Капітан космічного плавання

VІІI. Такаманохара

Від необережного поруху в шиї щось боляче хруснуло і Ігор злякано смикнув головою, добряче вдарившись лобом об скло абсолютно прозорої кулі гермошолому. Подумки чортихнувся, обмацуючи скафандр: цілий, здається. Втім, якщо не був би цілим, то… Коротко зітхнув і відвів погляд від Такаманохари, що, висячи в повітрі біля самої зачиненої перебірки, чаклувала над непорушним тілом Кременчука.

Поряд смикався Нкса у завеликому для нього костюмі.

Коридор зорельоту, в якому вони опинилися перед черговим катаклізмом так і не встигнувши дістатися до рубки, прямовисно й лиховісно звужувався вдалині, закінчуючись чимось синявим. Що це було — з цієї відстані роздивитися було неможливо. Особливо в непевному світлі напівзгаслих ліхтарів, що, блимаючи, тягнулися в перспективу, аж до тієї самої синявої плями. З електрикою явно щось трапилось. Як і з самим кораблем: тиша в ньому стояла цілковита, а сам він пересувався явно за інерцією. От куди тільки?

Тихесенько закректавши, Ігор ледь ворухнувся і відразу ж плавно полинув у повітрі, повільно віддаляючись від перегородки, що відтяла їм шлях до рубки. Автоматика, щоб її! І невагомість. А він вже майже й забув, що то воно таке: на їхній „Софії” була в наявності штучна гравітація, яку ще на початку усіх цих блукань якось випадково увімкнув Нкса. А Соня допомогла закріпити цей ефект.

— Ти куди? — плюснувся в навушниках її голос. — Може допоможеш? Капітан он до тями не приходить, а ми не подумали, засунули його до скафандру разом з кашкетом цим дурнуватим. Спаде з голови — ще дихалку прямо в гермошоломі перекриє. Йди, допоможи.

— Поранень не помітно в нього? — трохи неуважно кинув Норильцєв, вже линучи тунелем коридору: летуче відчуття було нереальним та ще й збільшувалось до того ж тим, що…

Чим це воно збільшувалося?

— А звідки я знаю? — ворухнулося в навушниках. — На обличчі на помітно. А під скафандром… Біс його знає.

Навпомацки нічого не спостерігається. — Ігре, ти куди? — увімкнув своє напіврослинне запалювання й Нкса.

— Обдивитися треба. Щось у мене відчуття не дуже гарне. До того ж… „О! — зненацька зрозумів хлопець те, що знічувало його разом з невагомістю. — В очах нічого, окрім ламп, не мерехтить. І не переливається по-мультиплікаційному, як…

Як на Кременчуку”.

— Соню! — покликав, ухопившись за матове ребро антиметеорної гармати. Всередині тієї пробігали іскри і це свідчило про те, що енергетика незнайомого зорельоту намагалася не здаватися. — Соню, у вас як із зором?

— Ти теж помітив? Таке відчуття, що очі опісля хвороби до нормального стану приходять. Аж не віриться.

— Це нічого, що не віриться, — силувано всміхнувся в своєму гермошоломі Норильцєв, відштовхуючись від гармати і впливаючи в приміщення, з якого вони витягли свого часу капітана. І з якого не встигли дістатися до рубки… Куди ж їх таки цього разу викинуло?

В приміщення завмерло двійко космоциклів. Один був недбало кинутий і зараз скнів під уявною, через невагомость, стелею („Соньчин, — зрозумів Зоребор, — на якому вона за капітаном гасала”), а другий був надійно принайтований біля порожніх гнізд для ще одного, третього, апарату. Того самого, що загубився десь у дзеркальних всесвітах разом зі своїм господарем.

Неймовірним срібним чоловіком з не менш неймовірним ім‘ям Дар Ветер. Чи Мамай?.. Чи Орій?.. Шкода, з останнім познайомитися не довелось. Це з точку зору сучасного стану Трипілля зовсім вже неймовірним було б. „Втім, воно останнім часом все навколо неймовірне. До мігрені. До сердечного болю”, — подумав Ігор, обережно осідлуючи космоцикл Такаманохари, обертаючись разом з ним у затісному просторі та й повільно линучи до коридору.

Цікаво, як керувати-то ним? Румата, мабуть, відразу розібралася б. Отут… тут… і ще тутечки, здається.

Космоцикл раптом тіпнувся і норовистим конем шугнув до головного тунелю. Вдарився об протилежну стінку й закрутився в нудотному блиманні бляклих плафонів разом з переляканим Зоребором. Той лише керма стиснув щосили, намагаючись не відпустити апарату від себе. — Ігорю! — роздратовано полоснуло по вухах. — Ну ти, як дитина, їй-бо! Тобі що, зайнятися нема чим? Кажу ж, йдино краще нам допоможи.

Обертання уповільнювалось, а ще двійко-трійко вдало поставлених експериментів з керування космоциклом упевнили Норильцєва у власній вмілості та спритності.

Нічого важкого тут не було. Вимахувати мечем, наприклад, було набагато важче. Особливо на далекій розбишакуватій планеті, на який загубилась одна дуже красива і дуже ласкава дівчина. Просто неймовірної красивості та ласкавості дівчина.

Й-ех, Румата!.. Де ти?.. Де ти, кохання моє? Як мені подолати усі ті кляті простори та часи, що пролягли поміж нами? Як же мені далі жити-блукати без тебе, любо моя!?

Хоч би трішечки взнати, що воно сталося з тобою!.. Як ти там без мене? Ігор так стиснув зуби, що ті аж заскреготіли одне об одне, і, крутнувши газ космоциклу — чи що там в нього було? — майнув просто прямим тунелем коридору до синявої плями, яким він закінчувався.

— Куди?!? Куди тебе понесло, Зореборе!?

А синява стрімко наближалася, наближалася і вже ставало зрозумілим, що це щось таке, що лежить за межами зорельоту. А самий зореліт…

— Боже! — здригнулися мембрани в навушниках Такаманохари. — Боже, тут же полум‘яне небо, полум‘яне!

Скільки зірок…

— Назад!!! Назад, Ігорю! Ти що, з глузду з‘їхав? Тут капітана до тями привести не можемо, так ще й ти…

— Соню, Соню, він дихає, бачиш? — голос піррянина був і радісним, і розгубленим водночас.

— Та бачу, бачу, Нксо. Я вже давно це бачу. Живий він, живий, але… Зореборе, щоб тебе!..

— Спокійно, Соню, спокійно!.. Треба ж обдивитися зовні.

— Як зовні?!?

— Отак, Соню. Корабель наш… Чи не наш… Ну, загалом, корабель…

— Та не тягни!!!

— Не дуже наші справи, Соню. Себто, може, то й на краще, що капітан наш до тями не приходить. — Ігорю…

— Спокійно… Корабель наш… Вірніше, Дар Ветера…

Знаходиться він зараз на орбіті. Внизу — планета. Дуже близько, як на мене. На Землю дуже схожа. Але… Більш синя, чи що?.. Коротше, зараз ми пересуваємося по орбіті, завмерши задньою частиною зорельоту до поверхні…

— Почекай, почекай! Як ти взагалі зовні опинився?

— В тому й справа. Бачиш, у кінці коридору пляма синява?

— Ну…

— Ото і є поверхня планети.

— Тобто… — ахнула Такаманохара.

— Тобто, тобто… — голос Зоребора у навушниках був похмурим до не можна. — Корабель маже навпіл переламаний. Задня частина — з двигунами, наскільки я розумію — геть відсутня. Таким ось чином… Дивно, що на борту якась там електрика взагалі наявна і щось там таки ще працює.

— Ось тільки чи на тривалий час? — кинула Сонька, безпорадно озираючись навколо. „І наскільки ще в скафандрах повітря вистачить?” — подумала. Але вголос цього не сказала.

— Почекай, — мовила замість цього, — ти не метушися там. Зараз я до тебе вистрибну. Одна голова — добре, а дві…

Нксо, а ну-мо за капітаном подивися.

— А що він там про небо полум‘яне казав? — раптом почувся в навушниках новий хрипкуватий голос і лише за пару секунд Сонька зрозуміла, що це — голос Кременчука.

— Ух!.. — смикнулася вона. — Ух, ти!.. — залепетала. — Очунявся?! Очунявся, рідненький!

— Та я вже давно вас чую. — Голос капітана був рівний і якийсь неживий. Аж механічний. Байдужим до всього на світі був голос капітана. — Але, й дійсно, чи варто щось навкруги чути? Чи й дійсно потрібно до тями приходити?

— Богдане, Богдане! Та чого це ти, Богдане! Потрібно.

Варто. Дійсно, що варто! От, блін!.. Нксо, будь з капітаном.

А ти почекай, почекай, рідненький. Я зараз до Зоребора злітаю на млі ока, подивлюся, що воно там. А потім… Щось вирішимо. Обов‘язково вирішимо!

— А що тут вирішувати? Що? Кому потрібний самотній, божевільний і осліплий мент? Я ж осліп, Сонько, — раптом пожалівся капітан. — Так нічого й не бачу. І це, мабуть, правильно. І лише зараз Такаманохара помітила якими порожніми залишалися очі Кременчука, що ними дивився він просто крізь неї у щось далеке-далеке, невидиме навіть йому самому. В дівчини аж горло боляче перехопило і тому вона на мить загаялась, намагаючись зібратися з думками. А капітан знову слабко ворухнув рукою:

— Так що там за небо полум’яне? Куди це нас знову занесло?

— Тут навколо… — плюснувся було в навушниках голос Зоребора, але Сонька враз перебила його.

— Я сама! — вигукнула. — Я сама тобі зараз все розповім, Богдане. Зараз, зараз, лише до Ігоря дістануся. Нксо, залишайся з капітаном.

З дивним відчуттям летіла Сонька тунелем коридору до приміщення з космоциклами. Було те відчуття дивним якимсь щемливим очікування чогось давно вже очікуваного, такого, що ось-ось мало статися. Це відчуття міцнішало, міцнішало, міцнішало по мірі того, як Такаманохара виводила свій апарат з зорельоту, сторожко дослухаючись до напруженої тиші, що настала в ефірі.

— Ч-чорт! — за хвилину сколихнув цю тишу її голос. І був той голос радісним, переляканим та й розгубленим водночас. — Та це ж… І замовкла.

— Що «це ж»? — не дивлячись на запитання, голос Кременчука залишався байдужим-байдужим: здавалося, він запитував лише для того, аби запитати. Чи для того, щоб остаточно не забути звуки рідної мови зі звичною артикуляцією губ. А якби й забув — нічого страшного: он скільки тих мов у космосі. На будь-які артикуляції вистачить.

— Це… Ця… Ця планета, на орбіті якої ми знаходимося, дуже на Землю схожа. Адже схожа, Зореборе?..

— Н-ну…

— Схожа?

— Та схожа, схожа!.. Тільки… Тільки синяви, чи що, в неї забагато.

— Це, мабуть, ефект від того, що наші очі до норми приходити стали. Чуєш, капітане? Мерехтіння зникло. І, здається, повернулися ми таки, нарешті… До Землі повернулися.

— Соню!.. — чомусь тіпнуло Норильцєва.

— До Землі. Повернулися. Тобто, усе добре має бути, капітане.

— До Землі? Повернулися? Ну, то й що? Що з того, що повернулися? Нкса он нікуди не повернувся. Та й, до речі, на Землю цю спуститися ще потрібно.

Кременчук замовк, наче знову щільно огортаючи самого себе цією мовчанкою і відокремлюючись нею від навколишнього світу.

— Спустимось, обов’язково спустимось! Нам би щось з радіозв’язком придумати. В скафандрах же працює!.. Отже, робимо таким чином… Стоп! А це що таке? Що там таке, Ігорю?!

В навушниках забилося прискорене дихання Такаманохари, в яке впав розгублений зойк Норильцєва.

Капітан навіть не ворухнувся. Замість нього ворухнувся Нкса, пискнувши у свої мікрофони: — Ігре?!?

— Спокійно, — десь вдалині видихнув хлопець, — всім спокійно. Подумаєш… Це щось на кшталт звичайної кульової блискавки.

— Якось дивно рухається ця звичайна кульова блискавка твоя.

— Це тобі здається. Блискавка як блискавка. Не наближайся лише до неї.

— Як це — не наближайся?! Чи не бачиш, вона просто до корабля суне. Ще вибухне там. Нам в нашій ситуації лише цього не вистачало.

— Зараз я її відігнати спробую. А, щоб тебе дідько взяв!

Б’ється. На відстані б’ється.

— Ш-ш-ш-ш…

— Шипить, паскуда.

— Не ліз! Не ліз, кажу, до неї!

В кінцівках Нкси слабко заворушився скафандр Кременчука, в який піррянин учепився щосили, боячись відлетіти кудись убік. Літати в невагомості крчовник не бажав жодним чином. Не для польотів цих дурнуватих був крчовник створений великим Язн Дальтом, допоможи та врятуй мене Світла Мта!

— Що там у вас? — лише й спромігся пискнути.

— Та біс його знає, — напружено відгукнулася Такаманохара. — Якийсь згусток світловий літає довкола нас. Наче вивчає.

— Ш-ш-ш-ш…

— Та блискавка це!.. — Зоребор явно намагався приховати розгубу.

— Знаєш, Ігорю, — голос Соньки здавався не менш розгубленим, — давай-но до зорельоту повернемось. Нехай воно тут крутиться… І повільно… повільно… Не треба ривками.

Нкса побачив, як в кінці коридорного тунелю виникли дві цяточки: дівчина з хлопцем поверталися до нього з капітаном. А Кременчук раптом знову заворушився і спитав безбарвним голосом:

— На що та блискавка ваша схожа?

— Ш-ш-ш-ш…

— Н-ну… — протягнув десь Зоребор. — Куля така…

Рухається спіралями…

— Бузкового кольору?

— Так. — Іскри фіолетові довкіл розсипає?

— Так… так… — два голоси злилися в один, а потім з них виокремився Соньчин: — Ти що, Богдане, бачити потроху починаєш?

Цятки двох космоциклів, не дивлячись на їхню невеличку швидкість, зростали на очах. За ними на синявій плямі розгоралося якесь непевне блідо-фіолетове сяєво.

— Ги-ги-ги… — зненацька зовсім по-дурному загиготів Кременчук і Сонька від того ледь не вивалилася з сідла космоциклу. — Бачити їй, розумієш… А навіщо, навіщо мені щось бачити? Не набачився, чи що? Ги-ги-ги… Я вже всього вдосталь набачився-надивився. Не кортить більше. І, взагалі, от тепер ми вже точно до Землі не дістанемося. І правильно.

— Що правильно, що? — Сонька додала швидкості і миттєво значно випередила Норильцєва. А той, навпаки, для чогось пригальмував свій апарат, стривожено обертаючись через плече.

— Все… Все правильно, — голос капітана зненацька став змореним-змореним. — Дарт Вейдер це, Дарт Вейдер…

— Та який же це Дарт…

— Він самий то і є. Він з тих небагатьох, що спромоглися на польову форму життя перейти. Він її мені ще на Зорі Смерті демонстрував. Дивно: життя всередині смерті. Ігор вже майже зупинив свого космоцикла й розпочав повільно розвертати його на місці. Бузкова куля, спіралями обертаючись навколо стінок коридору та розсипаючи довкіл іскри, наближалася до них. В мікрофонах чувся шерхіт радіоперешкод, який час від часу згущався у суцільне важке шипіння:

— Ш-ш-ш-ш…

Електратор! Точно — електратор!.. В Соньки раптово відпали всі сумніви і вона рвучко загальмувала, розвертаючи космоцикл майже на місці та й прикриваючи ним крчовника з капітаном. А усіх їх прикривав собою Зоребор Сталева Десниця, чий апарат в мерехтливому світлі плафонів очікував наближення… Чого наближення?.. Ще однієї форми життя? Або незмінного змісту смерті?

— Ш-ш-ш-ш… — Ігорю, назад! Здай назад!

— Ш-ш-ш-ш…

— Послухайте, Соню, — раптом ворухнув губами Норильцєв, до болю стискаючи кермо космоцикла, — звідки у вас прізвище таке цікаве?

— Яке таке прізвище?! — не зрозуміла дівчина й вибухнула: — Ти мені зуби не заговорюй! Кому кажу — назад руш!

— А „Такаманохара”, — не звернув уваги на її тон Ігор, напружено вдивляючись в кулю, що трохи уповільнила свої спіральні рухи. Наче до останнього кидка готувалася. — Воно мені відразу якимсь знайомим здалося. А нещодавно ось пригадав… Коли ми в нашому „Оріоні” до якоїсь там рольової гри готувалися, то міфологію різних народів світа вивчали… І саме тоді надибав я інформацію про те, що Такаманохарою звалася чарівна небесна країна давніх японців. „Японців? — подумав Кременчук. — Ну, звісно ж, японців!” А вголос мовив:

— А Мамая ти не згадав? Він тобі теж казав щось про те, що випадкові прізвиська часто перетворюються на реальні символи.

— Це ти про руку? — Норильцєв вже майже не відчував своєї ртутної кінцівки, все дужче й дужче стискаючи кермо.

— Та не вірний він висновок зробив. Бо ти все переінакшив, ще на Чоломаю не розчувши. А я поправляти не став. Не Сталева Десниця, ні. А Столева. Тобто, одна — як у ста левів. А ти…

— От воно як. — Соньці на мить здалося, що байдужість почала зникати з голосу капітана. — Але ж Зоребором ти залишаєшся? Не переплутав я?

Настала пауза. Велика й тягуча.

— Ш-ш-ш-ш…

— Ти… Ви зрозуміли? — тихо-тихо, ледь-ледь гучніше клятого шипіння видихнув Норильцєв. — Ігорю! — не витримала Сонька. І якщо вона не закричала, то лише тому, що боялася своїм криком розбурхати оте кляте кульове утворення. Чи створіння? — Ігорю, давай до мене!

Космоцикл Зоребора рушив з місця. Спочатку ледь помітно, а потім все більше й більше набираючи швидкість.

Але не у визначеному Такаманохарою напрямку.

— Побажайте мені везіння, капітане, побажайте!.. Мені зараз головне на петлю вийти, головне — на петлю вийти встигнути! — задзвеніло в Соньчиних навушниках.

— Петлю? Яку таку петлю?!? Ігорю-ю-ю!!! Ти куди-и-и!?

Кричати Сонька вже не боялася, бо Норильцєв, на граничній швидкості спрямував свій апарат просто на те, що вважалося, якщо вірити капітанові, залишками — чи основою? — Дарт Вейдера, Великого й Незнищенного.

Зоребор капітанові вірив. Зоребор вперше, не подитячому, а по-дорослому, вірив Кременчуку, втелющуючись просто у вогненну кулю і — увесь в полум‘ї та бузкових іскрах — тягнучи її за собою до виходу зі зруйнованого зорельоту.

— А-а-а-а!.. Ш-ш-ш-ш!.. А-а-а-а!.. Ігорю-ю-ю!!!

Сонька знову розвернула свій апарат і так хутко зірвалася з місця, що мерехтливий ряд плафонів миттєво злився в одну бляклу смугу. З переламаного навпіл зорельоту вони вилетіла до відкритого космосу не набагато відстаючи від Зоребора. Втім, самі поняття «багато» чи «небагато» завжди відносні.

Ось і зараз вона ще линула по прямій над величезною синьо-опуклою поверхнею планети у розводдях блідоблакитних хмар, а Норильцєв, з останніх сил щось судомно хриплячи в мікрофони, вже закладав таку круту петлю, що мав би просто вивалитись з сідла. Але не вивалився. І разом з апаратом, на величезній швидкості, посунув просто на обшивку зламаної голки «Софії».

— Ш-ш-ш-ш!..

— Куди-и-и-и!?! — загорлала Сонька, закладаючи і свій карколомний віраж для того, щоб перехопити хлопця. — Вбік давай, вбік! Розіб’єшся!!!

— Ш-ш-ш-ш…

— С-сама наз-зад… — голос Норильцєва рвався пекучими судомами, наче він згорав, згорав у бузковому полум’ї і ніяк не міг остаточно згоріти, увесь обпалений болем і ще чимось, для чого поки що не було винайдено слів. — Наз-зад, Соню! Не наближайся, не наближайся!.. За нас, за Едгара Фрунзіковича, за Румату! Румато-о-о-о!!! А ампутовані крила за спиною й досі печуть… Ні, не печуть, не печуть вже! Вони відростають… А ти, ти отримуй, суко-о-о!!! І лише зараз, разом з цим горловим криком, вивернутим назустріч усім небезпекам усіх таємничих світів вкупі, Такаманохара зрозуміла задумку хлопця. „Перетворюють матерію на вакуумну піну, — казав Дар Ветер. — Це стан майже цілковитого небуття”.

— Ні-і-і-і!.. — у відчаї загорлала вона, вивертаючи кермо космоцикла, аби не втрапити під залп гармат антиметеорного захисту.

А чоловік з гордим лицарським ім’ям Зоребор Столева Десниця, нащадок легендарних оріїв-орачів Ігор Норильцєв — землянин з українського міста Гременець, відвертати не став, щодуху несучись просто на срібну стінку обшивки кременчуцького зорельота, яка швидко зростала перед ним, закриваючи собою і поверхню планети, і зірки, і увесь цей загадковий всесвіт. Всесвіт, на розгадування якого вже не залишалося часу. А Соньці здалося, що він раптом завмер разом із синьою планетою, зануреною в нього, а потім вивалив на космоцикл, охоплений бузковим полум’ям, помаранчевий стовп жаского випромінювання.

В навушниках стало тихо-тихо. Раптово і на тривалий час. Тунель коридору занурився в синявий морок: останні енергетичні запаси корабля були викинуті на цей постріл.

Нкса обіруч учепившися в скафандр Кременчука, разом з ним повільно обертався в темряві мертвотного кольору. Чи то ця темрява тужно оберталася навколо їх?

А Сонька, вимкнувши рушій космоциклу, по інерції линула за прозорою світловою хмаркою, що поволі танула в просторі, всипаному рясними зірками. Наче всотувалася ними. Ось краї хмарки вигнулися кінчиками довгого волосся, ось вона прийняла подобу людського обличчя, ось те обличчя всміхнулося сумно-сумно і назавжди загубилося серед сузір’їв.

В темряві коридору сліпий Кременчук, тамуючи нікому не потрібні схлипи, відкинув голову, притискаючи потилицею до скла гермошолому свого міліцейського кашкета, що вже давно звалився з його маківки.

— Прощавай… — дихнуло в навушниках. — Ні, до побачення, Ігорю… Здається, перша половина твого прізвиська була таки правильною. І, здається, ти сповна віддав свій борг. Але… Але чому така порожнеча?! Чому?!..

Чому… чому…

Повискував, майже невидимий у мороці, Нкса.

А потім в просторі щось змінилося. Він начебто поважчав, наповнившись ледь чутним шурхотом. Шурхіт зростав, злипався у звуки, які, в свою чергу, перепліталися в незрозумілі слова:

— Ко то моро? Ну ра? Ко то цо моро ра?

Слова явно носили запитальний відтінок. І Кременчук чомусь майже не здивувався, почувши, врешті решт, відповідь на них:

— Моро хо тосо. Сохіка ру цу. І ця відповідь явно належала Такаманохарі.

— Цуй сонь… цуй сонь… цуй сонь іа… — захвилювалися голоси і капітанові чомусь здалося, що ледь задушливе повітря скафандра наповнилось вологими пахощами дніпровських берегів.

— Ну то й що? — врешті решт, безбарвним голосом запитав невідомо в кого Кременчук. І відразу знову настала тиша, яку лише десь за хвилину знову сколихнув гранично напружений голос Такаманохари:

— До нашого борту наближається корабель, капітане. Все нормально, капітане. Вважай, капітане, що ми врятовані.

Вони наближалися, наближалися до нього — людиноподібні істоти з головами комах: великими фасеточними очима й вусиками антен. Вони ворушили жвалами мікрофонів, хапали за кінцівки його випнуте тіло і з електронним гиготінням роздирали його на тріпотливі й охоплені жахливим болем частини, розкидаючи потім їх по усіх здичавілих, переповнених криками, хрипами та зойками, всесвітах.

Закривавлена ліва нога швидко оберталася поміж зірок, що линули перед нею із права наліво.

Зламана права нога в іншому всесвіті вказувала рожевим уламком кістки на сузір‘я, що пересувалися навпаки — зліва направо.

Вивернуті руки з потрощеними пальцями, усі в роях камуфляжного лахміття, крутилися кожна разом зі своїм світом: одна за годинниковою, інша — проти годинникової стрілки.

А усе громаддя зірок та галактик навалювалася на нього усією своєю величезною масою, що збігалася до однієї, малої до зникнення, точки. І в цій точці тіпалося його обезголовлене тіло.

Сама ж мертва голова, в міліцейському — ще радянського зразку — кашкеті з порепаним козирком, гранично вибалушивши порожні очі, рухалась кудись у невизначеному напрямку разом з усім буденним всесвітом, що вже мільйон мільйонів років схарапуджено розбігався від неї водночас в усі боки. Далекі зірки не витримували цієї гонитви, остигали, перетворювалися на далекі дзеркала і ментовська кебета зненацька відображувалась в них міріадами відображень поряд з такою ж кількістю відображень інопланетних істот класичного „розвелльского” типу.

— Він так нічого й не зрозумів, — сказала одна з інопланетних голів голосом Зоребора.

— Він зрозуміє, обов‘язково зрозуміє! Дайте йому час, — заблагала інша голосом Сніжани.

— Я просто не встиг йому доказати, — кахикнула третя баритоном Дар Ветера. — Я показав йому вісімку Метавсесвіту, але не роз‘яснив руху будь-якого зі всесвітів, що його складають. Вірніше, не руху, а… Істота з голосом Дар Ветера змахнула рукою і поміж зірок-дзеркал виникло знайоме зеленкувате, але величезне — в десятки галактик розміром — зображення стрілчастої вісімки. Тієї самої, яку малював кременчуканин свого часу на борту своєї „Софії”. Але тепер до малюнка були внесені певні зміни, через які він виглядав наступним чином:

— Ми з вами знаходимось на самій вісімці, — в лункому баритоні Дар Ветера ковзнули менторські нотки, — і тому не помічаємо її руху. Ми лише відображуємо усі всесвіти, що існують навколо.

— Це дуже важко, татку, — зітхнула десь Сніжана, — відображати усе, намагаючись самій відобразитись в усьому.

— Ги-ги-ги, — загиготіли невидимі комахоголові.

— Цить ви! — гарикнув Зоребор і гигикання миттєво припинилося.

— Але, — продовжував Дар Ветер, не звертаючи уваги ані на що стороннє, — уявимо, що ми знаходимось в просторі А.

З цієї точки огляду нам здаватиметься, що Метавсесвіт розбігається.

Мертва голова Кременчука кліпнула незрячими очима.

— Для спостерігача в точці В він буде вічно линути із права наліво…

— Крчуче, — пискнуло межізор‘я голосом Нкси, — я додому хочу… Дуже хочу!.. — …а в точці Е — навпаки.

— Квіз-з-затц-ц-ц хедер-р-рах-х-… — моторошно зарипів простір.

— Якщо ж ми опинимося всередині петель Метавсесвіту, то в петлі С простір кружелятиме за годинниковою стрілкою…

— Радій, Єресіарху, прагнено радій! — заволала з далекого далеку Корнелія. — …а в петлі D знову ж — навпаки. — Ігорю, де ти, Ігорю? Я чекатиму, чекатиму на тебе! — з таких само безодень почувся схлип Румати. — І, врешті решт, в області F всесвіт з точки зору спостерігача збігатиметься в одну точку.

— Ш-ш-ш-ш… — повільно сколапсувало щось у вухах капітана.

— Таким чином, товариші, поведінка тієї чи іншої ділянки Метавсесвіту залежить лише від нашого місцезнаходження в ньому.

— Але всі ми маємо беззаперечне право на визначення цього самого місцезнаходження, — знову сумно-сумно вклинилася Сніжана. „Доня! Донечко!..” — хотів було вигукнути Богдан, але язик в мертвій голові не бажав рухатися без зв‘язків із замордованим тілом. Лише в очах від напруги боляче закружляли неонові вісімки метавсесвітів.

— Сніжа-а-ано!!! — затіпалося в одному з них закривавлене тіло.

— Ги-ги-ги, — знову хихотіли комахоголові і по шматках, по клаптях витягали Кременчука зі зруйнованого зорельоту. І Сонька Такаманохара допомагала їм. І складалося враження, що вони вже давно знайомі одне з одним. І саме тому він не хотів, не хотів знову опинятися на борту чергової літаючої тарілки. Він хотів лише одного: щоб його залишили у спокої. У вічному спокої. Бо ніхто й ніщо не могло допомогти йому повернутися до тих країв, де його усміхнене й ще молоде та трохи наївне обличчя відображується в очах маленької донечки.

— Сніжа-а-анко!!!

— Тихо, Богданчику, тихо! Заспокойся! — схвильовано прозвучало в непроникній темряві, що знову огортала його, і легесенька жіноча долоня лягла на розпашіле чоло. — Це знову лише марення, марення. Не хвилюйся. Тобі не можна хвилюватися.

В темряві щось зашурхотіло, а потім зойкнуло бандурною струною.

— Нксо! — роздратовано зашепотів жіночий голос. — Скільки можна бандуру за собою по палаті тягати? Залиш її.

— Я не тягаю. Я вчуся. Я точно знаю, що Ігр був радий, якщо б я навчився.

— Та вчися, вчися! Але ж не в лікарні.

— Залиш його, Сонько, — Богдан вже остаточно прийшов до тями, намагаючись знайти своє місцезнаходження в цілковитому мороці. Місцезнаходження було на ліжку, що нудотно пахло ліками і чомусь морською сіллю. — Залиш, — повторив. — Нехай грається. Хоч одна жива душа поруч.

— А я що, нежива?!

— Я ще не визначив. Втім… Не ображайся… Це, мабуть, я неживий. І іншого статусу не заслуговую.

— Наша пісня гарна є, — зітхнуло в темряві з ледь чутний азійським акцентом, — почнемо спочатку. Богдане, ти вже місяць в лікарні. Скільки можна перебувати в такому настрої?

— В настрої?! В мертвих настроїв не буває. Це в Сніжанки могли б бути настрої, але я знову… знову… І Зоребора ось не вберіг. Те, що він зробив, мав зробити я.

— Тому, що зроблено, він навчився від тебе. І добре навчився.

Богдан рвучко повернувся до невидимої стінки, ховаючи від зрячого світу своє викривлене обличчя.

— Капітане, ну не можна ж так, не можна! Знаєш, я тут з лікарями радилась. Вони останнім часом схиляються до того, що сліпота твоя носить не фізичний, а психічний характер. Ти сам нічого навколо бачити не хочеш.

— А що мені бачити, що?!? Світ, в якому вже остаточно, завжди й ніколи не буде моєї дочки? Та плював я на такий світ!

— Але в цьому світі є багато інших людей, які люблять тебе. А, може, навіть і… — Голос Такаманохари на мить знітився. — …і кохають.

— Кого любити? Кого кохати?! Порожнє місце!?! Адже я сам, сам не існую в цьому світі. — Обличчя Кременчука знову розвернуло в бік невидимої дівчини. — Он навіть нанороботи славнозвісні з порожнім місцем взаємодіяти не хочуть. Як плюнули на мене ще на Зорі Смерті, так і…

— Нанороботи. Звісно. А телепатія, а гіпноз, а думкоформи?

— Чого питаєш? Сама ж знаєш все. Сама ж бачиш. Ні-чого. Та й взагалі — вигадки усе це. Марення, як ти тільки-но казала.

— Угу, вигадки. Угу, марення. Але от я бачу його дещо по іншому. Ти гадаєш з якої це радості тебе стільки аналізів зробили? І ще роблять?

Капітан промовчав.

— А тому, — продовжила Сонька, — що феномен ви у нас, Богдане Івановичу. Унікум. Нанороботи, до речі, виявлені в усіх зразках твого організму. І організму Нкси. Але якщо в нього вони таки так-сяк діють, то в тебе… Загальмовані вони якісь, чи що… Наче заважає їм щось. А, може, ти їм сам заважаєш, Богдане?

Капітан знову промовчав.

— Що ж стосується усіх інших твоїх здібностей, — не вгавала Сонька, — то є в мене одна думка. Полягає вона в тому, що спочатку нам треба повернутися до тієї критичної миті, коли вони припинили спрацьовувати…

Капітан несвідомо напружив свою пам‘ять.

— На Зорі Смерті це трапилося, — допомогла йому Такаманохара. — Опісля того, як „Софію” в нас забрали, а потім руйнувати почали, вивчаючи. Тобто, може здібності твої якимсь чином з апаратом нашим пов‘язані.

— З чиїм це — „нашим”? — В уяві Богдана знову ворухнули вусиками антен комахоголові. — Та й взагалі, дурниці все це! В тебе ж, здається, ніякої паранормальщини не спостерігалося? І в Нкси… І… І в Зоребора… — трохи здригнувся голос капітана. — Чому?

— Не знаю, — чесно відповіла в темряві Сонька. — Поки що не знаю. Але точку відліку тієї чи іншої події завжди знати потрібно. От, наприклад, сліпота твоя…

— Сліпота моя ще на Чоломаї розпочалася, — проскреготів Кременчук. — І досі триває. Чому ніхто не каже мені, де я знаходжуся? Хто нас з орбіти зняв? Чия це лікарня? Якої держави, якщо ми на Землі?..

Тіло Богдана здригнулось і знову затіпалося на лікарняному ліжку, яке загойдалося під ним, наче непевне днище гумового човна. От зараз Кременчук трусне головою, розплющить заспані очі і почує насмішкуватий голос Погосяна: „Ну й здоровий ти спати, хлопче! Усю засідку прокимарів, діамантовий!” Але замість цього темряву знову хилитнув вкрай стурбований шепіт Такаманохари:

— Спокійно, Богданчику, спокійно!.. Тихіше… Не можна тобі хвилюватися, не можна. — І по тривалій паузі раптом спитала: — Слухай, що ж ти таки побачив в забралі Дарт Вейдера? Адже саме опісля цього ти й осліп. Що там було?

Капітан вкляк. Його тіло наче скам‘яніло при одній лише згадці про цю картину. Повздовжні ґрати металевої пащеки, мертвенне синюшне освітлення її нутрощів і в цьому жахливому світлі — викривлене ненавистю, знайоме до останньої зморшки, обличчя… Богдан аж застогнав.

— Що? Що? — заметушилася Такаманохара. — Тобі знову погано, знову? Це я, я винувата! Не думай, не думай ані про що! Розслабся, любий… Нксо, швидко за сестричкою гайни, швидко!

Глухо тенькнула бандура й легесеньке тупотіння зникло за межами палати.

— Не треба… — трохи запізно видихнув йому услід Богдан. — Не треба було б. Нічого не треба. Бо, мабуть, ти права, Соню, права… Бо Дарт Вейдер… Бо в Дарт Вейдера…

В нього було… В нього було моє обличчя, Соню!.. І, схопившись обома руками за голову, Кременчук тягуче застогнав та й почав розхитуватися з боку в бік:

— Моє!.. Моє обличчя!.. Зоребор… Зоребор не Дарт Вейдера знищив, а мене, мене вбив! Мене-е-е!!! Від мене тепер нічого не залишилося, нічого! Доброго — ще раніше, а поганого… Поганого — відтепер. І назавжди-и-и…

Його стогін перетворився на звірячий хрип.

— Слимак! — вдарив його жорсткий голос Такаманохари.

— Справжній слимак! Якщо Дарт Вейдер за нами з Кременчука здимів, то не знищеними залишились Дар Ветер, Мамай, Орій. Сніжана залишилася і не знищеною, і незнищенною. А ти… Хирляк!

Знову почулося легесеньке тупотіння разом з чиїмись швидкими кроками.

— Цуй сонь іа, — почувся в темряві новий жіночий голос, — хіон тай сі? Коро коса на. Марон ай.

— Зараз, зараз, — відгукнулася дівчина. — Зараз піду.

Богдане, усе твоє тривале життя щосекунди залежить лише від самого тебе. Як і життя багатьох інших, близьких і не дуже близьких тобі, істот. Ти сам — істота з вітру та хвилі, що може кинути чийсь корабель на підступні рифи, а може й перекинути його через них. Ти можеш напнути вітрила, а можеш і розчинитися до часу в глибині. Але завжди — ти чуєш: завжди! — ця глибина і це небо вагітні тобою.

— Марон ай, цуй сонь іа.

Капітанові раптом здалося, що навколишня темрява зненацька розпочала поволі світлішати. Аж трохи злякався капітан.

— Знаєш, — мовив ще кволо, але слово від слова набираючи сил та затятості, — тут мені от що тільки-но примарилося… Вісімка ота, яку нам Дар Ветер малював…

Виявляється, що якщо біля неї чи всередині її різні точки поставити, то рух всесвіту з кожної цієї точки по іншому спостерігатиметься.

Тиша, що настала після цього, ледь знову не схарапудила капітана. Але за хвилину в цій матовій тиші з‘явилася темна примарна пляма.

— Ч-чорт! — видихнула ця пляма. — Як же я сама до цього не допетрила! Ефект спостерігача… Боже, тепер же багато чого яснішим стає, багато чого…

— Цуй сонь іа! Маро най, цуй сонь іа! — Іду, іду… Богдане… Богданчику!.. Ах, який же ти молодець! Тепер все, все по інакшому піде.

Темна пляма почала набувати довгастої форми, в якій вгадувалися обриси людського тіла. З усіма ознаками жіночої статі. — І, все ж таки, — спитав капітан у плями, — де ми знаходимося? І що значить „сонь іа”? Щось подібне, до речі, я чую ще з часів чоломайських пригод.

Пляма на мить завмерла, а потім мовила з азійським акцентом, який чомусь враз став по особливому виразним:

— Сонь Іа — це моє справжнє ім‘я, Богдане.

Чому його ліжко пахнуло сіллю, Богданові стало зрозумілим вже на наступний день. Тоді, коли йому дозволили встати й навіть вийти на балкон. Натягнувши перед тим на вуха важку оправу величезних чорних окулярів.

Балкон — вірніше, широка й довга лоджія з шезлонгом та якимсь спортивним причандаллям — виходив просто на морське узбережжя. В цьому місці воно випиналося назустріч Богдану широким півколом і зникало за скелями, що обмежували це випинання з обох боків. Внизу тягнулася вузька смуга піщаного пляжу з декількома хвилерізами, до яких були пришвартовані легенькі човники з іграшковими пістрявими вітрилами.

Те, що вони пістряві, Богдан побачив лише одного разу, коли, зі звичною впертюхатістю озирнувшись на порожню палату, на мить стягнув окуляри всупереч усім настановам лікарів та медсестер. В зіниці миттєво й боляче плюснулось яскраво-синє, аж ультрамаринове, сяєво і капітан торопко насунув дужки на місце. Згадав про ефект синяви, який через втрату мерехтіння ще на орбіті помітив Зоребор, зітхнув за хлопцем і вирішив поки що не експериментувати.

Он скільки очам їхнім витерпіти довелося! А його власним і поготів. Поберегтися треба.

Потріпав по маківці Нксу, що завмер біля нього зі срібною бандурою, закинутою на спину, й знову перевів погляд на розлогу морську панораму, що розкинулася перед багатоповерховим білим корпусом лікарні. Ще декілька подібних корпусів приліпилося до скель, що обмежували вигін затоки. Вдалині, на самому обрії, можна було розгледіти малесенький корабель. Загалом, навколишній краєвид дуже нагадував би південний беріг Криму, на якому Богданові зі Сніжанкою довелося побувати лише одного разу, якби не оті стрімчаки. Чимось муляли вони капітана.

Не дуже то й високі, з якимись візерунчастими уступами, вкритими темно-зеленою, аж синявою через окуляри, рослинністю, вони нагадували шахові фігури, дбайливо огорнуті мохом. Де ж він такі бачив?

— Кара ной тура ха? — раптом почулося іззаду і Богдан аж здригнувся від несподіванки. І лише за хвилину зрозумів, що — ні, не від несподіванки.

— Кара ной тура ха? — трохи стривожено перепитала медсестра, що нечутно вийшла з палати на балкон.

А Кременчук вдивлявся, вдивлявся в її трохи розкосі очі, схожі на очі Такаманохари, і відчував, як мозаїка незрозумілих жестів, поглядів, натяків, слів та ієрогліфів стрімко складається в цілісну картину. І ця картина йому дуже не подобалась. Тим більше, що зненацька ставало ясним і те, що він давно вже все зрозумів, але до останнього не хотів зізнаватися в цьому навіть собі самому. Бо це розуміння було чревате певними ускладненнями.

Міжнародного характеру.

Адже ці розкосі очі… Ця трохи рвана говірка… Цей азійський акцент… Ці, врешті решт, шахові скелі, вкриті густою рослинністю… Богдан, звісно, ніколи не бував за кордонами України. Територія колишнього СРСР та Польщі не рахувалася. Але… Але саме з такими от краєвидами, побаченими в телевізійних передачах та рекламних буклетах, він уявляв Країну Сонячного Сходу. Або ж Японію.

Втім, це могла бути будь-яка інша країна Далекого Сходу, але… Але Такаманохара була японкою. І лише її країна з усього цього регіону — та хіба ще Китай — була спроможна створити таку техніку, що могла вивести на орбіту космічний апарат, що могла долати з його допомогою нескінченні відстані, що могла… Могла втрапити в аварію та й впасти просто посеред України, на дніпровському острові Чоломай. „Ах, Сонька, Сонька! — аж застогнав подумки Кременчук. — Ну чого ти мені всього не розповіла? Я б зрозумів. Ми тоді швидше б додому дісталися. І ніхто б не загинув. Ах, Сонька, ах, дурепа! А я ж…” Нкса почув, як над ним скреготнули стиснуті зуби, і швидко здійняв голову, ледь перелякано вдивляючись у викривлене обличчя капітана. Що, знову якийсь напад!?

— Крчуче, — видихнув обережно крізь смух-траву із зореборівськими нотками в голосі, — в тебе як, все нормально?

— Нормально, нормально, — прокректав Богдан, якось знічено поправляючи свої велетенські чорні окуляри.

В них застрибали сонячні зайченята від тисяч солоних бриж недалекого моря й від того ці окуляри чомусь нагадали Нксі фасеточні об‘єктиви на гермошоломах скафандрів Соньчиних друзів. Тих самих, що витягнули їх зі зламаного навпіл зорельоту, а потім засунули в збільшену копію старенької „Софії” і занурилися разом із нею в синє небо, що невагомо нависло над безмежним океаном. Наче було його продовженням. Тому цей океан жодним чином не нагадував Жвий і від того Нксі було зовсім вже не лячно.

А просто сумно-сумно.

— Нормально, — повторив Крчук. — Все нормально. От тільки Сонька… Втім, її можна зрозуміти. Особливо коли секрети явно не твої.

Медична сестра, що як завмерла на порозі балкону, так і стояла там, стурбовано переводила погляд з Кременчука на Нксу й назад.

— Кара ной тура ха? — спитала втретє, наче зациклило її.

— Тура… хон… карама… фа нуй… Крчук… — повільно вичавив з себе Нкса, ретельно підбираючи слова.

В капітана ледь окуляри з носу не звалилися.

— Ти що?!.. — роззявив рота. — Ти вже й по їхньому навчився?

— Так час же був, — якби крчовник мав плечі, то обов‘язково знизав би ними. — Та й мова легка. На нашу, піррянську, чимось схожа.

— Харо фай, — посміхнулася медсестра, — цуй Сонь Іа фо най.

Роздратування й стурбованість, яких майже придушив Кременчук, знову почали набирати силу: якась дітлашня інопланетна мови засвоює, а він!.. А його здібності!.. Тьху!

Не полюбляв Богдан Іванович задніх пасти.

— Чого це вона стрекотить? — спитав похмуро.

— Вашим станом цікавиться. Просить окуляри не знімати. Мовляв, Сонь Іа… Соня, тобто… Прохала вона дуже.

— Прохала вона! А вона, що — лікар? Окуліст, матері її ковінька? — закопилив було губу Богдан, але вчасно зупинився, люто зиркнувши на медсестру. — Скажи їй, що я зустрічі з головним лікарем вимагаю. Про посольство наше вже потім з ким потрібно розмовлятимемо.

— Посольство?! — скинувся Нкса і бандура на його спині срібно зітхнула. — А це що таке?

— Потім взнаєш. Ти давай, давай — перекладай. Вимагає, мовляв, громадянин України, працівник українського Міністерства внутрішніх справ, капітан гременецької міліції Кременчук Богдан Іванович, зустрічі з вашим керівництвом.

— Ку ру та… Крчук Бгдан Іванч… ту хай но… цен суй… — повільно затупцював на місці піррянин, а капітан дослухався, дослухався до нього, намагаючись хоча б приблизно вгадати сенс японських слів.

Але це йому не вдавалося. Врешті решт, він важким поглядом втупився в рум‘яне обличчя медсестри, намагаючись загіпнотизувати її. Змусити, наприклад, принести води. Медсестра не звернула жодної уваги на його скам‘янілу мармизу. Тоді капітан уявив „Софію” і спробував створити її маленькі копії, щоб вони моторошно й безгучно закружляли над балконом. Але й з цього аж нічого не вийшло. Чи вийшло!?

Увага Кременчука розділилась. Одна його половина спостерігала за розмовою Нкси та медичної японки (вірніше, за монологом першого), а інша половина крізь чорне скло окулярів вдивлялася, вдивлялася в темну цяточку, що з‘явилася в небі над самісіньким обрієм і почала швидко наближалася до затоки.

— Сур хо нетай ко ім, — строго мовила медсестра, уважно й ані разу не перебивши, вислухавши Нксу. — Мор ті нош ена, цуй Сонь Іа. Цуй Сонь Іа сао фа най ко ім.

— Що вона каже? — нетерпляче спитав капітан, спостерігаючи за цяточкою, що вже перетворилася на малесенький овал, який перетинав небо над лівою шаховою скелею.

— Вона каже, що доповість Сонь Іа. Що таке питання має вирішувати лише особисто Соня.

— Тю! Та до чого тут Сонька?

Овал перетворився на диск літаючої тарілки, яка повільно знижувалася в районі середнього хвилерізу. Від цього буденний краєвид японського узбережжя набував якоїсь кіношної фантастичності. А Богданові раптом пригадався зимовий Гременець, Набережна Капітана Дніпрова і світловий трап літаючої тарілки, по якому до нього спускалася, загибла ще влітку, Сніжана.

Диск апарату завис над хвилерізом і з нього з‘явилася гнучка постать в спортивному костюмі. Постать щось гукнула в бік відчиненого люку і, не обертаючись, вказала рукою просто на Кременчука. І лише за декілька секунд той зрозумів, що вона вказувала на корпус лікарні. Диск якось згідливе хилитнувся і, легко здійнявшись, рушив до берега.

Постать побігла по хвилерізу. Навіть з цієї величенької відстані Богдан не переплутав би її ані з ким. Сонька Такаманохара власною персоною. Вона ж — Сонь Іа.

— Сонь Іа залишається керівником експериментального проекту, навіть не дивлячись на свою майже піврічну відсутність, — повільно перекладав Нкса стрекіт медсестри.

— Якого такого проекту? Які такі півроку? Літо ж надворі, а тоді мала б — зима.

— Ну хо тара? — перепитала японка. — Хі фім!? — здивувалась — Хоро той цуй Сонь Іа.

— Вона вражена тим, що ви нічого не знаєте і каже, що в такому випадку Сонь Іа має сама роз‘яснити вам ситуацію, в якій ви опинились.

Сонька зникла десь під балконом, так ні разу і не подивившись ані на нього, ані на літаючу тарілку, що зависла просто над краєм даху будівлі. Богданові чомусь раптом здалось, що до усього його тіла раптом доторкнулися мільйони малесеньких голок. Начебто усе його тіло зненацька перетворилося на суцільний язик, якого занурили до холодної газованої води.

— Слухай, — спитав крчовника, вже догадуючись, що він відповість, — а чого це усі вони „цуй Сонь Іа” та „цуй Сонь Іа” трахкотять? Що це за „цуй” такий? „Пані”, чи що?

Нкса обережно-обережно зняв зі спини бандуру і поставив її перед собою, обіпершись обома кінцівками об гриф інструменту. Наче Зоребор об рукоять довгого орійського меча. Або об ефес арканаріанської шпаги.

— Ні, — мовив, — не „пані”. „Цуй” по-тутешньому — „капітан”. Капітан Сонь Іа.

Капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук крізь темні окуляри дивився на те, як зникає, наче линяє, веселий вираз обличчя капітана японського експериментального — мабуть, дуже секретного! — космічного апарата Сонь Іа Такаманохари.

— Що?! — спитала вона. — Що трапилось? І якось безпорадно обернулась до медсестри, що явно поспішала залишити палату. Але не встигла, захоплена запитанням на самому порозі. Похмуро обернулась і знизала тендітними плечиками:

— Ваш підлеглий вимагає зустрічі з головним лікарем.

Але ж ви заборонили…

При слові „підлеглий” на вилицях Кременчука заграли жовна, а в голові наче жорна якісь важелезні з місця рушили.

— Добре, — похмуро відгукнулась Такаманохара. — Йдіть.

Я це питання сама вирішу. І знову повернулась до Кременчука. Той буравив дівчину презирливим поглядом. Шкода лише, що через чорні скельця окулярів вона цього не помічала.

— Що трапилося, Богдане? — знову запитала сторожко. — Для чого це нам так терміново головний лікар знадобився? — І не лише він. А ще й головний консул, чи як він там називається. І українське посольство теж, і зв‘язок. Якщо не з Києвом, то хоча б з Гременцем.

Погляд Такаманохари якось дивно стрільнув убік.

— Тобі хтось щось зробив не так?

— Мені все зроблене не так. І не кимсь, а особисто вами, капітане Такаманохаро.

— Ах, ось в чому річ…

— В цьому, в цьому… Це ж скільки ви мене за дурника тримали, га? Півроку, як нам тільки-но тут втирали, чи більше?

Сонька мовчала.

— Ну, блін, цілковита тобі „холодна війна”, розумієш, — все більше й більше розходився від її мовчанки Кременчук.

— Таємна зброя, пристрасті шпигунські! Ви, капітане, за сумісництвом, випадково, не капітан японської розвідки?

Сонька мовчала.

— Гадали, що ми секрети ваші вкрадемо, чи що? Так ми ж не Росія з її КДБ перефарбованим! Та й секрети такого штибу ми аж нікуди приладнати не зможемо при нашій-то безголовості. Воно ж бардак в країні! А ви… А ти… Під бомжиху, чи бачте, вона замаскувалася. Що, не можна було до якогось там комп‘ютерного клубу вночі залізти, якщо вдень лячно було? Чи не можна було втихаря електронкою з Японією вашою дурнуватою зв‘язатися, якщо ви влади української харапудились?

— Не можна, — врешті решт, тихо-тихо видихнула Такаманохара.

— Що, харакірі примусили б робити? — поцікавився Кременчук. — Все одне наказали би власноруч апарат ремонтувати та запускати? О!.. — здогадався. — Це ж для запуску вам електровудка ота потрібна була?

— Для цього, для цього… — наче китайський болванчик хилитнула головою Такаманохара. — Я ж, здається, вже казала про це. Але ж… Але ж ти про кутастих згадай, нишпорко.

Богдан, що вже набрав було повітря для наступної тиради, осікся. І дійсно, а ті звідки взялися? Що, Японія з інопланетними істотами військові дії розпочала? В обхід світової спільноти та Організації Об‘єднаних Націй? Це вже цілковита маячня! Втім, що є не маячнею з усього того, що відбулося з ним за останні півроку? Якщо, звісно, вірити цьому терміну. Якщо вірити… О!.. А, може, їх з Погосяном ще на катері рибнаглядовському якоюсь наркотою накачали? І лежать оце вони зараз тепленькими в його затісній каюті… Або в просторій, хоча й таємній японській лабораторії.

Розлючений погляд Кременчука вильнув убік і наштрикнувся на кошлату копицю Нкси. В тоненьких кінцівках копиця все ще тримала срібну бандуру. Вгорі ледь погойдувався диск летючої тарілки. Такаманохара серйозно, дуже серйозно, дивилася на Богдана.

— Заспокоївся? — спитала. І, не чекаючи відповіді, продовжила: — Повір, у нас були дуже вагомі причини для того, щоб не зв‘язуватись ані з урядом, ані з керівництвом.

Ані звичайним шляхом, ані, тим більше, через Інтернет. Так склалися обставини.

Це було зізнання. І Богдан відразу відчув пронизливу гірку порожнечу, яка завжди настає опісля закінчення небезпечної, але цікавої пригоди. Пригоди будь-якого штибу. Хоч у вигляді слідства, хоч у вигляді вештання по чужих світах.

— Обставини? — промимрив. — У всіх у нас обставини.

Але які такі обставини змусили тебе з мене блазня робити?

Тоді, коли ми вже самі залишилися?.. Якими такими обставинами ти смерть Зоребора тепер виправдаєш? І, взагалі, треба розуміти так, що якщо б ми випадково на Землю не повернулися, то ця вистава дурна й далі тривала би? Не загралися, ні?

Сонька знову промовчала і Богдан зрозумів, що ні, не загралися. Що вистава тривала б і далі. З причин абсолютно незрозумілих йому і докопуватися до яких в нього відтепер не було жодного бажання. Зникло бажання. Залишилася лише гірка порожнеча, що стрімко наповнювалася тугою та сумом.

А й дійсно… Хто вона йому? Та й ким він є?

Такаманохара — молодий і, вочевидь, перспективний вчений. Мабуть, і на урядовому рівні відома. Недаремно капітаном експериментального космічного апарату Країни Сонячного Сходу призначена. А він?.. Пересічний до банальності мент з української провінції. Простий трудяга.

Нишпорка. Але в цієї нишпорки теж є така-сяка гідність.

Яку аж ні яким самураям не зламати.

— Добре, пані Такаманохаро, — зморено мовив Кременчук, — залишимо все це… Я додому хочу. Маю я на це право? Якщо якусь підписку дати треба щодо нерозголошення, то давайте — я без усіляких… А потім зв‘яжіть мене з посольством… Чи втихаря до Гременця переправте. Я на гордий.

Сонька зосереджено дивилася кудись у куток балкону.

— Чуєте чи ні, капітане-сан? Поверніть. Мене. До Гременця. Адже, якщо я й патякатиму щось під настрій, то хто збожеволілому колишньому менту повірить? А з роботи мене все одне остаточно турнуть. За прогули.

Сонька не відповідала. Богдан прослідкував за її поглядом і… здригнувся всім тілом. З кутка балкону до палати повільно линув клин малесеньких літаючих тарілок.

Створених, вочевидь, його мозком. І лише зараз до Кременчука дійшло, що коли дівчина спілкувалася з медсестрою, то він розумів їхню розмову. Розумів!..

— Зрозумів? — кліпнула Сонь Іа фіолетовими очиськами й труснула синявим волоссям.

Над балконом ледь погойдувалася дископодібна копія „Софії”.

Богдан непроникними скельцями окулярів втупився в обличчя капітана Такаманохари.

— Знову?!? Знову все повертається? — і прислухався до свого організму, в якому бурлило вариво холодних колючих бульбашок. — Але… Яким чином!?! — „Софія”, — кивнула Сонька на апарат, що завис у небі.

— В тебе якийсь зв‘язок із „Софією”. Я тут розрахунки нещодавно зробила. Не вистачило б нас потужності отієї гременецької електровудки, щоб рушій запустити. Це ти…

Це вона… Це він… Врешті решт, рушій апарату працює на ще досконало не дослідженому принципі…

— Тож ви його тепер і досліджуватиме?! Разом зі мною??? Ні-і-і-і!!! — зненацька вишкірився Богдан, кидаючись до Такаманохари. — Не дозволю, ні-і-і! Я вам не піддослідне кроленя, ні!!! Додому, додому мене поверніть, гаддя!..

Він ухопив дівчину за плечі, відчуваючи, що зараз зробить із нею щось погане. Втім, це зрозуміла й вона, трохи відсторонюючись, виставляючи вперед ногу й кидаючи капітана через своє стегно. Той влетів до палати, втелющившись головою у ліжко. Чорні окуляри відлетіли вбік і хвилі розлюченого ультрафіолету боляче вдарились в зіниці Богдана. Світло було лискучим і колючим. Дуже колючим. Точнісінько таким самим, як і голка шприца, що невідь звідки з‘явився в руці Такаманохари.

Кременчук тіпнувся, пробуючи перекинути своє тіло ліворуч, але через останні випробування реакція в нього була вже не та. Жало шприца дістало його, боляче вп‘ялося в шкіру і обурені бульбашки нанороботів наповнилися пекучим розплавленим металом. А потім метал розпочав стрімко остигати разом із яскравим ультрафіолетовим світлом, що потроху тьмяніло, тьмяніло, тьмяніло…

Засмоктуючи Богдана в непроникний морок далекого задзеркального світу.

Богдану снився сон. Наче він рибнаглядовським катером мчить дніпровою гладінню до гумового човника, в якому сидять Сніжана й Сонька. Сніжана відчайдушно махає йому руками, а Сонька щось кричить, але її зовсім не чутно за гуркотом двигуна. А стрічка ріки круто вигинається навколо Чоломаю та й зненацька дивним чином повертає назад. І човник з дівчатами залишається позаду катеру.

Богдан пробує вивернути керма, але його посудину загрозливо перехиляє, заносить і раптом він починає розуміти, що річище Дніпра закрутилося вісімкою і той впадає в самого себе разом з усім, що знаходиться на його хвилях. Тому будь-який навмисно-сторонній рух є марним, а гонитва даремною, бо вона лише заважає природному плину речей.

Кременчук вимикає двигуна і Дніпро сам повільно несе його назустріч Соньці й Сніжані. Вони все ближче, ближче, ближче… Щось ласкаво мимрять хвильки і теплий вітерець приносить гіркуваті пахощі верболозу… А ріка вже здіймається вгору, до зірок, і стає зрозумілим, що вона перетворилася на стрічку Мьобіуса, що, як відомо, має лише одну поверхню. В голові Богдана трохи паморочиться, але він є спокійним, спокійним. Бо на єдиній поверхні всесвіту неможливо розминутися з коханими людьми. Які завжди й усюди линуть проти течії тобі назустріч.

— Сніжано!.. — видихнув уві сні Богдан крізь пошерхлі губи. — Соню! І прокинувся.

Навколо дійсно пахло верболозом і десь дійсно зітхали повільні хвильки. Але до пахощів доточувався якийсь незнайомий терпкий аромат, непевний, як і світло ліхтаря, що стояв просто на брезентовій долівці і примарно освітлював навскісні стінки намету. Біля ліхтаря був покладений міліцейський кашкет капітана, а сам він, ретельно упакований у старенький камуфляжний комбінезон, лежав на гумовому матраці, на усю довжину розкинувши в боки свої дужі руки.

Сторожко повівши шиєю, Богдан сів, напружено втупившись в мінливу напівтемряву свого прихистку. В голові, не дивлячись на миттєве прокидання, було свіжо та ясно. Аж дзвінко. Тіло було легким і переповненим прохолодною енергією очікуваного руху.

Варто поворухнутися — злетиш до самих зірок.

Не експериментуючи, капітан посунув було до запони намету, але зупинився. Потягнувся до свого кашкету, ретельно насадив його на маківку і лише опісля цього висунув голову назовні.

Просто попереду мерехтіла неясними нічними відлисками широка річкова гладінь. Було темно, але зірок не помічалось. Лише якесь примарне світло точилося з низько навислого хмаровиння. Або, скоріше, це в ньому відбивалося світло вогнів міста, що розташувалося на іншому березі. Отам — Гори, отут — Пересип, а за вигином острову мала б розташуватися Раківка. Гременець…

Україна… Лише чомусь освітлення Грюківського мосту не спостерігається. Аварія в них там знову, чи що?..

Увесь переповнюючись пружною, ледь стримуваною радістю, Богдан, нарешті, цілком виповз з невеличкого двомісного намету і впевнено встав на рівні, з хрустом потягуючись і витягуючи руки убік нічних вогнів.

Гременець, дідько його візьми!.. Чоломай!.. Дніпро, матері його ковінька! Про те, як він сюди втрапив, капітан поки що намагався не думати.

Пахощі, що домішувалися до запаху верболозу, стали ще відчутнішими. Терпкі, трохи солоденькі і зовсім незнайомі. Шурхотіло невидиме листя під легким і теплим вітерцем. Праворуч затьохкав якийсь птах. Зробив невеличку паузу і розлився таким щебетанням, що його було чутно, мабуть, на іншому боці Чоломаю. Соловей, чи що?.. Та ні, не схоже.

А птах вже заливався, розсипався трелями й дзвінким лусканням, таким дзвінким, що аж серце млосно тріпотіло…

Та ні, таки соловейко… Але… Як же?!? Усі пригоди його влітку розпочались. Відсутній він був, кажуть, півроку.

Збрехали… Точно, збрехали!.. Зараз кінець травня, не інакше. Тобто, рік він десь вештався. Збрехали…

Але злоститися на далекосхідних брехунів на дану мить Богдан просто не міг. Повернули вони його додому — і слава богу! Стоп!.. А, може, й не повернули? А, може, він і не був ніде. Може, й дійсно, проспав він все на світі?.. Отак спати!? Але навіть ця тривожна думка не змогла подолати відчуття спокійного щастя, яке все більше й більше охоплювало капітана.

За кущами ліворуч почувся якийсь плюскіт: наче рибина величенька край берега заграла. Але замість того, щоб втонути в нічній тиші, цей звук повторився знову й знову. І Богдан, ані трохи не намагаючись стерти з обличчя широкої дитячої усмішки, а навпаки всміхаючись все ширше й ширше, легким кроком професійного слідопита пішов на цей плюскіт. А коли знову безгучно вийшов на беріг, то…

То знічено вкляк в тіні віття, навіть не намагаючись вийти на більш освітлене місце.

Тендітна жіноча постать, обережно розводячи руками темно-сріблясту воду, йшла просто на нього. На постаті нічого не було. Вона мерехтіла прозорою, немовбито бурштиновою, шкірою, на якій чітко виділялися цяточки сосків і тьмяний трикутничок внизу черева. Жінка виходила з води, наче проростала з неї, а знерушений Богдан, навпаки, вростав в неї усіма своїми почуттями, думками та поглядами. Бурштин і срібло… Срібло і бурштин…

— Кхм, — врешті решт, розгублено кахикнув він, не в змозі зробити крок ані вперед, до кромки дніпрової води, ані назад, у прихисток віт з дивним, майже прямокутним, листям.

— Ой! — зойкнула вона наївно й беззахисно прикриваючись обома руками: одна на живіт, інша — на груди. — Ой, хто там?

— Кхм, — зациклився Кременчук, відчуваючи, як усе його тіло млосно пашіє, м‘якшає й розтікається долі розплавленим воском, — не лякайся, Соню, це я…

Зробив величезне зусилля і таки вийшов на дніпровський беріг, освітлений дивним захмарним світлом, відчайдушно не відводячи погляду від оголеної дівчини. І раптом, так саме відчайдушно, ця дівчина відвела руки убік, відкриваючись назустріч йому усією своєю голизною.

Вражено зойкнувши, замовк отой незрозумілий соловей, хитруватий вітерець шурнув поміж віт та ніг, і, набираючи силу, огорнув собою і вологе тіло Такаманохари, і обпалене — Кременчука.

— Холодно, — шепнула Сонька, припадаючи до Богдана, обіймаючи його обома руками і наближаючи, наближаючи свої м‘які пухкі губи до його — жорстких і геть пошерхлих.

Зашурхотів крізь вітер впалий кашкет, а Богдан вже підхоплював дівчину на руки, притискав до себе, обігріваючи її кожною клітинкою свого тіла і ніс крізь ніч до далекого й гойдливого намету, обережно ступаючи по іскристому піску й лискучим травам. Наче по сузір‘ям ступаючи. І не було ані думок, ані слів… Ані сумнівів, ані невпевненості… Було лише величезне й радісне відчуття вільного руху. Відчуття того, що все правильно робиться в цьому світі. Відчуття свободи.

Вони лежали поряд одне одного, намагаючись не розплескати того, що тільки-но відбулося поміж ними. Того, що з‘єднало їх світлою довірою і мудрим спокоєм. Голова Соньки притиснулась до оголених грудей Богдана, а він ласкаво перебирав пальцями її жорстке коротке волосся.

Вітер зовні посилився й грайливо тріпотів тканиною намету, крізь яку іноді проточувалося срібно-синє непевне сяєво. Мабуть, хмари розходилися і Місяць іноді викочувався з-за них.

Десь вдалині щось тенькнуло, наче хтось необережно струну зачепив.

— Нкса? — запитально шепнув Кременчук.

— Угу, — сонно відгукнулася Такаманохара, — він.

Берегом з бандурою вештається. Не чіпай його. Сумує хлопчик. Щось із ним останнім часом не того…

— А зі мною „того”? — вдавано обурився Богдан, цілуючи Соньку в щоку. — Як ви мене до Гременця притаскали?..

Через кордони, без віз та митниць?.. Знову підступністю вашою японською?

— Підступністю, підступністю… — заусміхалась дівчина.

— Побачив би ти себе з боку, коли в лікарні із кулаками на мене поліз. І на снодійне нарвався… Я зобов‘язана була його тобі дати.

Сонька перекотилася на спину і задумливо втупилася в тріпотливу стелю намету. Богдан ворухнувся і тепер його обличчя нависло над обличчям дівчини.

— Для чого?

— Ти дуже збуджений був.

— Для чого? Адже шприц в тебе був напоготові. В кишені тримала.

— Розумієш… — почала було Такаманохара, але осіклась і вперто метельнула головою, відчуваючи, що брехати капітану їй стає все важче й важче. Та й не хотіла вона цього після того, що відбулось поміж ними. І не саме зараз відбулось, а за увесь час їхнього знайомства. — Розумієш, Богдане, ти правильно оцінив ситуацію і правильно вимагав консула. Хоча моє керівництво вже було не проти того, щоб повернути тебе на батьківщину. Але це повернення вимагало певних процедур. — І я міг би завадити їхньому впровадженню…

— Я ж кажу, що ти майже завжди вірно оцінюєш ситуацію. І щоб ми без тебе робили, Богдане!

— Не підлещуйся…

— Та ні, насправді… Я була дуже розгублена після аварії… Потім загинули мої друзі… Потім розпочалось те, що не було передбачено жодною інструкцією і жодною програмою експерименту… Я про оте кидання нас по усіх всесвітах. Чи Метавсесвіту?

— Не відволікайся, — строго мовив Богдан. — Давай з самого початку…

— А що „спочатку”? Ми дійсно працювали над новим типом космічного літального апарату. Вірніше, над новим типом його рушія. Адже плазмо-реактивний, який в сучасних ракетах використовується — це просто кам‘яний вік якийсь! Ним не можна завоювати космос. Хіба що на ближні орбіти сяке-таке причандалля викинути.

— Не відволікайся.

— Так бісить же тупість ця реактивна!.. Економічно вигідно, економічно вигідно… Ну, гаразд… Отже, Богданчику, я за основним фахом — фізик. В третьому поколінні. Ще дід мій розпочав цю роботу. А батько довів, що прямолінійний рух у всесвіті — вторинний. Первинним є рух обертальний.

— Ну, тут ви щось не теєчки… — відкинувся й собі на спину Кременчук, прислухаючись до того радісного відчуття легкості й свіжості, на яке він звернув увагу ще тоді, коли прикинувся в цьому наметі. Це відчуття не зникало. Навпаки, опісля тривалих хвилин любощів зростало, переповнювало і його власне тіло і тіло — Богдан вірив в це! — Такаманохари. — Щось ви не того… — повторив розслаблено. — Я, звісно, не фізик-хімік-алхімік, але ще зі школи пам‘ятаю, що справжній абсолютний рух є саме прямолінійним і таким, що немає прискорення. Крім того, — захихотів раптом, — ми з тобою тільки-но довели, що абсолютно фундаментальним рухом є рух прямолінійнопоступальний… Туди-сюди… туди-сюди…

— Лобуряка безсоромний! — обурилася Сонька й закип‘ятилась: — Прямолінійний!.. Без прискорення!.. То все є смердючий спокій, щоб знав. Бо, щоб знав, у всесвіті немає не викривлених просторів. Це ще Ейнштейн ваш довів. Тоді як же у цих кривулинах прямолінійно рухатись можна?! А як не прямолінійно, то обов‘язково й прискорено.

— Не відволікайся… — знову сонно промимрив Кременчук.

— Гаразд, не буду… Коротше, дід з батьком були теоретиками, а я стала практиком. Гурт розумних хлопців і дівчат сколотила. І нашою командою був таки створений принципово новий тип рушія. Рушія, заснованому на обертальному русі. „Софія” мала не ковзати по простору, а проколювати його.

— Це я помітив.

— Ні, не помітив. Це, що ти помітив, мало інший характер.

— Ага. От тільки Дарт Вейдер цей характер ще краще помітив. Он як кутасті його…

— Саме з них все й розпочалося… — зітхнула Сонька. — Ми здійснювали перший експериментальний політ. В близькому космосі. Майже на орбіті. А тут — ці жевжики!..

Ми звісно, вражені були. Не зорієнтувалися. А вони на нас без попередження напали. Апарат пошкодили… Зброї в нас не було. Прийшлося тікати. І на вимушену посадку йти.

Далі ти знаєш.

— Та чого ж, дурні голови, про цей напад відразу по приземленню нікого не повідомили!? — здійнявся на ліктях Кременчук. — Ви ж не тільки, япона мать, Японію вашу, не лише Україну мою, матері її ковінька, ви усю планету, дідько б вас усіх узяв зовсім, під удар поставили!!! А з урахуванням наших пригод — і увесь Всесвіт! Чи, може, й не було пригод отих? — засумнівався раптом знову. — Може, все це примарилось мені?

— Ага, і я тобі примарилась, — сумно посміхнулася Сонька, беручи руку Богдана й кладучи її на свої оголені груди. І додала з якимсь незрозумілим болем: — Може, ми й винуваті в чомусь… Але ж ми життями нашими провину спокутували… Ми ж на себе удар кутастих відволікли… І тут, і в інших світах…

— Та це ж добре, що електраторники, як і ви, на секретності були повернені! А якби ж ні?..

Дівчина промовчала, винувато посапуючи над самісіньким вухом Богдана.

— Шкода, — мовив він, не дочекавшись відповіді, — шкода, що не вдалося нам усі ті світи, де ми побували, краще взнати. Що тікати постійно треба було. Наче в шпаринку якусь зазирнули, а нам — стусана під зад… Але ж ось що цікаво… Чому оті світи всі були схожими з тими, що письменники понавигадували?

— Але лише схожими? — трохи сонно спитала Сонька.

— Н-ну… — невпевнено протягнув Богдан, згадуючи Пірр, Арканар, Арракі, Хот… І Сорору з Корнелією згадуючи… — Н-ну, — швидко й трохи винувато порівняв їх із тими, про які колись читав, — здається, й насправді лише схожими.

Приблизними. Начебто їх створили, а потім кинули напризволяще.

— От! — голос Соньки зненацька позбувся сонних ноток.

— Напризволяще. Може й тому усі вони якісь… — Вона зробила паузу, підшукуючи слово. — Занедбані. Бо не можна того, що вже вигадано, напризволяще кидати. Не полюдські це… Мені ось що на спомин прийшло… Колись в дитинстві я читала книжку про космічний корабель, кинутий напризволяще його командою.

Разом з оранжереями, віваріями і таке інше. Тисячі років усе те розвивалося в оболонці зорельоту без людського нагляду й усіляких обмежень. Уявляєш?.. Досконалі монстри забутого світу…

— Ти хочеш сказати?!..

Дівчина мовчала, рівно дихаючи поряд з капітаном і притискаючись до нього усім своїм тілом. „Японський городовий! — подумки вилаявся капітан. — Це що ж виходить?.. Нас носило по здичавілих світах, кинутих їхніми творцями? Але ж ми… Але ж Земля…

Містика якась! Мракобісся!..” — Ми відповідаємо за те, що вигадано нами… Будь де…

Будь коли… І за будь-яких обставин… — зовсім вже сонно промурмотіла Сонька і Богдан міцно обійняв дівчину, захищаючи її, можливо й вигадану ним, від усіх небезпек усього огрому, вигаданих кимсь, світів.

Тріпотіла під подувами вітерцю тканина намету. Мирно посапувала на плечі Сонька. Зовні іноді боязко зітхали хвилі. А Богдан аж ніяк не міг заснути, знову й знову подумки прокручуючи їхню розмову з дівчиною. З багатьом він просто не міг погодитись, але ж… Факти ж, матері їх ковінька!.. Але ж, Боже ж мій, яка таки безодня! Зоряна безодня. І яка ж дивна, наповнена нею, самотність.

Богдан відчув зимний холодок мотрошу, що пробіг його шкірою. Це ж добре, що їм вдалося випадково на Землю повернутися. А от Нкса… Ех, дитино, дитино… Де він, до речі? Щось не чутно його.

Турботливо огорнувши сплячу Соньку ковдрою і легенько торкнувшись її обличчя сухими губами, капітан посунув до виходу з намету. Не помічаючи, що дівчина раптом розплющила очі й напружено втупилась в його спину. Сну в її погляді начебто й не було ніколи.

Одягатися Кременчук так і не став. А кого соромитись?

З-за запони точилося непевне синьо-срібне світло. Тобто, хмари, мабуть, розігнало і повень вільно покотився над травневим Дніпром. „До речі, — подумав Богдан, відстібаючи запону, — так і не спитав Соню, скільки воно насправді часу минуло з початку наших авантюр. Чого це її колеги в цьому питанні тумани ганяють? Гаразд, завтра розпитаю. Треба буде її в Маланівку, на дачу звозити. Та й в Китовраси…” І зненацька вкляк, відчуваючи стрімке запаморочення від краєвиду, що розкинувся просто перед ним.

Річкова гладінь і дійсно була залита іскристим синьосрібним світлом. Але не від Місяця. Попереду, закручуючи небо навскісним виром, розкидала його вусебіч величезна й напрочуд близька… спіральна галактика. Уся зліплена з мільярдів зірок і важелезного, аж сліпуче білого, ядра, від якого в основному й точилося світло цієї вражаючої космічної панорами. А капітан Кременчук, як видерся з намету, так і стояв перед нею навколішках, наче слабка налякана істота перед безміром всесвіту.

Але якийсь внутрішній шал змусив його спочатку обома руками надійніше впертися у вологу траву, а потім розпочати випростуватися, затято не відводячи погляду від цієї величі. І чим вище він здіймався крізь опір галактичного світла, тим більше ставало зрозумілим йому, що і острів цей не є Чоломаєм, і беріг навпроти дуже віддалено нагадує беріг Дніпра в околицях Гременця, та й самий Дніпро, здається, не є Дніпром. Тож, може, це і не…

— Це не Земля, Богдане, — тихо видихнула біля його плеча Сонька, що, теж оголена і теж не соромлячись цього, вже стояла поряд з ним. — Я мала тебе підготувати. Я всю планету геть облазила, шукаючи місце, що хоч трохи й хоча б у темряві нагадувало б гременецьку місцевість. Здається, знайшла. Правда ж? — благально подивилася вона в очі Кременчука, обома руками ухопивши його за обличчя й повертаючи його до себе.

— Де ми? — видихнув капітан, відчуваючи як по спіралі, разом з рухом близької галактики, що нависла над ними, уходить ґрунт в нього з-під ніг.

— Розумієш, Богданчику, я ж тобі казала, що моє справжнє ім‘я — Сонь Іа…

— Та це тут до чого?!.. — …а не Такаманохара… Такаманохарою, Богданчику, зветься… Зветься моя планета.

— Тобто, ти?!?.. — відсахнувся від неї Кременчук.

— Я не землянка, Богдане, — нахиливши голову, тихотихо й зовсім вже знічено прошерхотіла дівчина. І зненацька рвучко здійняла своє обличчя, знову благальним поглядом втупившись в очі капітана: — Але… Але, хіба це щось змінює?.. І скам‘яніла, очікуючи відповіді. І Богдан теж скам‘янів, знічений і розгублений перед цим перекрученим, викривленим, віддзеркаленим у самому собі, всесвітом. Але ця миттєва розгубленість нічого в ньому не змінювала. І Сонь Іа це зрозуміла.

— Тепер ти знаєш все, — ковтаючи звуки, заторохкотіла вона. — І те, чому я тобі дечого не договорювала. І те, чому ми не могли з України… Тобто, з Землі, зв‘язатися зі своїм керівництвом… І чому про кутастих нікому не повідомили…

— Але, вони були?.. Були?.. Все було?..

— Так, Богдане, так! Усе інше відбулось з нами насправді. А „Софія” наша… Знаєш, я встигла з‘ясувати, що й на Землі подібні дослідження ведуться, на початковій стадії… А діюча „Софія”, вона, загалом, була призначена для надшвидких перельотів всередині нашої зоряної системи. На невеличкі відстані. Постріли кутастих надали їй додаткового імпульсу, ще сильніше її розкрутили й викинули геть за неймовірну кількість світлових років. В невідомому напрямку. Але в нашому Всесвіті, в нашому просторі. А потім з‘явився ти… — І?.. — почав здогадуватися Богдан. — …і на рух „Софії” став впливати твій… — …божевільний… — …дещо змінений, скажімо так, внутрішніми потрясіннями, мозок. Апарат почав пересуватися не в одному всесвіті, а поміж ними.

Дівчина на мить замовкла, а Богдан гірко-гірко зітхнув:

— А тепер ви цей мозок вивчати будете. Пов‘язавши з явищем обертального руху. Але десь. Дисертації напишете.

Але тут. Бо немає мені шляху додому. Бо ніхто не знає його.

Бо все, врешті решт, відбувається випадково… Тобто, таки — піддослідне кроленя…

— Богдане, ти ще всього остаточно не усвідомив. Адже сам бачив, що лише сама поява однотипного із „Софією” апарату відновила твої здібності.

— Угу, відновила. Снодійним накачали — нанороботи навіть не ворухнулися…

— Вони себе по іншому поводили б, якби тобі дійсно не потрібний був глибокий відпочинок.

— Угу, відпочинок, — знову глитнув грудку в горлі Богдан, не наважуючись підняти голову до зоряного — ні, галактичного! — неба. — Угу, нанороботи… телепатія… думкоформи… Чи то ще буде!.. Та чи людина я взагалі?

— А це, до речі, лише від тебе самого залежить.

— Угу, угу… Від мене… Часу вистачить… Адже тепер через „Софію” та нанороботів я і взагалі безсмертним бути можу? Сам собі бог, дідько мене візьми!

Сонька лише руками розвела, гойднувши своїми невеличкими грудьми і майже впритул наближаючи їх до чоловічого оголеного тіла. Але капітан майже не звернув уваги на цей грайливий порух. Космічна самотність переповнювала кожну клітинку його організму. І кожного наноробота в ньому.

— Але… Але я додому хочу, Сонь… Соню, — по-земному згорьовано звернувся землянин до свого інопланетного кохання. І воно не заперечувало. — Дуже хочу. Там моя батьківщина. Там моє особисте безсмертя, Соню.

— Богдане… Отой апарат, на якому я в лікарню прилітала… На якому тебе сюди доставили… Отой апарат…

Він спеціально під тебе створений. Прийнято рішення, що саме ти будеш… Будеш його капітаном.

Капітан далекого космічного плавання Богдан Кременчук завмер, відчуваючи, як гаряча й щемлива вдячність мільйонів зірок і однієї блакитної планети наповнює його тіло.

— Ми обов‘язково знайдемо Землю, Богдане. Адже тепер це справа, як мінімум, двох світів. Ти ж візьмеш мене в команду?

— Дівчисько! — ласкаво пробурмотів капітан, відводячи вбік очі, затягнуті якоюсь пекучою поволокою. — Куди тобі зі мною? Ти ж навіть не безсмертна.

— Та невже?! Гадаєш, що оцим шприцом ти до мене аж ніяких нанороботів не закинув? — засміялася Сонька і грайливо поляскала його по низу живота.

— Безсоромниця! — вдавано обурено кинув Кременчук, відчуваючи, як тепла хвиля чогось, замішаного на щасті й надії, огортає його.

Але ще щось не давало цій хвилі остаточно підхопити Богдана й понести за собою в пронизливі невідомі далі, які явно потребували його уваги, його допомоги. Він потягнувся до них, прислухався до себе і зрозумів.

— Соню, — мовив, — насамперед Пірр відшукати треба.

Подивитися, що там і як. Зі Жвим-океаном спробувати про паритет домовитися. Бо я… Бо в мене… В мене ти є, а ось в Нкси… Зовсім самотній хлопчина. На мільйони світлових років самотній. Не правильно це.

Наче якась зеленкувата тінь майнула по срібному ядру галактики.

— Не правильно, — погодилася Сонька. — Де він, до речі?

Щось я його бандури не чую. Нксо, хлопчику! — погукала негучно. У відповідь почувся лише тужливий плюскіт води.

Сонька з Богданом швидко перезирнулися і, не змовляючись, кинулися крізь кущарі у той бік, звідки в останній раз чулося зітхання струн. Гілляччя боляче потріскувало під ногами, віття хльостало оголені тіла, але коханці не звертали на це уваги, вивалюючись з підліску на беріг і… І перетворюючись там на дві статуї, облиті синявосрібним світлом галактики.

На самісінькій кромці вузького піщаного пляжу мерхла неоковирна копиця крчовника, уся вкрита… Уся вкрита смарагдовими квітами, що мерехтіли, тріпотіли й відривалися від неї легенькими подувами вітру. Дивне квіття здіймалося над берегом і линуло в срібну ніч, повільно згасаючи в ній і розсипаючись там такими саме повільними іскрами.

— Що це?!? — вражено видихнув Богдан.

— Він… Він квітне… — відгукнулася Сонька. — Ці квіти…

Вони розносять нове зерня… З якого проростуть нові істоти… Адже Нкса — наполовину рослина… Він вже інколи не буде самотнім, Богдане.

— Боже! — річковою хвилею плюснувся голос капітана. — Та чи є самотність в цьому всесвіті?! Та чи є в ньому… смерть? — набурмосив брови, згадуючи раптом Сніжану, Погосяна, Ігоря-Зоребора. — О! — зойкнув зненацька. — А пам‘ятаєш, Ігор казав, що в японських міфах Такаманохара є казковою небесною країною?.. То як це розуміти? Звідки на Землі про вашу планету щось та знають?

Один зі смарагдових квітів майнув повз саме обличчя Сонь Іа, розливаючи навколо якийсь тривожний бентежний аромат. Дівчина легенько дмухнула на квітку і вона полинула далі, круто змінюючи траєкторію свого польоту.

— А, може, десь колись якийсь такаманохарський фантаст написав роман про планету Земля? — спитала саму себе. — Треба буде в бібліотеках попорскатись.

Богдан вражено випростався, вже безстрашно здіймаючи обличчя до виру мільйонів зірок, навислими над цим світом.

Навислими над двома оголеними істотами, вигаданими ними. І над квітами ще однієї, які летіли, летіли просто вгору, підхоплені правічним рухом галактики. Квіти здіймалися вище, вище, осипаючи зеленкуваті іскри зерен, що падали на темінь річки, дерев, трав і берегу, на якому поряд з неоковирною копицею лежала срібна бандура. І забутий не віддалік від неї міліцейський кашкет гременецького мента Богдана Кременчука.

— Кожен з нас має право на космос, — почувся йому далекий-далекий, ледь хрипкуватий голос Погосяна. — Річ в тому, як ми самі використовуємо це право…

2006–2007 р.р.

[1] В 1968-му році професор Лавсток висунув „гіпотезу Гайя”, яка стверджує, що наша планета є єдиним живим організмом, який відповідним чином реагує на втручання людини в його життя.

[2] “Гімн Сварогу” (веб-сторінка ГО “Русь”: http://rusruh.narod.ru/)

[3] “Гімн Сварогу” (веб-сторінка ГО “Русь”: http://rusruh.narod.ru/)

[4] Сергій Татчин, „Автентичне”

[5] Тут і далі: Наталка-Артанія Кобза „Дітям Сонця”

[6] Т.Г.Шевченко, „Перебендя”