирота Сервесер зробив у кришечці дірку і носив її на грудях як оберіг.

А от про те, як Пепе Гарута владнав свої справи з легковажною сільфою Брю, які наслідки мало перебування у нашому коледжі спадкоємця Сервесерів Роздолянських, яка доля спіткала кінець кінцем Фізорга бен Удама — про все це розповідаю я не тут і не вам, оскільки є ще Історія Третя, Четверта, П’ята… й по тому далі буде.

Далі буде, доки не скінчиться пиво.