Капітан космічного плавання

VІІ. Кременчук

Цуй-сонь…сонь-ко… цуй-сонь… сонь-ко… цуй-сонь… У скронях бухкало гаряче й боляче. Сонь-ко… цуй-сонь… Що за „цуй-сонь”? Який такий „цуй-сонь”? Здається, саме це белькотіла істота з фасеточними очами, яку кутасті підстрелили на Чоломаї. Втім, це в неї не очі такі були, це в неї гермошолом такий був. Цуй-сонь… сонь-ко… Яка така Сонька? Така-в-мами-харя? Бомжиха з Раківки? Ні, Сонька не бомжиха. Вона японка. Вона… Вона корабель інопланетний знайшла. Чи не інопланетний? Чи японський?

Он скільки там ієрогліфів було! Тобто, є. Чи було?

Богдан застогнав і прислухався до свого тіла. Було воно усе побите й ватяне. Але живе. Їй-бо, живе! А Сонька?..

Сонька Такаманохара?.. Її не було. Не було її. Вона — витвір його хворої уяви. Гарний витвір, треба сказати.

Симпатичний.

Поряд щось заворушилось. Тихо-тихесенько. Сторожко й боязко. Але Кременчук відразу й сам злякано напружився усім тілом. До болі в кістках напружився. А потім, так само сторожко й боязко, розплющив очі. І відразу знову стулив повіки. Щільно-щільно. Потім знову розплющив їх. Знову стулив. І так — декілька разів, прислухаючись до незрозумілого відчуття: радощів, перемішаних з тривогою, що почали нудотно нуртувати десь в області сонячного сплетіння. Що? Що воно відбулося?! І лише десь за сьомим розплющенням очей Богдан зрозумів: в них нічого не мерехтіло, як до того він звик останнім часом. Порожньо було в очах. До крижаного протягу в зіницях порожньо. Лише збоку щось темною масою нависало над ними. А мерехтіння не було! Не було отого мерехтіння. Все… Напевне він таки виліковуватись розпочав. От радість-то! Нарешті…

Кременчук примружився, пробуючи сфокусувати зір. І відразу зрозумів, чому радощі його були густо замішені на нудотній тривозі: оте темне, що нависало збоку над його головою, виявилось… краєм крісла. Але не медичного. Ні.

Краєм верткого крісла воно виявилося. Біля пульту інопланетного корабля із земною назвою „Софія”. Котрого просто не могло існувати в реальному світі. От якби, наприклад, то й дійсно якась техніка японська була, то тоді… Тоді — може. А так…

Боже! Та що з ним таке відбувається!

Шурхіт поряд повторився і Богдан обережно повернув голову, намагаючись не розплескати по фантастичному оточенню свого хворого мозку. Край крісла покотився убік і капітанові здалося, що його зображення складається з мільярдів ртутних крапелинок. При повороті голови крапелинки спалахували різнобарвним відображеним світлом і від цього усі предмети, що втрапляли в поле зору, набували рис якоїсь… Мультиплікаційності, чи що?

Певною мірою, істоту, яка шурхотіла поряд з капітаном, можна було лише в мультику зустріти. Невеличка, кошлата, і зветься… Нксою вона зветься. Крчовником з колись зеленої планети Пірр.

Богдан аж знову застогнав, у восьмий раз заплющуючи очі і згадуючи усе, що відбувалося з ним останнім часом. А найголовніше — своє боягузтво щодо вигаданої смерті згадуючи та жагу невигаданого одужання. За рахунок зради усього, що міг витворити його мозок. І гарного витворити, і не дуже. Але, здається, все невідворотно залишилось на своєму місці: і смерть, і життя… І хвороба.

— Капітане, ти живий?

Дівочий голос з легеньким акцентом. Такаманохара.

Головна маячня зболілого мозку.

— Живий чи ні, питаю? Спробуй встати. Нксі допомогти треба.

— Нор… Норильцєв є? Тобто, де? Чого його не чутно?

— Тут я, тутеньки. — Це вже з боку дверей. — Мене до коридору викинуло.

Бодай тебе взагалі кудись до інших світів викинуло б!

Хворобонька ти моя.

Легенька жіноча долоня на чолі. Міцна чоловіча рука під спиною. Треба вставати. Ач, як в очах все завертілося.

Все це намальоване вигадане оточення завертілося.

— Щось із зором у мене, — пожалівся Богдан.

— Ага, і в мене… І в мене… А мерехтіння немає… Немає мерехтіння… — Голоси снували, наче відлуння у великій печері. — Нксо, Нксо, ти як?.. Вставай, друже, вставай… Мм-м… Д-де?.. Де ми?

— Де? Ігорю, посади його поряд з капітаном, а я й дійсно визначуся.

— Разом визначимось. Руку дай. Отак…

— Отак, отак!.. Обережніше! На Нксу не наступи. Все нормально, хлопче?

— Не дуже, Ігре, не дуже. Ми не вмерли, ні? Не вмерли?

— Це ти, друже, не в мене, а в капітана запитуй. Це, друже, він у нас вирішує, кому тут жити, а кому вмирати. І коли.

— Припини, Ігорю! Бо з Зорі Смерті ми, здається, здиміли таки. Але от — куди? Такого, шановне панство, я ще ніколи не бачила. А ти, капітане?

А Богдан лише вражено ворочав головою, втупившись в екрани. „Софія”, здається, була на ходу, але за її обшивкою…

— Може, це механіки Дарт Вейдера продовженням є? — розгублено спитав Норильцєв, що вже випростався й дещо знічено завмер з крчовником на руках.

— Розміром з цілий всесвіт? — засумнівалася Такаманохара.

Ртутні відлиски від безлічі металевих зірок грали на її обличчі.

— А ти впевнена, що саме такого розміру? — хрипко вичавив Кременчук.

Картина на екранах (далекі ялинкові іграшки-кульки, розкидані по ледь сріблястому простору) вразила і його.

Кульки зливалися в одну пухирчасту намальовану масу.

Всі зайві думки та спогади нажахано ковзнули до найвіддаленіших закутків мозку:

— Ти впевнена? — повторив Богдан. — Мультиплікація розміром в декілька мільйонів світлових років?

— В декілька мільярдів. Ти на показники приладів поглянь.

Блискучий всесвіт на екранах іноді вилискував так, що доводилося примружувати очі. Реальністю на екранах вже й взагалі не пахло. Не буває такої реальності. Такого космосу не буває.

— Соню, а як інші показники? — спитав Зоребор і Кременчук миттєво зрозумів, про що йдеться.

— Поки що не знаю, — знизала плечима Такаманохара. — Певний час потрібний, аби визначитися з усілякими там спектральними зміщеннями.

— Зміщеннями, зміщеннями… — передражнив дівчину капітан.

Голова в нього розпочала гудіти, мов надтріснутий дзвін, але загальний стан, здається, приходив до норми.

Нксі дісталося набагато більше. Стоп!.. А як же нанороботи?! Капітан прислухався до свого організму. Була в ньому якась дивна тиша, але розбиратися з цим поки що було ніколи.

— Зміщеннями… — розпочав було знову Кременчук та й так і застиг із роззявленим ротом: лівий сектор іллюмінаторних екранів видав зображення найближчої планети.

— Ух, ти!.. — свиснула Сонька.

— Точно кажу: електратора клятого механіка, — видихнув собі й Норильцєв.

Нкса зовсім вже перелякано повискував, вчепившись за нього обома руками. Срібні іскри-відлиски пробігали по сплутаних жмутках його смух-трави.

Окрім нього переляканим особливо ніхто не виглядав.

Більше вкрай здивованими усі виглядали. Але Кременчук відчув якусь липку моторошність, що зимно торкнулась його грудей. Просто до області серця торкнулась.

Вражало не те, що планета на екранах і дійсно мала вигляд згаданої новорічної іграшки-кульки. Не те, що на її дзеркальній поверхні відображався увесь космос, переповнений подібними „іграшками”. І навіть не кількість цих відображень вражала, яка мала тенденцію до злиття в єдину, ледь пухирчасту, ртутно-розплескану площину. Ні, вражала сама форма цього небесного тіла. Бо цілком кулястою вона не була. Зблизька ставало зрозумілим, що форма „кульок” уявляла собою величезні багатогранники з гранично опуклими — наче вилизаними — ребрами. І саме такий багатогранник заповнював собою увесь лівий сектор екранів.

— Додекаедр, — шепнула Такаманохара.

— Що?!? — здригнувся Кременчук, наче в нього над вухом загорлали голосно.

— Додекаедр, кажу. Правильний дванадцятигранник, утворений правильними п‘ятикутниками. Ця планета має форму додекаедра. Інші небесні тіла, до речі, здається, теж.

Чи це й не небесні тіла зовсім?

— Я ж кажу: електратора прибацаного витівки! Його, зарази. Скоро, мабуть, і сам у гості завітає. Нічого капітан не добився самогубством нашим колективним, нічого!

Соньці здалося, що за розлюченим голосом Зоребор намагається приховати свій панічний переляк. Що ж, картина і дійсно була непересічна. Моторошною для здорового мозку була картина. Алхімічно-амальгамна. Ось тільки щось муляло Соньку в ній. Невідповідність якоїсь деталі загальному настрою.

Ота цяточка мікроскопічна на лискучій грані, оберненій просто до „Софії”, чи що?..

А Кременчук раптом відчув, що горло його чомусь боляче стиснулось. Він ще навіть не зрозумів — від чого, а очі вже до болю вдивлялися в поверхню дивного утворення.

Он там… там… Такаманохара, здається, теж це побачила.

— Сонько, — хрипло вичавив з себе Богдан, — а ну-мо, дай-но ще трохи збільшення. Он на тій цяточці сфокусуйся.

Ліворуч трохи… Бачиш?

— Та бачу! Не сліпа! — чомусь шепотом огризнулася дівчина. — Сам збільшуй. Сенсор в тебе просто під рукою.

— Не можу, Сонько. Не повіриш… Не повіриш, але в мене руки трусяться.

Такаманохара здивовано зиркнула на капітана й рушила було з місця, але Норильцєв, притискаючи до себе схвильованого крчовника, м‘яким стрибком вже наблизився до відповідної ділянки пульту.

— Фьють, — присвиснув по-знайомому, — чи то мені здається, чи…

— Чи-чи, — сварливо відгукнулася Такаманохара, котрій присвист Зоребора раптом до болю нагадав посвистування їхнього загиблого рятівника з механічним ім‘ям Р2Д2. — Мавпенятко Чичичи продавало калачі. Не «чи» кричати треба, а «людина за бортом!» І, взагалі, не чикай, а працюй, якщо взявся!

А сама вже косилася, косилася на Кременчука, завмерле обличчя якого, все в лискучих відлисках цього світу, моторошно нагадувало безжиттєву металеву маску. Втім, вже за хвилину дівчина теж відчула, як шкіра на її щоках натягнулась і похолоднішала. Наче на бляху її шкіра перетворилася.

Норильцєв же, обережно поставивши Нксу на підлогу, набичився, обома руками впираючись у пульт і ледь не влізаючи головою в головний екран. Потім труснув цією самою головою і безпорадно зиркнув на Такаманохару. А та вже зовсім не дивилася на екран. Та вже повністю спрямувала свій погляд на капітана.

В того вже не руки трусились, а губи. Дрібно-дрібно.

Наче щосили стримували щось таке, що рвалося назовні з середини його тіла. І відчували, що не втримають. Що розімкнуться ось-ось. Сонька була вражена. Предмет, що його упіймали об‘єктиви „Софії”, і дійсно був дуже дивним, неочікуваним і дещо жахливим. Але ж не настільки! Вони он скільки чудасій усіляких вже перебачили. Однією більше, однією менше… Але щось підказувало дівчині, що ця чудасія має якийсь знаковий характер. Для капітана знаковий. Чи він вже десь бачив щось подібне? Але, наскільки розуміла Сонька, на Землі це було просто не можливе. Хоча, що вона знає про Землю?

— Капітане, — спитала, — що трапилось? Це дійсно чиясь трагедія, але… Її слова впали в порожнечу. А цяточка на екрані збільшувалась, збільшувалась, видовжувалась і вже точно можна було сказати, що це — тіло колись живої істоти.

Гуманоїдного типу тіло. Яке повільно пересувалось по бозна ким і коли визначеній орбіті над дзеркальною поверхнею додекаедрного утворення. Планетою це утворення навіть подумки Такаманохара називати поки що не наважувалась.

— Ч-чорт! — хрипко видихнув Норильцєв і Соньці здалося, що голос його напрочуд нагадує голос Кременчука.

— Здавалось, мене вже нічим не здивуєш, але оце…

— Що „оце”? — перекинула на хлопця свою увагу Такаманохара, труснувши синявим волоссям.

— Пілот НЛО це. Класичний. Такий, як в Розвеллі.

— В Розвеллі?..

— Ой, Соню, не робіть вигляду, що ви ніколи не чули про катастрофу літаючої тарілки в американському Розвеллі.

Дівчина лише плечима знизала. А Зоребор здивовано розвів руками. Ртутний п‘ясток похмуро блиснув в тон кольчузі та краєвиду на екранах.

— Ну, Соню, ви мене іноді вражаєте. Та такого стандартного інопланетянина по телеку двадцять разів на добу показують. Та й у пресі.

— Не дивлюсь. Не читаю, — буркнула Такаманохара, вдивляючись в сіро-сріблясту, якусь дитячу постать з великою головою та безвільно розкинутими кінцівками.

На голові чітко виділялися величезні, широко розплющені, очі. Вони ставали все більшими, більшими, накочуючись на об‘єктиви і Сонька, врешті решт, усвідомила, що „Софія” наближається до… До трупу вона наближається. Вигляд якого так розбурхав капітана. Але, здається, він вже взяв себе в руки.

Кременчук дійсно грав жовнами і сенсорами, спрямовуючи апарат до сірого тіла, такого же неймовірного, як і все, що оточувало „Софію”. Декілька мовчазних хвилин Богдан врівноважував швидкості і лискуча поверхня додекаедра, на якій не було помітно жодних деталей, розповзалась по усім екранам, наповнюючи рубку металевим сяйвом. Ефект „мультяшності” аж ніяк не бажав зникати з очей. Але капітанові він, здається, не заважав.

Щось інше капітанові заважало.

В кораблі стояла абсолютна, моторошна тиша. Така в ній була лише одного разу: коли вони загиблого інопланетянина, господаря „Софії”, в космосі ховали. Тоді чорний саван зникав в чорноті простору, а обличчя Соньки блищало від нестриманих сліз. Тепер все відбувалось з точністю до навпаки. Відповідно до капітана.

Почулося легесеньке дзижчання і Сонька зрозуміла, що Кременчук відчиняє зовнішній люк і спрямовує шлюз просто на тіло. Наче сачок на метелика. За чверть години мертвий метелик знаходився в шлюзовій камері, а „Софія” насторожено й сумовито линула по неймовірній додекаедрній орбіті.

Сонька промацала датчиками їхнього апарату кожний сантиметр оточуючого простору, але ніякого життя — ані природного, ані штучного — навколо не спостерігалося.

Планета зберігала лискуче мовчання на всіх діапазонах.

Навкруги ртутно плюскотів дивний порожній світ, в якому невідомо звідки взялося тіло інопланетної істоти.

Втім, істота вже знаходилась не в ньому. На „Софії” вона знаходилась. Але члени екіпажу, навіть гарячий Зоребор, не поспішали до нього. Начебто очікували чогось ще більше незрозумілого.

Найбільше неповоротким чомусь став Кременчук. Наче скам‘янів капітан, думаючи про щось, відоме лише йому самому.

— А чого чекаємо? — не витримав, врешті решт, Нкса. — Чого сидімо? Час іде. А людину, може, ще врятувати можна. Та й цікаво.

Думка була нова, але капітан жодним чином не зреагував на неврівноважену репліку малого крчовника.

Такаманохара з Норильцєвим обмінялися швидкими поглядами: мовляв, з відкритого космосу ще ніхто не рятувався, а щодо цікавості… Притупилася в них цікавість останнім часом через нагромадження усіх цих небезпечних і незбагненних подій, мармиз та всесвітів.

— Пішли, пішли! — не вгавав Нкса, схопивши Зоребора за його сталевий протез і тягнучи до коридору. — Пішли, Ігре!

Той безпорадно зиркнув на Соньку. І в цю мить Кременчук рвучко випростався, аж захрумтівши усіма суглобами, і вичавив, не дивлячись ані на кого:

— Всім залишатися на місцях. Я сам. Я спочатку сам подивлюся на те, що воно таке. І, поправивши кашкет, наче до начальства на килим відправлявся, посунув до виходу. Але, не дивлячись на суворий тон, уся спина його камуфляжна виражала якусь розгубу та невпевненість.

Постать капітана в неоновому освітленні вузьких переходів повільно пересувалась на екранах внутрішнього огляду доти, допоки не завмерла біля дверей шлюзової камери. Велика чоловіча долонь лягла на сенсор відчинення. Двері повільно поповзли вгору.

Сіра інопланетна істота лежала горілиць, втупивши великі чорні очі у високу стелю, покраяну рубцями від пострілів лазерів та іншого небезпечного причандалля.

Богдан на мить завмер на порозі, а потім наче в крижану воду шубовснувся. Сонька напружено спостерігала за ним.

Поряд завовтузився Норильцєв:

— Я теж туди пішов. Чого це ми біля екранів принишкли? Чого це він там сам? Самого три роки шукали…

— Сидіти! — голос Такаманохари був напрочуд жорстким.

— Всім сидіти. Ані руш!

Капітан на екрані повільно схилився над невеличким, якимсь дитячим, тільцем, а потім обережно ледь здійняв голову істоти, завівши обидві руки під її потилицю. Начебто щось шукав він там. І, здається, він знав, що шукати. Бо почулося легесеньке, на межі чутності, клацання. А потім…

Сонька мимохіть зойкнула, затуливши рота обома долонями.

— Ч-чорт! — знову зовсім по-кременчуцькі видихнув Норильцєв, а Нкса коротко вискнув, підстрибнувши на місці. Їхнє здивування було зрозумілим. Разом з клацанням на шиї істоти з‘явилась якась тріщинка, що повільно збільшувалась по мірі того, як Богдан однією рукою тягнув голову істоти на себе. За мить голова відділилася від тіла і виявилось, що це — сріблястий гермошлом, з-під якого… Зпід якого з‘явилось неприродно біле обличчя.

Звичайне земне обличчя.

Звичайної земної дівчинки років дванадцяти з ледь кирпатим носом і опуклими губами.

— Сніжана, — прошепотіли побілілі губи капітана. Але був цей шепіт гучнішим за усі крики усіх всесвітів, разом узятих. — Сніжанка… — І зненацька загорлав, відкинувши вбік гермошолом та й притиснувши голову дівчинки до своїх камуфляжних грудей: — Сніжанко, донечко!!! І, наче очікуючи цього крику, повітря раптом вибухнуло виттям сирен, освітлення приміщень запульсувало червоним кольором тривоги, а саму „Софію” кинуло в бік і вона дрібнесенько завібрувала усіма своїми з‘єднаннями.

Перед тим, як кинутися до пульту керування, Сонька ще встигла кинути погляд на Кременчука, що притискав до себе, таке дороге для нього, створіння, розгублено роззираючись в усі боки.

— Нксо, біжи до капітана! — гукнула дівчина, намагаючись зрозуміти, що відбувається з апаратом. — Допоможи йому…

Крчовник миттєво зник з рубки, а Норильцєв, лихоманково роздивляючись показники приладів, розгублено вигукнув:

— Що воно в біса коїться, Соню?! І не зрозумілим було — чого це стосується: чи то приладів, чи то картини, яка тільки-но була видна на внутрішніх екранах.

Втім, Такаманохара вже не звертала уваги ані на що стороннє, зосередившись на датчиках правого сектору: саме звідти почувся перший удар, який похитнув апарат. І вже за хвилину вона загорлала: — Ігорю, Ігорю, увімкни об‘єктиви спостереження за обшивкою. Правого сектору об‘єктиви. Там щось відбувається. Тиск починає падати! Чуєш, тиск падає!!!

Хлопець зненацька зірвався з місця, явно намагаючись вискочити з приміщення:

— Я просто туди побіг! — гукнув на ходу. — На місці розберуся.

Аварійне освітлення давилося червоним, а крізь виття сирен розпочав точитися якийсь виск.

— Стій, стій, Ігорю! В крісло давай! Я зараз маневрувати розпочну. І розкаряченою п’ятірнею Сонька раптом тицьнула в один з тільки-но увімкнених моніторів, а Зоребор вкляк на порозі рубки, кинувши погляд на нього. Щелепа в хлопця відвалилася аж до підлоги. І було від чого. Бо на моніторі було видно, як темнолілова постать, величезною п‘явкою розпластавшись на сріблястій поверхні «Софії», краяла, краяла корпус коротким, але, вочевидь, доволі потужним лазерним променем-клинком.

— Дарт Вейдер! — ахнув Норильцєв. — Я ж казав: його витівки! І звідки…

Закінчити фразу він не встиг, бо був кинутий вздовж стінки рубки карколомним віражем, якого заклала Такаманохара.

— Тримайтеся!!! — вивертала вона себе криком. — Всі тримайтеся! Капітане, капітане: напад на «Софію»! Напад!!!

Ти чуєш?.. Електратор таки дістав нас. Особисто. Всі тримайтеся, а я скинути його з обшивки спробую!

Зоребор відчув, як апарат під прямим кутом накренився на ребро і буквально покотився по орбіті. Певною мірою, не дивлячись на відсутність навколо тарілки ані верху, ані низу, відчуття було саме таким.

Виявляючи дива акробатики і намагаючись не думати про те, що зараз відбувається в шлюзовій камері, Ігор дістався таки до свого крісла. П‘явка на екрані залишалася на своєму місці.

— Соню! — вгвинтився голос Норильцєва поміж двома завиваннями сирен. — Соню, ця планета додекаедрна, вона атмосферу має чи ні? Що прилади кажуть?

— Здається, має. Здається, нормальної щільності. І складу.

— Так якого біса! Вниз, вниз давайте! Тут ми цьому дурневі нічого не зробимо. Повітрям його треба, повітрям розпеченим! Згорить, лахудро, звалиться, нікуди не дінеться!

Швидкість перебігу подій здалася Соньці настільки великою, що її мозок, врешті решт, розпочав відмовлятися сприймати оточуючу реальність. Будь-яка думка просто не могла пробитися крізь її неймовірність. Лискучий космос… планета-додекаедр… труп на орбіті (невже й дійсно донька Кременчука?!?)… Дарт Вейдер от звідкілясь узявся. А, може… Може це в неї свідомість агонізує перед остаточним зникненням опісля вибуху Зорі Смерті?

— Сідаємо, Соню! Вни-и-и-из!!!

— И-и-и-и… — вили сирени. — І-і-і-ігре, що відбувається, що? Я боюсь, І-і-і-ігре!

Лише Кременчук мовчить. А це що?.. Дзижчання якесь.

Здається, переборки опускаються, ізолюючи приміщення «Софії» одне від одного. Боже, що там в шлюзовій камері коїться! І Сонька, примруживши очі, вивернула траєкторію апарата, кидаючи його назустріч лискучому байдужепласкому простору.

— И-и-и-и-и… Клац-клац…

— Це що таке?..

— Замки перегородок-відсікачів почали спрацьовувати.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю!.. Тримайся, Ігорю, тримайся! Капітане, як ти там? Капітане?!

З шлюзової камери — ані чичирк. На екранах зовнішнього огляду Дарт Вейдер по-щурячому водив головою з боку в бік, щось роблячи з обшивкою своїм лазерним мечем.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ… — раптом просичало крізь гармидер і блимання аварійного освітлення: електратор явно щось намагався сказати. Чи казав?

Обшивка „Софії” теж розпочала світитися, явно розпалюючись від тертя об атмосферу. Його Нескінченність по особливому рвучко крутнув лазерним мечем і добрячий шмат металу майнув назад, миттєво зникнувши в розпеченому повітрі.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ…

— Ах ти, виродку! — Сонька так прямовисно кинула апарат вниз, що Ігорю здалося, наче в нього серце через горлянку вистрибнуло.

— Гур-р-р… — загуркотіло щось вдалечині і другий шмат обшивки зник з поля зору.

— Сніжано, Сніжанко! — вибухнула зненацька криком шлюзова камера. — Ні-і-і-і!!! Не дозволю в другий раз, не дозволю! — І-і-і-і… гур-р-р… ш-ш-ш-щ-щ… „Софію” кидало спочатку в боки, а потім — вгору й вниз, немовбито вона полетіла наче камінь, що стрибає по величезних хвилях.

— Давай, Соню, давай! Скидай цього електрика!

— На прилади дивись, на прилади!.. Скільки там до поверхні? Щоб не гробанутися нам усім…

— Не бачу, їй-бо не бачу, Соню! Щось нове, нове відбувається!!!

Тільки зараз до Такаманохари дійшло, що навколишній світ якось дивно тьмяніє в її очах. Більше… більше… ще більше… Поштовхи „Софії” в цьому бляклому світі набували якогось ватяного характеру. Чи це лише здавалося змученому мозку дівчини? Але ось і звуки навколишні стало чутно, мов крізь стіну товстелезну. Що це там Зоребор кричати намагається? І Сонька гранично напружила слух.

— Обережніше-е-е-е! — розчула. — Земля, Соню, земля-яя-я!!! І лише по тому крізь незрозумілу темряву Такаманохара таки роздивилась неясне мерехтіння на головному екрані. А потім стрімкі, неясні картинки. Наче вони на величезній швидкості на здибленим льодовиком неслися. Під час полярної ночі. Хот?!?

Тобто, може й дійсно — над льодовиком? Он як скалки різні в усі боки полетіли! А „Софія”, коротко зревівши від несподіваного удару, кинулася праворуч, на інший ропак, трощачи його вщент і зариваючись ледь не по маківку в срібні уламки.

Але Сонька цього вже не бачила. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати її мозок. Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок. Назавжди?! І це було останнім, про що встигла подумати Такаманохара перед тим, як її жбурнуло в цей самий морок просто з жорсткого капітанського крісла.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Соньку лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Дівчина застогнала, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозуміла, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над нею та скособоченою „Софією”.

Повітря було прохолодне, але на диво не зимне. А грані торосів — гладенькими до дзеркальності. В них і відображувалась Такманохара, що безтямними очима втупилась в навколишній краєвид, лежачи горілиць на іскристих скалках колючого скла. А Богдан, що, вже прийшовши до тями, прикривав собою чиєсь крихке тіло. І навіть Ігор з Нксою відображувались, що як впали метрів за десять від Такаманохари, так і лежали нерухомо, не виявляючи жодних ознак життя.

Над усім цим нависав порубцьований борт „Софії”. Як вони втрапили сюди? Звідки?!

В очах перекочувалися мільярди малесеньких кульок, що складувалися в зримі образи. І це всесвітнє перекочування своїм виблискуванням надавало певної анімаційності усьому оточенню. Анімаційності?! І Сонька раптом здригнулася усім тілом, враз згадуючи усе, що з ними відбулося.

Чи не відбулося? Чи привиділося опісля вибуху „Софії”?

Опісля вибуху Зорі Смерті. І всього всесвіту, що невпинно збігався в одну точку. Опісля загибелі як його, так і їхньої?

Сонька відчула, що крижаний жах просотується в кожну клітинку її тіла, знерухомлюючи його. І скам‘яніти остаточно йому не дозволяв лише останній спогад про останні слова Богдана ще перед вибухом. Про кохання він казав, про кохання! Чи це в маячінні їй здалося? І ще щось…

Чиясь донька… Додекаедр… Електратор… Морок…

Морок?!?

Аби знову не звалитися до нього, не піддатися його чорній нерухомості, дівчина спробувала ворухнути рукою.

Вийшло!.. Вийшло, матері його ковінька, як Богдан каже. А ну-мо, іншою… І ця працює… І ноги… Жива вона, жива!

Але… Але як вони сюди втрапили? Як їх з „Софії” викинуло? Отут вже аж нічого не згадується. Лише темрява, темрява, яка поступово заполоняла очі. А потім?!..

Останнє слово Сонька вигукнула і вигук її дивною дрібною луною застрибав поміж дзеркальних, геометрично правильних, торосів, наче злякавшись вигляду розбитого апарату.

— Чого? — слабко донеслося з боку Норильцєва й Нкси. — Чого галасуєте? — І за мить: — Ой, а де це ми?! І знову луна пострибала по дзеркальних гранях, а навздогін їй поплазував довгий стогін Кременчука:

— М-м-м… Сніжано, донечко… — І зненацька, смикнувшись усім своїм камуфляжним корпусом, капітан рвучко перекинувся на спину і сів, схопивши та й притиснувши до себе тільце, затягнуте в сріблястий комбінезон.

Донечка?! А так, так!.. Вони ж…

Голова трупа безвільно хитнулась, а вії в нього… здригнулись. Чи це здалося Соньці здалеку?

А капітан вже щосили трусив істоту, що взялася невідомо звідки на невідомій планетарній орбіті. І невідомо з якого дива — чи з якої любові? — взялася. Він трусив її тендітні — торкнись і зламаються — плечі і волав:

— Сніжанко, доню!.. Оговтуйсь, оговтуйсь… Це я — татко твій, татуня! Оговтуйсь, сонечко моє!..

— Та спокійніше ти! — намагаючись відкинути усі враження від неймовірності згаданих подій, видихнула Такаманохара, схоплюючись на рівні й відображуючись водночас в усіх гранях усіх геометричних торосів. Сліпе алюмінієве небо байдуже дивилося на них. — Спокійніше, кажу! Ти… Ти певен, що це донька твоя?

— Вона, вона це, Сонько! Я не знаю, яким чином і звідки, але це — вона! Я ж її вже бачив в цьому костюмі. Давнодавно…

— Спокійніше, кажу, Богдане! Ну, сам подумай, звідки тут твоя донька візьметься? Та ж ти й сам колись казав, що вона в автомобільній катастрофі загинула. Згадай…

— Та пам‘ятаю я, пам‘ятаю!.. Але жива вона, Сонько, жива!

Такаманохара, що вже впритул наблизилась до капітана з дівчинкою на руках, зблиснула ледь розкосими очима і вже хотіла було гарикнути на нього, але вклякла, наштрикнувшись очима на обличчя ймовірної доньки капітана. Тепер вона явно бачила, що вії її тріпочуть, а хворобливий рум‘янець починає проступати крізь неживий гіпс змертвілої шкіри.

— Ч-чорт!..

— Донечко!..

— Та не труси ти її так, не труси!.. Останнє життя з неї витрусиш…

— В-водички…

— Сонько, Сонько, мені почулося, чи вона…

— В-води…

— Стоп! Капітане, Соню, такого бути не може!..

— Закрийся, Зореборе! Води краще з „Софії” притаскай!

— Нксо, а ну швидко!..

Кошлата копиця крчовника майнула повз них та й зникла в чорноті шлюзового люку („Коли вони його відчинили?”), а за пару хвилин повернулася з величезною пластиковою пляшкою. Цілком, до речі, земного вигляду пляшкою. Соньці чомусь згадалося, як її нові знайомці дивувалися тоді, коли знайшли цілий склад отаких пляшок на борту інопланетного корабля.

Норильцєв вихопив посудину з худесеньких кінцівок піррянина, щосили крутнувши корок з якимсь незрозумілим ієрогліфом на ньому, та й приклав горличко до роту дівчинки. Лише забулькотіло. Такаманохара з капітаном обережно підтримували її під голову.

Тоненькі прозорі цівки струменіли з губ і краплями падали на сріблясту шкіру комбінезону. Очі дівчинки розплющились і почали швидко набувати осмисленого вигляду, а очі Кременчука навпаки — цілковито божевільного.

— Сніжанко, Сніжанко! Донечка моя, — лихоманково шепотів він, ласкаво торкаючись розкуйовдженого волосся дитини. — Я знов, знов… Я ж не вірив, що ти вмерла, не вірив! Ані тоді, біля фури отієї, не вірив, ані потім… Потім, коли ми з мамою твоєю… нашою… — І Богдан осікся, на мить прикривши очі.

— Хтось спробує мені роз‘яснити, що то воно тут відбувається? — скориставшись миттєвою паузою, вклинився Норильцєв. — Соню, та скажіть хоча б щось!

Адже це… Адже воно… Не може оте бути донькою капітана!

Не може! Тим більше, загиблою донькою. — … а взагалі вірити в смерть твою перестав, коли ти до мене на отій летючій тарілці прилетіла… А вони мене за це ледь-ледь у психушку не запроторили.

Зоребор лише головою покрутив, викликавши тим самим неясний рух у дзеркалах незліченних торосів, що громадились до обріїв, спадисто здіймаючись до них. Наче розбита «Софія» знаходилась на самому дні величезної лискучої чаші зі столовим льодом.

Сонька суворо зиркнула на хлопця і сама схилилася над дівчинкою, яка, напившись, знову заплющила очі й глибоко дихала, остаточно приходячи до тями.

— Богдане, — мовила обережно, — а ти за летючі тарілки нічого нам не розповідав.

— А як же, а як же, — тихесенько заторохкотів той, милуючись обличчям, що вже явно набувало природного кольору, — буду я розповідати!.. Один раз розповів, а мене — до лікарні. Я тоді на завданні був. Мав одних жевжиків заарештувати. Пізнього вечора це було. Я вже до квартири їхньої дістався, раптом — крізь вікно НЛО бачу, а з нього — стежина якась місячна. Просто до вікна. А по ній… по ній інопланетяни йдуть. Класичні. Сріблясті. З очима великими чорними. Забрали вони в мене отих жевжиків. Викрали. А мене загіпнотизувати спробували, але… Але я опиратися розпочав. Тоді один інопланетянин голову… знімає. Тобто, не голову, а гермошолом свій, і виявляється… Виявляється, що це — донечка моя загибла. Сніжанка!..

— Я ж тобі ще тоді сказала, що ми обов‘язково зустрінемося. Сказала? — прошелестіло тихо-тихесенько і вражена Такаманохара зустрілася поглядом з широко розплющеними дитячими очима димчастого сірого кольору.

Такого самого, як і в Богдана Кременчука.

— Сказала, сказала, Сніжанонько!

— От ми й зустрілися.

Обличчя дівчинки болісно викривилося, вона схлипнула і раптом рвучко сіла, охопивши капітана за шию:

— Здрастуй, татуню!..

На Норильцєва дивитись було страшно. Нкса худесеньким рученятком чухав свою маківку. Теж був вражений інопланетний Нкса. Такаманохара окинула поглядом неймовірний, нашорошений дзеркальними ропаками, краєвид і лише зараз, як Ігор до того, відзначила його вгнутість. А потім обережно, наче крихкої порцелянової статуетки, Сонька торкнулася сріблястого комбінезону:

— Сніжано?!..

Дівчинка шмигнула носом і обернула до Такаманохари своє обличчя. Воно блищало чи то від металевих відлисків, чи то від звичайних сліз.

— Сніжанко, донечко, — видихнув Кременчук, — це…

— Я знаю, тато, — і дівчинка по-дорослому протягнула руку Такаманохарі. — Адже вас Соня звати?.. Можна, я саме так вас кликати буду, а не „тьотя Соня”? Бо в певному сенсі я старша за вас.

Рука її була сухою й прохолодною. Такаманохара лише плечима розгублено знизала:

— Можна, звісно… Але… Але ЯК?!?

— От-от, — підстрибнув собі й Норильцєв. — І дійсно — „як?” Як ти сюди потрапила? Як ми усі сюди потрапили? І, взагалі, куди це усі ми потрапили?

— Не торохкоти, Ігорю, — м‘яко й зморено видихнув капітан. — Не бачиш, вона ще цілком не оговталася. А як оговтається, сама все розповість. І про світ цей, і про те, як на НЛО потрапила, що колись над Гременцем літало, над Набережною Капітана Дніпрова…

— Звісно що розповім… Але давайте спочатку роззнайомимося хоч трохи. Ігоря я набагато менше знаю, ніж Соню. А Нксу… Нксу взагалі не відчуваю. І оте „відчуваю” чимось насторожило Такаманохару, але розібратися в цьому вона не встигла, бо дівчинка вже знову зверталася до неї. Симпатична, загалом, дівчинка.

— Соню, — мовила, — а ви навіть гарніша, ніж я уявляла. І до батька, я бачу, ви й дійсно…

Закінчити фразу Сніжана не встигла. Бо якесь дивне хрумкотіння донеслося з найближчого торосу. Наче зміюка величезна по битих скалках поповзла, ворушачи і їх, і нашорошене повітря цього лискучого світу.

Норильцєв рвучко обернувся, поклавши руку на свого меча. Богдан злякано притиснув доньку до себе, а Сонька стривожено примружила ледь розкосі очі, вдивляючись в гладенькі поверхні незрозумілих крижин, більше схожих на велетенські кристали. В них щось відбувалось. Таке само незрозуміле. І за хвилину це незрозуміле перетворилося на неймовірне.

А за мить до цього перетворення неясний рух в оточуючих дзеркалах набув чіткої форми і Сонька, задихнувшись від несподіванки, але не звертаючи уваги на нестачу кисню, м‘яким стрибком спробувала зайняти позицію попереду Кременчука зі Сніжаною. Але Норильцєв випередив її, з розвороту скидаючи вгору гостряк акінака і майже потрапляючи ним в темно-фіолетову, аж чорну постать, що зіскочила з найближчої крижини-кристала. Чи вистрибнула просто з нього?

Як би там ні було, постать настільки хворобливо контрастувала з цим кришталевим світом, що Зоребор на секунду розгубився і це надало змогу несподіваному нападнику відбити меча та й ногою дістатися до грудей хлопця, затягнутих в бляклу кольчугу. Та коротко дзенькнула, Ігор поточився, а Дарт Вейдер, оминувши його по короткій дузі, вже кидався до Такаманохари, хапаючи її за поперек та й притискаючи до себе.

Кременчук, що було рвучко схопився з місця, тепер прикривав собою доньку, не второпавши, що йому робити в цій ситуації.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ… — шипів електратор, який знову вискочив з пронизливої невідомості, немов Пилип з конопель. Лискучих конопель лискучого світу.

— Хр… хр… хр-р-р… — хрумтіло під ногами.

Сонька пручалась з останніх сил, але захват в електратора був міцний і він, наче живим щитом, захищався Такаманохарою від Норильцєва, який вже увійшов у бойовий раж та й стрибав навколо Дарт Вейдера, намагаючись дістати його кінцем акінаку. Вони крутилися на одному місці, невиразно дивуючи Богдана тим, що електратор явно не намагався втекти в нагромадження дзеркал, тягнучи дівчину за собою. Замість цього він шипів, наче розмовляти розучився, та й залишався на місці. І від цього складалося враження, що Вейдер грається з хлопцем.

А коли Кременчук зрозумів, що так воно і є, було вже пізно.

— Відпусти!.. Відпусти дівчину! — галасував Зоребор. — Ігорю, Ігорю, дістань його! — підтримував хлопця капітан, не наважуючись ані на крок відійти від Сніжани, безпосередньої небезпеки котрій, здається, поки що не було.

Нкса просто верещав, бігаючи навколо й створюючи додаткову метушню. Наче мало її було.

Зненацька Дарт Вейдер, так і не вимовивши жодного слова, зашипів особливо гучно, а потім, ухопивши Соньку вже обома лещатами-руками, здійняв її над головою та й жбурнув просто в Норильцєва. Наче колоду, обтягнуту золотавим комбінезоном. Хлопець ледве встиг відвести убік гостряк меча. А потім загуркотів разом з Такаманохарою на хрумтливу поверхню, відразу ж намагаючись висковзнути зпід дівчини.

Кременчук, так саме, як і раніше, тупцював біля Сніжани, що судомно хапала ротом повітря: їй знову ставало зле. І в цю мить Нкса, заверещавши так, що, здається, тороси аж до спадистого обрію задзвеніли, підстрибнув угору та й кинувся просто на електратора. Схопив у стрибку його за шию однією рукою, а іншою розпочав гатити по гратчастій мармизі. Невідомо, чи було тому боляче, але те, що роздратувало, це точно. Заметлявши шоломом, Великий та Незнищенний ухопив крчовника за смух-траву — аж затріщало щось — і кинув його на скалки скла, розпочавши злісно топтатися по ньому, наче по бездушній речі.

Верещання піррянина ставало все тихішим і тихішим.

Сніжана продовжувала хапати ротом повітря, а її батько, що тіпнувся було до крчовника, знову повернувся до неї, не наважуючись далеко відходити від доньки. Зоребор, врешті решт, скочив на рівні, але тут же був знову збитий до долу вивіреним ударом металевої ноги. Аж в голові у нього все обертом пішло. А Дарт Вейдер вже підстрибував до Соньки, хапав її під пахви та й тягнув до найближчого торосу.

Але тягнув якось дивно. Наче очікуючи чогось. Голова дівчини безвільно теліпалася з боку в бік і Кременчук, нарешті, не витримав.

— Ах, ти, гніда! — перестрибнув він через завмерле тільце Нкси, все вкрите якою зеленавою рідиною. Кров це, чи що?

— Ах, ти, недоробок електричний! — почулося з боку Норильцєва, що вже сидів, трусячи головою, аби витрусити з неї останні памороки. — Ах, ти, сволота! Відпусти жінку, відпусти!

Дарт Вейдер знову зашипів, але з якимось задоволенням.

Чи це здалося Богданові? Ні, не здалося. Бо Його Нескінченність вже навіть не шипів, а булькотів якимсь глибоководним реготом. А потім… А потім, наче непотрібну ганчірку відкинувши Такаманохару, кинувся просто на Кременчука.

Той навіть злякатися не встиг, мимохіть заплющуючи очі. Розпашіле обличчя обдало подувом прохолодного вітерцю. Богдан очікував, що зараз його зіб‘ють з ніг, розпочнуть трусити, краяти та шматувати, але… Але нічого не відбулось. Замість цього…

— Тато! Тату-у-у-уню!!!

Вхопивши Сніжану під пахву, наче легесенький пакуночок, Дарт Вейдер кинувся за понівечений корпус „Софії”, миттєво зникаючи з поля зору. Але залишаючись відображеним в дзеркалах торосів.

— Сніжа-а-а-ано!!!

Богдан зірвався з місця, кидаючись за викрадачем і відчуваючи за плечем спечний подих Норильцєва.

— Соню, Соню! — галасував той на бігу. — Подивіться, що там з Нксою! Поранений він, здається.

А сам намагався, намагався обігнати капітана, але це в нього аж ніяк не виходило.

— Сніжа-а-а-ано!!! — вивертав себе Кременчук, не дивлячись під ноги в своєму блискавичному пересуванні поміж дзеркальних вертикалей, за однією з яких скрився Дарт Вейдер, водночас неясною плямою відображуючись в усіх інших.

Відображень було тисячі. Але через нетривалий час Богдан зрозумів, що це не допомагає, а, скоріше, навпаки.

Не зрозуміло було навіть, як тримати вірний напрямок в цій лискучій мішанині. А пляма електратора зі Сніжанкою під пахвою все меншала, меншала, меншала…

— Ні, ні-і-і-і… Сніжа-а-а-ано… — вже не кричав, а хрипів Кременчук, наштовхуючись на власні відображення з вибалушеними очима й болісно викривленим ротом.

— Капітане, капітане, — ледь не плакало поряд відображення Зоребора Сталевої Десниці, — ми нічого не зробимо зараз, не наздоженемо їх. Повертатися, повертатися треба. Там Нкса, Соня. Поранені. Беззахисні.

— Повертайся! Повертайся! А я увесь цей світ на скалки потрощу, але знайду доньку, знайду! Не загублю я її в другий раз, не загублю!

— Капітане, ти ж бачиш, що ми начебто на дні чаші знаходимось. Дальні тороси явно вище за попередні розташовані, хоча розмір їхній, здається, однаковий.

Повертатися треба. Бінокля хоча б взяти, чи що. І всі відображення в дальніх ропаках вивчити. Знайдемо щось, обов‘язково знайдемо. Не може донька твоя без сліду зникнути в дзеркальності оцій, не може.

Вони стояли на обідраній, порубцьованій та покраяній обшивці „Софії”, вивчаючи через бінокль навколишній краєвид. Краще, звісно, було б зовнішніми об‘єктивами це робити, але бортове обладнання поки що не працювало.

Капітального ремонту бортове обладнання потребувало, чим і намагалась займатися десь внизу пані Такаманохара.

З цією пані Кременчук майже не розмовляв. Більше того, намагався як найменше знаходитись поряд з нею.

Мозком він розумів, що не винувата вона у викраденні Сніжани, але серцем… Якби він тоді не кинувся на допомогу Такій-в-мами-харі, то — певен був капітан — нічого б не сталося. Він би горлянку залізну отому електратору перегриз, якби він до них зі Сніжанкою сунувся, а так…

Нкса почував себе дуже погано. Сонька підозрювала в нього пошкодження внутрішніх органів і намагалася лікувати, як могла, але… Але що ми знаємо про анатомію інопланетних істот? Ми навіть про власну анатомію майже нічого достеменно не знаємо. А нанороботи… Може, вигадали вони отих нанороботів? Бо допомоги від них тут не було аж ніякої.

До речі, де це „тут”? Про навколішній дзеркальний світ вони теж майже нічого не знали, не до вивчень було. Єдине, що встигла вивчити Сонька, так це останні данні, які дивом збереглись в пошкоджених комп‘ютерах. Дані ці вказували на те, що всесвіт оцей новий не збігається жодним чином. І не розбігається. І не лине ані вліво, ані вправо. І не крутиться. На місці стоїть цей всесвіт у своєму вічному, лискучому й мертвотному, спокої.

Втім, капітан на всі ці дані не звернув жодної уваги.

Начхати було капітанові на всі всесвіти, вічності, безмежності та інший подібний дріб‘язок. Йому на доньку було не начхати. На ту, яку він втратив і знову знайшов. І знову втратив. Через Такаманохару.

Бінокль обережно снував по величезним кристалам лискучих торосів. В очах аж ломило від напруги та навколишнього металевого сяйва. Сяйва, яке не порушував жодний сторонній порух. Навіть стерильне, прохолодне й безсмачне, повітря було непорушним. Цікаво, чому вони завжди втрапляють туди, де зовнішні умови не шкодять людському організму?

— Капітане, — кахикнув Ігор, відволікаючись від сторонніх думок, — давай я подивлюся. Ти ж втомився вже.

— Не треба. Йди-но краще Такаманохарі допоможи. А я сам тут… І взагалі, залиште мене в спокої, нарешті! Ігор затупцював по опуклій обшивці:

— Капітане…

— Йди. Допоможи. Такаманохарі.

— Слухай-но!.. — розпочав було заводитись Норильцєв і раптом осікся: чи то здалося йому, чи то й дійсно щось змінилося в навколишньому краєвиді?

А за мить по побілілих пальцях Кременчука, якими той стиснув бінокля, хлопець зрозумів, що таки сталося щось.

— Капітане?!

— Не заважай!.. Он там, он там… „Там”, це було трохи правіше і Зоребор вп‘явся в лискучий кришталевий простір, до болю примруженими, очима. „Там” щось відбувалось. „Там” часом відчувався якийсь неясний рух, що аж ніяк не міг зматеріалізуватись в неозброєному оптикою оці.

Побілілі пальці капітана тремтіли. Дрібно-дрібно.

Стурбований Зоребор витанцьовував навколо нього, час від часу вимахуючи своєю ртутною кінцівкою:

— Ну, що там таке, що?

Кременчук раптом відірвався від бінокля і якось збентежено зиркнув на хлопця.

— Не розумію, — пожалівся.

Хлопець мовчки вихопив у нього оптичне причандалля й спрямував його на далекий ряд торосів, що вивищувалися над попередніми, створюючи, таким чином, „ефект вгнутої чаші”. В дзеркалах торосів іноді щось неясно мерехтіло, але що — з цієї відстані не можна було розрізнити навіть з допомогою потужної оптики.

Але зненацька оте неясне почало стрімко наближатися до „Софії”, стрибаючи відображеннями від ропака до ропака. Або від люстра до люстра. За глухим зойком, що почувся поряд, Ігор зрозумів, що цей несподіваний рух помітив і капітан.

А за пару хвилин в дзеркалах геометричних торосів вже простим оком можна було розрізнити гнучку постать, яка невідворотно наближалася до спостерігачів. Але, не дивлячись на певну схожість силуетів, це був не Дарт Вейдер. І, не дивлячись на сріблястий комбінезон, це була не Сніжана. Це був незнайомий чоловік цілковито земного вигляду, чиє відображення швидко стрибало з однієї лискучої поверхні на іншу, наче жило власним життям, цілком відірваним від тіла господаря.

Втім, може, так воно й було? Бо, раптом з‘явившись просто на лискучій поверхні стрімчака, який трохи височив над корпусом „Софії”, зображення раптом мигнуло, смикнулось, наче відриваючись від амальгами, а потім у великому стрибку його власник по-спортивному вивірено перемістився просто до Ігоря з Кременчуком.

Ледь хитнувшись, чоловік приземлився метрах у трьох від них і непорушно завмер, вдивляючись в обличчя землян ледь примруженими, великими та уважними, очима.

Мандрівники навіть зметикувати нічого не встигли. Лише десь у підсвідомості Кременчука ворухнулось неясне відчуття жалю з того, що вони так і не спромоглися розжитися справжньою ручною зброєю.

А дивний прибулець вже привітально здіймав свою правицю і мовив добре поставленим баритоном (чистою українською, до речі, мовив):

— Вітаю вас на Кременчуку, товариші. Здається, у вас виникли певні проблеми?

Норильцєв ледь встиг спіймати бінокль, якого було випустив з рук. Богдан же, як вкляк з роззявленим ротом, так і стояв, не наважуючись стулити його.

— З-здрасьте! — першим оговтався Зоребор. — Хау ду ю ду?

Чоловік всміхнувся самими куточками губ:

— Спасибі. Нівроку. А ви як почуваєтесь?

— Дідько його візьми! — доволі неввічливо отямився, врешті решт, і Богдан. — Ви звідки взялися?

— Я, чи бачите, зараз живу на цій планеті. Вивчаю її.

Роботи, маю зауважити, хоч греблю гати, а тут — ви.

— Та ми ж вам не заважаємо. — Голос Норильцєва зірвався на напівзабутий підлітковий фальцет. — Мене Ігор звати. С Землі ми. А це — капітан наш. Богдан Іванович Крем… — І раптом наче вдавився останнім словом. — Як, ви кажете, планета ця зветься?

— Кременчук, — спокійно повторив сріблястий незнайомець. — А мене звати Дар Ветер.

— Дар!?.. — фальцет капітана майже нічим не відрізнявся від фальцету Зоребора.

— Дар Ветер, — згідливе кивнув чоловік. — Та не дивуйтесь ви так, Богдане Івановичу. Повірте, нічого дивовижного навколо не коїться. Хіба що трохи непередбачене. Скоро самі в цьому впевнитесь.

— Ага… так… — викочував грудки з горла капітан. — Звісно, не коїться. Але ж… Але ж, Дар Ветер… Це ж… Вам роман „Туманність Андромеди” Івана Єфремова не знайомий? Не читали? Є там такий собі…

— Ага… так… — наче передражнив Богдана той, хто назвався ім‘ям одного з головних персонажів згаданого науково-фантастичного опусу. — Але станціями Великого Кільця я ніколи не завідував. Більше того, навіть уявлення не маю, що то воно таке.

— Але ж ви знаєте про них!

— Ага… так… Знаю. А ще я знаю про те, що у вас якісь проблеми виникли. Може, давайте насамперед саме про це поговоримо?

Богдан мовчки, але гранично напружився, збираючи докупи усі свої думки. По скам‘янілому обличчю Зоребора було зрозуміло, що він займається тим самим. Пауза затягувалась.

— Отже?.. — врешті решт, порушив її Дар Ветер.

— А… а чому ця планета Кременчуком зветься? — півником підстрибнув Норильцєв.

— Це зараз найголовніше?

— Ні, але…

— Почекай, Ігорю, — зосередився, нарешті, капітан. — Ви, пане… товаришу…

— Просто Дар Ветер.

— Ви, Дар Ветере, кажете, що живете тут?

— Останнім часом. Адже тут існує велике коло явищ для досліджень. Дуже велике коло. — І добре ви цю планету дослідили разом з колом її?

Абориген в сріблястому комбінезоні знизав плечима:

— Будь-яке явище можна досліджувати нескінченно. І вглиб, і назовні. Адже будь-яке явище чи річ є нескінченними за своєю суттю. І за принципом побудови всесвіту.

— Але ж ця планета конечна? — чомусь почав дратуватися Богдан. Назвати її Кременчуком він не наважувався.

— В певному сенсі.

— В якому це — „певному”?

— В сенсі зовнішньої атрибутики.

— Не пудріть мені мозки, пане-товаришу. Місцевість навколишню ви добре знаєте?

Дар Ветер окинув уважним поглядом обрії потрощених дзеркал.

— Вона інколи змінюється, — сказав. — Але на даний час так, знаю.

— От і добре, от і добре, — заметушився капітан. — Ви праві, праві, Дар Ветере! Є в мене певні проблеми, є.

— В нас, — кинув Норильцєв.

— Що „в нас”?

— В нас, кажу, проблеми, а не „в мене”.

— Тьху ти! — розлючено сплюнув Богдан і знову задріботів, звертаючись до… кременчукця?.. кременчукчі?.. кременчужанина?.. кременчуканина, мабуть: — Донька в мене зникла. Вірніше, вкрали її. Тут, у вас, до речі.

— Сніжану вкрали? — напружився Дар Ветер.

Норильцєв з Кременчуком обмінялися швидкими враженими поглядами.

— В-ви її з-знаєте? — почав затинатися по тому Богдан.

— Як це трапилось? — не звернув уваги на його затинання дослідник дзеркальної планети.

— Та так… отак… несподівано… Ми її, розумієте, з орбіти зняли… До речі, як вона туди потрапила?

— Не відволікайтесь.

— Ага. Добре. Зняли ми її, значить. Потім напали на нас.

Довелося аварійну посадку здійснювати. Апарат аж увесь он потрощили. Ага. Але, найголовніше в тому, що той, хто на нас на орбіті напав, знову поряд виявився і…

— Та хто ж це такий!?

— А ви що, не знаєте? Втім, — зсунувши набакир міліцейського кашкета, почухав потилицю Богдан, — втім, ви й дійсно його знати не можете. Він, здається, не тутешній таки. Хоча ми, чесно кажучи, навпаки почали було думати.

— Та хто ж це він?!

— Електратор. Великий і Незнищенний, матері його ковінька. Дарт Вейдером кличуть.

— Дарт Вейдер!?! — Дар Ветер широко розплющив свої, і без того великі, очі. — Дарт Вейдер тут?!

— О, ви, виявляється, таки знайомі, — зробила непевний жест ртутна рука Норильцєва, який до того з цікавістю дослухався до розмови.

— Знайомі!?.. Дуже добре знайомі. За чутками та деякими побічними ефектами. Але ще не зустрічалися.

— От і зустрінетесь! Допоможіть нам його відшукати.

Він Сніжану он в тому напрямку потягнув, — махнув Богдан ліворуч. — Години зо три тому.

— Ну, за три ваших години вони далеко піти не могли. Та й стежка в тому напрямку одна лише.

— Одна?! Одна, кажете? Так чого ж ми стоїмо?! Стоїмо чого ми? Побігли, побігли швидше! Самі ж кажете, що не могли вони далеко втекти.

— За ваш час не могли, — неуважно зазначив Дар Ветер. — Не за наш.

— Пішли, пішли!

— Не можу, — зітхнув раптом дослідник лискучого світу.

— Аж ніяк не можу. Зарано ще буде.

— Зарано?! — аж задихнувся від люті капітан. — Зарано, кажеш!? Дивися, щоб для тебе запізно не стало, — рявкнув та й ухопив Дар Ветера за кремезне плече. — Пішли, кажу! А не то вниз аж загуркотиш зараз в мене!

До низу, всіяному гостряками кришталевих уламків, від верхівки здибленого корпусу „Софії” було метрів десять.

Враховуючи те, що сила тяжіння Кременчука нічим не відрізнялася від земної, цього було достатньо, аби понівечитись на усе те життя, що залишилось. Якщо воно взагалі залишиться опісля такого польоту.

— Ну? — загрозливо кинув Богдан, підштовхуючи Дар Ветера до самого краю обшивки.

Дивно, але той не злякався жодним чином. Навіть звільнитися від жорсткої хватки капітана не спробував. А виважено мовив, дивлячись просто в очі свого камуфляжного візаві:

— Спокійно, Богдане Івановичу, спокійно. Не можу я поки що не те, що битися з Дарт Вейдером, а й навіть наближатися до нього. І, розумієте, я взагалі не воїн. Я — дослідник. Я цей світ з усіма істотами його своїми знаннями підкорюю, не зброєю.

— Слухай-но, ти, дослідничку, — звився собі й Норильцєв, вихоплюючи з піхв акінак і приставляючи гостре лезо просто до горла місцевого ісусика. Котрий, здається, розпочав знущатися не лише з капітана, а й з нього, Зоребора Сталевої Десниці. — Слухай-но, диваче, а ну-мо давай веди нас до Сніжани. А то взагалі без голови до землі дістанешся!

Треба віддати належне Дар Ветеру: і меча він не злякався. Лише зітхнув сумно-сумно і кинув погляд на дзеркальну поверхню тороса, з якого нещодавно перестрибнув на обшивку „Софії”.

На поверхні відображувались два бандюки — один патлатий, другий в міліцейському кашкеті, — що метушливо двоїлися навколо гордовито випростаної постаті.

— Заспокойтеся, товариші, — мовила постать. — Ще дійсно зарано зводити нас із Дартом в одному місці. Це чревате анігіляцією… — І дещо таємниче Дар Ветер додав: — Кременчук не витримає цього. І не зрозуміло було який Кременчук мається на увазі.

— Це я тебе зараз анігілюю! — не вгавав Норильцєв.

— Який же ви галасливий, юначе, — ледь скривився бранець землян. — Краще подивиться через бінокль он на ту скелю. Бачите? Дещо вивищується над обрієм градусів у тридцяти ліворуч від вас.

Подивитись Норильцєв не встиг, бо Богдан вже вихоплював в нього оптику й припадав до окулярів. В них, майже на межі видимості, можна було розрізнити величезний дзеркальний стрімчак, в якому неясно вовтузилось щось темно-фіолетове навколо сіросріблястого.

— Сніжана?! — ворухнулись губи капітана. — Сніжанка?

Сніжа-а-а-ано!!! — загорлав він на увесь цей лискучий світ, аж всередині „Софії” Такаманохара біля ліжка Нкси здригнулася. — Там Сніжана, Ігорю, там Сніжана!

Капітан крутнувся на місці, повертаючись обличчям до хлопця. Але якось невправно поставив ногу, поточившись на самому краєчку здибленого ребра „Софії”. Нажахано забалансував на місці і, відчуваючи, що починає падати, ухопився за металеву руку Норильцєва, тягнучи його за собою в десятиметрову прірву, всіяну кришталевими гостряками.

— Сніж… Іг… Ігорю-ю-ю, допоможи-и-и-и!!!

Дар Ветер незворушно спостерігав за ними, чомусь не пробуючи зробити й найменшого поруху. А Норильцєв з капітаном, сплівшись тілами в одне ціле, вже зривалися з краєчку „Софії” і потрощена на скалки планета стрімко неслась їм назустріч.

Але Зоребор цього вже не бачив. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаної порожнечею розпочала наповнювати його мозок. Темніше… темніше… темніше…

Все. Суцільний морок. Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Норильцєв перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Ігоря лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Хлопець застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Норильцєв примружив очі, фокусуючи зір, і байдуже відзначив, до здибленого краєчку борту апарату було не менше десяти метрів. Ото якби звалитися звідти, то потім і кісток не збереш. Не збереш?!

Тіло відразу ж занило кожною своєю клітиною. Воно було дуже побите, це тіло, але… Але живе! Хоча й дуже нажахане. Низка образів майнула перед очима Зоребора і він вже з недовірою втупився в борт апарату, що навис над ним. Невже він зверзся звідти?!

— Невже ж ми звідти зверзлися?! — почувся голос поряд.

Гранично слабкий голос, але Ігор так здригнувся, наче в нього над вухом з гармати пальнули. — Не може цього бути!

Хлопець обережно повернув голову і зустрівся з ошелешеним поглядом Кременчука. Той, як впав на спину, так і лежав, не пробуючи навіть ворухнутися. Слідів крови чи чогось подібного ані на ньому, ані навколо нього не спостерігалося. На самому Ігорю, до речі, теж. А в капітана навіть міліцейський кашкет з маківки не зсунувся. Наче його власника не кинули, а обережно-обережненько поклали на потрощене скло. Та що ж це воно діється!

— Звідти ми з тобою звалилися, звідти, — похмуро кинув Норильцєв, пробуючи зайняти вертикальне положення.

Механічне положення зайнялося майже відразу. Розумове перебувало у стадії зайняття. — З нами, якщо пам‘ятаєш, дехто третій був. Він що, там залишився?

— Ух, ти! — рвучко скочив на рівні й капітан, але відразу ж застогнав, збиваючи кашкета на потилицю та й розтираючи лоба своєю великою долонею. — І дійсно… Дар Ветер? — спитав. — Дар Ветере! — покликав неголосно. Але лише скляна луна зашерхотіла поміж торосів. — Дар Ве-еетере!!! — загорлав Кременчук голосніше. — Ти де? Де ти, матері твоїй ковінька?..

Тиша. Дзеркальна нашорошена тиша. Лишень у відчиненому люку „Софії” щось завовтузилося й за мить в ньому з‘явилася Сонька, ледь мружачись від яскравого світла. За поперек її обіймав похуділий Нкса.

— Чого галасуєте? — кинула дівчина. — Який такий вітер?

Чи Вейдер?

— Не „вітер”. І не „Вейдер”. А „Ветер”, — як і раніше, похмуро, поправив Такаманохару Норильцєв. — Абориген місцевий. Познайомилися ми тут з ним, поки ти… — І хлопець осікся, уважніше вдивляючись у копицю піррянина. — Ти як, друзяко?

— Нічого, — пискнув той. — Нічого, друже. Набагато краще, ніж раніше. От тільки…

— Тільки?

— Тільки темрява дошкуляє. Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся. А тут, тільки-но кращає трохи, так і мерхне усе навкруги.

— Ага, мерхне, — вклинився раптом Кременчук. — Якби не мерхнення оте, нас би, мабуть, вже й у списку живих не було.

Усі члени екіпажу „Софії” дещо розгублено втупилися в капітана. А той вже ляскав кашкетом по своєму камуфляжному комбінезону, вибиваючи з нього іскристу пилюгу.

— Ну, чого вирячилися? — запитав. — От ти, Сонько, скажи, чи зміг би Нкса живим залишитись в нормальних умовах, якби його в тих самих умовах отой Дарт Вейдер та потоптав би отак ненормально?

— Н-ну… нанороботи… допомога…

— Ага. Нанороботи. Вони б хлопчака за годину на ноги поставили, а між тим… Та й у Норильцєва, до речі, ніколи жодного тобі наноробота на спостерігалося.

Сонька нетямуще зиркнула на юнака.

— Розумієш, — дзеленькнув той кольчугою, — ми з капітаном з „Софії” впали. Аж он звідти, — і знічено махнув вгору ртутним протезом.

Такаманохара змірила поглядом десятиметрову відстань і пересмикнула плечима:

— А я?

— Що — „ти”? — не зрозумів Зоребор.

— Не падала вона і не топтав її ніхто, — дещо двозначно кинув капітан. — Нічого, все твоє ще попереду, — заспокоїв.

— Хоча… Хоча, згадай, як ми з орбіти усі разом завалилися.

Чи міг би взагалі опісля такої посадки хтось у живих залишитися?

— Висновок? — очі Такаманохари стали якимись крижаними.

— Не знаю ще, — буркнув капітан, припиняючи обтрушуватись й знову надягаючи кашкет. — Нічого не знаю. Сніжанка он до того ж… Дар Ветер…

— Та що це за Дар Ветер такий?! — роздратовано хитнула японка своїм синявим волоссям.

Норильцєв, врешті решт, коротко й більш детально описав ситуацію, а на завершення дещо зарозуміло додав:

— А, може, ми всі всередині якогось величезного наноробота опинилися? Тобто, стали ми… Безсмертними стали.

— Ага, — ледь презирливо кинув капітан, роблячи крок у бік того торосу, з якого Дар Ветер перескочив на обшивку „Софії”. — Безсмертні!.. Величезний наноробот!.. Ти хоч сам розумієш, що кажеш? І повернувся спиною до свого екіпажу.

— Ти куди? — сіпнулася Сонька.

— За Сніжаною. Ніколи мені тут з вами теревені правити.

Доньку рятувати треба.

— Я з тобою! — відразу ж змінив тему розмови і Норильцєв, випростовуючись на увесь зріст і кладучи металеву руку на ефес акінака.

Кременчук лише плечима знизав, пильно вдивляючись в безмежну мозаїку відображень, що линули в нескінченність крізь лискучу грань торосу. Разом з ними в нескінченність линули і Зоребор, і Такаманохара, і навіть незграбний Нкса, що ледь злякано й хворобливо щулився біля дівчини. От тільки Сніжанчине відображення в нескінченності не спостерігалося.

Заплющивши повіки, Кременчук аж застогнав, згадуючи обличчя доньки. І чомусь згадалося воно йому суворим, напруженим, таким, яким побачив він його в далекому Гременці, коли інопланетна істота з „летючої тарілки” зняла свій гермошолом у вигляді безволосої голови з величезними чорними очима. Яким же він тоді враженим був!.. Лише одного разу потім спізнав Богдан подібне відчуття. Коли виявив у шафі на борту „Софії” скафандр його господарів — карнавальний костюм комахи з вусиками-антенами та більмастими фасеточними зиркавками-об‘єктивами.

Кого ж вони тоді в космосі поховали? Як насправді виглядали справжні господарі „Софії”, загадкові істоти з далекої планети? Втім, чи з далекої?.. Он як на борту все було для людського, земного організму пристосоване. Та й усюди, де вони побували, інопланетяни майже нічим не відрізнялися від людей. Хіба що на Піррі. Та й там — мутація звичайної людини. Чи еволюція? Яка однакова для всього всесвіту. Чи всесвітів?

Неясний порух у дзеркальній нескінченності відображень перервав лихоманковий плин думок капітана.

Що там таке?! Сніжана? Дарт Вейдер?.. Навкруги знову мерехтіла лискуча непорушність, але вона вже не відволікала Богдана на сторонні думки.

— Ну? — кинув через плече до Норильцєва. — Йдеш зі мною чи ні?

Позаду щось коротко дзенькнуло і Кременчук неуважно напівобернувся на звук, відразу ж кам‘яніючи на якусь невловиму мить: чи то здалося йому, чи то й дійсно голову Соньки огортала прозора, ледь помітна куля у вигляді гермошолому з великими фасеточними очима. „Тьху ти! — злісно сплюнув Богдан собі під ноги. — Донапружував звивини. І примариться ж таке!” А Норильцєв вже ступав до нього, кидаючи Такаманохарі на ходу:

— Ви, Соню, не турбуйтеся. Ми тут недалеко. В межах видимості. Ви за нами у відображеннях спостерігайте. І за Нксою теж спостерігайте. Аби не вчудив чогось.

— Не подобається це мені, — відгукнулася дівчина. — Йох, не подобається! Знову роз‘єднуємось. Капітане, ти, якщо там щось не так, телепатуй, чи що…

Кременчук лише закректав, завертаючи за грань торосу: нічого не зрозуміло, дівчисько! Телепатуй!.. Та не працюють тут його здібності, не працюють! От і з Дарт Вейдером незрозуміло. В тому сенсі незрозуміло, що воно там шипіло під час останньої зустрічі. Щоправда потім, з Дар Ветером… Кожне слово зрозумів… А з електратором…

Втім, ну його к бісу! Не відволікайся, капітане. Потім з усім розберемось. Зараз головне Сніжану відшукати. Не вірить він те, що примарилася йому донька, не вірить! Вперед, Богдане Івановичу! Не відставай, Зореборе.

Коли серед нагромадження зображень зникло відображення „Софії”, земляни не помітили. Це відбулося якось миттєво: от тільки-но тисячі малесеньких постатей Соньки та Нкси тулилися до обшивок такої саме кількості дископодібних апаратів, аж враз… Враз усе це десь зникло.

Наче у воду глибоку гулькнуло.

Та й краєвиди навколо теж змінилися. Тороси взагалі стали траплятися набагато рідше. Крім того, вони зменшалися на очах, а горбистий простір поміж ними вкривали якісь видовжені іскристі скалки. Наче скляний ковил навколо кришталевих курганів ворушився. А майже на кожному кургані бовваніло щось на кшталт скіфської баби, що набула чомусь модернового дюралевого вигляду. І коли усе це відбулося?

Богдан з Ігорем нашорошено вдивлялися в поверхню найближчої „баби”, намагаючись знайти там хоч якийсь натяк на присутність „Софії”. І Сніжани. Або хоча б Дар Ветера, який зник невідомо куди, кинувши напризволяще розгублених і — чого там гріха таїти! — переляканих мандрівників. А ще за проблеми їхні розпитував! Ісусик недороблений!

— Капітане, — кахикнув Норильцєв, — це мені вже зовсім не подобається. Не вистачало нам ще заблукати в степах цих дзеркальних! Давай-но назад поки що здамо. Ми он з-за того узвишшя вийшли. Повертаємось.

Вказане узвишшя було ще одним курганом з незмінною лискучою „бабою” на ньому. Як і та, в яку вони тільки-но вдивлялися. Баба завмерла на самісінькій тобі верхівці і від того було в цьому краєвиді щось давньоукраїнське.

Козацьких, як мінімум, часів. Але Кременчуку було не до цих лірично-історичних асоціацій.

— Повертайся! — люто вишкірився він до Норильцєва. — Повертайся, юначе! А в мене інший шлях. У протилежному, розумієш, напрямку. Ігор вже набрав було повні груди прохолодного стерильного повітря, аби вибухнути гнівною тирадою щодо капітанів, які в гонитві за „летючими голландцями” піддають ризику не лише себе, а й усю свою команду, але в цей час… Зоребор скам‘янів. Кременчук — теж, обережно повертаючи ліворуч своє, ще розлючене, обличчя. Бо з того боку, на межі чутності, застукотів якийсь ритмічно-скляний звук.

Дзень… дзень… цок… цок… дзень… дзень… Наче порцеляновий кінь неквапно ступав по металевій поверхні.

Цок… цок…

На алюмінієвій грані модернової скіфської баби, що завмерла на матовому узвишші, щось неясно ворухнулося, на мить завмерло, а потім мірно заколивалося, потроху збільшуючись у всіх своїх відображеннях. Але Богдан з Ігорем вже не дивилися туди. Вони синхронно обернулися і, широко розплющивши очі, від чого обличчя їхні стали неймовірно схожими, втупилися в постать вершника, що повільно наближалася до них.

Ртутний вершник на ртутному коні. Богдан мимоволі кинув короткий погляд на рідко-металевий протез Зоребора, матеріал якого певним чином відповідав матеріалу видива, що наближалося до них.

Розміром це видиво — і людина, і його коняка — було нормальним. Звичайного воно розміру було. Сріблясті відлиски грали на сталевій гриві тварини і на довгих вусах її господаря. А також на оселедці, що був лихо закручений за вухо вершника. На широкому поясі в нього похитувалася велика шаблюка, а за спиною… „Бандура, — зрозумів Богдан, коли ртутна постать майже впритул наблизилася до них. — Звичайна металева бандура”. І відчув, що в голові в нього остаточно замакітрилося від чергової порції див.

Якими пригощала землян неймовірна лискуча планета.

— Здоровенькі були, — приязно кинув срібний козак, вправно й легко зістрибуючи зі свого металевого коня. — Як ся маєте, панове? Заблукали, чи що?..

— З-здрастє, — знову цілком очманіло, як ото нещодавно при зустрічі з Дар Ветером, вичавив з себе Норильцєв, а розгублений Кременчук зненацька механічно зазначив, що обличчя нового незнайомця і дійсно чимось невловимим нагадує обличчя єфремівського персонажу. Очі, чи що, схожі? Та й голос теж. І вже спокійніше та уважніше Богдан придивився до чолов‘яги.

— Добридень, — мовив, — дозвольте назватися. Я є…

— Та знаю я, — посміхнувся козак у сріблясті вуса. — Капітан Кременчук. Богдан Іванович. Разом з Ігорем Норильцєвим на прізвисько „Зоребор Сталева Десниця”. Не помічав, — звернувся він до хлопця, — що ефемерні назви та прізвиська іноді призводять до цілком матеріально відчутних результатів? — і кивнув у бік металевого протезу.

Хлопець лише головою повертів, не відповідаючи. А от капітан чомусь відчував себе все впевненіше й впевненіше.

— Ти ба‘! — кинув. — Та нас, виявляється, усі тут знають.

От лише ми темні та немісцеві, ані з ким, розумієш, незнайомі. Ані з Дар Ветером, розумієш, ані…

— Дар Ветер?! — скинувся козак. — А ви що, вже бачили його?

— Не лише бачили, дядьку, — похмуро відгукнувся капітан, — а й поспілкувалися трохи, подискутували.

— Уявляю, — буркнув собі й незнайомець. — Він у нас в дискусах — ого-го! Грамотний, чортяка! Не те, що ми…

— Хто це «ми»? — оговтався нарешті й Норильцєв. — Як кликати-то вас, шановний?

— А Мамай, — почухав ртутну потилицю чолов‘яга. — Козак Мамай до ваших послуг, панове.

Кременчук відчув, як ноги його млосно підкошуються. І тому він ані трохи не обурився, коли Зоребор ухопив його за плече: хлопчина, очевидячки, відчував щось подібне. А ще, наскільки зрозумів Богдан, хлопець з останніх сил намагався взяти себе в руки.

— Богдане Івановичу, — звернувся він до капітана, — та що ж це воно таке коїться? Хто з нас спить і кому оце все сниться-ввижається? І все робив, робив вигляд, що галюцинації на ім‘я «козак Мамай» поряд не існує. Якби не Сніжана, капітан вчинив би таким самим робом. Але близькість доньки — нереальна, відзначав якийсь найвіддаленіший куточок мозку, близькість — чомусь надавала міцної реальності усьому неймовірному лискучому оточенню.

— Дуже приємно познайомитись, — врешті решт, повернувся репнутий козирок міліцейського кашкета до срібного оселедця, ігноруючи, таким чином, перехоплене банданом, довге волосся Зоребора. — А ви, пане Мамаю, теж не воїн? Теж дослідник?

— Угу — посміхнувся той у вуса, — розумію…

Але розвинути думку Богдан йому не дав. — І, взагалі, — спитав, — як вас-то сюди занесло, панетоваришу?

— А так саме, мабуть, як і вас. Їхав я ото степом, їхав, їхав… І приїхав.

Мамай обережно зняв з рамен бандуру і поклав її поряд із собою на склисту траву, сівши на ній по-турецькі. Саме в такій позі звик бачити його капітан на давніх примітивних, але якихось щемливих, малюнках. А в Китоврасах, пам‘ятав, в дядька Никифора, таке от видиво на усю стінку хати намальоване було. Помер дядько Нестор. І хата його, мабуть, вщент зруйнувалася. Вмирає село.

— Отож, — продовжував між тим Мамай, витягнувши люльку з бездонних своїх шароварів і запалюючи її за допомогою прадавнього кресала, — отож, їду я, значить, їду… Сонце на горі бурштином сяє… Трави теж усі бурштинові і аж дзвенять від спеки… І зненацька відчуваю, що дзвін отой якогось металевого тону набув. Слух в мене нівроку. Ага… Роззирнувся я навкруги, а ковил увесь — наче дзеркальний. Давно це було, — пихкнув люлькою. — Чи, може, недавно? — засумнівався.

— Тунель між просторами! — ахнув Норильцєв.

— Ти ще про проколювання всесвітів втни, — пирхнув Кременчук і знову звернувся до козака: — Отже, тривалий час ви тут, добродію, знаходитесь, якщо не пам‘ятаєте навіть, коли тут з‘явилися. А повернутися не намагалися?

— А для чого? — щиро здивувався Мамай. — Усілякі дива Господом нам надсилаються, аби через них ми самі себе краще вивчили. І самі собі здивувалися.

— О! — завовтузився на місці Норильцєв, який теж сів навпочіпки просто навпроти козака. — Згадується щось.

Дехто нещодавно нам теж за вивчення з навчанням торочив.

— Дар Ветер, мабуть?

— Він самий.

— Дивна людина. Все хоче помацати, зсунути, порівняти, до логіки якоїсь звести. Навіть найнелогічніше. Не розуміє, дивак, що вивчення зовнішності має ще більше заглиблювати в таїну нутрощі.

Тепер вже на місці завовтузився й Кременчук. Не звик він до таких філософій. Не потрібні вони йому були. Життя, воно має бути простим та для будь-якої думки доступним.

— А як на мене, — наче почув його Мамай, — все в житті є доступним і простим. Чи має таким бути. Щоб серце його відчувало. І тоді ясно, що лише тоді, коли світ противиться тобі, треба його трішки зброєю повивчати-почастувати. От хоча б шабелькою цією, — замилувано погладив козак піхви своєї зброї. — Лише так! А якщо світ навпаки, горнеться до тебе, то музикою, музикою його пестити та пізнавати треба.

Або віршами. Або малярством. Тим, тобто, де почуттів більше, а ніж логіки отієї клятої!

— Тю, а це тут до чого? — не зрозумів Зоребор.

— А до того, юначе, — проникливо зиркнув на нього Мамай, — що, по-перше, світ, він і дійсно нелогічно мінливий, як я вже казав. А по-друге… По-друге, це єдине, в чому ми хоч чимось з Дар Ветером дещо сходимось. — І в чому ж ви сходитеся? — не зрозумів вже й Богдан, думаючи, втім, про щось своє і не дуже-то дослухаючись до повільної течії козацької мови.

— Ага, в чому? — вклинився й Норильцєв.

— Ну, щоб на це запитання відповісти, треба, наприклад, хоч трохи грамоту музичну знати.

— Пхе! — зневажливо пирхнув Зоребор. І раптом простягнув руку до бандури: — Можна?

Мамай таємниче зблиснув срібними очима й згідливе ледь-ледь ворухнув оселедцем, випускаючи цівку лискучого диму. А Кременчук лише скривився презирливо, подивившись на Зоребора: отой ще фанфарон!

А хлопець вже лагідно брав інструмент обома руками, змахував з нього невидимі порошинки й легесенько торкався струн, пробуючи знайти в них відгуки на ласкаві доторки своїх пальців. Струни спочатку зітхнули незадоволено, потім начебто запитали розгублено про щось, а за хвилину-другу пожвавішали якщо й не вправними, то впевненими у собі акордами. Музичний слух в Зоребора таки був ще той!

Кременчук розчув декілька акордів з Сорокової, але раптом вони дивним чином змінилися, наче розчинилися в іншій, простій, але вишуканій у своїй простоті, мелодії:

— То серце по волі з богoм розмовля, — несподівано ворухнулися губи хлопця у невластивих, здавалося б, для нього вимовляннях, — то серце щебече господнюю славу, а думка край світу на хмарі гуля…

— Орлом сизокрилим літає, ширяє, — глухувато видихнув і Мамай, відводячи вбік запалену люльку, — аж небо блакитне широкими б‘є…

— Спочине на сонці, його запитає, — несподівано навіть для самого себе кахикнув і Богдан, і вже три чоловічих голоси полинули аж ген за дзеркальний обрій по відображенням сяючих трав та курганів, — де вoно ночує, де вoно встає…6

— А нівроку, хлопці, нівроку, — розчулено закректав козак, коли стихли останні акорди бандури і останні звуки розчинилися в міріадах дзеркал. — Можемо, таки!.. То є добре, Ігорю… А те, про що ти запитував… Розумієш, Дар Ветер мені на пальцях довів, що якщо діапазон світлових хвиль — про акустичні поки не йдеться — прийняти за одну октаву, то…

— То?.. — видихнув юнак, а капітан ледь насмішкувато подумав, що спілкування з мандрівним вченим для мандрівного музики виявилось дуже корисним: он яких…

— То?..

— То повний діапазон коливань цього світу має простиратися не менше, ніж на півсотні октав. Отакий от, брате, спектр. Не той, що ми бачити можемо. А тепер візьмемо музичні коливання…

— Ну той й що? — нетерпляче перебив його Кременчук, якому ці музичні та інтелектуальні вправи почали вставати поперек горла. — Що це доводить?

— Та нічого особливого, — знизав широченними плечима Мамай. — Просто будь-який світ музику собою уявляє.

Чисте, так би мовити, мистецтво. Велике мистецтво, велику музику. Музику душі. І саме з неї народжується будь-яка наука.

— Мене зараз інша музика цікавить, — похмуро відгукнувся Богдан. — Музика зброї.

— Теж непогана мелодійка, — згідливе кивнув Мамай, знову розпалюючи погаслу було люльку та скоса спостерігаючи за тим, як Норильцєв видобуває з бандури чергові задумливі акорди. — Потрібний такий мотив.

Особливо в походах бойових.

— Оце маємо, пане-товаришу, музичний опус саме такого походу.

— Та ну? Чи не з Дар Ветером на прю кортить стати? Так він же в нас людина мирна.

— Не лише мирна, а й боягузлива вкрай, як на мене. До речі, де він, не знаєте?

— А поряд, — загадково відповів Мамай. — Що, потрібний?

— Лише для одного. Щоб до Сніжани вивів.

— Сніжани?! — раптом нашорошився козак. — Що — Сніжани?! Що зі Сніжаною?!?

— Та лихо в нас трапилось. Вкрали у нас Сніжанку.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер.

— Дарт Вейдер!? — підхопився на рівні Мамай, а кінь його, що до того спокійно пряв вухами не віддалік, раптом заіржав. Коротко і вкрай стривожено. — Як — Дарт Вейдер?

Він що, на Кременчуку?!

— Так точно, — відсторонився нарешті від бандури й Норильцєв. — Тутечки він. На Кременчуку вашому. Він доньку в Кременчука нашого викрав.

— Так чого ж відразу не сказали! — з болем вигукнув козак, буквально видираючи музичний інструмент з рук Зоребора й хапаючи коня за поводдя. — Пісні вони співають!

Розмову розмовляють! Поспішати ж треба!

— Слава тобі, Господи! — скочив собі на рівні й капітан. — Хоч до одного дійшло! А де він, де Дарт Вейдер?

— Не метушись, — відмахнувся козак, якого просто не могло існувати в реальному світі, — зараз визначимось. І, приклавши ребро долоні до чола, створюючи таким чином козирок над своїми великими очима і стаючи від того схожим не лише на Дар Ветера, а й на Богдана, Мамай розпочав уважно й повільно оглядати найближчі кургани, вдивляючись в лискучі баби-кристали, що завмерли на їхніх верхівках.

— О! — вигукнув за хвилину. — Пішли.

Та й посунув обережно, наче тонкою кригою, по дзеркальних травах, тягнучи за собою свого срібного коня.

Що він там побачив, було незрозумілим, але Богдан не став зайвий раз розпитувати про те їхнього несподіваного поводиря. Навпаки, він відразу ж заворушився, ступаючи за тим просто слід у слід. Норильцєв було затупцював на місці, але за мить кинувся за старшими товаришами.

Червона околичка кашкета Кременчука мерехтіла попереду, наче червона пляма світлофору, але Ігор, закусивши губу, знову й знову крокував просто на заборонене світло.

Сказати, що пересувалися вони тривалий час, не можна було. Втім, як і нетривалий. Взагалі, з відчуттям часу відбувалося щось незрозуміле. Наче дробився отой час в дзеркальних калейдоскопах, мерехтів, розсипався, але залишався на місці. Начебто важелезним став той час, неповоротким, розміром у цілу тобі вічність.

Саме тому Ігор не міг достеменно сказати за скільки хвилин чи годин Мамай, що вів свого коня попереду за поводдя, зненацька рвучко зупинився, застережливо здійнявши правицю. Попереду височив доволі високий лискучий пагорб з крутими схилами. Схили були вкриті ртутною травою, а на верхівці пагорбу вилискував півтораметровий кристал-баба. На поверхні кристала щось відбувалось.

Мамай мовчки примружився, відпустив коня, котрий відразу захрумтів скалками сріблястої трави, і розпочав обережно підійматися по склистому схилу. Назад він навіть не обернувся, начебто напевно знаючи, що Кременчук з Норильцєвим потягнуться за ним.

Здіймалися обережно, намагаючись не порушувати сяючу тишу, яка щомиті могла розсипатися знервованою кришталевою луною. Кристал на верхівці пагорбу ставав все ближчим, ближчим, і раптом Богдан, на мить зупинившись перед тим, кинувся було вперед. І вгору. Але відразу ж був притриманий міцною рукою Мамая. Іззаду за поперек капітана схопився Норильцєв.

— Спокійніше, Богдане Івановичу, спокійніше, — самими губами мовив козак. — Не швидить, не треба. Все буде гаразд. Ви вже повірте мені, старому.

— Допоможеш? — видихнув Кременчук вдивляючись в поверхню кришталевої баби, на якій неясне зображення темної постаті робило кінцівками незрозумілі паси над дівочим силуетом. Сам же силует був непорушний і лежав горілиць біля самих ніг постаті, в якій явно вгадувалися ознаки електратора.

— Чи допоможу? — перепитав Мамай і суворо посміхнувся. — Ну, я ж не Дар Ветер. Втім, і його зрозуміти можна. З нас усіх він найбільше ризикує.

У те, чим той ризикує і з яких таких „нас”, капітан вникати не став. Не до того капітанові було. Набагато корисніше було швидко визначити, з якої сторони світу донька його з Дарт Вейдером клятим у кристалічний поверхні відбиваються.

Вочевидь, над цим замислився й Норильцєв, бо хлопець обернувся, думаючи, мабуть, що електратор якимось чином опинився позаду їх. Але там нікого не було. Та й самі мандрівці не відображувалися в кристалі. Начебто й не було їх поряд із ним.

— А за ним, за ним він влаштувався, — прошепотів Мамай, зрозумівши метушливу поведінку своїх нових знайомців. — З того боку. Там галява є.

Яка така галява може бути розташована на схилі пагорбу, Богдан не втямив. Та й не хотів він над цим розмірковувати. Він іншого хотів. І тому кинувся було до кристалічної баби, але знову був зупинений міцною козацькою рукою.

— Не смикайся! За мною давай краще, прикриєте вдвох, — і безгучно ковзнув за край дзеркального утворення.

Кременчук з Норильцєвим теж не змусили на себе чекати. Але вони мимохіть зупинилися, тільки-но вигулькнули на іншій бік схилу. Бо того там просто не існувало. Пагориста рівнина тягнулася ген до обрію. А в улоговині поміж двома пагорбами місцина була вільною від скляного ковилу й від того дійсно нагадувала галявину, що своїми обрисами чимось була схожою на мапу дніпровського острову Чоломай. І просто посередині цієї мапи спиною до мандрівників стояв Дарт Вейдер, здіймаючи обидві руки над крихким тілом Сніжани, що лежала біля його ніг.

Дівчинка була нерухомою, електратор робив таємничі паси, нічого не помічаючи навколо, а іззаду до нього стрімко наближався козак з готовою до бою лискучою шаблею. На його широченній спині ледь ворушилася, так і не знята з плечей, бандура.

Неповороткий час зупинився взагалі.

— Ах, ти, дідько його візьми! — ледь чутно видихнув над вухом Богдана Зоребор. — Що ж він інструмента-то не залишив?! Розіб‘є ж бандуру, їй-бо розіб‘є!

Та й кинувся зненацька вниз, оминаючи нашорошено завмерлого Богдана.

Але якщо Мамай пересувався абсолютно нечутно, плавним хижим бігом, то пихтіння Норильцєва та глухий дзенькіт його кольчуги й акінака чувся, мабуть, аж біля далекої і невидимої „Софії”. Дарт Вейдер спочатку завмер, а потім розпочав повільно обертатися просто до нападників.

Але, як не повільно він це робив, дістатися до нього козак вже не встигав.

— Ах, ти, дурник царя небесного! — з болем вигукнув капітан, кидаючись уперед з такою нестримною силою, що за мить позаду залишилися усі трипільці та козаки усіх можливих та неможливих всесвітів.

А ось кидатись на електратора він не став, просто оминувши його по короткій дузі й схиляючись та прикриваючи собою тіло дівчинки:

— Сніжано, Сніжано, ти мене чуєш?

Донька застогнала, наче уві сні й вичавила, майже не розліплюючи пошерхлих губ:

— Тато?!

— Жива!.. Вона жива, Мамаю! — загорлав капітан, відчуваючи, як рветься на клапті його серце. — Хапайте Вейдера, хапайте! Не давайте йому до мене підійти! І, обернувшись на мить, відчув, як знову важчає та кам‘яніє його серце для того, щоб зірватися й важкою брилою покотитися крізь лискучу вічність: Зоребор з Мамаєм з двох боків наближалися до електратора, але наблизитись впритул вже не встигали. Дарт Вейдер, наче вітряк, махав обома руками, але, на відміну від вітряка, в його швидких рухах був певний сенс. Бо з кожного кристала, з кожної лискучої травинки, до нього линули якісь тіні, згущалися, зростали і перетворювались на невисокі копії Великого й Незнищенного, оточуючи його й відрізаючи капітана з донькою від недосяжних друзів.

— Мама-а-аю!!! Зоребо-о-оре!..

Від крику, здавалось, полускаються усі дзеркала цієї планети, але ставало зрозумілим, що хлопці не зможуть пробитися до джерела цього звуку. Бо все більше й більше зловісних півтораметрових постатей в темно-фіолетових плащах вставало їм на перепоні, ворушачись вже на всьому видимому просторі єдиною чорною масою, над якою височив справжній Дарт Вейдер. І ставало ясним, що знову немає порятунку від доторку того клятого всесвіту, який збігається, збігається в одну точку, і що знову… Знову якась імлиста темрява почала наповнювати тунелі зіниць.

— Сніжанко! — рвучко обернувся капітан до дівчинки, з жахом розуміючи, що вже не бачить її в згуслому мороку.

— Донечко, донечко!!! — зламавшись навпіл, почав він обмацувати землю у себе під ногами, краючи в кров долоні гранями гострих кристалів.

Примружився до болю. Але нічого, окрім тих граней навколо вже видно не було.

Похитнувся, відчуваючи, що втрачає рівновагу і падає просто на гостряки каміння.

А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок.

Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок.

Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Кременчук перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Богдана лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Капітан застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Було тихо-тихо. Аж у вухах дзвеніло ледь чутно. Чи то не у вухах? А в самій голові? В його багатостраждальній голові, до якої слизькою зміюкою розпочала заповзати якась незрозуміла тривога. Не за себе тривога, а за…

Наче дріт зі струмом у декілька сотень воль до капітана доторкнувся — так важко тіпнулось усе його камуфляжноплямисте тіло. Сніжана!.. Богдан аж злетів на негнучкі ноги, нажахано роззираючись в усі боки. І жах отой був круто замішаний на розгубленості. Яким же це чином він отут, біля „Софії”, опинився?!? Адже він згадав, згадав, що перед черговим, дивним і важким, запамороченням їхній апарат розчинився десь у ртутних дзеркалах, а навкруги змикалися лави невеличких, наче казкові гобліни, двійників Дарт Вейдера і хлопці ніяк, ніяк не могли пробитися до капітана.

Хлопці!?..

Погляд побілілих очей Кременчука наштрикнувся на безсило розпластану по землі постать, закуту в тьмяну кольчугу. Біля постаті лежала… лежав… Музичний інструмент лежав з лискучого срібного металу й такими само струнами. Бандура… Бандура Мамая. Яку Норильцєву, значить, вдалося врятувати від фіолетової навали. Її, значить, він врятував, а ось Сніжану…

— С-сученя!!! — вивернув себе Богдан, роблячи ще непевний крок до нерухомого тіла.

Від слабкості капітана кинуло вбік і він, мабуть, впав би, як би щось зі спини не підхопило його під пахви, а щось інше обережно напівобійняло за поперек.

Кременчук мимовільно скосив очі. Вони в нього були вже не побілілими. Почервонілими вони в Богдана Івановича були від люті, що наринула на нього від самого лише вигляду Зоребора та дурнуватої мамаєвої бандури.

— Ти що?! — зойкнула Сонька, наштрикнувшись на погляд капітана. — Що з тобою? І, взагалі, звідки ви тут взялися?!

А Нкса, побачивши знайому кольчугу, вже відпускав поперек капітана і вкрай стривоженим перевальцем біг до Зоребора: — Ігре, Ігре, вставай!..

Хлопець здригнувся і навіть дійсно спробував встати навколішки, хитаючи головою та трусячи своїм довгим волоссям. Його явно нудило.

— Пусти! — розлючено смикнувся Богдан, видираючись з рук Такаманохари.

Видерся. І, шпурнувши дівчину вбік, кинувся до Норильцєва, котрий вже намагався здійнятись на рівні.

Обігнав незграбного Нксу і, ледь не наступивши на бандуру, з розвороту вгатив носаком ноги просто по щелепі Зоребора.

Того аж підкинуло десь на півметра, а крчовник заверещав так, що знову вуха позакладало, як оце тільки-но при раптовому й дивному пробудженні.

Крик Такаманохари, до речі, був не менше оглушливим.

— Кременчу-у-у-ук!!! „Ук-ук-ук!”, — зареготала скляна луна, а Богдан, не звертаючи уваги ані на неї, ані на верещання колишньої своєї бойової команди, знову впритул підскочив до Зоребора, одним стрімким порухом вихоплюючи в того з піхв нерозлучного акінака. Ухопився за рукоять обома долонями, високо здіймаючи меча й готуючись за мить щосили опустити його просто на патлату, перехоплену тонким обручем, голову.

— Ні-і-і-і!!! — виринула звідкись збоку кошлата копиця, зворушливо й безстрашно розставляючи свої тонесенькі рученята та намагаючись прикрити ними хлопця, що остаточно так і не прийшов до тями. — Ні, Крчуче, не можна ж так!

— Геть! Геть з дороги, виродку піррянський!

— Богдане… — напружено почулося з іншого боку і капітана миттєво розвернуло на голос, а гостряк леза акінака вперся в тендітну дівочу шию.

— Геть, курво!

— Послухай-но, Богдане, я не знаю, що там у вас сталося… Не відаю, як ви тут з‘явилися… Тим більше, що якесь дивне запаморочення в нас з Нксою було… Але… Але ж і дійсно, не можна отак. Ще покалічиш когось.

— Я не покалічу. Я вб‘ю! — налиті кров‘ю очі капітана, здавалося, зараз вистрибнуть зі своїх орбіт.

— Кого?

— Зоребора. Поки що. Гниду оцю! А якщо заважатиме, то й… То й на вас не подивлюся. Остогиділи!

— Капітане, заспокойся. Розкажи, краще, що у вас трапилось?

— А нас?! Це у вас трапилося, у вас!.. Спочатку через тебе в мене Дарт Вейдер доньку викрав…

— Капіт…

— Стули пельку! Спочатку через тебе я доньку знову втратив, а потім… Потім через нього, — копнув Богдан черевиком по боку Норильцєва, що слабко ворушився в нього під ногами. — Бандуру, чи бачите, врятувати йому закортіло. Врятував, паскудо?.. Та якби ти електратора не розбурхав, то…

Другий удар знову кинув Норильцєва, що спробував було встати, на землю, а піррянин, заверещавши особливо обурливо, впав на хлопця, прикриваючи його своїм смухастим тільцем.

— От-от… Захищайте одне одного, захищайте. Ось тільки хто доньку мою захистить, хто!? Я ж через вас, через вас її постійно втрачаю!

— А через кого ти її вперше втратив? — зненацька тихо, дуже тихо, запитала Такаманохара. І капітана наче заціпило.

Через кого?.. Олена вважала, що саме через нього. Він — що через клятий збіг обставин. Але… Але насправді колишня дружина була ближчою до істини. І найстрашніше те, що він сам розумів це.

Як би тоді, опісля помаранчевої революції, він не злякався, що випірнуть назовні деякі його задавнені грішки… Як би не вирішив сам покаятися у них… Як би, знаючи методи відплати тих, кого могло торкнутися ото його каяття, не вирішив заховати родину в селі… Олені тоді було потрібно терміново вирішити деякі власні справи і він, злякано-розгублений, сам повіз доньку до Китоврасів…

За все, за все, за кожне своє слово, за кожний свій вчинок, за кожний, навіть ненавмисний, порух, ми відповідаємо в цьому житті. А поза ним?!? Втім, не це головне. Головніше: чим відповідаємо.

— Богдане, Богдане, що з тобою? — кинулася було до нього Сонька, побачивши, як болісно викривилося його обличчя.

— Геть! — прохрипів він. — Усі геть від мене! Я сам, сам…

Хто наблизиться до мене, вб‘ю! Вб‘ю того, хто наблизиться до мене!

А сам задкував, задкував від перекособоченого корпусу „Софії” в бік найближчих торосів, виставивши уперед клинок меча і усіма своїми жахами та розгубами відбиваючись у сотнях дзеркальних площин.

— Я сам! Хто піде за мною, вб‘ю!

А потім рвучко крутнувся на місці — лише лезо акінака, виснувши, розтяло повітря — та й кинувся просто в нагромадження гігантських лискучих кристалів. Сонька сунулася було за ним, але слабкий стогін змусив її зупинитися. Обернулася: Зоребор, якого підтримував Нкса, вже зайняв горизонтальне положення і, скривившись, крутив головою, намагаючись остаточно прийти до тями.

— Н-не… не можна його самого… — видихнув, роблячи непевний крок до Такаманохари. Похитнувся. І впав би, якби не був підтриманий крчовником.

— А, щоб вас!.. — зчавлено вигукнула дівчина, спостерігаючи за тим, як зменшуються плямисті відображення в тисячах здиблених дзеркал. — Нксо, а ну швиденько ножиці мені з каюти притаскай!

— Для чого?

— Швидко, я тобі кажу! — рявкнуло дівча і, спостерігаючи за тим, як піррянин перелякано тупотить до відчиненого люку „Софії”, запитала в Норильцєва: — Що там у вас сталося?

Зоребор, намагаючись говорити коротко, описав ситуацію. Сонька, все більше й більше хмурніючи та час від часу кидаючи стурбовані погляди на тороси, в яких ще можна було розрізнити камуфляжні рухи капітана, нетерпляче тупцювала на місці. Нкса з ножицями — цілком, до речі, земного вигляду, чому свого часу немало дивувався Кременчук — вигулькнув з апарату саме тоді, коли хлопець завершав свою нетривалу, але збуджену оповідь.

Буквально вихопивши перукарське причандалля з кінцівки Нкси, Такаманохара зненацька на мить завмерла, ніяково зиркнувши на Норильцєва, а потім рішучими рухами скинула з себе свій золотавий комбінезон, перешитий з арканаріанського плаття. Зоребор аж гикнув з несподіванки, витріщившись нетямущими очима на дівчину.

— Що? — явно ховаючи сором‘язливість за зухвалим виглядом, вигукнула вона. — На Сорорі на мене не надивився? І, залишившись лише в самих тоненьких чорних плавках, крутнулась на місці та й, вже не звертаючи ані на кого уваги, побігла в тому ж самому напрямку, що й капітан. Через шию в неї був перекинутий комбінезон, в руках виблискували ножиці.

— Т-ти чого? — тільки й спромігся видихнути Норильцєв, проводжаючи її ошелешеним поглядом.

Крчовник, той взагалі вкляк на місці, цілком перетворившись на неоковирну брунатну копицю, абсолютно неймовірну в цьому дзеркально-правильному геометричному світі.

— Тут залишайтеся, — кинуло через плече одне з зображень Такаманохари. — Ти, Ігорю, ремонт „Софії” продовж. Нкса підкаже, що й де…

— А ти?..

— Я за капітаном! — зменшувалось і зменшувалось зображення оголеної дівочої постаті в сотнях дзеркал. — За кожні п‘ятнадцять-двадцять метрів шматочок комбінезону відрізатиму та й кидатиму. Якщо тривалий час мене не буде, по них нас знайдете… „Де-те… де-те… де ти?” — застрибали лункі відлуння цього лискучого світу.

Сонька рухалася швидко й безгучно, наче кішка на полюванні. Втім, вона й нагадувала чимось цю хатню тварину, що остаточно здичавіла через втрату домівки.

Кожні двадцять метрів відтинаючи на бігу шматочок свого золотавого комбінезону, дівчина не забувала вдивлятися в дзеркала. В них, на самій межі видимості, ще можна було розрізнити плямисту постать Кременчука.

Те, що вона потроху збільшувалась, вказувало на те, що Сонька пересувалась у вірному напрямку. Лише одного побоювалася Такаманохара, згадуючи оповідь Норильцєва: того, що вистрибне оце вона зараз у згаданий ним ртутний безторосний степ та й враз загубить там капітана. Тому дівчина бігла щосили, намагаючись якнайбільше скоротити відстань до Кременчука. І ще намагалась сама не загубитись в навколишньому дзеркальному хаосі.

А як мерхнути навколо знову розпочне? Що воно тоді робити?.. Загалом, цікавий феномен, але досліджувати його причини в Соньці взагалі не було часу. Бо наслідки, вони завжди важливіші за причини. А час… На багато чого не вистачає їм усім часу останнім часом.

Невдоволено скривившись від невдалого каламбуру, дівчина в черговий раз чикнула ножицями, відтявши ще один клапоть від лівого рукава. Того вже майже не залишалося і невдовзі прийдеться вдаватися до правого.

Відображення капітанів стрибнули кудись убік і Сонька мимовільно поточилася слідом. І раптом на невловиму мить припинила свій біг.

Ледь не впала. Але встояла і, зчепивши зуби та намагаючись не дивитися на найближчі дзеркальні крижини, побігла далі. Усю її розпочало наповнювати ртутно-нудотне змоторошіння і вона з останніх сил намагалася не дати цьому відчуттю остаточно опанувати нею. А лякатися їй було чого: майже впритул оминаючи деякі кристали торосів і бачачи в них зеленкувату пляму того, що було Кременчуком, вона… Вона не бачила власного відображення!!!

Наче й не було її в цьому світі, не існувало. Наче це не вона зараз, намагаючись втримувати рівне дихання, пересувалася по кілкій поверхні додекаедрної планети.

Начебто вона лишень… Сонька аж очі заплющила на мить, беручи себе в руки.

Не думай про це, не думай! Треба наздогнати капітана, треба! Не думай… А зіниці мимохіть косилися й косилися на гладенькі поверхні і нереальна відсутність у них свого вкрай оголеного відображення судомила розпашіле тіло.

Нажахане тіло, якого не було.

Не відомо, чи витримала б Такаманохара таке вишукане катування цього, зовсім вже незрозумілого, світу, якби її увагу не відволікло інше явище: їй здалося, що перед постаттю Кременчука розпочала мерехтіти якась дивна хвиля. А він біг просто на неї, наче не помічаючи нагромадження сріблястих цяток, що стрімко наближалося просто йому назустріч.

Дівчина примружила очі: а це що за диво? Їй здалося, що верхня межа цього утворення хилитається, наче далекий щільний табун коней, що, сплавившись в єдину масу, біжить по обрію. І тут, оминувши черговий ропак без свого відображення в ньому, Сонька вилетіла на відкритий простір. Наче випала на нього.

Далеко-далеко попереду, вимахуючи іграшковим мечем, по цьому простору, вкритому ртутною ковилою, біг Богдан.

Степ був абсолютно, неприродно плаский. Курганів та пагорбів, згаданих Норильцєвим, в полі зору не спостерігалося. В полі зору, ген на обрії, дійсно спостерігалася лава коней, що швидко наближалися до капітана.

Ближче. Ближче, ближче. Ще ближче… І раптом Сонька, голосно зойкнувши та безпорадно відкинувши вбік і ножиці, в залишки комбінезону, кинулася до капітана, галасуючи на бігу:

— Богдане, Богдане, обережно!

Той наче не чув її. А ртутні коні зростали, зростали на очах і на кожному з них похитувався ртутний вершник в коротенькій туніці й з довгим волоссям, перехопленим обручем-банданом. В іншій час Такаманохара неодмінно згадала б Зоребора Сталеву Десницю, але зараз їй було не до того.

— Богда-а-а-ане!!

Попереду загону — ні, не загону, а цілісінької тобі армії вершників! — на масивному коні скакав дебелий чолов‘яга з якоюсь булавою, яку він тримав в опущеній лівиці. Не дивлячись на свої масивні вигляди, рухи і тварини, і її господаря, були вивіреними та плавними. Кошачими.

Хижими. Як ото нещодавно й в самої Такаманохари.

Ось вершник змахнув булавою, явно вказуючи на Богдана, і з кінської лави виокремився невеличкий загін, що напівколом почав оточувати постать Кременчука.

— Богда-а-а-ане!!

Ртутна кавалерія змикалася навколо капітана, а він вимахував мечем, не дозволяючи вершникам впритул наблизитися до себе. І це було останнім, що побачила Сонька перед тим, як коло зімкнулося остаточно.

Такаманохара аж вискнула від розгуби і з розбігу стрибнула на круп коня, що похитувався задом до неї, наче його господар не мав бажання помічати наближення дівчини.

Стрибнула вона, значить, і… І поїхала носом по склистому ковилу, впавши на землю. Але не з коня впавши.

А просто пролетівши крізь нього.

Крутнулася на траві і, обганяючи свій жах, схопилась на рівні та й щосили хльоснула тварину по срібному писку. Та навіть не ворухнулась, а рука легко, як до того — Соньчине тіло, пройшла крізь шкіру та вудила. Крізь порожнечу пройшла. Та що це за чудасія така!

Рвучко й розгублено обернувшись, Сонька побачила, як чолов‘яга з булавою зіскочив зі свого коня і зробив крок до капітана. Той, загрозливо здійнявши меча, завмер на місці.

Але чолов‘яга продовжував наближатися до нього, правицею вихопивши з піхв, які тільки-но роздивилася дівчина, і свого меча. Дуже довгого меча. Майже в три рази довшого, ніж зореборівський акінак.

Ще декілька вершників зіскочило на землю. Становище ставало загрозливим.

Щосили заганяючи в найглибші закутки тіла свої здивування, ляки та розгуби, Сонька нарешті зовсім відвернулась від незрозуміло неіснуючого ртутного коня, що разом зі своїм вершником так і не звертав на неї жодної уваги, та й кинулася до Богдана. Кинулась, жодною мірою не соромлячись свого оголеного, беззбройного вигляду. В останню мить перечепилася через щось та й впала просто на капітана, намагаючись захистити його своїми обіймами. І з відчуттям крижаного жаху знову відчула, що падає крізь порожнечу.

Вже впавши, перевернулась на спину та й завмерла, ледь здійнявшись на ліктях. Зображення? Це є лише зображення?! Голограми?!?

А голограма високого чолов‘яги з довгим мечем та важкою булавою наближалась, наближалась до голограми капітана, що сторожко завмерла в двох кроках від впалої дівчини. Кременчук був явно в гіршій позиції. І ради на це не було.

— Не підходь! — видихнуло зображення капітана. — Не підходь, кажу!

Чолов‘яга зупинився, уважно вдивляючись в обличчя Богдана, яке мало чим нагадувало людське від люті, що так і не покинула командира „Софії”.

— Кременчук?! — вигукнув раптом срібний нападник. — Богдан Іванович!

З викривленої мармизи капітана наче маску зісмикнули: так миттєво лють змінилася на щире здивування.

— Ну… — вичавив. — Я. А звідки ви… І все вдивлявся, вдивлявся у величезні й проникливі очі нового персонажу його маячні. За мить зрозумів, що вони чимось невловимим нагадують йому очі… Дар Ветера?..

Мамая?.. А Сонька, що так і лежала горілиць на склистій траві, ані трохи не соромлячись свого, м‘яко кажучи, пляжного вигляду, неусвідомлено відзначила схожість облич дивного вершника та Кременчука. — …звідки ви мене знаєте? — трохи опустив клинок свого акінака Богдан. — Втім, в цих краях, здається…

— Всі, всі вас знають в цих краях, — посміхнувшись, засунув до піхв свого меча й чолов‘яга. І водночас змахнув булавою, жестом наказуючи своїм кавалеристам залишити їх.

За декілька хвилин лише трохи зім‘ята ковила нагадувала про їхню колишню присутність. А вся кінна громада мовчки завмерла метрів за двісті від місця зустрічі капітана з…

— Дозвольте назватися, — приторочуючи булаву до сідла, мовив чолов‘яга, — мене Орієм кличуть. І знову обернувся до капітана.

— Орієм?! — глипнув той очима. — Ну, звісно, Орієм. Теж, мабуть, околиці тутешні вивчаєте?

— Створюємо, — відгукнувся той.

— Що „створюємо”? — не зрозумів Богдан.

— А новий світ створюємо. Нове житло. Нову людину.

Нове життя.

— Ото так навіть, — ледь насмішкувато кинув Богдан: він знову явно набував свого звичайного іронічнонедовірливого стану. — Ви, значить, створюєте. Мамай озвучує та завойовує. А Дар Ветер вивчає.

— Ага, — іронічно посміхнувся в свою чергу й Орій, — ви їх вже, мабуть, зустрічали.

— А то… — прокректав капітан.

— Ось тільки з Мамаєм у вас невеличка помилочка трапилась. Він, дорогесенький наш, більш озвучує, ніж завойовує. Це ми, сіромахи, — Орій махнув рукою у бік своєї кавалерії, — більше завойовуємо, ніж створюємо. Бо його, новостворене, ще й завоювати потрібно.

— Знаєте що, — вже зовсім опустив зореборівського акінака Кременчук, — робіть, що хочете, але… Але оті витівки з настанням темряви та перетаскуванням нас до „Софії” кинули б ви, їй-бо. Адже заважає трохи.

— Не можемо, пане Богдане, — знизав широченними плечима Орій. — Аж ніяк не можемо. Бо це не від нас залежить. Бо це — властивість цього світу. Ґрунтовна властивість. Ви ж не можете на Землі настання ночі зупинити? От і ми…

— На Землі… — зневажливо пихкнув капітан. — Та що ви про Землю знаєте, чоловіче? У нас все від розташування Сонця залежить, а тут, у вас, взагалі його не спостерігається.

Він зиркнув на пласке алюмінієве небо. Орій прослідкував за його поглядом.

— Так, Сонця тут немає, — гмикнув по тому. — Тут природа темряви інша. Тут не світло сонячне зникає, а… А самий світ зникає, якщо ви розумієте, про що я.

Богдан не розумів. Він почухав потилицю рукояттю акінака, збивши набакир міліцейського кашкета. Сонька з ковилу спостерігала за ним, зовсім забувши про те, що їй потрібно бігти кудись світ за очі та й шукати справжнього Кременчука, а не витріщатися на цю голограмну виставу.

— Світ, кажеш, зникає? — припинив чухати потилицю капітан. — Ну-ну… Чув я щось таке. Чи читав? Мерехтливий всесвіт… Шаргород… О!.. Точно читав, коли хворів.

Савченко, розумієш. „Посада у всесвіті”. Там теж всесвіт отой на очах то з‘являється, то знову зникає.

— От-от. Щось на кшталт цього.

— Тю! Та що ти, пане Орію, про Савченка знати можеш?

— Я можу знати все, про що знаєте ви, — дещо загадково мовив ртутний чолов‘яга, але капітан пропустив усю його загадковість повз вуха.

— Питаннячко виникає, шановний. То що ж ви тоді створити можете в цьому світі, якщо він у вас на очах щезає? Витікає крізь пальці?

— Що можемо?.. А думки… Думки про безмежне та вічне, які жодного простору, жодного часу не бояться. Які линуть крізь них, всупереч усім мерехтінням природи та свідомості. Найперші з отих думок — на Землі вони, здається, за релігію вважаються — через розвиток свій, через мистецтво, через науку, знову й знову змушують нас народжуватися. Пульсувати. Разом з природою отією.

— Релігія? — скривився Кременчук. — Мракобісся! Скажи ще — а воно саме так виходить, — що ви туточки й богів створюєте.

— Так, — просто відповів Орій. — Створюємо. З себе. З вас. З кожної істоти, здатної знати й відчувати те, що знаємо та відчуваємо ми, бо… Бо борг у нас… Бо ж природа, всесвіт нас спочатку для відчуттів, а потім і для думок створив.

Щоб ми були першими. Щоб ми потім його ж зло, його недоумкуватість на його ж добро, на його ж геніальність щомиті переробляли… Але ж важко воно, Богдане Івановичу, першим бути.

— Важко їм! — звився Кременчук. — Переробляють вони!

Знають!.. — розпочав знову розлючуватись від власної нетямущості та неосвіченості. І зненацька скинув очі на співбесідника: — Ось ти, здається, казав, що знаєш все, що і я знаю. А про Сніжану?..

— Що „про Сніжану”?

— Про те, наприклад, що викрали її.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер. Ми з Мамаєм спробували було її відбити, але…

Соньці здалося, що якийсь миттєвий подув вітру сколихнув дзеркальну ковилу.

— Дарт Вейдер на Кременчуку?!

— А казав, що все знаєш.

— Я казав, що можу знати, — неуважно відгукнувся Орій.

— Де? Де він? Розповідай! І Богдан швидко, ковтаючи закінчення слів, як ото нещодавно Зоребор біля „Софії” під час розмови з Такаманохарою, почав описувати останні події, що трапилися з ним. І Орій так само стривожено, як ото нещодавно Сонька біля апарату, слухав його. А самій дівчині чомусь на мить здалося, що усі вони — і Орій, і Кременчук, і Зоребор, та й сама вона — злилися в одну знічену істоту, заблукалу в хащах просторів та часів.

А навкруги щось відбувалося. Такаманохара відчувала це. Під час того, як капітан наближався до спогадів про останню бійку з Дарт Вейдером та його двійниками, що взялися невідь звідки, якесь фіолетове блимання та ворушіння почало відчуватися біля краю дзеркальних торосів. Тих самих, з яких Сонька вивалилася на цю рівнину.

Вона перелякано сіпнулася і, врешті решт, скочила на рівні, примруженими очима вдивляючись в темні плями, що почали набувати певної форми по мірі того, як Кременчук оповідав про воїнство електратора. Втім, ані капітан, ані Орій, ані жоден з оріївих вершників, здавалося, не помічали цього загрозливого феномену.

Лише Такаманохара з жахом спостерігала за тим, як невисокі постаті в темно-фіолетових плащах відриваються від своїх відображень і топчуть сріблясту ковилу, здіймаючи вгору зеленкуваті клинки лазерних мечів.

— Богда-а-а-ане!!! — знову вивернула себе криком дівчина. — Начувайся!

Та й кинулась назустріч фіолетовим гоблінам, з новим нападом мотрошу відчуваючи, що суне крізь порожнечу.

А десь — невідомо де! — Орій та Кременчук помічали, нарешті, раптову навалу зловісних постатей, над якими похмуро височила ще одна. Дарт Вейдер власною персоною. І Орій, вихопивши меча, кидався йому назустріч. І його кавалерія з криком „гур-ра, гур-ра!” зривалася з місця, поспішаючи йому на допомогу. І сувороокий Кременчук, що на півслові обірвав свою незакінчену розповідь, зі здійнятим акінаком кидався слідом за Орієм.

— Ч-чорт! — сльози розталою памороззю застили очі Такаманохари. — Що ж воно робити, що? Де ж ви, хлопці, де???

Ще раз кинувши погляд на бойовисько, що вже розгорялося не на жарт, Сонька крутнулася на місці та й кинулася до нагромадження гігантських лискучих кристалів, які обмежували собою цей неозорий степ і з яких вона нещодавно вислизнула до нього. Крики, згуки, ржання коней та глухий дзенькіт за спиною дівчини притлумлювалися її важким диханням. Дзеркальні крижини ривками ставали ближчими й ближчими.

Вона влетіла на витку стежину поміж них, наче камінь бешкетника у шибку вікна, і знову на мить розгублено завмерла, не бачачи в гладеньких поверхнях свого відображення. Але дивуватися цьому не було часу. Тим більше, що назустріч їй звідкілясь вивалювався розпашілий Норильцєв із жмуттям золотавих клаптів покраяного комбінезону у лівій руці. Просто за ним вкрай розкуйовдженою копицею витанцьовував Нкса.

— О! — вигукнув хлопець, старанно відводячи очі від оголених принад Такаманохари. — Ти де поділася?

Повідомити не могла? Все ж таки третя доба йде…

— Яка така третя доба?! — вразилася було Сонька, але осіклася, побачивши, як Ігор, вже не звертаючи уваги на жодну навколишню голизну, розширеними очима втупився в краєвид за спиною дівчини.

— О! — вигукнув знову. — А там що таке?

— Кіно там, — злісно відгукнулося дівча, роззираючись у всі боки й відчуваючи, як крижаніє її серце: не лише вона, а й Зоребор із піррянином жодним чином не відображувалися в нагромадженні дзеркал. — Кіно і німці, — повторила схриплим голосом. — А от де самий знімальний майданчик — невідомо.

Здається, щось недобре відчув і крчовник, бо раптом смикнув Норильцєва за край кольчуги, тицяючи худесенькою рукою у тороси: — Ігре, Ігре, дивися!

Сонька мимохіть зиркнула у вказаному напрямку й здригнулася. В порожніх поверхнях з‘явилась якась видовжена пляма. Невловимого сріблястого кольору. З боку скляної рівнини чулися звуки битви, але, вже не звертаючи на них уваги, дівчина сторожко наблизилася до найближчого торосу з дивним відображенням у ньому.

Позаду посапував Норильцєв і тупотів Нкса.

Пляма ставала все ближчою, ближчою, ближчою…

Неже?!? Сонька рвучко обернулася через плече, наче шукаючи підтримки в екіпажу, а потім знову втупилась у зображення далекої дванадцятирічної дівчинки, що горілиць лежала на… На чому це вона лежала?

Пробуючи роздивитися це, Такаманохара впритул наблизила обличчя до дзеркальної поверхні, відчуваючи наростаюче змоторошіння від власного невідображення і… І відчула, що якась потужна сила підхоплює її, жбурляючи просто на кристал торосу.

— Ні-і-і!!! — заверещав хтось позаду, чи то Ігор, чи то Нкса, а назустріч вже неслося щось величезно-лискуче, ртутно-крижане, пружне і таке, що тягуче свистіло у вухах.

А в наступну мить екіпаж „Софії” начебто вивалився з дзеркального, довжиною у цілу вічність, тунелю, падаючи на жаскі уламки тьмяної слюди. І просто на них лежало тіло дівчинки.

— Сніжана?! — видихнула Такаманохара, вслухаючись у навколишню тишу і з жахом розуміючи, що час іде, а десь у невідді змикається ворожа фіолетова навала навколо Орія й Богдана, а вона вже нічим, нічим не може їм допомогти.

— Сніжана… — повторила зморено, навколішки підповзаючи до дівчинки та й кладучи свою розпашілу долонь на її прохолодне чоло. „Боже! — подумала. — Якщо ти не даєш мені врятувати її батька, то дозволь хоча б захистити доньку від усіх незрозумілостей цього світу!” І обережно поцілувала ледь впалу, бліду щоку, зронивши на неї щось солонкувате, світле й гаряче, яке вислизнуло з її очей. А потім роззирнулась навкруги і побачила аж ген до обрію лише кам‘янисту пустелю, вкриту друзками бляклої слюди. Та куди ж це їх ще занесло?! Норильцєв і Нкса безпорадно тупцювали поряд. І в кожному слюдяному уламку клубочились їхні тіні.

— Сонько, Сонько! — зненацька тіпнувся Нкса і усім своїм тільцем вказав на доньку Кременчука.

Такаманохара рвучко обернулася й зустрілася з ще трохи знетямленим поглядом сірих очей. Таких знайомих, таких… Таких рідних очей.

— Соню, — слабко посміхнулася дівчинка, — ви таки прийшли. Ви таки дісталися…

— Тихо, тихо, Сніжанко, — залепетала Такаманохара, намагаючись як найзручніше влаштувати на слюдяному ґрунті маленькі тендітні плечики. — Не ворушися зайвий раз.

До тями прийди остаточно. Потім побалакаємо…

— Батько… Де батько? Татко де?! І таке в цьому запитання було благання, що збрехати Сніжані Сонька не наважилася. Спочатку повільно, невпевнено, а потім все більше збільшуючи темп, вона розпочала оповідати про події останнього часу.

Коли згадала про свій жах при вигляді того, що не відображується в дзеркалах кристалів, то дівчинка зморено посміхнулася:

— Не лякайтеся, Соню. Це просто татко намагався не згадувати про вас.

— Як це?

— Потім роз‘ясню. Далі, далі…

Коли дійшла до зустрічі капітана з Орієм і згадала про нерозуміння Кременчуком причин згасання цього світу, зморена посмішка Сніжани стала ще й загадковою:

— Орій же все роз‘яснив. Та й ви самі могли здогадатися.

У вас же в суміжному інституті досліди з анігіляції проводили. Ви ж знаєте про них, знаєте про результати.

Швидкість анігіляції будь-якого світу дві цілих та вісім десятих трильйона разів на секунду. Матерія та антиматерія танцюють одна з одною танок вічності. Втім, якщо оту секунду розтягнути, всередині її опинитися, то…

Але Такаманохара майже не слухала її, рвучко випроставшись і стривожено озираючись на своїх хлопців, що уважно дослухалися до розмови. Певною мірою, Норильцєв це явно робив.

— Ти звідки?!.. Про інститут?

— Я, Соню, про вас набагато більше знаю, ніж поки що татко. І рада цьому знанню. Ми ще поговоримо про це.

Далі, далі…

— А що „далі”? — знизала плечима Сонька, пружно гойднувши своїми невеличкими оголеними грудьми і думаючи про щось своє. — Далі звідкись оті двійники електраторові вистрибувати розпочали. Багато двійників.

Не менше, ніж в Орія вершників. Він зараз разом із батьком твоїм, Сніжано, б‘ється з ними. А ми ось тут… І безпорадно озирнула слюдяну пустелю.

— Б‘ються?!? — стривожено здійнялася на ліктях дівчинка. — Орій б‘ється?! А Дарт Вейдер?

— Там же. Бачила, як височив над гоблінами своїми.

— Боже! Це ж… це ж… Соню, ви маєте повернутися туди, маєте! Робіть що хочете, але не дайте Орію та Дарт Вейдеру в близький контакт увійти, бо тоді…

— Що — „тоді”?

— Катастрофа. Менших розмірів, ніж з Дар Ветером, але… Ми ще не готові. Не готові ми!

— Та до чого?

— Анігіляція зі швидкістю трильйони разів на секунду — це природна вібрація мегавсесвіту від зіткнення усього огрому наших з вами добрих та не дуже вчинків. Вібрація напруги. Але якщо її порушити безпосереднім зіткненням…

— Кого?

— Не „кого”, а „чого”. Ніколи роз‘яснювати! Соню, ви маєте терміново повертатися назад. Благаю вас, розбороніть безпосередньо Дарт Вейдера та Орія, розбороніть!..

— Тихіше, тихіше! Заспокойся, Сніжано! Я б з радістю, але… Але ЯК???

Дівчинка раптом застогнала і, наскільки могла — швидко, здійнялась на рівні. А потім, стиснувши малесенькі кулачки біля грудей, обтягнутих сріблястим комбінезоном, заволала до алюмінієвого неба:

— Татко, татко, згадай Соню! Згадай!.. Ти чуєш, згадай! І знову якась величезна пружна маса хитнула стерильне повітря лискучого світу. Ні, навіть не саме повітря, а кожний атом усього дзеркального оточення, кожну молекулу тіл усіх живих істот, в ньому сущих. Нкса нажахано притиснувся до Зоребора, а той, в свою чергу, примружившись, поклав свою ртутну руку на плече Такаманохари.

— Згадай, батьку, згадай!..

Соньці здалося, що слюдяні уламки безмежної кам‘яної пустелі почали втрачати свою бляклість для того, щоб мільйонами дзеркальних сколків заблищати аж ген до обрію.

— Згадай, батьку, згадай!

В кожному сколку почали ворушитись якісь тіні. Вони збільшувались, точилися в навколишній простір тьмяним маревом, аби почати згущуватись в ньому якимсь клуб‘ям.

А потім це клуб‘я почало нагадувати мінливі форми напівпрозорих мечів, коней, людей, що метушилися зовсім поряд з мандрівниками.

— Згада-а-а-ай!!!

Ртутний протез Зоребора боляче стиснув плече Соньки, а потім… Потім їх відірвало від землі та й знову жбурнуло до сліпучого дзеркального тунелю, довжиною вже не в одну, а в декілька вічностей. Щось величезне, розміром в цілий всесвіт, майнуло поряд і блукальців викинуло просто на скляну ковилу, під ноги срібних коней та фіолетово оплащованих гоблінів.

У вуха вдарили гучні крики, тягучі хрипи й коротке ржання, глухі звуки ударів. Сонька ледве встигла крутнутися на місці, висковзуючи з-під великого конячого копита. І по тому, як боляче воно дряпонуло шкіру на боці, зрозуміла, що витівки з голограмними виставами скінчилися.

Зоребор в пружному стрибку дістав ногою невисокого дубль-електратора, що сунув просто на нього та й збив його на землю, встигнувши вихопити в нього з рук лазерний клинок. Не зупиняючись, змахнув їм по широкому колу, майже навпіл розтинаючи іншого двійника, що вже було заніс свою зброю над розгубленим Нксою. Повалив крчовника долі і загрозливо завмер над ним, захищаючи від усіх небезпек цього клятого задзеркалля.

Соньці завмирати було ніколи. Сонька крізь щілину між двома срібними конячими крупами, що утворилася на невловиму мить в розпалі бою, побачила Орія та Богдана.

Вони з двох боків наближалися до високої зловісної постаті у фіолетовому плащі з білим підбором. „Дарт Вейдер!” — зрозуміла Такаманохара. А ще вона зрозуміла, що Орій зі своїм довгим мечем першим дістанеться до чорноголового електратора.

— Ні-і-і-і!!! — загорлала чи то вона, чи то Сніжана зі свого далекого далеку. І ще не відзвучав отой горловий крик, як Такаманохара, не встаючи, крутнулася на місці й ковзнула просто під черево чергового коня, що загрозливо здибив копита над її відчайдушною головою. Щось жорстке й тупезне дісталося її лівого плеча, яке миттєво вибухнуло ламким болем. Але дівчина вже уникала чергового удару й кидалася просто поміж фіолетовою постаттю електратора та срібною — Орія, який вже здійняв над ним свого довжелезного меча.

— Давай, друже, давай! — кричав десь ізбоку невидимий капітан. — Рубай його, рубай!

— Ні-і-і!!! — знову заволала Такаманохара, хапаючи Орія за руку — той аж поточився з несподіванки — та й відтягуючи його назад.

— Ах ти, лахудра! — зматеріалізувався поряд Кременчук і вхопив дівчину за її синяве волосся, ані трохи не дивуючись її оголеному вигляду. А, може, й навпаки. — Геть звідси, шльондра! — сплюнув кров‘ю. — Казав же — вб‘ю!

А Дарт Вейдер, гучно шиплячи, вже задкував під прикриття своїх двійників і Орій трохи знічено тупцював на місці, і Зоребор прорубав лазерним мечем шлях до Нкси, що вже стрибав на Кременчука та й виснув на його руці:

— Відпусти Соню, Крчуче, відпусти!

— Ах ти, виродку! — розлючено відмахнувся капітан і піррянин, здійнявшись у повітря, по широкій дузі полетів просто на потрощену скляну ковилу, що виставляла йому назустріч гостряки сколків.

Нксі здалося, що, чи то від обурення, чи то з переляку, в нього зненацька почало темніти в очах. Чи то насправді було так? Виставивши уперед обидві свої худесенькі кінцівки, крчовник очікував жорсткого удару об друзки ртутної трави. А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок. Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок. Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Нкса перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Нксу лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Крчовник застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Ну й нехай, що поки що скособоченою! Зате вони із Сонею, та особливо — Ігрем, всередині її трохи підлатали. Ігр казав, що на орбіту виходити вона ще не здатна, але в якості літака „Софію” вже можна використовувати. Цікаво, що то воно таке є — літак? Треба буде в Ігра запитати. Але ж…

Крчовник раптом сіпнувся усіма своїми стеблами й, намагаючись сфокусувати зір, роздивився навколо. Бо зненацька згадав, що в останній раз він бачив Ігра в дуже неприємному становищі, коли навколо них буяла страшна бійка. А зараз навколо буяла дзеркальна порожнеча. Ну, майже порожнеча.

Капітан Крчук, стоячи навколішках просто над срібною бандурою, на яку впав його кашкет з червоною околичкою, трусив головою, намагаючись прийти до тями. Соня в золотавому комбінезоні — стоп! вона ж усього його покраяла ножицями!? — хапала широко роззявленим ротом прохолодне повітря, сидячи просто на скляних друзках і обіпершись спиною об люстро торосу. А Ігр… Де Ігр?!?

Трохи дивуючись неслухняності кошлатого тіла, Нкса перекотився набік і нарешті побачив свого друга. Той, упершись грудьми у довжелезний, майже півтораметровий меч, що стояв сторч посеред склистого безладу, вже похитувався на рівнях, намагаючись остаточно прийти до тями. — Ігре! — радісно вискнув Нкса. — Де ти такого меча дістав?

Зоребор, мовчки, порожніми очима зиркнув на піррянина, а потім перевів знетямлений погляд на свою зброю. По мірі того, як він роздивлявся її, очі хлопця приймали осмислений, але вкрай здивований, вигляд. А десь за хвилину він рвучко здійняв меча вгору, зморено милуючись тим, як срібні відлиски грають на його лискучому клинку.

— Боже! — видихнув кволо. — Це справжня трипільська зброя! З гіперборейського металу.

— Поцупив таки в Орія! І коли встиг? — почулося з боку Кременчука і піррянин рвучко обернувся на голос.

Капітан вже теж стояв на рівнях, зі злістю натягуючи на голову свого кашкета. Обличчя його було якесь схудле, наче він був на межі виснаження, а під очима застигли темні — аж чорні! — плями.

— Та я цього меча вперше бачу! — розгубився Норильцєв.

— Сподіваюся, що й в останній, — сказав, наче сплюнув, капітан і, повернувшись до хлопця спиною, ще доволі непевними кроками почвалав до відчиненого люку „Софії”, похрумкуючи битим склом. Хрум-хрум… хрум-хрум… хрум…

— Богдане, ти куди?

Голос Такаманохари був такий слабкий, що, здавалося, його не можна було почути навіть на відстані руки від неї.

Капітан почув. Хрумкання на мить припинилось, а потім Кременчук одним довгим стрибком опинився біля дівчини.

Схопив її за грудки, жмакаючи золотаву тканину комбінезону, і одним дужим ривком здійняв її на рівень свого обличчя.

А потім два рази, хльостко, навідліг, вдарив її по щоках.

У Соньки лише голова два рази безвільно з боку в бік хитнулась.

— Соню! — скрикнув Зоребор, хутко вистромлюючи меча й кидаючись до них.

— Ні! Не треба! — згукнула дівчина, не відводячи прямого погляду від розлютованої мармизи капітана. І не зрозуміло було, до кого вона звертається: чи то до нього, чи то до Норильцєва, який відразу ж завмер, почувши її голос, чи до когось іншого, невидимого в цій лискучій порожнечі. — Не треба!.. Зрозумій, що це саме Сніжана, Сніжана просила, щоб я їх розборонила. І я починаю розуміти її, бо Сніжана…

— Не чіпай! — відпустив Кременчук тканину Соньчиного комбінезону. — Не чіпай доньку!

— Та я ж нічого, нічого… — несподівано розгублено залепетала дівчина. — Вона гарна в тебе, дуже гарна.

Справді! А розумна ж яка!.. Просто вундеркінд. У її-то рочки у фізиці щось петрити, про анігіляцію знати…

— Фізиці… Фізиці?! Та в неї з тих наук завжди посередньо було. Ти про кого мені кажеш, про кого?!? І хто тобі дозволив у нашу бійку встрявати, хто!?

— Богдане!..

— Стули пельку! Стули пельку, шльондра! — знову здійняв свою важку долоню Кременчук. Сонька аж зіщулилась в очікуванні удару. Затято не ухиляючись від нього.

Але капітан, щосили просто відштовхнувши її убік, розвернувся й знову швидким і вкрай знервованим кроком попростував до відчиненого шлюзу, щось злісно бурмочучи собі під ніс і розлючено вимахуючи руками.

— Богдане!!!

— Та киньте ви його! — мовив Зоребор, з мечем наближуючись до Такаманохари. З іншого боку до неї підтягувався Нкса, тримаючи в руках забуту Кременчуком срібну бандуру. — Киньте, їй-бо! В нього остаточно дах поїхав. В нашій ситуації нам тільки божевільного капітана не вистачає.

— Та не божевільний він, не божевільний! — рвучко обернулася Сонька до Норильцєва. Очі її були повні сліз, а на щоках пашіли червоні плями від отриманих ляпасів. — Він, може, найнормальніший з усіх нас. Бо любить. Любить доньку свою усім, усім собою, а не якимись там окремими частками душі чи тіла.

— Соню, — вражено здійняв брови Норильцєв, — ви що?..

Ви закохалися в нього?!

— Та пішов ти! Закохалася!.. Що ти, пацан, взагалі про кохання знаєш?

Риси обличчя Зоребора загострилися. Якось враз і до не можна. Торкнешся — обріжешся.

— Про кохання?.. Про кохання я, може, й небагато знаю.

Але дещо знаю про Арканар. І про дівчину Румату, яку ми кинули напризволяще через власну любов до цього клятого життя. Може, і нас так само варто кинути? А ще я знаю про…

Він захлинувся власними словами, ухопившись ртутною рукою за горло. Настала ніякова мовчанка. Капітан зник в темряві розчахнутого люку „Софії”.

— Вибач, — жіноча долоня обережно лягла на срібний протез, — вибач, Ігорю. Я не права. Ми ж усі в одному човні, в одній… — …нескінченності, — вибачаючи, переінакшив Зоребор Соньчине слово «любов». І спробував перевести розмову на інше: — До речі, Соню, а що там Сніжана про суміжні інститути казала? В яких це таких наукових установах ми працювали?

Обличчя Такаманохари миттєво набуло такого червоного кольору, що плями від ляпасів цілком розчинилися в ньому.

— Та це… Та то… Та це Сніжані… Її перервало тихесеньке дзижчання, що полинуло від їхнього літального апарату. Вхідний шлюз повільно зачиняв стулки, відрізаючи його від зовнішнього світу.

Норильцєв з Такаманохарою обмінялися швидкими поглядами. Нкса, що до того тупцював біля них, трохи злякано скам’янів на місці.

— Що?! — видихнув він. — Що він робить?!?

— Хоче, мабуть, на самоті побути, — невпевнено мовила Сонька. Ігор стривожено хилитнув мечем:

— На самоті? Воно б і нічого, що на самоті, як би не в його стані та на діючому кораблі.

— Як це — на «діючому»?!

— «Софія» тепер може пересуватися, як літак, — з дитячою пихатістю мовив Нкса. — Це ми з Ігрем зробили.

Сонька першою зірвалася з місця, кинувши перед тим розлючений, як ото нещодавно в капітана, погляд на Норильцєва. Той задзеленчав за нею слідом усім своїм залізяччям. Але вже було пізно.

Непевно хитнувшись, «Софія» вже вирівнювала свій скособочений край, здіймаючись над полем торосів. На хвилинку завмерла в алюмінієвому небі. А потім рвучко підстрибнула вгору, навскіс краючи його й зникаючи з поля зору ошелешених мандрівників.

Отже, маємо… Маємо те, що нічого не маємо. Окрім срібного музичного інструменту та довжелезного меча.

Останнього Зоребор роздивлявся особливо уважно.

— Треба ж, — мовив, — зовсім не пам’ятаю, звідки він взявся. В мене ж отой дурнуватий лазерний клинок був.

Слабка, до речі, зброя виявилася, — скривився. — При різкому ударі справжню сталюку ледве бере, на іскри розсипається. От мій акінак!.. Ви, до речі, не помітили: капітан з ним був чи ні?

— Не помітила, — буркнула Сонька.

Норильцєв явно напрошувався на розмову, пробуючи хоч якимсь чином знівелювати свою помилку щодо Кременчука. Адже не можна було того одного на „Софію” відпускати, не можна! Але Такаманохара на розмову налаштована не була. Ковзнула поглядом по Нксі, який захоплено роздивлявся Мамаєву бандуру. Діти! Сущі діти.

Не розуміють, що вони без харчів, без води, без будь-яких засобів існування, кинуті напризволяще в цьому, абсолютно чужому для людині, світі. От лихо!.. Навіть в Україні становище не було таким загрозливим.

Нкса на переживання дівчини уваги не звертав:

— Та воно взагалі незрозуміло що й звідки береться, — підтримав він нить думки свого друга й видобув з бандури різкий акорд. — От ця штука. Звідки вона? А ось синтезатора Ігрева ми на борту, навпаки, не бачили. Адже не бачили, Ігре?

— Ні, не бачили, — відгукнувся той, винуватими очима спостерігаючи за Такаманохарою.

Та уважно роздивлялася навколишні тороси. В їхній сліпій та урочистій лискучості не було помітно жодних рухів. Навіть її власних. Або Ігоря з крчовником. Тобто, якщо вірити Сніжані, капітан остаточно заблокував всі згадки про них. Але ж про себе мав пам‘ятати?!

Повільно здійнявши очі, Сонька розпочала обстежувати пласке дюралеве небо, наповнене незрозумілим світлом.

Там теж було порожньо. Боже, що воно робити!? Куди йти?

Де Богдана шукати?

Черговий акорд, видобутий Нксою з надр срібного інструменту, закінчився якоюсь тривожною вібруючою нотою. Вона ніяк не могла стихнути, тремом струменіла по шкірі, тонкою спицею торкалася оголеного серця, і Сонька, не витримавши, рвучко повернулась до піррянина з наміром посварити його, але… Але, як і Зоребор з Нксою, завмерла, спостерігаючи за тим, як, повільно висуваючись з-за верхівки найближчого кристалу, більмасте небо пронизує величезна срібна голка. Саме з її боку доносився отой звук, що нагадував вібрацію туго натягнутої струни. Або тятиви.

Відстані в цьому світі визначати було дуже важко.

Взагалі неможливо було тут відстані визначати. Але, намагаючись користуватися мірками рідної планети, Сонька вирішила, що дивна голка рухається на вишині кілометра з гаком. Тоді виходило, що довжина утворення була не меншою, ніж метрів із триста. Що це за дивина така нова?!

Вони втрьох, вкрай розгубившись, ще вдивлялися в цю дивовижу, коли в алюмінієвому небі з’явилась невеличка цяточка, що явно відокремилася від голчастого утворення.

Цяточка зростала на очах, швидко наближаючись до схарапуджених мандрівників. І вже за пару хвилин стало зрозумілим, що це щось на кшталт літаючого мотоцикла без коліс, осідланого срібним…

— Дар Ветер?! — видихнув Норильцєв, вдивляючись в дивного мотоцикліста. — Здається, Дар Ветер…

— Отой, котрого ви першого зустріли? — ворухнула пошерхлими губами Сонька. — На обшивці «Софії»?

— Угу…

— А що це за апарат під ним такий летючій? Мені щось на згадку Птахи Святого Міка спали. Арканаріанські…

— Угу…

— Та що — «угу»! Скажи краще… — тепер вже Такаманохара пробувала розговорити Норильцєва, але той не звертав на неї жодної уваги. Хоча останнє слово почув.

— Арканаріанаські?.. — видихнув раптом. — Ну, звісно, арканаріанські! На них ще Румата класно гасала.

Розгорнути цю тему йому не дав особисто срібний мотоцикліст, що вже зупиняв свій апарат і легко зістрибував з нього.

— Привіт! — кинув до Зоребора. — Давно не бачилися. А тебе як звуть, друже? — і схилився над піррянином, протягаючи йому велику дужу долоню.

— Нкса, — пискнув той. — А ви Др Ветр?

— Др, др, — засміявся мотоцикліст і, випроставшись, уважно подивився на Такаманохару: — А ви, як я розумію, товаришка Сонь Іа?

Сонька було якось дивно знітилася, але потім знизала плечима й ствердно кивнула у відповідь. Дар Ветер вже відверто вивчав її обличчя, але за хвилину порушив ніякову паузу:

— У вас, здається, щось трапилось? Щось я не бачу вашого зорельота. І Богдана Івановича.

— Він… Він, мабуть, за Сніжаною полетів.

— Зрозуміло. Так, може, й ми полетимо? Чого чекати?

— На цьому? — Сонька дещо зневажливо зміряла поглядом безколісний апарат. — На цьому вашому мотоциклі лише один пасажир вміститься. Ну, хіба що з Нксою…

— На космоциклі…

— Чого? — не зрозуміла дівчина.

— На космоциклі, кажу, а не на мотоциклі. Загалом-то, цей апарат призначений для пересування на орбіті. Але через непридатність базового корабля до посадки на планетні тіла та в зв‘язку з не передбачуваними обставинами… І оті „не передбачувані обставини” дуже не сподобались Такаманохарі.

— Пропоную зробити наступним чином, — продовжував тим часом Дар Ветер. — Спочатку я на „Софію” перевезу…

— Куди?! — в один голос вигукнули Сонька й Норильцєв.

Але якщо в хлопця голос був радісний, то у дівчини явно стривожений.

— На „Софію”, — тицьнув здійнятою рукою Дар Ветер в голчасте утворення, що нерухомо завмерло у вишині. — Так в мене мій літальний апарат називається. — І в нас теж… Називався.

— Ну, то й що? — знизав плечима Дар Ветер, підкреслено не звертаючи увагу на те, що про земний апарат мовилося в минулому часі. — В кожного з нас своя „Софія”… Але, до діла. Отже, спочатку я переводжу Ігоря з Нксою, а потім повертаюся за вами, товаришка Сонь Іа. Згодні?

Сонька лише знічено розвела руками.

Такаманохарі здалося, що їй цілу лискучу вічність довелося очікувати повернення Дар Ветера. Давно вже вона не відчувала такої самотності. Навіть в Україні. І тому, коли срібний космоцикл знову плавно опустився на скляні друзки, вона, не стримавшись, відразу ж кинулась до нього. І так само відразу ж засоромилася свого пориву, скоса зиркнувши на мешканця цього урочистого, але незатишного світу.

— Ви вже вибачте мені, — зробив вигляд, що не помічає цієї метушні, Дар Ветер. — Затримався трохи. Дуже вже здивувалися ваші хлопці тому, що на борту побачили.

— Чому?

— А це вже нехай вони самі розкажуть.

Сонька, що вже була здійняла ногу, маючи намір осідлати заднє сидіння космоциклу, так і завмерла в цій незручній позі.

— Богдан?!? — видихнула.

— Та ні, — відвів вбік свої срібні очі Дар Ветер і щось мінливе змінилося в його обличчі, від чого воно відразу ж нагадало Соньці обличчя Орія, крізь яке проступали риси Кременчука. — Ні, — повторив і вже сам заметушився, допомагаючи дівчині зайняти її місце. — Та ви сідайте, сідайте!

А Такаманохара тільки зараз зрозуміла, що за зовні спокійним виглядом космоцикліста з самої першої миті їхньої зустрічі приховується неабияке напруження.

— Що трапилося, Даре?

Той швидко пробарабанив пальцями по керму, скоса зиркнув на дівчину і, врешті решт, наважився:

— Ми загубили Богдана Івановича, товаришко Сонь Іа.

— Як це?! — ахнула вона.

— Сталося найнебезпечніше. Він увійшов в себе. Свого часу це трапилося зі Сніжаною. Вона дуже переживала розлучення батьків і… Спасибі вам, що ви знайшли її на орбіті.

— Почекайте, почекайте, — лихоманково намагалася щось зметикувати Такаманахора. — Але, наскільки мені відомо, Богдан… Іванович розлучився з дружиною опісля смерті доньки. Як же вона могла ПЕРЕЖИВАТИ цей факт?!

Хоча… Стоп!.. Вона ж жива… Нічого не розумію, остаточно заплуталась…

— Важко зрозуміти світ, побудований за законами ментальної фізики, але ви вже повірте мені на слово… Я ще не певен, але… але в тому, що Сніжана знову почала повертатися до життя, є особисто ваша заслуга, товаришко Сонь Іа…

— Звіть мене просто Соня.

— Добре. А різниця між її тодішнім станом і станом Богдана Івановича, в якому він перебуває зараз, полягає в тому, що він намагається шукати доньку і тому залишатиме сліди, як би не блокувалась його свідомість для всього іншого. Моя „Софія” обов‘язково його знайде.

— Так чого ж ми розсілися! — захвилювалася Такаманохара. Вона майже нічого не зрозуміла з пояснень Дара Ветера, але розбиратися з цим було ніколи. — Летимо, летимо!..

Здійнялися плавно й швидко. Соньці аж памороки трохи забило, але вона миттєво взяла себе в руки, спостерігаючи за тим, як внизу аж ген до обрію, вигинається сліпуча поверхня, вкрита геометрично правильними вертикальними торосами. Вона вперше не поспіхом могла роздивитися її з такої вишини. І чомусь цей краєвид нагадав Такаманохарі величезний майдан, вкритий… Ні, не натовпом… А тисячами задумливих, і дзеркально-скам‘янілих в своїй задумливості, людей.

А попереду зростала голка дарветеровської „Софії”.

Вірніше, з цієї точки огляду це була вже не голка, а довжелезний тонкий циліндр з повздовжним рядом ілюмінаторів, що уходили аж в срібну нескінченність дюралевого неба. Вдалині циліндр розпливався легкими крилами-стабілізаторами, в площинах яких, вочевидь, були приховані маршові двигуни. Загалом, конструкція була абсолютно несхожою на конструкцію Соньчиної „Софії”.

Космоцикл плавно вплив у просторий світлий ангар, від якого в обидві боки відходив довгий і прямий коридор, що, вочевидь, тягнувся через увесь зореліт. Вгорі срібним штрих-пунктиром ледь мерехтіли плафони, схожі на плафони ламп денного світла. Не дивлячись на певну вузькість, простору тут було набагато більше, ніж в їхньому дископодібному експериментальному космокатері. Це Сонька зауважила з певним смутком, йдучи поряд з господарем цього корабля й ковзаючи поглядом по дивних напівпрозорих ребрах, що через рівні відстані попід самою стелею виходили з однієї стінки коридору та й зникали в іншій. Всередині ребер пробігали зеленкуваті іскри.

— Гармати протиметеорного захисту, — роз’яснив Дар Ветер, вловивши один з поглядів Такаманохари. — За потребою перетворюють матерію на вакуумну піну.

— Ну, для чого ж так радикально, — хмикнула дівчина, думаючи про щось своє. — Вистачило б того, щоб на порох потрощити.

— Ні, не вистачило б. На космічних швидкостях навіть звичайна плазма або молекули газу, не кажучи вже й про згаданий вами порох, так можуть корабель пошматувати, що — ой! Самі знаєте. Вакуумна піна — надійніше. Це стан майже цілковитого відносного небуття і він жодним чином не взаємодіє з реальним буттям матерії. Їхні голоси лунко розносилися по всьому кораблю.

Попереду був уже видний кінець коридору, за котрим вгадувалася якась порожнеча і з якої чулося чиєсь вовтузіння.

— Гармати… — хлюпнулось вовтузіння зневажливим голосом Зоребора. — Вакуумна піна… Не взаємодіють вони, розумієш. Мене більше цікавить, як це ви з капітаном взаємодієте? І обернувся до Дар Ветера й Такамнохари, що як раз увійшли до величезної рубки, передня частина якої прозорим склом була розчахнута просто у лискучий простір. Рука хлопця тримала ріднесенький акінак, залишений ними разом з Кременчуком десь на полі нещодавньої битви. Нкса біля його крісла марудився зі срібною бандурою. Поряд лежав меч Орія і… синтезатор, зниклий з борту «Софії».

— А й дійсно, звідки?! — рвучко розвернулася Сонька обличчям до капітана не її «Софії». — Ви ж казали, що Богдан загубився…

— От-от, і нас це дуже цікавить, — відгукнувся на її здивування Норильцєв.

Але Дар Ветер, не звертаючи на це здивування жодної уваги, зробив крок повз дівчини, ледь торкнувшись її плечем і наблизився до широкого пульту з горизонтальними екранами. Пульт якось непомітно переходив у скло, за яким розпростерлася дзеркальна безодня. Кременчужіанин доторкнувся до чогось поміж екранами і безодня наповнилась рухом, проявляючи потроху кожен кристал у ній сущій: „Софія” розпочала рухатись, самій їй лише відомим, курсом.

— Ветере? — порушила Такаманохара мовчанку, що явно затягувалась.

— Так-так, — неуважно відгукнувся той. — Я тут. — І, нарешті, обернувся до мандрівників. — Давайте, я вам все трохи згодом роз’ясню? А зараз допоможіть мені, дуже прошу. Згадуйте Богдана Івановича, згадуйте! Це має, має допомогти!

— Та чому допомогти!? — випростався Зоребор, якому ще не було відомо про втрату Кременчука. Попереду і водночас на екранах повільно пересувалися дзеркала Кременчука.

А Сонька нічого не стала роз’яснювати хлопцеві. Вона не могла відірвати погляду від обличчя кременчужіанина.

— Хто ви? — видихнула зненацька.

Дар Ветер примружив очі:

— Здається, ви зрозуміли… Розумна ви жінка, товаришка Сонь… Соня. Так, я — трохи Орій, трохи — Мамай, і трохи…

Тепер випростався навіть крчовник. — …трохи — Богдан Іванович. Бо усі ми знаходимося у світі, який зветься Кременчук. А є ще світ Норильцєв, світ Нкса і безліч інших світів, для ліку яких ще не вигадано чисел.

— Але, — хрипко вимовила Сонька, — але тоді що ж виходить? Якщо вам вірити, звісно. Тоді якою ж… якою ж людиною має бути Богдан, якщо усі ми — лише частка його! І відчула, як величезна зласкавлена хвиля, що боляче здійнялася з глибин переляку й нерозуміння, раптом наринула на неї.

— Так, — кивнув головою Дар Ветер, — тільки він сам не знає про це. Втім, як і переважна більшість усіх інших істот, що аж нічого не відають про самих себе. Але… — він майже впритул наблизився до Такаманохари, — але товаришко…

Соня, ви, здається, кохаєте його.

Остання фраза, на відміну від нещодавнього запитання Норильцєва, носила явний стверджувальний характер. І Сонька, уся розчахнута назустріч цьому сліпучому світу, чомусь не заперечувала цього. Гаряча хвиля ласкавого, світлого й щемливого зростала, мов та цунамі.

— Ось! — раптом відсахнувся від неї Дар Ветер. — Здається, можна розпочинати. Здається, велика ненависть таки зрівнялася з великою любов’ю. І, посміхнувшись до чогось всередині самого себе, повернувся до Ігоря з Нксою. Але очі його залишалися стривоженими й сумними:

— Згадуйте Богдана Івановича, друзі, згадуйте!

Але Зоребор на це й досі налаштований не був:

— Почекайте, почекайте, Дар Ветере! Що ви мали на увазі під світом Норильцєв? Чи світом Нкса?

Кременчужіанин важко зітхнув, кинувши ще один погляд на Такаманохару, а потім зробив якийсь швидкий порух. Поміж мандрівниками та екранами, на яких продовжували пливти, граючи ртутними відлисками, дзеркальні тороси, виникла напівпрозора зеленкувата поверхня. Кольору іскор в ребрах антиметеорних гармат.

— Річ в тому, — мовив Дар Ветер, — що безліч світів, про які я казав, створюють Малі Всесвіти. А справжній, Великий Метавсесвіт, якщо утрирувати, то являє собою от таку фігуру…

Слідом за плавним рухом долоні Дар Ветера на зеленкуватій поверхні з’явилося чітке, яскраво-зелене зображення вісімки, покладеної на бік. Такий собі знак математичної нескінченності.

— Цей Метавсесвіт не є нерухомим в певному розумінні цього слову. Він рухається таким ось чином… І Дар Ветер швидкими жестами прималював до вісімки стрілочки. Перед екранами завмерла отака фігура:

— А тепер уявимо, що зовнішній спостерігач…

Але тут Нкса, якому було зовсім нецікаво слухати ці нудні пояснення, підстрибнув на місці, тицяючи кінцівкою у лобове скло зорельоту:

— Дивиться, дивиться! Що це воно там таке?

Дар Ветер одним коротким жестом погасив зеленкувату поверхню разом зі стрілчастою вісімкою і щось зробив із пультом, від чого на горизонтальних екранах почало швидко зростати зображення невеличкої плямки, яку помітив піррянин.

За декілька мовчазних хвилин стало зрозумілим, що в улоговині, майже вільній від гігантських кристалів, безсило розпластався диск земної «Софії».

— Скафандри, — раптово посуворішалим голосом мовив Дар Ветер, — всім надіти скафандри!

Богдан стояв просто навпроти Дарта Вейдера, що мовчки завмер на нерівній поверхні, вкритій уламками слюди. Яким чином „Софія” вийшла на це місце, Кременчук так і не зрозумів. До того він неодноразово кидав апарат з боку в бік, пробуючи водночас збільшити й висоту польоту.

Але старенька „Софія”, натужно вібруючи кожним покаліченим стиком, не здіймалася вище трьохсот метрів.

Як взагалі не розвалилася, не можна було зрозуміти.

Зараз біля її борту, безсило обіпершись спиною об порубцьовану поверхню, сиділа Сніжана. Коли Богдан помітив її, то вона була одна. А потім, вже опісля посадки, невідомо звідки взявся й електратор, випірнувши зненацька з-за лівого краю борту. І капітана не покидало дуже погане відчуття того, що його доньку використали в якості наживки.

Але, як би там ні було, зараз Кременчук на міг підійти до Сніжани, не оминувши творця Зірок Смерті, що зловісно завмер поміж ним та нею.

— Ну, — скривився капітан, — так і мовчатимемо?

— Ш-ш-ш, — насмішкувато прошипів Дарт Вейдер.

— Що, задоволений? — зробив Богдан крок назустріч електратору. — Зловив, кажеш?

— Ш-ш-ш…

— Посичи, зміюко, посичи. Я тобі зараз жало-то вирву!

— Тато, в нього меч!..

Слабкий скрик Сніжани співпав зі стрибком Кременчука. Цього, втім, чекав і Дарт Вейдер. Крутнувшись на місці і віялом розкидаючи в боки краї плаща, він ступив трохи ліворуч, водночас зриваючи з поясу лазерного клинка. Але спізнився. Попереджений зойком доньки, Богдан неймовірним зусиллям трохи змінив траєкторію стрибка, впав і перекотився по жаским уламкам, змінюючи диспозицію.

Вчасно. Сніп зеленкуватих іскор посипався з уламків слюди саме в тому місці, на яке він тільки-но приземлився.

— Сніжано, швидко в „Софію”! Бігом, донечко, бігом! — загорлав Кременчук, крутнувшись на місці і пробуючи ударом ноги підсікти електратора.

Не вийшло. Але і в того не вийшло в другий раз дістати капітана своєю лазерною зброєю.

— В апарат, Сніжано!..

— Ш-ш-ш-ш!..

Кременчук відштовхнувся від уламків бляклої породи обома ногами і, плямистою камуфляжною ракетою навскіс краючи простір, полетів просто на електратора, хапаючи його за руку й намагаючись видерти з неї меч.

— Тато!..

Але Богдан вже не чув доньки. Богдан вже входив у той ментівський бойовий раж, коли перестають існувати сторонні звуки та образи й зі всіх явищ усього світу залишається лише небезпечне явище ворога. Якого треба взяти. Пов‘язати. Знешкодити. Знищити. Остаточно.

Назавжди.

— Ах, ти!.. Ш-ш-ш…

Удар. Ще один. Захват. Руку — в бік… І раптом капітан з жахом відчув усю нелюдську міць тіла, захованого під фіолетовим вбранням. Ухопивши вільною кінцівкою землянина за грудки, Дарт Вейдер здійняв його і з такою силою жбурнув вниз, що в цій кам‘янистій улоговині враз стало на декілька уламків більше.

— Тато-о-о!!!

А в Богдана з очей сипалися іскри. І лише за мить він зрозумів, що це є іскри з лазерного клинка, який невпинно насувається на нього.

— Ч-чорт!

— Тримай, Богдане Івановичу, тримай!..

Щось задзеленчало праворуч від капітана. І, до болю скосивши очі, він інстинктивно ухопив рукоять Зорборівського акінака, що знову крізь усі відстані та непорозуміння повертався до нього й допомагав відбивати черговий випад електратора.

А від дивного апарата, схожого на якусь модерну помісь земного мотоцикла й арканаріанського Птаха Святого Міка, до нього біг кремезний чолов‘яга в яскраво-срібному гнучкому скафандрі. Але, не дивлячись на те, що саме він шпурнув йому зброю, це явно був не Зоребор.

— Тримайся, Богдане Івановичу, тримайся! — кричав чолов‘яга. — Зараз я з ним розберусь.

Орій? Мамай?? Дар Ветер??? А, чи не все одне!

— Ні, — загорлав Кременчук, оскаженіло фехтуючи з електратором: лише іскри вусебіч летіли, — ні! Я сам, сам!

Сніжану, Сніжану прикрий!

А чолов‘яга, наче не чуючи цього збожеволілого крику, вже наближався аж до самого місця двобою.

— Геть! Геть я сказав!!!

Хльосткий удар Богданової ноги відкинув людину в скафандрі вбік. Удар руки відбив черговий випад лазерного клинка. Згодилося таки сороріанське навчання.

— Тато, тато! Пусти Дар Ветера, пусти! Ти тут не подолаєш електратора, не подолаєш. Лише він…

Таки Дар Ветер? Але… Але це я-то електратора не подолаю?! Ні, брешете! Подолаю. Я зобов‘язаний це зробити. Бо я самотужки відкинув усіх своїх помічників, усіх своїх друзів. Усіх, хто тягнувся до мене, недоумкуватого. Це, мабуть, найбільша дурість мого недолугого життя. Але ніколи шмарки розвозити, ніколи!

Бо я лишився з ним сам на сам. Сам!..

— Я сам, сам! — і невловимим, ошалілим в своїй раптовій скаженості порухом, капітан вибив з руки електратора його зброю.

Той аж розгубився на мить і цією миттю скористався Богдан, обома руками стиснувши рукоять свого акінака та й опускаючи його просто на голову Дарт Вейдера. Дзень!..

Лусь… Навпіл. Ні, не голова. А сталеве лезо улюбленої зореборівської зброї.

Тепер вже на мить розгубився і капітан, а електратор, скориставшись цим, схопив його за шию обома руками, здіймаючи над слюдяною поверхнею.

— Ш-ш-ш-ш!..

Задихаючись, Богдан ухопився за металевий шолом, намагаючись скрутити голову клятому Великому та Незнищенному. Напружився так, що, здавалося, зараз в нього луснуть м’язи. І, шукаючи точку опори, припав обличчям до ґратчастої пащеки, водночас намагаючись крізь неї роздивитися мармизу свого супротивника…

— А-а-а-а!!! — раптовий крик Кременчука був жахливий: здавалось, мільйонноголосо загорлала в цьому лункому лискучому всесвіті кожна клітина кожного відображення його понівеченого тіла.

Дарт Вейдер відкинув капітана вбік, наче зламану ляльку і чорним стрімчаком завмер навпроти срібної скелі Дара Ветера.

Але Богдан вже не бачив цього. Схопившись обома руками за своє обличчя, він судомно здійнявся навколішки й розпочав розхитуватися з боку в бік.

— Сніжано, Сніжано!.. Як… як боляче, Сніжанко! Я… Я нічого не бачу!.. Я… я осліп, донечко, осліп!!!

А донька вже бігла до нього і з алюмінієвого неба спускався ще один космоцикл, і затягнута в гнучкий скафандр Такаманохара з іншого боку пристрибом наближалася до Кременчука, разом зі Сніжаною підхоплюючи його під пахви.

— Очі!.. Боже, мої очі!

— Богдане, Богдане, треба уходити звідси!..

— Так, так, татко, йди з Сонею, йди!..

— Ні!.. Тільки разом! Разом з тобою, донечко! Не віддам, не віддам тебе більше нікому, не віддам!!!

— Тату, йди, йди! Бо пізно буде…

Навкруги щось відбувалось. По мірі того, як Дарт Вейдер і Дар Ветер сторожко наближалися одне до одного, в повітрі наростала дивна вібрація, яка пронизувала кожен атом цього, відображеного в самому собі, світу. Здавалось, він зараз замре на невловиму мить та й безгучно лусне, розлітаючись на усі мислимі й немислимі всесвіти своїми дзеркальними уламками. Але це мало трапитись аж за мить, а зараз краєм ока Сонька побачила, що кожен уламок слюди під її ногами розпочинає світитися якимсь райдужним світлом. Наче воно, світло, розкладалося на безліч спектрів в кожному тому уламку.

— Соню, Соню, заберіть татка, заберіть! Ви йому потрібні, дуже потрібні. Я вірю в вас, вірю. Врятуйте його!

— Разом, тільки разом, Сніжано! Де ти, де ти? Я не бачу тебе! Без тебе я нікуди не піду, нікуди!

— Богдане, Богдане, вона права. Бо її… -…моє місце тут, тато. І ти це знаєш. Бо якщо я не буду тут, то десь не стане й тебе.

Кременчук відчув, як не по-жіночому дужі руки хапають його і тягнуть кудись крізь болючу темряву, не дивлячись на його оскаженіле пручання. Потім його кинуло на щось жорстке і він відчув, як це «щось» разом із ним стрімко здіймається в повітря.

— Ні-і-і-і!!!

— Богдане, лежи, не совайся! Бо як впадемо, то й кісток не зберемо. Спокійніше, я кажу!

— До побачення, тато, до побачення-я-я-я! І оте «до побачення» чомусь змусило капітана раптом розслабити всі м’язи та думки і розпочати покірно занурюватися в безодню свого осліплення. Він не бачив, як внизу, під космоциклом, в останньому двобої зійшлися войовничий електратор і мирний дослідник Кременчука. Як потужний стовп різнобарвного полум’я встав поміж ними, а потім розпочав обвалюватися відразу в усі боки, огортаючи своєю різнобарвною сліпучістю кожен предмет, який, коливаючись, перетворювався в ньому на чистий спектр ясних кольорів.

Відриваючись від цих кольорів, від цієї збожеволілої веселки, Сонька на повній швидкості влетіла в шлюз дарветеровської «Софії», де на неї вже чекав Зоребор з порожнім скафандром у руках.

— Швидше, Ігорю, швидше!

Богдан відчув, як його тіло засовують у щось шурхотливе, а потім якнайшвидше тягнуть кудись від місця їхньої зустрічі крізь наростаючу вібрацію кожного атому цього, віддзеркаленого в самому собі, світу. Але йому було все це байдуже. І це збайдужіння не покинуло його навіть тоді, коли важка чорна безодня, в якій він перебував, раптом оглушливо вибухнула і величезним виром закрутилася навколо самої себе, відцентровими силами на шмаття краючи його незряче тіло.