Капітан космічного плавання

І. Земля

Погосян в останній раз затягнувся цигаркою так, що вона аж зашкварчала, та й кинув її у воду кольору синяво-чорного простору. Вогник недопалка майнув малесеньким багровим метеоритом і зник в нічній безмежності. Едгар Фрунзикович на мить замовк, мабуть проводжаючи його невидимим в темряві очами, а потім знову відкинувся на гойдливе днище надувного човна. Зітхнув, вдивляючись в розчахнуте зоряне небо і підсумував:

— Кожен з нас має право на космос. Річ в тому, як ми самі використовуємо це право.

Богдан завовтузився на місці. Здійняв було руку, і хотів щось сказати, але лише засичав, боляче вдарившись ліктем об підвісний мотор.

— Що? — напівсонно спитав вірменин.

— Нічого, — потер руку Богдан. — Нічого, — повторив. І раптом вибухнув: — Воно, звісно, але… Але, ви хоч і старший, і за віком, і за званням, але такого, як я в житті не бачили. У вас на очах донька не вмирала. Вас дружина в її смерті не звинувачувала. Не уходила від вас дружина, кидаючи вас сам на сам з лихом своїм. І дах у вас від усього цього не їхав. І тому не приходила до вас загибла донька-крихітка у вигляді дурнуватої інопланетянки з якоїсь дурнуватої тарілки летючої.

Він вже майже кричав на увесь берег Чоломаю.

— Але ж приходила? — сонні нотки з хрипкого голосу вірменина якось враз зникли. — Приходила чи ні? — перепитав. І не дочекавшись відповіді, застережливо гойднув човна, очікуючи чергового вибуху Кременчука: — Бо десь там, в космосі, є вона. Не може не бути… А ти тихіше. Тихіше тільки. Голоси, вони по воді ген куди чутно! Якщо не на пів-космосу, то на пів-Дніпра — точно. Це тобі, смарагдовий, не в ментурі твоїй сухопутній по дворах за бешкетниками малолітніми гасати. Ми, золотий, в береговій засідці, а не на затриманні твоєму… — І додав в тон: — …дурнуватому.

Богдан хотів щось заперечити, але промовчав і лише гірко махнув рукою, в останню мить відсторонюючись від клятого мотору.

— Але, звісно, — голос вірменина знову став напівсонним, — воно добре було б, якщо планета наша живою виявилась. Як в теорії Лавстока[1] твого. Вона сама б на браконьєрів отих твоїх реагувала. А ми відпочивали б тільки. Але… Але, як мовив хтось з авторитетів — не кримінальних, звісно! — мене в цьому житті цікавить дві речі: як виглядає китайська друкарська машинка і хто фінансує „Гринпіс”?…

Човен знову захитався: Погосян, вочевидь, вмощувався зручніше. Чоломай щось мурмотів верхівками невидимих дерев. На протилежному березі згасали вогні Гременця. До нього було далеко і аж ніяких звуків звідти не доносилось. Немов і не було там міста взагалі. Немов це уламки потрощених впалих зірок догорали в чорній порожнечі. Ставало явно прохолодніше і Богдан пересмикнув плечима, обтягнутими камуфляжним комбінезоном. Поправив на голові старенький, ще радянського зразку, міліцейський кашкет з порепаним козирком — оберег від часів служби в карному розшуку, який дістався йому від батька, — а потім якось жалісно зашепотів, водночас намагаючись дослухатися до навколишніх звуків:

— Все одне — казки це усе. Дурниці…

— Ну, чого ж відразу — дурниці… — відразу ж перебив його Погосян. — Ось два місяці тому тут, на Чоломаєм, кажуть НЛО літало. Рибалки казали. Друзі твої, „зелені”, до речі, теж. Потім, знову ж, „Дніпровський Кур‘єр” щось там таке писав. Та й столична преса. Загадка природи, перлинний. Ось і в мене сусідка…

— А!.. Кажу ж, дурниці!.. Коли хлопці мені психушку на дому влаштували й підрихтували таки, а потім на всяк випадок до водної міліції перевели за станом здоров‘я, фантастикою я, Едгаре Фрунзиковичу, захопився. Світи там усілякі, істоти інопланетні, брати за розумом, розумієш, дракони та зорельоти. Цікаво. Відволікає. Потім, ще перед зеленим рухом, в уфологію поліз. Ну, браття, там взагалі!.. Навіть дивно, що ми й досі отут по дніпровських островах никаємось на човнах надувних благеньких, а не на якихсь там шаттлах з гравітаційною тягою за порушниками повз них ганяємось.

— За човни, це ти, капітане, вірно підмітив, — сонно перебив його Погосян. — Давно вже це питання піднімати треба. У браконьєрів — он які „титаники”, а в нас… Та й в „гринпісу” твого…

І він поляскав по гумовому борту човна. Ляскання вийшло тужливе, але доволі гучне. Немов вологе кахикання хворого на туберкульоз.

— Тихіше ви! — ледь іронічно кинув і собі Кременчук. — Ми ж у береговій засідці, а не на толоці зеленій, розумієш…

Знов стало чутно, як біля борту жалісно-жалісно плюскоче вода.

— А все ж таки цікаво, — почувся по хвилині мовчанки голос Погосяна, — ось зірки… — Він явно вдивлявся в зоряне небо. — Я чув, що розбігаються вони в різні боки. Ну, нехай, ми втікаємо один від одного… А вони? Хто гонить їх? Куди вони…

І осікся. Десь вдалині, на межі чутності, почулося слабке стрекотіння. По тому, як зненацька припинилися й слабкі похитування човна, стало зрозумілим, що його почув і Богдан. А потім скам‘янілий було вірменин рвучко сів, повертаючи у бік звуку свій важкий величезний ніс. Неначе нишпорка за вітром.

— Ти диви! — вражено вигукнув він. — І дійсно катер рибнагляду. Його двигун. Стаціонарний. „Газівський”. З-за Чоломаю суне. З боку Раківки. Здається, до вантажного порту завертає. Повз нас пройти має. А Парталога казав, що він аж на місяць розібраний. У ремонті він, казав.

— А я вам зовсім інше казав! Я вам правду казав! — лихоманкове зашепотів Богдан. — Я не знаю, хто там „Гринпіс” фінансує, але ось деякі наші державні організації… Мені хлопці з „Зеленого світу” все з‘ясували: рибнагляд, він не лише браконьєрів „кришує”. Він, рідний, сам цим бавиться. В цілковите своє особисте задоволення.

Далеке стрекотіння набувало басовитих ноток і явно гучнішало. Катер наближався до невеличкої затоки на березі Чоломаю — острову, трохи нижчого за течією від Гременця. Над затокою нависло густе вербове віття, під яким і заховався надувний човен водної міліції. Цього разу взятий Богданом напрокат в міського „Зеленого світу”. Задля конспірації.

Місце для засідки Погосян обрав зручне. Що ж, Дніпро він знав набагато краще за Кременчука, який лиш нещодавно став працювати під його безпосереднім керівництвом. Але Богдан набагато краще за нього знав методи роботи карного розшуку, завдяки яким і за допомогою місцевих „зелених” він лише за декілька місяців розбудував цілу тобі агентурну мережу, про яку раніше водники навіть і не чули. Загалом, капітан Кременчук, перекинутий через хворобу на іншу ділянку роботи, відразу ж поставив собі за мету розбурхати цей „колгосп „Тихе Життя”, на який, з його погляду, в останній час перетворилася гременецька водна міліція. Допомагати йому в цьому мали активісті „Зеленого світу”, з якими від дуже здружився за час своєї клятої хвороби.

Судячи зі звуку, відстань до катеру рибнагляду швидко скорочувалась.

— Ну, чого? Чого сидимо? — розпочав хвилюватися Богдан. — Усе просидимо! Брати треба. Підуть!..

— Кого брати? — раптом засумнівався Погосян. У Кременчука навіть щелепа відвалилась. — Колеги, може, працюють, а ми їм: здрасьте вам…

— Ага, працюють! — голос Богдана аж рватися розпочав. — Працюють вони, розумієш!.. Дніпро вони грабують, а не працюють!

— А докази, рубіновий ти мій?

— Та там, там докази, — махнув Богдан рукою у бік невидимого катера. — Я ж вам повний розклад надав! Я ж цю інформацію по крихті цілий місяць збирав. Сьогодні хлопці з рибнагляду мають електровудками на Чоломаї бавитись, сьогодні. Очортіли зовсім, розумієш!..

— Докази?… — знов якось тоскно видихнув Погосян.

Кременчук зло рвонув шворку старенького „Вихора”.

— Будуть вам зараз докази!

Але мотор у відповідь лише булькнув чимось і знову затих.

— Відставити! — зненацька чужим голосом прорипів Погосян. — Відставити, капітане!.. На якій підставі ми огляд у них робитимемо? За затримання вже й не кажу. Ми ж водна міліція, самоцвітний. А не інспекція навіть. Чи той самий рибнагляд. Про анархію „зелену” вже й не кажу. Функції різні.

— Ну, ви й бюрократ, Едгаре Фрунзиковичу! А на якій підставі ми тут вже півночі сидимо? Я ж вам надав інформацію. Ви ж погодились зі мною, Едгаре Фрунзиковичу! А підстави… Та, скажемо, що рибалки п‘яні посварилися, один одного постріляли, от ми всі плавзасоби й перевіряємо. Маємо таке право?

— Маємо, маємо, — похмуро згодився Погосян. — Ми багато чого маємо. І від начальства по шиї отримувати право маємо. От, дурень старий! Сивина мені в бороду, біс — в ребро. Мені ж до пенсії пару тижнів залишилось. І звідки ти такий… такий… такий зелений та інформативний взявся?!

— Підуть, Едгаре Фрунзиковичу, підуть!!!

— Та й ризиковано їх доганяти на човнику паперовому нашому. Треба було хоча б „казанку” у відділенні взяти…

— Треба. Чого ж не взяли?

— Думав — відпочинемо. Про екологію, думав, погомонімо. Свіжим повітрям подихаємо. Порибалимо на світанку. Та й ти заспокоїшся.

— Не вірили, тобто?

— Не вірив, яхонтовий. Не вірив.

— Тьху, ти! — злісно сплюнув Богдан. — Гаразд. Замнемо. Едгаре Фрунзиковичу, а ви зможете навперейми катеру майнути? Не доганяти. На декілька секунд порівнятись з бортом його зможете? А далі… Далі моєї спритності справа.

— Спритності, спритності… Воно й видно, що спритний дуже. От, дурень старий! — це вже до себе.

— Підуть!!!

— Що мені потім робити, якщо лаженемось зараз?

— Та вам же все одне на пенсію. А я, якщо щось не так, усю провину на себе візьму. Мені не звикати.

— Тобто?

— Тобто, лякливий ви дуже, Фрунзиковичу! Це, мабуть, вже не виліковне. Бо старече.

— Ах, т-ти!.. — аж затинатися розпочав Погосян. — Ах, ти, щеня! Я, капітане, своє ще в Нагорному Карабасі, на передній лінії фронту, відлякався. Це потім, коли…

— Підуть!!!

— …коли людину вбив, коли мене ледь не грохнули, коли зрозумів, — не звертав уваги на Кременчука начальник, — що геройство моє аж нікому в цьому всесвіті не потрібно, окрім близьких моїх… Разом з родиною в Україну подався. Життя, воно в нас усіх — одне. І у вірмен-ар, і в азерів, і в хохлів, і в москалів. Коли, звісно, не краєш ти його, від природи неподільне, на частини якісь незрозумілі. Навіть самі, що не є розгеройські, — якось по-конячому фуркнув Погосян. — Тебе ж цьому зелені твої вчили?… І віддати, до речі, те життя назад можна лише тому, хто його в борг тобі дав. За умови повернення в доброму стані. Бо лише справжній власник на те життя право має. А ти є лише тимчасовий орендар його з усіма обов‘язками, що випливають з цього. — І раптом спитав: — На повній швидкості зможеш на катер перестрибнути?

— Та я!.. — рвучко мотнув головою Кременчук, ледь не вронивши свого міліцейського кашкета з порепаним козирком в невидиму річкову глиб.

— Пусти мене до двигуна, — посунувся на корму Погосян. — А сам — наперед давай. Автомат там візьми. І дивись мені, бурштиновий, не втопи бойової одиниці.

Старенький „Вихор” зненацька ревонув на високій ноті і надувний човен буквально вистрибнув з-під вербового віття на річковий оперативний простір. Так рвучко вистрибнув, що здалося, навіть зірки в небі посунулися.

— Якщо все більш-менш нормально пройде, — кинув перед тим Погосян, — я тебе, капітане, на своє місце рекомендуватиму. Ото тобі справжнє покарання за безбаштовість твою буде. А вже „зеленим” твоїм карнавалу!.. На цілий місяць, мабуть.

Натужне ревіння старого мотору заполонило собою увесь всесвіт. Вітер нічного неба, розчахнутого у відкритий космос, холодно торкався розпашілих облич. Немов пласким боком клинка козацької шаблюки торкався. І здавалось, що уся Галактика пульсуючими поштовхами хилитається в такт руху човна по обсидіановій площині річкової поверхні. Капітан Кременчук, завмерши на його задраному носі і стиснувши в руці автомат, до болі в очах вдивлявся в нічну темряву. Дивно, як це Погосян напрямок вгадує? Через бойове завивання їхнього „Вихора” двигуна катера було зовсім нечутно. І самого його не видно. Бо, вочевидь, йде без вогнів, наче пірат якийсь. І як це Погосян… Стоп!.. А, може, він зовсім в іншому напрямку суне?… Переляканий ти наш!

Богдан вже розпочав було розвертатися в бік транця, аби вголос висловити свої підозри, але в цей час боковим зором він вловив якусь бліду пляму в вологій лискучій імлі. І майже водночас з цим пляма вибухнула нажаханим світлом носового прожектора й роздратований виск сирени навідліг вдарив обох ментів по вухах.

Катер!.. Він зростав на очах, немов випірнав з правікових дніпровських глибин, щільно заселеними колись водяниками та русалками. Це зараз, мабуть, уся новітня бездушна техніка повиганяла їх в інші місця, непристосовані для потойбічних веселощів. Бо ж як тебе отаке от одоробло, з виючою сиреною, гвинтом по голові шандарахне, то аж ніяких рибалок зваблювати не захочеться.

— Давай, Фрунзиковичу, давай! — збуджено вигукнув Богдан, миттєво забуваючи про всі свої сумніви. На нього нахлинув отой мисливський, чисто ментівський, азарт, про який він вже майже забув, відсторонений долею та начальством від свого улюбленого карного розшуку. — Давай, діамантовий, щоб тебе дідько взяв!

Надувний човен цілеспрямовано, не рискаючи в боки, мчався прямісінько на сліпучу зорю прожектору катера. Немов метелик на світло лампи. З темряви, переполовиненої електричним сяйвом, випірнув високий борт з великими літерами на ньому: „Рибнагляд”. Втім, літери Богдан побачив лише мигцем, коли опісля чергового звукового переляку сирени, їхній човен таки трохи відвернув і на відстані в якийсь палець, ледь не протираючи тертям свою гумову обшивку, майнув повз отих — чорним по білому — літер.

А перед тим Богдан насунув шлейку кашкета на підборіддя, увесь напружився перед небезпечним стрибком і азартно кинув до Погосяна крізь міцно стиснуті зуби:

— Життя, кажеш? Моє життя лише мені належить. Мені його ніхто в борг не давав. Зась до нього усім іншим!

І, щосили відштовхнувшись від непевної поверхні надувного човна, ще встиг відчути, як вона пішла кудись вбік разом з усією цією, зануреною у ніч, планетою. А потім… А потім з усього розмаху вдарився сонячним сплетінням об низенький леєр і крізь біль, що якось враз обпалив усе його тіло, зрозумів: вдалого стрибка не вийшло. Бо, стискаючи однією рукою автомат, Кременчук розпочав іншою рукою відчайдушного скребтися по поверхні катера, намагаючись не зірватися з неї в темну холодну воду.

Навряд чи він втримався б на ній, якби в останню мить хтось не вхопив би його за руку та буквально не висмикнув би з безнадійності болю та нічної імли на надійну палубну обшивку. Богдан мимохіть навіть здивувався тій нелюдській силі, з якою це було зроблено. А ще більше здивувався тоді, коли побачив, кому ця сила належала.

— Стояти! Всім стояти! — встиг прохрипіти, хапаючи ротом повітря, Богдан перед тим, як зустрінутись очима зі своїм рятівником. І замовк на мить мимоволі.

Худеньке дівча в завеликій для неї тільняшці, накинутій прямісінько на голе тіло, стурбовано й водночас злісно зблискувала на нього своїми, ледь розкосими, очима. Катер, ледь погойдуючись, сунув вперед за інерцією. Його двигун був уже заглушений. Десь не віддалік бубонів старенький „Вихор”: Погосян розвертав човна до транспортної одиниці рибнагляду.

— Тобі що, робити більше нема чого, як на державні катери стрибати? — з легеньким азійським акцентом визвірилося дівча, зблиснувши в напівтемряві білим-білісіньким рядом зубів. Вони якось зовсім не пасували її загальному нечепурному вигляду. А також запаху, що тягнув від неї. Запаху риби, річкової тини і якогось… Карбіду, здається?

Зброя в руках чоловіка, до речі, не справила на неї жодного враження. Як і міліцейський кашкет, міцно прип‘ятий до його голови. Дурна вона, чи що? Тим більше, що Богдан вже впізнав її. І відчував певний сором від того, що ця шпана врятувала його від ганебного падіння у воду.

— Є мені що робити, — прохрипів, намагаючись за цим трохи робленим хрипінням приховати свою збентеженість, — є, на жаль, Сонько. Куди ж це нас несе, пані капітане? Хто ще на борту є?

Ліворуч щось плюснуло й Богдан відчув легенький поштовх: Погосян пришвартувався до катера.

— Що там? — гукнув.

— Та спокійно. Поки що, — буравлячи поглядом дівчину й не повертаючи голови, відгукнувся Кременчук. — Залазьте сюди, Едгаре Фрунзиковичу. — І повів дулом автомату в бік дівчиська: — Ну, кого питаю? Хто ще на борту є?

Навіть неприхована демонстрація зброї не вразила обгорнуту тільняшкою особу.

— Та нікого, дурню! — хіба що язика не показала вона й труснула своїм жорстким і, судячи з запаху, давно не митим з милом, волоссям. По тому пробігли якісь дивні сині іскри. Та й все воно синяве-чорне було. Відьмацьке. — Нікого немає. Сама я.

— Сама? — Богдан навіть не спробував приховати здивування. — Як це — сама? Хто тебе пустив-то сюди саму?

— Ну, що тут? — з‘явилась над бортом голова Погосяна.

— Та ось… Рибачка Соня власною персоною. Знаєте ж її?

Едгар Фрунзикович примружився, вдивляючись в біляву пляму обличчя.

— Сонька? Така-в-мами-харя, чи що?

Дівчисько було сіпнулось, але враз ізнову завмерло, сторожко переводячи очі з одного чоловіка на іншого. Її маленькі груди ледь торкались дула, спрямованого на неї, автомата. Богдан спеціально не відводив його убік: нехай похвилюється. Та й…

— Агов! — раптом вигукнув він вбік чорного отвору входу до каюти. — Вилазь звідти по одному. І щоб без зброї мені!.. А то від вашої подруги лише смужки на тільняшці залишаться!

Не дивлячись на напруженість ситуації, дівча весело пирснуло, здійнявши до губ маленький кулачок.

— От дурень так дурень!.. Не треба було тебе на борт витягати. Хай би в Дніпрі охолов трохи. Я ж кажу тобі — немає більш нікого на катері.

Богдан зиркнув на Погосяна, немов допомоги від нього очікував, і попросив:

— Ліхтаря дайте-но, Едгаре Фрунзиковичу!

Той засопів. Мовчки переліз через борт. Не поспішаючи, прив‘язав мотузку човна до низенького леєра, об котрий боляче вдарився Кременчук під час свого невдалого абордажу. Сів там, спустивши ноги в кокпіт. І лише потім передав Богданові ліхтаря, якого увесь час тримав у руці.

— На, дивись, — мовив з якимсь придихом. Немов сміх стримував.

І вже за хвилину стало зрозумілим, що на катері й дійсно нікого немає, окрім молоденької бомжихи на прізвисько „Рибачка Соня”. З‘явилася вона в Гременці нещодавно, пару місяців тому. Декілька разів була затримана міліцією і рівно стільки ж разів відпущена. Потім прибилася до рибальської артілі з Раківки — району Грюкова, який, в свою чергу, був правобережною частиною Гременця. Хлопцям вона сподобалась своїм веселим норовом, справними руками й вмінням, як непогано куховарити, так і непогано битися. Певною мірою, казали, що знаменита бійка з конкуруючою артіллю з Гранітних Потоків, була виграна у великій мірі завдяки Рибачці Соні.

Сама вона мала якесь далекосхідне походження і її японського прізвища, Такаманохара, ніхто толком виговорити не міг. Тому поряд з Рибачкою Сонею ходило й більш дражливе прізвисько „Така-в-мами-харя”. Призвісько, зрозуміліше для гременецького обивателя. Але й небезпечніше, з огляду на згадані генетично-самурайські здатності дівчини до вимахування кулаками й ногами. По батькові ж її ніколи не кликали.

— Та-а-ак, — протягнув, не встаючи з борту, Погосян. — Слухай, громадянко Такамама… Такамаха…

— Та-ка-ма-но-ха-ра, — тихо й по складах вимовила Сонька.

— Ось-ось, — згідно захилитав головою Погосян. — Ти яким чином, громадяночко моя діамантова, сама, вночі, посеред Дніпра, на казенному плавзасобі опинилась?

— Н-ну… Той… Як його… Покататися закортіло… — І раптом Сонька рвучко нахилилась до Погосяна. — Покататися, їй-бо!.. Хоч разочок капітаном себе відчути… Командиром… Я ж нічого не поламала. Я ж вмію катерами керувати. Ну, покаталась би трохи, а потім на місце поставила, так той дурень…

„Той дурень” визирнув з темної каюти:

— Покататися, — кинув презирливо. — Без вогнів, розумієш. Звісно, злодії, вони вогнів не полюбляють. — І знову зник в чорному отворі.

— Злодії… Вогнів… — не менш презирливо кинула Сонька в напрямку каюти. — Та як би я злодієм була, то якого б дідька я тебе, дровиняку незграбну, на борт витягала? Та я б без зупинки кебу твою недоумкувату гвинтом-то відрихтувала! А так… Виправдовуйся перед ним, недоробленим, тепер…

І затихла, скоса поглядаючи на Погосяна. Той сумовитими вірменськими очима мовчазно зблискував на неї.

— Едгаре Фрунзиковичу, — почулося з каюти, — а зазирніть, будь ласка, сюди на хвилинку.

Той повів головою, змірюючи Рибачку Соню поглядом від смолянистої копни волосся до розбитих кросівок під обтріпаними колошами витертих джинсів, а потім вказав підборіддям в той бік, де чимось тихесенько шарудів Кременчук:

— Йди…

— Чого? — не зрозуміло дівча.

— В каюту, кажу, йди.

— Чого? — заклинило Соньку.

— Чого-чого, — передражнив її Погосян. — А того! Того, що як сиганеш у воду, то я не буду тебе всеньку ніч по усьому Дніпру виловлювати. Йде вже, мал-лахітова! — рявкнув наостанок.

Вмів Едгар Фрунзикович бути переконливим, коли хотів.

В темній каюті Богдан, що не спускав насторожених очей з постаті дівчини, вказав коротким дулом автомата на якісь скриньки, прикриті брезентом прямо на вузенькому проході. Один край брезенту був трохи здійнятий.

Кременчук зачепив його кінцем дула й відвів убік. Поряд зі скринькою, що мала передню стінку у вигляді лицьової панелі якогось приладу, завмерла ще одна, більшого розміру, з цілим рядом чи то головок великих бовтів, чи клем, розташованих на її поверхні. Від клем в напрямку першої скриньки тягнулися товсті, товщиною не менш, як у палець, дроти. Втім, декілька з них, з якимись пласкими круглими пластинами на кінцях, були акуратно скручені в бухти і покладені просто на дно катеру.

Погосян стверджувально подивися на Богдана. Той згідливе мотнув головою.

— Правильно, Едгаре Фрунзиковичу, правильно. Це саме вона і є. Електровудка власною персоною. Судячи з розміру акумулятору — я такого ще в житті не бачив! — потужністю, мабуть, із Гременецьку ГЕС. Пів-Дніпра риби за раз вколошкає. Разом з водолазами та ікрою на п‘ять років вперед.

Старший з ментів усім корпусом повернувся до Соньки, яка напружено скам‘яніла поміж чоловіками.

— Що скажеш, алмазна? Звідки апаратура?

— А я знаю?! — вишкірилась та своїми, на диво білими, зубами. — Кажу ж: покататися взяла! Звідки я знаю, що тут господарі за собою тягають. Це вам, як спорідненій організації, краще знати. А я навіть і не зазирала в каюту. Я ж не нишпорка якась, як дехто тут.

— Угу, угу, — розсудливо покивав Погосян і знову подивився на Кременчука. Але тепер вже запитально.

— Знає вона, знає! Все знає! — захвилювався той. — Я от що думаю, Едгаре Фрунзиковичу. Хлопці з рибнагляду хитрішими, ніж я гадав, виявилися. Вони отаких от Соньок, — він зло зиркнув на дівчиська, — цілу команду назбирують, роз‘яснюють їм, що воно робити, техніку відповідну дають, а самі потім вершки знімають. Дешево й сердито. І, головне, безпечно.

— Угу, угу, — знову покивав Погосян і по тому протягнув так саме тоскно, як і нещодавно в засідці: — А докази?…

Богдан, немов ожила скеля, посунув на Соньку:

— Докази? Будуть вам зараз докази!

— Відстав… — рявкнув було Погосян. І осікся.

Кременчук теж не закінчив свого загрозливого руху, а Сонька рвучко повернула голову до виходу з каюти: звідти розпочало доноситись якесь тихесеньке дзижчання. Немов тупим кінцем олівця по голій стільниці повели. Або десь далеко-далеко почувся звук великого водоспаду. Погосян висунувся в кокпіт. Богдан відсторонив з проходу Соньку і собі зиркнув вгору: що там воно таке?

Нічого особливого, на перший погляд, надворі не спостерігалось. Втім, як і на другий погляд. Чи на третій. Тихесенький вітерець перекочував по лискучій воді лінькуваті хвильки, що ледь розгойдували катер з припнутим до нього міліцейським човном. Було надворі тихо, свіжо й зоряно. Лише незбагненний „водоспад” стрімко сунув нічним фарватером, наближаючись до завмерлих людей і наповнюючи невиразним неспокоєм кожну клітину зляканих тіл. Ось тільки незрозуміло було, з якого боку він суне.

Богдан зиркнув праворуч. Погосян — ліворуч. Сонька Такаманохара — угору. Поки що навколо нічого видно не було. Гременецькі околиці разом з Чоломаєм і притихлим катером вгрузли в чорний бурштин молодика. Лише оте розтривожене дзижчання дряпало зовні цей бурштин і той вібрував кожним своїм атомом. Разом з усім, що мало необережність вгрузнути в нього.

— Та що це воно таке?!? — покрутив в усі боки своїм важелезним носом Едгар Фрунзикович. Богдан зробив такий само порух. Наче передражнив начальство. Обидва вони вже на повний зріст випростались біля штурвалу. Сонька ж, як завмерла на виході з каюти, так і стояла там із піднятою головою.

Дзижчання підсилювалось, вібрувало, стогнало, і від нього чомусь хотілося бігти світ за очі, вичяривши очі й висолопивши язика. Богдан важко поворушив ним у враз пересохлому роті, міцніше стиснув автомат і в цей час…

— Щоб тебе!.. — видихнув Погосян.

Велетенська, на півнеба, тінь майнула над катером, моторошно збурюючи своїм нематеріальним рухом цілком матеріальні повітря та воду. Богдану, який встиг обернутись услід за тінню, здалося, що над ним вбік Чоломаю пролетів якийсь чорний трикутник. При чому рухалась ця геометрична фігура уперед своєю широкою основою і від цього здавалась зловісним скатом-мантою, що знялася на полювання з чорних глибин океану.

Раптова й велика хвиля вдарила в борт катеру й рвучко гойднула його з боку в бік. Погосян поточився і відчайдушно замахав руками, намагаючись зберегти рівновагу. Богдан притримав було йому поперек, але в цей час щось підхопило його під коліна і щосили кидануло вгору. „Сонька, зараза!” — встигло майнути в Кременчука перед тим, як, штовхаючи попереду себе Погосяна і відчайдушно здіймаючи руку з автоматом, аби не втопити зброю, він шубовснувся в холодний розплав агатової води.

І, очікуючи десь вдалині вибуху впалого літака, знову здивувався нелюдський силі, яка знайшла собі прихисток в худенькому дівчачому тілі.

А потім десь поряд заревів двигун і, ляскаючи по хвилях припнутим надувним човном, катер рибнагляду рвонув у бік острову. Тобто, в той самий бік, в якому зникла й дивна летюча манта, що на бриючому польоті гасала над нічним Дніпром.

— А чого це вона в бік Чоломаю рвонула? — вже в десятий, мабуть, раз запитував самого себе Едгар Фрунзикович, виливаючи воду з важких армійських черевиків, зняти яких у воді він так і не погодився.

Як, втім, і Кременчук.

Аж ніяких вибухів та катастроф вони так і не дочекалися, а дісталися до берегу острова вплав хвилин за двадцять: добре, що затримування відбувалось неподалік від нього. До протилежного берега, берега Гременця, вони пливли б значно триваліше. Та й чи допливли б без втрат — невідомо. Певною мірою, це стосувалось Богдана, який увесь час підгрібав під себе воду однією рукою, здіймаючи іншу, з автоматом, високо над головою.

Зараз автомат ледь полискував трохи збоку від нього, а сам Кременчук, вже трохи викрутивши свій камуфляжний комбінезон, зашнуровував черевики. Свого хвацького міліцейського кашкета він так і не знімав.

— Розлітались, розумієш, — роздратовано бубонів Богдан. — Нічні польоти, розумієш, вони тут понад рікою влаштовують. Ну, я сьогодні взнаю, звідки ці авіатори довбані в нас тут з‘явилися. Уж бо я їм крила-то вкорочу. Точно з військового аеродрому, що за Градизьком, точно…

— А чого це вона в бік Чоломаю…

— Чого, чого!.. А того, що в цієї навіженої клепки в голові немає! Того що…

— Щось мені здається, — не звертав на напарника уваги Погосян, — що вона за отим „стелсом” погналась. Може, зацікавилось дівча. Може, злякалась за нього. Але їй оті цікавість та переляк боком вийдуть. Обов‘язково вийдуть.

— Яка така цікавість!? — здійнявся на рівні Кременчук. — Який такий переляк? — додав, підстрибуючи на місці і перевіряючи тим самим зручність мокрої обувачки. — Я ж кажу, Едгаре Фрунзиковичу, клепки в неї немає.

І нагнувся, беручи в руки автомат. Вологий одяг прилипав до тіла і це ще більше додавало роздратування і без того вкрай розлюченому менту.

— А де, до речі, оте одоробло летюче поділось? Не помітив? — запитав Погосян, відсапуючись і теж здіймаючись на рівні.

— Ні, — буркнув, роззираючись по боках, Кременчук, — не до того, чи знаєте, було.

— Угу… Але цікаво — що це за модель була. А ще цікавіше: де ми тепер Таку-в-мами-харю шукатимемо? Разом з човном нашим зелено-інвентарним.

— Та я з нею таку „харю” зроблю!!!

— Угу… Зробиш… А нам за човен перед громадською організацією звітуватись прийдеться, платиновий. Я так думаю, що кинула вона десь тут і човна, і катера, щоб не усугубляти. Бо ж нечутно щось двигунів на річці.

— А сама?

— А сама — вплав через Дніпро. Але на інший берег. На Раківку. До артілі своєї. Там її прикриють в кращому вигляді. Вік не знайдемо.

— Ага… Вплав… До цього „вплаву” треба ще через весь Чоломай пішодрала чалапати. А на ньому і вдень чорт ногу зломить. А вже вночі!..

— Для чого ж „через весь”? Тут, аквамариновий, затока є вузенька. Справжня тобі шхера. Мало хто про неї знає, але вона майже навпіл увесь острів крає. Аж до іншого берегу. Коли з ГЕСу воду дають, як оце зараз, глибина в затоці дозволяє і катерові туди заходити. Я так думаю, золотенький, що десь в кінці затоки ми всі наші плавзасоби й знайдемо.

— А Соньку?

Погосян лише руками в темряві розвів.

— Ну, й де та затока? — не вгавав Кременчук.

— Почекай, почекай, дай зорієнтуватись…

І раптом вдалині почувся якийсь крик. Протяжний і гортанний. Чимось схожий на бойове улюлюкання войовничого індіанського племені. Потім почувся не менш дивний на цьому пустельному дніпровському острові чи то хрускіт, чи то нечастий стук. В ньому вгадувалася якась нервова закономірність, що іноді переривалась неясними вигуками.

— А це що за чортовиння? — здригнувся від несподіванки Погосян.

— А я знаю? — Кременчук був уже сторожко-напруженим, готовим миттєво зірватися з місця і чимдуж бігти світ за очі. — Від цієї ночі дурнуватої чого хочеш, здається, очікувати можна. І ментів, які з дурості начальства на надувних човнах за катерами ганяються, і бомжів, яким на тих катерах дуже поплавати кортить, і “стелсів” дурнуватих, які по самих головах тих самих ментів та бомжів льотають, і…

Він зненацька зло сплюнув в темряву та й, не питаючи згоди начальства, ламанувся крізь прибережні чагарники в напрямку дивних звуків. Тільки гілля захрумтіло. А начальство навіть не обурилось. Начальство зітхнуло й знічено посунуло слідом, бурмочучи на ходу:

— Та воно так… Та воно мабуть… Та, здається, не лише ми… А й Сонька, здається, в халепу втрапила… Вона ж, мабуть…

— Та тихіше ви! — раптом зовсім неґречно визвірився Богдан, водночас гучно ляснувши себе по лобу: повітря аж дзвеніло комарами. — Тихо!

Попереду якось дивно розвиднювалось. Не світло, а червонясті натяки на світло пробігали по темній корі дерев. Пахнуло чимось теплим і ледь гірким. Димом, чи що? Роздратоване вищання комарів, здається, трохи стишилось, а звуки попереду, навпаки, стали гучнішими. І ось крізь незрозуміле, якесь металеве, стукотіння вже можна було розрізнити окремі калічкуваті слова:

— Велик… аркт… трипіль…

Міліціонери якомога обережніше посунули ще на декілька метрів уперед, здіймаючись схилом, зарослого карликовою акацією, пагорба і раптом побачили сніп іскор, що звихрився над ним. А потім побачили і саме багаття, розкладене у невеличкій улоговині. Поряд з багаттям вгадувались контури якогось куреня. А навколо нього оскаженіло метались четверо тіней: тіла, вдягнуті у довгі балахони, вимахували чимось, схожим на короткі мечі.

— Смерть тобі, трипільський шпигуне!..

— Великий вождь арктів Рама скарає і тебе, і всіх твоїх орійських овець, на горло!..

— Поверта Сварог часу колесо! Мати Сва співа віщим голосом…

— Співай, співай!.. Зараз скуштує твоя пелька гіперборейського заліза!..

— …що приходить час, час жертовності, бути до борні нам в готовності!..

[2]

За хвилину стало зрозумілим, що троє хлопців в балахонах, підперезаних широкими поясами, намагаються взяти в облогу четвертого, з довгим волоссям, перехопленим чорним паском, і одягнутого в широку туніку й коротку жилетку, в якій Богдан лише за хвилину впізнав якусь музейну кольчугу.

Цирк та й годі!

Втім, цирк — не цирк, але мечі здавалися справжніми, та й вимахували ними хлопці непогано. Майже професійно вимахували. І де тільки навчились? Особливо вирізнявся отой, в кольчузі, що вправно відбивав напади супротивників, не забуваючи водночас наспівувати якусь баладу про стародавніх слов‘янських богів. Немов молився їм. І від того бійка набувала рис таємничого прадавнього ритуалу, під час котрого довговолосий з небезпечною зміїною грацією струменів поміж балахонів. В інший раз можна було б навіть залюбуватися ним. Але не зараз.

Холодно було ментам в мокрому одязі, та ще й соромно за те, що якесь дівчисько недолуге обвело їх навколо пальця. Нехай навіть і якісь трикутники летючі їй в цьому допомагали. Комарі до того ж…

— А ну, припиніть! — гарикнув Богдан, виходячи, врешті решт, на галявину з притоптаною травою. За ним обачливо вийшов і Погосян. — Що це за ігриська тут у нас такі? Повбивати одне одного вирішили? Очі один одному кортить повиштрикувати, чи що?

Раптова з‘ява справжнього кремезного мента в камуфляжному комбінезоні, з відповідним кашкетом на голові та ще й з автоматом у руках, справила неабияке враження на опівнічних фехтувальників. Не дивлячись навіть на неоковирного гладкого чоловічка, що тупцював за ним. Втім, цей чоловічок теж в однострії був. Ще й ревонув зненацька з-за плеча автоматника:

— Ну, чого мовчите? Відповідайте, гранатові, коли старші запитують!

“Гранатові” трохи ошаліло перезирнулись поміж собою і знехотя поопускали свої мечі. Один з них, вгодований, з дурнуватим пасмом маленької борідки, приклеєним до зовсім хлопчачого обличчя, вийшов наперед.

— А що? — спитав у свою чергу. — Ми що, комусь спати заважаємо? Акустичний режим порушуємо, чи що?

— Хто це “ми”? — не піддався на провокацію Кременчук. Не ніч, а дитячий садок якийсь: спочатку — Сонька, тепер — оці.

— Н-ну, — розпочав було невпевнено хлопець з борідкою, але враз немов схаменувся й гордовито скинув голову, рвучким порухом прикладаючи до лоба, а потім опускаючи свого меча, — дозвольте відрекомендуватися: Арктросс Білосніжний, когорт першої Мангазейської дружини Його Зоресяйної Величності Трисмегістора всея Гіпербореї Рами Вишнього Трійного та святиться ім‘я його серед усіх материків Атлантичних, Надполярних та…

Не дивлячись на пишні титули, з кожним словом пиха клаптями злітала з пана Арктросса, бо принципово не титулований Кременчук впритул буравив його своїми, вкрай роздратованими, очиськами. Не сприяв цій грі капітан водної міліції Богдан Кременчук.

Врешті решт, зовсім вже невпевнено, хлопець закінчив:

— А це, — кивок праворуч, — Кригобій Нестерпний, мій перший заступник, пальчак-маніпул. А ото, — кивок ліворуч, — сотовий ар’єргардний Ду Гін Навіжений…

Арктросс пару разів кахикнув і затих.

Богдан мовчки перевів погляд на четвертого хлопця з довгим волоссям, що завмер трохи осторонь трьох „гіперборейців”. Той правильно зрозумів його погляд, відповівши на нього просто й зі смаком:

— Зоребор Сталева Десниця, гіперон розвідницького загону гременецького нуклону Вільної Оріяни…

— Тьху ти! — не стримався за спиною Богдана Погосян.

— Нишпорка ти клята, шпигун смердючий, а не розвідник! — визвірився на нього Арктросс. — Навіть взнавши за наш ар‘єргард ваші вівці нінащо не здатні!

— А оце ми вранці з‘ясуємо, коли перша лава оріїв на Чоломай висадиться і…

— Ша! — наче прицвяхував Богдан до дерев, що оточили улоговину, початок чергової, хоча й словесної, баталії, а потім люто прошипів, переводячи злі очі з одної постаті на іншу: — А тепер — те ж саме, але українською!

Першим його зрозумів Зоребор. Котрий — Сталева Десниця. Кмітливий хлопець.

— Та це… — пересмикнув він плечима, засовуючи свій короткий меч в дерев‘яні, вкриті хитромудрою різьбою, піхви, що бовталися в нього на поясі. А потім трохи потупцював на місці ногами, взутими в дещо, яке нагадувало щось середнє між давньогрецькими сандалями та російськими личаками. — Та це… — повторив. — З Гременця ми. Клуб історичних рольових ігор „Оріон”. Зараз відпрацьовуємо навалу гіперборейців з Арктиди на Трипілля Оріяни. Мене Ігор Норильцєв насправді звуть. — Це „насправді” прозвучало якось запитально, наче хлопець не зовсім довіряв цьому терміну. — Я за тиждень чотирнадцяту школу закінчую. В політех наш поступатиму. А це, — він повернув голову до своїх нещодавніх супротивників, — друзі мої: Артем Бутейко, Єгор…

— Тьху ти! — перебиваючи його, знову почулося за спиною Богдана і Едгар Фрунзикович, висунувся до багаття. — А ну, дай, — простягнув він руку до меча одного з хлопців.

Арктросс, в миру — Артем Бутейко, розгублено подивися на друзів, а потім таки віддав свою зброю Погосяну. Той обережно зважив її на руці, провів пальцем по лезу, а потім зненацька, не розвертаючи корпусу, вдарив нею по гілці акації товщиною не менше, ніж в два пальці. В червоній, від багаття, напівтемряві щось вискнуло і гладенько обрубана гіллячина впала Богданові під ноги.

— Тьху ти! — третього разу за дуже короткий час сплюнув Погосян, обертаючись до напарника. — Та це ж справжня холодна зброя! — І раптом вибухнув: — Під статтю захотіли, чортові діти? Повбивати одне одного захотіли, мельхіорові? Ось зараз ми протокол-то складемо! Будуть вам інститути!.. Буде вам від батьків!.. Вам що, робити нема чого? Нема?!? До іспитів треба готуватись, а не в ігри дурні гратись!..

— Зараз іспитів немає. Зараз — співбесіди, — зауважив Артем. — А ігри мають сприяти. Тобто, проходити в реальних умовах і з реальною зброєю для отримання відчуття…

— Фентезі — сила, сайнс — могила, — зненацька тоненьким голосом кукурікнув Єгор, прізвища якого менти так і не почули.

Богдан не знав, що то воно таке „сайнс”, але так досвідчене зиркнув на хлопця, що той рвучко посунувся назад, ледь не обпаливши свій зад полум‘ям багаття.

— Отже, громадяни гіперборейці, отже, панове орійці… — розпочав було Кременчук, але початок його виваженої фрази так і залишився незакінченим.

В небі, із західного боку Чоломаю, там, де це небо здавалось найчорнішим і в напрямку якого зник загадковий літак, зненацька щось гучно зашипіло й спалахнуло величезною, у напів-Дніпра, електрозварювальною дугою. У Богдана навіть в очах заломило. А опісля, тоді, коли та дуга вже згасла, полум‘я багаття здалося йому неприродно тьмяним. Якимсь картонним здалося йому полум‘я багаття. Дива цієї ночі тривали й надалі. Чи то літак той бісовий таки долітався?

— Ух ти!.. — вражено видихнув хтось з хлопців, спостерігаючи за тим, як вдалині розпочали зблискувати якісь мертвотно-блакитні блискавиці, кидаючи сталеві відлиски на ошелешені обличчя.

В західному напрямку щось відбувалось. Початкове гучне шипіння вже розсипалось на затухаючи відлуння-жевринки. Але звідти знову й знову виплескувалось якесь дзижчання, що чимось нагадувало оте, нещодавнє, яке линуло понад нічним Славутою.

Кременчук мигцем перезирнувся з Погосяном і суворо глипнув на хлопців:

— Так, лицарі гучного образу, наказую: усю зброю скласти докупи й не торкатися до неї. Це — по-перше. По-друге, самим сидіти в курені й носу з нього не висовувати. — І вже на бігу, чавкаючи мокрими черевиками, з іншого боку галяви, кинув через плече: — Зрозуміло?

Відповіддю йому була насторожена мовчанка.

— Зрозуміло чи ні, бурштинові? — гарикнув позаду Погосян. Значно так гарикнув. Зі знанням справи.

— Так! — тонесенько пискнув хтось з хлопців. Єгор, мабуть.

Але Богданові дуже хотілося почути отого розвідника орійського. Зоребора, чи як там його? Ігоря Норильцєва, коротше. Але той мовчав.

Втім, думати про хлопця було вже ніколи. Бо по обличчю раптом захльостало невидиме віття. Бо за руки міцно хапалося колюче гілляччя. Бо ноги постійно втрапляли в якісь байраки. А попереду спалахував блідий диявольський вогонь, до якого стрімголов ломилися крізь дурнувату ніч два вельми дужих і вельми роздратованих чоловіки.

На беріг вузької затоки, про яку згадував Погосян, менти буквально вивалилися з густого підліску, злі, з обідраними в кров обличчями і з непереборним бажанням поставити крапку в усьому тому неподобстві, що відбувалося навкруги. Вивалилися вони, значить, і вклякли.

Просто поряд із берегом в чорнющу воду затоки був вплавлений катер рибнагляду, як те і передбачав Едгар Фрунзикович. З борту його мертвою зміюкою звисала обірвана мотузка, а надувного човна видно не було. Згубила десь човна клята Сонька! А сам катер, через те, що відображення його у воді не було видним, здавався якимсь білим кашалотом, таким собі Мобі Диком, завислим в грузькому чорнилі безмежного простору. Але не ця сюрреалістична картина вразила Погосяна й Кременчука.

З верболозу, в який впирався кінець порівняно вузької затоки, виглядав опуклий сріблястий бік якогось великого апарату. Більша частина його ховалася у воді, а те, що знаходилося зовні, було схожим з їхньої точки огляду на борт літака середнього розміру, ретельно прихованого поміж дерев під віттям верби. Лише чорний отвір входу контрастно вирізнявся на ртутній поверхні. А не віддалік від нього…

Богдан почув, як позаду перелякано гикнув Погосян.

Не віддалік від входу метушились дві істоти з лискучою, такою, що світилася в темряві люмінесцентним сяйвом, шкірою. Або в трико, які нагадували ту шкіру. Ще щось невиразне, як здалося Кременчуку, метушилося всередині захованого „літака”. Істот з люмінесцентною „шкірою” в цілому можна було б прийняти й за людей, якби не величезні фасеточні очі, розташовані майже по боках їхніх, не менш великих, голів з якимись дурнуватими вусиками на самих маківках. Тобто, ні дати, ні взяти — люди з головами комах.

„Комахи” плигали, бігали, перекочувались по землі, намагаючись не втрапити під біло-блакитні промені, якими цілили в них трійко інших істот, котрих зопалу міліціонери й не помітили.

Та й важкувато було їх помітити. В чорних комбінезонах, які майже повністю зливалися з тінями, що мелькотіли на узбережжі затоки, вони начебто вистрибували з пітьми, аби за мить знову зникнути у ній. А за ту мить, що вони матеріалізувались на березі, „чорні комбінезони” з роботоподібними головами на прямокутних плечах встигали кинути пару-трійку в’юнких променів з кострубатих пістолетів, стиснутих в їхніх, не менш кострубатих, руках.

Загалом, цілковита тобі феєрія фантастичної бійки не менш фантастичних істот з якогось там серіалу про „Зоряні війни”. Це вам не іржавим фентезійним залізяччям вимахувати!

Режисера, втім, цього епізоду ніде не спостерігалось. Самі тобі персонажі з бутафорськими ліхтарями, замаскованими під чудернацькі бластери.

Певною мірою, саме так подумав Кременчук, ґрунтовно висуваючи свою кремезну постать на оперативний простір узбережжя.

— Агов, ви, рольовики недороблені, щоб вас!.. Як же ви мене дістали! Одні з минулого аж ніяк видертись не можуть, іншим в сучасності жити, чи бачите, знудило. Що, я за вас цю сучасність облаштовувати буду? — спитав Богдан. А потім загорлав аж на напів-Чоломаю: — А ну, стояти де стоїте, панове інопланетяни! А то без солодкого залишу! Дитячий садок, розумієш…

На узбережжі настала якась раптова тиша, котру не порушував, а лише підкреслював тихесенький плюскіт води біля борту катера.

Погосян незвично невпевнено тупцював позаду Кременчука.

— Сонько! — гукнув Богдан вбік рибнаглядовського плавзасобу. — А ну, вилазь, нечисто сило! Годі тут забавками бавитись!..

І раптом відчув, що крихка рівновага, яка настала було на узбережжі у мить їхньої з‘яви, розпочала порушуватись. Швидко й безповоротно. Наче низка поставлених руба кісточок доміно опісля падіння першої з них. Спочатку сяючі “комахи” синхронно позадкували в бік входу до апарату, присипаного верболозом. Потім двійко “чорних комбінезонів”, по-механічному здіймаючи ручиська з кострубатими “бластерами”, загрозливо посунули на них, а третій, з грацією кронбалки розвертаючи свій корпус, рушив до Кременчука. “Бластер” в його руці був спрямований просто на нього.

— Ух, ти!.. — вражено почулося десь збоку і Богдан краєчком ока побачив, як з чагарів висковзнула гнучка постать у кольчузі, накинутій на коротку туніку. Зоребор, здається… Чи як там його?…

А потім, наче ставлячи крапку в першій фазі розпочатого ворушіння й стрімко перетворюючи його на довершений безлад, звідкись здалеку — Богдан навіть не зрозумів, звідки — у ніч вгвинтився Соньчин крик:

— Куди-и-и!?! Куди вас прине-е-есло!.. Тікайте, тікайте, звідси-и-и…

Крик зненацька обірвався, наче захлинувся. В нього ще встигло зануритися чергове шипіння променів зі “зброї”, яку тримали в руках ті двоє “комбінезонів”, що сунули на “комах”. Останні ж кинулись врізнобіч і промені розсипалися на мертвотні іскри, вдарившись об сріблясту поверхню чогось, вкритого верболозом. Втім, здається, одну з “комах” таки зачепило. Бо вона якось дивно підстрибнула, крутнувшись в повітрі, і розпочала валитись на чорну траву. Шкіра її розпочала стрімко тьмяніти, а поверх неї з‘явився легенький серпанок. Чи димок? Інша “комаха” кинулась було до неї, але була зупинена новою серією бластерних променів.

В цей же час “комбінезон”, що цілив Кременчука, розпочав розвертати свій корпус в бік хлопця, що захоплено вигулькнув з лісу на берег.

Усе відбувалось миттєво.

Ствол “бластера” вже знайшов нову ціль.

А за спиною Богдана почулося якесь вовтузіння і гладкий Погосян, сопучи й чомусь постогнуючи, зненацька великим переляканим ведмедем вивалився на вузьку смугу поміж берегом та чагарником.

— Наза-а-ад!!! — краяв повітря крик Соньки.

Кременчук навіть нічого ще зметикувати не встиг, а вірменин вже підпірнув під ствол “бластера” і, опинившись на прямій поміж ним та хлопцем, кинувся на рольовика. Та й, вже в падінні, завалив Ігоря-Зоребора просто в кущі, прикриваючи його своєю широченною спиною.

Втім, впасти він не встиг.

Вірніше, не встиг впасти вцілілим.

Бо блідо-синявий промінь уп‘явся в ту саму широченну спину, вивертаючи з неї разом з обпеченими — аж зашкварчало! — м‘язами тваринний крик нелюдського болю. Який поступово переріс у вологий хрип, навіки злитий з нажаханим репетуванням хлопця.

Одяг на Погосяні спалахнув, а в повітрі якось миттєво запахло горілим м‘ясом.

Скам‘янілого Богдана немов розчаклували. Боляче й раптово. Так раптово, що первісні інстинкти так і не встигли перетворитися хоч на якісь думки.

Мовчки, без галасування, і від цього враз ставши набагато небезпечнішим, Кременчук кинувся просто на чорну постать, що завмерла в півоберту до нього. Та розпочала було розвертати руку з дивною зброєю в бік мента, але явно не встигала закінчити цього руху. Час немов застиг. І в ньому, важелезному й грузькому, лише Богдан зберігав здатність до різких порухів.

Ось він рвучко здійняв автомат і довга черга майже впритул вгатила по “чорному комбінезону”. Кулі задзенькали, вдаряючись об щось тверде й відлітаючи вусебіч. Складалось враження, що тіло зловісного стрілка, який поцілив Погосяна, було вкрито лицарськими латами. Або металевим скафандром. Тіло тіпалося на місці, але не падало. Через те Кременчуку довелося у стрибку, боковим ударом ноги, щосили вкарбувати в нього каблука свого мокрого армійського черевика. Допомагаючи тим самим “комбінезону” впритул познайомитись з піщаним ґрунтом узбережжя. А сам Богдан, вперекидь, вже кидався до Едгара Фрунзиковича, збиваючи з нього полум‘я та й тягнучи до прихистку низенького чагарнику.

Вкрай переляканий Ігор-Зоребор випірнув було з-під Погосяна і хотів щось сказати, але осікся, наштрикнувшись поглядом на побілілі від люті очі Кременчука. А потім скотився в якусь улоговину, знесений туди хльостким — аж водою ляскіт пішов! — ударом по обличчю. Вчасно, до речі, знесений. Бо по тому місцю, де тільки-но він стояв на корячках, вже вдарявся електричного вигляду промінь і кривавим полум‘ям спалахувала трава.

— А, щоб тебе!.. — видихнув Кременчук і брутально вилаявся. Важко й не вибираючи висловів.

А потім з розвороту сплюнув ошалілою автоматною чергою в напрямку берега, на якому відразу ж настав відносний спокій. Лише невидима Сонька коротенько підвивала: “Дурні!.. Які ж дурні!..”. Та ще десь збоку гучно глитав сморчки такий же невидимий Зоребор.

Під руками Кременчука ледь здригався обважнілий Погосян.

Тамуючи нудоту, Богдан обома руками перекинув його на бік і вразився рані від променю, який, виявляється, наскрізь прошив тіло Едгара Фрунзиковича. Наскрізь-то наскрізь, але ж зменшило силу випромінювання це тіло. Не дало змоги дістатися до тіла іншого, хлопчачого. Врятувало шмаркача.

— Ед… Фрун… Фрунзик… — лепетав Богдан, підкладаючи долоню під щоку Погосяна і ледь здіймаючи його голову. — Ед-дгаре Фрунзиковичу, ви тримайтесь… Тримайтесь тільки!.. Зараз я цю сволоту покладу і вас на катер перетягну. Викараскаємося, шефе, обов‘язково викараскаємося!..

На березі знову розпочинала розгоратися бійка.

— Бог… Бог… — скоріше відчув, ніж почув, Кременчук шепіт Погосяна. — Богдане, синку… Хлопець жив… живий?…

Богдан лише кивнув мовчки у відповідь, до болю закусивши губу.

— От… от і гар… гарно. Врят-туй його. А мені борг віддавати пора. В доброму, здається, стані збереженому. І навіть, здається, з надбаними відсотками… І якщо зростають відсотки ті… То… то незнищенне воно, життя… Його, життя, попереду завжди набагато більше, ніж позаду… Хлоп-пця врятуй… Пече, — пожалівся він. — Бог…

І раптом Погосян здригнувся всім тілом, широко розплющивши очі, неначе побачив щось незбагненне у нескінченному нічному небі. Богдан мимохіть прослідкував за його поглядом і… І теж здригнувся. Бо лише зараз помітив, що над берегом вузенької затоки непорушно завис чорний, майже невидимий в темряві, трикутник якогось літального апарату. Знайомого апарату. Того самого, що на бриючому польоті майнув над самою поверхнею Дніпра, сколихнув катер рибнагляду й допоміг злодійкуватій бомжисі Соньці втекти від двох досвідчених ментів.

Та що це воно таке?!? Перед очима Богдана постала стара болюче-божевільна картина: Сніжанка в якомусь дурнуватому скафандрі йде, йде від нього по місячній доріжці до непорушної „летючої тарілки”. Що, знову!?!..

Богдан аж головою затрусив. Бо ж ні, ніяк, аж ніяк не можна піддаватися зараз старим галюнікам! Тому що схлипує десь поряд клятий рольовик. Тому що знову розгорається бійка на березі. Тому що його самого нудить від смороду горілого м‘яса, а голова Едгара Фрунзиковича розпочинає важчати, важчати, важчати на його долоні…

— Ні!.. Ні, ні-і-і-і… — стиснув обома руками цю голову Кременчук, розуміючи, що це вже дарма. — Тримайся, тримайся, шефе!

А потім загарчав по тваринному, підхопив кинутий автомат і, розкидаючи вусебіч гарячі, свинцево-небезпечні грудочки куль і викидаючи разом з ними усі непотрібні думки, міркування та марення, знову вивалився на беріг, миттєво забуваючи про маячний чорний трикутник, що навис над ним. І в цей раз Богдан вже не став мовчати.

— А-а-а-а, — горлав він, вивертаючи усього себе й тіпаючись усім тілом в такт автоматним чергам. — А-а-а-а, суки!!! Отримуйте, гади!.. Ігри вони рольові грають! Зараз награєтесь!

І раптом вкляк на якусь невловиму мить: на дальньому боці берега, впавши на спину, відстрілювалась чимось таким, що небезпечно й зло кахикало в темряві, одна з люмінесцентних „комах”. Інша „комаха” лежала навзнак не віддалік від неї. Непорушно лежала. Мабуть, дістали. Як Погосяна.

Втім, не ця картина вразила Кременчука. Підхопивши під руки істоту, що відстрілювалась, її кудись тягла по витоптаній траві істота інша. До болі знайома істота. Рибачка Сонька. Цього ще не вистачало!

— Геть! — зарепетував Богдан. — Геть, дурепо! Кидай його і тікай звідси! Тіка-а-ай!!!

А сам вже щодуху біг до неї, намагаючись відвернути увагу „чорних комбінезонів” на себе, рідного. Смертельну, вогненну увагу.

Він біг, плюючись короткими чергами, не даючи „комбінезонам” толком зорієнтуватись в ситуації і з жахом чуючи, як тупотить вслід за ним щось дуже легеньке й дуже налякане. Боже, а цей куди!?!

А Ігор-Зоребор, котрий — Сталева Десниця, хлюпаючи своїм роз‘юшеним носом, вже виривався вперед і крізь перехрестя блакитних променів кидався до Соньки і вони вдвох підхоплювали „комаху”, і люмінесцентне світло потойбічне мертвіло їхні обличчя в той час, коли вони тягнули істоту кудись в синяву безвість. А Богданові не залишалось нічого іншого, як, повернувшись до них спиною і стволом автомата — до безлицих чорних нападників, прикривати цей стрімкий відступ, цілковито гублячи відчуття реальності того, що відбувається навколо. Залишалась лише бойова лють, щемлива туга за Погосяном, що вже остигав від цього життя десь в чагарях, та пекуча тривога за дітлашню, що сопіла за його спиною.

Втім, не лише сопіла.

— Сюди, сюди, — задихаючись від свого азійського акценту, повискувала позаду Сонька, — сюди, товаришу-пане міліціонере! За нами!.. За нами…

Зненацька Богдан через щось перечепився і розпочав падати на спину, випускаючи довгу автоматну чергу в посічене блакитними променями небо із зловісним чорним трикутником, завислим у ньому. А потім це небо розпочало стрімко звужуватись і Кременчук краєм свідомості зрозумів, що це сходяться стулки дверей, які відрізають їх від зовнішнього світу.

Від Гременця. Від Дніпра. Від Чоломаю, що став останнім пристановищем Едгара Фрунзиковича Погосяна.

Вони сиділи на пружній долівці якоїсь камери. Велика голова з фасеточними очима, від одного вигляду якої нормальна людина за звичних обставин бігла б світ за очі, зараз, трохи здригаючись, лежала на колінах Соньки. І Богдан, ще навіть не прийшовши до тями, черговий раз вразився некерованості дівчини: адже люди інстинктивно бояться всього невідомого. Бо невідоме ніколи не сприяє середньому ступеню сталості усередненого існування кожної середньої людини. Особливо не сприяють цьому невідомі істоти, які люмінесцентним сяйвом свого тіла, немов світляки-переростки, освітлюють довкілля.

В цьому довкіллі Ігор-Зоребор, притиснувшись спиною до стінки камери, хапав ротом сухе, якесь синтезоване, повітря. Пройняло, нарешті, пацана.

„Світляка” тіпало усім тілом. Вочевидь, йому було непереливки. За стулками зсувних дверей, що відрізали їх від зовнішнього світу, чулося якесь шарудіння та постукування.

До Богдана тільки зараз дійшло, що вони, завдяки клятому дівчиську, опинилися всередині апарату, захованого верболозом та річковою глибінню від сторонніх поглядів.

— Так, — прохрипів, — слухай мою команду! Сидіти тут! І нікуди — ви чуєте, бісові діти, нікуди! — не висуватись. Я зараз до катера дістанусь. Там рація має бути. Бо з мобільника зараз користі, як з козла — молока. А так я увесь Гременець умить на ноги поставлю.

І сторожко зиркнув на істоту, що лежала біля Соньки. До нього знову стала доходити уся неймовірність ситуації, в якій він опинився другий раз за своє життя. Першою була поява загиблої доньки.

Втім, як тоді, так і зараз з неймовірністю потім розбиратимемося. Бо зараз головне — дітлашню врятувати. Богдан вже було розпочав здійматись на рівні, як раптом зупинився, наштрикнувшись поглядом на якісь насмішкуваті очі Соньки.

— Що таке? — спитав.

— Як ти двері відчинятимеш? — спитала та в свою чергу, тамуючи в голосі…

Ні, не сміх… Сльози, здається. Та й погляд в неї зовсім не насмішкуватий. Зовсім навпаки в неї погляд.

Та-а-ак. Здається, і цю пройняло.

Але, пройняло — не пройняло, але зауваження вірне. Ґрунтовне таке зауваження.

Богдан обвів поглядом тісне приміщення, намагаючись не втрапляти ним на люмінесцентну пляму, що тіпалась на долівці. Шарудіння за дверима, через які вони втрапили сюди, здається, посилилось.

Пляма долі зненацька сіпнулась якось по особливому сильно і щось процокотіла. Цокіт цей нагадував швидку фразу, мовлену китайською. Чого це воно?

Сонька здригнулась від несподіванки і спробувала трохи підняти „світляка”. Богдан з Ігорем мовчки спостерігали за нею. Істота повернула голову до Соньки і слабким порухом здійняла руку, вказуючи кудись над головою Зоребора. На ній, до речі, було п‘ять пальців. Богдан зиркнув у тому ж напрямку і йому здалося, що на стінці у вказаному місці спостерігається якась опуклість. Зробив туди крок і протягнув до опуклості руку.

Щось задзижчало.

Шарудіння за дверима вже явно підсилювалось і набувало загрозливих ноток.

А за спиною Соньки розпочали відчинятися інші двері, що відкривали шлях кудись до нутрощів апарату. В перспективі цих нутрощів можна було розрізнити щось, схоже на коридор, який впирався в нагромадження приладів.

„Світляк” щось знову процокотів і слабко махнув рукою в тому напрямку. Сонька підхопила його під пахви й потягнула туди. Нерухомий до того Норильцєв, раптом підхопився і кинувся їй на допомогу. Знайшов приклад для наслідування! Богдан хотів щось сказати з цього приводу, але стримався і сам мовчки посунув за дітлашнею.

Дітлашня плакала. Ігор гучно схлипуючи і часом розмазуючи рукою по обличчю кров з носу, розбитого Богданом. Сонька — намагаючись стримуватися, і до не можна закусуючи нижню губу. Та-а-ак, пішла реакція!.. Ранувато. Кременчук просто фізично відчув, що йому до останнього треба тримати себе в руках.

Шарудіння за спиною стрімко перетворювалося на скрегіт.

Звідкись потягнуло якимсь чадом. „Світляк” щось процокотів. Люди пришвидшили своє пересування і за півхвилини опинились в круглому приміщенні, до якого вело ще декілька дверей. Посередині приміщення стояв, теж круглий, стіл, вкритий безліччю великих і маленьких пластинок. Від цього його стільниця нагадувала панель величезного і незрозумілого приладу. А по периметру приміщення, майже під самою його опуклою стелею розташувався ряд чогось, схожого на прямокутні ілюмінатори. А ще від столу, зникаючи в одному з проходів, тягнулися товстелезні дроти.

Чимось вони здалися Богданові знайомими, але розмірковувати над цим не було часу. Бо сморід чаду з явним карбідовим присмаком ставав все відчутнішим. А скреготіння зовні підсилювалося, не дивлячись на зачинені за Кременчуком двері відразу ж опісля того, як він разом із дітлашнею ввалився до круглого приміщення.

„Світляк” щось процокотів і Сонька турботливо схилилась над ним, начебто розуміла Сонька оте цокотіння. Втім, сам Кременчук вже запам‘ятав рефрен „цуй сонь”, який дуже часто повторювався „світляком”. Якби ще знати, що воно означає! А дивна істота з фасеточними очима вже вказувала на одне з трьох крісел з високими спинками, що розташувалися навколо столу на рівній відстані одне від одного. І якось дивно застогнала. Вочевидь, їй ставало все гірше й гірше. А потім, коли Сонька з Ігорем таки вмостили її в крісло, зненацька рвучко, з останніх сил, вдарила по одній з пластин і…

І, по-перше, уся стільниця відразу замерехтіла різнобарвними вогниками.

І, по-друге, загрозливий скрегіт відразу розпочав зникати в зростаючому виску.

І, по-третє, в прямокутних ілюмінаторах, що розташувалися під стелею, відразу відчувся якийсь рух, а підлога раптом здригнулась під ногами.

А, по-четверте, виск зненацька обірвався, підлога завмерла на невловиму мить, а потім рвучко стрибнула вгору, розкидаючи людей в усі боки та й водночас переповнюючи свинцевою і болючою — до темряви в очах! — вагою кожну клітину нажаханих тіл. А враз знесиленого „світляка” усього перекособочило в кріслі з високою спинкою, в котрому він тримався якимсь дивом, на відміну від розпластаних на долівці людей.

Богдан рипів зубами, намагаючись вгамувати тваринний жах, що буквально розчавлював кожну клітину його тіла. Як і нещодавнє, раптово закінчене, перевантаження. Саме ж це тіло зараз пливло в повітрі, повільно пересуваючись над ледь опуклою поверхнею величезної блакитної планети, деінде вкритої клаптями піни білявих хмар.

Гременець, Чоломай, Дніпро, вся Україна, залишились на темному боці Землі. На цей же бік планети повільно впливав ранок, синяве вливаючись в блакитну височінь з розпеченим до біла серпанком обрію і, не поспішаючи, втягував за собою в цю саму височінь напружене тіло капітана Кременчука.

Це було по нелюдському урочисто.

Це було по нелюдському жахливо. Не мала права людина на такі космічні відчуття. Не доросла ще. Навіть в божевіллі своєму не доросла.

Але планета, не звертаючи увагу на перелякану земну істоту, продовжувала урочисто випинатись на великому екрані, вкарбованому, виявляється, в самий центр круглого столу. В ілюмінаторах, що розташувались над ним, змерзала чорна крига простору з мертвими непорушними зірками, вмерзлими в неї.

До болю заплющивши очі, Богдан легенько вдарився об цю кригу і його тіло мляво попливло до протилежного ілюмінатора. Борюкатись було не варто. Це він зрозумів ще з півгодини тому. Відразу опісля того, як виламування усіх кісток тіла оскаженілим перевантаженням зненацька змінилось затерплістю невагомості.

І затерплістю розуму.

“Цікаво, — тихесенько виплеснулась крізь переляк тіла невиразна думка, — як я з боку виглядаю? Сплю на ліжку, наколотий антидепресантами, чи просто валяюся десь на Чоломаї?” В тому, що до нього таки повернулось оте кляте застаріле божевілля, з якого він ледве викараскався опісля загибелі доньки, Богдан не сумнівався. Бо не могло, не могло існувати в реальному світі ані істот з фасеточними очима, ані дивовижної променевої зброї, ані літальних апаратів, що за лічені хвилини викидають тебе на орбіту Землі. Не могло!.. Напівзабуті галюцинації з інопланетянами набули здатності до повернення.

Це був кінець. Кінець усьому. Роботі, кар’єрі, сподіванням. Це життю кінець був.

— За кінець спинки спробуй вхопитись, — почувся голос Такаманохари. — Ось так, ось так… Там ремені мають бути… Та не швиди ти!.. От вже нетерплячий!

Кременчук затримав дихання й рвучко розплющив очі. Осторонь екрану з блакитною Землею на ньому, Ігор-Зоребор намагався вмоститись в одному з крісел, висячи головою вниз і тіпаючи вгорі ногами. Відносно, відповідно, положення самого Богдана. Сонька керувала його маневрами, міцно тримаючись за спинку іншого крісла. Того самого, в якому мерехтів згасаючою шкірою поранений “світляк”, міцно припнутий до нього чимось, що нагадувало напівпрозорі ремені безпеки. І коли встигла?…

Нарешті, Ігор, відсапуючись, наче після важкої роботи, вмостився й собі. Сонька глипнула вгору на Богдана, що як раз пересувався над нею, і кинула:

— А ти чого розлітався?! Роби, як він!

Голос її аж бринів. Чи то від незрозумілого болю, чи то від цілком зрозумілої розгуби.

Богдан знову заплющив очі.

— Тьху ти!.. — злісно почулося в темряві, а потім цю темряву сколихнуло якесь шарудіння. — Тримайся, друже, тримайся!.. Йох, як же вони тебе… Та за що ж вони тебе?… Тримайся…

І це, наповнене пронизливим стражданням “тримайся!”, так нагадало Богданові його власні слова, розпластані зовсім недавно над тілом вмираючого Погосяна, що він знову розплющив очі. Не має права людина від смерті відвертатися. Якщо, звісно, вона є людиною.

Очі, до речі, розплющив він вчасно. Бо на екрані, який повільно пропливав під ним, на тлі закрутистих хмар якогось циклону, що пересувався над… “Флорида, здається”, — намагалось згадати мапу світу щось, ще остаточно не збожеволіле, всередині Кременчука… Коротше, над цією самою Флоридою з‘явилася малесенька цяточка, яка, втім, доволі швидко зростала, набуваючи форми чорного трикутника. Який рухався вперед своєю основою. Ніхто, окрім Богдана, ще не бачив його. Та й те, чи він сам насправді бачив цю картину, було під великим запитанням.

Внизу почулося слабке, на межі чутності, цокотіння. По тілу „світляка” ще пробігали брижі люмінесцентного сяйва, але раз у раз вони слабшали й слабшали. І шкіра істоти ставала тьмяною й зморшкуватою, схожою на шкіру ящірки, та ще й вкритою дрібнесенькою лускою. Доволі неприємною шкіра ставала.

Але, не дивлячись на це, Сонька не виявляла аж ніяких ознак огиди. А навпаки клопотала біля істоти, майже не тримаючись за її крісло і утримуючись біля того лише завдяки швидким вивіреним рухам. Ти бач, як вона миттєво до невагомості пристосувалась!

Богдан відштовхнув від обличчя міліцейського кашкета, що сюрреалістичне линув йому назустріч, і тим самим відразу ж трохи змінив траєкторію власного пересування.

— Тримайся, тримайся, друже!.. — шурхотіла внизу Сонька. — Я тебе витягну, обов‘язково витягну!

У відповідь — чергова серія слабкого цокотіння: цуй сонь… цуй сонь іа… цуй сонь іа…

Скосивши очі, Кременчук побачив, що Такаманохара щось поправляє на шиї істоти. І раптом…

— Ні… ні… не допоможеш… дістали вони нас таки… дістали…

Богдан аж знову змінив траєкторію свого руху під стелею круглого приміщення: так здригнувся. А Норильцєв ледь не випав зі свого крісла, до якого тільки-но припнув себе напівпрозорими ременями.

Лише Сонька залишалась відносно спокійною. Неприродно „відносно”. Чи неприродно спокійною?

Вона знову щось поправила на шиї „світляка” і звуки його голосу стали чіткішими. Якимись синтезовано чіткішими.

— Не зрозуміло як… Від самої планети переслідують… А, може, це й добре, що ми на себе їхню увагу відволікли?…

Кременчук, врешті решт, роздивився на шиї „світляка” якійсь тоненький обід. Мікрофон, чи що? Разом із тлумачем електронним. А що?! Божеволіти, так до кінця! І раптом в цьому божевіллі Богданові здалося, що вмираюча — а в цьому він вже не мав сумнівів! — істота звертається саме до нього. А наступні слова, мовлені, як і попередні, чистою українською, лише підтвердили цю здогадку.

— Випробувальний політ наш, капітане, невдало закінчується… Вони ж нас просто на орбіті зустріли… Чому напали й досі незрозуміло… Адже істота, що до космосу вийшла, не може злобною бути… Не може… Так нас вчили… Але… Ми сховалися… Знайшли нас і… За ними, капітане, інші прилинуть… Я це відчуваю… Не можна їх до планети підпускати… Не можна… Знищать вони її… знищать…

Раптом істота швидко-швидко замиготіла своєю виродливою шкірою і випнулась усім тілом, ледь не обриваючи ремені кріплення.

— Ні… Ні-і-і-і… — вивернула зненацька себе Сонька. Знову ж точнісінько так само, як нещодавно Кременчук над тілом Погосяна. Наче дражнилось, дівчисько.

— Попередити треба… попередити… — лихоманкове зашепотів „світляк” і шкіра його розпочала остаточно згасати. — Усіх попередити… Захист продумати… Контакт… Капітане! — раптом аж зойкнув він. — Капітане, поклянись, що ти до планети дістанешся… Що попередиш… Заприсягнись!..

І це „заприсягнись” прозвучало так вимогливо й пронизливо, що капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук зненацька не стримався і хрипко кахикнув з-під стелі:

— Присягаюсь, друже, присягаюсь!.. Обов‘язково попередимо! Ось тільки до Гременця дістанемось, так відразу ж і до Президента… Або до ООН…

Сонька скоса і чомусь, як здалося Богданові, ледь презирливо зиркнула на нього й обома руками охопила велику голову „світляка”:

— Чуєш, чуєш?… Клянемося!.. Поклявся він, чуєш?… Тепер тримайся, тримайся, друже!

— Спас… спасибі… — прошелестіло у відповідь. — Я вірю… вірю… ви зможете…

І знову, в останній раз, тіпнувся в кріслі. А шкіра його таки згасла. Остаточно й безповоротно.

Сонька вже не кричала. Не галасувала. Не репетувала Сонька. А просто заплющила свої очі і вткнулась лобом просто поміж фасеточних очей істоти, обіймаючи її обома руками. Щось вологе розмазалося по її щоці, відірвалось від неї, перетворюючись на прозору кульку та й полинуло в повітрі до сірої зморшкуватої шкіри.

В приміщенні запанувала тиша. Тиша, по самі вінця переповнена вічністю. Прапервісна така тиша. Космічна. На екрані, на тлі лускатої поверхні Тихого океану, чорний трикутник безшумно, і від того — зловісно, збільшувався в розмірах.

— Не подобається мені це, — врешті решт, кахикнув Кременчук. — Воно мені ще на Землі не сподобалось, коли воно понад Дніпром гасало.

Ігор здивовано зиркнув на нього, а потім увесь здригнувся, простеживши за напрямком погляду Богдана. Рибачка Соня ж зреагувала майже миттєво, скоса, з-під руки, яку вона так і не відірвала від вмерлої істоти, подивившись на екран. Обличчя її блищало від сліз. Ач, як розібрало бомжиху!

А бомжиха вже супила брови під копною розкуйовдженого невагомістю волосся, відпускала нарешті погаслого “світляка”, хапалася за край столу і нерішуче завмирала біля нього, коливаючись у повітрі. Очі її перебігали з одної пластини на іншу, які своїм мерехтливим різнобарв‘ям вкривали стільницю аж до самого екрану.

— Почекай, почекай! — загаласував нагорі Кременчук, зрозумівши те, що хоче зробити Такаманохара. — Стій, дурепо!.. Ще вибух який-небудь влаштуєш!

Втім, вибух їм збиралися влаштувати зовні. Ґрунтовний вибух. Оскільки чорний трикутник вже майже наблизився до апарату, в якому знаходились перелякані люди, і з його закругленого ребра розпочали висуватись якісь довгі відростки. Вони блакитнувато зблискували відображеним світлом Землі і підозріло нагадували дула гармат. Дула розвертались вбік землян.

— А, щоб тебе!.. — видихнула Сонька і раптом розпочала швидко-швидко, навмання, торкатися пластин стільниці.

— Сті-і-і-ій!.. — загорлав під стелею Кременчук, безладно й безпорадно перекидаючись майже на одному місці.

Дула завмерли і, здавалось, вперлись в протилежний бік екрану.

— Сті-і-і-ій!!!

Вогники на стільниці раптом розпочали мерехтіти особливо хаотично.

— Сті-і-і-ій, стерво!

Зображення на екрані здригнулось і попливло вбік. Кременчука понесло в бік протилежний.

А потім їхній апарат на мить завмер для того, аби, немов норовливий кінь, збрикнути усім своїм залізяччям і зненацька рвонути в чорну безвість, розцяцьковану байдужими зимними зірками.

— Та стій же ти!..

В останню мить, коли чорний трикутник вже зникав з екрану, Богдан встиг помітити, як одне з його дул таки встигло харкнути довгим синявим променем. Їхній апарат шарпонуло з боку в бік, червонясто замиготіло якесь освітлення, а навкруги, незрозуміло звідки беручись, посипалися сузір‘я, до білоти розпечених, жеврин.

Усе тіло Кременчука зненацька наповнилось болючою вагою і його зірвало зі стелі, кидаючи вниз, на оті товстелезні дроти, що тягнулися від столу в один з бокових проходів. По дротах зміїлися фіолетові блискавки. А Богданове тіло все важчало, важчало, важчало, неначе ртуть до нього вливали. І ось тоді, коли ця ртуть мала вже виплеснутись за мембрани клітин ментовського організму, навколишній світ знову шарпонуло й понесло по колу.

Кременчук ще спробував було судомно вхопитись за що-небудь, але його, важелезного, вагою, мабуть, в цілу галактику, вже знову зривало з місця й кидало в той самий прохід, в якому зникали дроти.

Миготіння довкіл набувало неприродної частоти.

Зі всього розмаху Богдана втелющило головою в щось надзвичайно жорстке і перед тим, як навколишній світ розсипався на колючу сріблясту піну, капітан Кременчук встиг взнати в цьому “щось” бік дивного акумулятора, якого він бачив зовсім недавно. Але дуже й дуже далеко звідси. На Землі. На борту катера гременецького рибнагляду.