Капітан космічного плавання

IV. Арканар

Капітан неприкаяне пересувався по відсіках апарату. Були вони якісь неприродні й нашорошені. Неприродні своєю незрозумілою прибраністю й нашорошені стерильною чистотою. Вискобленою. До порожнечі. Можна було зауважити, що лад на борту Сонька навела довершений. От тільки в будь-якій довершеності завжди є щось мертвотне.

— Слухай-но, Такаманохаро, — намагаючись виглядати вкрай заклопотаним, кахикнув Кременчук, впливаючи в центральну рубку, — щось я не зрозумів, а де оте динамо піррянське поділось? Та й електровудка твоя, яку в тебе ще на Землі громада інопланетна позичила? І як це ми взагалі без цього причандалля пересуватись стали?

— Мовчки, — якось невпевнено відвела очі вбік Такаманохара, — твоїми молитвами.

„Молитви” Богдан пропустив повз вуха. Він взагалі багато чого останнім часом повз вуха пропускав. Не хотілося йому збурювати — торкнись і вибухне! — атмосферу, яка склалася на борту опісля їхньої „героїчної” втечі з Сорори. Чергової втечі. Це вже ставало звичкою.

Кременчук мимохіть зиркнув на ілюмінатори та екран огляду. Вони мерехтіли нашорошеними, як і все навкруги, та ще й незнайомими зірками. Окрім них, ніяких сторонніх предметів в полі зору приладів не спостерігалось. Поки що не спостерігалось. І раптом Богдан зрозумів, що однією зі складових загальної напруженої атмосфери є їхнє підсвідоме очікування з‘яви поблизу апарату лиховісного чорного трикутника.

— Ні, ну все ж таки, — намагаючись говорити якнайм‘якіше, мовив капітан, — куди ти все це уперла?

— Комірчину тут якусь знайшла, — знехотя відповіла Сонька. — Нехай там увесь цей мотлох полежить. Може, колись ще й стане в нагоді.

— А зараз?

— Зараз?… Все нормально зараз і без нього. Розібралась я з місцевою технікою. Підлагодила.

— Ну?!? З технікою інопланетною вона розібралась! Так ти ж самородок, Такаманохаро!

— Не більше, ніж ти, з твоїми здібностями до чудес інопланетних, — і Сонька скосила очі на ескадрилью з декількох мініатюрних чорних трикутників, що линули навскіс рубки.

От, чорт, знову!.. Варто лише відволіктись трохи і фантоми, народжені його підсвідомістю, розповзаються по навколишньому простору. А, може, й Сонька є лишень витвором його уяви? І Зоребор з Нксою? І смерть Погосяна? Чи, може, усе навпаки: він сам є фантомом, заблудлим у власному хворобливому маячінні? А Пірр з Соророю?… А Земля!?!

„Екіпаж боїться мене”, — раптом зрозумів Кременчук.

Чорні трикутники розпочали прозорішати, викривлятись, і за хвилину розчинились в повітрі, підсвіченому зеленкуватими моніторами. На екрані, розташованому посередині круглого пульту, пульсувала велика помаранчева зірка — одна з найближчих планет нової сонячної системи, куди їх занесло невідь як. І невідь звідки. Навіть такий знавець інопланетної техніки, як Софія Такаманохара — в просторіччі „Така-в-мами-харя”, або Рибачка Соня, на вибір — не змогла б відповісти на запитання щодо методи їхнього пересування огромами Всесвіту.

З відчинених дверей линули звуки синтезованої музики: Норильцєв наполегливо вчився грати на інструменті, знайденому ще при першому відвіданні цього чужинського апарату. Хлопець і сам розслаблявся, і Нксу розважав, який, опісля того, як всі вони прийшли до тями, дещо сторонився людей, ставши напрочуд задумливим та неговірким. Щось відбувалось з крчовником.

— Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю… Пальці у Бога до крові збиті… Не до мене йому… Клич не клич…

[4]

Сумний голос Норильцєва, огорнутий дзюркотливими звуками синтезатора, химерно відлунювався в чисто прибраному космічному апараті. Але…

Але й дійсно, не до нього зараз Богові. І не до Богдана з Такаманохарою. І, навіть — що найжахливіше! — не до спритної і вкрай, мабуть, розгубленої, дівчини Корнелії, яка за мільйони байдужих парсек залишилась сам на сам з моторошністю відкритої зненацька реальності й полчищами напівреальних ворогів. Та майстерно зреалізованою ними смертю. Чи безсмертям?

Все переплуталось в голові Кременчука. Слова й думки, предмети й фантоми, боги й люди. Ті самі люди, які завжди пов‘язують поміж собою в одне ціле отих богів. А зовсім не вигадані для них релігії.

Сумна музика, помережана журливими словами, линула й линула по апарату. По апарату?! По безіменному й бездушному механізму, тобто? Та скільки ж можна!

— Норильцєве! Ігорю! — гукнув Богдан у простір стерильно прибраних приміщень. — А йди-но сюди! І Нксу бери. Справа є.

Музика урвалась і почулося віддалене бубоніння. Новоспечені меломани про щось радились поміж собою. Користуючись виниклою паузою, Кременчук зиркнув на дівчину, яка з усіх електронних сил „літаючої тарілки” продовжувала збільшувати зображення жовтогарячої планети. Потім її увага відволіклась до головного круглого екрану бортового комп‘ютера. Чи що там його замінює на цьому борту?

А на тому екрані вже з‘явилися дві мапи зоряного неба. По їхніх боках пливли стовпчики якихось інопланетних незрозумілих ієрогліфів. Що в них розібрати можна?

Останнє запитання капітан поставив вголос, прислухаючись до шарудіння в коридорах: Зоребор з Нксою вже наближалися до рубки.

— Що розібрати, що розібрати, — передражнила Сонька Кременчука, — а те розібрати, що розташування зірок знов нове. — І постукала нігтем по одній з мап.

— Це я вже давно і без техніки твоєї зрозумів. Варто лишень було на двір визирнути, — зневажливо пирхнув Богдан. — Ти краще мені ось що скажи… Хтось тут доводив нещодавно, що всесвіт наш, мовляв, розбігатися припинив. Всесвіт наш, мовляв, линути просто розпочав з права наліво. А потім, начебто, зненацька просто по колу закрутився і…

— А він і продовжує рухатись по колу. Ось тільки… Ось тільки нові дані кажуть про те, що він розпочав в іншій бік рухатись, — якось зніяковіло пересмикнула Сонька плечима. — Проти годинникової стрілки. Нас відносно.

— То відносно мозків наших в наших же кебетах кола йдуть. То за стрілками, то супроти. Втім, воно й не дивно, бо…

— Та я вже двадцять разів перевірила!..

Сонька ледь не плакала. І це при її-то гонорі! Богданові навіть шкода дівчину стало.

— От двадцять разів всесвіт той і крутиться. То в один бік, то в іншій. А потім взагалі кудись наліво скочується… Я ж тобі кажу, що не дивно це зовсім! Опісля усіх тих вибухів, через котрі ми проходимо раз у раз.

Капітан вкотре згадав сріблясте мереживо з мерехтливих цяток, через яке вони вже тричі занурювались в абсолютну темряву. З нудотою непереборною занурювались, із запамороченням, із тіла затерплістю, ломотою в кістках та іншими неприємними симптомами. Для того занурювались, щоб потім відносно неушкодженими знову повертатися, виринати-вивалюватись, в цей мерехтливий світ. Який послаблював, але аж ніяк не припиняв отого свого блимання. Ані на хвилину не припиняв, ані на секунду.

Ось і зараз в напівпомітному ореолі сріблястих цяточок з проходу з‘явилося набурмосене обличчя Норильцєва. На поясі в нього бовталися піхви з мечем, з яким він вирішив більше не розлучатись ані на мить. А окуті кольчугою груди перетинав новий атрибут: широкий пасок довгастого музичного причандалля з рядом різнокольорових клавішів-сенсорів. Деінде на них були помітні оті загадкові ієрогліфи, що нагадували японські. Просто не інопланетне приладдя тобі, а якесь диво техніки Країни Сонячного Сходу! Такаманохара он до того ж…

З-за спини Норильцєва трохи ніяково визирав крчовник, який з Бога хутко перекваліфікувався на зброєносця середньовічного лицаря. Чи менестреля?

— Що, знову Нксу лаяти будете? — остаточно набурмосившись, запитав Зоребор.

— Та для чого? — знизав плечима Кременчук. — Адже не його провина в тому, що він за природою своєю — напівістота-напіврослина. Через що кнопл клятий на нього особливо сильно подіяв. А якщо взяти до уваги, що ми й самі на Сорорі дров наламали, то… Кгм… Отож, я і пропоную відзначити того, хто не дозволив нам остаточно на дроворубів перетворитись.

Сонька відірвалась від екранів і здивовано розчахнула свої темно-фіолетові очі. Норильцєв з Нксою швидко перезирнулись поміж собою і знову втупились в капітана.

— Отже, — кахикнув той, — треба віддати належне громадянці Такаманохарі, яка своїми виваженими й оперативними діями… Яка виважено й оперативно… Коротше, вона… Коротше, заслуговує товариш Такаманохара.

— Це ви мені, нарешті, подякувати вирішили? — з невинним виглядом запитала Сонька.

Ох, і не подобалися капітанові отакі от невинні вигляди у затрим… Стоп! Яка ж вона, Такаманохара, затримана?!?

Остаточно знітившись, Кременчук злісно труснув головою, намацуючи на ній свій надійний кашкет із червоною околичкою. Покахикав. Помовчав. Але за півхвилини знов продовжив, старанно відводячи очі від Соньки й дивлячись на екран, на якому помаранчева планета короткими пульсаціями набувала вже розмірів достиглого апельсину.

— Отже, за мужність та оперативність, виявлені… Проявлені… Ні, виявлені… Коротше, пропоную назвати наш безіменний літальний апарат невідомої інопланетної конструкції на честь громадянки України… Ні… Громадянки планети Земля Такаманохари Софії… Як тебе по батькові, Сонько?

— Та нічого, нічого, можна й просто так, без церемоній, — з клятим невинним виглядом потупила очі хитре дівчисько.

— То ми відтепер літатимемо на „Такаманохарі”? Або „Рибачці Соні”? — встряв собі й Норильцєв. Богданові чомусь здалося, що він ледве стримує сміх.

— Н-ну… — протягнув невпевнено, — теєчки… Мені здається, що перше буде дуже по-японські. Я, звісно, усі народи поважаю, але ж ми таки козаки, а не банзаї там якісь. Коротше… Пропоную корабель наш… Апарат, тобто… Коротше, пропоную наш борт називати просто й зі смаком: „Софія”. На честь громадянки Такаманохари, хто розуміє.

— Гіп-гіп-ура! — тихесенько видихнув Норильцєв.

Сонька скошувала вологі очі кудись убік. Нкса задоволено погойдувався на місці. Зірка на екрані набувала все більшого й більшого розміру, перетворюючись на планету насиченого помаранчевого кольору. Богдан чомусь мимохіть пригадав бурхливі часи вітчизняної революції. Гарні часи були. Вільні й чисті. Немов на морозному свіжому протягу. Це потім їх усіх гамузом у смердюче лайно сунули. Лайно діоксинових зрад та жовтогарячої зажерливої тупості.

— Не чую гучного, відповідного моменту, схвалення! — мерзлякувато пересмикнув Кременчук плечима. — Чи я щось недоречне сказав?

— Та ні, ні!.. — захвилювався Зоребор. — Дуже доречно! Ми двома руками „за”! Правда ж, Соню?

Дівчина скинула нарешті свої фіолетової очиська на капітана:

— Спасибі!.. Спасибі, батечку рідний! А я вже думала, що ви наш корабель „Корнелією” назвете.

От, стерва!.. Богдан стиснув губи й засопів обома ніздрями. Невідомо, чим би усе це скінчилось, якби Ігор, явно пробуючи розрядити напругу, не вигукнув:

— Ой, а це що таке?! — І тицьнув пальцем в екран з помаранчевою планетою.

Та вже майже повністю заполонила його. А на правому верхньому краї величезного апельсину…

— Сонько! — тіпнуло до монітору Кременчука. — А збільш-но ще трохи!..

— Не можу. Не забувай, що до цієї красуні ще десь із дві астрономічні одиниці. А техніка, навіть інопланетна, свою межу має.

На боту „Софії” запанувала тиша. А навскіс жовтогарячого диска повільно пересувалась велика дископодібна пляма. Явного штучного походження.

Орбітальна станція у вигляді величезного тору з чисельними неоковирними виступами та надбудовами мала близько десяти кілометрів у діаметрі і співвідносилась із „Софією”, як слон із моською. Слон вигляд мав якийсь підстаркуватий і дещо занедбаний. Це було помітно навіть з тієї солідної відстані, на якій сторожко завмер інопланетний корабель із землянами на борту. А для чого його швидити та раніш за батька до пекла лізти, якщо більше жодного руху навколо не спостерігалось? Спокійно було навколо. Мов на цвинтарі.

— А чого „мов”? — знизала плечима Сонька на відповідне зауваження Богдана. — Система явно виглядає нежилою.

— Ага, нежилою, — передражнив дівчину Кременчук. — Ось як харкне це нежиле одоробло десятком трикутників, то ми самі враз нежилими станемо.

— Жилими, нежилими, — скривився собі й Норильцєв. На його довгому волоссі грали помаранчеві відлиски від величезного опуклого простору, що випинався у напівсвіту за темним тором. — Чого його гадати? Стукайте і вам відчинять.

— Угу, угу, — враз засовався й Нкса, — обов‘язково відчинять.

— Тобі, дитино, вже раз відчинили, — строго глянув Богдан на піррянина. — Так відчинили, що від дверей і досі, мабуть, гуля на лобі стирчить. Розбалакались… А як оце і є кубло отих чорних трикутників? Адже ми вже тривалий час біля планети цієї вештаємось, а погоничів наших немає чогось. А й дійсно, чого це їм зайві порухи робити, якщо ми самі в пащу до них ліземо?

— Капітане, мені здається, що ти, одного разу обпікшись, розпочинаєш дмухати й на воду, — не відводячи погляду від екранів, кинула Такаманохара й раптом напружено випросталась. Наче шилом її штрикнули.

На опуклому боці тороїду станції заблимали якісь вогники, а потім в ньому, просто навпроти „Софії” виникла темна цятка.

— А ну, збільшення додай! — різко мовив Богдан, нахиляючись до плаского зображення на екрані.

Опукла поверхня короткими пульсаціями розпочала перетворюватись на спадисту металеву стіну, вкриту застарілими виразками та патьоками. Вогники сконцентрувались навколо цятки і стало зрозумілим, що це — великий портал входу до споруди. Портал був відчиненим. А з його низу висувалась величезна, розміром із пару футбольних полів, площина. Причальна палуба, чи що?

— Здається, нас запрошують в гості, — кахикнувши, висловив Норильцєв загальну думку.

Кременчук швидким поглядом окинув свій екіпаж. А, може, й дійсно… Того… На контакт таки піти. Скільки ж можна космосом вештатись? Гаразд він — чоловік вільний, холостий. А он Соньці треба якось життя влаштовувати. Норильцєву — до інституту поступати. Нксі… Ну, з Нксою складніше. Але за нього він теж відповідає. Бо вони всі ще діти, а він…

З іншого боку — чорний трикутник з командою своєю пришелепуватою. Яка їх усіх без перемовин усіляких знищити намагається. Тобто, якби це вони були, якби щось таке хотіли, то давно б зі станції цієї… Виходить, що не їхня це база. А чия?

— Слухай-но, Зореборе, — повернувся Кременчук до хлопця, — а не пам‘ятаєш, в якій фантастиці подібна споруда описується?

Той здивовано зиркнув на нього.

— Ви що, дійсно вважаєте…

— Річ не в тому, що я вважаю, а в тому, що відбувається. Згадай: спочатку — Пірр, потім — Сорора. Є в цьому якась система. Якщо в божевіллі взагалі система може бути.

— Та яке таке божевілля? Яка така система? — захвилювався Зоребор. — Ми ж не в бібліотеці, біля книжок фантастичних, а в космосі заблукали.

— А, може, космос і є така собі величезна бібліотека? — загадково вставила Такаманохара.

Тепер вже Богдан повернувся до неї і внутрішньо здригнувся, наштрикнувшись на холодний та уважний погляд дівчини. І раптом зрозумів, що певною мірою хоча б один член екіпажу зовсім не боїться його. Просто вивчає його один член екіпажу. Ретельно й чомусь трохи недовірливо.

— Гм, — кахикнув Кременчук, не відводячи погляду від фіолетових очей Такаманохари: наче в зиркавки з нею грався, — гм, — повторив, — і давно це ти в нас у бібліотекарки записалася?

— А відразу ж опісля того, як ти апарат „Софією” назвав, — не знітилося дівчисько.

Норильцєв видав якийсь звук, схожий на здавлений регіт. Богдан кинув на нього вбивчий погляд і усілякі звуки на борту припинились. „Погано, — подумав капітан, — якщо підлеглі розпочинають вивчати командира, то це є початок кінця його кар‘єри”.

— Ну, чого стоїш! — визвірився Кременчук на Зоребора. Нкса схарапуджено сховався в хлопця за спиною. — Давай-но спостерігай за верхніми ілюмінаторами. Нкса — за екраном. Сонька — за кермо і потроху наближайся до цього порталу бісового. А я буду загальне керівництво здійснювати.

Зображення тору орбітальної станції на круглому екрані пульту здригнулося, гойднулося, і розпочало повільно зростати. За ним помаранчево випинався огром нової планети, повільно стікаючи в червонястий серпанок краю атмосфери. Богдан зловив себе на тому, що із внутрішнім тремом вдивляється в мерехтливі вогники причального майдану. Що ж, тремтіти було з чого. Адже, якщо Пірр та Сорора зустріли землян повністю здичавілим життям певного земного типу, то тут… І коли пожолоблена якимись патьоками летюча металева поверхня застила собою майже увесь обрій, Кременчук раптом сам відчув себе дикуном, який завмер біля урочистих східців, що вели до величезного закинутого храму величних і незрозумілих у своїй величі богів. Втім, ані самих богів, ані їхніх жерців, навколо не спостерігалось.

Такаманохара підвисила „Софію” просто по центру величезної пласкої палуби, не насмілюючи поки що скерувати апарат до чорноти відчиненого порталу. А потім запитально подивилась на капітана. Той перехопив її погляд і трохи набурмосився, а потім швидким поглядом ковзнув по усіх секторах ілюмінаторів. Ніякого життя на них не спостерігалося. Ані інопланетних господарів життя не спостерігалося, ані чорнотрикутного, ані кимсь нафантазованого, ані…

— Так, громадянко… — розпочав було Богдан, але раптом затято труснув головою. — Слухай мою команду, матросе Такаманохара. Віддати швартови по центру причального майдану. Трап поки що не спускати. Почекаємо.

- Єсть, капітане! — бадьоро відгукнулась Сонька, приймаючи правила гри.

В Зоребора й крчовника навіть постаті повеселішали. От і добре. Невідомість, її в доброму гуморі зустрічати потрібно.

„Софію” м‘яко хитнуло і зображення на екрані завмерло. Проявів життя, як і раніше, видно не було. Лише на моніторах біля правого сектору ілюмінаторів вже звично мерехтіли вогники навколо величезного, вишиною не менше метрів як у сто, чорного провалля входу до станції. В рубці панувала нашорошена тиша. Така сама, як і на всіх радіодіапазонах.

— А орбітальних станцій, — зненацька порушив цю тишу Норильцєв, — у фантастиці — хоч греблю гати. Розпочинаючи від Зірки КЕЦ у Бєляєва до Зірки Смерті з „Зоряних воєн”. Тобто, вибір…

— А от такі красені на якій з них мешкали? — хрипкувато перебив його Кременчук і кивнув на один з дисплеїв.

Усі члени екіпажу якось синхронно повернулися до нього: три птахи з широко розкинутими крилами й довгими вигнутими шиями, складеними латинською літерою „Z”, ковзаючи понад самою поверхнею висувної палуби, примарно виринали з тривожної пітьми порталу. Пір‘я птахів повільно мигтіло напівметалевим-напівфосфоричним блиском, а великі очі аквамариново світилися в орбітальній імлі. На спинах пернатих створінь вгадувались якісь постаті.

— Знову люди, — якось аж болісно простогнав Богдан.

І враз мерехтіння вогників навколо порталу завмерло, а потім усі вони водночас вибухнули сліпучим сяйвом потужних прожекторів. Чорні тіні з розгону врізалися в лискучу пласку поверхню, а Кременчук аж очі рукою прикрив. Коли ж за мить відвів її убік, то побачив, що пташиний клин гострим своїм кінцем застиг метрах у двадцяти від „Софії”. Звичне мерехтіння в очах посилилось аж до болю. Але крізь нього можна було розрізнити, що на спинах дивних фосфоричних істот сидять… середньовічні лицарі. В тьмяних бронзовокольорових латах, з помаранчевими пір‘ями на шоломах і блідими плямами облич, що вгадувались на відстані за піднятими забралами.

Останнє, до речі, про щось свідчило. Як і те, що важкі мечі „лицарів” залишалися в піхвах й ніяких войовничих дій їхні власники не здійснювали. Лише той, що був попереду, вставши на розлоге крило свого птаха — воно, до речі, навіть не ворухнулось! — потім легко й плавно, завдяки слабкому тяжінню, зістрибнув з нього та й завмер в очікувальній позі. В радіодіапазоні, як і раніше, було тихо.

Кременчук примружився і повернувся було до Соньки, але та випередила його, дивним чином зрозумівши думки капітана:

— Сама бачу. Це не птахи. Це якісь апарати, стилізовані під них.

Втім, апарати — не апарати, стилізовані — не стилізовані, а Зоребор аж язика висолопив, вдивляючись в дивну картину явного фентезійного змісту. Картина йому подобалась. Кременчукові — ні. Та й Соньці, здається, теж. Дуже вже не відповідав цей казково-середньовічний антураж футуристично вибудованій орбітальній споруді.

— Що робити будемо? — порушила Такоманохара розгублену тишу. — Господарі явно на наш вихід чекають. Спокійно, до речі, чекають. Без остраху та хвилювання. З почуттям власної гідності. А в нас навіть жодного скафандру немає, щоб до них вийти. Тож, може…

І раптом осіклася. На одному з екранів з‘явилась постать в дещо неоковирних темно-сріблястих обладунках, що явно вийшла з-за їхнього апарату. Постать на мить завмерла, а потім почала обережно пересуватись до зграї „птахів”. Хода її, не дивлячись на певну механічність, здалась Такоманохарі чимось дуже знайомою, а коли срібний гермошлом із синім пір‘ям на ньому ледь повернувся лицевим боком до об‘єктивів „Софії”, то…

— Клеменчук! — здавлено вигукнула Такаманохара з відчутним японським акцентом. — Капітане, ти що в біса затіяв?

— Спокійно! Всім спокійно, — ледь чутно видихнув Богдан, напружуючи усі свої сили: під репнути козирком міліцейського кашкета на його лобі навіть жила важелезна випнулась. — Спокійно, — повторив, — працюємо, хлопці й дівчата, працюємо. Досить нам досвіду негативного. З прямого контакту. На Піррі чи там на тій же Сорорі. Досить, — глитнув він важку грудку в горлі. — А ви мене підстраховуйте, підстраховуйте на випадок чогось там. Щоб „Софія” відразу втекти спромоглась.

Сонька напружено скам‘яніла над сенсорами пульту, готова будь-якої миті вибухнути попелом лайки та магмою блискавичних порухів. Норильцєв дещо механічно вертів головою, наче край його кольчуги раптом почав муляти йому шию. Нкса якось знічено тупцював поряд з його кріслом. А фантом в сріблястих лицарських латах, створений збожеволілим мозком Кременчука, вже наближався до постаті в бронзових обладунках. Ось він завмер метрах в трьох від неї, а потім здійняв руку у вітальному жесті.

— Вітаю тебе, брате, — почулося в мікрофонах, — і тебе вітаю, і супутників твоїх. Ми прийшли з миром, на мир сподіваючись.

Голос Богдана був спокійним, виваженим и урочистим. Такаманохара навіть не очікувала, що він на таку тональність здатний. І де навчився? На Сорорі, чи що?

А широке обличчя з густими бровами за склом, що, виявляється, закривало отвір забрала, зблиснуло, замалими для нього, оченятами. Таким чином, лицарські обладунки виконували роль скафандру, а обличчя, до речі, й дійсно було до банальності людським і схожим на обличчя якогось хитрого дядька з глухої сільської місцевості. Дядько на мить задумався, чи дивуватись йому, чи не треба, а потім прорипів, немов потилицю порепаними пальцями почухав:

- І ми вітаємо тебе брате на орбітальному поселенні Комуни Зоряних Баронів. А те, яку шану тобі віддаємо, зрозуміло з того, що зустрічає тебе сам Вага Шасі. — Лицарський шолом ледь схилився, гойднувши високе помаранчеве пір‘я на ньому. — Власною персоною. Чув, мабуть?

Мент всередині Кременчука зорієнтувався миттєво і синє пір‘я на срібному шоломі теж шанобливо нахилилось. Хоча й зовсім не набагато.

— Та хто ж не чув про високошанованого Вагу Шасі? Навіть ми, нужденні блукальці по…

— А як чув, — раптом перервав його новоявлений зоряний комунар. Чи середньовічний барон? — А як чув, то чого це ти без дозволу та сигналізації біля орбітального поселення вештаєшся? Ми за тобою вже другу добу спостерігаємо. Ти з ким пересування свої нахабні узгодив?

— Та це… Та ми… Розумієте, високошанований Ваго, ми ж зовсім не збиралися порушувати спокою вашої доблесної Комуни. Чи то пак — поселення. Ні в якому разі! Жодним чином! Але ж ми теж… Але ж лихо яке… Але ж на ввіреному мені кораблі сталися невеличкі ушкодження з невеличкими негараздами, які сприяли і змушували… Бо ми теж…

— Не метушись! Що ти сам з Комуни Зоряних Баронів — зрозуміло. Інакше б не літав отут. Хоча я щось не пам‘ятаю, якому поселенню синє пір‘я на шоломі даровано. Та й до якої громади судно приписано? І конструкції такої щось я не згадую.

— А… А це — нова. Експериментальна. До речі, дозвольте нарешті назватися: Богдан Кременчук, капітан борту „Софія”, який находиться у підпорядкування… Який, тобто, приписаний…

— Капіта-а-ан?! Тобто, навіть не командор? Тобто, може, і не барон навіть?…

Фантом затупцював на місці і Такаманохара відчула, що Богдан заплутався остаточно. А Вага Шасі рвучко здійняв вгору окуті залізом руки:

— О, Боги Вічного Зіркообігу, о, Святий Міко, та що ж це там, на Арканарі, відбувається? Хто це дозволяє порушувати комунальне право Комуни Зоряних Баронів на пересування орбітальними шляхами?… Право, надане нам ще феодом Великого Іруканського Конгресу! Хто це…

І він ще щось вигукував в затісний простір своїх обладунків та мікрофонів, але Сонька не звертала на нього уваги, помітивши, як здригнувся при слові „Арканар” Зоребор Сталева Десниця. Втім, часу для хлопця теж не було. Треба було Богданові якось допомагати.

— Капітане, капітане, — лихоманково зашепотіла дівчина, навіть не знаючи, чи чує він її, чи ні, — на борт, на борт його запроси. Тут спільно щось вигадаємо.

Здавалось, що фантом почув її.

— Високошанований Ваго Шасі, — голосом Кременчука мовив він, — якщо між нами виникають якісь непорозуміння, то давайте вирішимо їх разом у затишній обстановці на гостинному борту „Софії”. І разом поміркуємо, як нам краще скористатися гостинністю доблесної Комуни Зоряних Баронів.

На екранах було видно, як зблиснули очі Ваги. Якось насмішкувато зблиснули. І Соньці цей зблиск дуже не сподобався. А сам барон вже підходив до одного зі своїх пташиних вершників і починав про щось швидко шепотітися з ним. За хвилину до них приєднався і другий комунар. Фантом Кременчука залишався непорушний.

Опісля коротесенької наради, що відбулась у бронзових лицарів, лицар срібний попрямував разом з їхнім командиром до „Софії”. Птахи провели їх важкими аквамариновими поглядами, а потім розлетілися в боки, наче збираючись трохи розширити поле свого зору. Чи сектор обстрілу.

Стало чутно, як завібрувала шлюзова камера.

— Я поки що в каюті сховаюсь, — вичавив з себе Кременчук, водночас продовжуючи напружено працювати як з фантомом, так і з трансляцією нової мови для екіпажу, — а ви поспілкуйтесь з паном бароном. Подивимось, що з цього вийде. Але, здається, ми знайшли таку нормальну цивілізацію нашого десь ступеню розвитку, яка нам додому повернуться допоможе. Комунальними, так би мовити, орбітальними шляхами, — кахикнув.

І зник з рубки. Вчасно, до речі, зник. Бо до неї вже дещо пихатим кроком входив високошанований Вага, на ходу здіймаючи прозоре скло свого забрала. Позаду його порухи повторював срібний фантом, котрий був створений настільки досконало, що Сонька навіть засумнівалася: а чи дійсно справжній Кременчук сховався зараз у каюті?

А у Ваги вже хтиво розгоралися очі, коли він побачив біля пульту Такаманохару.

— Дівчина?! — здивовано скинув він брови. — Боже, і дійсно дівчина!.. Такого самого типу, який Його Честі подобається. А він по усьому Арканару шукав!.. Та у вас губа зовсім не дурепа, капітане, — повернувся він до фантому. — Та й менестрель он до того ж, паяц, — зневажливим поглядом ковзнув Шасі по Зоребору з його синтезатором на плечі. — Що, капітане, веселощі полюбляєте? То є зовсім непогано. Але для того, щоб свиту свою на орбіту витягати, окремий дозвіл мати потрібно.

Сонька напружено випросталась у своєму кріслі. Ігор мовчки і чомусь дуже занепокоєно спостерігав за бароном. Нкса з-під смух-трави стріляв своїми малесенькими оченятами в усі боки. Йому теж щось не подобалось. А високошанований Вага Шасі, незадоволено рипнувши обладунками, вже знехотя відводив погляд від дівчини:

— Але залишимо поки що на десерт усі наші спільні веселощі… Отже, капітане, я хотів би побачити якщо не посвідчення пілота-ландскнехта, затверджене Радою Баронів, то хоча б дозвіл отієї довбаної Ситуативної Наглядової Директорії, СНД недоробленого, на право пересування орбітальними шляхами, виписане на термін…

Тут він нарешті побачив Нксу і брови його знову здивовано стрибнули вгору:

— Ух, ти!.. Яка зооформа дивна! Я таких ще на Арканарі не бачив…

Сонька, скориставшись тим, що увага від її особи трохи відволіклась, покинула своє крісло й розпочала обережно пересуватись до входу в коридор, який вів до шлюзової камери. А Нкса зненацька незграбно вигулькнув з-за спини Норильцєва й зробив щось, схоже на неоковирний кніксен, висовуючи зі смух-трави свої худесенькі рученята.

Кошлаті брови Ваги здійнялися так високо, що, здавалось, зараз перестрибнуть з лобу кудись у район потилиці. Норильцєв встав з крісла і, поправивши ремінь інопланетного синтезатора, для чогось поклав руку на ефес свого меча. Сонька вже стояла в проході, відрізаючи Вазі безперешкодний вихід з „Софії”. На екранах зовнішнього огляду синьоокі птахи зі своїми бронзовими господарями на спинах вдивлялись в непорушну поки що конструкцію дивного літального апарату, що так і не завітав досередини орбітальної станції. Чи то Комуни.

Брови Ваги Шасі повернулися, врешті решт, на місце, визначене їм природою, і він мовив, не повертаючись до фантому:

— Дивна у тебе команда, капітане. Дівчисько-наложниця, хлопець-лицедій, звірятко якесь зооформоване-дресироване. Є де погуляти. І з ким. Ось тільки чомусь мені здається, що ані посвідчення, ані дозволу в тебе…

І враз осікся. Бо, розвернувшись нарешті до Кременчука, побачив: на його місці нікого не було. Лише якісь сріблясті клапті, танучи в присмерку рубки, плавно розліталися в усі боки.

— Що за…

— Нічого, нічого, все нормально, бароне, — мовив Богдан, з‘являючись у рубці власною персоною, — вітаю вас на борту „Софії” і…

Реакція у високошанованого Ваги Шасі виявилася дещо швидкішою, ніж від нього очікували. І зовсім вже незвичною. Ані хвилинки не задумуючись над тим, що воно сталось, він блискавичним порухом вихопив з піхв меча й в один стрибок опинився біля Соньки, приставивши гостре лезо до її горла. Водночас Богдан відчув, як у голові в нього щось важко завовтузилось. Зоребор же з Сонькою якось синхронно здригнулись усіма своїми тілами для того, аби наступної миті завмерти величезними нерухомими ляльками. Очі в ляльок біли порожні. В голові Кременчука неначе піррянські конди ворушитись почали, на порох перетираючи своєю кістяною шкірою внутрішню поверхню черепа.

— Гей, — слабко вигукнув Богдан крізь це болюче ворушіння, — що воно відбувається?… А ну припини!.. Опусти меча, опусти, кажу, не займай дівчину…

І зробив важкий крок в напрямку Ваги. Кошлаті йоржики брів у того знову підстрибнули, як ото нещодавно при вигляді Нкси, виявляючи крайню ступінь здивування. А потім він гукнув у мікрофони, сховані, вочевидь, десь в його шоломі:

— Агов, шановне лицарство, вмикайте Птахів Святого Міка! Вмикайте на повну потужність!!! — І додав тихіше, буравлячи поглядом капітана: — Я був правий. Цей екземпляр ще той. А поверхня їхнього апарату таки екранує. Але ж ваш Вага проточився вже досередини і…

І клинок його меча, притулений до горла вкляклої Такаманохари, раптом засяяв мертвотним блакитним світлом. Водночас таке саме світло спалахнуло в декількох екранах зовнішнього огляду, линучи звідти завдяки величезним очам птахів-апаратів, що засяяли пронизливо синє й зовсім вже навіжено. Конди в голові Кременчука набули розмірів галактичних спіралей і він відчув, що якщо зараз нічого не зробить, то його череп просто лусне, неначе впалий перестиглий кокос.

Зчепивши зуби й намагаючись щонайменше ворушити головою, Богдан зробив ще один важкий крок в напрямку високошанованого Ваги Шасі, загрозливо здіймаючи свого важелезного кулака.

Збоку щось завовтузилось і Кременчук на якусь невловиму мить скосив очі: механічно-ляльковий Норильцєв здіймав поряд ефес свого меча.

— Правильно, Ігорюню, правильно, — прохрипів капітан, — давай-но, хлопче…

І вражено замовк перед тим, як рукоять трипільського акинаку щосили, наче молот, опустилася на його благенький міліцейський кашкет. І світ вибухнув чорною непрозорною порожнечею.

Чорна непрозорна порожнеча потроху наповнювалась гострими голками болю і в такт поколюванню в ній виникали слабенькі сріблясті іскорки. Іскорки поступово розгорались і наповнювали своїм мерехтінням чорнопростір, нагадуючи щось знайоме, звичне, хоча й незрозуміле. Ах, звісно! Звісно… Це ж те саме мерехтіння, яке переслідує його з самої Землі.

Богдан застогнав і роздер повіки. Над ним, стривожено зблискуючи маленькими оченятами, майже невидимими серед смух-трави, схилився Нкса. В руці він тримав ще трохи вологу ганчірку, тільки-но прибрану з лобу капітана, а на маківці мав його кашкет з порепаним козирком та червоною околичкою. Іншого разу це виглядало б кумедно, але зараз…

Нашорошеним поглядом Кременчук обережно обвів навколишній простір. Простір був затісним: капітан лежав на власному ліжку у власній каюті на борту інопланетного літального апарату із земною назвою „Софія”. Того самого апарату, до якого втрапив із так само власної дурості. Чи з божевілля власного?

І, зненацька водночас згадавши усе, Богдан застогнав і видихнув просто в смух-траву:

— Де?

— Лежи, Крчуче, лежи спокійно, — захвилювався Нкса. — В тебе он як голова розбита. До крови. Вщент розбита, розумієш.

— Де?…

— Що „де”?

— Усі де? А особливо недоумок отой трипільський.

— В рубці він, в рубці…

— Ах, в рубці!..

Богдан спробував рвучко сісти, але відразу відчув, як увесь навколишній світ пішов по колу. По тому, мабуть, колу, про яке Сонька розповідала нещодавно. А де вона, до речі?…

Всесвіт, усе ще погойдуючись, розпочав потроху зупинятися. І відразу ж прийшло відчуття тягучої нудоти. Ох, бідна ти моя голівонька!

— Я ж казав, казав, щоб ти лежав, Крчуче, — заметушився піррянин.

— Такаманохара де? — запитав нарешті капітан вголос, спираючись спиною на стінку каюти. — Що воно взагалі трапилось?

Крчовник застрибнув на ліжко і сів поряд з Богданом, хилитаючи ніжками, прихованими пасмами смух-трави.

— А Сонька пішла з високошанованим Вагою Шасі. Її на борту немає. Ігр розповів високошанованому барону, звідки ми взялися, але він, здається, йому не дуже повірив. Бо Соньку із собою забрав. Вона з високошанованим Вагою Шасі пішла. Її на борту немає, — закінчив Нкса обіг своїх думок.

— Куди ж вона піти могла? — скривився капітан. — Без скафандру?

— А він не потрібний їй, не потрібний. Бо вони з Ігрем „Софію” до станції завели. Чи то до Комуни. Зоряних Баронів. Тут повітря нормальне. В Зоряних Баронів.

— Як це „завели”?! — знову тіпнувся Богдан, вже зовсім не звертаючи уваги на безлад, що відбувався в його голові. — Добровільно???

— Авжеж. Вони тепер все добровільно роблять. І Ігр, і Сонька. А я вигляд роблю, що роблю. Я правильно роблю? — повернувся крчовник до капітана.

А той, врешті решт, згадав порожні очі Норильцєва й Такаманохари.

— Слухай-но, — повернувся в свою чергу до Нкси, — а яким чином вони все роблять?

— А високошанований Вага Шасі подивиться на них, меча, що світиться, увімкне, то вони й роблять. Що він скаже.

— А ти?

— Я? — голос піррянина став якимсь задумливим. — Мені іноді теж хочеться робити те, що високошанований скаже, але… Але до Жви далеко йому. Бо Жва сильніше оповідала, а в нього так — не оповіді, а побажання.

— А я?! — раптом схлипнув Кременчук і відчув, як щось пекуче наповнило йому очі. Дурня якась!

— Ти-и-и?… За тебе, Крчуче, високошанований Вага Шасі сказав, що ти — хвеномен. Наказав тебе до каюти запроторити й чекати, поки він справжніх фахівців приведе. Отож. Ігр тебе зовні сторожує, а я, Круче, всередині наглядаю.

Так, зрозумів Богдан, змахуючи оте пекуче, що вже вислизало з очей на щоки, так, здається, гіпноз. Підсилений, можливо, якимсь випромінюванням з меча. Та й очі в „птахів” он теж як світилися! Норильцєв з Такаманохарою відразу ж під нього втрапили, а Нкса… Нкса призвичаєний до більш сильного ступеню гіпнозу: он як Жва над ним та одноплемінниками його знущалась. З грдянами заразом. Сам же він… Сам же капітан гременецької водної міліції… Гм… А що — капітан? Що з божевільного взяти? Сказано ж: безголовим сокира не страшна. Та й опісля Сорори зась комусь його загіпнотизувати! Через принцип.

За дверима почулося човгання кроків, що наближалося до них.

Кременчук напружився для створення власного фантому і… І майже миттєво відчув у голові якусь прапервісну болісну порожнечу: наче шматок мозку в нього вирвали. Фантом не створювався. Лише лахміття якесь мануло було в просторі й відразу ж зникло. Тобто, чи то Норильцєв зі своїм ударом, чи то високошанований зірково-циганський барон зі своїм гіпнозом, але в мозку Кременчука знову щось змінилось. Та що це за пошесть така!

Двері, здається, хитнулись від доторку чиєїсь руки.

— Нксе, — лихоманково прошепотів Богдан, ізнов падаючи на ліжко, — запам‘ятай: я непритомний і до тями ще не приходив.

Двері відчинилися і Норильцєв — меч на поясі, синтезатор інопланетний через плече — завмер на порозі каюти. Капітан сторожко спостерігав за ним з-під опущених вій. Обличчя в хлопця було бліде і якесь неживе.

— Нксе, — прорипів такий же саме неживий голос, — в якому стані знаходиться капітан гременецького лінійного відділення водної міліції Кременчук Богдан Іванович?

Ах, ти, офіційний ти наш!

— Змін без. Я оце якраз пов‘язку йому збираюся міняти.

— Не треба. Його високошановна високість перший барон Вага Шасі повідомив, що за п‘ятнадцять хвилин забере його з борту „Софії”.

Ну, це ми ще подивимось. Ох, подивимось!

- Ігорю, — не ворушачи ані губами, ані чимось іншим, спробував увімкнути свій телепатичний зв‘язок Кременчук (цікаво, його йому теж відбило?), — Ігорю, ти мене чуєш?

Хлопець здригнувся і напружено завмер, вдивляючись в обличчя капітана. Той, як і раніше, очей не розплющував. Лише в мозку його, резонуючи зі звивинами мозку Норильцєва, бився напружений голос:

— Це я, Ігорю, я. Твій капітан. Котрий колись допоміг врятувати тебе, котрий відповідає за тебе, котрий допоможе тобі додому повернутись, котрого ти слухатись маєш. Його слухатись і лише його. Адже так, Ігорю?

Обличчя хлопця болісно викривилось.

— Так, так, — ковзнуло крізь побілілі губи.

Кременчук розплющив очі:

— Підійди сюди, Ігорю Норильцєве! Ти впізнаєш мене?

— Так.

Хлопець зробив важкий крок до ліжка.

— Ти згодний слухатись мене?

— Так, — другий крок.

— Ти згодний боротися разом зі мною проти наших спільних ворогів?

— Так-так-так, — зачастив Норильцєв, хапаючись обома руками за голову й щосили метляючи нею з боку в бік.

— Тоді, друже Зореборе, ніхто — ти чуєш: ніхто!!! — не має права наказувати тобі. Не має права керувати тобою. Лише я можу дати дозвіл на це… Я… я… я…

Очі в Кременчука теж стали порожніми, а Норильцєв раптом застогнав і кинувся до нього, хапаючи Богдана за руку:

— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. Та що ж це?… Та як же це?… Та коли ж це?… Що воно відбувається, Богдане Івановичу?!?

Кременчук відчув, що його трохи попустило. Разом з цим відчуттям до голови повернувся біль. Великий Біль. А ще здивування від того, що він зміг підкорити собі хлопця. Ніколи здатності до гіпнозу в нього не помічалось. Це його самого психіатр колись гіпнотизував. Той самий психіатр, якого хлопці йому знайшли, коли з прірви Богдана витягали. Прірви божевілля опісля загибелі Сніжанки.

— Загіпнотизували тебе, Ігорю, — з якимсь довгим схлипом вичавив він з себе. — Загіпнотизували кляті барони. На це навіть аристияни здатні не були. Ті більш наркотою та фантомами, а тут… Втім, маю я, друже, підозру, що випромінювання з мечів їхніх дуже й дуже цьому сприяє. Очі оті пташині до того ж.

— А ви? А Нкса?… — рука хлопця обійняла крчовника, що раптом притулився до нього.

— Я?… Ну, мене опісля Сорори важко буде комусь загіпнотизувати. Та й на Землі дехто казав, що непридатний я для таких дослідів. В Нкси ж проти них щеплення Жвою зроблене. А ось хлопець молодий, що пороху не нюхав, та дівчина норовлива — самі по собі істоти емоційно слабкі… От вони й скористались. О, до речі… А куди це Такаманохару понесло?

— Так це… Це… — очі Норильцєва забігали по каюті. — Забрали її. Сказали, що на планету повезуть.

— На яку таку планету?

— Та на Арканар же. Саме так, до речі, в Стругацьких у „Важко бути богом” держава інопланетна називалася. Отже, в чомусь ви праві були… За книжки коли казали…

— Угу… Правий… Але ж тут не держава, а цілісінька тобі планета.

— Так прогрес же!..

— Угу… Прогрес… Сонько, — подумки й дуже обережно гукнув Богдан у простір, — Сонько, ти мене чуєш?…

В просторі панувала тиша.

— Богдане Івановичу, — засовався на місці Норильцєв, — а ви загалом „Важко бути богом” читали?

— Читав, читав, — неуважно відповів Кременчук, думаючи за щось своє. — Гарна книжка. Вона мені навіть більше „Туманності Андромеди” Єфремова сподобалась. А та мене ще в дитинстві вразила. Ну, Велике Кільце там, Ерг Ноор, Дар Ветер… Сонько, ти мене чуєш?… Цей Ветер, взагалі, наш хлопець, український… Сонько, Сонько, відгукнись!..

— А пам‘ятаєте у Стругацьких був персонаж іншого характеру — такий собі ватажок бандюків Вага Колесо?

— Ну, пам‘ятаю… Сонько!.. Такаманохара!..

— А нашого барона теж Вагою звуть. Тільки — Шасі. Але ж шасі…

— Ч-чорт! — видихнув капітан, нестямним поглядом втупившись у Норильцєва. — Тож прогрес, кажеш?

І рвучко зіскочив на рівні, зірвавши з маківки Нкси свого міліцейського кашкета:

— Сонька ж в нього!.. Шукати її треба, шукати! Терміново! Ми де зараз знаходимося?

— Всередині станції. В ангарі якомусь величезному.

— Пішли, подивимось.

За декілька хвилин вони завмерли біля екранів зовнішнього огляду. Картина на них, до речі, була вражаюча. І зовсім не розмірами величезної зали, залитої блідим помаранчевим світлом. І не людськими постатями, вдягнутими в якісь карнавальні костюми, що губилися в її огромі. Навіть не знайомими птахами, що зграями пересувались під самим дахом ангару. А вражала ця картина чисельними літальними апаратами, що, мов по лінійці, прямими рядами розташувались на брунатній долівці ангару.

Мали ці апарати вигляд величезних, розміром до ста метрів, похмурих драконів з розкинутими перетинчастими крилами. Саме на спині одного з них і завмерла тарілка „Софії”, біля якої метушилося декілька чоловік у вбранні карткових валетів і з довгими шпагами на широких лискучих поясах. Прив‘язували вони апарат до „дракону”, чи що?

Але не це привернуло увагу Кременчука, а з десяток інших людців, що, вибудувавши невеличке каре, простували до сусіднього апарату, прикрашеного готично-вишуканими крилами кажана-переростка. Паща в нього була роззявлена і саме через неї можна було потрапити до нутрощів „дракону”, а очолював процесію, що сунула в цьому напрямку сам високошанований Вага Шасі. Всередині ж каре механічною ходою пересувалась ладна дівчина із синяво-чорним волоссям, в довгому золотистому платті та з маленькою кришталевою короною на голові.

— Сонько-о-о-о!!! — аж вивернув себе не телепатичним, а звичайним розгубленим криком Кременчук.

Нкса схарапуджено шугнув кудись убік, а репетування Богдана мали б почути не лише в цій залі, що підозріло нагадувала собою злітний майданчик астропорту, а й на самому Арканарі. Чи, навіть, Сорорі або Піррі. Певною мірою, саме так здалося самому капітану. Але, а жаль, лише здалося. Бо бліде, наче зі снігу виліплене, обличчя Такаманохари жодним чином не здригнулось від цього крику і простір ані на міліметр не сколихнувся у відповідь її іронічним зауваженням. А за хвилину по тому дівча разом зі своїм ескортом зникла в пащі нерухомого „дракона”. Наче той проковтнув людей, навіть не помітивши цього.

— Соню, Сонечко! — зойкнув собі й Норильцєв, кидаючись до виходу з „Софії”, але Кременчук в останню мить встиг таки вхопити його за плече.

— Стій! Стій, хлопче!.. Готуймо апарат до старту, готуймо. Зброї в нас, звісно, немає, але ми самі зброєю станемо, якщо вони Такаманохару не відпустять. Ой, станемо! Ми вже тут шурхоту наведемо. Ой, наведемо! Гадаю, стріляти чимось потужним вони всередині станції не наважаться.

Невідомо, чи справдилося б останнє зауваження капітана, якби… Якби „дракона”, на спині якого була принайтована „Софія”, раптом не трусонуло б щосили, наче дитячу іграшку, і екіпаж не відчув би, як їхній апарат розпочинає поволі зсуватись зі спадистої поверхні, явно намагаючись взагалі зверзтись долі. Капітан із Зоребором, не змовляючись, кинулись до пульту керування.

— Двигуни, двигуни врубаємо! — горлав Богдан, краєм ока спостерігаючи за тим, як незрозумілий струс розкидає в боки перетинчастокрилі апарати, спотворюючи їхні математично вивірені ряди, а похила стінка ангару розпочинає загрозливо випинатись досередини.

„Дракон”, в якому зникла наряджена казковою принцесою Сонька, встиг закрити пащу входу саме перед тим, як ота похила стінка зненацька вибухнула помаранчевими клуб‘ями вогню. Людей, що нажахано розбігалися вусебіч, якась несамовита сила здійняла в повітря та й кинула назустріч цьому вогниську разом з повітрям, що, заревівши, ринуло в чорний отвір, виниклий з іншого боку полум‘я. З боку потойбіччя відкритого космосу. Потужний рев збожеволілої атмосфери, що відразу перетворювалася на сніговий буревій, тваринне репетування людей, рип та скрегіт „драконів”, яких безладно кидало по усій залі, оскаженіла лайка Кременчука, все це зливалось в якусь пекельну какофонію, що ось-ось мала вибухнути оглушливим диявольським реготом.

І вона вибухнула.

Крізь вихори полум‘я та уламки обшивки орбітальної станції з безжиттєвої чорноти відкритого космосу в помаранчевий простір критого астропорту вдарився стовп знайомого блакитного світла. Цей стовп закрутився вже не вихором, а могутнім смерчем вогню, в якому миттєво обвуглились до кістяків корпуси декількох „драконів”. Ще з десяток апаратів кинуло в боки, а диск „Софії” встав маже на ребро, рвучи якісь сув‘язі та стрімко падаючи долі.

В останню мить Норильцєв встиг таки увімкнути двигуни, а Кременчук — вкрутити корабель просто в величезну дірку, що утворилася в стінці ангару. Попереду нього розгублено розпластав свої перетинчасті крила „дракон”, в нутрощах якого знаходилась викрадена Сонька. Кликати її Богдан не став. Бо позаду „Софії” у простір встигло вгвинтитися ще п‘яток „драконів”, а попереду, трохи збоку від апарату клятого Ваги Шасі…

— Ах ви, сявки смердючі! — злісно вигукнув Богдан, кидаючи „Софію” вліво від чорного трикутника, передня грань якого вже бубнявіла синизною нового пострілу.

Світловий стовп вгатив трохи осторонь їхньої невеличкої ескадрильї і в черговий раз оплавив тороїдальну поверхню орбітальної станції. Але те, що об‘єктом раптової атаки була зовсім не вона, для Богдана стало зрозумілим вже за мить, коли трикутник, зробивши карколомний маневр, кинувся навперейми дископодібному апарату землян.

Хто знає, чим би цей маневр скінчився, як би на заваді йому не стала ота п‘ятірка „драконів”, що врятувалась з палаючої станції слідом за „Софією”. Складалось враження, що, вставши до бою, барони захищали свою Комуну, але Богдан розумів, що це не так. Бо, ковзнувши по широкій дузі, „дракон” Ваги Шасі чимдуж помчався від місця бою, що розпочинався, до поверхні близької планети, намагаючись сховатися в помаранчевому серпанку її атмосфери. Барони прикривали його відхід. Але ж такою ситуацією не міг не скористатись і Кременчук, кинувшись під цим прикриттям за викрадачем досвідченого матроса з числа членів його екіпажу. Товариша його викрадачем.

Ось цей злодій зненацька огризнувся чергою червонястих куль. Кременчук встиг закласти правий віраж і… І ледь не втрапив під біло-блакитний промінь. Добре, що той був пущений з дальньої дистанції й лише трохи труснув „Софію”, наповнюючи, втім, людські тіла неприємним електричним поколюванням.

„Дракон” Шасі намагався пірнути за обрій, але Богдан з Норильцєвим не давали йому зробити цього, тримаючись позаду та кидаючи власний апарат з боку в бік, намагаючись вийти з-під прямого обстрілу. Як спереду, так і ззаду.

Внизу ж розстилалася безкрая помаранчева тундра, вкрита незліченними червонястими озерцями, біля яких деінде можна було розрізнити стада кошлатих тварин, схожих на горбатих земних мамонтів. Тварини розгублено здіймали хоботи, почувши виск зоряних рушіїв, що працювали на межі своїх параметрів, а потім нестямними очима проводжали червоного дракона, сріблясту таріль та чорний трикутник, які одне за одним краяли собою мідне небо Арканара.

На обрії зростав якийсь гірський хребет, повз якого свинцево линула широка ріка, що своїми звивинами чимось нагадувала русло Дніпра в околицях Гременця. Але придивлятись до цього краєвиду було ніколи, бо хребет збільшувався, збільшувався і ставало зрозумілим, що це — величне штучне утворення, все вкрите світло-брунатним довгим мохом. Своїми обрисами це утворення щось до болю нагадувало Кременчуку. І лише коли „дракон”, отримавши таки по крилах блакитним променем, якого встигла уникнути „Софія”, розпочав валитися просто на плаский дах споруди, Богдан зрозумів, що йому нагадували оті обриси: вид Чоломаю з вишини пташиного польоту.

Але розмірковувати над цим знову не вистачало часу. Бо „дракон”, виваливши величезну діромаху в даху будови, зник у ній. Сама ж діромаха миттєво розпочала затягуватися брунатним мохом. З боку тьмяного ранкового сонця стрімко наближався чорний трикутник.

— Сонько-о-о!!! — загорлав Богдан, якому не залишалось нічого іншого, як, на мить заплющивши очі, обрушити „Софію” униз. Слідом за казковим літальним апаратом високошанованого Ваги Шасі.

„Софія” неслась по яскраво освітлених тунелях, коридорах та переходах, намагаючись не згубити з поля зору раненого „дракона”, що, важко погойдуючись і нахилившись на розбите крило, сунув попереду її. Але, як не складно було тому металевому чудовиську триматись у повітрі, воно чи то знало цей лабіринт, чи то просто щастило йому, але воно жодного разу не торкнулось бляшаних на вигляд стін, не застрягло у вертикальних колодязях, не збило під час карколомних віражів жодного з крутих звивистих мостів, завислих під самою стелею замкненого простору. Більше того, Вага Шасі поступово збільшував відрив від „Софії” і, врешті решт, сталося те, що мало статися.

Метрів за двісті попереду „дракон” раптом рискнув убік і миттєво зник з поля зору. Поки Богдан зупиняв свій апарат, що на повній швидкості проскочив повз непоміченого бокового відгалуження, поки давав „тарілці” заднього ходу, поки з розвороту пірнав у черговий коридор, Вага розчинився таки в бляшаному плетиві ходів та переходів. Богдан, лаючись, спробував ще трохи поворушитись в цьому замкненому просторі, що дуже нагадував собою замкнений віртуальний простір комп‘ютерних стрілялок, але, поступово зменшуючи швидкість апарату, зрозумів, що заплутав остаточно.

„Софія” мляво погойдуючись на ледве працюючих двигунах, зависла посеред лункого тунелю, в якому вільно можна було розминутись з двома-трьома зустрічними „драконами”. Тих, втім, навколо не спостерігалось. Навколо спостерігалось дещо інше.

А саме, те, що дозволив тепер розрізнити екіпажу відносний спокій апарату: смуги прозорого скла по боках тунелю, за якими лінькувато сиділи за столиками, пересувались різнокольоровими тротуарами, тицяли в „Софію” пальцями, розслаблені натовпи карнавально одягнутих людських одиниць. При чому карнавальність їхня жодним чином не нагадувала ту карнавальність, яку Кременчук встиг побачити в Комуні Зоряних Баронів. Шкіряні на вигляд курточки та жилетки, великі металеві прикраси, гребені зачісок, розфарбованих усіма кольорами веселки, усе це нагадувало збіговисько земних панків. Втім, від останнього місцеве збіговисько мало ту відмінність, що на боці кожного „панка” бовталася довга, часом дуже таки неоковирна, шпага.

— Куди це нас занесло? — вертів в усі боки головою Норильцєв. Нкса не відставав від свого друга, ось тільки крутитися йому доводилось усім тілом.

— Та воно, здається, вже зрозуміло, куди це нас нелегка занесла, — похмуро відгукнувся Кременчук. — Лабіринт якийсь. Величезний, треба зауважити, лабіринт. І мене зараз більш цікавить те, як ми з нього вибиратися будемо?

Зоребор, нарешті, відірвався від спостереження за розцяцькованими натовпами і тицьнув пальцем в круглий екран головного пульту. На ньому можна було розрізнити вкриту опуклими заклепками стелю із тьмяним входом на ній до відносно широкого вертикального колодязя.

— Згори сюди втрапили, — мовив Норильцєв, — вгору й виходити треба.

— А Сонька? — болісно-болісно видихнув Кременчук. — Соньку де шукатимемо? Вгорі чи внизу?

Відповіддю йому було знічене мовчання. За склом, з правого борту „Софії”, круглолиций бевзь з яскраво-помаранчевим „ірокезом” на голові робив вуха апаратові й показував йому свого широкого, мов лопата, язика. Навколо нього стрибало на тонких ніжках, обтягнутих шкіряними штанями, ще декілька подібних молодиків.

— Тьху ти! — сплюнув Кременчук і обережно покликав у простір: — Сонько!.. Сонечко!..

Але навкруги линула лише буркотлива тиша. „Софія” здригнулась і, повільно набираючи швидкість, рушила до входу в колодязь. Вчасно, до речі, рушила. Бо над скляною смугою, за якою вистрибували веселі компанії, раптом з‘явилися якісь отвори і з них в напрямку апарату хлюпнули різнокольорові струмені грузької фарби. А в руках молодиків Богдан, нарешті, розрізнив маленькі пульти, на кнопки яких вони тиснули в такт появи фарби з прямокутних отворів. Та вони ж по них фарбою стріляють!.. Що це за пейнтбол такий?

На здивування, одначе, часу не залишалось, бо „Софія” вже рвалась нагору, до брунатного світла, що точилося крізь якусь блідо-помаранчеву тканину, яка зблизька почала нагадувати отой мох, крізь який вони провалились до цієї споруди. Втім, то й був саме він і це означало, що курс, здається, був обраний правильно, але… Але зненацька вгорі стало темно. Немовбито засувку велетенську у димоході зрушили.

Однак, чому „немовбито”? Адже це й насправді була засувка. Гігантська бляшана засувка, яка виникла просто посеред траєкторії руху „Софії”. Богдан ледве встиг кинути апарат до бокового проходу, що вчасно виник у полі зору.

Але й по ньому вони теж пролетіли всього нічого. Бо чергова бляшана стіна знову виникла перед ними. Прийшлося різко падати вниз… Потім — праворуч… Потім — ліворуч… Вгору… Знову — ліворуч…

Засувки… Засувки… Засувки…

— От, гаддя! — закричав Богдан, кидаючи апарат вбік від чергової несподіваної перепони. — Та нас же кудись заганяють!.. Заганяють нас кудись!..

І вивалив „Софію” у величезну круглу залу, облямовану широкою естакадою. Посеред зали сонячним кольором вибухнула пляма помаранчевого посадочного майданчика. А на естакаді, просто навпроти апарата, завмерли дві людські постаті в коротких шкіряних жилетках і з довгими шпагами на широких поясах.

Одна з постатей замахала рукою, вказуючи на жовтогаряче коло майданчика:

— Сідайте, сідайте!..

А друга кахикнула в незграбний мегафон, наповнюючи залу лунким розсипчастим відлунням:

— Ласкаво просимо… осимо… осимо… до „Безвиході”… иході… иході…

— Ну, ви й налякали нас, шановний Румато, — зробив Кременчук ковток терпкого „іруканського”. — Поставте себе на наше місце. Спочатку нас хотіли підстрелити, потім ми заблукали в якомусь лабіринті, а ще потім виявилося, що навіть і не в лабіринті, а в цілковитій тобі „Безвиході”.

Він сумно посміхнувся й кинув швидкий погляд на Зоребора, який прикінчував вже третій келих і, розпашівшись, зацікавлено зиркав по боках. По боках буяло карнавальне життя портової таверни часів Колумба та Магеллана. Втім, сама ця середньовічна таверна дивним штибом була загромаджена усілякою сучасною електронікою. Електроніка мерехтіла різноманітними екранами та екранчиками, лампочками та лазерними променями, надаючи тим самим байдужої штучності не лише собі, а й людям, що ворушилися за сусідніми столиками. Бо було в тих людях…

Було те, що Богдан з Норильцєвим роздивились лише тоді, коли покинули борт „Софії”. За нормальній швидкості роздивились. Обличчя, наприклад, намазюкані таким грубезним шаром макіяжу, що здавалися вони обличчями персонажів комп‘ютерних ігор. Деякі взагалі були на половину якимись металевими, наполовину — живими. До того ж живими життям рухливих масок якихось місцевих тварин. Та й тіла… Закінчувались вони і руками з довгими червоними кігтями, і ногами коників чи богомолів, обтягнутих майже земними джинсами. Загалом, навколо буяв біологічний конструктор, що з повною зневагою ставився до людських форм. Це було штучне життя божевільних генетиків.

Лише Уно та Румата штучними не здавалися. Помітно було, що вони з повагою ставляться до своєї природної зовнішності, а в зовнішності юнака взагалі було щось надзвичайно живе й… Нематематичне, чи що? А, може, таке відчуття виникало в Кременчука тому, що був молодий арканаріанин чимось невловимо схожим на Сніжанку. Чи то розрізом очей схожим, чи то ямкою на щоці, чи то звичкою ледь розгублено терти скроню перед тим, як відповісти на найпростіше запитання.

Норильцєв, до речі, щиро заприятелював з ним, відчувши оту „живість” Румати на рівні інстинктів. Кременчук інстинктам піддаватись права не мав. Інше призначення в Кременчука було.

Він знову зітхнув і здійняв келих з вином, дивлячись його на світло:

- І, все ж таки, чому — „Безвихідь”?

Румата знизав плечима:

— Ну, коли Комуна Вільних Лялькарів збудувала цей атракціон, то він мав просту й сердиту назву „Лабіринт”. Але коли його відвідувачі зрозуміли, що покинути його не можна, не заплативши за наданий адреналін, то саме вони так його й назвали. Безвихідь… Назва прижилась. Через те, мабуть, що вона більше відповідала всьому, що відбувалось всередині лабіринту. А, може, й зовні, — якось загадково додав Румата і спитав: — Так орбіталку Зоряних Баронів вщент розколошматили чи ні?

— Не знаю, — знизав плечима Кременчук. — Не було часу роздивлятись.

— Але в будь-якому разі головний цирк розпочнеться, коли вони СНД про напад сповістять. Барони, вони останнім часом у Ситуативної Наглядової Ради в улюбленцях ходять. А тут… З якої, цікаво, Комуни, отой чорний трикутник взявся? — в сотий раз за вечір спитав Румата і якось невдоволено зиркнув на Норильцєва, що аж щелепу відвалив, спостерігаючи за оголеною високогрудою красунею звичайного людського вигляду, яка звивалася навколо лискучої жердини.

Богдан прослідкував за поглядом арканаріанина і теж спохмурнів. Загалом, цей генделик йому зовсім не подобався. По життю не подобався. По потворній штучності. І по фаху. Тим більше, що хлопцям молодим тут нема було чого робити. Певною мірою, поки що. Але Румата переконав його в тому, що якщо десь і можна почути про зниклих Баронів, то лише в такому от місці. Загального користування місці.

Старий Уно, чолов‘яга, разом з котрим Румата зустрів „Софію” в пастці, куди апарат загнали за намагання його господарів здиміти з лабіринту без сплати за користування атракціоном, пішов узнавати про „дракона” по якихсь своїх каналах. Кременчук же із Зоребором опинились в цій маскарадній обстановці, залишивши Нксу відмивати корабель від фарби, яка різнокольоровими патьоками вкрила усю поверхню „Софії”. Не апарат, розумієш, а розмальована дзиґа якась!

Логіка ж в арканаріан була проста. Якщо „Софію” зупинили, а Вагу — ні, то могло бути два варіанти. Перший: барон заплатив за атракціон і зник разом з Такаманохарою у невідомому напрямку. Але Уно з Руматою, зв‘язавшись з рахівниками Комуни Вільних Лялькарів, запевнили землян, що жоден „дракон” „Безвихідь” не покидав. Таким чином, ймовірнішим був другий варіант: барон знаходиться десь всередині, насолоджуючись принадами місцевого життя. Виродок!

Останнє слово Богдан ледь не вимовив вголос, але вчасно стримався, бо такий вислів міг бути сприйнятий неоднозначно. Адже на вільний стілець вже падав худорлявий Уно, змахуючи, наче крилами, довгими пасмами тонкого сивого волосся, перехопленого по лобу чорним банданом. Ну, точно тобі підтоптана копія Норильцєва.

— Що там? — видихнув Кременчук, рвучко ставлячи свій келих на гладеньку стільницю. — Взнали щось?

Старигань змірив його неуважним поглядом, клацнув пальцями, кличучи напівоголену офіціантку з риб‘ячим плавником на спині, що якраз пробігала повз них, і лише видудливши півкухля якогось місцевого пійла, що навіть за запахом різко контрастувало з вишуканим „іруканським”, вимовив:

— Тутечки вони, Барони… У „Безвиході”… Але щось там у них трапилось, бо гуляти їм ніколи. На нижній верфі стоять. „Дракона” свого ремонтують. То ви їх так? — вже серйозно і навіть дещо схвально зблиснув очима Уно в бік Кременчука.

— Ні. На жаль. Ви ж самі бачили, „Софія” — апарат беззбройний. Поки що. Може, допоможете із цим?

Старий знизав плечима. Румата з Норильцєвим про щось весело гомоніли на протилежному боці столика, поставивши на нього зореборівський синтезатор. Про що саме, до того Богдан дослухатись не став, очікуючи на відповідь Уно.

— Н-ну… — протягнув той невпевнено. — З цим вам до Комуни Вогненних Зброярів треба. Але вони останнім часом із Зоряними Баронами вась-вась. Ситуативна Директорія до того ж…

— А у вас що, кожен свій товар виробляє та продає?

— А то ти не знаєш! Чи того не знаєш, що на Арканарі кожен чим хоче, тим і займається? Воля ж, брате, цілковита тобі свобода!

— А як оті Барони Зоряні та Лялькарям на голову зброю оту вогненну звалять, теж про свободу просторікуватимеш?

Уно швидко зиркнув на Румату. І той, не дивлячись на свою зовнішню неувагу до їхньої розмови, відповів зненацька йому якимсь крижаним поглядом, а захмелілий Норильцєв тим часом схопився з місця і, пробігши пальцями по клавішах синтезатора, заспівав своїм, доволі приємним, юнацьким баритоном:

До голосу Зоребора приєднався високий, добре поставлений, тенор Румати. Балада була довга, а музика тривожна й ритмічна, саме в такт занепокоєному серцю Кременчука. Останні ж рядки відгукнулися в ньому ще й щемливим та болісним тремом:

Останні акорди затихли в підфарбованому мороці таверни, настала пауза, а потім карнавальна зала вибухнула бурею оплесків. Втім, вітали присутні зовсім не Норильцєва.

— Ру-ма-та! Ру-ма-та! — скандували хіпі й панки, дами та валети, навіть іхтіандри та снігові королівни. Дівчина ж біля жердини, нарешті скинувши трусики, вимахувала ними у повітрі. Ото вже!..

Норильцєв, до речі, на неї вже не дивився. Норильцєв, теж ляскаючи в долоні разом з усім залом, захоплено дивися на юнака в шкіряному комбінезоні зі шпагою на срібній перев‘язі. Юнак, застрибнувши на стіл і приклавши руку до серця, розкланювався в усі боки.

— Дякую, дякую, друзі мої! — ледь пробивався крізь загальний гомін голос Румати. — Щиро дякую! Але… Але сьогодні в мене є співавтор. Сьогодні мої лише слова. А музика… Музика — ось цього дивака. Його звуть Зоребор.

— Зо-ре-бор! Зо-ре-бор! — знову вибухнув натовп і зніяковілий Норильцєв, вкрай розпашілий чи то від випитого вина, чи то від вдалого творчого процесу, чи то від загальної уваги, теж розпочав розкланюватись в усі боки.

Серед загального гармидеру лише Уно та Кременчук зберігали похмуре мовчання. Перший від незручних натяків свого візаві, другий від того, що мав би вже схопитись та бігти до „дракону”, в якому була ув‘язнена Сонька, а він тут… Втім, як вже зрозумів Богдан, на Арканарі поспішна цілеспрямованість не віталась.

Ось і зараз, коли галас трохи вщух і творча двійця знову всілась за столик, Уно, наче й забувши про запитання Кременчука, як і про те, куди його взагалі посилали, таки кахикнув:

— А твій хлопчина нічого собі музика. Але до Румати йому ще далеко.

— Так що Румата музика?

— Та де ж твоя Комуна знаходиться?! Звісно, що музика. І поет. Кажуть, на Арканарі такого з часів Цурена Правдивого не було. В усіх Комунах Румату знають. Окрім твоєї.

— А в Комуні Зоряних Баронів?

— Н-ну… З цими важкувато. Вони ж, в основному, над планетою вештаються. Вони ж…

— Та не потрібні мені вони! Мені лише один з них потрібний! Той що зараз на Арканарі перебуває. В „Безвиході”… На нижній верфі, кажеш?

— На нижній, на нижній… Але чого це ти так Вагою Шасі переймаєшся? Всім відомо, що це людина дуже небезпечна. Навіть за межами своєї Комуни. І чого тобі так не йметься?

— Чого??? Чого, питаєш? А того, що в цього небезпечного виродка знаходиться член моєї команди. Сонька… Софія Такаманохара. І через те мені плювати на всю його небезпечність. Плювати!!! Бо якщо з нею щось трапиться, я не лише його, а й усю його Комуну вошиву гамузом потрощу!..

Останнє Богдан вже кричав, схопившись на рівні й вимахуючи кулачиськами перед обличчям Уно. Але, окрім останнього та Румати з Норильцєвим, ніхто уваги на капітана не звертав. В Комуні Вільних Лялькарів звикли до екстравагантної поведінки.

Лише Румата, врешті решт, теж не витримав і, навалившись грудьми на край столика, загорлав:

— Чого репетуєш, чого!? Чого відразу не сказав, що подруга ваша в нього, чого?! І ти теж! — кинув юнак розлючений погляд на Зоребора. Той лише зіщулився знічено. — Є час читати вірші, а є час їх мовчати… І з якої ви Комуни взялися, припадочні такі?!?

— З Комуни Планети Земля, — остигаючи, вичавив Богдан. — Є така. У нас там теж кожен своїм займається-переймається. Свобода, блін!

І злісно сплюнув просто на поліровану поверхню їхнього столика.

Стометровий „дракон”, сюрреалістичне оповитий легким алюмінієвим риштуванням, зморено завмер посередині просторого ангару з високо випнутою стелею. Кінець одного крила в нього був розібраний до арматур і на них час від часу спалахували блакитні вогники зварювання, розсипаючи долі пригорщі швидко згасаючих жеврин. Ремонт, судячи з усього, був у самому розпалі.

Дивно, але Кременчук у своєму камуфляжному комбінезоні мало чим відрізнявся від одягнутих у зелені трико інопланетних ремонтників. Тим більше, що на поясі в нього бовталася дурнувата шпага, яка, виявляється, була тут незмінним атрибутом вбрання. Тут можна було без штанів по вулиці гуляти, але щоб без шпаги!.. Зброю їм усім виділили Уно з Руматою. Навіть на Нксу начепили, чому той обрадувався безмежно. Норильцєв хотів було відмовитись, зважаючи на наявність в нього випробуваного меча, але наразився на такий спротив, що швидко рукою махнув на цю забаганку і тепер уявляв собою доволі цікаве видовище: на одному боці — короткий акінак, на іншому — довга шпага, за спиною — громіздкий синтезатор. Чи то найманий вояка, чи то мандрівний музика, не розбереш.

Не лише Румату, а й Уно, місцева братва і дійсно знала дуже добре. Навіть останній п‘яничка ще здалеку вітався з ними, кидаючи, втім, зацікавлений погляд на кольчугу Зоребора. Богдан чомусь був упевнений в тому, що металева жилетка стане невдовзі останнім писком моди. А поки що…

Поки що перед самою естакадою, що вела до роззявленої пащі „дракона”, їх зупинили дві похмурі постаті, окуті не металевими легковажними жилетками, а значущими панцирами лицарських лаштунків.

— Перепрошую, шановний Уно, — кахикнула одна з постатей, здіймаючи залізну рукавичку, — але далі розпочинається територія Комуни Зоряних Баронів і ми не можемо пропустити вас без усного дозволу високошанованого Ваги Шасі.

— Високоповажні Барони знають, що громадський наглядач третього рівня „Безвиході” непідкупний Уно Павукоокий не ходить без діла, — пихато відповів старий. — Отож, зв‘яжіться з його високошанованістю і запропонуйте йому або самому вийти сюди, або без затримок пропустити нас до нього.

— Нас?! — здивовано пирхнула друга постать. — При всій повазі до непересічного таланту Румати Пронизливого, слава про котрого йде по всьому Арканару, ми не замовляли сьогодні ані його піднесених пісень, ані його натхнених віршів. А цих двох, — в піднятому забралі зблиснули уважні очі, — ми взагалі не знаємо.

— За те ми вашого Вагу знаємо, — не витримав церемоніальної напруги Богдан, який до того стояв трохи осторонь, намагаючись не вмішуватись у перебіг перемовин. — Добре знаємо! І він нас знає. А ще краще взнає, якщо за десять хвилин тут не буде дівчини, яку він викрав на орбітальній станції!

Уно досадливо скривився. Румата неуважно дивився убік, наче подумки складав нові вірші. Лицарі обмінялися швидкими поглядами.

— Шановний Уно Павукоокий, — мовив по тому один з них, роблячи вигляд, що не помічає Кременчука, — шановний громадський наглядачу третього рівня „Безвиході”, чи нам здалося, чи на території Комуни Вільних Лялькарів гостинно приймають осіб, що не мають жодної поваги до свободи Зоряних Баронів?

— А мені здалося, — зненацька кинув Румата, так і не повертаючи свого обличчя до лицарської варти, — а мені здалося, що хтось тут не те що забув про повагу, а просто брутально нищить свободу одного з Вільних Лялькарів.

І лише опісля цих розгніваних слів потемнілі очі місцевого менестреля обернулися до Баронів.

Чи то здалося Кременчуку, чи то насправді на обличчях, розмитих напівтемрявою забрал, майнула тінь певної розгуби, але в будь-якому разі настрій Румати був взятий до уваги. Про це свідчила хоча б тривала пауза, яку витримали Барони перед тим, як один з них відійшов трохи вбік і щось забубонів у мікрофони свого шолому, прикрашеного високим помаранчевим пір‘ям. Його товариш спитав, поклавши обидві руки на ефес важкого меча:

— Ми правильно зрозуміли шанованого Румату? Він хоче сказати, що міледі, яку його високошанованість перший барон Вага Шасі гостинно запросив на борт свого корабля є не лише членом Комуни Вільних Лялькарів, а й знаходиться у нас в гостинах не за власною волею?

Румата мовчки схилив голову. Наче молодий бичок перед кидком на тореадора.

— Тобто, шановний Румата має намір звинуватити високошанованого першого барона у викраденні людини та узурпації її особистої свободи?

„Бу-бу-бу”, — бубонів не віддалік другий вартовий. Занепокоєний Уно хотів щось сказати, але Румата зупинив його, поклавши руку на плече старого. Інша рука хлопця вже певний час лежала на ефесі шпаги. Обличчя його трохи зблідло, а великі сірі очі („Сніжанкини!” — подумав Кременчук) ледь презирливо втупились у забрало лицаря. Напруга аж задзвеніла в повітрі. Запахло явним політичним — або комунальним, з огляду на те, ще відбувалось на Арканарі — конфліктом.

За великим рахунком на всі ті інопланетні конфлікти Богданові було начхати. Але якщо він сам розпочав його, то сам має його й закінчувати, а не за спинами маскарадними ховатися. Не звик він до цього. Тим більше, що знає він, для чого Барон руки до меча свого простягнув. Не битися. Зовсім ні. Он і вогники зварювання вгорі наче очиська-фари в птахів-апаратів синяво мерехтять. А поети, на кшталт Румати, — вони завжди створіння емоційно неврівноважені. Як і деякі норовливі дівчиська.

Перед тим, як висунутись уперед, Кременчук кинув швидкий погляд на Норильцєва. Губи того стиснулись у тоненьку ниточку, а меч був вже вийнятий з піхв. Богдан сподівався, що при нагоді хлопець використає його за безпосереднім призначенням, а не так, як нещодавно на борту „Софії”.

— Вже минуло п‘ять хвилин, — намагаючись бути спокійним, мовив капітан до Барона. — Час спливає і якщо…

Вгорі щось загуркотіло і цей гуркіт швидко почав набувати доволі ритмічного характеру. Богдан рвучко здійняв напружене обличчя й миттєво напружився до того ж і кожним м‘язом свого дужого тіла: п’ятірка легко озброєних чоловіків бігли на допомогу варті. Лицар, що до того бубонів у прихований мікрофон, залишив це заняття й зайняв позицію поряд зі своїм напарником. „Гуп-гуп-гуп”, — гупало по естакаді. В повітрі щось свиснуло і краєм ока Кременчук побачив, як Румата рвучко здійняв свою шпагу. Власна ж зброя Богдана лишалася поки що на поясі. Але Норильцєв вже вистрибував наперед, відбиваючи удар меча, яким один з лицарів намагався дістати арканарського менестреля. Шлях другому, який загрозливо посунув було на Кременчука, заступив старий Уно.

І розпочалось. Невідомо, впродовж якого часу їхня четвірка відбивала б атаки дружинників, озброєних короткими списами й довгими кинджалами, та підступні удари двох закутих у надійні лати Баронів, як би на допомогу Лялькарям не кинулась десяток чоловік з числа персоналу, що обслуговував верфі. А вгорі, на естакаді, вже знову чувся швидкий тупіт чиїхось підборів. Бійка миттєво набула загального масштабу і Кременчук внутрішньо згодився, що за такого запального характеру арканаріан, шпаги тим були вкрай необхідні. Але до чого тут мирні — якщо їх, звісно, не займати — земляни?

Дзвенів метал, чулися глухі вигуки, що іноді переривалися звуком падіння того чи іншого тіла. Норильцєв явно намагався прикривати Румату, хоча на практиці частіше було зовсім навпаки, а Кременчук, подумки дякуючи сороріанам за уроки фехтування, а арканаріанам — за слушну зброю, потроху пробивався нагору. Щоправда йому в цьому допомагав старий Уно, який виявився на диво вправним бійцем, але уваги на це Богдан не звертав, увесь час з вагомим відсотком жаху намагаючись не пропустити миті вибуху блакитним сяйвом клинків Баронів та очей їхніх клятих птахів. Чи зможе він захистити від їхнього гіпнотичного нападу інших учасників бійки? Саме це питання здавалось йому зараз найактуальнішим. Але Барони чомусь не вдавалися до своєї таємничої зброї. Та й птаства їхнього поки що не спостерігалось.

А Уно вже збігав по естакаді і з переможним криком вривався на гумові приступки пащі „дракону”. Кременчук, наче прив‘язаний, смикнувся за ним, кулаком навідліг вдаривши якогось особливо настирливого дружинника в помаранчевому береті з червоним, кольору околички міліцейського кашкета, плюмажем. Дружинник, наче крилами, змахуючи краями свого коротенького плаща-накидки, загуркотів униз, просто до ніг Норильцєва, котрий, не очікуючи такої раптової перепони, перечепився через нього та й посунув носом у землю. Чи то в підлогу. Румата кинувся було до нього, але Уно, здійнявши руку зі шпагою, зненацька вигукнув згори:

— Все! Досить!.. Наша перемогла…

Богдан навіть відразу не зрозумів, що воно сталося. А сталося дивне: миттєво й синхронно все навколо завмерло. Наче на зупиненому відео. А оскільки усе, що відбувалось з капітаном останнім часом, носило киношно-фантастичний характер, то в Кременчука і дійсно майнула така думка: а й насправді, чи не передивляється він у напівока якусь дурнувату відеокасету, закунявши над кухлем пива в затишному барі на набережній Гременця?

Адже ж не міг просто завмерти в такій неприродній випнутій позі дружинник, що впав під ноги Норильцєва! Як, наприклад, і незнайомий Вільний Лялькар, що, вставши на одній нозі, так і стояв на ній непорушно, випроставши руку зі шпагою в напрямку іншого дружинника, майже торкаючись гострим кінчиком леза широкої перев‘язі, що навскіс перетинала груди останнього. За ним виднілась ще одна двійка фехтувальників, завмерлих в чудернацьких позах. За ними…

Було в цій картині щось настільки моторошне, що Кременчук відчув, як по його спині пробігли дрижаки. А один з двох окутих залізяччям Баронів вже сунув нагору, невдоволено засуваючи свого меча до піхв і незграбним порухом торкаючись плеча однієї із завмерлих постатей. Та слабко гойднулась, невпевнено захиталась, а потім загуркотіла на долівку, усією вагою спираючись на шпагу й ламаючи навпіл її тонке лезо. А Барон, навіть не звернувши на це уваги, глухо бубонів з-під свого забрала:

— Та звісно ж… Перемогли вони!.. Ви б ще ляльок з усієї Комуни зібрали!

Ляльок?!? Кременчук кинув розгублений погляд на Румату, що якраз допомагав Норильцєву звестись на рівні. Ляльку місцевий бард аж ніяк не нагадував. Та й Уно…

— А що ж ви хотіли? — зневажливо казав між тим той, засовуючи до піхв свою недолугу шпагу з ефесом-чашечкою, схожою на середніх розмірів радіотелескоп. — Чого ж вам кортіло-то?… Того, щоб ми дозволили вам безкарно знущатися з основного закону Арканара? Закону безмежної свободи особистості?

— Та хто там знущається? — кинув собі і другий Барон, підтягуючись до першого. — Все за згодою та на добровільних умовах.

Богдан розгублено тупцював на місці, неясно уявляючи, що йому саме зараз потрібно робити.

— Знаємо ми ваші згоди, — ледь презирливо пирхнув знизу Румата, підтримуючи за поперек, теж вкрай розгубленого, Норильцєва. — Як і за проміння, до речі, ваше синяве знаємо.

— Ти ми знаємо, що ви знаєте, — криво посміхнувся й собі один з Баронів. — Он лише ляльок на ремонт і поставили. Не довіряєте угодам СНД про застосування комунальної зброї на території інших Комун, не довіряєте. Он, ляльок лише й поставили, — повторив. — І до бійки лише їх пустили. А на електроніку, на жаль, Проміння Святого Міка не діє. Поки що не діє, — з притиском закінчив він.

— А ось поки воно не діє, — Румата залишив нарешті Норильцєва, наближаючись до Баронів, — поки воно не діє, вам, сподіваюсь, зрозуміло, що на кожен ваш винахід у нас свій знайдеться. Ви що, дійсно воювати хочете?! Так з цим не до нас. З цим — до СНД. Може Дон-Реба вашим забаганкам посприяє.

— Та до чого тут СНД, до чого тут Директорія? Дон-Реба, врешті решт, до чого?! — здали трохи назад Барони. — Ми ж закони знаємо. Ми ж до чужих Комун зі своїм статутом не ліземо…

— А як не лізете, — нарешті отямився Кременчук і навкруги враз заворушилися впалі ляльки (роботи? андроїди?), — а як не лізете, то віддавайте нам нашу дівчину! Вага Шасі ваш, до речі…

І осікся, почувши тонкий пульсуючий виск. Наче величезний комар звідкись наближався. Втім, не „звідкись”, а з боку старого Уно Павукоокого. Якщо, звісно, той і дійсно старою людиною був, а не затасканою лялькою. Одначе, те, що шановний громадський наглядач не має до механічного життя жодного відношення, стало зрозумілим за мить, коли він знову вихопив з піхв свою дурнувату шпагу і для чогось підніс до вуха її радіотелескопичний ефес. Писк гучнішав, а обличчя старого вражено витягувалось.

— Як це випускаєте?!? — вигукнув він невідь до кого. — Як це заплатив?! Що?… Одиночний розрахунок?… Ні, ні! Не можна!!!

А в імлі драконової пащі вже розгорялося якесь синяве світло, чувся звук повітря, розкраяного гострими крилами, і фосфоричний Птах Святого Міка миттєво тьмянів, вилітаючи в яскраво освітлений простір верфі. А на його спині…

— Ні-і-і-і!!! — в свою чергу загорлав Кременчук, кинувшись було до апарату, який майнув майже понад самою його головою, ледь, здається, не збивши з неї старенького міліцейського кашкета.

Втім, ані на його, ані на старого Уно галасливі заперечення ніхто не звертав жодної уваги, а апарат у вигляді птаха з розкинутими крилами вже уносив свого вершника-лицаря з верфі. Разом з дівчиною в золотистому платті, що сиділа в нього за спиною.

— Кита, кита сюди давайте! — почув Богдан ламкий тенор Румати і за пару хвилин біля естакади, ще погойдуючись від різкої зупинки, завмер новий літальний апарат у вигляді морського чудовиська з відкритим пасажирським салоном на його спадистій спині.

— Швидше, давайте швидше! — вже кричав Румата, вмощуючись за велике кермо, і Уно, обігнавши Кременчука, вже стрибав на вільне місце поряд з юнаком, і Норильцєв, згорблений своїм синтезатором, крекчучи ліз через низенький бортик, і сам Богдан, клянучи свою шпагу, що боляче била його по ногах, перевалювався слідом за ним, а сріблястий летючий „кит” зривався з місця й кидався до арки, в імлі якої вже зник птах високошанованого Ваги Шасі.

— Де? — не повертаючи голови, коротко спитав в Уно Румата, кидаючи „кита” в широкий тунель.

Старигань, що, як і раніше, тримав ефес шаги біля вуха, так само коротко відповідав:

— Сьомий коридор… П‘ятий рівень… Вихід на шостий… Здається, до північного порталу суне.

Богдан прислухався до цих рваних слів, побілілими пальцями вчепившись в бортики безпеки, що оточували крісло кожного пасажира.

— А з Пампою не можна зв‘язатись, щоб не випускав? — спитав Румата, майже вертикально ставлячи апарат і кидаючи його в жовтого кольору колодязь. Аж Норильцєв поряд вискнув.

— Ти ж закон знаєш. Не піде він на це, — похмуро відповів Уно. — Заплатив, то й гуляй… Точно, на північний портал іде. О!.. Зараз на третій рівень перескочив. Слухай-но, синку, а, може, через двадцять восьмий його перехопимо?

Румата заклав такий карколомний віраж, що в Богдана, здається, ледь серце з грудей не вистрибнуло. Але він не зважив на це, загорлавши, врешті решт, до керманичів „кита”:

— Та що ж воно в біса відбувається?! Роз‘яснить мені це хтось чи ні?

Уно зиркнув на нього через плече:

— „Дракон” Ваги затриманий, оскільки він ще не лише за ремонт не розплатився, а й за вихід з „Безвиході”. А от сам Барон…

— Ну!.. — підігнав старого Кременчук.

— Сам Барон заплатив за вихід одного Птаха Святого Міка і тепер…

Богдан вже все зрозумів:

— Так зупиніть же його, зупиніть! Адже він людину викрав!

— А докази? Одного вашого слова для такого значущого порушення закону про вільну особистість, як перешкода оплаченого виходу з „Безвиході”, замало.

— Закони, закони, млин!.. Ач, які законослухняні з‘явились! Та я про закони більше вашого знаю! Я ті закони усе свідоме життя захищаю. Я за ті закони життям ризикував. Але ж зараз не той випадок, не той!

— Пельку стули! Закон в нас всього один, сам же знаєш. Щодо особистої свободи. Багато законів нікому не потрібно. Який сенс в них? Адже кожен закон — обмежує частину життя. Кожен зайвий закон — годівниця для зайвих у житті мерзотників. Тому й залежність проста: менше законів — менше підлоти, менше ґрат — більше простору. Отак. Але порушувати оту малість, що залишилася, нікому не можна.

— А Вазі, Вазі можна? Адже він Соньчину свободу он як скривдив!

— А докази? Від неї особисто ніяких скарг не надходило. Скажіть спасибі, що Румата вам повірив.

— А ти, значить, не віриш? — Богдан, здавалось, зараз вистрибне просто в отой простір, що без ґрат. Простір, помережаний швидкістю на якісь неясні мінливі смуги.

— Дурень! — втрутився в розмову Румата. — Як би не вірив, то не наражався б зараз на вигнання з Комуни. Як і я, до речі. Але цим ти не собі завдячуй, а Ігореві. Людина, що так відчуває музику, по життю фальшивити не здатна.

Іншого разу Богдан руками розвів би, а зараз лише міцніше вчепився в бортик безпеки та й знову загорлав:

— То ви, дударики, тоді хоч швидше, швидше! Не на халтурі ж! Втече ж, гаддя!

— Та не метушись! — огризнувся Румата. — Спробуємо наздогнати, спробуємо.

І майже під прямим кутом — Богдана ледь бортиками не перерізало! — кинув летючого „кита” до чергового вузького колодязю. Мабуть, до двадцять восьмого за номером, завдяки якому можна було перехопити „птаха” Ваги.

Те, що це саме так, стало зрозумілим за декілька хвилин, впродовж яких „кит” величезною гладкою булигою просто падав крізь плетиво якогось риштування. І от, вже на самому дні колодязя, перед ними майнула якась тінь з величезними розкинутими крилами. В останню мить тінь раптом набула матеріальної щільності і „кит” Румати, щосили гальмуючи в завузькому просторі, зачепив таки її лівим бортом, викрешуючи жовті іскри й розпочинаючи безладно крутитися на місці.

А тінь Птаха Святого Міка вже зникала за поворотом, зблиснувши наостанку золотистим платтям скам‘янілої дівчини.

— Уйду-у-у-уть!!!

„Кит”, врешті решт, рвучко зупинився, спрямувавши тупий ніс в потрібному напрямку і з такою швидкістю рвонув уперед, що, здавалось від тертя навіть повітря гарячим стало. А за хвилину воно стало ще й грузьким, таким, що важкими грудками сипалося в легені Богдана, а їхній незграбний апарат, вистрибнувши з „Безвиході” в морозний простір помаранчевої тундри, загрузав, загрузав, загрузав у ньому, наче в якомусь блідо-помаранчевому болоті.

З декількох інших „китів” їм вітально вимахували руками карнавальні арканаріани, що чи то вже пройшли лабіринт, чи то лише збиралися повеселитися в „Безвиході”. Вгорі дрейфувала якась ртутна платформа, з якої лунала гуркотлива музика розвеселої дискотеки. А тінь птаха з розпластаними крилами на бриючому польоті зникала вдалині, перетворюючись на цятку червонястого, якогось пластилінового, обрію.

— Ти чого зупинився!? — рявкнув Богдан, щосили смикаючи плече Румати. — Підуть же!

— Та нічого ми вже не зробимо, — нетерплячим порухом скинув той важку руку Кременчука. — На відкритому просторі в Птахів швидкість набагато більша. Це — по-перше. А по-друге, живляться „кити” енергією лише на відстані до двох кілометрів від „Безвиході”. Щоб не угнали їх якісь там шибеники.

— Шибеники, шибеники! — вперше за останній час ледь не заплакав капітан. Щось зламалося в капітанові. Раптово й боляче. — Куди ж він Соньку потягнув? Що він з дівчиною зробити хоче?…

Він нестямним поглядом обвів плаский обрій і висмикнув з піхв свою арканаріанську шпагу, зрозумівши, нарешті, що зброя ця була не лише зброєю, а й грала роль переговорного приладу, в якому довгий клинок уявляв собою й довгу антену. По іншому не можна було. Адже навіть телепатія не спрацьовувала в умовах замкненого простору „Безвиході”. А що таку саме штукенцію начепили навіть на Нксу, який очищав від фарби розцяцькований корпус „Софії”, то…

— Нксо, Нксо, ти мене чуєш? — горлав Кременчук, притуливши до роту ефес шпаги. — Чуєш, дитино?

— Крчук?! — здивовано пискнув ефес. — Ти звідки, Крчуче?

— Поряд я, поряд… От що… Припиняй усі зовнішні роботи і готуй „Софію” до старту. До термінового старту. Зможеш?

— Так, так, мене Ігр навчив…

— От і добре. Ми незабаром будемо, — і Богдан ледь презирливо скосив очі на Румату: — Чи ви сплати за користування вашими іграшками вимагатимете?

Той підкреслено спокійно знизав плечима:

— У тебе вимагав би. А у людини, яка пише музику…

І повернувся було до Норильцєва, але Зоребор вже звертався до Богдана, сторожко шарпнувши його за руку із затисненою в ній шпагою:

— Капітане… Я, звісно, не хочу вам вказувати, Богдане Івановичу, але…

Та й тицьнув пальцем просто неба трохи ліворуч від себе. Кременчук повернув обличчя у вказаному напрямку і…

— От, гаддя! — голос капітана аж рвався від злості. — Та коли вже ви від нас відв‘яжетесь!

Високо-високо над „Безвихіддю”, майже на межі видимості, можна було розрізнити малесенький чорний трикутник, що нерухомо завис над спорудою лабіринту.

Румата з цікавістю простежив за поглядом Кременчука:

— Це отой корабель, про який ви казали? З невідомої Комуни? Що вас переслідує і орбіталку Зоряних Баронів пошкодив?

— Він, він… Нксо, ти мене чуєш?… Відставити поки що. До окремих розпоряджень.

Всередині капітана стало порожньо-порожньо. Давно він такої розгуби не відчував. До того ж, якщо навіть якось „Софію” непомітно з „Безвиході” вивести, то де тепер Соньку шукати? Про це і місцевому населенню невідомо. Загубили, здається, дівчину, назавжди загубили…

Задумавшись і рипнувши зубами, останні міркування Богдан вимовив уголос, від чого Уно розгублено засовався на місці, Румата знову знизав плечима, а Ігор, не відводячи погляду від далекого трикутника, зненацька запитав:

— Богдане Івановичу, а ви пам‘ятаєте, що казав Вага Шасі стосовно Соні, коли вперше на борт „Софії” піднявся?

— М-м-м… — зам‘явся Кременчук. Не пам‘ятав він. Не до того йому тоді було.

— А казав він, — не став катувати капітана Зоребор, — що таку дівчину, як Соня, давно вже шукає якась Його Честь. — Уно з Руматою обмінялися блискавичними поглядами. — Тож, може, і повіз Барон нашу Соню до неї?

Кременчук мовчки й запитально подивився на Лялькарів.

— Його Честь — це Дон-Реба, — кахикнув Уно, — Прим-директор, очолює СНД. Ситуативну Наглядову Раду очолює. Невже ж не знаєте? Так він вже років п‘ять…

— Я ж казав, що нас тривалий час не було на Арканарі. Що ми нову Комуну засновуємо. Подалі і від Дон-Реби, і від СНД вашого недоробленого. Воно, до речі, ті ж самі функції виконує? Нічого не змінили?

Румата промовчав, але Уно за гачок вчепився.

— А як же, — мовив, — ті ж самі. Коли між Комунами якісь непереборні протиріччя виникають, вона відшукує взаємо погоджений баланс свобод. Але… — він осікся.

— Що „але”?

— Та нічого… Нічого… За дівчину, до речі, я теж чув. Дон-Реба директрису шукає для щорічного балу. То, може, ваша Сонька й згодилась?…

— Ну, ти!.. — рвонувся було Кременчук до Уно, але Румата м‘яким поштовхом у груди зупинив його.

М‘яким-то воно — м‘яким, але рука в цього юнака була на диво тверда. Зовсім не музиканта рука. Скоріше — воїна. Чи великої ляльки?

— Заспокойся! Тут от яка річ… Опісля такого нападу на орбітальну станцію Зоряних Баронів, про який ви оповідали, вони обов‘язково СНД мали сповістити. Тож, може, й дійсно Вага Шасі вирішив приємне з корисним поєднати? — Юнак обернулася до стариганя: — Ну, що Уно? Ми все одне ж на бал збиралися.

— Ми ще не зовсім до нього підготовлені.

— По ланцюжках сповістимо. Щось та підготують. Поки дістанемось, поки те та інше… Все одне колись та треба розпочинати. Елемент раптовості до того ж…

Уно з Руматою так суворо дивились один на одного, що, здавалось, не на танцюльки збиралися, а на битву криваву. Втім, Кременчука це не обходило.

— Ну, що? — спробував він підігнати Лялькарів. — Допоможете нам до того Дон-Реби дістатися?

— На котах поїдемо, — не звернув на нього уваги Румата. Очі його некліпно дивились на Уно і Богдан раптом зрозумів, що, не дивлячись на свій юний вік, саме він головував у цій двійці. — На котах, — повторив менестрель, здійнявши голову й уважно дивлячись на малесенький чорний трикутник. — Бо якщо усе, нам тут оповідали, правда, то повітряні мандрівки можуть бути небезпечними. Дуже небезпечними.

— Там щось відбувається! — вдивляючись у західний бік обрію, вчепився обома руками в роги свого кота Румата.

Довкіл невеличкого загону вершників на чорних рогатих котах розстилалася безкрая помаранчева тундра. З четвертого боку, за спиною Норильцєва, горбились якісь бурі утворення. Але що це таке, здалеку розібрати було неможливо.

— Явно відбувається, — повторив юнак, спостерігаючи за тим, як на обрії щось синювато спалахує, а часом з‘являється дещо, схоже на далекі клуби диму.

Обличчя Румати було стривожене так само, як і в його супутників: з півгодини тому не віддалік від них промайнула ескадрилья з чотирьох „драконів”. А потім ще трійко казкових машинерій на занизькій висоті пройшли в тому ж напрямку. На невеличку зграю чотирьох чорних рогатих котів — зооїдів, виготовлених у Комуні Мрійливих Роботів — уваги вони не звернули: поспішали за чимось більш вагомим. І тепер це більш вагоме щось робило за пласким обрієм.

З боку кота Уно почувся тоненький виск. Богдан вже знав, що то воно таке, і тому зовсім не дослухався до нього. Старигань же випустив вигнуті, наче кермо мотоцикла, роги кота й вихопив з піхв свою шпагу.

— Так, я на зв‘язку, — почулося за мить. — Угу… Угу… Зрозуміло… Зараз. — І гукнув до Румати, що завмер попереду з піднятим обличчям: — З тобою Пампа переговорити хоче. Над „Безвихіддю” справжня повітряна битва точиться. П‘ятнадцять „драконів” не можуть подолати отого чорного трикутника. Чотирьох вже збито, а один…

І осікся, бо юнак вже вихоплював шпагу-передавач з його рук і, повернувшись спиною до своєї команди, перемовлявся про щось з далеким Пампою. Богдан запитально подивився на Уно. Той знизав плечима:

— Сам же чув… Барони спробували на трикутник напасти. Думаю, без Директорії тут не обійшлося.

— За вимогою Баронів, — похмуро мовив Румата, віддаючи зброю старику, — СНД оголосило підготовку до надзвичайного стану. До обмеження свобод ще не дійшло, але…

Уно з Руматою обмінялися швидкими загадковими поглядами. Кременчук вже декілька разів помічав їх, інколи в самий розпал якої-небудь гарячої розмови, але про їхню причину не мав навіть здогадок.

— Тож, може, Пампі треба… — прорипів було Уно, але Румата враз перебив його.

— Так, треба. Я вже віддав наказ. А ми… Нам доведеться йти коротким шляхом. Через Пам‘ять.

Навіть неуважний Норильцєв помітив, як розширилися очі Уно.

— Але ж… але ж… — якось вкрай розгублено засмикався той на лискучій спині свого кота, що, очікуючи наказів, мляво дряпав кігтями помаранчевий мох. — Але ж зараз ніхто через Пам‘ять не ходить. Та й Лоцмани відхилення від маршруту не пробачать. Адже він — їхня прерогатива.

— Ми не в Комуні Магічних Лоцманів, — трохи нервово кинув Румата, хапаючи за роги свого кота й розвертаючи його у бік незрозумілого бурого утворення, що випиналось на обрії. — Поділили, розумієш, Арканар. На шмаття покраяли. Тут — Лоцмани, вгорі — Барони, на річках — Срібні Водяники. Скоро взагалі ані пройти, ані проїхати не можна буде. Скільки вже разів на Директорії це питання підіймали!.. — І, змушуючи кота плавними стрибками набирати швидкість, закінчив на ходу: — Через Пам‘ять Гикливого Лісу підемо. Її оминати — півтори доби знадобиться.

— А як не оминати? — теж уже на ходу спитав Кременчук в Уно, прилаштовуючи свого кота бік-о-бік з його зооїдом.

— А як не оминати, то години три-чотири… Або вічність, — по тривалій паузі додав він.

Але Богдан вповні зрозумів сенс цього зауваження лише тоді, коли чотири чорних рогатих коти зі своїми вершниками впритул наблизились до бурого утворення, яке виявилось величезним буреломом, що утворився бозна коли й бозна від яких катаклізмів.

А ще хвилин за десять стало зрозумілим, що без котів, які виваженими, але водночас швидкими й плавними стрибками пересувались від одного впалого стовбура до іншого, тут робити нема чого було. Навкруги в небо вп‘ялися покручені пальці гілляк, а величезні корчі потворними восьминогами намагалися дотягнутися до мандрівників та й кинути їх у хрусткі провалля, які деінде роззявленими пащами зяяли поміж хаотично нагромаджених дерев. Їхні порепані стовбури хилитались, рипіли і явно намагалися у слушну мить перетворити цей моторошний, але мертвий хаос на рухливий жах повсталих трухлявих зомбі.

Від очікування цього в Кременчука постійно бігли лоскоти по шкірі, а спина вкривалась огидним, липким та холодним, потом. Норильцєв, з на диво кам‘яним обличчям, прилаштувався поряд з Руматою і його кіт майже дзеркально відтворював усі порухи кота менестреля. А Богдан, аби його нав‘язливий переляк не видряпався зовні, затіяв обмін короткими й рваними фразами із сусіднім Уно. Той охоче підтримав розмову і від того здавалось, що арканаріанин схарапуджений не менше за землянина.

— І хочеться вам отак жити? — питав Кременчук, намагаючись не дивитись під лапи свого кота. — Ні, щоб дороги збудувати. Техніка ж — он яка!

— В кожній Комуні своя техніка, — відповідав Уно, що, як і Кременчук, навіть не намагався керувати своїм зооїдом, цілком поклавшись на його штучні інстинкти та власне природне везіння. — Та й дороги різними вийдуть. Такий вінегрет буде, що — ой! Хоча, кажуть, десь на півдні є Комуна Всюдихідних Шляховиків. Ті, кажуть, щось таке роблять. А мо‘ й брешуть люди.

— Комуни, Комуни, — зневажливо пирхнув Богдан і раптом увесь здригнувся, побачивши, як величезна гілляка, зламана необережним стрибком кота Румати, стала сторчма й ледь не нанизала на себе твариняку Норильцєва, яка, втім, в останню мить встигла відстрибнути трохи вбік. — Обережніше!!! — загорлав і сам ледь не звалився з лискучої спини, вкритої коротким гладким смухом. Хапнув пару разів повітря на повні груди, перевів подих і тремтячим голосом продовжив: — Отже, Комуни… Чого це ви… Тобто, ми… Чого це воно усе так… Потрощено, чи що?… Ні, щоб як не однією родиною, так однією державою жити.

— Державою, державою!.. — раптом визвірився Уно. — Ти не лайся при мені, чоловіче! Держава, розумієш!.. Усіляким чинушам тупорилим підкорятись? Підлаштовуватись під них? А зась! Людям вільної праці нема чого біля корита нидітись, нема чого в очі свинячі зазирати, рохкання огидне слухати. Держава!!! Було вже в нас таке колись. Коли нас вивчати намагалися.

— Хто намагався? — насторожився Кременчук.

— А біс його знає! Кажуть, інопланетники якісь, але я в це не вірю. Я взагалі в інопланетників-то не дуже… Навіщо вони у всесвіті, який обертається на одному місці? Зайві вони в ньому. Всі вже один з одним познайомитись мають у всесвіті, який мільярди років крутиться навколо себе.

— А таки крутиться? — спитав Богдан, згадуючи давні зауваження Такаманохари щодо цієї речі.

— А як же?! Крутиться. Королівські Шамани це точно довели. Їхня Комуна, до речі, десь на виході з Пам‘яті має бути. Довели вони. Але я на тому крутінні погано розуміюся. Це ось Румата.

— А Румату давно знаєш?

— З дитинства. Я ж його виростив. Сирота він. Його батьки до бійки втрапили з Мандрівними Мисливцями, ну і…

Помовчали пару плавних довгих стрибків, під час яких ще декілька гілок із моторошним рипом посунуло в плетиво змертвілого хаосу.

— Ну, ось… — врешті решт, мерзлякувато пересмикнув плечима Богдан. — Знову Комуни. Анархія. Мати порядку, матір її!.. Але ж якось доводиться домовлятися вам… нам… поміж собою?

— А то не знаєш! СНД. Ситуативна Наглядова Директорія. Коли на кордонах свобод виникає тертя, то вона…

І раптом Уно осікся. А чорні коти, пружньо балансуючи на своїх м‘яких лапах, на мить завмерли для того, щоб потім щосили рвонути з буреломної Пам‘яті. Їхні довгі стрибки розпочали нагадувати короткі перельоти, а Богдан міцно заплющив очі, до побіління пальців вчепившись у роги свого зооїда.

Десь в глибині небезпечно гойдливої пітьми, розцяцькованій звичними мерехтливими крапками, зойкнув голос Уно:

— Ах, дідько його візьми! Розпочалось таки! А я вже думав спокійно проскочимо.

— Що розпочалось? — скаженим зусиллям волі розчепив повіки Богдан, відчуваючи, що його зараз знудить від карколомного руху. Або від власної безпомічності. — Розпочалось що!?!

Але його запитання не було почуто, бо простір сколихнувся коротким репетом „гик!”, а потім єхидно зачастив: „гик-гик-гик…” І водночас з цим море скоцюблених стовбурів, гілок та корчів, хилитнулось і розпочало розгойдуватися потворними, такими, що постійно збільшувались, хвилями.

— Та що це воно?!

— Дерева! Дерева гикати розпочали! Уходити, уходити треба! Румато! Рума-а-а-ато!!!

Кіт Румати зненацька зник з поля зору, а на тому місці, де тільки-но він знаходився, почала нагромаджуватись величезна купа хмизу: гик! гик! гик! Майже одночасно з цим Норильцєв зісковзнув зі спини свого чорного зооїда, мечем врубаючись в смертельно колюче плетиво й теж зникаючи в ньому.

— Ігоре-е-е!!! Зореборе, матері твоїй ковінька! Назад, наза-а-а-ад!!!

— Рума-а-а-ато!!!

— Ігоре-е-е!!!

Кіт менестреля був затиснутий двома неоковирними стовбуриськами, що з кожним гиком повільно сповзали в чорну безодню, пропахлу сирою землею та гнилою деревиною. Сам Румата, придавлений величезною гіллякою, відчайдушно борсався трохи вище зооїда. Але ця вищість мало чим могла йому допомогти, бо за хвилину-другу важелезний корч мав звалитись просто на нього.

— Ах, ти, матері твоїй ковінька! — зовсім по-кременчуцькі вилаявся Зоребор, щосили обрубуючи гілля навколо Румати та й пробуючи втриматись на слизький і хиткій поверхні: гик! гик! гик! — Руку, Румато, руку давай!

Той в якомусь неймовірному ривку зміг би дотягнутись до хлопця, але один з клятих стовбурів посунувся ще на півметра, однією з покручених, але гострих, гілляк наскрізь проштрикуючи одяг арканаріанина, а іншою гілкою, наче важелем, впираючись в його ногу. Серед загального рипу й скреготіння хрумкіт переламаної кістки був зовсім нечутним. Лише обличчя Румати миттєво побілішало та голова безтямно хитнулась убік.

— Рума-а-а-ато!!!

Ризикуючи звалитись у посічену гіллям безодню, Норильцєв осідлав товстелезну колоду, що, здригаючись усією своєю облущеною поверхнею, повільно сповзала униз і, орудуючи мечем, неначе сокирою, розпочав рубати оту гілку, що придавила ногу Румати. Руб-руб… гик-гик… руб-руб… Тіло Лялькаря, що й дійсно розпочало нагадувати величезну зламану ляльку, тупо смикалось в такт цим звукам.

„Тр-р-р-р…” — невдоволено заскреготіла одна з деревин, випускаючи зі своєї мертвої хватки закривавлену кінцівку менестреля. Але друга колода ще щільніше нанизала на свої гілки його одяг, поступово затягуючи хлопця до огидної рипливої пащі.

Уно, стримуючи свого кота, намагався втримати на місці й інших. Обличчя його здавалось розірваним на двоє: вбік зооїдів та вбік Румати. А Кременчук, усім тілом балансуючи на ворухливій поверхні Пам‘яті, вже чимдуж пересувався до Зоребора.

— Ігоре-е-е!!! Ігоре, тримайся!

Але він явно не встигав, бо за якимись невловимими ознаками Норильцєву зненацька стало зрозумілим, що за мить увесь довколишній безлад, повільно набираючи швидкість, посунеться униз, у сиру гнилу прірву. І тому він, остаточно плюнувши на обережність, ковзнув до тіла Румати, краючи мечем і зриваючи з нього верхній одяг — широку шкіряну куртку та коротеньку прозоро-пластикову накидку.

Бурелом на мить завмер і… І в останню мить Ігор відчув, я щось рвучко шарпнуло його вгору, міцно вхопившись за верхній край кольчуги. Встиг таки Богдан Іванович. А сам хлопець встиг перехопити Румату за поперек і вражено зойкнути, наштрикнувшись поглядом на його оголені груди. Вірніше — її. Бо юнак за всіма зовнішніми ознаками виявився… виявилась… Дівчиною виявився всеарканарсько відомий бард Румата Пронизливий.

— А потім? — спитав Кременчук, відчуваючи, як слабенько поколює усе його тіло, вимучене карколомним спуском з клятого бурелому та скаженою скачкою до Комуни Королівських Шаманів: її десятиметрові споруди, схожі на збільшені ескімоські чуми, знаходились кілометрах в п‘ятнадцяти від Пам‘яті Гикливого Лісу.

— Потім? — перепитав Уно, ледь видимий в парі зцілющого гейзера. — Потім я присягнувся матері Румати, що хоча б до весілля збережу природність дівчини. Сам знаєш, що вона в нас набагато більше цноти важить. Ага… А ще потім поховав Кіру поряд з Будахом. Вірніше те поховав, що від неї залишилось.

— Тож, кажеш, і в Кіри, і в чоловіка її, тіла вже були відсотків на вісімдесят штучними?

— А як же? У нас у всіх з часом таке відбувається. Мо‘ скажеш, що в тебе все природне? В мене ось усі кінцівки, півшлунку, одна легеня, одна…

— А в Румати тепер теж кінцівка штучна буде?

— Шамани кажуть, що ні. Можна врятувати на біофізичному рівні. Без технології обійтись. Вранці точно відомо буде.

— Я вранці далі піду. Ти мені тільки шлях вкажи. Не можна мені тут затримуватись.

— Нам усім тут затримуватись не можна. Тож ти розслабся. До ранку ще ціла ніч попереду.

Зауваження було слушне. І Кременчук увесь занурився в гарячу, вщерть наповнену якимись пекучими бульбашками, кам‘яну ванну. Лише обличчя його зморене на поверхні лишилось.

— А стать Руматину чого приховуєте? — спитало обличчя. — Он яка дівка гарна!

— Отож воно й є, що гарна. У нас знаєш, скільки охочих до гарності цієї?

Кременчук згадав пласку й бровату мармизу Ваги Шасі й лише зітхнув болісно.

— Отож, — зациклило Уно. — А я ж не можу повсякчас біля неї знаходитись. Хоча й пробую. Та й сама Румата!.. Їй би краще хлопцем народитись. Уся зброя — її, усі бійки — з нею… — забубонів старигань, а Богдан заплющив очі, згадуючи, як вони стрибали на котах до краю клятого бурелому, як майже вперекидь скочувались із нього, і як Уно горлав, тицяючи покрученим пальцем на захід: „Туди, туди!.. Там Шаманів Комуна. Вони допоможуть, обов‘язково допоможуть!” А Норильцєв, сувороокий і увесь якийсь вмить подорослішалий, тримав на побілілих руках беззахисне, прикрите благенькою курточкою Уно, тіло дівчини й оскаженіло зиркав на будь-кого, хто намагався наблизитись до нього.

— Богдане Івановичу! — випірнула з імлистої пари голова Зоребора. Очі на ній вже були ані суворими, ані навіть дорослими. Розгубленими в нього очі були. По-дитячому розгубленими. — Я піду Румату провідаю. Можна? А то якщо вранці підемо, то…

— В Уно питай. Я тутешніх порядків не знаю.

— Та нехай іде. Якщо вже через Пам‘ять Гикливого Лісу перебралися, то нічого поганішого вже не буде. До самого Ірукану.

— О, до речі! А що це за гикавка така в бурелому цього?

— А це Гикливі Дерева, коли в них насіння визрівало, при доторку до них оте саме насіння разом з гикавкою й розкидали. Просто в буреломі десь ще є живі паростки Дерев, ну й…

Голос Уно потроху стишувався, стишувався, по мірі того, як Ігор віддалявся від кам‘яної чаші гейзеру, до якої їх запроторили Шамани, ретельно оглянувши кожного з їхньої невеличкої групи. Лише Румату вони не стали оглядати, а відразу ж затягли до найближчого „чуму”.

Дорогу до нього Ігор вже знав. Як і до приміщення, захаращеного якимись прозорими колбами, змійовиками та горщиками з найхимернішими рослинами. Колби та змійовики опуклими кінцівками торкались рослин, а ті вповзали до них жовтаво-зеленими повільними цівками. А посеред цього скло-ботанічного плетива стояло невеличке ліжко, на бильцях якого росли великі яскраві квіти. Посеред квітів, під тонкою помаранчевою ковдрою лежала Румата.

Дивно, але жодних коліщаток, витяжок чи гіпсів, біля її ніг не спостерігалось. Спостерігався сивобородий Шаман, що, муркочучи щось собі під ніс, водив руками над стегнами сплячої дівчини. Ігор безгучно завмер на порозі, але арканаріанин вже відчув присутність стороннього. На мить завмер, а потім повільно обернувся до Норильцєва. Хотів щось сказати, але за мить лише посміхнувся одними очима й, вітально махнувши лівицею, мовчки пройшов повз Зоребора, лишаючи його сама на сам з Руматою.

Ігор на хвилинку завагався, а потім підійшов до клечаного квітами ліжка. Повітря було просякнуте легким і чомусь бентежним ароматом. Свіжим, як свіжість близького неозорого моря. І серед цього моря до далекого обрію пливла Румата, прикривши очі довгими вигнутими віями. Зоребор вдивися в її розслаблене обличчя: і як він відразу не здогадався, що воно… що вона… Он які риси витончені. Жіночі. Та й все інше…

Хлопець мимоволі й трохи сором‘язливо скосився на невеличкі груди, щільно обтягнуті тонкою ковдрою. До цього їх завжди приховувала незграбна простора курточка, але тепер… Тепер он навіть соски виступають.

Щоки в Зоребора запашіли, але очі продовжували ковзати далі, по пласкому череву, що закінчувався трикутничком, зібганої поміж ніг, матерії, по високих випнутих стегнах, по… Чорт! Адже оце стегно ще вчора ввечері бубнявіло переламаною кісткою! Ще вчора воно викликало внутрішній біль від одного свого вигляду, а тепер…

Навіть не розуміючи того, що він робить, Зоребор потягнув на себе край ковдри, з-під якого зблиснула гладенька ніжна шкіра. На місці перелому було помітно лише невеличке почервоніння. Не вірячи своїм очам, Ігор простягнув руку і обережно, самими кінчиками пальців, доторкнувся до тіла дівчини. І відразу ж йому здалося, що по його власному тілу начебто якийсь слабенький електричний струм пробіг, а Румата ледь-ледь здригнулась.

Трохи перелякано Зоребор знову зиркнув на її обличчя і відчув, що його раптом наче у воду крижану кинули: дівчина усміхнено й трохи глузливо дивилась на нього.

— Я… я… — залепетав Норильцєв. — Я ж нічого… Я ж тільки…

І хотів було відсмикнути руку, але інша рука, тепла й ласкава, притиснула її до стегна. Другу долоню дівча занурило в довге волосся хлопця, схиляючи його голову до свого обличчя.

Її напіврозплющені очі стали наближатися, наближатися, заслонюючи собою усе довкілля, і Ігор вже не міг відірватися від цих двох безодень, в яких розбігались, пересувались, кружеляли на місці навіть не зірки, а цілісінькі тобі всесвіти. Всесвіти нових думок і нових почуттів, нових явищ і нових істот, всесвіти вічних страждань і вічних любовей.

— Зореборе, поцілуй мене, — прошелестів один всесвіт.

— Я… я кохаю тебе, Румато, — через мільйони світлових років відкликнувся інший і якась тепла гойдлива нескінченність з‘єднала два тіла, переплітаючи поміж собою руки, ноги, губи та погляди.

— І я… я… я… — затихаючи, у безмежних просторах загойдалися атоми, молекули, зірки та галактики. І не було більше нічого в цьому світі окрім ритмічного пульсуючого руху народження нового всесвіту.

Кременчуку не було з чим порівняти Ірукан. Надто мало міст він бачив на цій планеті. Точніше, взагалі не бачив. Бо хіба ж можна було назвати містом легковажний атракціон Комуни Вільних Лялькарів чи медично-магічне стійбище Королівських Шаманів? Про орбітальну станцію Зоряних Баронів взагалі не йшлося. Іржава консервна банка, загублена в порожнечі, та й годі!

Ірукан же був справжнім містом. З лискучою металевою огорожею, над якою через рівні відстані здіймалися помаранчеві сторожеві вежі. З дзеркальними хмарочосами і повітряними таксі у вигляді стилізованих тварин, які проносилась ущелинами вулиць. З химерними лазерними голограмами середньовічних замків на дахах збожеволілих від власної вишини будівель, від чого ті набували вигляду неприродних геометричних стрімчаків або гігантських лискучих скалок колись вщент розбитого скляного світу. Світу драконів, ельфів та інших напівзабутих чудасій.

Посеред цього електронно-міфічного світу височіла ртутна піраміда Директорії, до якої з усіх усюд тягнулися, вигадливі за казковістю форм, транспортні засоби. І тому не невеличку зграю чотирьох рогатих котів ніхто особливої уваги не звертав. Хіба що на одному з порталів металевої захисної стіни Ірукану мандрівників зупинили чи то лискучі яйцеголові андроїди, чи то звичайні люди, по маківки затягнуті в глухі трико. Втім, згідно з розповідями Уно, це могли бути й гібриди перших та других. Вірніше, так воно напевно й було. А Богданові при вигляді цієї охорони чомусь згадалися сорорійські безлиці.

Безлиці ж тутешні тривалий час розпитували їх про мету візиту до мегаполісу. Але, взнавши, що на щорічний бал Прим-директора Дон-Реби прибув сам Румата Пронизливий з особами, що його супроводжують, усілякі розпитування були припинені. А навколо Норильцєва з його синтезатором за спиною вчинилась навіть якась поштива метушня. Добре, все ж таки, бути відомим! Одначе, здавалось, що не всі поділяють цю тезу. Бо Кременчук перехопив зовсім не погордливі, а якісь полегшувальні погляди, що ними обмінялися Уно з Руматою. Боялися, що їх не впізнають, чи що?

Втім, з подальшого стало зрозумілим, що Лялькарі не те що, не бояться, а й навіть не дуже-то й бажають цього. Певною мірою, до самої будівлі Директорії добиралися якимись манівцями, зупиняючись раз від разу в дещо підозрілих місцях, в яких до них підходили такі само підозрілі особи. Перемовившись про щось з Руматою та Уно, особи зникали й рогаті коти знову сторожко пробиралися до іншого закутка мегаполісу.

Кременчуку, якому здавалось, що він фізично відчуває близькість Такаманохари, таке повільно пульсуюче пересування зовсім не подобалось, про що він, врешті решт, роздратовано й сказав Уно.

Той пожував губами, в черговий раз перекинувся з Руматою загадковим поглядом, і лише потім відповів:

— А ти що, хочеш просто з центрального ходу зайти й повернення своєї подруги вимагати?

— Н-ну… — знітився Богдан.

— Тоді не нукай, а слухай сюди. От взнаємо точно, де вона знаходиться, зайдемо з тилу, тоді й основний план дій випрацьовувати будемо.

Отак і трапилось, що увійшли до піраміди Директорії з якогось непоказного входу, без гучних звуків фанфар та литавр, залишивши котів під опікою непоказних швидкооких типів з розмальованими, такими, що нагадували клоунські, обличчями.

Але один з „клоунів” попростував таки разом з ними якимсь пустельним і широким коридором, залитим холодним неоновим сяєвом. Від цього сяйва обличчя і в землян, і в арканаріан набули неприродного зеленкуватого кольору, що створювало враження нереальності усього, що відбувалось навколо.

„Та куди вже нереальніше!” — роздратовано подумав Богдан, краєм ока спостерігаючи за тим, як „клоун” пошепки розмовляє про щось з Руматою, схилившись до її лівого вуха. За їхніми спинами сторожко переставляв ноги Норильцєв, згорблений своїм синтезатором. Він взагалі останнім часом постійно знаходився поряд з дівчиною, явно намагаючись прикрити її собою від усіх мислимих та немислимих небезпек. Ото ще, лицар сумного образу! Втім, це було не зовсім так, бо час від часу молодята обмінювались якимись незрозумілими, але зовсім не сумними поглядами. Скоріше, навпаки.

Уно явно ревнував. Кременчук же, згадуючи його колишні загадкові перезиркування з прийомною дочкою, відчував себе цілковитим дурнем. Всі щось приховували, всі щось знали, лише один він… Теж мені, ментура!

Воно б не завадило з Зоребором наодинці поспілкуватись. Не могло ж між ним та Руматою щось статись! Часу в них не вистачило б. Чи вистачило? Це лише на спілкування з командиром він жодної вільної хвилинки не має. І оце вже явно свідчило про падіння дисципліни на борту. Треба було б з Нксою зв‘язатись. Як там дитина? Останній раз Богдан з ним ще у Шаманів розмовляв. А потім, перед виходом з Комуни, Румата якісь настанови крчовнику давала. Богдан не втручався, вважаючи, що дівчина краще знає становище у „Безвиході”.

Досадливо закректавши, Кременчук потягнувся було до своєї шпаги-передавача, але в цю мить „клоун”, напрочуд шанобливо схилившись перед Руматою, рвучко розвернувся і пішов назад, зникаючи у неонові імлі. Богдан провів його поглядом і знов ухопився було за ефес, але завмер, наштрикнувшись на уважний погляд дівчини. Вона заперечливо похитала головою, а потім самими очима вказала вгору, на стелю тунелю, де якраз над ними розташувались якісь, пластикові на вигляд, грати. Уно теж перевів погляд на них. Навіть Норильцєв здійняв свою патлату голову. Лише Кременчук роздратовано тупцював на місці. Мовчанка затягувалась.

Богдан вже було хотів порушити її, але в цей час йому здалося, що грати на стелі ледь здригнулись. Він навіть очі примружив. А пластик вже й дійсно падав убік, втримуючись лише на якомусь бовту, а з чорного, доволі вузького, отвору раптом з‘являлась нога в червоному черевику з великою срібною пряжкою.

Здавалось, ніхто ще нічого й зметикувати не встиг, а нога вже знову зникала у відчиненій шахті, з якої, втім, замість неї вислизало щось довге, тонке та вертливе. „Мотузка!” — нарешті дійшло до Кременчука. А Румата вже хапалась за неї і, спритно перебираючи тонкими руками, зникала в отворі. Природно, що Норильцєв, ані на секунду не завагавшись, чкурнув за нею. І як із синтезатором своїм не застряг? Уно мовчки дивися на капітана, явно запрошуючи його приєднатися до молоді.

Той лише плечима знизав, поправляючи свого міліцейського кашкета, і за хвилину теж зник в шахті. Останнім до неї поліз старигань, на мить завис на мотузці, ставлячи ґрати на місце, і коли по коридору протупотіло декілька безлицих андроїдів, окрім них нічого вже не порушувало навколишнього неонового супокою.

На перший погляд все виходило дуже просто. Й дуже легко. Посеред просторої лункої зали, з прозорими скошеними стінами, прикрашеної притлумленими вогниками й макетами смолоскипів, серпантином у вигляді чудернацьких пістрявих змій, стільцями-тваринами та столиками-рослинами, височив величенький паралелепіпед, за матовими гранями котрого вгадувалось якесь велетенське помаранчеве ліжко. Якщо щільно притулитись обличчям до каламутної грані, то за нею можна було розрізнити струнку дівочу постать в золотистому платті, що безпомічно завмерла посеред пекучого помаранчу.

Богдан обома руками вгатив по матовій поверхні, відчуваючи, як вона жорстко пружинить і вібрує під ударами його кулаків.

— Сонько! Соню!..

— Тихіше ти! — рвучко смикнув його за плече Уно, водночас озираючись на вхід до зали, оздоблений у вигляді величезного лицарського шолому, від чого той нагадував пушкінську Мертву Голову з “Руслана та Людмили”, поставлену в дальньому кутку приміщення. А ще він нагадував про клятих Зоряних Баронів. — Тихіше! Усю Директорію переполохаєш. Разом з Іруканом… Спить вона, спить! Сам же знаєш, на що Вага здатний. Дівчина твоя, вочевидь, в несплячому стані тарарам їм добрячий влаштувала.

Але Богдан не слухав його, знову й знову розплющуючи обличчя об каламутну поверхню, вдивляючись в глиб паралелепіпеда. Саме через цю каламутність та певну віддаленість обличчя Соньки було розмитим, наче на старій акварелі. Від того здавалось воно якимсь казково-кіношним. Цьому ж сприяло й остогидле мерехтіння в очах. Та й сльози до того ж.

— Сонько! Соню, ти мене чуєш?…

Його розпачливі згуки болісною луною прокочувались карнавально прибраною залою, оминаючи чорний отвір в долівці, через який люди й втрапили до неї. А оскільки прозорі стіни просторого приміщення похило сходились вгорі в одній точці, а за ними мерехтіли жовтогарячим розплавом вечірні перісті хмарки Арканара, то можна було зрозуміти, що майже шестигодинний шлях по колодязям вентиляційної системи будівлі Директорії, закінчився на її верхівці. Тобто, все виглядало дуже просто й легко. Прийшли, побачили, пролізли. От хіба що руки нили та саднили збиті коліна.

Втім, ця легкість була явною ілюзією. Бо чого це коштувало Уно з Руматою, можна було лише здогадуватись. Та й основні складнощі лише розпочинались, бо не було зрозумілим, що воно робити з клятим паралелепіпедом, всередині якого знаходилось тіло сплячої красуні земного походження.

“А скільки ж це вона вже спить?” — майнуло в Кременчука. Але до підрахунків йому цього разу вдатися не довелося. Оскільки по спині його пробіг якийсь легенький протяг, на котрий капітан, можливо, й не звернув би уваги, якби не раптова, абсолютна тиша, що на невловиму мить запанувала навколо. А потім позаду почулося тихесеньке дзижчання.

Вологе обличчя Богдана рвучко розвернулося до „мертвоголового” входу, яке якраз піднімало забрало свого велетенського лицарського шолому. Капітан навіть зрозуміти ще нічого не встиг, а старий Уно вже одним стрибком долав відстань до найближчого столика у вигляді якоїсь місцевої химерної черепахи, хапався за його край і буквально жбурляв цю конструкцію праворуч, намагаючись прикрити нею відчинений вентиляційний колодязь.

Жалісно задзеленчав впалий посуд. І цей дзенькіт злився із дзенькотом легких лаштунків та зброї невеличкого загону іруканців, що увірвалися до зали, випнутим півколом розташовуючись у ній. В задньому фокусі півкола завмерла самотня опецькувата постать людини в пишному пістрявому вбранні.

— Ах, Уно, який ти незграбний! — вигукнула Румата, роблячи вигляд, що не помічає того, що відбувається за її спиною.

А старигань раптом п‘яно похитнувся й схопив зі столу кубок, що дивом втримався на ньому, та й притулив його до роту, високого задираючи голову. „Буль-буль-буль”, — забулькотіла якась тягуча рідина, червоними цівками стікаючи по неголеному підборіддю Уно.

— Що тут відбувається? — різко спитав чоловік, прикритий озброєними іруканцями, і лише зараз Богдан розрізнив на його голові невеличку, але вишукану кришталеву корону. Таку саму, яка була й на Соньці.

Румата нарешті рвучко й трохи навіть перелякано обернулась до іруканців. Але Богдан міг побитись об заклад, що цей переляк був удаваний. Норильцєв було зробив крок уперед, намагаючись захистити дівчину, але Румата плавним порухом руки посунула його вбік і широко розплющила свої темно-волошкові очі.

— Ой! Дон-Реба! — і присіла на одне коліно, жестом наказуючи зробити це й іншим. Лише Уно не звертав ані на що уваги, зі смаком жлукчучи червоне вино. І це вже було явно не удаваним.

— Я запитую, що тут відбувається!?

— Ми… ми… — залепетала дівчина. — Ми теєчки… На бал ми… Запрошені.

— Румата? — колихнувшись пухлим черевом, примружив очі Дон-Реба і зненацька стало зрозуміло, яким зловісним буває сіре-сіресеньке, цілковито непримітне обличчя. Набагато зловіснішим, ніж обличчя, наділене якимись яскравими рисами. — Але я не пам‘ятаю, щоб підписував тобі запрошення.

— Але ж ваша Канцелярія…

— Канцелярія?! Знову ця бісова Канцелярія!!! О, святий Міко! Аж ніяк, аж ніяк не позбудуться духу Комун при здійснення наглядової роботи. Все, все проточене цим клятим духом. Що Канцелярія, що охорона! Хто хоче, де хоче, той там і вештається!

— Гик! — відірвався нарешті від свого кубка Уно. І раптом радісно загорлав: — Дон-Реба! Директоре, сто бісів в твою чорнильну печінку! Як справи, друзяко? — І, поточившись, ледь не впав просто на стіл, але встояв і, похитуючись, посунув уперед, розчепіривши руки з явним наміром обійняти ситуативного прим-директора.

Іруканці здійняли клинки своїх мечів, що дуже і дуже нагадували своїм виглядом горезвісні мечі Зоряних Баронів, а Румата кинувся навперейми старику, хапаючи його за плечі, та й відтягуючи назад.

— Вибачте його, Прим-директоре, вибачте! Він сьогодні трохи не в формі.

— Той уганяє авто, той — у селян рисаків, я ж граю в інше лото, я — уганяйло ліфтів!.. — раптом загорлав Уно, намагаючись диригувати самому собі обома руками.

Кременчук з Норильцєвим обмінювались швидкими поглядами, не знаючи, які ролі їм підготували в цій виставі. За каламутним склом летаргічним сном спала, майже непомітна зовні, Такаманохара.

— Якого дідька!!! — аж заревів зненацька Дон-Реба. — Як ви пройшли сюди повз охорону?!

— А що охорона? — раптом здійнявся з коліна Кременчук, зиркаючи на мечі охоронців Прим-директора і якимсь загадковим почуттям відчуваючи, що робить цілком вірно. — Що та ваша охорона, Дон-Ребо? Коли ми, гуляючи Директорією, підійшли до ескалатору…

І затнувся.

„Якого такого ескалатору? — майнула думка. — Звідки він узявся?” Богдан труснув головою, але затято продовжив:

— …підійшли до ескалатору, то охорона ваша мечами своїми новими бавилась. З променями синіми. Зайнята вона була абсолютно променями тими, ну й…

— Ваша честь! — смикнувся було один з охоронців, мабуть, старший, але Кременчук точно знав, що нічого в нього не вийде. Кременчук наче наяву бачив, як за декілька хвилин цей охоронець присоромлено виходить з зали. Ось вже і Дон-Реба попереджувальне здійняв руку, дивлячись, втім, просто на Богдана.

— А це що за диво?

— Це, ваша честь, — задріботіла Румата, не випускаючи Уно, — це зі світи моєї. Новенький. Богдан Кременчук. Представник Комуни однієї новозаснованої. Комуною Планети Земля себе називають.

Дон-Реба уважним поглядом втупився в капітана.

— Комуною Планети Земля? — перепитав. — Дивна назва. Не чув. Але є щось поетичне. Ну, на покордонні вічно щось та вигадають. Вже зареєструвались чи ні? Щось я не пам‘ятаю. Чим займаєтесь? Віршомази, мабуть?

Богдан трохи розгубився:

— Чим? Віршомази? Та ні… — І раптом ляпнув: — Ми теє… Філософи ми.

Норильцєв, що якраз здіймався з коліна, аж поперхнувся, язика висолопивши, а Дон-Реба швидким насмішкуватим поглядом змірив капітана.

— І ще музикою… музикою… — спробував оговтатись Зоребор, стягуючи з плеча синтезатор та й пробігаючи довгими гнучкими пальцями по його клавішах.

Дивні, урочисті й водночас тривожні звуки залунали у великій залі з нахиленими скляними стінами, за якими ген до обрію здибився кам‘яними гейзерами своїх хмарочосів Ірукан. Всі принишкли. Навіть обурений начальник охорони. А музика пульсувала, билась в серцях, струменіла по звивинах мозку і несла невагомі тіла в помаранчеві далі Арканару, крізь бурштиновий простір Сорори, крізь зелене нуртування Пірра, до індигово-срібних безодень нескінченості. Гарна музика була. Кременчуку вона здалась чимось знайомою. Десь чув він її. Десь далеко. Десь на Землі. Але, на жаль, музична освіта в нього закінчувалась рівнем „Гринджолів” та Вірки Сердючки. Із вкрапленням блатних шансонів.

Вже стихли останні акорди, вже припинили свій нервовий біг по клавішах інструменту пальці Зоребора Сталевої Десниці, вже він ніяково завмер, боячись здійняти очі на Прим-директора, а загальне заціпеніння в залі тривало й тривало.

— Гм, — врешті решт, кахикнув Дон-Реба і перевів очі на Румату, — іноді мені подобається вольниця моєї Канцелярії. Здається у незрівнянного барда з‘явився гідний суперник?

— Вчимо потроху, — всміхнулась самими куточками губ дівчина, якось ніжно-ніжно поглянувши на юнака. — Вчимо, пора вже й школу створювати. Не все ж халтурами перебиватись. Навіть на найвищому рівні.

— Ваша честь! — вклинився нарешті в розмову клятий охоронець. — Ваша честь, я протестую і вимагаю спростування нахабного наклепу. Мої люди…

— Хто біля ескалатору чергував? — повернувся до нього Дон-Реба.

— Сера й Тамео.

— Відомі фанфарони! І якщо через несанкціоноване використання ними таємного… — Прим-директор осікся, стрільнувши очима вбік Румати. — Якщо через це виникнуть проблеми під час балу, то…

— Ти звідки взнав про розташування ескалаторних шляхів? — шепнула Румата, не відриваючи, втім, якихось закоханих очей від Норильцєва, що аж запашівся від цього погляду. — Та й про озброєння Директорії промінням Святого Міка? Ми самі лише нещодавно…

Богдан тільки плечима знизав, уважно спостерігаючи за молодятами. Не просторікувати ж зараз про незрозуміле осяяння… І зненацька до нього дійшло, що Ігор з Руматою… Боже, і коли встигли! Ну, зелень безбаштова!

— Коротше, наказую негайно провести службове розслідування й про результати відразу ж доповісти мені! — закінчував між тим Дон-Реба коротку розмову, виходячи, нарешті, з-за огорожі охорони на вільний простір.

Загін швиденько розташувався попід стінкою, а його начальник зник з зали так само, як нещодавно й передбачав Кременчук. Службове розслідування пішов проводити, бідолаха.

— В нас не більше десяти хвилин, — шепнув Богдан на вухо Руматі. — Потім тут таке розпочнеться! Це я тобі точно кажу. Що робитимемо?

Якісь неясні уривки образів майоріли в його уяві, Румата вагалась, Ігор закохано дивився на неї і лише п‘яний Уно напрочуд тверезими очима оцінював розташування сил. Сили були явно не на їхню користь. Позаду височив каламутний паралелепіпед із замкненою в ньому подругою дивних комунарів. Все було погано. Добрим було одне: Прим-директор потроху віддалявся від своєї охорони.

— Дон-Ребо, друзяко, — раптом знову похитнувся Уно, — а ти хитрю-ю-юго!.. А ти круті-і-ій!.. А дозволь в твоїх хлопців мечі глянути. А що це за промені такі несанкціоновані в Директорії з’явилися, га? А куди це громадські наглядачі дивляться, га? А Феод Комун на це дозвіл давав?… Втім, я розумію. Розумію я. Тс-с-с… — приклав старигань пальця до губ. — Всім — тс-с-с-с!.. Але на мечі глянути дозволь. Цікаво, друзяко.

Прим-директор, презирливо скрививши губи, спостерігав за ним.

— Я тобі зараз погляну, я тобі погляну, п’яндалиго старий! Так погляну, що мало здаватись не буде. І як це тебе сюди занесло з «Безвиході» твоєї бісової?! Гаразд, розберемося. — І раптом якось хижо повернув обличчя до Кременчука: — А про що ви там у своїй Комуні мислите, філософе?

Запитання було настільки раптове, що Богдан зніяковів. Але часу на зніяковіння в них не було. Тому він, вперто метельнувши головою і подумки лихоманково перебираючи усі можливі варіанти наступних подій, бачачи уривки образів і чуючи нерозбірливі слова, кинув, ледь затинаючись:

— Ми?… Ми, тобто… Так ми над історичним шляхом нашим розмірковуємо, — ляпнув.

Уно бочком-бочком пересувався до охорони, намагаючись зайняти вигідну позицію. Норильцєв здивовано розчахнув очі.

— Над історичним шляхом? — зацікавлено перепитав Дон-Реба. — А ну, а ну… Скажи мені, філософе, а чого це ми, наприклад, з Ірукану повтікали, від життя цивілізованого по Комунам усіляким хутірським розбіглися? Адже ж гуртом, здається, жити для розвитку краще?

— Н-ну… Для розвитку, може, й краще, а ось для здоров‘я… Усе відносно, розумієш… При існуванні великої кількості живих істот на обмеженій території в них агресивність підвищується. Це, розумієш, наука навіть на рівні тварин довела. — Очі Норильцєва набули здивоване-реготливого виразу. — Ага. Отож ми й того… Історична необхідність, розумієш. Крім того, при тих високих технологіях, яких ми досягли, виробництво не обов‘язково має в одному місці зосереджуватись. Радше навпаки. Навіть якщо брати найрозвинутішій мегаполіс. Краще за інтересами розбігтися. І корисніше для здоров‘я, і для життя цікавіше. Бо людину не економіка розвиває, а ідеї. Які впливають на економіку.

— Угу, угу, — кивав головою Дон-Реба, все пильніше придивляючись до Кременчука.

В Норильцєва, не дивлячись на напруженість ситуації, від стримуваного реготу розпочали підгинатися коліна. Звідки йому було знати, що небіж Богдана, Данько, свого часу анархізмом захоплювався, з чорними прапорцями бігав і постійно проводив з дядьком роз‘яснювальну роботу. Допоки не став директором продюсерської агенції. Враз всю анархію, як рукою, зняло.

— Угу, добре викладаєш. У мене в Канцелярії, до речі, місце є вільне… Але чи не помітили ви у себе в Комуні, що чим вищі технології, тим більш зв‘язки між людьми розірвані. Розкладається суспільство людське, наче тухла риба на сонці. Смердить. Що ж воно робити?

— А принципи життя змінити. Замість принципу „живи сам і дай жити іншому” перейти до вдосконаленого „живи сам і допоможи жити іншому”.

Зоребор хіба що руками не розвів. Бо знову ж не знав, що окрім спілкування з небожем, полюбляв Богдан спілкуватися з Жоркою Памперсом, колишнім рекетиром і бандюком, що вже відбарабанив свій термін, і після цього подався раптом у попи. Усяке з людьми трапляється.

— Ой, гарно! Ой, молодця! — якось по-бабські сплескував руками Прим-директор. — Допомогти!.. А, може, краще для початку рибу в холодильнику складувати за ґатунком та розміром для припинення гниття? І для зручності подальшого користування.

Та й зненацька сунув міцно стиснутого кулака просто під ніс Богданові. Аж кісточки пальця в того кулака побіліли, а Кременчук з несподіванки відсахнувся від нього. Відсахнувся й зловив несхвальний погляд Румати, спрямований на нього. І дійсно, чого це він тут просторікує? Час-то йде!

Богдан зиркнув через плече на каламутний паралелепіпед, пробіг поглядом по мечах охоронців, які поки що непорушно стояли під стінкою, згадав синє проміння, яке вилітало з них під час його першого знайомства з Арканаром, себе непритомного згадав і раптом… „Тьху, ти, дідько мене візьми! Адже все так просто!” — аж чортихнувся подумки Кременчук, зосереджуючись і спрямовуючи некліпний погляд на Прим-Директора. Вочевидь, вигляд в нього став ще той, бо навіть Уно, що готувався до останнього кидка на потенційного й дуже цінного заручника, невпевнено вкляк на місці.

— Дон-Ребо, — вичавив з себе Кременчук, — Дон-Ребо, ти чуєш, чуєш музику, яку тільки-но грав Зоребор, яка тільки-но звучала в цій залі. Вона здіймає тебе, вона перевертає тебе, гойдає й заколисує, заколисує… заколисує…

Очі в Прим-Директора, що перед тим спалахнули було здивуванням і тривогою, розпочали поступово згасати, згасати до цілковитого засклення. Зробити це було доволі легко. Важче було притлумити зростаючу стурбованість охоронців. Але Богдан спромігся й на це, ще більше зосереджуючись і намагаючись не звертати уваги на неясні образи майбутніх подій, що миготіли в його уяві. Та що це за новина така?!

Від здивування він ледь не втратив контролю над ситуацією і Прим-Директор якось дивно смикнувся одним боком, але в наступну мить його очі знову набули скляного блиску. Уно, Румата і навіть Норильцєв з якимсь жахом дивились на Кременчука. Той не звертав на них уваги.

— Тобі дуже, дуже подобається ця музика, Дон-Ребо. А ще тобі подобається дівчина, яку привіз Вага Шасі. Адже подобається?

— Так, так, — прошурхотіло в повітрі.

— Але ж вона не чує цієї чудової музики, Дон-Ребо. А вона має, має почути її разом з тобою. Чи не так, Дон-Ребо?

— Так, так…

— Тобі кортить поділитися з нею цією музикою, чи не так?

— Так, так…

— Тож відчини, відчини дівчину… Треба ж дозволити звукам досягти ліжка, чи не так?

— Так, так…

Прим-Директор на негнучких ногах, наче автомат, пошкандибав до паралелепіпеда, знімаючи з шиї великий плаский медальйон.

— Так, так… — шурхотіло в повітрі і здавалось, що ряд охоронців попід стінкою розпочав хилитатися в такт цьому „таканню”.

Дон-Реба приклав медальйон до каламутної грані паралелепіпеда і та раптом розпочала світлішати, наче запітніле вологе вікно під потужним струменем теплого повітря. „Технологія, одначе”, — розпачливо подумав Кременчук і… І знову ледь не втратив контролю над ситуацією. Бо Прим-Директор раптом рвучко смикнувся, наче видираючи себе з невидимого кокону, і вже розпочав було розвертатися до Богдана, але той знову втупився в нього некліпним зміїним поглядом. А Румата ковзнула до Дон-Реби і обережним порухом зняла з його шиї ключ від паралелепіпеда.

Богданові кортіло чимдуж кинутись крізь розчинену грань просто до Соньчиного ліжка, підхопити її на руки й бігти разом з нею світ за очі, обережно притискаючи до грудей тепле дівоче тіло, але… Але миготіння неясних образів знову посилилось — це вже просто розпочинало лякати! — і своїми неясними уривками вказувало на те, що така втеча — не кращий варіант.

Тому Богдан ізнов зосередився до болю в скронях і мовив:

— Вона спить, Дон-Ребо, вона спить. Вона не чує цієї музики, не чує. Ти маєш її розбудити, Дон-Ребо, маєш розбудити.

Він сподівався на те, що Прим-Директор, під легеньке дріботіння „так-так-так”, посуне до помаранчевого ліжка, але сталось несподіване. Обличчя головного іруканця викривилось, він затрусився усім тілом і залепетав, пускаючи слину на своє пишне вбрання:

— Але… але… я не можу… Лише… лише високошанований Вага Шасі одноосібно може розбудити мою Директрису… Лише він… Така домовленість. Така гарантія. Він обіцяв, обіцяв це зробити. Якщо все пройде вдало, якщо влада над Арканаром буде встановлена, якщо Ірукан…

— Влада!? Яка влада?!? — раптом стрепенулась Румата і Кременчук кинув на неї злісний погляд: чи не загіпнотизувати ще й оце нестримане дівчисько?

— Влада? Влада… А як же?… Все гниє, все розкладається. Арканар розкладається. Завершується цикл вічного зоряного коловороту. Все повертається. Знову… Знову потрібна сильна рука. Сталева рука. Щоб самим не загинути. А на балу — увесь цвіт планети… За один раз… За один раз — вічний порядок на всьому Арканарі…

„Та-а-ак, — зрозумів Кременчук, — та тут, здається державним переворотом пахне. З наступною диктатурою”. Але йому було начхати на всі оті інопланетні перевороти та диктатури. На всесвіт, на всі можливі всесвіти йому начхати було. Йому було не начхати лише на оту дівчину з маленькою кришталевою короною на синяво-чорному волоссі, що завмерла на помаранчевому простирадлі.

Богдан рвонувся було до неї і раптом зрозумів, що спізнився. Як і тоді, на мокрій автостраді, коли не встиг підставити під удар зустрічної вантажівки свій, а не Сніжанчин, бік, вже некерованого, авто.

Він аж зубами заскреготав, повільно повертаючись до „мертвої голови” входу і вичавлюючи в бік Румати непіддатливі слова:

— Зараз концерт розпочнеться. Готуйся, подруго…

А з велетенського лицарського шолому вже викочувався опальний начальник охорони з двома, розцяцькованими мерехтливими пір‘ями, вояками. В руках вояки теж тримали мечі Святого Міка, а за ними… За ними кошлатив свої густющі брови його високошанована високість Вага Шасі. Власною персоною. Щоправда без лицарських лат, а в завузькому яскраво-жовтому трико, прикритому коротким плащем з риб‘ячої луски.

Треба було віддати належне Першому Барону, зорієнтувався в ситуації він майже миттєво.

— Прим-Директоре! — загорлав. — Тримайся!!! Це ж оті відморозки, про яких я тобі розповідав. Хлопці, усе проміння — он на того блазня, в кашкеті з червоною околичкою. Все проміння на нього!

І гіпнотична мана Кременчука враз розпочала шматтями вилітати з просторо-жовтогарячої зали для того, аби дозволити їй спочатку набубнявіти, а потім і розквітнути синіми променями Святого Міка, що майнули з мечів охорони, яка враз кинулась на непроханих гостей щорічного балу Прим-Директора Ситуативної Наглядової Ради. Вічні спектральні антагоністи — помаранчеве й синє — сплелися разом у нескінченній битві кольорів, оскаженілими світловими голками пронизуючи тіло Богдана.

Один з променів — промінь з меча самої його високошановної високості! — боляче вперся просто в зіниці Богдана і йому здалось, що його мозок зараз просто вибухне мільйонами нейронів. Те, що відчували його друзі, було лише одному Богу відомо. Втім, дещо було відомо й самому Кременчуку. Бо якась частина з отих мільйонів нейронів сплела невидиму мережу навколо їхніх голів, намагаючись… Намагаючись, у повній відповідності з основним законом Арканара, зберегти їхні особисті свободи.

Вага Шасі діяв навпаки. Вага Шасі намагався зробити з живих істот слухняних автоматів. Навіть з Прим-Директора Ситуативної Наглядової Директорії. А, може, й найперше саме з нього. І земна безладність Богдана Кременчука не мала права цього допустити.

Земна безладність змусила його сконцентрувати у власному вибухлому мозку якщо не всі сили цього всесвіту, то що цієї планети — стовідсотково. Саме завдяки ним Румата, Уно й Норильцєв зберігали певну не контрольованість з боку Ваги та його поплічників. Ті цього ще не знали. Але довго тривати це незнання не могло. Час стрімко збігав крізь мережу нейронів головного мозку.

— Святий Міка! — труснув головою Дон-Реба, очманілими очима роззираючись навколо. — Що відбувається? Хто відчинив камеру Директриси?!

І Богдан зрозумів, що за хвилину каламутна мерзота знову зімкнеться навколо Такаманохари. Саме тому він, подумки зойкнувши й дещо розгублено зарепетувавши: „Прикрийте мене, прикрийте!”, ламанувся до відчиненої грані паралелепіпеда: „Соню-ю-ю!!!” Позаду щось заревло, засвистіло, задзеленчало і Кременчук на бігу зрозумів, що його команда нарешті кинулась у бійку. Цікаво було б подивитись в цю мить на обличчя Ваги Шасі. Втім, той надав йому таку змогу.

Бо якимсь незбагненним чином він опинився на шляху Кременчука і синє проміння його меча цілком огорнуло капітана. Навіть волосся в нього, здається, затріщало від електричних розрядів, а мозок посипався на долівку згасаючими іскрами. Богдан фізично відчув, що втрачає контроль над ситуацією. Але старий Уно вже вистрибував звідкись зліва й відбивав убік клинок меча Ваги. І якийсь охоронець, здається, один з тих, котрих звинуватили в неуважності на бойовому посту, вистрибував звідкись справа і вже не променем, а просто старим і надійним сталевим клинком встромлювався в незахищені груди громадського наглядача „Безвиході”.

— Уно-о-о!!! — звихрився позаду крик Румати.

— Соню-ю-ю!!!

— Стояти, гаденя! — це вже Вага Шасі і гострий метал вперся зненацька просто в горло Кременчука. Все було скінчено.

Але в наступну мить щось відбулось. В наступну мить щось золотаво-мерехтливе вихоплювало шпагу з рук падаючого Уно і з розвороту всаджувало її в спину Зоряного Барона. Той рохнув здивовано і розпочав осідати на долівку, вибалушуючи очі й щось шепочучи крізь враз посиніли губи. Богдан мимовільно прислухався.

— Все одне… все одне… Не піти вам… Я переміг… Я…

А золотаво-мерехтливе вже вкладало на долівку отого охоронця, що поранив Уно і застигало зі здійнятою шпагою біля Богдана. А потім, плутаючись у довгому платті, кидалось на допомогу Норильцєву, який затято рубився відразу з трьома нападниками, захищаючи спину Румати. Усі рухи в нього були гнучкі й вивірені. Наче танцював хлопець. І Богданові чомусь на мить згадалась далека ніч на далекому дніпровському острові.

Румата ж, перекинувши через столик двох охоронців, кидалась до Уно, нахиляючись над ним і підхоплюючи його голову. Увага Богдана розділилась: він не міг відвести очей і від неї, і від пробудженої Соньки, що, вправно вимахуючи шпагою, билась поряд із Зоребором.

— Сонько, ти як? — гукнув Кременчук, болісно ладнаючи розірване було нейронне плетиво навколо своїх товаришів.

— Нормально, — ледь засапавшись, відгукнулась вона. — Твоїми молитвами. Ти ж мертвого розбудиш! Я вже давненько прокинулась, але… Але прикидалась сплячою, аби обстановку вивчити. Як бачиш, вчасно вивчила, — спритний удар відбив напад особливо нахабного іруканця.

Ото вже дзиґа! Хоча б спасибі сказала. А сині промені Святого Міка ламали, ламали захист Кременчука і він відчував, що на тривалий час його не вистачить.

— Що з ним? — поточився він до Румати, що як схопилась за голову старика, так і підтримувала її своїми маленькими долонями.

— Потримай, — замість відповіді попрохала вона, засовуючи руку Богдана під патлату потилицю Уно і майже притуляючись губами до ефесу своєї шпаги. — Увага! Увага всім! Увертюра, увертюра… Розпочинаємо Іруканський балет. Всім, всім, всім! Розпочинаємо Іруканський балет!

Кременчук скоса зиркнув на дівчину. Щоки її блищали від сліз, але голос був суворим і зосередженим. Що це ще за балет такий? Про що Богдан і спитав уголос.

— Побачиш, — вичавила Румата, обережно кладучи голову Уно на долівку, — зараз побачиш.

— Не встигну, — похмуро відповів Кременчук, здіймаючись на рівні, і прикидаючи з якого боку кидатись на допомогу Норильцєву з Такаманохарою. Поки що його допомога полягала в нейтралізації гіпнотичного випромінювання, але терміново треба було робити її дієвішою, аби якось вибратись звідси.

І раптом щось відбулось в навколишньому просторі. Богдан навіть відразу не зрозумів — що, а з лицарського шолому входу вже викочувався пістрявий галасливий натовп якихось розмальованих осіб. Були ті особи екстравагантно й легковажно одягнуті. А дехто навіть навпаки. Та, не дивлячись на це, кожна з них тримала в руках якусь лискучу зброю. І це надихало.

— Румато! — гукнув, перекриваючи враз посилені дзенькіт та галасування, велетень в борецькому трико з конячим хвостом позаду. Хвіст, до речі, був не причеплений, а ріс просто з кремезного тіла. — Румато, ми взяли сто п‘ятнадцять рівнів, сто одинадцять утримують Зоряні Барони: і звідки вони тут взялися?! А на сімдесят шести б‘ємося з перемінним успіхом… Але ж кляте проміння!.. Як би раніше взнали!

— Нейтралізатори, нейтралізатори підвезли?

— Лише в штурмових загонів. На підході ще два транспорти, але можуть не встигнути.

Кричачи до Румати, велетень встигав відбивати атаки як охоронців Дон-Реби, так і постатей в латах, що полізли, наче металеві жуки, з „мертвої голови” до зали. Повітря аж посиніло від променів Святого Міка і Богдан відчув, що скоро йому не втримати антигіпнотичного контролю. Тіло трусилось, піт заливав очі і йому дуже кортіло взнати, чим усе це скінчиться. Але аж ніяких образів майбутнього або їхніх уривків в уяві не спостерігалось. Не до того уяві було.

— Я дивуюсь, як ми й досі проти променів тримаємось, — проревів велетень з конячим хвостом, — наче захищає нас щось.

Румата, відбивши атаку ще одного, особливо небезпечного нападника, раптом вклякла на невловиму мить, вдивляючись в скляні очі Кременчука. Вона зрозуміла.

— Пампа! — закричала. — Пампо, оточить отого, в камуфляжі, і все робіть, щоб його не зачепили. Він сьогодні наша паличка-виручаличка.

І наштрикнулась би на зміїне жало оскаженілого клинка, як би в останню мить Зоребор в неймовірному випаді не завалив би його власника.

— Р-румато, Р-румато, — прорипів Богдан, — що тут відбувається?

— Тут, друже, — засапавшись, відповідала дівчина, стоячи спина до спини з Норильцєвим і відбиваючи шалені атаки самого Дон-Реби з трьома охоронцями й двома Баронами. Такаманохара, високо підсмикнувши красиве, але незручне, плаття, намагалася прорватися до них крізь галасливий натовп. Дон-Реба, до речі, не дивлячись на всю свою опецькуватість, бився зовсім непогано. — Тут… друже… йде останній бій… за волю… За свободу останній бій… Ми вже давно за Прим-Директором спостерігаємо. А коли він з Баронами зв‘язався, то все зрозумілим стало. Щоправда повстання ми за півроку готували, але… Але ж… треба було… вас… вас виручати…

— А не треба… не треба… — шипів Прим-Директор, така собі жаба зі зміїним голосом. — Я врятую цю планету, я! Розпорошили Арканар, розпорошили. На мільйони маленьких свобод розпорошили. А мільйони дрібних свобод завжди набагато поганіші, ніж одна свобода, велика й неосяжна.

— Одна неосяжна свобода для мільйонів людей називається рабством!

— Одна неосяжна свобода впорядкує вас, дурнів. Думки ваші для вашого ж добробуту впорядкує. Бо не виробництва ваші дурнуваті, а ідеї, ідеї є головним у житті. Вони й здіймають його, вони й захищають. Коли одна ідея опановує мільйонами…

— …наступає кінець кожного окремого життя. Ах, ти, некрофіл клятий!

— Кажу ж — дурень! Тоді всі оті окремі життя стають підґрунтям для одного великого.

— Добривом стають? Гноєм?

— А як хочеш називай. Цикл завершується. Цикл зростання. Природний цикл вічного зоряного коловороту Всесвіту.

— Де закінчується, там і розпочинається, — це вже Зоребор. — Новий природний розпад розпочинається. Навіть самого неосяжного, — і зробив такий крутий випад, що кінчик його шпаги через якогось неповороткого Зоряного Барона дістав таки Дон-Ребу.

— Ах, ти, щеня! — схопився той за розкраяну щоку. — Все одне ви програли. Навіть з нейтралізаторами вашими Шаманськими програли. Бо в нас нові союзники з‘явились. Не союзники навіть, а друзі. Яких вам ніколи не перемогти. Ваго, — гукнув, — зможеш їх викликати?

— Вже… Вже викликав, — прохрипів той, вовтузячись в калюжі власної крови. — Вони на підльоті.

І в цей час з „мертвої голови” вивалилась ще порція народу явного богемного вигляду. В руках народ тримав незграбні довгі рушниці. З рушниць вилітали помаранчеві спіралі, в яких заплутувались і зникали сині промені Святого Міка. Боротьба синього й жовтогарячого тривала. За декілька хвилин навколо буяла більш кривава, але й більш чесна битва. Кременчук відчув, що його трохи попустило.

— Слава Міку! — закричала Румата, знову кидаючись до Уно. — Нарешті, нарешті…

Конячехвостий велетень з десятком своїх химерних друзів зайняв кругову оборону. В центрі її опинились земляни з арканаріанською дівчиною та пораненим стариганем. Дон-Ребу відтіснили вглиб зали. На долівці стікав кров‘ю високошанований Барон Вага Шасі. Поряд зі старим Вільним Лялькарем.

— Сонько! — кинувся Богдан до дівчиська в кришталевій короні (і як вона на голові в неї трималася?!) — Сонько, треба вниз пробиватися! До такої собі „Безвиході” уходити треба. Там нас Нкса чекає.

— Не чекає, — не відвертаючи голови від Уно, кинула Румата. — Він вже тут має бути. Опісля того, як Барони з отим трикутником над „Безвихіддю” битися розпочали, а ми Пам‘яттю бігали, небезпечно в лабіринті стало. Пізніше три „дракони” на нього ляпнулись, трикутник зник кудись, а рахівники, на всяк випадок, всіх відвідувачів з атракціону виперли. І Нксу теж. Він мав до Шаманів перебратися.

— Так що ж ти!.. — смикнувся був обурений Кременчук до Румати, але Уно перебив його ледь чутним голосом.

— Н-не… не кричи на дівчину… С-сам гарний… Окрім Ірукану про все забув… Швидше, мовляв, швидше… Я… Ми… Під „кита” ми його замаскували… А я… Я вже з Директорії зв‘язався з Нксою вашим, роз‘яснив дитині, як до нас дістатися. Буде зар-р-ра… — раптом захрипів старик, усім тілом вигинаючись на руках Румати.

— Уно! Уно? — вражено зойкнула вона, а потім закричала, майже заглушаючи своїм болем увесь галас затятої бійки. — Батьку-у-у-у!!!

Ігор Норильцєв обома руками охопив худенькі плечі дівчини, притискаючись обличчям до її потилиці. Кременчук скреготнув зубами, а Такаманохара важко повела головою, наче зашморг на шиї відчула.

І в цей час щось велике й опукле, незграбно коливаючись випнутими гранями й обриваючи з себе шмаття якоїсь тканини, звалилось зверху просто на скляну піраміду верхівки Директорії, розтрощуючи її і засипаючи увесь навколишній простір гострими скалками розбитого скла. Наче не піраміда, не зала, а простір навколишній дзвінко на атоми розсипався. Зоребор, встигнувши ще й Соньку ухопити за руку, повалив її та Румату на долівку, прикриваючи обох дівчат своїм тілом від летючих гострих уламків. Репетування й брязкіт схрещених мечів враз стихли, а потім уся людва перелякано кинулась вусібіч. І лише Кременчук, виснажений іграми власного мозку, не встиг зреагувати, відчуваючи, як боляче й дрібненько крають його обличчя кляті скалки.

А оте незграбне, що звалилось з неба, вже, важко хилитаючись, завмирало в метрі від долівки зруйнованої зали й відчиняло чорний отвір вхідного люку.

— Нкса!!! — нарешті радісно зрозумів Богдан. — Дитино, та як же ти вчасно!

І осікся, наштрикнувшись поглядом на згорьовані й зболені очі трьох молодих облич, що поверталися до нього.

Навколо заворушився народ, деінде вже чувся брязкіт металу от метал і злісні гуки бійки знову набрали силу. Кременчук зробив спробу взяти себе в руки.

— Норильцєве! Такаманохаро! — намагаючись не втрачати командирського тону, кахикнув він. — Швидко до „Софії”! Нам тут залишатись небезпечно. — І відвів таки очі вбік, вичавивши перед тим: — Румато, ти з нами?

Капітан скоріше відчув, ніж побачив, як дівчина заперечно похитала головою. Ігор зробив крок уперед:

— Богдане Івановичу!.. Я теє… Я тут… Я тут залишаюсь. — І переступив з ноги на ногу. — З Руматою.

— Ахр-р-р… — зненацька почувся звідкись збоку здавлений тваринний хрип. — Ахр-р-р… Я ж казав… Казав… Я переміг… Я… Тут наші нові друзі, тут… Ми домовились… Домовились з ними… Ахр-р-р… — І раптом викарбував чітко й ледь насмішкувато: — В подрібненій команді завжди знайдеться сильна особистість для її об‘єднання. Отримуйте.

Богдан навіть здригнувся, а потім прослідкував за поглядом пораненого Ваги Шасі, про якого всі забули, і здригнувся ще раз. Над геометричним безладдям хмарочосів Ірукану з‘явилась малесенька чорна цятка.

— Лихо в тому, — машинально пробурмотів Кременчук, спостерігаючи за тим, як цятка перетворюється на невеличкий трикутник, — лихо в тому, що ото об‘єднання отой авторитет здійснюватиме лише під себе, ріднесенького. І раптом зарепетував: — На борт! Всім на борт!!!

Але ніхто не ворухнувся. А Норильцєв, так той до болю закусив нижню губу, втупившись у закривавлене обличчя капітана.

— Біжіть. Швидше біжіть. А я тут залишусь. З Руматою.

— Ах, ти, щеня!.. — визвірився Кременчук, обрушуючи на мозок хлопця усе громаддя свого гіпнотичного таланту. Аж звивини зсудомило.

— А як же Земля, Ігорю? — зненацька спитала Сонька, не відриваючи очей від обличчя хлопця. — Дніпро? Гременець? Мати з батьком як?

Той на мить знітився, зі схлипом ковтнув повітря, але потім твердо відповів, притягуючи арканаріанку до себе:

— Моя земля там, де живе Румата.

— Бож-же!.. — якось зовсім вже по-бабські затулила рота кулачком Сонька і скоса зиркнула на Кременчука.

А той з жахом відчував, що Зоребор не бажає підкорятись йому, що у хлопця, звідкись беруться сили для того, щоб опиратися, щоб, затято втупившись в розширені зіниці капітана, плювати на усі транси та гіпнози цього божевільного світу. І Богдан здався. Він перевів очі на обличчя арканаріанки, фізично відчуваючи, як збільшується на обрії клятий чорний трикутник їхніх загадкових переслідувачів. Дівчина ледь-ледь стулила повіки й стверджувально похитнула головою. А потім обома руками повернула до себе обличчя Зоребора та й, наче сліпа, провела долонею по його щоці. І Кременчук, відчуваючи, що його зараз знудить від огиди до самого себе, присоромлено зашепотів: „Ми повернемось, ми обов‘язково повернемось, Зореборе. Лише на себе увагу трикутника відволікаємо. Не можна, на можна ж, щоб він Директорію розстріляв!”

І відчував, що вони вже ніколи не повернуться, і тихесенько наближався, наближався до спини хлопця, і здіймав ефес своєї, так толком і не використаної, шпаги та й щосили опускав його на голову Норильцєва. Точно так само, як той свого меча на голову Богдана Івановича під час їхнього прибуття на орбіту Арканара. Що ж, борг, як кажуть, відплатою добрий.

Румата схлипнула, тягуче-тягуче, як ото тільки-но сам Ігор, а Богдан із Сонькою вже підхоплювали обм‘якле тіло хлопця й буквально вкидали його в темряву вхідного люку „Софії”.

— Прощава-а-ай! — рвалося позаду повітря. — Прощава-а-ай, Ігоре-е-е!!!

А Кременчук вже залишав Соньку поряд з Зоребором і вривався в рубку, мовчки відкидаючи від пульту вкрай переляканого Нксу. І розуміючи, що горизонтальне переміщення нічого не дасть, просто жбурляв апарат в зеніт, в миттєво потемніле небо, відчуваючи, що перевантаження просто розмазує тіло по кріслу, вичавлюючи з порізів на обличчі останні краціль крови.

Кидок „Софії” був настільки стрімкий, що трикутник, який опинився вже майже над нею, не встиг зреагувати, щоб рискнути вбік, та й зачепив сріблясту тарілку краєм чорного борту. І та, перетворюючись майже на кокон від раптового надшвидкого обертання, провалилась в небо, що зненацька просто луснуло попереду неї, розсипаючи в усі боки чи то зірки, чи то іскри, чи то скалки скла розбитої, але врятованої несамовитим кидком від остаточного руйнування через залп променевих гармат, піраміди Ситуативної Наглядової Ради бешкетуватої планети Арканар.